Щербак С. В. Ф79 Виконавче провадження в Україні. Навчальний посібник

Вид материала

Закон

Содержание Виконавче провадження Виконавче провадження в правовій системі україни Ю. С. Шемшученка Випливає із ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України. Шемшученко Ю., Авер 'янов В. Розділ ii Елементами правовідносин у виконавчому прова­дженні Відділи ДВС Ки­ївського та Севас­топольського міських управлінь юстиції Відділ ДВС Голов­ного управління юстиції Міністер­ства юстиції в ДВС ра­йонних управлінь юстиції Цвєтков В. В.— Решетншова И. В., Ярков В. В. Боржник має право До обов'язків боржника Представники сторін мають функціональну заінте­ресованість в наслідках виконання, тобто вони заінте­ресовані в тому, щоб був вик Розшук боржника або дитини може бути обов'яз­ковий та факультативний. Обоє 'язковий розшук Факультативний розшук Яоц іпявнохия шявжсізїґ имчігшоо Їхин я вннзіг ВЕ ЧЗИХВЯОШЗИІЇҐЕ ЗВІЧ Ш.ВІШО ІЕВСІ ХиОЧЇІ X 'ЇҐВ1ГЛОЦ ШВН ... Полное содержание

Подобный материал:

• Практикум з педагогіки вищої школи: Навчальний посібник за модульно-рейтинговою системою, 411.72kb.
• Дмитриченко М. Ф., Навчальний посібник, 2842.03kb.
• Дмитриченко М. Ф., Навчальний посібник, 2529.95kb.
• Мусієнко М. М., Панюта О. О. Біотехнологія рослин. Навчальний посібник, 5445.72kb.
• Наталя Чабан навчальний посібник з історії української культури мвс україни, 9171.9kb.
• Рекомендовано Міністерством освіти України як навчальний посібник для студентів архітектурних, 1979.84kb.
• Т. Г. Сабірзянов Печі ливарних цехів. Гриф «Навчальний посібник», 375.04kb.
• Н. М. Борівська Навчальний посібник містить цікавий матеріал стосовно урок, 283.61kb.
• Закон україни про виконавче провадження, 1267.36kb.
• Харківська національна академія міського господарства організація податкового контролю, 1756.39kb.

нпастегспю освпн і науки украЬш шспггут ншилгодннх щарюсин ийсмю™

НдцКЖАЛЬНОГО УНШТОГОЇГУ НЕЮ ТАРАСА ШЕИЧМ»*

С. Я. ФУГСА, С. В.

>ва це »-іа-

іу-ио


_{ВИКОНАВЧЕ}

^{провадження}

В УКРАЇНІ

Навчальний посібник

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України для вищих навчальних закладів

IX

Л-

ю і-о

ББК67.9(4УКР)711я73 Ф79

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

(лист№ 14/18.2-1235 від 13.06.2002) Рецензенти:

Авер 'янов В. Б. - доктор юридичних наук, професор, завідувач відділу державного управління та адміністративного права Інституту держави і права імені В. М. Корецького;

Кисіль В. /.- доктор юридичних наук Інституту міжнародних відно­син Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Фурса Со Я., Щербак С. В.

Ф79 Виконавче провадження в Україні. Навчальний посібник.- К.: Атіка, 2002.- 480 с. І8ВК 966-8074-25-4

Закон України «Про виконавче провадження» введений в дію з 1 липня 1999 ро­ку і до його змісту вже неодноразово вносилися зміни, що свідчить про складність виконавчого провадження. Автори врахували всі зміни, внесені до нормативних джерел, але завдяки науковому підходу до викладення матеріалу є можливість прогнозувати, що запропоновані в навчальному посібнику теоретичні матеріали залишаться актуальними на проміжок часу неодноразових змін, оскільки вони розраховані на суттєве вдосконалення законодавства. Теорія, побудована на зако­нодавстві, має застерегти від виникнення помилок і допоможе правильно органі­зувати діяльність державних виконавців, а також дозволить вірно орієнтуватись у змінах у законодавстві.

Тому ця книга буде цікавою для студентів, викладачів, науковців, державних виконавців, адвокатів, суддів, оскільки в ній закладено доволі багато новітніх вис­новків - як тих, що побачили світ в окремих публікаціях авторів, так і тих, що не були оприлюднені. Цей навчальний посібник орієнтований на викладання спецкурсу «Виконавче провадження», а також може бути використаний при вивченні адмініст­ративного права і процесу, цивільного процесу, міжнародного цивільного процесу.

Автори:

Фурса С. Я.- розділ 3; підрозділи 4.4,4.5; розділи 5,6,7; підрозділ 8.1.

Щербак С В.- розділи 1,2; підрозділи 4.1,4.2,4.3,8.2,8.3.

Навчальне видання

ВИКОНАВЧЕ ПРОВАДЖЕННЯ В УКРАЇНІ Світлана Ярославівна ФУРСА, Світлана Володимирівна ЩЕРБАК

Головний редактор Гайдук Н. М.

Редактор Винокуров 0.1.

Художнє оформлення Денисова О. О.

Коректор Сікорська Л. Л.

Комп'ютерна верстка Конотьова Л. І.

Підписано до фуку 15.08.2002 р. Формат 84x108/32. Папір офсетний. Гарнітура

Тип Тайме. Друк високий. Умовн.-друк. арк. 25Д0. Тираж 3000 пр. Зам. № 2—315.

Оригінал-макет виготовлений ТОВ «Атіка», 04060, Київ-60, вул. М. Берлинського, 9.

Свідоцтво про видавничу діяльність і розповсюдження видавничої продукції:

Серія ДК № 216 від 11.10.2000 р., видане Державним комітетом інформаційної

політики, телебачення та радіомовлення України.

Виготовлено в ЗАТ «Київська книжкова фабрика», 01054, Кнїв-54, вул. Воровського, 24. Свідоцтво; серія ДК X» 787 від 28.01.2002 р.

ББК 67.9(4УКР)711я73

О£й 9МА О<_4 © СЯ. Фурса, С. В. Щербак, 2002

966-8074-25-4 © Видавництво «Атіка», 2Є02

і ■-•/■:•<■ • ■•.»-,» ■••■• , вступ • ■■■ ■-...■

У час швидких змін законодавства України¹ наукова праця, на перший погляд, нагадує сізіфову працю. Але це лише на перший погляд, який замінюється правильно обра­ними орієнтирами,- розвитком науки, вдосконаленням за­конодавства та юридичної практики. Причому, межі пошу­ку та напрями дослідження не бувають стабільними, що спонукає до більш копіткої та напруженої праці.

Так, автори почали дослідження обраного напряму окремо один від одного і дотримувались різних наукових концепцій, але спільна праця над цим навчальним посібни­ком надала можливість прийти до загального висновку: про необхідність віднесення виконавчого провадження до адмі­ністративного процесу, а державну виконавчу службу - до адміністративних органів.

У цьому контексті й закладено основу книги, орієнтова­ну на вдосконалення процедури виконавчого провадження і Державної виконавчої служби та її структур, що безпосе­редньо вчиняють виконавчі провадження.

Авторами врахована Концепція реформи адміністратив­ного права, якою встановлені основні напрями розвитку й реформування адміністративного права і однією із засад якої є розвиток законодавства про органи виконавчої влади. При цьому, із створенням у 1998 р. нового державного ор­гану - Державної виконавчої служби, неможливо пов'язу­вати завершення адміністративної реформи. Так, на сучас­ному етапі потребує уточнення структурна побудова Мініс­терства юстиції України, його роль у державному устрої, а також уточнення правового статусу його посадових осіб -державних виконавців.

Актуальність цього дослідження полягає в тому, що во­но спрямоване на вдосконалення такої слабкої правозахис-ної ланки, якою є за сучасних умов державна виконавча служба. Загальновідомо, що тільки підтвердження права судовою постановою чи рішенням іншого органу явно не-

¹ У Закон України «Про виконавче провадження», прийнятий 21 квітня 1999 року № 606-ХІУ, вже було внесено зміни: № 783-ХІУ від 30.06.99, ВВР, 1999, № 34, ст. 274; № 2241-Ш (2241-14) від 18.01.2001, ВВР, 2001, № 11, ст. 54; № 2618-Ш від 11.07.2001, ВВР, 2001, № 44, ст. 226; № 2893-ІП від 13.12.2001, ВВР, 2002, № 14, ст. 96; № 3057-Ш від 07.02.2002 р.

достатньо для його реалізації в діях певних суб'єктів, а право, що реально неможливо здійснити, є неіснуючим і з теоретичної і з практичної точок зору.

Нині необхідно ґрунтовно проаналізувати основи вико­навчого провадження і розробити законодавство, яке б за­довольняло потреби сучасних суспільних відносин, оскіль­ки у виконавчому провадженні ще відчувається вагомий вплив застарілих норм. Але попереднє законодавство про виконавче провадження розроблялось та приймалось ще за радянської доби в рамках іншої економічної моделі держави й забезпечувало економічні правовідносини, що базувались на пануючій ролі держави та відсутності у на­селення прав власності на засоби виробництва, значні гос­подарські спори розглядались лише між державними суб'єктами, а тому реального виконання рішень щодо них не існувало.

Однак, слід зазначити, що прийняття нового законодав­ства про виконавче провадження не тільки не вирішило, а навпаки, спричинило низку нових питань, пов'язаних з по­дальшим удосконаленням норм законодавства про нього. Нерозробленість цілого ряду спірних питань, що виника­ють у практиці застосування законодавства про виконавче провадження, призводить до незахищеності прав власника та інших заінтересованих осіб й дорого коштує як окремим учасникам цивільного обігу, так і державі в цілому, до конфліктних ситуацій, а відтак потребує значного онов­лення.

Наукова праця відрізняється від Інструкції про прове­
дення виконавчих дій тим, що вона не є обов'язковою для
виконання посадовими особами і навіть не може розціню­
ватись як «знаряддя праці державного виконавця», є лише
орієнтиром правильного вибору варіантів їхньої поведін­
ки, і не врегульованих або не конкретно врегульованих
нормами закону. На цій підставі автори запропонували
читачу власну оцінку закону, теоретичні положення, які
не тільки можна використовувати для удосконалення за­
кону, а й застосовувати на практиці як державними вико­
навцями, так і всіма особами, котрі беруть участь у вико­
навчому провадженні. Позитивність же наукової праці в
тому, що вона не може змінюватись так швидко, як закон,
оскільки в ній викладено пропозиції, що мають удоскона­
лити закон. ,

Автори беруть на себе відповідальність заявити, що ця книга буде цікавою для студентів, викладачів, науковців, державних виконавців, адвокатів, суддів, оскільки в ній за­кладено доволі багато новітніх висновків - як тих, що по­бачили світ в окремих публікаціях авторів, так і тих, що не були оприлюднені. Навчальний посібник орієнтований на викладання спецкурсу «Виконавче провадження», він та­кож може бути використаний при вивченні адміністратив­ного права і процесу, цивільного процесу, міжнародного цивільного процесу.

Автори бажають усім читачам вагомих успіхів у досяг­ненні високого рівня знань з цієї цікавої та важливої дис­ципліни.

іуіу

Кандидат юридичних наук, доцент Інсп міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка

С.Я.ФУРСА

Розділ і

ВИКОНАВЧЕ ПРОВАДЖЕННЯ В ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНИ

зі , 1.1. Історія виникнення *.

та розвитку інституту виконавчого
_, провадження

Історію виникнення та розвитку виконавчого прова­дження України необхідно було б простежити з часу йо­го організаційного оформлення та законодавчого закріп­лення. Проте й до цього існувало так зване «самоздшс-нення права», що трактувалося як саморозправа, само­допомога, самозахист і яке було характерним у період до 1270 р.¹

Деякі вчені розподіляють історію розвитку законодав­ства про виконавче провадження на періоди до судової реформи 1864 р. і після (з 1864 р. до 1917 р.). Водночас розвиток законодавства України мав істотні відмінності, оскільки в її історії були певні періоди, які історики на­зивають періодами української державності, коли землі України були підпорядковані Великому князівству Литовському, а згодом приєднані до Польщі. Тож на формування правової системи України вплинуло зако­нодавство Литви і Німеччини - зокрема, Литовські ста­тути й Магдебурзьке право. І якщо говорити про ево­люцію законодавства про виконавче провадження в цей період, слід наголосити на більшій прогресивності за­конодавства цих держав, тому перебування українських земель під владою інших держав у плані розвитку зако­нодавства відіграло значну роль в подальшому розвит­ку українського законодавства про виконавче прова­дження.

Історичні пам'ятки свідчать про те, що першими ви­конавцями рішень суду на Русі були пристави, про яких уперше згадується у договорі Великого Новгорода

Худенко В. В. Участники исполнительного производства: Авто-реф. дис.... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Саратовский юрид. институт им. Д. Курского.- Саратов, 1992.- 22 с.

з князем Ярославом 1270 р., тобто ініціатива виконання перейшла від осіб, що були заінтересовані у здійсненні їхнього права, до органу, що розглядав спір. Пристави були службовими особами і призначались на службу князем. У їхні обов'язки, крім виконання судових рі­шень, входило також затримання боржника на вимогу стягувана і забезпечення явки осіб, які викликались до суду. За «Укладення 1649 р.» пристав провадить вико­навчі дії під керівництвом воєвод, а за Петра І стає цар­ським чиновником .

У Магдебурзькому праві цього періоду чітко визна­чено статус судового виконавця. Він обирався суддею з числа вільних громадян, мав право «брати забезпечення, заарештовувати, накладати заборони щодо будь-якої лю­дини та її майна по праву, коли він уповноважений до того судовим рішенням» та отримував платню за раху­нок боржників.

Згідно зі «Статутом Благочиння 1782 р.» посада при­става була скасована. Органами виконання судових рі­шень у Росії стали управи благочиння, тобто поліція. Пізніше «Звід законів 1835 р.» поклав виконання на за­гальну поліцію - квартальних та станових приставів. Про негативні наслідки цього зазначали вчені. Так, К. Мали-шев звертав увагу на те, що поліція - «особлива каста, яр не залежала від судів і була перевантажена великою кількістю інших справ, тому стягнення тривали роками і десятками років»⁴.

На Лівобережній Україні на початку XVIII ст. функції органів виконання здійснював посильний суду⁵, що при­бував до місця виконання рішення для стягнення майна в

¹ Памятники русского права. Памятники права феодально-раздроб-
ленной Руси ХІІ-ХУ вв. Псковска и Новгородска судни грамота /
Под ред. С. В. Юшкова- Вьш. 2.- М.: Госюриздат, 1953,- 442 с-
С. 140.

² Валеева Р. X Гражданские взьіскания в русском дореформенном
процессе // Известия ВУЗов. Правоведение.-1961 .-№ 1.-С. 148-152.

Саксонське зерцало (перша половина ХНІ ст.): В 2 ч.- Кн. 2-Ст. 56 // Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн -У 2 т.- Т. І: Навч. посіб. для юрид. вищих навч. закладів і фак. // За редВ. Д. Гончаренка-К.: Ін Юре.- 1998.-504с- С. 247.

Мальчиев К, Курс гражданского судопроизводствш В 3 т.- 2-е, испр. и доп. изд.- Т. І.- Спб, Тип. Стасюлевича, 1876.- 444 с- С. 70. ⁵ Пошук А. Й. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в 17-18 ст. 1648-1782.-Львів: Вид-во Львівського ун-ту, 1967.- 179 с- С. 142.

присутності не менше трьох шляхтичів, котрих запрошу­вала особа, на чию користь виконувалась постанова. Якщо боржник чинив опір, то направляли двох посиль­них і запрошували 5 шляхтичів, а коли вже й вони не мо­гли зарадити справі, над боржником «сильною рукою должна бьіть отправа учинена».

Судова реформа 20 листопада 1864 р. заснувала особ­ливий стан судових приставів, які належали до судової системи як спеціальні службові особи для виконання су­дових рішень і згідно зі ст. 937 «Статуту цивільного судо­чинства» 1864 р. перебували при касаційних департа­ментах правлячого сенату, судових палатах і окружних судах, а також при мирових суддях та їхніх з'їздах . У цей час суд відсторонювався від керівництва органами виконання, і виконавче провадження фактично ставало позасудовим інститутом .

Виконання судових рішень за зазначеним актом було самостійним і цілком відокремленим провадженням, в якому діяв судовий пристав, що було досить прогре-

сивним для того часу. Ні суд, ні органи прокуратури за своєю ініціативою не зобов'язані були здійснювати контроль за діяльністю судового пристава. За всі­ма його діями могли наглядати лише стягувач та борж­ник.

Разом з тим виконавче провадження характеризувалося повільністю. Вчений-юрист В. Шимановський зазначав, що в царській Росії навіть при безперешкодному вико­нанні судових рішень з часу проголошення до його оста­точного виконання минуло понад 2 роки⁴. Вчені також звертали увагу на дорожнечу виконавчого провадження, яке покладало всі витрати з виконання на сторони. Вони

Заворотько П. П., Пастухов В. її. Виконання судових рішень в Українській РСР (історико-правовий нарис).- К.: Вища школа, 1973.-216 с- С. 9.

Пастухов В. П. История развития законодательства об испол-нении судебньїх решений: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Киевский гос. университет им. Т. Г. Шевченко.- К., 1970.-20 с- С. 4.

³ Валеева Р. X. Органи исполнєния судебньїх решений в гражданс-ком процессуальном праве: Автореф. дис.... канд. юрид. наук: 12.00.03 / ЛГУ им. А. А. Жданова.- Ленинград, 1961.- 18 с- С. 5.

Шимановский В. М. О некоторьіх недостатках, встречающихся на практике при приведений решений в исполнение по Уставу 20 нояб-ря 1864 г,- Казань, 1881 - С. 26.

8

пояснювали це досить своєрідно, «Процеси - такі ж не­щастя, як і хвороби, а лікарів зобов'язані винагороджу­вати хворі»,- писав Є. Васьковський .

Особливу увагу слід приділити заходам примусового виконання, що застосовувались у виконавчому прова­дженні. Ще з часів існування збірника норм давньорусь­кого права - «Руська Правда» передбачалось здійснення повної влади кредитора над особою боржника. Звернен­ня стягнення на особу боржника було характерним і для інших держав. Так, наприклад, у Римі кредитор міг роз­рубати на частини тіло невиправного боржника. У Нор­вегії право надавало можливість відрізати неспромож­ному боржникові ту або іншу частину тіла .

За Новгородською і Псковською судними грамотами стягнення зверталось як на рухоме, так і на нерухоме майно боржника, а також на особу боржника. «Судебник Івана III» 1497 р. передбачав такі способи виконання су­дових рішень, як звернення стягнення на майно боржни­ка і правіж. Дослідник К. Євреїнов писав, що «правіж - це дикий звичай «вибивання» боргів гнучкими різками або батогом»³. «Укладення 1649 р.» передбачало розвинуту систему способів виконання судових рішень - продаж рухомого і нерухомого майна, правіж, видача головою до викупу, тобто видача невиправного боржника креди­тору для відпрацювання боргу, відрахування із жалуван­ня стрільців.

Характеризуючи особливості виконавчого прова­дження на українських землях у період української дер­жавності, слід зазначити, що норми Литовського статуту і Магдебурзького права залишались діючим правом й у період гетьманщини, однак не могли знайти в тогочасній Україні повного застосування. Внаслідок проведеної на Лівобережній Україні кодифікації українського права, що завершилось у 1743 р., був вироблений проект кодексу

¹ Ваеьковский Е. В. Курс гражданского процесса: В 2 т. / М: Изд-во Бр. Башмаковьіх, 1913.- Т. 1: Субьектн и о&ьекта процесса, про-цессуальньїе отношения и действия.- 694 с- С. 476.

Памятники русского права. Памятники права периода укреп-ления русского централизованного государства ХУ-ХУП вв. / Под ред. Л. В. Черетина,- Вмп. 4,- М: Госюриздат, 1956.- 632 с-С. 77-79.

Евреинов К. История телесньїх наказаний в России: Дополнен-ное статьями, запрещенньши старьім правительством.- Без тит. лис­та.- 234 с- С. 4.

українського права, що називався «Права, за якими су­диться малоросійський народ». На жаль, цей проект так і не набрав чинності юридично, проте застосовувався на практиці. В ньому досить регламентованою була система сплати боргів і, відповідно, система заходів примусового стягнення до боржників. Так, «Права, за якими судиться малоросійський народ», містили цілий розділ (розділ 16 «Про борги, заклади, поруки, поклажу і про арешт»)¹, в якій були визначені черговість задоволення вимог кіль­кох кредиторів на заставлене майно, черговість задово­лення вимог кредиторів на майно боржника, пропорцій­ність задоволення вимог у разі нестачі майна для повно­го задоволення вимог, відсутність строку позовної давності щодо боргових зобов'язань, порядок продажу майна боржника. Серед заходів примусового стягнення передбачалась віддача боржника на службу кредитору, причому в певних випадках з дружиною та дітьми, арешт спочатку майна боржника, а потім самого боржника (правда, з умовою його харчування кредитором, якщо той незаможний).

Особливу увагу хотілося б звернути на такий захід стягнення, як арешт боржника, причому в артикулі 43 розділу 16 зазначалося, що арешт провадиться щодо не­заможних осіб та ненадійних, особливо гравців у карти, пияків та марнотратців, причому не зазначалося, на який строк цей арешт провадиться.

Досить цікавим запозиченням із тогочасного законо­давства про виконавче провадження є звернення стяг­нення на будинок в останню чергу, а також положення, що, коли вартість будинку боржника значно перевищує суму боргу, стягнення проводити з іншого майна борж­ника.

За Указом Петра І незаможних боржників посилали на будівництво Петербурга, військових споруд та інших об'єктів, оскільки замість примусового заходу «видача головою» вводилася кримінальна відповідальність неза­лежно від розміру боргу - 3 роки заслання на каторгу, а після - «бнть должнику на Азове». У другій половині XVII ст. за Указом від 31 січня 1783 р. у всіх губерніях Росії були засновані робітні будинки, куди висипались боржники для відпрацювання боргу.

«Права, за якими судиться малоросійський народ», 1743 / Під ред. Ю. С. Шемшученка-К.: АТ«Книга», 1997-547 с.

10

«Статут про банкрутів 1800 р.» свідчив, що неоплатні боржники, незалежно від суми боргу, замість заслання підлягали тюремному ув'язненню строком до 5 років, після чого стягнення з них припинялось.

На основі аналізу Статуту цивільного судочинства заходами стягнення, що були спрямовані проти особи боржника, можна вважати особистий арешт боржника, заборону боржникові виїжджати з місця проживання або тимчасового перебування, виклик боржника для надання відомостей про кошти для задоволення вимог стягувача. Особливостями розвитку цивільного обігу в той час був обумовлений і такий окремий захід, як звернення стяг­нення на нерухоме майно. До речі, в періоди перебуван­ня України під владою інших держав і пізніше, але до прийняття Статуту цивільного судочинства, при вико­нанні рішень на території українських земель цей захід також існував. У «Правах, за якими судиться малоросійсь­кий народ» (глава 16, артикул 12) зазначалося, що спочат­ку стягнення звертається на гроші боржника, а якщо грошей у нього немає, тоді, в першу чергу, на рухоме майно, і лише потім - на нерухоме майно. Сучасне зако­нодавство про виконавче провадження, на жаль, не міс­тить звернення стягнення на нерухоме майно як окремо­го заходу примусового виконання. Хоча варто було б за­пропонувати внести відповідні доповнення до Закону. «Про виконавче провадження» з цією метою. Важливим також є положення цивільного права щодо обов'язкової реєстрації нерухомості та іншого майна у відповідних органах при укладанні цивільно-правових договорів, то­му слід було б доповнити обов'язки державного виконав­ця щодо направлення копії постанови про накладення арешту на майно в день її винесення до відповідного державного органу, що здійснює державну реєстрацію майна, зокрема, до Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, в ДАІ, БТІ та інші органи.

Інститут судових приставів був скасований після Жовтневої революції одночасно зі старою судовою систе­мою царської Росії, про що йшлося у Декреті РНК РРФСР «Про суд» № 2. В перші місяці існування радян­ської влади нові органи виконання судових рішень орга­нізовувались з ініціативи народу і виконували їх різні органи. За твердженням учених, рішення судів у цивіль­них справах і вироки у кримінальних справах виконува-

11

лись судовими виконавцями, органами міліції, волосни­ми і сільськими виконкомами¹.

Першим законодавчим актом про суд Української РСР була Постанова Народного Секретаріату від 4 січня

1918. р. «Про запровадження народного суду», яка прямо
      вказувала на ліквідацію посад судових приставів. Інсти­
      тут судових виконавців у часи Радянської влади вперше
      створювався Тимчасовим положенням про народні суди і
      революційні трибунали Української РСР, що затверджу­
      валось Декретом РНК УРСР «Про суд» від 14 лютого
      
1919. р. для сприяння народним судам у діяльності по
      виконанню судових рішень.
      

Нове радянське законодавство про виконавче прова­дження скасувало засоби примусового виконання, що діяли у царській Росії, і встановило принцип недоторкан­ності особи боржника. Арешт боржника, його особистий обшук, привід у суд для встановлення майнового стану, оголошення боржника неспроможним та інші засоби, направлені проти особи боржника, назавжди були скасо­вані, що позначилось як зниження гарантій стягувача у виконавчому провадженні.

Радянське законодавство обмежувало заходи примусо­вого стягнення майна боржника. Тимчасова Інструкція для судових виконавців 1920 р. встановлювала такі заходи примусового стягнення, як звернення стягнення на рухоме майно та гроші боржника, звернення стягнення на вина­городу, одержану боржником за місцем служби або робо­ти, вилучення у боржника і передача стягувачеві певної речі, провадження дій за рахунок боржника, які він не ви­конав у встановлений судовим рішенням строк. Ст. 20 «Наказу судовим виконавцям» 1927 р. забороняла пося­гання на гідність боржника, вказуючи, що під час огляду приміщення і сховища судовий виконавець не має права проводити особистий обшук боржника, навіть якщо остан­нього й запідозрюють у наявності цінностей або грошей.

Перший ЦПК УРСР був затверджений ВУЦВКом ЗО липня 1924 р., в якому значна частина присвячувалась регламентації примусового виконання судових рішень.

¹ Валеева Р. X Исполнение судебньїх решений в первьіе годьі Со-ветской власти // Известия ВУЗов. Правоведение.- 1959,- № 1-С. 109-112; Валеева Р. X. Гразаданские взьіскания в русском дорефор-менном процессе // Известия ВУЗов. Правоведение.- 1961- № 1,-С. 148-152.

12

Каркомюст УРСР у листопаді 1927 р. видав «Наказ судовим виконавцям», який за своєю структурою і зміс­том (200 статей об'єднувались у 15-ти розділах) був пов­ним і самостійним кодексом судових виконавців, хоча і видавався як підзаконний акт.

Значна частина норм ЦПК УРСР 1929 р. регулювала виконання судових рішень (107 статей з 412). Закон про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік 1938 р., визначивши судових виконавців як єдиний орган приму­сового виконання, констатував, що судові виконавці пе­ребувають при народних та обласних судах, а також при Верховних Судах автономних і союзних республік і встановив, що вони призначаються Наркомом юстиції союзної республіки, а в автономних - Наркомом юстиції автономної республіки.

Однак, у зв'язку з тим, що ЦПК не передбачав усіх питань виконання, він потребував доповнення шляхом видання відповідних Інструкцій. Так, Інструкція про по­рядок виконання судових рішень була затверджена НКЮ СРСР 28 вересня 1939 р. Положення про Наркомат юс­тиції УРСР було прийнято 27 грудня 1939 р., яким перед­бачалось створення у складі НКЮ відділу судових ви­конавців. Наказом Президії Верховної Ради СРСР від 30 квітня 1955 р. «Про порядок призначення судових ви­конавців» було встановлено, що судові виконавці пере­бувають тільки при народних судах, а Закон «Про судо­устрій УРСР» від ЗО липня 1960 р. остаточно визначив, що судові виконавці перебувають при районних (місь­ких) народних судах і призначаються головою обласного суду за поданням народних суддів або голів районних (міських) народних судів.

ЦПК УРСР 1963 р. встановив, що виконавче прова­дження втілено в особі єдиного державного органу - су­дового виконавця, надавши право участі громадськості в стадії судового виконання, розширив об'єкт стягнення, урегулював питання про порядок виконання судових рі­шень, за якими відповідач зобов'язаний виконати певні дії на користь стягувача, встановив подвійний порядок оскарження дій судового виконавця. Система органів судового виконання складалась також із органів Держав­ного банку СРСР і органів, що виконували рішення про стягнення з громадян недоїмок по податках та прирівня­них до них платежів.

13

У жовтні 1966 р. Президія Верховного Суду УРСР за­твердила Інструкцію «Про порядок виконання судових рішень», а 24 квітня 1973 р. міністром юстиції СРСР бу­ла затверджена нова Інструкція «Про порядок виконання судових рішень». 15 листопада 1985 р. Наказом міністра юстиції СРСР № 22 затверджена Інструкція про вико­навче провадження, що стала останнім нормативно-пра­вовим актом, прийнятим у радянські часи щодо виконав­чого провадження.

Проаналізувавши радянське законодавство про вико­навче провадження щодо примусових заходів, можна сказати, що в його розвитку був зроблений значний крок вперед у забезпеченні громадянам процесуальних гаран­тій виконавчого провадження. Радянське виконавче про­вадження не містило прямих чи побічних заходів приму­сового характеру, спрямованих на особу боржника. За­конодавству були невідомі ні боргові тюрми, ні арешт боржника, ні заборона йому виїздити з певної місцевості на час виконання рішення суду.

На жаль, з утворенням самостійної і незалежної Ук­раїни змін у цивільному процесуальному законодавстві щодо виконавчого провадження так і не відбулось. Трива­лий час поза увагою законодавця в цьому плані залиша­лись новоутворені суб'єкти підприємницької діяльності, особливо юридичні особи, зміст заходів примусового виконання став застарілим і не відповідав реаліям життя та змінам у суспільному розвитку держави, і, особливо, в новому законодавстві з інших галузей права. Зокрема, Закон України «Про власність» встановив рівноправність усіх форм власності, чого ніяк не можна було сказати про виконавче провадження, котре, як і взагалі всі інші раніше чинні радянські норми, віддавало пріоритет дер­жавній формі власності. Крім розділу V ЦПК України, основним нормативно-правовим актом, який досить де­тально регулював норми виконавчого провадження, за­лишалась чинною ще й Інструкція колишнього СРСР «Про виконавче провадження» 1985 р., що не витриму­вала ніякої критики.

Внаслідок цього авторитет судових виконавців, і на­віть судів, значно знизився, а кредитори прагнули вирі­шити питання, які виникали щодо виконавчого прова­дження, шляхом звернення до кримінальних структур, де рішення завжди виконувались не тільки своєчасно, але й

14

у повному обсязі. При цьому порушувались проголошені Конституцією України 1996 р. гаранти забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Але саме в умо­вах ринкової економіки держава повинна була вжити заходів, які б поліпшили це становище. Тому наступним етапом становлення та вдосконалення виконавчого про­вадження стало прийняття Верховною Радою України законів «Про Державну виконавчу службу» від 24 берез­ня 1998 р. та «Про виконавче провадження» від 21 квіт­ня 1999 р., що врегулювали новий порядок проведення виконавчих дій новоствореним органом виконання -Державною виконавчою службою, яка покликана здійс­нювати примусове виконання рішень судів та інших органів в Україні. Ці закони й визначили початок знач­ного реформування всієї системи виконавчого провад­ження.

Міністерство юстиції України наказом від 15.12.1999 р. № 74/5 затвердило Інструкцію про проведення виконав­чих дій, яка набула юридичну силу з 1 січня 2000 р., при цьому зазначивши, що дія Інструкції колишнього Союзу РСР «Про виконавче провадження» 1985 р. на те­риторію України не поширюється, що стало значним кроком у розвитку нового законодавства про виконавче провадження.

Отже, правове регулювання примусового виконання
рішень характеризується значним часом розвитку та
оновленням нормативно-правової бази, що дає можли­
вість заповнити ті прогалини, які існували до її прийнят­
тя. Необхідно також враховувати, що на сучасне сприй­
няття виконавчого провадження впливає не лише демо­
кратизація суспільних відносин, а й певний історичний
період «радянського виконавчого провадження», коли
вся господарська діяльність в основному знаходилась у
державній власності, наслідком чого стала недоскона­
лість примусового стягнення з юридичних осіб; коли
громадянам із коштовних речей належали тільки дачі,
автомобілі та будинки, що негативно вплинуло на спосо­
би примусового стягнення з громадян. Таким чином, ці­
лий ряд положень, які були неврегульованими у радян­
ському законодавстві, й донині залишаються в основно­
му без суттєвих змін. „...,....

15

1.2о Виконавче провадження як одна із правозахисник функцій держави

Конституція України в першій статті визначає зміст діяльності державних органів простим і в той же час ва­гомим поняттям «правова держава», тобто таким чином констатується правовий характер діяльності державних органів. Поняття «демократична» держава потребує одно-, часного сприйняття основних засад демократії, які насам­перед полягають у розподілі, а не в абсолютизмі влади.

Найпоширеніша у всіх правовик країнах схема побу­дови державного устрою має три гілкигзаконодавчу, ви­конавчу і судову. До прийняття Закону України «Про державну виконавчу службу» від 24 березня 1998 р. су­дова влада мала ознаки не тільки суто судової, а й вико­навчої влади. Останнє положення зумовлювалось вико­нанням судових рішень під юрисдикцією суду, підпо­рядкованістю судових виконавців при здійсненні ними своїх повноважень суддям, що постановили відповідні рішення. Таке становище певним чином не узгоджувало­ся з доктриною розподілу влад у демократичному суспі­льстві, негативно впливало на судові рішення, які вино­сились судом. Отож із відокремленням державної вико­навчої служби з-під безпосередньої влади суду і суддів розпочався новий період державної функції щодо вико­нання правових актів, які передбачається реалізувати в примусовому порядку.

На сучасному етапі є потреба не тільки в констатації відповідних змін у системі права України, а й у пере­осмисленні змісту діяльності державної виконавчої служ­би, правовому аналізі місця виконавчого провадження в системі права України та його основної функції.

За загальною концепцією виділяються такі форми державного впливу на правовідносини, як охорона і за­хист прав суб'єктів правовідносин. В основному пого­джуючись із запропонованою доктриною щодо відмежу­вання охорони прав громадян та юридичних осіб від їх­нього захисту через момент настання правопорушення¹, доцільно більш ґрунтовно розглянути деякі аспекти пра-воохорони і правозахисту.

На думку науковців, цивільному законодавству, циві-лістичній науці й практиці властиві такі функції, як ре­гулятивна, охоронна, попереджувально-виховна, попере­джувально-стимулююча. Але необхідно уточнити певні властивості охоронної функції.

Основним аспектом, що визначає характер і відмін­ність правоохоронних правовідносин від цивільних, є положення, яке передбачається ст. 1 проекту Цивільного кодексу України. В ній зазначається, що цивільними є правовідносини, які ґрунтуються лише на вільному воле­виявленні суб'єктів правовідносин. Виходячи з концепції владності відповідних правоохоронних і правозахисних органів, можна говорити, що, коли будь-який державний орган розглядає або впливає на правовідносини, вони втрачають ознаки цивільних. Тому попереджувально-ви­ховну функцію цивільного права необхідно пов'язува­ти з потенційною можливістю застосування державою впливу на поведінку суб'єктів правовідносин. Він прояв­ляється в тому, що судом такі правовідносини розгляда­ються й на підставі цього кваліфікуються й одночасно конкретизуються права та обов'язки суб'єктів відповідно до законодавства і конкретних правових обставин. Дер­жавна ж виконавча служба судовий акт реалізує шляхом здійснення державного примусу до зобов'язаної особи. Отже, необхідність сплати державного мита та виконав­чого збору, інших судових витрат і витрат на здійснення виконавчих дій у кінцевому результаті лягають додатко­вим тягарем на правопорушника. Ці витрати, яких можна було б запобігти при виконанні цивільних обов'язків у добровільному порядку, по суті й становлять додаткову цивільно-адміністративну відповідальність¹ за неналеж­не виконання своїх обов'язків. Тому під впливом поне­сених витрат у свідомості правопорушника мають вироб­лятися позитивні соціально-психологічні настанови, спрямовані на додержання у майбутньому покладених на нього цивільних обов'язків.

Таким чином, визначаючи заходи відповідальності май­нового характеру до правопорушника щодо виконавчого збору та витрат на здійснення виконавчих дій, можна більш конкретно роз'яснювати особам негативність не-

правомірних дій, а також невиконання власних зобо­в'язань.

Розгляд правозахисної функції необхідно розпочинати з аналізу ст. 6. Цивільного кодексу УРСР, яка регламентує захист цивільних прав. Так, захист цивільних прав здійс­нюється в установленому порядку судом, арбітражем або третейським судом шляхом:

• визнання цих прав;
  
• відновлення становища, яке існувало до порушення
  права, і припинення дій, які порушують право;
  

• присудження до виконання обов'язку в натурі;
. • компенсації моральної шкоди;

Г • припинення або зміни правовідношення;

• стягнення з особи, яка порушила право, завданих
збитків, а у випадках, передбачених законом або догово­
ром,- неустойки (штрафу, пені), а також іншими засоба­
ми, передбаченими законом.

У проекті Цивільного кодексу України передбачені відповідні доповнення до перерахованих вище, а саме: додаткові шляхи та органи, які вправі здійснювати за­хист прав та інтересів особи. Так, статті 16, 17, 18 проек­ту Цивільного кодексу України (станом на 25.08.1996 р.) передбачають, що захист прав може здійснюватись нота­ріусами, суб'єктами правовідносин особисто, а також державними органами і органами місцевого самовряду­вання. Нові шляхи захисту цивільних прав передбачені ст. 15 проекту Цивільного кодексу України, а саме: визнан­ня правочину недійсним, примусове виконання обов'яз­ку в натурі, визнання незаконним акта державного орга­ну або органу місцевого самоврядування. При цьому всі вищезазначені шляхи у сукупності відповідають загаль­ній концепції щодо застосування заходів захисту лише з моменту правопорушення. Тобто правозахисна функція може розпочинатись лише з певного моменту, який у ци­вільному процесі пов'язується з порушенням або оспо­рюванням права чи охоронюваного законом інтересу.¹

Порівняння ж запропонованих і чинних шляхів захисту права, передбачених законом, свідчить, що вони не пов­ною мірою відповідають рішенням, які підлягають вико­нанню Державною виконавчою службою, та заходам при­мусового виконання рішень, що передбачені статтями 3,4