Щербак С. В. Ф79 Виконавче провадження в Україні. Навчальний посібник

Вид материала

Закон

Содержание Решетншова И. В., Ярков В. В. Боржник має право До обов'язків боржника Представники сторін мають функціональну заінте­ресованість в наслідках виконання, тобто вони заінте­ресовані в тому, щоб був вик

Подобный материал:

• Практикум з педагогіки вищої школи: Навчальний посібник за модульно-рейтинговою системою, 411.72kb.
• Дмитриченко М. Ф., Навчальний посібник, 2842.03kb.
• Дмитриченко М. Ф., Навчальний посібник, 2529.95kb.
• Мусієнко М. М., Панюта О. О. Біотехнологія рослин. Навчальний посібник, 5445.72kb.
• Наталя Чабан навчальний посібник з історії української культури мвс україни, 9171.9kb.
• Рекомендовано Міністерством освіти України як навчальний посібник для студентів архітектурних, 1979.84kb.
• Т. Г. Сабірзянов Печі ливарних цехів. Гриф «Навчальний посібник», 375.04kb.
• Н. М. Борівська Навчальний посібник містить цікавий матеріал стосовно урок, 283.61kb.
• Закон україни про виконавче провадження, 1267.36kb.
• Харківська національна академія міського господарства організація податкового контролю, 1756.39kb.

¹ Савула Ю. Звернення до виконання рішень, вироків і постанов у ' народному суді // Радянське право.- 1991.-№ 5,- С. 21-24.

94

М. вибачитись перед 3. на зборах у присутності осіб, яким були повідомлені відомості, що ганьблять 3. Відпо­відачка не виконала рішення суду, і на неї державний виконавець тричі накладав штраф, але від публічного вибачення вона відмовилась. У цьому випадку держав­ний виконавець повинен порушити клопотання перед судом про кримінальну відповідальність М. Новий КК України не врахував положення Закону «Про виконавче провадження» щодо встановлення кримінальної відпові­дальності за зазначені дії, тому слід запропонувати внес­ти доповнення до КК України з метою узгодження цих нормативно-правових актів.

Наданий законом перелік прав державного виконавця досить розширений, але все ж таки він потребує додат­кового заходу. Варто б надати державному виконавцю . можливість здійснювати примусовий привід боржника -через органи внутрішніх справ, коли з його поведінки

■ випливає явне ухилення від явки за викликом державно­
го виконавця. Коли за відповідним повідомленням про
обов'язок боржника з'явитись на виклик державного ви­
конавця і при наявності у останнього відомостей про
вручення повістки та відсутності об'єктивних причин
для невиконання вимог державного виконавця. Для
цього слід було б доповнити ч. З ст. 5 Закону перед­
останнім абзацем: «Здійснювати примусовий привід
боржника за ухилення від явки за викликом державного
виконавця».

Таким чином, повноваження державного виконавця необхідно розглядати також крізь призму потреби вико­навчого провадження у своєчасному і повному виконан­ні рішень, а тому права державного виконавця і його дії можна узагальнити в такі групи:

1. Складання постанов і актів. Державний виконавець
складає постанови та акти для оформлення руху вико-

. навчого провадження або для посвідчення обставин, ви-

■ явлених державним виконавцем, причому закріплюється
чітке правило, згідно з яким державний виконавець кож­
ну свою дію зобов'язаний оформити відповідним доку­
ментом, що перебуває у самому виконавчому прова­
дженні, згідно чого буде помітний рух виконавчого про­
вадження з його відкриття і до закінчення.

2. Розпорядження здійснити певні дії. Вони можуть
бути звернені до суб'єктів виконавчого провадження або

95

інших осіб і породжувати обов'язок адресата здійснити певні дії, за порушення яких настає відповідальність.

3. Запити або вимоги дати відзив - це різновид розпо­
   ряджень, які породжують обов'язок повідомити необхід­
   ні відомості.
   
4. Клопотання перед судом про необхідність вирішити
   те чи інше питання, що виникає у ході виконання і відне­
   сене законом до компетенції лише суду.
   
5. Повідомлення, сповіщення.
   

Цілий ряд питань виконавчого провадження вирішує начальник відповідного відділу ДВС - він визначає роз­мір винагороди експерту (ст. 14 Закону), вирішує питан­ня про відвід державного виконавця, є розпорядником депозитного рахунку відповідного відділу ДВС, та за­тверджує вказані в законі постанови державного виконав­ця, що значно обмежує самостійність дій державного ви­конавця, зокрема при затвердженні його деяких постанов (наприклад, постанова про повернення виконавчого до­кумента стягувачеві, про зупинення, закриття та закін­чення виконавчого провадження, про витрати, пов'язані з виконанням рішення). Тому доцільно виключити із Зако­ну положення про затвердження постанов державного ви­конавця ще й начальником відповідного відділу ДВС, оскільки начальник відділу в силу ст. 8 цього Закону без­посередньо здійснює контроль за своєчасністю, правиль­ністю та повнотою виконання рішень і ніколи не позбав­лений можливості притягти державного виконавця до дисциплінарної відповідальності. Якщо ж сторони не згод­ні з діями державного виконавця, вони завжди можуть їх оскаржити в порядку, передбаченому законом.

З іншого боку, дії державного виконавця передбача­ють безпосередній примус до зобов'язаної особи, а тому важливою є не тільки можливість наступного оскаржен­ня, а й відповідна і своєчасна реакція на них, а в деяких випадках створення перешкод у їхньому застосуванні. Тому після аналізу практики діяльності державної вико­навчої служби хоча о протягом 5 років буде можливість порушувати питання про можливість і доцільність змен­шення впливу начальників відділів на діяльність держав­них виконавців і надання їм відповідно більших прав.

Аналізуючи світовий досвід, слід зазначити, що існує два основних варіанта створення системи виконання рі­шень суду та інших юрисдикційних органів. Перша пре-

96

валює у континентальній Європі - Франції, Бельгії, Люк­сембурзі, де судові виконавці є приватними особами з наданням їм відповідних ліцензій та підпорядковані ре­гіональним і Національним Палатам судових виконавців зі статусом органів самоврядування. Друга, принципово нова система, існує в США, де примусове виконання рі­шень здійснює служба маршалів, що є однією з автори­тетніших структур у системі правоохоронних органів.

У Росії вже є прецеденти створення приватних агентств, що займаються виконавчою діяльністю, але без відкриття виконавчого провадження і, звичайно, без застосування за­ходів примусового виконання, вчиняти має право які тіль­ки судовий пристав-виконавець. Це Національне агентст­во з факторингу та інвестицій, що є складовою Асоціації міжнародного співробітництва недержавних структур без­пеки, яке здійснює надання повного комплексу юридич­них послуг щодо повернення заборгованості.

Досить цікавою є практика вирішення проблем забор­гованості цим агентством. Так, у КБ «Аерофлот» не було виявлено будь-якого майна. Навіть офісне обладнання, приміщення, в якому знаходились центральний офіс та відділення, все перебувало в оренді. Але Агентство ви­явило, що підприємством були вкладені кошти в устав­ний капітал інших підприємств, воно має акції різних фірм, розміщує свої кошти на депозитах у банках. КБ порушило умови договору з Агентством та прийняло рі­шення самостійно стягнути борг. Внаслідок цих дій воно не отримало нічого, ще й стало боржником Агентства, що послужило причиною визнання його банкрутом¹.

Існування в Росії поряд із державною виконавчою службою зазначеної організації сприяє більшому гаран­туванню прав стягувачів щодо виконання рішень, але така структура, яка здійснюватиме свою діяльність на комерційній основі, безумовно, має контролюватись державними органами та бути підзвітною Міністерству юстиції. В противному разі кримінальні елементи мо­жуть проникнути до структур цих органів і здійснювати «законну діяльність» під виглядом комерційної устано­ви, застосовуючи до зобов'язаних осіб несанкціонова­ні законодавством методи, прикриваючись виконанням

' Головка Н., Вьтирахин А. Частини судебньїй пристав: необхо-димость, реальності», перспективи // Юрист.- 1997. № 6.- С. 30-33.

4 2—315

державної функції та певними владними повноваження­ми, кореспондованими державою.

Повертаючись до законодавства України про виконав­че провадження, слід зазначити ще один аспект діяльності державного виконавця - це доступ до відомостей, які в силу закону є комерційною таємницею юридичних осіб або громадян-підприємців, або особистою таємницею громадян, та не підлягають розголошенню згідно чинного законодавства. Крім того, законом передбачена державна, нотаріальна, адвокатська, слідча таємниця, тобто практика законодавчого закріплення такої таємниці існує. Консти­туція України, зокрема у ст. 32 проголошує, що «не допу­скається ... поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом». Тому, дотримуючись конституційних засад, доцільно бу­ло б доповнити ст. 7 Закону «Про виконавче проваджен­ня» другою частиною такого змісту:

«Державний виконавець зобов'язаний не розголошува­ти відомостей, які є охоронюваною законом таємницею (наприклад, комерційною) або конфіденційною інфор­мацією, що стали йому відомі при виконанні службових обов'язків. У випадку порушення цих вимог державний виконавець несе відповідальність згідно із чинним зако­нодавством України».

Встановивши новий правовий статус державного ви­конавця, його незалежність від судової влади і більшу самостійність у вирішенні питань виконання, законода­вець прагне до того, щоб рішення судів та інших органів здійснювалися більш ефективно, повно й реально, що, в остаточному підсумку, є гарантією забезпечення прав сторін у виконавчому провадженні¹.

2.5. Роль суду у виконавчому провадженні

Роль суду у виконавчому провадженні є досить важ­ливою і багатоаспектною. Це полягає в тому, що суд не лише здійснює контроль у виконавчому провадженні, але й вирішує цілий ряд питань виконавчого проваджен­ня. Так, за ч. 1 ст. 55 Конституції України кожному га-

¹ Щербак С. К вопросу о правовом статусе государственного ис-полнителя // Предпринимательство, хозяйство и право.- 1999.-№ 12.-С. 59-60.

98

рантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Отже, на­віть відсутність зазначення ролі суду як контролюючого органу в ст. 8 Закону «Про ДВС» не може вплинути на загальну концепцію правової системи, в якій чітко ви­значене місце суду як контролюючого органу. Юристи звертають значну увагу на особливості судового контро­лю за діяльністю органів державної влади, особливо за діяльністю органів державного управління , а судовий нагляд за законністю адміністративної діяльності розгля­дається як вид державного контролю². Безумовно, маєть­ся на увазі зовсім інший державний контроль, ніж той, про який говорилося раніше. Специфіка судового конт­ролю полягає в тому, що він здійснюється лише при роз­гляді конкретної цивільної справи судом і лише у випад­ку звернення особи за захистом. Суд при цьому переві­ряє законність рішень, дій або бездіяльності державних виконавців, а не питання доцільності їхніх дій, і не має таких повноважень реагування на порушення законності, як інші контролюючі органи.

Враховуючи ієрархію нормативних актів, у Законі «Про ДВС» повинно бути відтворене положення ст. 55 Конституції України. Тому контролююча функція суду фактично присутня в цьому Законі, а саме в ч. 6 ст. 17, ст. 85 Закону «Про ДВС».

Деякою мірою можна погодитися з думкою російсь­кого науковця І. Б. Морозової про те, що судовий конт­роль за діями судового пристава (а в Україні, державного виконавця) все-таки є і здійснюється у трьох формах: 1) порядок попереднього (у випадках, передбачених за­коном) санкціонування судом процесуальних дій держав­ного виконавця щодо виконання; 2) процесуальний по­рядок оскарження законності та обґрунтованості поста­нов суду щодо питань, які виникають у процесі виконання; 3) процесуальний порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця.

¹ Стефанюк В. Судовий контроль за діяльністю державної влади //
Право України.- 1998.- № З- С. 3-8.

² БахрахД. Н. Административное право: Учебник для вузов.- М.:
Из-во «БЕК», 1999.- С. 57.

Морозова А., Треушников М. Исполнительное производство: Учебно-практическое пособие.-М: Городец, 1999.-С. 140.

99





Але таке визначення форм судового контролю не збі­гається з положеннями чинного законодавства про вико­навче провадження. З тим, що суд здійснює контроль у виконавчому провадженні, можна повністю погодитись лише у третьому випадку, тобто у випадку оскарження дій державного виконавця. Автор дослідження висвітлює це питання в розрізі не поточного контролю, що здійс­нюється іншими контролюючими органами у сфері державного управління, а як такий, що відбувається не завжди, а у випадках, коли особа звертається до суду зі скаргою на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця. Все ж інше, визначене автором класифікації як судовий контроль не є таким. Це лише питання вза­ємодії суду і Державної виконавчої служби, що виника­ють під час безпосереднього виконання рішень суду і лише в силу того, що ці рішення вже раніше виносив суд. Коли це рішення не суду, ніякого судового контро­лю, про який говорить автор, не відбувається.

Крім того, автор класифікації фактично змішує два зовсім різні види судового контролю - того, що здійсню­ється судом за діяльністю адміністративних органів (про який донедавна йшлося) і судового контролю, що здійс­нюється у цивільному судочинстві, тобто контроль ви­щестоящого суду за нижчестоящим, який здійснюється у випадку апеляційного оскарження рішення, а в нашому випадку ухвали суду з питань, що виникають у виконав­чому провадженні. Мається на увазі той випадок, коли, наприклад, боржнику, який звернувся до суду з клопо­танням про надання відстрочки виконання, відмовлено в його задоволенні. Не згодний з винесеною ухвалою, борж­ник оскаржує її в апеляційному порядку. Лише тоді апе­ляційний суд, перевіряючи законність і обґрунтованість такої ухвали, здійснює судовий контроль.

Автор вважає доцільним висвітлювати питання про судове рішення в контексті наступного його виконання державною виконавчою службою, хоча не за прямим зв'язком контролю за діяльністю державної виконавчої служби. Справді, конкретне, чітке рішення суду надає можливість вчасно і оперативно його виконувати та навпаки, а також зумовлює простоту контролю його ви­конання. Адже в судовому рішенні не закладається пра­вовий механізм (процедура) контролю за діями держав­ного виконавця.

100

Отже, необхідно визначити, що контролююча функція суду має не постійний і навіть не періодичний характер, а ініціюється особами, які беруть участь у виконавчому провадженні. Тобто лише з відповідним процесуальним засобом порушення цивільного процесу пов'язується контрольна функція суду, а саме зі скаргою або позов­ною заявою.

Що ж до загальної ролі суду у виконавчому провад­женні, то суд не має ні відповідних повноважень, ні про­цесуальних засобів для його участі у виконавчому про­вадженні. Діяльність суду завжди визначається окремими нормативними актами, а саме - Цивільним процесуаль­ним кодексом, Кримінально-процесуальним кодексом, Кодексом України про адміністративні правопорушення та іншими.

Тому, з одного боку, вплив судів на процес виконання має у своїй основі контрольну функцію, а з другого -процес затвердження умов мирової угоди судом можна розцінювати як безпосередній зв'язок різних державних юрисдикційних органів.

Після прийняття нового законодавства про виконавче провадження погляди вчених на роль суду у виконавчо­му провадженні виявились практично однозначними. Одностайною стала думка про те, що суд не є суб'єктом правовідносин, які виникають при примусовому вико­нанні рішень судів та інших юрисдикційних органів. Од­нак такий підхід, при якому органи судової влади повні­стю відсторонюються від процесу виконання, є непра­вильним. Закон України «Про виконавче провадження» підтверджує те, що у суду залишаються певні важелі впливу на виконавче провадження. Мова в даному ви­падку може йти лише про зменшення обсягу повнова­жень суду щодо впливу на виконавче провадження. Тому автор не поділяє думки російських учених В. В. Яркова та І. В. Решетникової щодо збереження суду у складі суб'єктів виконавчого провадження. Мова йде про фак­тичне виключення суду зі складу суб'єктів виконавчо­го провадження, але не позбавлення суду зв'язків з різ­ними юрисдикційними органами в правовій системі Ук­раїни.

¹ Решетншова И. В., Ярков В. В. Гражданский процесе- М.: Изд-во «НОРМА», 2000- С. 285.

101

ір

Законом України «Про внесення змін до деяких зако­нодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Законів України «Про ДВС» та «Про виконавче провадження» внесені зміни до розділу V ЦПК, який тепер має назву «Звернення судового рішення до виконання та поворот виконання». Таким чином, мають бути вирішені всі супе­речки щодо ролі суду у виконавчому провадженні. Отже, суд, який раніше представляли судові виконавці, більше не виконує судові рішення, а лише звертає їх до виконан­ня, що полягає у видачі виконавчого листа, а безпосеред­ньо примусове виконання судових рішень здійснюється Державною виконавчою службою відповідно до Закону України «Про виконавче провадження». Крім того, прове­дено відмежування виконання судових рішень від вико­нання рішень інших юрисдикційних органів. Це випливає із змісту редакції нового розділу V ЦПК, де йдеться лише про звернення до виконання судового рішення. Отже, це зайвий раз підтверджує той висновок, що виконавче про­вадження в цілому вже не можна розглядати в рамках ци­вільного процесуального права, оскільки навіть норми кодексу вже його не регламентують (вищезгаданим Зако­ном глави 45-49 ЦПК виключені).

З аналізу законодавства можна виділити функції суду, які мають безпосередній вплив на виконавче провад­ження:

1. Особлива зовнішня контрольна функція;
   
2. Зв'язок між рішенням або ухвалою суду та їхнім
   виконанням зумовлюють особливий зв'язок між діяль­
   ністю суду та державної виконавчої служби, між Цивіль­
   ним процесуальним кодексом та Законом «Про виконав­
   че провадження», оскільки суду надані певні владні пов­
   новаження, що зумовлюються не тільки законодавством,
   а й правосвідомістю судді;
   
3. Вирішення суттєвих питань виконавчого прова­
   дження: видача виконавчого документа, видача дубліка­
   та виконавчого документа, поновлення строку пред'яв­
   лення виконавчого документа до виконання, роз'яснення
   рішення, розстрочка та відстрочка виконання, зміна спо­
   собу і порядку виконання, поворот виконання, вирішен­
   ня питання про тимчасове влаштування дитини до дитя­
   чого або лікувального закладу, про оголошення розшуку
   боржника або дитини, видача дозволу на виконання рі­
   шень іноземних судів та інших.
   

102

Окремо слід зупинитись на питанні забезпечення по­зову, що представляє собою додаткову гарантію захисту інтересів позивача та виражається в прийнятті заходів, спрямованих на реальне виконання судового рішення. При забезпеченні позову тісно переплітаються позовне та виконавче провадження, оскільки часто відповідач, дізнавшись про пред'явлений до нього позов, вживає за­ходів до реалізації майна, його приховування тощо. Від­так для забезпечення прав позивача передбачається про­цесуальний захід забезпечення позову, який, на наш по­гляд, не відтворений у системі права України. Виконавче провадження, яке має базуватись на ухвалі суду щодо забезпечення позову, потребує відповідної додаткової правової регламентації. Це зумовлюється тим, що про­цедура забезпечення позову передбачає значну кількість заходів, передбачених законодавством, які в свою чергу відрізняються від виконання рішень суду тимчасовим характером. Це положення мало б зумовлювати особли­ву главу Закону «Про виконання ухвал щодо забезпечен­ня позову», який мав би висвітлювати питання, пов'язані з особливістю виконання ухвал господарських судів та судів загальної юрисдикції щодо забезпечення позову.

Оскільки, на відміну від державного виконавця, суду надані повноваження щодо проявлення у визначених за­конодавством випадках певної ініціативи (ст. 149 ЦПК України), то відповідне волевиявлення суду або судді може стати підставою для виконання. Крім того, рішення або ухвала суду можуть бути викладені не зовсім конк­ретно або чітко. Державний виконавець у цьому випадку не може тлумачити рішення. Тому в ст. 28 Закону перед­бачено, що державний виконавець має право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про роз'яснення відповідного рішення. При цьому суд не вправі змінити його по суті. Так, п. 13 Постанови Пле­нуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 р. «Про судове рішення» № 11 із змінами, внесеними постановами Пленуму від 24 квітня 1981 р. № 4 та від 25 грудня 1992 р. № 13, зазначає, що «при роз'ясненні свого рішення суд в ухвалі з цього приводу викладає більш повно і ясно ті частини рішення, розуміння яких викликає труднощі, не вносячи змін у суть рішення і не торкаючись питань, які не були предметом судового роз­гляду. Якщо фактично поставлено питання про зміну

103'

рішення або внесення в нього нових даних, суд своєю ухвало*© відмовляє у роз'ясненні рішення».

Державний виконавець не має права ставити питання про незаконність або неправомірність рішення суду, оскільки цими правами наділені заінтересовані особи які можуть звернутись за їхнім оскарженням до касаційної або наглядної інстанцій, прокуратури України. Держав­ний же виконавець не наділений правом аналізувати рі­шення суду щодо їхньої правомірності.

Суд роз'яснює рішення, що підлягає виконанню, змінює спосіб та порядок виконання, вирішує питання відстрочки та розстрочки виконання. Ці положення на практиці викликають певні складнощі в їхньому засто­суванні та вирішенні. Тому цьому аспекту доцільно та­кож приділити значну увагу в регламентації правовід­носин.

Розглянемо випадок, коли рішенням Ковпаківського райсуду м. Суми із Л. і Л-вої було стягнуто 1060 грн. Л. звернувся до суду із заявою про надання відстрочки виконання рішення суду, посилаючись на тяжке матері­альне становище, а також на те, що у провадженні суду є справа за спором між тими ж сторонами про поділ спадкового майна. Ухвалою суду було відмовлено в на­данні відстрочки. При цьому суд обґрунтовано зазна­чив, що Л. і Л-ова мають стабільний заробіток: Л.-300 грн. на місяць, Л-ова - 400 грн., а тому Л. у змозі сплатити стягувачці присуджену з нього суму. Спір же про поділ між сторонами спадкового майна не пере­шкоджає виконанню рішення суду.

Відстрочка виконання рішення не може бути надана за справами, що випливають з особистих немайнових правовідносин, в силу їхньої специфіки і засобів захисту, які зводяться до того, що громадянин чи юридична особа може бути визнаною носієм певного права, може бути поновлено становище, що існувало до порушення права або припиненні дії, що порушують право (наприклад, позбавлення права користування житловою площею). Так, до В. був пред'явлений позов про визнання її такою, що втратила право на жилу площу внаслідок відсутності її в місці прописки тривалий час без поважних причин та не користування нею жилою площею. У судовому засі­данні В. просила надати відстрочку виконання рішення з метою збереження прописки на період навчання в інсти-

104

тугі. Судом позов був задоволений, а В. було надано від­строчку виконання рішення.

Президія Сумського обласного суду, скасовуючи рі­шення районного суду за недослідженістю обставин спра­ви, в постанові вказала на порушення ст. 207 ЦПК - у випадку визнання особи в порядку ст. 71 ЖК такою, що втратила право на жилу площу, тож примусового вико­нання рішення не потрібно і відстрочка виконання з та­ких справ необхідністю не викликана. Отже, від рішення суду потребується певна чіткість щодо не лише прав та обов'язків громадян, а й щодо роз'яснення правових на­слідків рішень суду, тобто стосовно їхнього виконання.

При відстрочці та розстрочці виконання рішення суд повинен враховувати інтереси не тільки боржника, але й стягувача. О. звернувся в суд з позовом до О-вої про ви­знання її такою, що втратила право користування житло­вою площею, посилаючись на те, що після розірвання шлю­бу відповідачка залишила двокімнатну квартиру й три­валий час нею не користується. Відповідачка пред'явила зустрічний позов про виселення із житлового приміщен­ня нової дружини О. Рішенням Ковпаківського райсуду м. Суми О. в позові було відмовлено, а зустрічний позов О-вої був задоволений. Нова дружина О. звернулась до суду із заявою про надання відстрочки виконання рішен­ня строком на три місяці, в чому їй було відмовлено. За­лишивши без змін ухвалу райсуду, судова колегія в ци­вільних справах Сумського обласного суду вказала, що нова дружина О. права на жилу площу, якою вона корис­тується, не набула, і тому суд не може надати відстрочку виконання. Крім того, суд враховував інтереси стягувач-ки - вона має дитину, проживає на приватній квартирі й позбавлена можливості користування жилою площею з огляду на проживання там нової дружини О.

При вирішенні питання про зміну способу виконання рішення суд має враховувати те, що з клопотанням про зміну способу виконання рішення може звертатись тіль-•ки державний виконавець за власною ініціативою або за заявою сторін, або самі сторони.

М. Юков та Є. Новикова¹ вважають, що можливий вибір заходу примусового виконання, але сучасна редак-

Юков М., Новикова Е. Определение способа принудительно-го исполнения решения суда // Советская юстиция.- 1982.- № 11 -С. 22-23.

105

ція Закону України «Про виконавче провадження» цього положення не враховує, оскільки передбачається певна послідовність вжиття заходів. Тому вважається можли­вим і доцільним суду визначати у своєму рішенні спосо­би виконання в залежності від наявних у справі юридич­них обставин.

Так, за виконавчим листом з боржника В. підлягало стягненню 70 грн. Державний виконавець звернув стяг­нення на майно В., не врахувавши, що В. працює і заро­бітна плата його складає 300 грн, Згідно зі ст. 67 Закону «Про виконавче провадження» державний виконавець повинен був звернути стягнення на суму до 118 грн. (мі­німальної заробітної плати) на заробітну плату боржни­ка, а не на його майно, оскільки виконати рішення суду зазначеним способом можна більш оперативно. Тут є можливість також встановити, що суд міг зазначити спо­сіб виконання рішення, тож на момент звернення стяг­нення у державного виконавця мають бути відповідні відомості про доходи боржника, а боржник мав можли­вість повідомити про наявність у нього відповідної заро­бітної плати.

Тому вибір способу примусового виконання повинен провадитися з врахуванням конкретних обставин справи і неможливості зміни самого рішення при зміні способу виконання.

Ухвалою про зміну способу виконання рішення суд не може змінити його по суті. В цьому контексті доцільно розглянути такий випадок. Зарічний райсуд м. Суми роз­глянув справу за позовом Л. до 3. про повернення речей і зобов'язав відповідачку повернути сервант, ліжко, крісло-ліжко, стільці, телевізор. При виконанні рішення держав­ним виконавцем було встановлено, що на кріслі-ліжку обірвана оббивка, на серванті були виявлені подряпини. Від отримання майна Л. відмовилась. Ухвалою райсуду порядок виконання рішення був змінений і з 3. була стяг­нута вартість серванту, крісла-ліжка. Постановою Прези­дії Сумського обласного суду ухвала про зміну порядку виконання рішення була скасована і вказано, що суд не з'ясував, коли пошкоджено майно - у період користуван­ня чи вже після винесення рішення. Вданому випадку були порушені вимоги ст. 200 ЦПК, якою передбачено, що при присудженні майна в натурі суд повинен вказува­ти у рішенні вартість майна, яку належить стягувати з

106

відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна в наявності не буде виявлено.

Такі випадки свідчать про суттєві помилки судів при вирішенні питань щодо застосування певних заходів ви­конання, що, безумовно, негативно впливає на діяльність державної виконавчої служби.

Таким чином, суд відіграє значну роль у виконавчому провадженні. Хоча суд уже не належить до суб'єктів ви­конавчого провадження, але у нього залишаються певні важелі впливу на виконавче провадження.

2.6. Повноваження прокуратури

у виконавчому провадженні: сучасний етап

і перспективи

Правове становище прокурора у виконавчому прова­дженні багатопланове. Так, у виконавчому проваджен­ні прокурор здійснює нагляд за дотриманням законів, оскільки це випливає із ст. 8 Закону «Про виконавче провадження».

Законодавче закріплення положення щодо проку­рорського нагляду за дотриманням законів у виконавчо­му провадженні стало можливим лише після створення Державної виконавчої служби, яка тепер не підконт­рольна суду. Це положення стає зрозумілим, зважаючи на принцип незалежності суддів та підкорення їх тільки законові. Однак, до цих пір повноваження прокурора ні як учасника виконавчого провадження, ні як особи, що здійснює нагляд, в достатній мірі нормативно не визна­чені. Вбачається, що прокурор може вносити акти про­курорського реагування, тобто опротестовувати дії або бездіяльність державного виконавця у виконавчому про­вадженні.

Згідно зі ст. 18 Закону «Про виконавче провадження» прокурор бере участь у виконавчому провадженні, звер­нувшись до державного виконавця із заявою про від­криття виконавчого провадження у випадках представ­ництва інтересів громадянина або держави в суді. В цьому разі прокурора можна віднести до учасників виконавчого провадження, оскільки є очевидним, що він має процесу­альні права стягувача, передбачені ст. 29 Закону. За ха­рактером виконуваної в цьому випадку функції є можли­вість встановити, що прокурор здійснює представництво.

107





І тут постає складне питання про співвідношення прав прокурора у випадку, коли він звертається до державно* го виконавця із заявою про відкриття виконавчого про­вадження в інтересах іншої особи і коли здійснює на­гляд. Як учасник виконавчого провадження він має пра­во оскаржувати дії державного виконавця, а як особа, що здійснює нагляд,- опротестовувати. Яким же чином дія­ти прокурору в такому випадку? В літературі існує дум­ка, що прокурор не користується правом оскарження дій (бездіяльності) державного виконавця, а також не може вступати в цивільний процес у будь-якій стадії, в тому числі й у виконавчому провадженні, але є й інші, тради­ційні міркування, що надають прокурору таке право . Підставою для них виступають положення Закону «Про прокуратуру» та інших нормативно-правових актів, що регулюють діяльність прокуратури і надають прокурору право вступити в цивільний процес на будь-якій його стадії, тобто, враховуючи законодавство, коли Закон приймався, і у виконавчому провадженні.

Зміни, що сталися в законодавстві про судоустрій, по­тягли за собою зміну процесуальної правосуб'єктності прокурора в цивільному процесі. Виходячи із ст. 121 ЦПК України в новій редакції, встановленій Законом України «Про внесення змін до Цивільного процесуаль­ного кодексу України» від 21 червня 2001 р., посилено роль прокурора в цивільному судочинстві, оскільки те­пер прокурор може вступати в справу за своєю ініціати­вою для надання висновків з метою здійснення покладе­них на нього обов'язків. У той же час є і деякі обме­ження щодо участі прокурора в цивільному процесі. Зо­крема, звернутися із заявою на захист прав і свобод ін­ших осіб, за будь-якою цивільною справою, як це було раніше, прокурор вже не вправі. Це буде відбуватися лише у випадках, передбачених законом, У такому разі, прокурор матиме право звернутися із заявою про від­криття виконавчого провадження знову-таки в інтересах тієї особи, на захист якої був пред'явлений позов.

Тому розглядати діяльність прокурора у виконавчому

¹ Бородін М. Участь прокурора в цивільному процесі: окремі ас­
пекти // Право України.- 1999.- №11.- С. 52-54.

² Терітлшников В. И., Тертьішников Р. В. Закон Украйни об ис-
полнительном производствє: научно-практический комментарий.-
Харьков: Консум, 2000.- С. 14.

108

провадженні необхідно в одній якості: або як представ­ника особи чи держави, або як контролюючу посадову особу. В противному разі, по-перше, буде відбуватись процесуальне сумісництво, по-друге, представницькі функ­ції прокурора і одночасно контролюючої посадової особи не будуть суміщатися з владними повноваженнями дер­жавного виконавця; по-третє, таке положення може не­гативно вплинути на об'єктивність дій державного вико­навця тощо.

Досить сумнівними є пропозиції російського вченого О. Єрмакова¹ щодо впливу з боку прокурора на стягува-ча для примушування його до пред'явлення виконавчого документа до виконання при здійсненні прокурорського нагляду при відкритті виконавчого провадження, хоча автор і називає лише випадки, коли не пред'явленням виконавчого документа до виконання суттєво порушу­ються права інших осіб - на стягувача тиснуть з метою відмовлення його від стягнення і т. д. У цьому разі мож­на констатувати виникнення підстав для застосування кримінальної відповідальності, оскільки під застосову­ваним поняттям «тиснуть» фактично приховуються: по­грози, шантаж та інші кримінальні дії. Але принцип дис-позитивності характерний для деяких виконавчих прова­джень, які мають вчинятися за ініціативою стягувача, і навіть прокурору його також слід дотримуватись, тому він не вправі впливати на стягувача в будь-якій формі. Виключенням з цього загального правила мають бути випадки, коли не пред'являються до виконання докумен­ти посадовими особами державних установ. У цьому ви­падку, представляючи інтереси держави, прокурор може з'ясовувати у посадових осіб підстави незастосування відповідних заходів.

Але головним чинником, який не врахували автори Закону «Про виконавче провадження», є положення но­вої Конституції України, розділ VII якої - Прокуратура вже не містить положення про існування в Україні за­гального прокурорського нагляду, встановленого Зако­ном «Про прокуратуру». П. 9 Перехідних положень Кон­ституції України передбачає продовження прокуратурою своїх функцій до введення в дію відповідних законів.

Ермаков А. Прокурорский надзор за исполнением требований закона о возбуждении исполнительного производства // Законность,-1999.-№2.-С. 14-18.

109

Але законодавець не поспішає з вирішенням цього склад­ного і важливого питання. Отже, з моменту прийняття зазначених законів загальний прокурорський нагляд, ма­буть, діяти перестане, тому скоріш за все положення ст. 8 Закону про встановлення прокурорського нагляду у виконавчому провадженні будуть скасовані як такі, що не відповідають Конституції України. Відтак недоцільно говорити про розширення «поля нагляду» органів проку­ратури за рахунок виконавчого провадження, хоча така спроба здійснюється .

При визначенні відповідних повноважень щодо пред­ставництва інтересів громадян або інтересів держави у виконавчому провадженні за положенням ст. І 8 Закону повністю має відповідати за змістом і бути фактично продовженням функції, що виконувалась прокурором в суді. Але це положення суперечить Конституції Украї­ни, оскільки останньою не визначається залежність представницької функції прокурора з попередніми його діями.

Обмежувати повноваження прокурора лише поперед­ньою участю в судовому розгляді немає законних під­став. Мається на увазі, що при участі прокуратури за чинним законодавством не можна визнавати зв'язку між представництвом у суді і у виконавчому провадженні. Це самостійні види представництва. Тому важко погодитися з полярною позицією М. Руденко² про те, що нагляд ор­ганів прокуратури за законністю виконавчого провад­ження є складовою функції представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. Участь органів прокуратури в суді та у вико­навчому провадженні регламентується різними правови­ми нормами, при цьому функції нагляду прокурор у ци­вільному процесі не виконує.

Крім того, необхідно конкретизувати не тільки під­стави представництва інтересів громадян, як це зроблено в ст. 13 ЦПК України, коли прокурор бере участь у роз­гляді цивільних справ у випадках, якщо особи за станом здоров'я або з інших поважних причин не можуть захис­тити свої права, та й інтересів держави. Наприклад, коли

Руденко Н. Место и роль прокуратури в исполнитєльном произ-водстве // Підприємництво, господарство і право.- 2001.- № 6.-С. 105-108.

■ Руденко Н. Там же.

ПО

ставиться питання про конфіскацію майна боржника, то хто є стягувачем: суд, який постановив вирок, прокура­тура, яка підтримувала обвинувачення, фінансові орга­ни? Це положення потребує чіткості та відтворення в Законі.

Конституція України встановлює новий підхід до ви­значення процесуального становища прокурора в ци­вільному процесі, що і втілено в Законі «Про внесення змін до Закону України «Про прокуратуру» від 12 липня 2001 р. Але це не означає, що прокурор має стати представником сторони. Він є службовою особою дер­жавного органу - прокуратури і діє без спеціальних доручень цього органу та на підставі закону й службо­вого становища виконує покладені на органи прокура­тури завдання і функції. Таким чином, його діяльність може бути віднесена до законного представництва, оскільки саме закон є правовою підставою його участі в процесі¹.

Таке становище, коли один і той же державний орган згідно з чинним законодавством може виступати у вико­навчому провадженні і як орган, що здійснює нагляд за законністю у виконавчому провадженні, і як представник сторони (стягувача) є неприпустимим та підлягає вирі­шенню. За прокуратурою слід залишити лише одну із наведених функцій, а саме - представництво інтересів громадян чи держави у визначених законом випадках.

2,7. Особи, що беруть участь

у виконавчому провадженні та залучаються

до проведення виконавчих дій

До учасників виконавчого провадження належать сто­рони виконавчого провадження, тобто стягувач та борж­ник, представники сторін, органи державної влади та місцевого самоврядування.

Сторони є головними та обов'язковими учасниками виконавчого провадження, що мають особисту заінтере­сованість у наслідках виконавчих дій. П. П. Заворогько

¹ Фурса С. Я. Теоретичні аспекти правового та процесуального положення прокурора в цивільному судочинстві // Право України.-1998.-№12.-С.67-70.

111

та М. Й. Штефан¹ розуміють під сторонами таких осіб у судовому виконанні громадян чи юридичних осіб, спір яких був розглянутий компетентними органами і які ма­ють суб'єктивний матеріально-правовий інтерес у на­слідках виконання.

Саме по собі рішення суду чи іншого органу про стяг­нення з однієї особи на користь іншої не свідчить про те, що ці особи стають сторонами виконавчого провадження автоматично. Особи (стягувач та боржник) стають сто­ронами лише після відкриття виконавчого провадження, що обов'язково оформляється винесенням державним виконавцем постанови про відкриття виконавчого про­вадження.

Сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник. У Законі «Про виконавче провадження» (ст. 11) стягувач визначається як фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий доку­мент, а боржник - як фізична або юридична особа, яка зобов'язана за рішенням вчинити певні дії (передати майно, виконати інші обов'язки, передбачені рішенням), або утриматися від їхнього вчинення. Крім того, поняття сторони виконавчого провадження в залежності від зміс­ту акту, що підлягає виконанню, може включати кілька стягувачів або боржників. Передбачена у виконавчому провадженні й участь неповнолітніх як однієї із сторін, а також правонаступників та представників сторін.

Стягувачем, на думку авторів навчального посібника, «Виконання судових рішень» , є сторона, право якої ви­знане рішенням суду чи іншого юрисдикційного органу й реалізується проведенням на її користь виконання.

Отже, згідно Закону, стороною виконавчого провад­ження є фізична або юридична особа. Але не врахованим є положення щодо того, що однією із форм підприємни­цтва є її здійснення громадянами без створення юридич­ної особи, правовий режим якої суттєво відрізняється і має певні особливості порівняно з такими суб'єктами виконавчого провадження, як фізичні та юридичні особи.

¹ Заворотько П. П., Штефан М. И. Судове виконання: Для ви­кладачів і студентів юрид. ВУЗів, працівників суду, прокуратури,; юрисконсультів підприємств, установ, організацій.- К.: Вид-во Київ-, ського ун-ту, 1967.- С. 75.

Штефан М. Й., Омельченко М. П., Штефан С. М. Виконання су-дозих рішень: Навчальний посібник,- К.: Юрінком Інтер, 2001- С. 19.

112

З цього випливає, що у випадку, коли виникає спір між фізичної особою і так званим «приватним підприємцем», він підвідомчий суду загальної юрисдикції. Якщо ж спір виник між приватним підприємцем та юридичною осо­бою, він підвідомчий господарському суду. На підставі винесених рішень видаються, відповідно, виконавчий лист або наказ господарського суду, які у випадку звер­нення стягувача у Державну виконавчу службу підляга­ють примусовому виконанню, Але приватний підприє­мець - суб'єкт підприємницької діяльності чомусь не охоплюється рамками ст. 11 Закону «Про виконавче провадження» і тому виглядає абсурдною ситуація, що він не може бути ні стягувачем, ні боржником у вико­навчому провадженні, оскільки не є ні фізичною, ні юридичною особою.

Як правило, боржник - це особа, яка в цивільному процесі займала становище відповідача, а стягувач - по­зивача. Однак у випадках відмови у задоволенні позову позивач може бути боржником у виконавчому провад­женні щодо стягнення судових витрат. Можливі випадки, коли у виконавчому провадженні немає чітко визначеного боржника і стягувача, наприклад, при укладанні мирової угоди, коли кожна із сторін взаємно зобов'язується здійс­нити визначені позитивні дії на користь іншої сторони (передати майно, гроші, виконати роботу). При цьому кож­на із сторін може бути боржником і стягувачем одночас­но. Щодо другої сторони - це стягувач, а відносно до прав тієї ж сторони - боржник. Не можна не враховувати того, що у виконавчому провадженні поняття «стягувач» знач­но ширше поняття «позивач». Пояснюється це тим, що виконуються не тільки судові акти, але й акти інших ор­ганів (постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, постанови державного виконавця та інші).

Отже, для складних правовідносин, коли, наприклад, у рішенні зазначається про взаємні зобов'язання стягу­вача і боржника та коли важко встановити стягувача в конкретному виконавчому провадженні, то в цьому ви­падку необхідно надавати такий статус особі, яка звер­нулась першою до Державної виконавчої служби. Тому поняття «стягувач» слід трактувати як особу (фізич­ну чи юридичну та громадянина-підприємця), яка має право вимагати від інших осіб певних підтверджених

113

виконавчим документом дій або утримання від вчинення правопорушень і яка першою заявила про порушення виконавчого провадження. Таке положення буде анало­гічним до цивільного процесу, в якому відповідач може звернутись із зустрічним позовом до позивача, але таке звернення не породжує зміни термінів до тих пір, доки позивач не відмовиться від власних позовних вимог.

Щодо уточнення поняття «боржник», можна зробити висновок, що фактично в законодавчому понятті борж­ника зроблена термінологічна помилка. Вона полягає в тому, що визначаючи боржника як особу, зобов'язану за рішенням вчинити певні дії (передати майно, виконати інші обов'язки, передбачені рішенням) або утриматися від їхнього вчинення, пропонується зобов'язати боржника до утримання від передачі майна, виконання обов'язків тощо. Таким чином, при формулюванні поняття боржни­ка пропонується одні й ті ж самі дії розглядати як зо­бов'язання до вчинення або ж утримання від них.

Тому боржника можна визначити як сторону вико­навчого провадження (громадянина чи юридичну особу та громадянина-підприємця), обов'язок якої підтверджу­ється виконавчим документом і щодо якої відкрито ви­конавче провадження. Таке визначення буде більш до­цільним, оскільки виконання не є тільки судовим, воно включає й акти інших органів, що піддягають виконанню державним виконавцем.

Законом закріплюються загальні права сторін. Так, стя-гувач і боржник мають право ознайомитися з матері­алами виконавчого провадження, робити з них виписки, знімати копії, подавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у провадженні виконавчих дій, давати усні й письмові пояснення в процесі виконавчих дій (ч. 1 ст„ 29), оспорювати належність майна і його оцін­ку (ч. 2 ст. 29), оскаржувати постанови і дії державного виконавця (статті 36, 37, 38, 39, 40), укладати мирову уго­ду, заявляти відвід державному виконавцю, спеціалісту та перекладачу (ст. 17) Закону «Про виконавче провадження». Протягом 3-х днів сторони мають право подати письмове заперечення на розрахунок державного виконавця щодо розподілу коштів між стягувачами, якщо суми для пов­ного задоволення всіх вимог недостатньо (ст. 43 Закону).

Наведений у ст. 29 Закону перелік прав, якими наді­ляються сторони у виконавчому провадженні, не є ви-

114

черпним. Крім перелічених у ньому, сторони мають і багато інших прав, що дають їм можливість надійно за­хищати свої інтереси у виконавчому провадженні. Зо­крема, сторони мають право брати участь у виконавчому провадженні через представників, у необхідних випадках запросити перекладача та інші. Стягувачеві роз'ясню­ється, що він має право відмовитись від примусового стягнення, зменшити розмір стягнення, надати боржнику відстрочку або розстрочку виконання.

Крім загальних прав сторін, можна виділити окремо права стягувача та права боржника. Так, стягувач має пра­во: знати, де перебуває виконавчий документ у даний мо­мент, оскільки на державного виконавця покладається обо­в'язок повідомляти стягувача про всі переміщення вико­навчого документа (ст. 20 Закону), має право звертатись із заявою про поновлення пропущеного строку пред'явлен­ня виконавчого документа до виконання (ст. 23 Закону), має право звернутися з позовом до юридичної особи, яка зобов'язана провадити стягнення коштів з боржника, у разі невиконання рішення з вини цієї юридичної особи (ст. 86 Закону).

Боржник має право вказати майно, на яке слід звер­нути стягнення в першу чергу, визначити, в якій послі­довності необхідно продавати майно, оскаржити визна-. чену державним виконавцем оцінку описаного майна.

До обов'язків боржника належить зобов'язання не­сти витрати, пов'язані з проведенням виконання, сплачу­вати виконавчий збір, допускати державного виконавця до проведення огляду приміщень, майна тощо.

Аналіз прав і обов'язків стягувача і боржника дає під­стави дійти висновку, що вони гармонійно поєднуються з повноваженнями державного виконавця, забезпечуючи захист прав та інтересів сторін. Незаконні дії державного виконавця або відмова у здійсненні необхідних виконав­чих дій можуть бути оскаржені стягувачем і боржником. Переходячи до розгляду питання щодо представництва у виконавчому провадженні, необхідно проаналізувати теоре­тичну позицію Д. М. Сибильова, який вважає представни­цтво у виконавчому провадженні цілком пов'язаним лише з матеріальними правовідносинами, а не процесуальними¹. З такою концепцією важко погодитись, оскільки саме

¹ СибилевД. М. Закон Украиньї «Об исполнительном производст-ве»: Научно-практический комментарий,- X.: Легас, 2000.- С. 21.

115

поняття «виконавче провадження» зумовлює процесу­альний характер діяльності його суб'єктів. Тому дане положення навіть не піддається критичному аналізу. Хо­ча автор поділяє положення щодо виникнення певних представницьких повноважень з норм матеріального права, але тільки з урахуванням процесуальних особли­востей виконавчого провадження. Тобто пропонується застосовувати принцип процесуального несумісництва у виконавчому провадженні, який властивий для цивільно­го процесу (ч. 2 ст. 42 ЦПК України). Це означає, що особа не може бути представником і одночасно понятим тощо.

Представники сторін мають функціональну заінте­ресованість в наслідках виконання, тобто вони заінте­ресовані в тому, щоб був виконаний виконавчий до-кумент, виданий на користь чи в інтересах сторін. У виконавчому провадженні можна виділити законне та договірне представництво. Законним є представництво інтересів неповнолітніх осіб та осіб, визнаних судом не­дієздатними та безвісно відсутніми, а підставами для до­пуску законних представників відповідно будуть: свідо­цтво про народження дитини або рішення суду, акт про призначення опікуном або піклувальником, а також опі­куном майна.

Договірним є представництво, що здійснюється у виконавчому провадженні на підставі договору доручен­ня (адвокат, співстягувач, будь-який громадянин) або трудового договору (юрисконсульт), повноваження цих представників підтверджується дорученням, що оформ­люється відповідно до вимог закону. Однак договірний представник не завжди може замінити боржника у вико­навчому провадженні. У разі, коли згідно із ст. 76 Закону боржник зобов'язаний особисто вчинити певні дії, участь представника не допускається.

Закон визначає осіб, які не можуть бути представни­ками, що в певній мірі збігаються з особами, перелічени­ми в ст. 116 ЦПК України, крім державного виконавця, однак у такому разі слід внести зміни і до зазначеної статті, де після слів «судці, слідчі, прокурори» записати «дер­жавні виконавці», узгодивши положення Закону та ЦПК.

Викладення в ч. 4 ст. 12 Закону щодо положення про те, що участь юридичних осіб у виконавчому прова­дженні здійснюється їхніми керівниками чи органами,

116

посадовими особами, які діють у межах повноважень, на­даних їм законом, потребує суттєвого уточнення повно­важень представника юридичної особи. Оскільки в дано­му випадку регламентується не просто представництво юридичної особи, а її участь у виконавчому провадженні як сторони, тому зазначене положення слід було б більш чітко регламентувати. Представництво інтересів юридич­ної особи є складовою частиною її дієздатності. Так, юридична особа набуває цивільних прав і бере на себе обов'язки за допомогою своїх органів, які для цього наді­ляються правами законом та статутом (положенням). По­рядок призначення або обрання керівних органів юри­дичної особи визначається їхнім статутом (положенням).

Загальним є правило про те, що представником під­приємства є його керівник (директор), який наймається або призначається власником або уповноваженим ним органом і з яким укладається контракт. Статутом чи положенням (а також контрактом) визначаються межі повноважень, які керівнику делегуються для здійснення комерційної або іншої діяльності. Але статус керівника повинен доводитись також призначенням на посаду (на­каз), обранням колегіального органу (виписка з рішення зборів) або контрактом. Тому перед державним виконав­цем завжди постає питання про допущення та обсяг пов­новажень представника юридичної особи. Особливо це питання є актуальним, коли від волевиявлення представ­ника залежатиме послідовність або зміст процесуальних дій державного виконавця.

Оскільки статутом чи положенням право керівника підприємства може обмежуватись щодо вчинення окре­мих видів угод або розміру такої угоди (грошовим або штучним еквівалентом), необхідно пересвідчитись не лише в наявності документа, який посвідчує службове становище керівника (наказу про призначення), а й у на­явності повноважень у представника на вчинення саме цієї угоди. Для цього державний виконавець може ви­требувати відповідні витяги із статутів чи положень. Су­часна юридична практика передбачає можливість дирек­тора та інших керівних працівників діяти на підставі контракту тощо. Тому державний виконавець має роз'яс­нити керівнику, який діє від імені юридичної особи про-типравність діяльності, що виходить за межі його повно­важень, та неприпустимість діяльності в період відпуст-

117