Geum.ru

Податковий кодекс україни

Вид материалаКодекс

Содержание


Стаття 3. Податкове законодавство України
Узагалі податкове законодавство є одним із джерел податкового права, покликане встановлювати певну модель і правила поведінки су
Міжнародно-правові джерела податкового права представлені дво- і багатосторонніх договорів, угод, що зачіпають різні аспекти опо
Щодо регламентування податкових відносин, законодавець відніс до податкового законодавства
Третю групу
Звичайно, зовсім обійтися при оподаткуванні без підзаконних нормативних актів неможливо.
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   92

Стаття 3. Податкове законодавство України


3.1. Податкове законодавство України складається з Конституції України; цього Кодексу; Митного кодексу України та інших законів з питань митної справи у частині регулювання правовідносин, що виникають у зв’язку з оподаткуванням ввізним або вивізним митом операцій з переміщення товарів через митний кордон України (далі - законами з питань митної справи); чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України і якими регулюються питання оподаткування; нормативно-правових актів, прийнятих на підставі та на виконання цього Кодексу та законів з питань митної справи; рішень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування з питань місцевих податків та зборів, прийнятих за правилами, встановленими цим Кодексом.

3.2. Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.

Узагалі податкове законодавство є одним із джерел податкового права, покликане встановлювати певну модель і правила поведінки суб’єктів податкових відносин.

Система джерел податкового права в структурному відношенні ділиться на дві частини: джерела, які мають внутрішньодержавну природу, і міжнародно-правові джерела.

У податковому праві визначальну роль відіграють внутрішньодержавні (національні) джерела. До них відносять закони, підзаконні правові акти, судову практику (рішення органів конституційної юстиції і акти інших судових органів), правовий звичай.

Роль і значення цих джерел податкового права в різних країнах неоднакові. Основним джерелом податкового права є закони, серед яких домінуюче значення має Основний закон - Конституція.

У регулюванні податкових відносин висока роль підзаконних нормативних актів. У різних країнах обсяг підзаконного регулювання податкових відносин різний. Однак ці акти видаються на основі та на виконання законів, мають «підлеглий» характер.

Судова практика офіційно визнається джерелом права, у тому числі податкового, в англосаксонських країнах. У країнах континентальної правової системи визнано, що суд не творить, а застосовує право. Однак і тут судові акти мають велике значення у регулюванні податкових відносин.

Правовий звичай - що склалося в практиці звичай, що стало юридично обов'язковим, у податковому праві застосовується надзвичайно рідко, в основному в сферах, які не мають прямого відношення до обчислення і сплати податків (порядок проходження податкових законопроектів у парламенті і та ін..).

Певний вплив на податкові відносини робить і юридична доктрина - наукові праці і теорії в галузі податкового права. Однак необхідно розглядати її не як самостійне джерело права, а як одну з засад розвитку інших джерел податкового права.

Міжнародно-правові джерела податкового права представлені дво- і багатосторонніх договорів, угод, що зачіпають різні аспекти оподаткування.

Системі джерел податкового права властиво єдність, основою якого служать відносини субординації її елементів.

Субординація виключає конкуренцію різних джерел у регулюванні одного і того ж аспекту оподаткування. Вона заснована на принципі законності: відповідності всіх норм податкового права основним принципам оподаткування, закріпленим або випливають з Конституції; відповідності підзаконних нормативних актів законам.

Міжнародні інтеграційні процеси призводять до уніфікації джерел податкового права. Вона зачіпає як зміст правових норм, так і форму їх вираження. У країнах з різними системами національного права все більше значення набувають закони і міжнародні договори.

Традиційно в радянській теорії держави і права поняттям «законодавство» охоплювалися акти різних державних органів, у тому числі органів виконавчої влади, що мали нормативний характер. Однак принципова концепція, що лежала в основі формування податкового законодавства України, - створення системи законів про податки прямої дії, що виключає видання підзаконних актів, конкретизують і розвивають їх. Саме законодавча основа податків, що виключає можливість неоднозначного тлумачення тих чи інших положень, створює необхідні умови для справжньої захисту прав платників податків.

Ст. 67 Конституції України визначає, що кожен зобов'язаний платити законно встановлені податки і збори. У дійсності податкові відносини регулюються не тільки Податковим кодексом України ті іншими законами, а й підзаконними актами. Однак необхідно враховувати, що тільки закон накладає на платника податків відповідні обов'язки. Тому Кабінет міністрів України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування видають нормативні правові акти з питань, пов'язаних з оподаткуванням та зборами, тільки у випадках, передбачених Податковим кодексом України. Ці акти не можуть змінювати або доповнювати Податковий кодекс України.

Законодавча гілка влади формується в рамках системи розмежування компетенції державних органів. Ця система перестане функціонувати, якщо законодавчий орган з якої-небудь причини не буде виконувати свої функції. Цим будуть підірвані гарантії реалізації громадянських прав і свобод.

Гарантією реалізації прав платника податків є реальний поділ права обкладати податком і стягувати його. Тому законодавець не має права відмовитися від виконання своїх функцій, в тому числі шляхом широкого делегування повноважень.

У силу зазначених причин право представницького органу делегувати свої повноваження по встановленню та визначенню істотних елементів податкових зобов'язань не є безмежним. Представницький орган не може делегувати органу виконавчої влади право на встановлення податку або збору в цілому. Тільки окремі елементи юридичного складу податку можуть бути встановлені органами виконавчої влади на основі прямої вказівки про це у відповідному розділі Податкового кодексу України про конкретний податок. При цьому цей розділ повинен вказати основні характеристики, які будуть лежати в основі рішення органу виконавчої влади.

Затвердження податків Податковим кодексом України є не тільки засобом обмеження повноважень виконавчої влади, але і необхідним інструментом встановлення безумовної обов'язки платників податків сплачувати податки. Тільки законодавча форма введення грошової повинності на максимальному ступені виключає взаємозв'язок сплати податку з рішенням платника податку про доцільність такого кроку.

Таким чином, законодавчу форму встановлення податкових зобов'язань можна розглядати як свого роду компроміс публічної цілі справляння податків і приватного характеру джерел податку. Порушення рівноваги однаково згубно і для платників податків і для бюджету. Для платників податків тому, що веде до довільного позбавлення їх частини власності, для бюджету тому, що загрожує нестабільністю бюджетних надходжень, згубно позначається на виконанні державою його соціальних функцій.

Питання про податкове законодавство - це не тільки питання про види нормативних правових актів, а й про відносини, що підлягають врегулюванню саме актами конкретного виду. За формою податкове законодавство є сукупністю актів законодавчих (представницьких) органів. За змістом податкове законодавство є сукупністю норм, що регулюють питання оподаткування та зборів.


Можна запропонувати таке визначення. Податкове законодавство - сукупність норм, що містяться в Конституції України, Податковому та Митному кодексі України, Законах України, чинних міжнародних договорах України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, Постановах Верховної Ради України, Указах Президента України, Постановах Кабінету Міністрів України, актах представницьких органів місцевого самоврядування, які визначають систему податків і зборів, загальні принципи оподаткування і зборів, підстави виникнення, зміни та припинення відносин власників і держави зі сплати податків і зборів, форми і методи податкового контролю, відповідальність за порушення податкових зобов'язань

Щодо регламентування податкових відносин, законодавець відніс до податкового законодавства:
  1. Конституцію України. Найбільш принципові положення, що регулюють основи оподаткування, закріплюються на конституційному рівні (повноваження органів державної влади й управління, загальні принципи оподаткування тощо). Конституція України містить цілу низку норм-принципів, які визначають фундамент законодавчого впливу на податкові відносини та містять приписи, на які повинне спиратися все податкове законодавство. Водночас це не дає підстав визначити Конституцію України як податковий закон. Саме тому треба враховувати, що в регулюванні податкових відносин беруть участь лише деякі статті Конституції України.
  2. Податковий кодекс України, який виступає основним законодавчим актом, який регулює відносини оподаткування, податкову систему в цілому, її основи, елементи правового механізму податку. У цьому акті поєднуються матеріальні й процесуальні сторони регулювання податкової системи, всі аспекти справляння податків та зборів. Об'єднання норм податкового законодавства в єдиному законодавчому акті пояснюється низкою причин і умов.
    По-перше, податкове законодавство потребує систематизації. Вона можлива, оскільки існує внутрішня єдність податкової системи.

Джерелом сплати будь-яких податків виступає дохід особи (реальний або підозрюваний). Необхідно встановити чітку послідовність сплати різних податків. Так, за загальним правилом з виручки, що надійшла від реалізації товарів (робіт, послуг) у першу чергу сплачуються непрямі податки (ПДВ, акцизи). Потім розраховуються і сплачуються майнові податки. Залишилося за вирахуванням зазначених податків сума є базою для розрахунку оподатковуваного прибутку. Чистий прибуток, що залишилася після сплати податку на прибуток, - джерело решти податків.

Податки встановлюються і стягуються на підставі загальних принципів оподаткування і зборів. Систематизація податкового законодавства сприяє більш повному і чіткому втілення цих принципів.

Багато понять, терміни, які застосовуються при встановленні того чи іншого податку, є «загальноподатковими». Важливо, щоб вони застосовувалися одноманітно щоб уникнути непотрібного ускладнення, казуїстичності законодавства. Ст. 14 Податкового кодексу України покликана виключити неоднорідність, внутрішні протиріччя механізму оподаткування.

Оскільки поняття податкової системи не зводиться лише до системи податків, то Податковий кодекс України регулює фіскальний правопорядок в цілому. При цьому розглядаються питання встановлення загальнодержавних і місцевих податків, проблеми виникнення та порядок виконання обов'язків по сплаті податків, права та обов'язки платників податків, форми і методи податкового контролю, відповідальність за вчинення податкових порушень тощо. Це дозволяє учасникам податкових відносин отримати повну і достовірну інформацію про свої права і обов'язки.

По-друге, Податковий кодекс України виступає основою стабільності податкового законодавства. У питанні про реформування податкового законодавства необхідно знайти баланс між потребою слідувати змін економічних та соціальних умов, з одного боку, і необхідністю гарантувати суб'єктам підприємницької діяльності дійсність їх інвестиційного планування, довгострокових розрахунків тощо – з іншої.

У низці держав обмежена сприйнятливість кодифікованих актів до змін реальної дійсності розглядається як аргумент на користь відмови від прийняття податкового кодексу. Немає податкового кодексу, наприклад, у Великій Британії. Однак в інших країнах ця ж обставина оцінюють на користь кодифікації податкового законодавства, оскільки постійні поправки, доповнення законодавчих актів про податки призводять до хаосу, в якому губляться навіть досвідчені експерти.

Податковий кодекс України покликаний не тільки ускладнити внесення змін до податкового законодавства, але й скоротити кількість приводів для таких змін. А це можливо тільки шляхом ретельного опрацювання законопроекту, вивірки всіх його положень.

По-третє, Конституція України вкрай небагатослівна щодо податків. Якщо в Конституції ФРН, наприклад, міститься спеціальний розділ «Фінанси», то в Конституції України окремі положення, що стосуються оподаткування, розрізнені й неповні. Це - одна з причин того, що практика оподаткування в нашій країні знає численні приклади порушення конституційних принципів.

Ситуація, що склалася додає новому Податковому кодексу України особливе значення. Він покликаний компенсувати конституційні «слабкості», а значить, максимально повно і послідовно розкрити всі основні принципи українського податкового права. У зв'язку з цим Податковий кодекс України є не просто галузевим законом. Це - один з найважливіших документів українського права, що формує ставлення громадян до держави і права взагалі. Кодекс об'єктивно несе на собі конституційну навантаження. Через реальне оподаткування багато в чому сприймаються декларації про демократизм державного ладу, про право як вираженні вищої справедливості, про цінності конституційного устрою країни.

У залежності від об'єкта регулювання виділяють загальні та спеціальні податкові кодекси.

Загальні податкові кодекси містять матеріальні та процесуальні норми, що регламентують оподаткування в цілому. Такими кодексами регулюються засади справляння податків, права та обов'язки платників податків, структура та правовий статус податкових органів, процедури обчислення і сплати податків, порядок контролю за правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати податків, оскарження дій та рішень податкових органів та їх посадових осіб, відповідальність за порушення податкового законодавства.

Прикладами таких актів служать Кодекс внутрішніх доходів США, Податковий кодекс Франції, Положення про порядок справляння податків, зборів і мит, що виконує роль податкового кодексу ФРН.

Спеціальні податкові кодекси регулюють окремі види фіскальних платежів. Наприклад, в Алжирі діють кілька таких кодексів: Кодекс прямих податків і прирівняних до них платежів. Кодекс платежів на товарообіг, Кодекс реєстраційних зборів та Кодекс гербових зборів. У Бельгії застосовується Кодекс податків з доходів населення.

Податковий кодекс України відноситься до загальних податкових кодексів.
  1. Митний кодекс України та інші закони з питань митної справи у частині регулювання правовідносин, що виникають у зв’язку з оподаткуванням ввізним або вивізним митом операцій з переміщення товарів через митний кордон України (закони з питань митної справи). Особливе значення має Податковий кодекс України для митних платежів. Відповідно до п. 1.2 ст. 1 Податкового кодексу України правила оподаткування товарів або послуг, що переміщуються через митний кордон України, визначаються Податковим кодексом України, крім оподаткування ввізним (імпортним) митом або вивізним (експортним) митом, які встановлюються Митним кодексом України та іншими законами з питань митної справи. Однак законодавець виходив з того, що до моменту прийняття Податкового кодексу України вже було досить велике законодавство, що регулює відносини по обчисленню та сплаті митних платежів: Митний кодекс України, Закон України № 2097-XII «Про єдиний митний тариф України» від 5 лютого 1992 року (із подальшими змінами та доповненнями) тощо.

Таким чином, щодо митних платежів Податковий кодекс України не закладає основ їх обчислення і справляння. Завдання Податкового кодексу України - привести митне законодавство у відповідність із загальними принципами обчислення податків і зборів.
  1. Чинні міжнародні договори України, якими регулюються питання оподаткування. Цю складову податкового законодавства доцільно все ж таки розглядати в конституційній редакції. У ст. 9 Конституції України йдеться не просто про чинні міжнародні договори, а про чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Ця проблема зникає при узгодженні положення п. 3.1 ст. 3 та п. 3.2 цієї ж статті Податкового кодексу України. Остання містить саме конституційну редакцію визначення цього джерела права. П. 3.3 ст. 3 Податкового кодексу України закріплює традиційний припис переваги норм міжнародного договору над нормою закону України.

Можна виділити три групи міжнародних угод з податкових питань.

Першу групу представляють акти, які встановлюють загальні принципи оподаткування, такі, як Європейська соціальна хартія 1961 року, Заключний акт наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року тощо. Безпосередньому застосуванню ці акти не підлягають, що містяться в них принципи реалізуються у внутрішньому законодавстві.

До другої групи відносяться власне податкові угоди. Ці дво- або багатосторонні угоди укладаються з метою уникнення подвійного оподаткування, недискримінації платників податків, які здійснюють господарську діяльність на території зарубіжних країн, запобігання ухиленням від оподаткування.

Третю групу складають різні міжнародні угоди, які поряд з іншими питаннями розглядають питання податкового права. Так, угоди про основи взаємовідносин між двома державами розглядають, як правило, питання про податковий рівноправність; угоди про встановлення дипломатичних і консульських відносин передбачають взаємні податкові пільги для дипломатичних і консульських працівників. Велике значення мають торговельні договори та угоди, на основі яких встановлюється режим найбільшого сприяння щодо митних зборів.

Особливу підгрупу складають договори міжнародних організацій і країн їхнього базування, які також розглядають питання звільнення цих організацій та їх співробітників від оподаткування в країнах базування.

Реалізація міжнародних договорів забезпечується в тому числі правом їх учасників звернутися в компетентні організації для вирішення спорів про дотримання домовленостей. Рішення по таких спорах - важлива частина міжнародного права.

Більшість міжнародних договорів про оподаткування встановлюють погоджувальні процедури для вирішення спірних питань. З цією метою певні повноваження надаються фінансовим або податковим органам договірних держав.
  1. Нормативно-правові акти, прийняті на підставі та на виконання Податкового кодексу України, інших законів з питань оподаткування та законів з питань митної справи у частині регулювання відносин, пов’язаних з оподаткуванням. Ця частина податкового законодавства охопить досить значну кількість законодавчих актів, принаймні тоді, коли уряд підготує і ухвалить всі акти, необхідність яких обумовлена окремими нормами Податкового кодексу України. Згідно із ст. 117 Конституції України Кабінет Міністрів України у межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання. На підставі цих нормативно-правових актів реалізуються повноваження Кабінету Міністрів стосовно забезпечення економічної самостійності України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики (фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики), виконання Конституції України і законів України, актів Президента України.

Податкові відносини регулюються не тільки законами, а й підзаконними актами. Значення цих актів було особливо велике на першому етапі становлення українського податкового законодавства у 1993-1994 роках, коли приймалися Декрети Кабінету міністрів України. Необхідність такого регулювання почасти пояснювалася низькою якістю законів про податки, їх надмірній «лаконічністю». Недоліки законодавства компенсувалися інструкціями.

Однак найчастіше, і в більшості випадків обґрунтовано, відомчі акти викликають до себе негативне ставлення: на практиці інструкціями нерідко спотворюється зміст законів, бюрократизується система відносин, обмежуються права і законні інтереси платників податків. Органи виконавчої влади повинні бути суворо обмежені у своїх юридичних можливостях. Інакше і не може бути, тому що закон передбачає використання примусу для того, щоб змусити платника податків виконати свій обов'язок. Оскільки податок являє собою порушення свободи і права власності платника податку, то здійснення влади в сфері податків повинно бути обмежене. Важливо пам'ятати, що відомчі інструкції не можуть встановлювати або змінювати податкових зобов'язань платників податку, їх призначення - регламентувати найбільш досконалі і у міру розумної необхідності однакові способи практичної діяльності органів управління, пов'язаної з правильним і своєчасним справлянням податків.
Тому вдосконалення податкового законодавства повинно йти не по шляху розвитку підзаконного нормотворчості, а по шляху вдосконалення самих законів про податки, встановлення таких механізмів подолання прогалин у законодавстві, які дозволяли б, не вдаючись до видання інструкцій, на підставі самого закону визначати правильний варіант поведінки.

Звичайно, зовсім обійтися при оподаткуванні без підзаконних нормативних актів неможливо.

Це пояснюється низкою причин. По-перше, деякі питання оподаткування потребують досить оперативного вирішення, що не забезпечується законодавчою процедурою. Наприклад, введення сезонних мит актуально протягом короткого періоду. По-друге, вирішення ряду проблем, що мають технічний характер, доцільно доручити спеціалізованим відомствам, а не «захаращувати» ними закон. Навряд чи є правильним стверджувати на законодавчому рівні форми податкових декларацій, розрахунків тощо. По-третє, оскільки оподаткуванню властива і регулююча функція, вирішення деяких питань може бути віднесено до компетенції органу, відповідального за проведення соціальної та економічної політики в тій чи іншій галузі. Наприклад, перелік товарів першої необхідності, що обкладаються ПДВ за пільговими ставками, визначав Кабінет міністрів України.

Набуття чинності Податковим кодексом України - не одномоментна акція. Прийняття нормативно-правових актів, передбачених Податковим кодексом України, буде відбуватися поетапно. У цей т. зв. перехідний період Постанови Кабінету міністрів України, що не скасовані, продовжують діяти в частині, що не суперечить Податковому кодексу України. Однак ці акти підлягають приведенню у відповідність з Податковим кодексом України, який коментується.
  1. Рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, прийнятих відповідно до цього Кодексу та інших законів з питань оподаткування. Представницьким органом Автономної Республіки Крим є Верховна Рада Автономної Республіки Крим, яка в межах своїх повноважень приймає рішення та постанови, які є обов’язковими до виконання в Автономній Республіці Крим. До відання Автономної Республіки Крим, відповідно до ст. 138 Конституції України, відноситься розроблення, затвердження та виконання бюджету Автономної Республіки Крим на основі єдиної податкової і бюджетної політики України.

Ведучи мову про рішення органів місцевого самоврядування як складової частини податкового законодавства, відзначимо, що вони опинилися в цьому переліку в силу наділення органів місцевого самоврядування певними повноваженнями у сфері оподаткування, щоправда, й не такими широкими, якими вони були до прийняття коментованого Кодексу. Згідно Конституції України, матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування є поряд з іншими складовими доходи місцевих бюджетів, які надходять в управління місцевих рад. Територіальні громади безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування встановлюють місцеві податки та збори відповідно до Закону. Деталізує повноваження місцевих рад у галузі оподаткування Закон України № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року (із подальшими змінами та доповненнями). Виключною компетенцією сільських, селищних та міських рад щодо встановлення місцевих податків і зборів та розмірів їх ставок у межах, визначених Законом, та затвердженні, відповідно до закону, є: податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, єдиний податок та збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності. Виключно на пленарних засіданнях міських рад (міст з районним поділом) встановлюються нормативи централізації коштів від земельного податку на спеціальних бюджетних рахунках районів міста. Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» закріплено і досить специфічну, але натепер нежиттєздатну конструкцію. Згідно із ст. 1 цього Закону на рівні територіальних громад може використовуватись самооподаткування як форма залучення на добровільній основі за рішенням зборів громадян за місцем проживання коштів населення відповідної території для фінансування разових цільових заходів соціально-побутового характеру.

Самооподаткування є своєрідною неспецифічною формою участі населення територіальної громади у фінансуванні вирішення окремих питань місцевого значення. Ключовими особливостями цього правового інституту є: 1) добровільність; 2) разовість; 3) цільова спрямованість. Добровільність виявляється у тому, що кошти залучаються виключно на добровільних засадах, що виявляється у колективному рішенні населення територіальної громади, що приймається на зборах громадян за місцем проживання (одна з форм безпосередньої демократії на місцевому рівні). Разовість визначається тим, що залучення коштів здійснюється для фінансування заходів, що мають разовий характер, відтак, і сам акт залучення коштів також має разовий характер. Це означає, що кошти в порядку самооподаткування не можуть спрямовуватися на заходи, здійснення яких має постійний регулярний (багаторазовий) характер, окрім того, не можуть двічі фінансуватися одні й ті ж самі цільові заходи, задля яких кошти і залучаються. Цільова спрямованість самооподаткування означає, що кошти можуть залучатися виключно для фінансування конкретних заходів, характер яких відповідатиме вимогам, встановленим Законом «Про місцеве самоврядування». Зокрема, ці заходи можуть мати лише соціально-побутовий характер, і ні на які інші заходи кошти в порядку самооподаткування залучатися не можуть. І, нарешті, вищевикладене, з урахуванням аналізу інших положень Закону «Про місцеве самоврядування», не дає підстав відносити інститут самооподаткування до поняття місцевих податків і зборів, що справляються і спрямовуються в доходи бюджетів місцевого самоврядування відповідно до Податкового і Бюджетного кодексів України

До слова, слід зазначити, що цей вид мобілізації фінансових ресурсів не новий для місцевих фінансів нашої держави. Зокрема, в дореволюційний період самооподаткування було представлене у вигляді справляння так званих «мирських зборів». Більша частина з них спрямовувалася на надання суспільних послуг, а решта (платежі в добровільній формі) використовувалася для задоволення потреб окремих селян. Поряд із грошовими зборами широкого розповсюдження набула практика справляння натуральних повинностей (наприклад, дорожньої, пожежної й інших їх різновидів). При цьому, загальне навантаження із самооподаткування розподілялося між селянськими господарствами достатньо нерівномірно та не залежало від їхньої податкоспроможності, а саме розмірів посіву, кількості десятин землі або голів худоби. На початку 1980 років з метою залучення додаткових коштів для фінансування заходів із благоустрою та соціально-культурного розвитку сільських населених пунктів прийнято Указ Президії Верховної Ради Української РСР № 6853-X «Про самооподаткування сільського населення» від 23 квітня 1984 року, який законодавчо врегулював функціональний механізм цієї форми мобілізації фінансових ресурсів. Відповідно до його положень організацію самооподаткування сільського населення було доручено сільським радам народних депутатів, а рішення щодо його проведення – загальним зборам (сходу) громадян, котрі проживають у тих чи інших населених пунктах. При цьому, виконавчі комітети сільських рад народних депутатів мали забезпечити мобілізацію сум платежів із самооподаткування, своєчасну здачу коштів до кредитно-розрахункових установ, проведення заходів із благоустрою та соціально-культурного розвитку сільських населених пунктів. До позитивних ознак Указу слід віднести порядок, згідно з яким декілька сільських рад народних депутатів мали право здійснювати спільні заходи за рахунок платежів із самооподаткування (у цьому разі кожна рада, що брала участь у таких заходах, повинна була прийняти відповідне рішення). Однак положення згаданого нормативно-правового документа були декларативними, оскільки їх не завжди дотримувалися на практиці.

На жаль, сьогодні в Україні залучення фінансових ресурсів у формі самооподаткування для надання суспільних послуг не набуло широкого розповсюдження. Як виняток, можна навести сплату платежів на благоустрій і впорядкування кладовищ у м. Чернівці. Слід зауважити, що на основі результатів місцевого референдуму від 16 квітня 2000 року і рішення XIV сесії Чернівецької міської ради ХХІІІ скликання № 276 «Про самооподаткування громадян м. Чернівці» від 18 травня 2000 року було впроваджено збір коштів на фінансування робіт із благоустрою та впорядкування міських кладовищ. До того ж, п. 10.5 ст. 10 Податкового кодексу України встановлюється, що установлення місцевих податків та зборів, не передбачених Податковим кодексом України, забороняється. Відтак, зазначена норма Закону «Про місцеве самоврядування», ймовірніше за все, буде найближчим часом скасована.