Податковий кодекс україни

(із змінами, внесеними згідно із Законом України № 2856-VI від 23 грудня 2010 року)

РОЗДІЛ I. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Сфера дії Податкового кодексу України

1.1. Податковий кодекс України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов’язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов’язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

1.2. Правила оподаткування товарів або послуг, що переміщуються через митний кордон України, визначаються цим Кодексом, крім оподаткування ввізним (імпортним) митом або вивізним (експортним) митом, які встановлюються Митним кодексом України та іншими законами з питань митної справи.

1.3. Цей Кодекс не регулює питання погашення податкових зобов’язань або стягнення податкового боргу з осіб, на яких поширюються судові процедури, визначені Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", з банків, на які поширюються норми розділу V Закону України "Про банки і банківську діяльність", та погашення зобов’язань зі сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування.

Податковий кодекс України регулює суспільні відносини, відносини, що складаються в сфері податкової діяльності України. Ця діяльність зумовлена необхідністю проведення принципово нової податкової політики. Тому одним з напрямків реалізації цієї політики стало введення з 1 січня 2011 року на території України нової системи оподаткування: розроблено систему законодавчого забезпечення та правового оформлення у вигляді Податкового кодексу України, створений механізм її реалізації. На цій основі формується фінансове забезпечення загальнодержавного та місцевих бюджетів.

Податковий кодекс України охоплює всі сфери комерційної та некомерційної діяльності як юридичних, так і фізичних осіб (платників податків).

Фінансове забезпечення бюджетів всіх рівнів здійснюється різними видами державних доходів.

Основними видами державного доходу, як відомо, є податки, оскільки саме вони дають найбільшу частину надходжень грошових коштів у державну скарбницю.

Предметом регулювання Податкового кодексу України є податкові відносини контролюючих органів, платників податків і податкових представників (податкових агентів) щодо встановлення, зміни і вилучення у платників податків (юридичних і фізичних осіб) частини їхніх доходів у відповідний бюджет (державний, місцевий). Доходи, як відомо, обчислюються в грошовій формі. Частина доходів вноситься до державного бюджету. Гроші, з одного боку, визнаються рухомим майном, а з іншого - виконують функцію платіжного засобу. Отже, податкові відносини володіють певною особливістю. Вона проявляється в тому, що, по-перше, об’єктом цих відносин завжди є рухоме майно у вигляді доходів юридичних і фізичних осіб і, по-друге, податкові відносини є самостійними і в цій якості входять в загальну групу суспільних відносин, що складаються в сфері формування державного бюджету.

Метод регулювання відносин Податковим кодексом України характеризується як владно-майновий, зумовлений необхідністю застосування імперативних (тобто таких, що не допускають вибору) норм податкового права з метою формування державного бюджету за рахунок доходів платників податків як одного з джерел державних доходів.

Юридично владні приписи методу Податкового кодексу України виявляються в тому, що імперативні норми цього Кодексу зобов'язують платників суворо виконувати вимоги Податкового кодексу України і не допускають будь-яких змін за угодою платників податків і контролюючих органів. Крім того, контролюючі органи мають право давати вказівки у формі вимог до керівників, інших посадових осіб підприємств і громадянам щодо усунення виявлених органами Державної податкової служби України порушень Податкового кодексу України, контролювати їх виконання та застосовувати фінансові (податкові) санкції до порушників. Отже, в цих випадках виникають відносини влади і підпорядкування.

Податкові правовідносини - це суспільні відносини, врегульовані нормами Податкового кодексу України. З цього визначення випливає, що податкові правовідносини - це перш за все суспільні відносини, тобто відносини між державними контролюючими органами і особами (фізичними і юридичними) з приводу обов'язкових платежів до бюджетів усіх рівнів. Крім того, податкове правовідношення, як, втім, і інші види правовідносин, - це вольове відношення. Ця якість виявляється в тому, що поведінка суб'єктів податкових відносин, регульоване нормами Податкового кодексу України, узгоджується з волею держави, вираженої в нормах Податкового кодексу України. Отже, податкове правовідносини є формою вираження економічних, політичних та інших відносин.

Податкові правовідносини відрізняються від інших, наприклад адміністративних правовідносин. Так, об'єктом податкових правовідносин є доходи платників податків, які проявляються в двох формах: грошовій (прибуток від виробництва, реалізації продукції, товарів, виконаних робіт, наданих послуг) і майновій (придбані будинок, дача, автомобіль тощо). Суб'єктами відносин поряд з платниками податків та податковими представниками виступають контролюючі органи, наділені владними функціями (повноваженнями). Цими особливостями (об'єктом і суб'єктом) податкові правовідносини відрізняються від інших адміністративних. Загальною умовою як для податкових, так і для фінансових взагалі, а також адміністративних правовідносин є виникнення, зміни та припинення правовідносин, що передбачаються законодавством. Тому механізм правового регулювання являє собою схему: правова норма - учасник правовідносини (тобто контролюючий орган - платник податків). Ця схема відрізняється від цивільно-правової: правова норма - правосуб'єктність - юридичний факт.

У податковому законодавстві і теоретичних роботах вчених-податківців не міститься дефініції «податкова дієздатність». Очевидно, тому, що такого поняття не надають належного значення при встановленні податків, тому що податки з доходів за законодавством можна стягувати незалежно від віку платника, що не можна визнати обґрунтованим. Наприклад, якщо громадянин, який досяг 16 років, за згодою батьків, усиновителів або піклувальника займається підприємницькою діяльністю і зареєстрований у встановленому законом порядку, то його дохід оподатковується. Тому в податкові закони доцільно включити термін «податкова дієздатність», що встановлює вік громадян, з доходу яких можна стягувати податки, наприклад при досягненні 18 років.

Податкову дієздатність можна визначити як здатність фізичних і юридичних осіб (платників податків) своїми діями створювати податкові права і набувати податкові обов'язки. Така здатність виявляється у вчиненні особою правомірних дій, спрямованих на придбання майна, одержання доходу (прибутку), передачу або поступку авторських прав тощо. Наприклад, фізична особа на договірній основі набуває майно (будинок, автомобіль тощо), тим самим покладає на себе обов'язок сплачувати податки, і отримує право на податкові пільги та захист своїх суб'єктивних прав у сфері податкових відносин. Ця здатність виникає з моменту настання певної умови. Наприклад, для фізичної особи вік, з якого воно саме здатне захистити свої суб'єктивні права, настає з 18 років. Для юридичної особи - з дня реєстрації його установчих документів.

Зміст податкових правовідносин виявляється в особливій формі зв'язку з його учасниками. Такий зв'язок виражається в суб'єктивних правах та відповідних юридичних обов'язках платників податків. Зокрема, у видах сплати податків, пільги тощо. У цьому випадку мова йде про таке право, яке належить конкретній юридичній або фізичній особі (об'єднанню громадян або громадянинові).

Отже, суб'єктивне податкове право - це охоронювані державою вид і обсяг можливої поведінки платників податків і контролюючих органів.

Суб'єктивному податковому праву завжди відповідає суб'єктивний податковий обов'язок, тобто передбачений Податковим кодексом України вид і обсяг зобов'язаної (належної) поведінки. Наприклад, конкретний платник податків зобов'язаний сплачувати податки, а конкретний контролюючий орган має право обстежувати будь-які об'єкти оподаткування, які використовуються для отримання доходів (прибутку) і розташовані на його території.

Об'єктами податкових правовідносин є доходи (прибуток), вартість певних товарів, окремі види діяльності платників податків, операції з цінними паперами, користування природними ресурсами, майно юридичних і фізичних осіб, передача майна, додана вартість продукції, робіт і послуг та інші об'єкти.

Вищеназвані об'єкти можна об'єднати в одне поняття - матеріальні блага. У свою чергу матеріальні блага існують в грошовій та майновій формах. Таке розуміння об'єкта податкових правовідносин відповідає реальності, оскільки Податковий кодекс України встановив стягування податків, зборів з наявних грошових коштів і готівкового майна (земельної ділянки, будинку, автомобіля тощо) у платників податків. У зв'язку з цим об'єктом податкових правовідносин слід вважати матеріальні блага платників податків.

Таким чином, можна зробити висновок, що об'єктом податкових правовідносин (об'єктом оподаткування) є матеріальні блага фізичних та юридичних осіб, з яких у встановленому Податковим кодексом України порядку стягуються податки.

Стрижнем податкових правовідносин є відносини щодо справляння податків. Основними учасниками цих відносин є платники податків. Завдяки їхнім внескам державна машина отримує «пальне», що приводить у рух весь механізм державного управління. Іншим обов'язковим учасником податкових відносин виступає держава, представлена контролюючими органами.

Податки - це необхідна умова існування держави, а обов'язок платити податки має публічно-правовий, а не приватноправовий характер.

Цей характер виявляється в тому, що обов'язок сплачувати податки поширюється на всіх платників податків в якості безумовної вимоги держави. Це, у свою чергу, визначає безеквівалентність платежу податку, односторонній характер зобов'язання і обумовлює використання примусу як гарантії виконання обов'язку сплачувати податки. У зв'язку з цим податкові правовідносини засновані на владному підпорядкуванні однієї сторони іншій. Контролюючим органам, що діють від імені держави, належать владні повноваження, засновані на законі. Межі цих владних повноважень визначаються з урахуванням того, щоб їх реалізація не скасовувала і не применшує прав і свобод людини і громадянина. Саме дотримання цієї вимоги є рисою демократичної правової держави і відрізняє її від попередніх їй форм правління і способів здійснення державної влади.

Платник податків зобов'язаний підкорятися вимогам законодавства про податки і збори та сплачувати податки відповідно до ст. 67 Конституції України. Контролюючі органи контролюють виконання цього обов'язку. Для платників податків обов'язкові ті вимоги контролюючих органів, які засновані на Податковому кодексі України.

Відповідно до п. 1.2 ст. 1 Податкового кодексу України правила оподаткування товарів або послуг, що переміщуються через митний кордон України, визначаються Податковим кодексом України, крім оподаткування ввізним (імпортним) митом або вивізним (експортним) митом, які встановлюються Митним кодексом України та іншими законами з питань митної справи.

Під час переміщення через митний кордон України товарів і транспортних засобів, а також в інших випадках та відповідно до Податкового кодексу України справляються такі податки:

податок на додану вартість під час здійснення експортно-імпортних операцій;
акцизний збір із товарів, що ввозяться на митну територію України.

Податок на додану вартість під час здійснення експортно-імпортних операцій, яким обкладаються товари, що переміщуються через митний кордон України, – це загальнодержавний податок, який нараховується митними органами за ставками, що діють на день подання митної декларації.

Акцизний податок на товари, що переміщуються через митний кордон України, є загальнодержавним податком на високорентабельні та монопольні товари, який нараховується та справляється за ставками, що діють на день подання митної декларації.

Якщо податок на додану вартість та акцизний податок справляються відповідно до Податкового кодексу України, то мито на товари, що переміщуються через митний кордон України, нараховується згідно з вимогами Митного кодексу України за ставками, встановленими Законом України № 2097-XII «Про єдиний митний тариф України» від 5 лютого 1992 року (із подальшими змінами та доповненнями). Завдяки дії митно-тарифного регулювання з боку держави вирішуються такі основні завдання: регулятивне, торгово-політичне, фіскальне.

Варто підкреслити, що митне-тарифне регулювання переважно здійснюється економічними засобами, тобто за допомогою впливу на ціну товарів, які знаходяться у зовнішньоторговому обігу, та їх конкурентоспроможність. Маючи змогу встановлювати різний розмір мита, держава або підвищує ціни на товари завдяки підвищенню ставок мита, або знижує – встановлюючи низькі ставки мита. Система тарифних засобів регулювання включає застосування митних пільг та інших митних платежів, сплата яких є умовою ввезення на митну територію України товарів чи вивезення їх. Це особливо важливо, якщо товари іноземного виробництва є дешевшими, ніж вітчизняні. У цьому випадку завдання держави полягає в тому, щоб встановити перепону їм у вигляді завищеного мита. Таким чином держава оберігає свою промисловість від іноземної конкуренції. Шляхом встановлення мита на іноземні товари вирівнюються умови для конкуренції завдяки штучному підвищенню їх ціни, що створює сприятливі умови для становлення і розвитку національного товаровиробника.

Але ключовим елементом тарифних засобів регулювання є митний тариф – звід ставок мита щодо переміщуваних через митний кордон України товарів і систематизованих відповідно до Товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності (ТН ЗЕД). Основна мета митного тарифу полягає у раціоналізації товарної структури міжнародного обігу товарів та створенні сприятливих умов на території України для виробництва і споживання товарів, захисті економіки країни від несприятливого впливу іноземної конкуренції, забезпеченні умов для ефективної інтеграції у світову економіку.

У міжнародній практиці існує два механізми стягування мита, які ґрунтуються на таких принципах:

принцип призначення – товари оподатковуються митом за місцем їх споживання, тобто при споживанні в країні – імпортері;
принцип походження – мито стягується з товарів у місці їх виробництва, тобто обкладання митом у даному випадку відбувається при експорті товарів. Відповідно повинно бути усунено подвійне обкладення митом, що вирішується на рівні двосторонніх угод.

У системі застосування внутрішньодержавних податків Україна дотримує принципу призначення, відповідно до якого експорт товарів в основному звільняється від стягнення усіх видів податків (у т. ч. і мита), а імпорт товарів на митну територію держави оподатковується митами та іншими податками.
Експортне мито в Україні діє на окремі товарні позиції, наприклад, жива худоба і шкіряна сировина. Порядок стягування вивізного (експортного) мита при експорті живої худоби і шкіряної сировини суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності регулюється Законом України № 180/96-ВР «Про вивізне (експортне) мито на живу худобу і шкіряну сировину» від 7 травня 1996 року (в редакції Закону України № 356-V від 16 листопада 2006 року) і Постановою Кабінету міністрів України № 182 «Про порядок експорту живої худоби сільськогосподарськими товаровиробниками – юридичними особами без сплати вивізного (експортного) мита» від 21 лютого 1997 року (із змінами, внесеними згідно з Постановою Кабінету міністрів України № 158 від 15 лютого 2002 року).

Перевагою принципу призначення є можливість дотримання і контролювання достатнього рівня кількості ввезених іноземних товарів стосовно національних товарів за допомогою встановлення різних ставок ввізного мита. Тобто імпорт товарів супроводжується стягненням мита. Ставки ввізного мита і перелік товарів, щодо яких вони застосовуються, визначені Єдиним митним тарифом України і змінами та доповненнями до нього. Ставки ввізного мита встановлюються і змінюються законами. Законодавчою базою митно-тарифного регулювання є в першу чергу норми Митного кодексу України та Закону України «Про єдиний митний тариф». Цей закон встановлює мету та сферу використання митно-тарифних заходів, визначає основні поняття, які вживаються в правовому механізмі як тарифного, так і нетарифного регулювання зовнішньоекономічних відносин, закріпляє загальні принципи та правила використання митно-тарифних заходів.

Використання митно-тарифних заходів здійснюється митними органами при проведенні ними митного оформлення товарів і в процесі митного контролю за їх переміщенням через митний кордон України. Основним документом, дані якого є головним джерелом відомостей про товар і мету його переміщення, є вантажна митна декларація. На підставі даних до товару, що містяться в ній, застосовуються передбачені тарифом мита, вирішується питання про пропускання через митний кордон.

Мито є основним інструментом регулювання зовнішньоекономічної діяльності. В свою чергу основними елементами митного тарифу є мито, ставки мита, митна вартість товару, тарифні пільги (тарифні преференції, тарифні привілеї). Всі види платежів, які стягуються митними органами України при переміщенні через митний кордон товарів і транспортних засобів, а також в інших випадках, що встановлені митним законодавством України, називаються митними платежами.

Відповідно до чинного законодавства підставою для переміщення через митний кордон України товарів є сплата митних платежів, якщо вони стосуються даного товару відповідно до чинного законодавства України. В Україні застосовуються такі види мита:

ввізне (імпортне);
вивізне (експортне).

Мито – це податок на товари та інші предмети, які переміщуються через митний кордон України. Особливістю мита, яка відрізняє його від інших видів податків, є пріоритетність стимулюючої та захисної функцій. За допомогою цих функцій формуються бар'єри, які перешкоджають проникненню на територію держави товарів більш конкурентоспроможних щодо національних, або просто тих, в яких не зацікавлена держава.

Питання обкладення товарів та інших предметів, що переміщаються через митний кордон України, митом, види мит, їх нарахування і сплата, а також звільнення від сплати мит регулюються Законом України «Про єдиний митний тариф». Мито сплачується за ставками, під якими розуміють розмір мита на одиницю обкладення. Ставки мита систематизовані у зводі. Завдяки тому, що кожний вид товару має свою суворо визначену ставку мита, для швидкого застосування і з находження у переліку товарів відповідних ним ставок мита використовують митний тариф. Тобто усе розмаїття товарів, які використовуються у торговому обороті, зібране у Гармонізованій системі опису та кодування товарів. Гармонізована система є міжнародною і являє собою міжнародні правила класифікації інформації про товари зовнішньої і внутрішньої торгівлі.

Таким чином, митний тариф – це перелік товарів, на які визначено ставки мита згідно із встановленою класифікацією. Він ґрунтується на визнаних міжнародним співтовариством нормах і розвивається у напрямі максимальної відповідності до загальноприйнятих у міжнародній практиці принципів і правил митної справи.

Товарна класифікаційна схема цього тарифу (товарна номенклатура) ґрунтується на Гармонізованій системі опису та кодування товарів (ГС). Усі предмети, що підлягають митному контролю, систематизовано у 21 розділі, 97 главах, 1241 товарній позиції і 5019 товарних підпозиціях, найменування і цифрові коди яких уніфіковано із указаною Гармонізованою системою.

Визначальним елементом класифікації товару, який перетинає митний кордон, при визначенні його відповідності тарифній позиції є належність предмета до конкретної товарної позиції тарифу (найменування розділів і глав мають допомагати у користуванні тарифом). Згідно із законом ставки митного тарифу є єдиними для всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності незалежно від форм власності, організації господарської діяльності або територіального розміщення, тому і офіційною назвою тарифу є Єдиний митний тариф. Єдиний митний тариф встановлює на єдиній митній території України обкладення митом предметів, що ввозяться на митну територію України або вивозяться із цієї території. Таким чином, Єдиний митний тариф України – це звід ставок мита, яким обкладаються товари та інші предмети, що ввозяться на митну територію України або вивозяться із цієї території, систематизований відповідно до ТН ЗЕД.

Єдиний митний тариф затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету міністрів України. Зміни ставок мита, передбачені Єдиним митним тарифом України, здійснюються Кабінетом міністрів України. Згідно із законом зміни та доповнення до Єдиного митного тарифу повинні бути офіційно опубліковані у загальнодоступних засобах масової інформації не пізніше як за 45 днів до дати введення їх у дію. У випадку, якщо зазначені документи не будуть офіційно опубліковані, вони чинності не набувають. Якщо зазначені документи будуть опубліковані несвоєчасно, датою початку чинності буде вважатися 46-й день із моменту офіційної публікації. Офіційною публікацією вважається публікація в періодичному офіційному виданні Верховної Ради України або Кабінету міністрів України. Датою офіційної публікації вважається дата фактичного виходу у світ відповідного номера цього видання.

Згідно з п. 1.3 ст. 1 Податкового кодексу України питання погашення податкових зобов’язань або стягнення податкового боргу з осіб, на яких поширюються судові процедури, визначені Законом України №2343-ХІІ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14 травня 1992 року (із подальшими змінами та доповненнями, далі – Закон про банкрутство), з банків, на які поширюються норми розділу V Закону України № 2121-III «Про банки і банківську діяльність» 7 грудня 2000 року (із подальшими змінами та доповненнями), що регулює процедуру призначення і припинення у банках тимчасової адміністрації, а також процедуру його ліквідації, не є сферою дії Податкового кодексу України.

Тобто у Податковому кодексі України обумовлено, що до моменту завершення всіх судових процедур, визначених Законом про банкрутство, Податковий кодекс України не регулює питання погашення податкових зобов’язань або стягнення податкового боргу з платників податків, на яких поширюються судові процедури.

Податковий кодекс України не регулює питання погашення податкових зобов’язань або стягнення податкового боргу з осіб, на яких поширюються судові процедури, визначені Законом про банкрутство.

Відповідно до Закону про банкрутство, стосовно боржника застосовують такі судові процедури банкрутства:

а) розпорядження майном боржника;

б) мирова угода;

в) санація (відновлення платоспроможності) боржника;

г) ліквідація банкрута.

Відповідно до п. 1.3 Рекомендацій президія Вищого господарського суду України №04-5/1193 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 4 червня 2004 року провадження у справах про банкрутство складається зі стадій встановлення факту неплатоспроможності боржника та безспірності вимог кредитора, що ініціює провадження (коли справа порушується за заявою кредитора), виявлення кредиторів та інвесторів, проведення санації (коли остання можлива) чи визнання боржника банкрутом та його ліквідації, або укладення мирової угоди. Усі зазначені процедури складають цілісний і відокремлений від позовного провадження процес.

Згідно із ст. 11 Закону про банкрутство суддя виносить і направляє сторонам ухвалу про порушення провадження у справі про банкрутство, в якій вказується, в тому числі про введення процедури розпорядження майном боржника, призначення розпорядника майна та введення мораторію на задоволення вимог кредиторів.

Ст. 31 Закону про банкрутство встановлена черговість задоволення вимог кредиторів під час провадження у справі про банкрутство, зокрема, у третю чергу задовольняються вимоги щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).

Враховуючи зазначене, у період дії мораторію на задоволення вимог кредиторів під час провадження у справі про банкрутство до платника податків не застосовуються штрафні санкції.

Також у п. 1.3 ст. 1 Податкового кодексу України, що він не регулює питання погашення зобов’язань зі сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування. Єдиний внесок не входить до системи оподаткування. Податкове законодавство не регулює порядок нарахування, обчислення і сплати єдиного внеску. У разі несвоєчасної або не в повному обсязі сплати єдиного внеску до платника застосовуються фінансові санкції, передбачені Законом України № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 8 липня 2010 року (із змінами, внесеними Податковим кодексом України), а посадові особи, винні в порушенні законодавства про збір та ведення обліку єдиного внеску, несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно із законом, що дає додаткові гарантії працівникам на соціальний захист.

Blog

Податковий кодекс україни

Содержание