Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 13

2.2. Порядок здійснення ліцензування^{^}.

(на прикладі проекту порядку здійснення ліцензування соціальних послуг з ресоціалізації наркозалежних)

Визначити орган, який буде здійснювати ліцензування різних соціальних послуг, що будуть надаватися уразливим групам населення (Міністерство України у справах молоді та спорту не входить до переліку органів ліцензування).
Розробити проект постанови Кабінету Міністрів України „Про внесення змін до Постанови Кабінету Міністрів України від 14.11.2000 року № 1698, „Про затвердження переліку органів ліцензування” що передбачало б внесення до загального переліку визначеного органу, який буде здійснювати ліцензування різних соціальних послуг щодо уразливих груп населення.
Створити Експертну комісію при визначеному постановою Кабінету Міністрів України органі ліцензування.
Розробити Положенням про Експертну комісію з питань ліцензування соціальних послуг щодо уразливих груп населення, що затверджується визначеним органом ліцензування.
Підготувати наказ, визначеним органом з ліцензування, щодо порядку ліцензування соціальних послуг.
Зареєструвати вищевказаний відомчій наказ в Міністерстві юстиції України.
Визначити перелік основних документів, що мають подаватися до органу ліцензування для отримання ліцензії на надання соціальних послуг.
Розробити проект постанови Кабінету Міністрів України „Про внесення змін до Постанови Кабінету Міністрів України від 4.07.2001 року № 756 „Про затвердження переліку документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності”.
Підготувати наказ, визначеним органом ліцензування, щодо ліцензійних умов надання соціальних послуг – нормативи, стандарти щодо матеріально-технічної, методично-інформаційної бази.
Зареєструвати вищевказаний відомчій наказ в Міністерстві юстиції України.
Розробити механізм контролю за дотриманням стандартів, ліцензії та їх анулювання.
Розробити систему моніторингу за наданням соціальних послуг.
Розробити критерії ефективності надання соціальних послуг.
Розробити стандарт надання соціальних послуг різним категоріям клієнтів.

Орган ліцензування створює Експертну комісію з питань ліцензування соціальних послуг, яка є колегіальним органом. Її рішення мають характер експертних висновків і є обов'язковими для розгляду визначеним органом з питань ліцензування.

У своїй діяльності Експертна комісія керується Конституцією України, законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України.

До Експертної комісії входитимуть фахівці в галузі соціальних послуг з ресоціалізації. На підставі висновку Експертної комісії орган ліцензування має приймати рішення про надання/ненадання ліцензії.

Порядок створення, скликання, розпуску, діяльності Експертної комісії має визначатися Положенням про Експертну комісію з питань ліцензування соціальних послуг, що затверджуються органом ліцензування.

Експертна комісія готує і подає на затвердження проект Тимчасового порядку ліцензування соціальних послуг, перелік соціальних послуг, які підлягають ліцензуванню, в сфері:

а) догляду та підтримки;

б) профілактики ВІЛ серед уразливих груп (СІН, ЖСБ, ЧСЧ, ув’язнених тощо).

Експертна комісія визначає кому, на який термін, за яких умов видається ліцензія; суб’єкти ліцензування послуг в сфері ВІЛ/СНІД; перелік документів; термін розгляду заяви на ліцензування; порядок розгляду заяви, перевірці, прийнятті рішення; зміст ліцензії; умови її переоформлення; підстави анулювання ліцензії. Експертна комісія встановлює перелік послуг, які має право надавати Заявник та його відокремлені структурні підрозділи.

Всі витрати, пов'язаних із забезпеченням проведення ліцензійної експертизи, здійснюється за рахунок Заявника. Експертній комісії необхідно встановити розмір витрат, пов'язаних із забезпеченням проведення ліцензійної експертизи.

Орган ліцензування розглядає подані заяви і протягом п’яти днів після їх надходження формує Експертну комісію для проведення ліцензійної експертизи. Якщо документи подано не в повному обсязі або виявлено невідповідність установчих документів вимогам законодавства, орган ліцензування повертає їх у десятиденний строк від дня надходження з письмовою відмовою у видачі ліцензії. Загальний строк прийняття рішення до двох місяців з дати отримання заяви та необхідних документів.

Ліцензія видається на термін завершення строку надання соціальної послуги - від 1 до 5 років.

Перелік основних документів, що мають обов’язково подаватися до органу ліцензування для отримання ліцензії на надання соціальних послуг:

Заява про надання ліцензії подається юридичною чи фізичною особою, які бажають надавати послуги з конкретним переліком соціальних послуг та категорії клієнтів.
Копії установчих документів.
Копія свідоцтва про державну реєстрацію Заявника.
Копія довідки про включення Заявника до Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб.
Копія довідки про ідентифікаційний номер фізичної особи-платника податків.
Копії документів, що засвідчують право власності щодо діяльності з надання послуг.
Довідка про матеріально-технічне, науково-методичне, кадрове забезпечення діяльності.
Копії документів, що засвідчують рівень освіти, кваліфікації Заявника керівника (паспортні дані - прізвище, ім'я та по батькові, серія, номер паспорта, коли і ким виданий, місце проживання - перша сторінка паспорта; диплом про освіту).
Копії документів, що засвідчують рівень освіти і кваліфікації фізичної особи за наявності у структурі Заявника відокремлених структурних підрозділів - філій, що надаватимуть соціальні послуги.

Орган ліцензування приймає рішення про видачу або відмову у видачі ліцензії, її анулювання на підставі висновків Експертної комісії.

Розділ 3. Профілактика ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення: підгрунття для здійснення

3.1.Поняття, види та підходи до профілактики

Система стандартів в соціальній сфері зазвичай складається з сукупності стандартів за окремими напрямами, які приймаються на основі певного базового документу. В Україні також виникла потреба в розробці стандартів за окремими сферами надання соціальних послуг, зокрема за напрямом профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення та напрямом догляду та підтримки людей, які живуть з ВІЛ/СНІД. Особливістю такого процесу стандартизації можна назвати те, що він відбувається в умовах вже розроблених на основі здобутого досвіду національних керівництв, а також можливих для використання в Україні рекомендацій, принципів та стандартів Всесвітньої організації охорони здоров’я, які можуть стати основою або складовою частиною нових стандартів.

Розгляд стандартів, принципів, керівництв надання соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих групв Україні потребує попереднього окреслення основних понять та підходів профілактики.

Так, профілактику можна визначити як “комплекс заходів, спрямованих на запобігання в окремої особи, групи людей або суспільства небажаних чи негативних явищ” [54]. Залежно від цільової групи, теорія розподіляє профілактичні заходи на кілька видів:

Первинну або загальну профілактику, що передбачає попередження виникнення певного негативного явища, його чинників і включає в себе, наприклад, інформаційно-просвітницькі програми для широкого загалу населення, програми формування здорового способу життя тощо.
Вторинну або спеціальну профілактику, що спрямована на запобігання проширення негативного явища і часто реалізується серед так званих груп ризику [39; 60].

Інколи вирізняють і так звану третинну профілактику, що здійснюється для попередження погіршення стану осіб, які вже потерпають від певного захворювання або іншого негативного явища. Наприклад, серед споживачів ін’єкційних наркотиків (далі - СІН) третинна профілактика здійснюється у формі лікування, реабілітації тих СІН, які мають бажання та намагаються відмовитись від вживання наркотиків [39]. Однак слід зауважити, що в практичній діяльності в сфері ВІЛ/СНІД цей різновид профілактики, з огляду на його зміст, здебільшого включають в компоненти програм лікування, догляду та підтримки [9].

Так звані уразливі групи або групи ризику, які є об’єктами уваги програм вторинної профілактики, можна визначити як "людей, які в силу ситуації або поведінки мають більший ризик зараження ВІЛ" [29]. До таких груп в сфері протидії ВІЛ/СНІД слід віднести: споживачів ін’єкційних наркотиків, працівників секс-бізнесу, особливо жінок, осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, чоловіків, які мають секс з чоловіками, дітей, які мають народитись або вже народжені ВІЛ-позитивними жінками [29; 54]. Також до групи ризику зазвичай відносять і медичних працівників, працівників служб суспільної безпеки, які мають ризик інфікуватись ВІЛ під час виконання професійних обов’язків і профілактика інфікування яких зазвичай регулюються окремо [21].

Даний розділ буде сфокусовано на профілактичній роботі, яка спрямована на СІН, ЖСБ,ЧСЧ, ув’язнених осіб. Одним із базових напрямків профілактичної діяльності серед цих представників уразливих груп є програми зниження шкоди. Наразі не існує єдиного визначення поняття "зниження шкоди" з огляду на різне розуміння даного напрямку роботи серед незалежних фахівців та надавачів соціальних послуг [3]. Загалом, зниження шкоди можна розглядати як підхід до проблем ВІЛ/СНІД і споживання наркотиків, мета якого полягає в "зниженні шкоди, пов’язаної з ВІЛ та іншими соціально-медичними проблемами" [29]. Більш точним є визначення, що окреслює це поняття як "низку прагматичних стратегій, метою яких є встановлення контакту з споживачами наркотиків "на їх території" для надання допомоги задля зменшення шкоди, пов’язаної з вживанням наркотиків" [3]. Наприклад, зниження шкоди може бути досягнуто шляхом паралельного надання послуг, інформації, підтримки та реабілітації, розповсюдження чистих голок серед СІН, для того щоб вони не практикували повторне або спільне використання голок та шприців [29].

Історія цього напрямку профілактики має витоки з 80-х років і пов’язана з початком поширення гепатиту В та ВІЛ/СНІД серед споживачів наркотиків. В 1981 році в Роттердамі (Голландія) розпочав свою діяльність "Союз торчків" ("Junkibond"), активісти якого запровадили роздачу стерильних голок та шприців серед СІН з метою профілактики гепатиту В [3]. З середини 80-х років в Великій Британії, Австралії, Німеччині, Швейцарії, Канаді та низці інших країн також почали працювати національні програми обміну шприців і допомоги споживачам наркотиків. Загроза епідемії ВІЛ/СНІД створила необхідність розробити різні моделі програм, які були б достатньо привабливими для СІН і відповідали їх потребам. Основним принципом реалізації таких моделей стала орієнтація на безпосередні потреби споживачів наркотиків, співробітництво та взаємодія з представниками цієї групи. Ці програми згодом були умовно об’єднані під спільною назвою "програми зниження шкоди" і визнані одними із ефективних інструментів профілактичної роботи [58].

3.2. Передумови регулювання профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення в Україні

Огляд діяльності українських державних та недержавних організацій може свідчити про те, що в своїй діяльності з профілактики ВІЛ/СНІД серед СІН, ЖСБ вони також використовують підхід зменшення шкоди.

Так, згідно результатів дослідження “Оцінка можливостей розвитку програм профілактики ВІЛ серед споживачів ін’єкційних наркотиків” [39] закладами державної власності в рамках вторинної профілактики окрім детоксикації СІН, здійснюється тестування на ВІЛ-інфекцію та обмін шприців. Тестуванням та лікуванням наркозалежності опікуються в першу чергу медичні заклади - наркологічні диспансери, центри профілактики і боротьби з СНІДом, психотерапевтичні заклади тощо (прим. - хоча останнім часом можна говорити про збільшення ролі в розробці та здійсненні реабілітаційних програм недержавних організацій, зокрема центрів ресоціалізації наркозалежної молоді “Твоя перемога”). Державні заходи за принципами зниження шкоди здійснюються в основному на базі роботи консультаційних пунктів "Довіра" при центрах соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, які з 2001 р. беруть участь в спільному проекті ЮНЕЙДС та Державної соціальної служби для молоді "Профілактика ВІЛ/СНІД серед молодих людей, які вживають наркотики ін’єкційним шляхом"[39].

Увага недержавних організацій, в силу юридичного статусу, зосереджена в основному на немедичному компоненті зниження шкоди. Так, ними активно розвиваються проекти, в межах яких відбувається обмін шприців, інформаційна робота, надається психосоціальна підтримка та здійснюється перенаправлення наркозалежних клієнтів на детоксикацію та реабілітацію (ресоціалізацію) [39].

В Україні діяльність зазначених програм та проектів, як і будь-яка інша діяльність в сфері ВІЛ/СНІД, врегульована опосередковано. Окремі положення в Законі України “Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19.11.1992 р. № 2801-ХІІ, в Законі України “Про захист населення від інфекційних хвороб” від 06.04.2000 № 1645-ІІІ встановлюють лише загальні права громадян на охорону здоров’я, основи їх соціального захисту, а також необхідність здійснення профілактичних заходів та комплексного соціального, екологічного та медичного підходу до охорони здоров’я [10;13].

Безпосередньою основою для здійснення заходів профілактики ВІЛ/СНІД є Закон України "Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення" від 12.12.1991 р. № 1972-ХІІ [12]. Згідно статті 4 закону, держава зокрема гарантує доступність та безпечність тестування на ВІЛ та перед- і після тестового консультування, регулярне та повне інформування з питань, пов’язаних із запобіганням інфікуванню ВІЛ, забезпечення доступності засобів профілактики, а також забезпечення запобігання поширенню ВІЛ-інфекції серед споживачів ін’єкційних наркотиків "зокрема шляхом створення умов для заміни використаних ін’єкційних голок і шприців на стерильні". І хоча зазначені державні гарантії і встановлюють правову базу для реалізації деяких елементів програм зниження шкоди, вони не торкаються питання процесу їх здійснення. Решта нормативно-правових актів, прийнятих на основі і до виконання цього закону, також спрямовані лише на окреслення загальних заходів профілактики та основ соціального захисту, медичної допомоги ВІЛ-інфікованих осіб та певної групи медичних працівників.^{^} Така ситуація не є задовільною, оскільки профілактичні заходи, що здійснюються серед груп ризику, безпосередньо стосуються питань життя та здоров’я користувачів таких послуг, і тому потребують чіткого регулювання та контролю за якістю надання допомоги з боку фахових асоціацій або держави.

Дана проблемна ситуація потребує певних шляхів вирішення. Одним із кроків щодо її розв’язання є прийняття мінімальних стандартів, протоколів надання соціальних послуг в сфері профілактики ВІЛ/СНІД, а також одного або кількох регулятивних механізмів – ліцензування, або акредитації, або сертифікації. Під час перехідного періоду, коли стандарти та механізми регулювання ще не прийняті, можливим є застосування під час надання таких соціальних послуг міжнародних стандартів, принципів, протоколів відповідно до міжнародних актів, ратифікованих Україною (наприклад, документи, прийняті Всесвітньої організацією охорони здоров’я (ВООЗ), членом якої є Україна [44]), а також власних методичних рекомендацій та керівництв.

В даній огляді були розглянуті документи, що використовуються або можуть бути застосовані в якості керівництв для надання соціальних послуг в місцевих програмах зниження шкоди, а саме:

Стандарти, принципи, протоколи, рекомендації ВООЗ, ЮНЕЙДС, інших міжнародних організацій. Такими документами є, наприклад, Рекомендації ВООЗ з ВІЛ-інфекції і СНІДу в в’язницях [56], Принципи профілактики ВІЛ-інфекції серед осіб, які вживають наркотики, ВООЗ [46], Протоколи ВООЗ для країн СНД з надання допомоги і лікування при ВІЛ-інфекції та СНІД [42], Стандарти ВООЗ для якісного лікування ВІЛ: інструмент для якісного оцінювання, покращення та акредитації [80];
Стандарти, принципи, протоколи, рекомендації окремих країн, наприклад Рекомендовані стандарти для ВІЛ-сервісу Національної системи здоров’я Великої Британії [78] ( можуть бути застосовані лише в якості прикладу для розробки власних документів через відмінності організації національних систем охорони здоров’я та соціальної сфери);
Керівництва, посібники та методичні рекомендації, як наприклад:

Д. Берроуз. "Організація та менеджмент програм обміну голок та шприців", керівництво для країн Центральної та Східної Європи і Нових Незалежних Держав колишнього Радянського Союзу [1];

"Настільна книга менеджера НУО" в 4х частинах, зокрема Частина 3 "Збірка матеріалів з організації роботи і забезпеченню безпеки праці працівників програм, які здійснюють профілактику ВІЛ/ІПСШ серед уразливих груп населення" [34] та частина 4 "Аутріч і консультування"[35];

"ВІЛ у в’язницях", практичний посібник для пенітенціарних систем нових незалежних держав, ВООЗ [4];

"Методичні рекомендації з питань організації та функціонування центрів наркозалежних", Державний інститут проблем сім’ї та молоді, 2004р.[31];

інші керівництва, посібники та методичні рекомендації, зокрема ті, що висвітлюють методи соціальної роботи, питання менеджменту соціальних служб.

Проекти стандартів та протоколів, які перебувають на стадії розробки або затвердження. До таких документів можна віднести:

Проект протоколу "Добровільне консультування і тестування на ВІЛ-інфекцію", що розробляється в межах проекту ПОЛІСІ робочою групою МОЗ [51];

Проект Національного клінічного протоколу лікування ВІЛ-позитивних людей, які є споживачами наркотиків, що розробляється в рамках реалізації програми Глобального фонду боротьби зі СНІД, туберкульозом та малярією "Подолання епідемії в Україні" [50].

Зазначені матеріали містять низку відомостей щодо загальних принципів здійснення та змісту профілактичної роботи серед представників уразливих груп, особливостей надання деяких соціальних послуг в рамках реалізації програм зниження шкоди, а також вимог до технічної сторони надання соціальних послуг (навички та знання персоналу, навчання персоналу, приміщення, обладнання, техніки безпеки). Ці елементи в своїй сукупності охоплюють майже всі складові програм зниження шкоди. Однак вони розміщені в розрізнених документах, що може ускладнити доступ до них безпосередніх надавачів соціальних послуг. Отже, можливо використати їх за основу для створення єдиного документа - стандартів, який би одночасно виконував функції регулювання надання соціальних послуг та поширення досвіду. В наступних підрозділах згадані елементи будуть розглянуті більш детально з позиції такого їх застосування.

3.3. Загальні принципи організації та надання послуг, що надаються в сфері ВІЛ/СНІД, в тому числі послуг з профілактики ВІЛ/СНІД.

Загальні рамкові принципи і вимоги до організації та змісту соціальних та медичних послуг, що надаються в сфері ВІЛ/СНІД, в тому числі з профілактики ВІЛ/СНІД, викладені в Рекомендованих стандартах для ВІЛ-сервісу Національної системи здоров’я Великої Британії, а також в Стандартах ВООЗ для якісного лікування ВІЛ: інструмент для якісного оцінювання, покращення та акредитації. Звісно, положення стандартів інших країн ( в даному випадку – Великої Британії) не є обов’язковими для України, а відтак можуть розглядатись лише в якості прикладу. У випадку ж запозичення деяких положень таких регулятивних документів слід зважати на особливості національної системи охорони здоров’я, соціальної сфери, а також на місцеві потреби та ресурси як надавачів соціальних послуг з ВІЛ/СНІД, так і потреби їх отримувачів.

Рекомендовані стандарти для ВІЛ-сервісу Національної системи здоров’я [78] були погоджені Департаментом здоров’я Великої Британії у 2003 р. Згідно цих стандартів, послуги, які надаються в сфері ВІЛ/СНІД, повинні бути:

Клієнт-орієнтованими, тобто повинні наснажувати особу для прийняття вибору на користь здоров’я та керованого життя з ВІЛ шляхом просвіти і підтримки, що підкреслює важливість способу життя, культури та релігії та діє в напрямку подолання впливів незадовільного матеріального становища, соціального виключення та стигми.

Здійснювані в партнерстві, а саме: цілі та відповідальність особи та медичних та соціальних служб є взаємопогоджені і чітко встановлені в плані, що регулярно переглядається.

Неупередженими, а саме: послуги сплановані на основі потреб населення, окремих його груп та відповідають цим потребам.

Інтегрованими, тобто забезпечують поєднання знань та вмінь професіоналів медичної та соціальної допомоги в мультидисциплінарній команді, що складається як з фахівців первинної медичної допомоги та соціальної допомоги, так і фахівців з інших спеціалізованих напрямків.

Орієнтованими на результат, тобто мають забезпечувати зведення до мінімуму ризик інфікування ВІЛ та асоційованих ускладнень, а також сприяти зростанню якості життя клієнтів шляхом наснаження персоналу до надання та оцінки допомоги.

Перелічені засади стандартів та загальні принципи надання послуг відображають загальну філософію сфери охорони здоров’я в Великій Британії. І хоча українські реалії є дещо відмінними від британських, проте загальнодержавна орієнтація на європейські практики може бути передумовою для деяких зважених запозичень з кращих практик та філософій. Відповідно, згадані засади надання соціальних послуг з ВІЛ/СНІД в свою чергу можуть слугувати орієнтиром для розробки загальних принципів національних мінімальних стандартів надання соціальних послуг в сфері профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення в Україні.

Дані рекомендовані стандарти встановлюють, що британська програма профілактики ВІЛ/СНІД має бути основана на доказах ефективності діяльності та досвіді кращих практик, поєднана з заходами просування сексуального здоров’я та інтегрована з послугами з лікування та догляду. Також окремим стандартом визначено:

необхідність впровадження заходів зниження шкоди (обмін шприців та голок, поширення дезинфікуючих речовин, замісна терапія);

необхідність попередження вертикальної трансмісії під час вагітності та після народження дитини;

визначення основних груп, на які слід спрямовувати профілактичні заходи;

визначення основних компонентів ефективних заходів профілактики серед ЧСЧ та ПСБ;

рамки здійснення пост-контактної профілактики особам, випадок можливого інфікування яких не пов’язаний з виконанням професійних обов’язків;

необхідність впровадження заходів, спрямованих на зменшення соціального виключення, стигми, дискримінації спільнот, які потерпають від цих явищ;

важливість формування навичок здорового способу життя, включаючи практику безпечного сексу та відмова від спільного використання інструментів при вживанні наркотиків;

необхідність здійснення діагностики, лікування та допомоги при інших ІПСШ серед уразливих груп задля зменшення ризику сексуальної трансмісії ВІЛ;

необхідність встановлення протоколів по роботі з кожною групою населення відповідно до прийнятої Програми профілактики ВІЛ;

інші аспекти, що висвітлюють питання координації, організації надання послуг з профілактики на місцевому та національному рівнях [78].

Крім того, комплексні програми профілактики ВІЛ/СНІД, що здійснюються в Великій Британії, згідно стандарту, повинні бути основані на реальних потребах та включати:

надання інформації, індивідуальної підтримки та здійснення заходів з розвитку навичок;

заходи, спрямовані на зміну ставлення та формування мотивації до певних поведінкових змін;

заходи за принципами "рівний-рівному" та аутріч-роботу в місцях перебування цільових груп;

безкоштовне або недороге розповсюдження презервативів, лубрикантів та чистих шприців;

доступність метадону для споживачів героїну;

надання послуги з пост-контактної профілактики (для осіб, випадок можливого інфікування яких не пов’язаний з виконанням професійних обов’язків) в усіх ситуаціях, коли це можливо (послуга надається відповідно до чітких протоколів з метою забезпечення рівності доступу);

доступ до тестування на ВІЛ;

послуги сповіщення сексуальних партнерів осіб, в яких виявлено ВІЛ [78].

Більшість з перелічених положень відповідають послугам, що надаються в Україні, тому теоретично можуть слугувати прикладом при розробці мінімальних стандартів надання соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД. Однак в переліку є компоненти, що буде складно або неможливо застосувати у випадку їх впровадження на практиці з огляду на існуючі законодавчі обмеження. Наприклад, однією з таких перепон можна назвати встановлення конфіденційності результатів тестування на ВІЛ, визначену в Законі України "Про запобігання поширенню синдрому набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення" від 12.12.1991 №1972–ХІІ, яка зокрема передбачає повідомлення результатів тестування лише особі, якої вони стосуються. Крім того, згідно закону, виключно на ВІЛ-інфіковану особу покладено обов’язок повідомити осіб, які були з нею у статевих контактах до виявлення факту інфікованості, про можливість їх зараження. Такі положення законодавства унеможливлювали б виконання вимоги сповіщення сексуальних партнерів ВІЛ-сервісними організаціями, у випадку її включення до змісту українських мінімальних стандартів.

Слід відзначити, що в даному стандарті вимоги щодо змісту профілактичних програм серед груп ризику майже не зазначені. Виключенням є згадування в стандарті бажаного змісту програм профілактики ВІЛ/СНІД серед ЧСЧ та ПСБ, а також висвітлення питання профілактики передачі ВІЛ від матері до дитини як окремого напряму роботи ВІЛ-сервісних служб.

Так, рекомендаціями щодо змісту профілактики ВІЛ/СНІД серед ЧСЧ та ПСБ є:

орієнтованість заходів на широкий контекст життя чоловіків, включаючи увагу до індивідуальних та структурних факторів ризикованої поведінки;

адаптація профілактичних заходів серед ЧСЧ та ПСБ на специфічні потреби кожної з можливих підгруп ЧСЧ, ПСБ;

багатокомпонентність програм (включаючи групову роботу), їх сфокусованість на формуванні навичок зниження ризику, навичок спілкування, в тому числі й на сексуальну тематику.

Безумовно, закладені в рекомендованих стандартах положення окреслюють лише основні напрями профілактичної роботи. Вони не є детальними і потребують конкретизації в локальних стандартах, протоколах, які враховуватимуть місцеві потреби та проблеми ЧСЧ та ПСБ.

На відміну від профілактики серед ЧСЧ та ПСБ, профілактика вертикальної трансмісії, вочевидь, є більш значимим напрямом профілактичної роботи, оскільки закріплена в окремому стандарті. Однак особливістю цього стандарту є увага до медичного компоненту здійснення даного виду профілактики, що не є предметом детального вивчення в даному огляді. Важливим моментом, який може бути запозичений з вказаного стандарту, є закріплення необхідності поєднання медичних заходів профілактики з функціями соціального догляду та підтримки.

Отже, Рекомендовані стандарти для ВІЛ-сервісу Національної системи здоров’я Великої Британії є документом, що містить основні компоненти та загальні принципи організації послуг в сфері протидії ВІЛ/СНІД. Він зокрема наголошує на необхідності застосування мультидисциплінарного підходу в наданні послуг з профілактики ВІЛ/СНІД, соціального та медичного догляду. Така комплексність допомоги на різних рівнях взаємодії з клієнтом забезпечує швидке і повне реагування на потреби клієнта, що є бажаним і для українських профілактичних програм.

Загалом, форма викладу розглянутих стандартів вказує на те, що вони слугують основою для прийняття більш детальних стандартів або протоколів по кожному з окреслених напрямків роботи. Отже, їх структура та підхід до викладення змісту можуть бути використані в якості прикладу у випадку розробки спільних для напрямів профілактики ВІЛ/СНІД та догляду та підтримки ЛЖВ/С мінімальних стандартів, рамкових за своєю суттю.

Як і розглянуті вище рекомендовані стандарти Великої Британії, Стандарти ВООЗ для якісного лікування ВІЛ: інструмент для якісного оцінювання, покращення та акредитації [80] також встановлюють основоположні вимоги щодо надання послуг в сфері ВІЛ/СНІД. Однак, стандарти ВООЗ є більш загальними у своїх положеннях. Крім того, вони висвітлюють медичний аспект послуг в сфері ВІЛ/СНІД, що не є предметом розгляду в даній роботі. Однак цікавим є підхід до розгляду структури профілактики, визначений даними стандартами. Так, тестування на ВІЛ, перед - і післятестове консультування, перенаправлення клієнта, а також профілактика передачі ВІЛ/СНІД від матері до дитини визначені як окремі послуги системи охорони здоров’я. В той же час освітній та інші компоненти профілактики ВІЛ/СНІД віднесені до послуг, що надаються на базі громад, і тому майже не розглядається. Стандарти лише встановлюють такі основні принципи, які повинні бути враховані при організації профілактичної програми:

Профілактичні програми повинні здійснюватись на основі громади;

Профілактичні програми підкреслюють важливість раннього діагностування інфекцій, що передаються статевим шляхом, опортуністичних хвороб (включаючи туберкульоз) та ВІЛ;

Профілактичні програми підкреслюють зв’язок між туберкульозом та ВІЛ;

Профілактичні програми передбачають сповіщення сексуальних партнерів;

Профілактичні програми зорієнтовані на групи підвищеного ризику, такі як ПСБ, СІН та ЧСЧ;

Профілактичні програми включають розповсюдження презервативів, обмін голок та інші заходи, які надають цільовим групам в місцях їх перебування;

Профілактичні програми включають освіту щодо універсальних заходів запобігання інфікуванню та інших тем, що визначаються працівниками сфери охорони здоров’я та іншим персоналом.

Як можна побачити, напрямки профілактики, окреслені в стандартах ВООЗ, є подібними до напрямків, визначених рекомендованими стандартами Великої Британії. Так, обидва документи наголошують на необхідності здійснення попередження, діагностики, лікування ІПСШ; роботи із сексуальними партнерами осіб, які виявились ВІЛ-позитивними, програм зменшення шкоди та здійснення просвіти серед різних груп населення. Однак особливістю стандартів ВООЗ є їх підкреслення проблеми туберкульозу та включення цього питання до змісту програм профілактики ВІЛ/СНІД. Згаданий принцип має бути взятий до уваги при розробці національних мінімальних стандартів надання послуг з профілактики ВІЛ/СНІД, адже проблема туберкульозу є актуальною і для України.

Стандарти ВООЗ також закладають основу для розподілу сфери відповідальності за надання послуг з профілактики між державною системою охорони здоров’я та послугами, що надаються на рівні громад. Доцільність такого кроку може полягати зокрема в чіткому розумінні власних обов’язків кожним суб’єктом надання таких послуг і сприятиме плануванню, організації, а також моніторингу та контролю за якістю їх надання. Загалом, розглянуті в обох стандартах принципи та вимоги до профілактичних програм можуть бути покладені в основу єдиних мінімальних стандартів надання соціальних послуг в сфері ВІЛ/СНІД за умови їх подальшої деталізації в стандартах або протоколах за окремими напрямками діяльності, групами клієнтів тощо, а також врахування місцевої ситуації.

3.4.Вимоги до окремих напрямів, форм, методів профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення

Програми профілактики ВІЛ/СНІД мають свої особливості з огляду на групу клієнтів, обрані методи роботи та умови, в яких здійснюються профілактичні заходи. Відповідно, існує потреба в більш чітких та деталізованих керівництвах, протоколах, правилах як щодо надання певних видів соціальних послуг, так і щодо роботи з певними групами клієнтів, ніж положення, зазначені в стандартах. Хоча, звісно, це не знімає питання важливості прийняття єдиних мінімальних стандартів, які б були своєрідною філософською та рамковою основою для таких документів.

Серед посібників, керівництв та методичних рекомендацій, доступних для огляду в рамках проекту, більша частина джерел висвітлювала аспекти профілактики ВІЛ/СНІД серед споживачів ін’єкційних наркотиків. В цих документах зазначені принципи здйснення профілактичних заходів, вимоги до кваліфікації деяких категорій працівників, безпосередньо залучених до надання соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення, правил безпеки здійснення аутріч-роботи тощо.

Наприклад, Дейв Берроуз [1] в своєму керівництві до організації програм обміну шприців визначає такі базисні принципи програм зниження шкоди:

акцент на досягненні короткотермінових прагматичних цілей, що базуються на ієрархії зниження ризику (ієрархія включає: зниження рівня спільного використання ін’єкційного обладнання, скорочення частоти ін’єкційного вживання, зниження рівня використання вуличних наркотиків, зниження рівня використання рецептурних наркотиків, збільшення кількості осіб, які утримуються від наркотиків);

акцент на зниженні шкоди, як для окремих осіб, так і для суспільства загалом;

використання численних та різноманітних стратегій для досягнення поставлених цілей;

залучення до роботи по розробці та впровадженню програми активних споживачів наркотиків.

Вказані засади програм зниження шкоди можна доповнити Принципами профілактики ВІЛ-інфекції серед осіб, які вживають наркотики [46], прийнятими Європейським бюро ВООЗ для роботи на національному та регіональному рівнях. Згідно цього документу, такими принципами є:

інформаційна робота та освіта, що здійснюється серед всього населення, з представниками СІН, їх близького соціального оточення, з працівниками соціальних служб та закладів охорони здоров’я;
забезпечення доступності соціальних служб та служб охорони здоров’я, незалежно від віку, статі, статусу, стану клієнта та виду допомоги, якої він потребує, а також з точки зору розташування служб;
активна робота серед осіб, які вживають ін’єкційні наркотики, що передбачає здійснення просвіти та програм обміну шприців, надання інших спеціальних послуг, орієнтованість програм на особливі групи ( наприклад ПСБ, які вживають наркотики) та встановлення зв’язків з іншими організаціями, що працюють в цій сфері;
забезпечення осіб, які вживають ін’єкційні наркотики, стерильними ін’єкційними інструментами та дезінфікуючими матеріалами ( включає забезпечення доступності стерильних ін’єкційних та дезинфікуючих матеріалів без обмежень та в різних місцях і закладах, обмін шприців та голок, їх утилізація);
надання особам, які вживають наркотики ін’єкційним шляхом можливість отримувати замісну терапію.

Перераховані основні засади зниження шкоди, загалом, відповідають напрямам профілактичної діяльності українських організацій, які працюють в сфері профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення. Це може свідчити про те, що місцеві надавачі соціальних послуг керувались під час організації своєї діяльності іноземним досвідом, закріпленому в тому числі в рекомендаціях ВООЗ та інших документах. Відтак, вірогідність того, що розроблені на основі таких принципів і рекомендацій мінімальні стандарти не будуть відповідати можливостям місцевих організацій, є не дуже високою.

Реалізація всіх зазначених принципів у випадку їх запозичення в українську практику передбачає скоординовану роботу як безпосередніх надавачів соціальних та медичних послуг СІН, так і осіб, відповідальних за формування та реалізацію національної та місцевої політик з протидії ВІЛ/СНІД. Чіткий розподіл функцій та відповідальності, координація діяльності, зрозумілі механізми регулювання державних та недержавних суб’єктів надання соціальних послуг, належне фінансування є необхідними умовами виконання такої роботи.

Однак наразі, при спробі впровадження даних принципів в місцеву практику, можуть виникнути певні ускладнення. Так, недостатнє фінансування закладів системи охорони здоров’я та їх можлива неспроможність придбати шприці може стати перешкодою при спробі забезпечити доступ СІН до стерильних інструментів та дезинфікуючих матеріалів в медичних закладах. Неготовність широкого загалу населення прийняти програми профілактики ВІЛ/СНІД серед СІН, низька вмотивованість персоналу в медичних закладах до виконання нових обов’язків також можуть завадити збільшенню кількості місць для отримання СІН допомоги.

Отже, місцеві та національні особливості є визначальними не лише при плануванні самих програм, а й при формуванні регулятивної бази для їх реалізації, вибору міжнародних стандартів в якості орієнтиру в практичній та нормативній діяльності. Наприклад, існує можливість вибіркового закріплення міжнародних положень в національних мінімальних стандартах надання соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД з одночасним окресленням перспективних напрямків розширення їх змісту.

Розглянуті вище принципи ВООЗ з профілактики ВІЛ серед СІН також викладені в проекті Національного клінічного протоколу лікування ВІЛ-позитивних людей, які є споживачами наркотиків [50], що розробляється в рамках реалізації програми Глобального фонду боротьби зі СНІД, туберкульозом та малярією "Подолання епідемії в Україні". І хоча назва проекту Національного клінічного протоколу говорить про його спрямованість на лікувальний компонент, він також містить деякі аспекти немедичних заходів профілактики ВІЛ/СНІД, догляду ВІЛ-позитивних СІН.

Так, в даному документі немедичні складові допомоги СІН представлені:

моделями комплексної допомоги СІН на різних етапах профілактики за принципом зниження шкоди, а також лікування, реабілітації (містять принципи, в тому числі і етичні, зміст, перелік послуг);

формування прихильності до лікування,

замісна терапія ( має здійснюватись на засадах мультидисциплінарного підходу).

Здобутком даного проекту Національного клінічного протоколу є спроба закріплення комплексності заходів при роботі з СІН. Затвердження такого поєднання в регулятивному документі створює підґрунтя для встановлення рівноправних позицій в мультидисциплінарних командах, що має позитивно вплинути на процес та результат надання допомоги. Однак проект протоколу містить і певні незрозумілі моменти, пов’язані з відсутністю чітких визначень (наприклад, "догляд", "підтримка"), деякою внутрішньою неузгодженістю його змісту та неповним або нечітким викладенням окремих пунктів протоколу. Наприклад, не до кінця зрозумілими є умови впровадження та вибору різних моделей комплексної допомоги, координації роботи фахівців в межах мультидисциплінарного підходу. Так, описані функції соціального працівника як одного з членів мультидисциплінарної комісії передбачають однаковий з психологом метод роботи - консультування - без конкретизації його змісту для фахівця соціальної роботи. І така відсутність визначення чіткого фокусу консультування в свою чергу створює передумови для дублювання функцій двох членів команди. Крім того, в документі визначені склад мультидисциплінарної комісії, порядок її створення та роботи, функціональні обов’язки її членів та зафіксовані деякі завдання роботи такої комісії, однак проект протоколу не містить чіткого визначення самого мультидисциплінарного підходу та міждисциплінарної комісії, а також її основної мети та принципів роботи^{^}.

Безумовно, слід зважати на те, що цей документ знаходиться в стадії розробки, отже, буде змінений. На даному етапі його підготовки можна сказати, що він висвітлює деякі елементи, які, після уточнення, могли б стати основою для окремих тематичних напрямків мінімальних стандартів надання послуг з профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп (наприклад, з питань замісної терапії, формування прихильності до лікування). В свою чергу, розроблені мінімальні стандарти мають бути узгоджені з даним клінічним протоколом і стати для нього базовим документом. Це дозволить з часом створити єдину узгоджену регулятивну базу для роботи різних соціальних організацій, що займаються проблемою ВІЛ/СНІД.

Можна припустити, що згаданий проект Національного клінічного протоколу був розроблений з урахуванням протоколів ВООЗ для країн СНД з надання допомоги та лікування при ВІЛ-інфекції та СНІД. В частині "Допомога ВІЛ-інфікованим споживачам ін’єкційних наркотиків" даний протокол [42] регулює надання медичної допомоги ВІЛ-позитивним СІН і, одночасно, вказує на наявність зв’язку між програмами допомоги ВІЛ-інфікованим СІН та програмами зниження шкоди. Так, згідно Протоколу, програми зниження шкоди слугують своєрідною посередницькою ланкою між ВІЛ-інфікованими СІН та закладами лікарняної та позалікарняної, немедичної допомоги. Цю особливість важливо брати до уваги під час визначення меж повноважень та відповідальності для надавачів соціальних та медичних послуг. Одночасно, варто окреслити таку взаємозалежність і в структурі та змісті майбутніх мінімальних стандартів надання соціальних послуг з ВІЛ/СНІД.

Проблема "приналежності" тієї чи іншої послуги не обмежується питанням співвідношення програм зниження шкоди та догляду ВІЛ-позитивних СІН. Наприклад, варто визначити місце компоненту догляду за ВІЛ-позитивними СІН, який інколи можуть відносити до програм зниження шкоди (як наприклад, це зроблено в проекті вже згадуваного Національного клінічного протоколу лікування ВІЛ-позитивних людей, які є споживачами наркотиків).

Крім того, взаємопов’язаність заходів профілактики та догляду й підтримки може поставити питання й щодо точного місця в структурі можливих мінімальних стандартів напряму запобігання поширення ВІЛ серед ВІЛ-позитивних осіб (в тому числі серед ВІЛ-позитивних СІН, ПСБ). Так, одними з варіантів вирішення цього питання є включення ВІЛ-позитивних осіб до цільової групи деяких заходів профілактики ВІЛ/СНІД за принципами зниження шкоди; включення цієї профілактичної роботи в компонент догляду і підтримки ВІЛ-позитивних осіб з відповідною згадкою та посиланням в компоненті програм зниження шкоди або виокремлення такої профілактики в інший напрямок профілактики ВІЛ/СНІД.

3.5.Програми обміну шприців.

Хоча розглянуті вище заходи можуть бути предметом дискусій щодо їх місця в структурі соціальних послуг в сфері ВІЛ/СНІД, програми зниження шкоди також мають низку притаманних лише їм заходів. Наприклад, такими заходами є роздача, обмін, утилізація шприців та поширення презервативів, лубрикантів. Дані послуги інколи пропонують об’єднувати під спільною назвою так званих програм обміну шприців [1], яка також буде використовуватись в даному огляді.

Дейв Берроуз пропонує розрізняти такі форми або складові програм обміну шприців:

Обмін на стаціонарних пунктах - спеціально відведених місцях, куди СІН приходять для того, щоб отримати ін’єкційне обладнання та позбавитись вже використаного.
Обмін на пересувних пунктах - автобусах або іншому виді невеликого за розмірами транспорту, що пересувається за встановленим маршрутом і в встановленні години працює в визначених точках міста.
Обмін через аутріч - поширення стерильних голок та шприців та збір вже використаних здійснюється працівниками програм, які виходять на вулиці або інші місця (наприклад, квартири) [1].

Загалом, специфіка програм зниження шкоди полягає в необхідності встановлення безпосередніх контактів з представниками цільової групи, відтак така форми роботи як аутріч набуває все більшого значення в умовах розширення дій профілактичних заходів. Сам термін "аутріч" означає охоплення ззовні, за межами приміщень лікувальних закладів, інших організацій. Аутріч-робота може здійснюватись на вулиці, за місцем проживання, в місцях тимчасового перебування СІН (в’язниця, клініки). Окрім розповсюдження стерильного інструментарію та інших засобів профілактики, вона також передбачає здійснення інформаційно-просвітницької роботи, консультування, направлення клієнтів за спеціалізованою допомогою. Основними принципами, на яких здійснюється ця форма профілактичної роботи є: надання підтримки та навчання рівними серед рівних, демонстрування дружнього та незасуджувального ставлення по відношенню до клієнтів, конфіденційність, анонімність та своєчасність допомоги [65].

В проекті Державного соціального стандарту соціальної роботи з дітьми, молоддю та різними категоріями сімей [48], який вже згадувався в попередіх розділах, визначений перелік соціальних послуг, що має надаватись в межах діяльності консультаційних пунктів “Довіра” при центрах соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Однак такого переліку недостатньо для регулювання процесу надання соціальних послуг, особливо для недержавних організацій, на які не буде поширюватись сфера дії цього проекту стандарту після його затвердження. Відповідно, діяльність з роздачі, обміну та утилізації шприців, поширенню презервативів, дезінфікуючих засобів, в тому числі в формі аутріч-роботи, може здійснюватись відповідно до певних керівництв, наприклад таких як "Організація та менеджмент програм обміну голок та шприців": керівництво для країн Центральної та Східної Європи і Нових Незалежних Держав колишнього Радянського Союзу Дейва Берроуза [1], а також "Настільна книга менеджера НУО", зокрема в частині 4 "Аутріч та консультування" та частині 3 " Збірка матеріалів з організації аутріч-роботи та проведенню консультування в програмах Зниження шкоди, що здійснюються неурядовими організаціями" [34;35]. Зазначені керівництва висвітлюють як організаційні аспекти здійснення програм обміну шприців ( наприклад, організація пунктів обміну шприців, робота з персоналом, правила безпеки аутріч-працівників на маршрутах тощо), так і детально прописують вимоги до процесу здійснення роботи, вимог до навичок, знань та поведінки аутріч-працівника на маршруті. Так, до питань, що розглядаються в цих матеріалах, належать:

мета аутріч-роботи;

компоненти аутріч-роботи;

моделі, види та принципи аутріч-роботи;

якості, необхідні аутріч-працівнику;

міркування щодо підбор працівників для аутріч-роботи в залежності від того, чи є вони СІН, колишніми СІН, не-СІН, волонтерами, або будуть входити до складу змішаної команди);

управління роботою персоналу (налагодженя внутрішньої комунікації, супервізії, навчання персоналу);

правила аут річ-роботи, поведінки на маршруті ( в тому числі правила при контакті з міліцією);

загальні рекомендації для працівників під час першого контакту з СІН;

техніки спілкування, які можливо застосовувати під час розмови з СІН;

екіпірування аутріч-працівників;

вимоги до тематичного змісту інформаційних матеріалів, що поширюються [1; 35].

Також висвітлений і організаційний компонент, що зокрема включає:

організацію та планування пунктів обміну шприців;

оцінка необхідної кількості ін’єкційного обладнання та менеджмент його запасу;

безпека співробітників проекту, які працюють на маршрутах;

розробка внутрішньої політики здійснення профілактичних заходів, зокрема правила утилізації зібраного обладнання;

системи внутрішнього моніторингу та контролю (форми обліку, щоденники);

залучення клієнтів до проектів [1; 34].

Інформаційно-просвітницька робота та консультування винесені в окремі глави керівництв, що може підкреслювати їх відокремлений статус в рамках здйснення програм зниження шкоди. Опис цих методів роботи містить окрім загальних вимог до їх форми, змісту, шляхів подачі ( як на приклад, вимоги до інформаційних матеріалів або вимоги до особи консультанта), так і інформацію щодо тем та питань, що мають бути розглянуті під час різних видів консультування або включені в інформаційні буклети [1; 35]. Зокрема, значна увага в частині 4 керівництва "Настільна книга менеджера НУО" приділяється питанню вуличного консультування, що розглядається окремо по кожній з тем, яка може бути піднята в розмові з клієнтом [35]. Слід зауважити, що техніки мотиваційного консультування часто використовуються при роботі з СІН, тому цей вид консультування має окремо розроблені методичні рекомендації [33; 35].

Загалом, ці керівництва є дуже детальними, і тому об’ємними, що і зумовило такий побіжний огляд їх змісту. Однак він дозволяє зробити деякі узагальнення з точки зору стандартизації соціальних послуг в цій сфері. Так, інформація, що міститься в розглянутих документах, висвітлює ключові аспекти програм обміну шприців, які мають братись до уваги під час організації, безпосереднього надання, моніторингу та контролю за наданням соціальних послуг в рамках реалізації програм обміну шприців. Крім того, зазначені відомості в своїй основі мають узагальнений досвід різних місцевих організацій, тому можуть бути безпосередньо використані в практичній діяльності як столичними, так і регіональними соціальними агенціями. Разом з тим, такі керівництва мають рекомендаційний характер і не можуть слугувати основою для здійснення зовнішнього незалежного моніторингу та контролю якості надання соціальних послуг. Отже, в умовах визначеної законом необхідності ліцензування соціальних послуг, які надаються недержавними організаціями, існує потреба в закріпленні ключових положень керівництв в мінімальних стандартах. Це сприятиме закріпленню та поширенню набутого досвіду, а також створить перевірену практикою основу для контролю за процесом надання таких соціальних послуг.

3.6.Перед - та після тестове консультування, тестування на ВІЛ-інфекцію

Перед - та після тестове консультування, що також входить до програм зниження шкоди, регулюється (буде регулюватись) в Україні, окрім Закону України "Про запобігання захворювання на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення" від 12.12.1991 р. № 1972-ХІІ, проектом протоколу "Добровільне консультування і тестування на ВІЛ-інфекцію"(далі - ДКТ) [51]. Даний документ містить як правила та алгоритми дій по перед - та після тестовому консультуванню, консультуванню з особливими групами клієнтів, так і принципи ДКТ. Останні встановлені за напрямами, що вказують зокрема, на їх етичне походження. До таких принципів слід віднести: добровільність, конфіденційність, анонімність, доступність та відсутність дискримінації, достовірність та повнота інформації, професійність та технічна досконалість, мобілізація ресурсів. Кожний з принципів окрім назви, також містить пояснювальні твердження, які стосуються виключно ситуації добровільного консультування та тестування на ВІЛ-інфіекцію. Прийняття такого протоколу дасть можливість закріпити лише основні положення ДКТ в мінімальних стандартах надання соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення з подальшим відсиланням до тексту самого протоколу.

3.7. Моніторинг та оцінка соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп наслення

Моніторинг та оцінка, як зазначалось в попередньому розділі, є одними з необхідних складових системи гарантування якості надання соціальних послуг, оскільки дають змогу визначити відповідність соціальних послуг встановленим стандартам. Такі моніторинг та оцінка можуть базуватись на вже існючих системах моніторингу проектів та програм, що дозволить зекономити на ресурсах та уникнути дублювання систем. Відтак, аналіз існуючих систем моніторингу та оцінки, їх окремих індикаторів, є не менш важливим елементом для прийняття стандартів, ніж аналіз соціальних послуг, що надаються, та чинної законодавчої бази. В даній роботі не визначаються особливості місцевих систем моніторингу, його індикаторів, тому існує необхідність включення даного тематичного напряму аналізу до кінцевих рекомендацій з подальшої роботи.

3.8. Групи взаємодопомоги

Blog

Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту

Содержание

3.6.Перед - та після тестове консультування, тестування на ВІЛ-інфекцію