Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту
| Вид материала | Документы |
- Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства освіти І науки, молоді та спорту, 115.44kb.
- Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства освіти І науки, молоді та спорту, 111.41kb.
- Самосюк Іван Захарович, Національна медична академія післядиплом, 463.25kb.
- Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту Державний інститут розвитку, 3723.72kb.
- Національний університет фізичного виховання І спорту україни лях-породько олексій, 316.9kb.
- Національний університет фізичного виховання І спорту україни чернявський максим вікторович, 336.17kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 739.14kb.
- Міністерство україни у справах сім'Ї, молоді та спорту, 448.58kb.
- Кабінету Міністрів України від 22. 11. 2010 №2140-р Про затвердження плану заходів, 42.72kb.
- Хід проведення Регіональних акцій, 43.08kb.
Над розділами працювали:
Сановська В.А. (розділ 2, рекомендації та додатки до розділу),
Микитюк М.О. (вступ, розділи 1,3 - 5, рекомендації та додатки до розділів).
Рецензенти:
Ліщук Р. М., доцент школи соціальної роботи НаУКМА, к.м.н.,
директор ГО «Інститут проблем наркоманії та наркозлочинності»,
директор Денного центру допомоги наркозалежним «Діалог»
Луценко Є.М., професор кафедри суспільних наук ДАКККіМ, к.і.н., доцент
директор Центру соціальних і гендерних досліджень «Нове життя»
Савчук О.М., к.п.н.
Публікація здійснена за результатами проекту «Аналіз стандартів надання послуг профілактики ВІЛ/СНІД та догляду і підтримки ЛЖВ/С в Україні” ВБФ “Коаліція ВІЛ-сервісних організацій”, що реалізовувався за фінансової підтримки МБФ "Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні" в рамках здійснення національної програми "Подолання епідемії ВІЛ/СНІД в Україні", підтриманої Глобальним фондом боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією.
Використані скорочення
ВІЛ – вірус імунодефіциту людини
ВІЛ-інфекція – захворювання, викликане вірусом імунодефіціту людини
ВІЛ-інфіковані - особи, в організмі яких виявлено вірус імунодефіциту людини. В публікації в якості синоніму до «ВІЛ-інфіковані» також вживається слово «ВІЛ-позитивні»
ВООЗ – Всесвітня організація охорони здоров’я
ІПСШ – інфекції, що передаються статевим шляхом
ЛЖВ (ЛЖВ/С) – люди, які живуть з ВІЛ (люди, які живуть з ВІЛ/СНІД)
ПСБ – працівникі секс-бізнесу (ЖСБ – жінки секс-бізнесу, ЧСБ – чоловіки секс-бізнесу)
СІН – споживачі ін’єкційних наркотиків
СНІД – синдром набутого імунодефіциту
ЧСЧ – чоловіки, які мають секс з чоловіками
ЮНЕЙДС – Обєднанна програма Організації Об’єднаних Націй з ВІЛ\СНІД (UNAIDS)
Вступ
Визначення проблеми
На сьогодні в Україні спостерігається невпинне зростання рівня інфікування ВІЛ та захворюваності на СНІД. Згідно даних Українського центру профілактики і боротьби зі СНІД МОЗ України, станом на квітень 2005 р. кумулятивна кількість офіційних випадків ВІЛ-інфекції виросла до 79 099 осіб, при чому тільки в 2004 році було зареєстровано 10 198 випадків інфікування ВІЛ. Одночасно збільшується і рівень захворюваності на СНІД, що навесні 2005 р. становив 10 022 осіб.1 І хоча останнім часом спостерігається поступовий вихід епідемії за рамки так званих груп ризику або уразливих груп, частка споживачів ін’єкційних наркотиків (далі - СІН) в загальній кількості ВІЛ-інфікованих осіб складає близько 69 %2, а передача ВІЛ статевим шляхом відбувається в тому числі і за рахунок працівників секс-бізнесу (далі -ПСБ) - як жінок, так і чоловіків.
В умовах такого швидкого поширення епідемії ВІЛ/СНІД зростає кількість організацій, що обрали надання соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД та допомоги людям, які є носіями ВІЛ або хворі на СНІД, одним із основних напрямків своєї діяльності. Так, згідно “Довідника організацій, що працюють в сфері ВІЛ/СНІДу в Україні” кількість таких державних та недержавних установ, що надавали соціальні послуги в сфері протидії ВІЛ/СНІД в 2004 р., складала близько 300. Спектр соціальних послуг, що пропонується клієнтам, є значним і включає в себе як первинну, вторинну профілактику ВІЛ/СНІД серед різних груп населення, так і надання медичного та немедичного догляду, психологічної, соціальної, юридичної, матеріальної допомоги людям, які живуть з ВІЛ/СНІД (далі - ЛЖВ/С), їх сім’ям. Одночасно, ці послуги, а також процес їх надання є несистематизованими, розрізненими, вони можуть корегуватись відповідно до вимог донорських організацій або наявних в організації ресурсів та можливостей. Крім того, інколи відсутність знань та попереднього досвіду соціальної роботи (в тому числі і з уразливими групами населення), а також відсутність єдиної теоретичної бази для розробки соціальних послуг призводить до використання різних підходів і вкладання різного змісту в соціальні послуги, що надаються. Як результат, такі послуги можуть бути неповними або такими, що не відповідають дійсним потребам клієнтів.
Проблема якості надання соціальних послуг стає однією з вагомих проблем в рамках здійснення роботи з ЛЖВ/С та уразливими для інфікування ВІЛ групами населення, оскільки відсутність оцінки соціальних послуг призводить до відсутності підґрунтя для їх корекції, поліпшення. Індивідуальні підходи до оцінки окремих проектів також не дають змоги скласти єдину картину стану надання допомоги в цій сфері.
Перші кроки в напрямку регулювання надання соціальних послуг були зроблені державними органами, що почали активно працювати над державними соціальними стандартами для підвідомчих соціальних служб та організацій. Згодом до цього процесу стали підключатись і недержавні агенції, які розпочали роботу над власними внутрішніми стандартами, фаховими етичними нормами та правилами, єдиною системою моніторингу та оцінки. Однак такий процес є розрізненим і він не вирішує проблеми відсутності стандартів надання соціальних послуг, спільних для організацій, які надають однакові соціальні послуги однаковим групам клієнтів. Поступово виникла потреба у єдиних мінімальних стандартах надання соціальних послуг для державних та недержавних організацій в сфері ВІЛ/СНІД, які б сприяли уніфікації змісту певних соціальних послуг та підвищили б якість їх надання. Необхідність розробки таких стандартів було зокрема визначено в окремому дорученні Міністерству економіки України, Міністерству праці та соціальної політики України, Міністерству України у справах сім’ї, молоді та спорту, Міністерству охорони здоров’я України Кабінетом Міністрів України за результатами засідання Національної координаійної ради з питань запобігання поширенню ВІЛ-інфекції/СНІДу від 19.07. 2005 р. (протокол 2) [37]. Одним із перших кроків впровадження таких стандартів є вивчення існуючого стану роботи в напрямку стандартизації державними та недержавними організаціями з метою окреслення спільної основи для роботи над мінімальними стандартами надання соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення, догляду та підтримки ЛЖВ/С.
Проект "Аналіз стандартів надання послуг з профілактики ВІЛ/СНІД та догляду і підтримки ЛЖВ/С в Україні"
Проект "Аналіз стандартів надання послуг з профілактики ВІЛ/СНІД та догляду і підтримки ЛЖВ/С в Україні" запроваджувався з метою окреслення підгрунття та пріоритетних напрямів роботи з стандартизації процесу надання певних соціальних послуг в сфері ВІЛ/СНІД. Основними напрямами діяльності даного проекту стали огляд чинної законодавчої бази та розроблених або таких, що розробляються окремими організаціями, стандартів (або принципів) надання соціальних послуг, а також вироблення пропозицій щодо структури, змісту мінімальних стандартів надання соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД серед уразливих груп населення, догляду та підтрмики ЛЖВ/С, порядку їх затвердження.
Проект був реалізований ВБФ "Коаліція ВІЛ-сервісних організацій" в липні – вересні 2005 р. за фінансової підтримки МБФ "Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні" в рамках виконання Національної програми "Подолання епідемії ВІЛ/СНІД в Україні", підтриманої Глобальним фондом боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією. Партнерська та експертна підтримка в виконанні цього проекту була надана Міністерством України у справах сім’ї, молоді та спорту, Міністерством праці та соціальної політики України, Державною соціальною службою для сім’ї, дітей та молоді, ВБФ “Всеукраїнська Мережа людей, які живуть з ВІЛ/СНІД”, Всеукраїнською Асоціацією зниження шкоди, Українським Фондом соціальних інвестицій, Школою соціальної роботи Національного університету „Києво-Могилянська академія”, а також іншими зацікавленими організаціями, незалежними експертами та консультантами.
Представлений в наступних розділах матеріал є результатом визначення та первинного аналізу документів, які регулюють або будуть регулювати надання соціальних послуг в сфері ВІЛ/СНІД, а також роботи експертних груп з окреслення структури та змісту мінімальних стандартів надання таких послуг. Увага під час роботи була зосереджена на немедичному компоненті профілактики ВІЛ/СНІД та наданні догляду та підтримки особам, які живуть з ВІЛ/СНІД. Такий акцент роботи був обумовлений її зорієнтованістю на недержавний сектор, який опікується здебільшого соціальними складовими профілактики ВІЛ/СНІД, догляду та підтримки ВІЛ-позитивних осіб, а також побажаннями донорської організації.
Слід зауважити, що робота проходила в дещо обмежених умовах, що вплинуло на зміст представленого матеріалу. Зокрема, обмеження в часі не дозволили зробити аналіз соціальних послуг, а також зібрати всі існуючі керівництва по роботі з клієнтами ВІЛ-сервісних програм (зокрема, програм ресоціалізації наркозалежних), зробити більш глибокий аналіз існуючих проектів стандартів, протоколів, керівництв, методичних рекомендацій. Крім того, через тимчасову відсутність доступу до огляду не увійшли деякі документи, як наприклад, "Методичний посібник з профілактики ВІЛ-інфекції серед молодих споживачів ін’єкційних наркотиків", методичний посібник "Основні напрями роботи, навички та уміння волонтера програми "Зменшення шкоди серед осіб, які вживають наркотики ін’єкційним шляхом” Державного центру соціальних служб для молоді (2002 р.). Сертифікатні програми з підготовки працівників соціальної сфери за напрямами „Методи та форми профілактики ВІЛ/СНІД; догляд та соціальний супровід людей, які живуть з ВІЛ/СНІД” Християнського Дитячого Фонду в Україні, „Соціальна робота з людьми, які живуть з ВІЛ/СНІД” Школи соціальної роботи ім. В.І.Полтавця Національного університету “Києво-Могилянська академія”, матеріали щодо політики Всеукраїнської мережі людей, які живуть з ВІЛ/СНІД знаходились на час збору даних на стадії розробки, а відтак – були закриті для аналізу.
Така ситуація в свою чергу вплинула на спрямованість здійснюваної роботи. Відтак, визначення кола кроків та окреслення підгрунтя для розробки структури, прийняття мінімальних стандартів надання соціальних послуг з профілактики ВІЛ/СНІД, догляду та підтримки ЛЖВ/С стали основними завданнями проекту, результати яких представлені в даній публікації.
Розділ 1. Якість соціальних послуг: підходи до розуміння, виміру та контролю
1.1. Поняття якості, гарантування якості соціальних послуг
Питання стандартизації професійної діяльності в соціальній сфері бере свій початок від концепції забезпечення якості соціальних та медичних послуг. Рух за особисті, громадянські, а згодом і за соціально-економічні права людини, що характеризує першу половину ХХ сторіччя і який знайшов свій вихід в прийнятті низки міжнародних актів, мав вплив на всі аспекти суспільного життя. Можна припустити, що в сфері охорони здоров’я цей рух став джерелом формування клієнт-центрованого підходу в наданні послуг. Такий підхід передбачав відповідальність не лише за здоров’я та життя клієнта, а й за надання допомоги відповідно до потреб клієнта згідно певних етичних принципів та цінностей. Останні мали безпосередні витоки з основних прав людини, закріплених Загальною Декларацією прав людини та Міжнародними пактами по громадянські та подітичні, соціально-економічна права. Так, наприклад, поінформована згода клієнта та конфіденційність практики стали одними з базисних принципів надання допомоги в медичній та соціальних сферах [77].
Можна припустити, що зміни в підході до надання послуг дали поштовх до формулювань нових понять в сфері охорони здоров’я – а згодом і в соціальній сфері - таких як “якість послуг”, "гарантування якості”, “стандарти” тощо. Незважаючи на спільне семантичне коріння, уявлення про зміст поняття “якість” різниться з-поміж країн та сфер надання допомоги, що зумовлено різними системами цінностей, місцевими соціально-економічними, політичними ситуаціями. Елементом, єдиним для всіх підходів опису якості, є орієнтація на потреби клієнта або громади [80]. Так, Міжнародна організація стандартизації визначає якість як сукупність ознак та характеристик об’єкту, що стосується його спроможності задовільняти встановлені або передбачувані потреби [43].
Потреби отримувача допомоги також лежать і в основі концепцій, що розглядають якість як сукупність певних компонентів або факторів, важливих для тієї галузі, в якій воні приняті. Наприклад, в Нідерландах існує поняття відповідального догляду (responsible care), що означає догляд високої якості, яка оцінюється крізь призму таких мінімальних складових допомоги як ефективність, раціональність та орієнтованість на клієнта без виключень, і передбачає відповідність дійсним потребам клієнтів [66]. Отримання досяжних результатів, використання лише необхідних ресурсів та уникнення зайвого ризику є також одним із трактувань поняття якості медичних послуг, що використовується в психіатрії [76]. Як можна побачити, в обох визначеннях якості її компоненти охоплюють два аспекти здійснення допомоги: процесу надання послуг ( раціональність, орієнтованість на клієнта) та його результату (ефективність, отримання досяжних результатів). Такий підхід до визначення поняття можна вважати повним, однак в практичній діяльності його не завжди можливо застосовувати, в першу чергу в ситуаціях, коли результат не піддається безпосередньому вимірюванню.
Хоча розуміння якості є базовим для надання послуг, в сфері охорони здоров’я та соціальній галузі частіше використовується поняття гарантування якості – багатостороннього процесу, що має на меті покращення результатів надання послуг за напрямками-показниками стану здоров’я, функціональної спроможності, добробуті та задоволеності користувачів послуг. Основними завданнями такого процесу є стимулювання створення оточення, в якому кожний залучений сприяє підтриманню якості; сигналізування про проблеми та шляхи їх вирішення; формування відповідальності за впровадження необхідних для поліпшення якості змін [80].
Системи гарантування якості можуть включати в себе різні механізми її забезпечення, наприклад, такі як:
- встановлення та регулювання правил, положень, стандартів, що передбачає їх постійний моніторинг, контроль та перегляд відповідно до потреб, що змінюються, а також економічні або кримінальні санкції за невідповідність обов’язковим стандартам [79];
- навчання та супервізія державних та недержавних надавачів послуг;
- ліцензування, сертифікація або акредитація надавачів послуг відповідно до встановлених чітких критеріїв [72; 79].
Такі системи якості можуть існувати на кількох рівнях: зовнішньому та внутрішньому.
Зовнішня система гарантування якості часто включає встановлення владою, або уповноваженим нею органом загальних рамкових, проте зрозумілих критеріїв якості (або стандартів) та здійснює регулювання шляхом ліцензування, зовнішньої інспекції агенцій та/або зовнішнього вибіркового опитування одержувачів допомоги.
Внутрішня ж система заохочує надавачів послуг самостійно контролювати якість послуг через прийняття добровільних сертифікатних або акредитаційних програм. Така система також покладає зобов’язання на надавача послуг приймати більш детальні та такі, що відповідають місцевій ситуації, власні політики, стандарти, процедури, реалізовувати їх в практичній діяльності, отримувати зворотній зв’язок від клієнтів ( в тому числі шляхом опитування) і корегувати їх відповідно до отриманих результатів з метою подальшого застосування на практиці [72; 77; 78; 73]. Такий циклічний і постійний процес контролю якості отримав назву “кола якості” (“the quality cycles”). В межах цього підходу, окрім вже згаданого процесу, іноді практикується інший, що передбачає взаємну оцінку надавачами певного виду послуг. В цьому випадку якість описується через погоджені учасниками оцінки індикатори, відповідно до яких згодом відбувається поточний збір даних. Основним інструментом збору даних найчастіше є стандартизована документація. Зібрана агенціями інформація підлягає анонімному порівнянню і після отримання зворотнього зв’язку кожний учасник має можливість озвучити свою модель надання послуг. Такий приклад контролю та оцінки якості застосовується в сфері охорони здоров’я деяких країн і сприяє обміну кращими практиками, підвищенню загального рівня якості надання медичних послуг [76].
1.2. Поняття та види стандартів - елементів системи забезпечення якості
Важливість уніфікації ключових показників та визначень якості задля забезпечення єдиного рівня надання допомоги стала поштовхом до встановлення стандартизованих рамок або так званих стандартів, брак яких є “найголовнішим бар’єром для розуміння та забезпечення якості для послуг…” [79].
Існує декілька підходів до визначення стандартів. Так, стандарт може бути визначений як еталон, певний рівень, міра, відповідно до яких оцінюється якість виконання [69; 67; 16; 70]. Стандарти також розглядаються і як певні задокументовані очікування (наприклад, від практики соціальної роботи), що оцінюються відповідно до встановлених критеріїв. Такий зміст можуть мати, приміром, етичні стандарти соціальних працівників [81].
Стандарти можуть мати різні рівні регулювання. Мінімальні або базові стандарти встановлюють найнижчий поріг, який гарантує безпеку та ефективність діяльності, базисний рівень для якості послуг, у той час як стандарти вищої якості є стандартами, що перевершують цей мінімальний рівень і затверджують цілі, яких слід прагнути [2; 28; 67].
За своєю природою, суттю, стандарти також можуть бути розподілені на стандарти, які стосуються середовища, та стандарти якості життя. Стандарти, що стосуються середовища, або структурні стандарти, регулюють технічну частину забезпечення надання послуг, спорудження будинків, інтер’єрів, вимог щодо охорони здоров’я та гігієни, одягу та їжі, персоналу, його обов’язків, відповідальності і розмірів оплати, бухгалтерії – тобто охоплюють людські, фінансові та матеріальні ресурси. Такі стандарти спрямовані на підтримання функціонування агенцій [2; 70].
Стандарти якості життя безпосередньо стосуються основи надання послуг і можуть бути представлені в тому числі у вигляді:
- процедурних стандартів, що регулюють діяльність - надання послуг або управління - і можуть мати форму правил, процедур, політик, графіків та планів виконання,
- стандартів результату – клінічних та неклінічних результатів діяльності, яка визначається наявними ресурсами. [2; 70; 30].
Ключовим в розумінні цього типу стандартів є поняття якості життя, яка може бути визначена як ступінь задоволення матеріальних та нематеріальних потреб індивідуумів, родин та спільнот, що визначається як об’єктивними (кількісними та якісними, матеріальними та вартісними), так і суб’єктивними показниками (міра задоволеності умовами життя та різними його аспектами)[31].
Зазначені стандарти, незалежно від виду, слугують інструментом поширення кращих практик, що відповідали потребам клієнтів, існуючим уявленням і критеріям якості, а також слугують інструментом контролю за наданням послуг, оскільки можуть бути використані як основа для інспекційної або внутрішньої перевірки.
1.3. Регулятивні механізми забезпечення якості надання соціальних послуг
Прийняття стандартів, в тому числі і на національному рівні, не є виключним гарантом надання якісних соціальних послуг. Система гарантування якості зазвичай потребує певних механізмів забезпечення якості, до яких можна віднести ліцензування, акредитацію та сертифікацію [79].
Ліцензування – це обов’язковий процес, за допомогою якого державні органи регулюють діляьність чи надання послуг. Для індивідів ліцензія означає дозвіл займатися професійною діяльністю, якщо кандидат достатньо компетентний для того, щоб гарантувати, що здоров’я, добробут та безпека населення будуть достатньо захищені. Ліцензія видається організаціям, що відповідають мінімальним стандартам, дотримання яких у наданні послуг вимагає закон [2]. В деяких європейських країнах такі мінімальні вимоги стосуються штату працівників, які надають послуги, умов приміщень, де ці послуги надаються, і менеджменту соціальних служб, причому вимоги до управління закладом висуваються тоді, коли суб’єкт ліцензування планує отримувати субсидії від центральної або місцевої влади [36]. Найчастіше ліцензія видається на визначений строк, що може коливатись від 1-2 років (як в деяких американських штатах) до 15 років (наприклад, Франція), а в деяких країнах - наприклад, в Люксембурзі - ліцензія може бути видана на невизначений період часу [36; 71].
Акредитація є процесом, що зазвичай має вигляд "систематичного оцінювання відповідно до визначених стандартів" [80]. Вона дає професійне визнання та увагу користувачів тим організаціям, чиї послуги відповідають стандартам, визначеними установами, що акредитують. Такими установами можуть бути як уповноважені виконавчою владою структури, так і неурядові організації. Акредитація може призначатись для постачальників, які демонструють бажання перевищити виконання мінімальних ліцензійних вимог й досягнути стандартів вищої якості. На відміну від ліцензування, акредитація застосовується скоріше для стимулювання постійного підвищення якості послуг, аніж для встановлення санкцій [2; 80].
Сертифікація є добровільною і застосовується у випадках, коли "професійна діяльність не ліцензована" [2]. Сертифікація стосується окремих осіб і відрізняється від ліцензування тим, що вона майже завжди надається приватними, неурядовими установами. Такі установи, зазвичай, утворюються професійними асоціаціями з метою видачі сертифікатів для визначення й визнання тих, хто відповідає їхнім стандартам. Особа отримує сертифікат (після складення іспитів), для того щоб продемонструвати свою компетентість клієнтам. Професійні постачальники послуг, як правило, сертифікації не потребують [2].
Сфера регулювання зазначених механізмів забезпечення якості поширюються на два основних компоненти, що впливають на якість послуг: процес здійснення діяльності та кваліфікації безпосередніх надавачів послуг. Так, регулятивний механізм для послуг складається з ліцензування та акредитації, в той час як для фахівців регулювання їх діяльності може здійснюватись шляхом ліцензування та сертифікації [2].
В свою чергу, вибір між ліцензуванням та акредитацією залежить від того, який вид послуг та на яких умовах надається. Наприклад, в американських штатах Масачусетс, Канзас, Міннесота, Колорадо та Юта ліцензуванню з боку центральної або місцевої влади підлягає надання підтримки в закладах інтернатного типу (residential supports). Також ліцензованими можуть бути установи, які надають допомогу цілодобово або обслуговують більше 3 осіб, або займаються патронажем за місцем перебування клієнта [71]. Загалом, перелік видів діяльності для ліцензування визначається індивідуально кожною країною чи її окремими регіонами і основним фактором вибору можна назвати безпосередній вплив послуги на здоров’я та добробут клієнта.