Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту
| Вид материала | Документы |
- Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства освіти І науки, молоді та спорту, 115.44kb.
- Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства освіти І науки, молоді та спорту, 111.41kb.
- Самосюк Іван Захарович, Національна медична академія післядиплом, 463.25kb.
- Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту Державний інститут розвитку, 3723.72kb.
- Національний університет фізичного виховання І спорту україни лях-породько олексій, 316.9kb.
- Національний університет фізичного виховання І спорту україни чернявський максим вікторович, 336.17kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 739.14kb.
- Міністерство україни у справах сім'Ї, молоді та спорту, 448.58kb.
- Кабінету Міністрів України від 22. 11. 2010 №2140-р Про затвердження плану заходів, 42.72kb.
- Хід проведення Регіональних акцій, 43.08kb.
1.4. Соціальні стандарти в Україні
Огляд чинного законодавства та проектів документів щодо стандартизації діяльності в соціальній сфері говорить про те, що приблизно з 2000 року Україна стала активно працювати в напрямку регулювання надання соціальних послуг. Прийняття низки законів в цій сфері створило підгрунтя для початку безпосередньої роботи над такими інструментами та механізмами забезпечення якості як стандарти та ліцензування надання соціальних послуг. Ініціаторами цього тривалого процесу виступили державні органи в особі профільних Міністерств та їх підвідомчих установ.
Слід відзначити, що робота за напрямом стандартизації надання соціальних послуг в Україні проходить в умовах необхідності дотримання жорстких рамок чинного законодавства, а також обмеженого часу, що, безумовно, може впливати на зміст кінцевих документів. Аналіз представлених у цьому та подальших розділах нормативно-правових актів та інших матеріалів покликаний в першу чергу на вироблення відкритих до обговорення рекомендацій щодо вірогідних доповнень в розглянуті документи та документи, які планують розроблятись. Це стає можливим в рамках відкритості профільних Міністерств і дозволяє створити гнучку до потреб населення законодавчу базу.
В Україні професійна діяльність в соціальній сфері базується в першу чергу на положеннях Конституції України від 28.06.1996 р., а також регулюється Законами України "Про соціальні послуги" від 19.06.2003 р. № 966-IV, "Про благодійництво та благодійну діяльність" від 16.09.1997 р. №531/97-ВР, "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 01.06.2000 р. №1773 -ІІІ, "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" від 05.10 2000 р. № 201/-ІІІ та іншими нормативно-правовими актами, прийнятими на їх основі або ратифікованими Україною.
Так, згідно статей 3 та 27 Конституції України [24], людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю і обов’язок держави - захищати життя людини. Ці положення закладають підвалини для прийняття національних стандартів, що регулюють діяльність, пов’язану з питаннями життя, здоров’я та безпеки одержувачів допомоги, а також встановлення таких регулятивних механізмів як ліцензування або акредитація. В свою чергу, ст. 49 забезпечує державне фінансування для соціально-економічних, медико-санітарних та оздоровчо-профілактичних програм, які надаються для забезпечення охорони здоров’я кожного громадянина.
Антидискримінаційні принципи надання соціальних послуг закладені в ст. 24, що проголошує рівність конституційних прав і свобод громадян перед законом і недопустимість привілеїв чи обмежень в тому числі за ознаками раси, кольору шкіри, статі, етнічного чи соціального походження. Питань засад та принципів надання соціальних послуг також торкається і Закон України "Про соціальні послуги" від 19.06.2003 р. № 966-IV [15]. Статтею 3 зазначеного закону встановлено, що надання соціальних послуг ґрунтується на принципах: 1) адресності і індивідуального підходу; 2) доступності і відкритості; 3) добровільності вибору чи відмови від надання соціальних послуг; 4) гуманності; 5) комплексності; 6) максимальної ефективності використання бюджетних та позабюджетних коштів суб’єктами, що надають соціальні послуги; 7) законності; 8) соціальної справедливості; 9) забезпечення конфіденційності суб’єктами, які надають послуги, дотримання стандартів якості, відповідальності за дотримання етичних і правових норм. Такі принципи є основою надання соціальних послуг, однак вони є рамковими і потребують певної конкретизації щодо видів послуг, форм надання допомоги або групи клієнтів. Також ця стаття хоч і не визначає змісту понять, проте дає підґрунтя для прийняття відповідних стандартів якості, етичних норм, згаданих в пункті 9.
Поняття "стандарт якості", згадане в статті 3 цього закону, можна розглядати як аналог міжнародного поняття стандартів вищої якості, які найчастіше встановлюються професійними асоціаціями для акредитації чи сертифікації надавачів соціальних послуг. Однак акредитація і сертифікація можуть бути добровільними механізмами регулювання якості і, відповідно, дотримання прийнятих ними стандартів якості можливе лише за умови участі в цих програмах. Отже, незрозумілим є формулювання, за яким "надання соціальних послуг ґрунтується на принципах ... дотримання суб’єктами, які надають послуги, стандартів якості", оскільки в такому викладі воно поширюється на всіх надавачів соціальних послуг. З іншого боку, можна припустити, що в зміст словосполучення "стандарт якості" було вкладене поняття мінімального стандарту, що також безпосередньо стосується якості надання соціальних послуг. Проте законодавчо затверджене визначення державного соціального стандарту дещо різниться від розуміння стандарту в міжнародній практиці і не може бути застосоване до згаданого в статті 3 поняття "стандарт якості" через відсутність тлумачення слова "якість" та звужене трактування самого стандарту.
Так, Закон України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" від 05.10 2000 р. № 201/-ІІІ в статті 1 визначає стандарт через поняття соціальних норм та нормативів, що є "показниками необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами"[11]. Таке визначення апелює радше до кількісного виміру стандарту, в той час як якісні показники, в тому числі і основоположні принципи надання допомоги, лишаються поза увагою.
Дещо відмінним є розуміння соціальних норм - і, відповідно, стандарту - дане в проекті Державного соціального стандарту соціальної роботи з дітьми, молоддю та різними категоріями сімей, розробленого Міністерством України у справах сім’ї, молоді та спорту та Державною соціальною службою для сім’ї, дітей та молоді [48]. В цьому проекті соціальні норми розглядаються як законодавчо встановлені міри та сукупність відомостей у різних сферах обслуговування, в тому числі у сферах охорони здоров’я та здійснення соціальної роботи з дітьми, молоддю та різними категоріями сімей. Таке визначення є наближеним до загальноприйнятого розуміння стандарту як якісного та кількісного еталона або міри, і поширює поняття "стандарт" і на процес надання соціальних послуг.
Слід відзначити, що в запропонованому проектом визначенні державного соціального стандарту поруч із соціальними нормами та нормативами вживається поняття "соціальних показників" - соціальних послуг, що складають соціальний стандарт і за якими можна робити висновок про його зміст та розвиток. Такий новий підхід до викладу стандарту окреслює можливу основу для його використання в якості інструменту встановлення основних принципів надання соціальних послуг та подальшої оцінки та корекції як послуг, так і самого стандарту.
Разом з тим, зміст даного проекту Державного соціального стандарту може свідчити про те, що він спрямований радше на кількісне вимірювання допомоги та встановлення мінімального переліку соціальних послуг. Такий формат стандарту відповідає базовому державному соціальному стандарту - прожитковому мінімуму, що визначений в Законі України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" від 05.10 2000 р. № 201/-ІІІ як "вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження її здоров’я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних та культурних потреб" [11]. Однак такий виклад Державного соціального стандарту (орієнтація на прожитковий мінімум) не передбачає встановлення вимог до самого процесу надання соціальних послуг, хоча і містить всі передумови для цього.
Подібний підхід до розуміння стандартів відображений і в Державному класифікаторі соціальних стандартів і нормативів, затвердженому наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 17. 06.2002 р. № 293. Даний Класифікатор було розроблено для "забезпечення визначених Конституцією України соціальних прав та державних соціальних гарантій достатнього життєвого рівня для кожного громадянина, законодавчого встановлення найважливіших державних соціальних стандартів і нормативів..."[6]. І хоча в статті 5 Закону України "Про соціальні послуги" від 19.06.2003 р. № 966-IV вказано, що "перелік соціальних послуг, опис їх змісту та якості зазначаються в Державному класифікаторі соціальних стандартів і нормативів", державні соціальні нормативи у сфері соціального обслуговування не містять опису та показників якості соціальних послуг, на відміну від сфери охорони здоров’я, де такі показники передбачені.
Цікавим є те, що в Аналітичній записці за підсумками реалізації проекту "Розробка пропозицій щодо ліцензування центрів ресоціалізації наркозалежної молоді "Твоя перемога", в проектах стандартів надання соціальних послуг з ресоціалізації наркозалежних та ліцензійних умов провадження діяльності з надання послуг з ресоціалізації наркозалежних вжито поняття "якість надання соціальних послуг", однак саме визначення не дано. Можна лише припустити, що в зазначеному проекті документів якість надання послуг визначається через показники кваліфікації та рівня фахової підготовки працівників центру ресоціалізації, які безпосередньо надають соціальні послуги, а також через кількість працівників, які виконують функції забезпечення надання соціальних послуг [52].
Варто зауважити, що особливістю процесу стандартизації соціальних послуг, який розпочався з ініціативи державних органів для виконання положень Законів України "Про соціальні послуги" від 19.06.2003 р. № 966-IV та "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 01.06.2000 р. №1773 -ІІІ, є його спрямованість на регулювання державних або таких, що координуються державними органами, надавачів соціальних послуг. Відповідно, діяльність неурядових соціальних агенцій, громадських організацій лишається поза межами контролю, крім випадків, коли вимоги до надання, моніторингу та оцінки послуг визначені донорськими організаціями. В такій ситуації важко говорити про існування однакового рівня надання соціальних послуг для клієнтів різних агенцій. Отже, існує потреба у прийнятті єдиних мінімальних стандартів для закладів, які "надають однаковий вид послуг, незалежно від форм їх власності" [28]. Відтак, необхідна координація та тісна співпраця між недержавним сектором та державними установами, відповідальними за розробку та прийняття стандартів соціальних послуг.
Для забезпечення якості надання соціальних послуг, важливим, хоч і опосередкованим, фактором є компетентність та кваліфікація осіб, які входитимуть до складу установ, відповідальних за прийняття стандартів та здійснення контролю за їх дотриманням, а також установ, які здійснюватимуть ліцензування, акредитацію соціальних послуг або сертифікацію фахівців. Такий фактор є визначальним в ситуації, коли необхідно запобігти отриманню дозволу на надання соціальних послуг особам або організаціям, які орієнтовані, перш за все, на задоволення певних власних інтересів, а не на потреби клієнтів.
Етичні принципи, відповідно до яких повинна здійснюватись професійна діяльність в соціальній сфері, також можуть бути одними з складових стандарту. В Україні цей елемент представлений Етичним кодексом спеціаліста із соціальної роботи України, що був прийнятий Українською асоціацією соціальних педагогів і спеціалістів з соціальної роботи у 2003 р. [17]. Цей документ складається з кількох розділів, що визначають етичні принципи діяльності спеціалістів із соціальної роботи, етичні норми поведінки працівника в стосунках з клієнтом, з колегами, взаємодіючими організаціями, а також по відношенню до самої професії. Кодекс містить основоположні орієнтири для прийняття етичних рішень в професійній соціальній роботі незалежно від групи клієнтів та форм роботи і має слугувати основою при наданні соціальних послуг.
Однак, даний документ має радше рекомендаційний характер для не-членів Асоціації. І в умовах розвитку українських фахових асоціацій їх вплив на практику соціальної роботи ще не є достатнім для забезпечення дотримання норм Кодексу під час надання соціальних послуг. Це створює потребу у здійсненні заходів, які б сприяли впровадженню положень Етичного кодексу до становлення впливових професійних об’єднань. Можливим кроком є зважене та вибіркове закріплення в мінімальних стандартах надання соціальних послуг викладених у Кодексі ключових етичних норм, з одночасним відсиланням до тексту самого Кодексу. Такий крок сприяв би поширенню вже визначених Кодексом етичних норм, спільних для всіх фахівців, залучених до надання соціальних послуг, а також підвищів би роль професійних асоціацій в регулюванні процесу надання соціальних послуг в Україні. Крім того, самі положення Кодексу можуть бути доповнені нормами, необхідність розробки та прийняття яких буде визнана надавачами соціальних послуг різним групам клієнтів.
Таким чином, базуючись на аналізі законодавчо затвердженому визначенні стандарту, структурі та змісту Державного класифікатора соціальних стандартів та нормативів, інших розроблених проектів державних соціальних стандартів, можна зробити висновок, що в Україні впроваджено і готуються до впровадження з внесенням суттєвих доповнень у 2005 р. так звані структурні стандарти або стандарти, спрямовані на середовище. Такі стандарти передбачають встановлення вимог до технічного аспекту надання соціальних послуг: інтер’єрів, гігієни, одягу та їжі, персоналу тощо.
Вимоги до процесу надання соціальних послуг сформульовані у вигляді загальних рамкових принципів та частково закріплені в Законі України "Про соціальні послуги" від 19.06.2003 р. № 966-IV і в Етичному кодексі спеціаліста з соціальної роботи. Крім того, існує потреба в розширенні існуючого терміну стандарту або прийняття нових визначень, наприклад, таких як "мінімальний стандарт" , "стандарт вищої якості", "стандарт надання соціальних послуг", а також закріплення терміну "якість надання соціальних послуг". Також є необхідним забезпечити координацію між державними та недержавними суб’єктами надання соціальних послуг не лише під час розробки стандартів за певними напрямками діяльності, однаковими для соціальних організацій різних форм власності, а й під час їх впровадження та моніторингу.
1.5. Передумови ліцензування соціальних послуг в Україні
Іншим аспектом регулювання надання соціальних послуг в Україні є ліцензування професійної діяльності в соціальній сфері, затверджене пунктом 68 статті 9 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 01.06.2000 р. №1773 -ІІІ і визнане необхідним для недержавних суб’єктів надання соціальних послуг статті 8 Закону України "Про соціальні послуги" від 19.06.2003 р. № 966-IV.
Чинним законодавством поняття "ліцензування" визначено як "видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування". Під ліцензійними умовами розуміються "встановлені з урахуванням вимог закону вичерпний перелік організаційних, кваліфікаційних та інших специфічних вимог, обов’язкових для виконання при провадженні господарських видів діяльності". Ліцензією ж є "документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов" та який видається органом центральної виконавчої влади [14].
Одним із перших кроків в напрямку реалізації положень про ліцензування соціальних послуг став проект "Розробка пропозицій щодо ліцензування центрів ресоціалізації наркозалежної молоді "Твоя перемога", який здійснювався Державним інститутом проблем сім’ї та молоді на замовлення Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту у 2005 р.[47; 49; 52]. Робочою групою проекту були визначені рекомендовані порядок ліцензування, проект ліцензійних умов провадження діяльності з надання соціальних послуг з ресоціалізації, а також розроблені вимоги до Програми ресоціалізації та проект стандартів надання соціальних послуг з ресоціалізації наркозалежної молоді. Так, розроблені робочою групою проектні ліцензійні умови містять загальоорганізаційні та кваліфікаційні вимоги, вимоги до матеріально-технічного забезпечення та системи управління, загальні вимоги до програми ресоціалізації (а саме до методів та технологій надання соціальних послуг), а також загальні вимоги до укладання угод при прийомі на ресоціалізацію. Ліцензію центрам ресоціалізації наркозалежної молоді "Твоя перемога" запропоновано видавати на строк від 1 до 5 років, але не менш ніж на строк завершення строку надання соціальної послуги.
Необхідність впровадження в Україні одного з регулятивних механізмів - ліцензування або акредитація - визначається значною кількістю організацій, що надають соціальні послуги, часто пов’язані з питаннями життя та здоров’я клієнтів. Діяльність цих організацій повинна регулюватись та контролюватись незалежно від їх типу з метою гарантування належної якості надання таких соціальних послуг клієнтам.
Однак, передбачений чинним законодавством механізм ліцензування має свої особливості. Відповідно до Закону України "Про соціальні послуги" від 19.06.2003 р. № 966-IV ліцензуванню підлягає лише соціальна діяльність, що надається недержавними суб’єктами, незалежно від джерела їх фінансування. Така залежність регулювання соціальних послуг від форми власності агенції, що їх надає, не можна назвати прийнятною, оскільки основоположним фактором в призначенні ліцензування повинен бути клієнт, який має право на однаково якісний рівень надання мінімальної допомоги в будь-якому закладі. Для досягнення такого однакового рівня надання соціальних послуг бажано встановити єдині стандарти для державних та недержавних установ, які б підпадали під єдиний механізм регулювання. Відповідно, в нинішній процес стандартизації та ліцензування соціальних послуг мають бути внесені певні зміни. Так, існує потреба в активній участі недержавних організацій в розробці єдиних стандартів, яка наразі здійснюється державними органами. Крім того, необхідно переглянути визначення вимог до особи ліцензіата з внесенням відповідних змін в Закон України "Про соціальні послуги" від 19.06.2003 р. № 966-IV або встановлення альтернативних до ліцензування чітких та дієвих механізмів регулювання якості надання послуг державними соціальними службами.
Вартою уваги є і відсутність визначення в чинному законодавстві достатнього перехідного терміну для впровадження ліцензування соціальної діяльності. Введення перехідного періоду, коли організаціям видаються тимчасові ліцензії, практикується для запобігання перериванню процесу надання соціальних послуг. Адже різкий перехід до зовнішнього регулювання може створити ситуацію, в якій недержавні організації не зможуть швидко зреагувати на зміну умов та не матимуть належних ресурсів, щоб відповідати ліцензійним вимогам, державним мінімальним стандартам. Такий період визначається кожною країною самостійно і може тривати від одного (Угорщина) до п’яти років (Італія, Люксембург) [36].
В Україні у випадку негайного впровадження ліцензування так само існує вірогідність того, що більшість соціальних агенцій не будуть відповідати щойно встановленим ліцензійним критеріям. Отже, доцільно запровадити перехідний період на строк, достатній для апробації ліцензійних умов, мінімальних стандартів, що повинні враховувати можливості місцевих надавачів соціальних послуг, а також на строк, необхідний для адаптації організацій до апробованих вимог. Іншим варіантом є впровадження своєрідного “пільгового коридору” (назва умовна), який би передбачав сприяння у видачі постійних ліцензій (на відміну перехідного періоду, під час якого можуть видаватись тимчасові ліцензії).
Встановлена законом обов’язковість ліцензування для всього спектру соціальних послуг також може створити додаткові труднощі для соціальних агенцій. Можливо, існує доцільність у визначенні переліку соціальних послуг з чітким їх обгрунтуванням (визначені мета, завдання, очікувані результати тощо), пов’язаних з вирішенням найважливіших питань життя та здоров’я клієнтів, що підлягали б ліцензуванню. Це б зменшило навантаження на надавачів соціальних послуг і забезпечило б належний рівень надання необхідної допомоги клієнтам.
Таким чином, українським законодавством передбачено встановлення такого механізму регулювання якості надання соціальних послуг як ліцензування. Обов’язок здійснювати ліцензування покладено на орган центральної виконавчої влади, що видає ліцензію на чітко визначений строк за умови дотримання вимог щодо організації процесу діяльності, кваліфікації персоналу, залученого до надання соціальних послуг, та інших умов, що можуть стосуватись, наприклад, вимог до системи управління або до методів, технологій та умов надання соціальних послуг. Також, згідно закону, ліцензуванню підлягають лише недержавні надавачі соціальних послуг, що викликає потребу впровадження альтернативного механізму зовнішнього контролю за наданням соціальних послуг для державних організацій або їх включення до переліку організацій, які підлягають ліцензуванню. В свою чергу, запровадження ліцензування потребує перехідного періоду, необхідного для адапатції надавачів соціальних послуг до нових умов, та визначення чіткого переліку соціальних послуг для такого регулювання.
Розділ 2. Процес затвердження стандартів надання соціальних послуг та порядку ліцензування
2.1.Процес затвердження стандартів надання соціальних послуг різним групам населення
( на прикладі можливого Стандарту у сфері профілактики ВІЛ/СНІД
серед уразливих груп населення, догляду та підтримки ЛЖВ).
На даний час не існує затверджених та впроваджених державних соціальних стандартів і нормативів щодо надання соціальних послуг у сфері профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення, догляду та підтримки ЛЖВ та діяльності установ та закладів, що надають адресні соціальні послуги вищезгаданій категорії населення. Можливий приклад одного з таких Стандартів, що містить деякі вимоги до їх структури та змісту, див. в додатку А.
Процес затвердження Стандартів складається з кількох етапів, які у свою чергу мають певний порядок опрацьовування документу.
Підготовчий етап.
1. Підготовка проекту Стандарту надання соціальних послуг:
- розробка переліку соціальних послуг з профілактики, догляду та лікування, що будуть надаватися кожній з уразливих груп населення (ЛЖВ, СІН, ЖСБ, ЧСЧ, ув’язнених тощо), передбачених законодавством;
- розробка мінімального та базового пакету соціальних послуг для уразливих груп населення (ЛЖВ, СІН, ЖСБ, ЧСЧ, ув’язнених тощо з урахуванням клієнтів прямого та непрямого охоплення;
- розкриття змісту соціальних показників Стандарту;
- визначення відповідних Стандарту соціальних норм та нормативів з урахуванням наявної соціальної інфраструктури;
- визначення соціальних установ, що будуть надавати соціальні послуги даній категорії населення;
- формулювання критеріїв ефективності надання соціальних послуг уразливим групам населення (ЛЖВ, СІН, ЖСБ, ЧСЧ, ув’язнені тощо);
- розробка додатків до Стандарту.
2. Опрацювання, узгодження проекту в установах та закладах, що надають адресні соціальні послуги уразливим групам населення (ЛЖВ, СІН, ЖСБ, ЧСЧ, ув’язнені тощо).
3. Внесення змін та доповнень до Стандарту.
Важливо відмітити, що Стандарт повинен спиратись на вже існуючі терміни, визначення, інші положення чинних нормативно-правових актів. У випадку, якщо Стандартом запропоновано встановити нові терміни, визначення, доповнити та відкорегувати вже встановлені, то необхідно надати перелік всіх пов’язаних документів, в які слід внести відповідні зміни.
Етап аналізу Стандарту.
1. Затвердження документу в різних структурах, відомствах. Для затвердження, проект документу розсилається в відомчі структури профільного Міністерства, Міністерство охорони здоров’я України, Міністерство юстиції України, Міністерство фінансів України, Міністерство економіки України, а також може бути надісланий в Державний комітет статистики України. Після розгляду документу вказаними установами, на яке дається 1 місяць, якщо немає зауважень, проект документу з супроводжувальним листом подається до Кабінету Міністрів України для затвердження. У випадку, якщо є зауваження, в проект документу вносяться відповідні зміни, після чого він повторно розсилається в зазначені вище структури та відомства з поміткою про зроблені правки. Процес узгодження та затвердження проекту документу може тривати від 3 до 5 місяців.
Етап впровадження і контролю.
1. Ознайомлення з документом відповідні структури та відомства, недержавні громадські організації.
2. Контроль за його дотриманням та виконанням.
3. Здійснення моніторингу.
4. Ведення обліку щодо дотримання соціальних норм та нормативів Стандарту.
5. Перегляд соціальних показників Стандарту (внесення змін, доповнень тощо).
Недержавні організації, які ініціюють розробку Стандартів в певній сфері надання соціальних послуг, повинні на підготовчому етапі тісно співпрацювати з профільним міністерством, на яке покладено завдання регулювати діяльність в цій сфері ( в даному випадку – Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту). Тісна співпраця має включати залучення представників профільного міністерства до робочої активності недержавної організації під час підготовки проекту Стандартів (залучення до робочих груп, обговорень, консультацій тощо), та постійне інформування міністерства щодо результатів роботи. Така співпраця дозволить недержавній організації після завершення роботи на проектом Стандарту надати його профільному міністерству для подальшого затвердження.
Для забезпечення участі недержавних організацій в процесі затвердження Стандартів, слід рекомендувати внести відповідні зміни в зазначений вище порядок розсилки документів для затвердження і включити в перелік державних структур та відомств недержавну організацію (або їх об’єднання), що має повноваження представляти інтереси інших недержавних організацій, які працюють в певній сфері надання соціальних послуг. Також рекомендовано включити таку недержавну організацію (об’єднання недержавних організацій) в перелік структур та відомств, на які розсилаються документи, підготовлені іншими профільними державними організаціями.