Щербак С. В. Ф79 Виконавче провадження в Україні. Навчальний посібник

Вид материала

Закон

Содержание Шемшученко Ю., Авер 'янов В.

Подобный материал:

• Практикум з педагогіки вищої школи: Навчальний посібник за модульно-рейтинговою системою, 411.72kb.
• Дмитриченко М. Ф., Навчальний посібник, 2842.03kb.
• Дмитриченко М. Ф., Навчальний посібник, 2529.95kb.
• Мусієнко М. М., Панюта О. О. Біотехнологія рослин. Навчальний посібник, 5445.72kb.
• Наталя Чабан навчальний посібник з історії української культури мвс україни, 9171.9kb.
• Рекомендовано Міністерством освіти України як навчальний посібник для студентів архітектурних, 1979.84kb.
• Т. Г. Сабірзянов Печі ливарних цехів. Гриф «Навчальний посібник», 375.04kb.
• Н. М. Борівська Навчальний посібник містить цікавий матеріал стосовно урок, 283.61kb.
• Закон україни про виконавче провадження, 1267.36kb.
• Харківська національна академія міського господарства організація податкового контролю, 1756.39kb.

38

Реформування адміністративного права вимагає вті­лення нових принципів діяльності органів виконавчої влади, що відповідають потребам встановлення служіння держави інтересам людини. Йдеться про принцип реор­динації у виконавчому провадженні, що не виключає принципу субординації всередині самої Державної ви­конавчої служби. За визначенням Ю. Шемшученка та Б. Авер'янова¹, реординація реалізується шляхом, з од­ного боку, надання громадянам (як підвладним об'єктам) права вимагати від керівних, владарюючих суб'єктів на­лежної поведінки щодо забезпечення прав і свобод гро­мадян, а з другого - покладання на ці суб'єкти чітких обов'язків щодо неухильного виконання зазначених ви­мог громадян. Нове адміністративне право прагне до того, щоб громадянин став рівноправним учасником відносин із державою. Принцип реординації передбачає встанов­лення рівних прав щодо вимагання належної поведінки з обох сторін, а також рівного юридичного захисту цих прав у разі їх порушення .

Реалізація принципу реординації у виконавчому про­вадженні проявляється таким чином. Стягувач звертає­ться до відповідного відділу ДВС із вимогою про приму­сове виконання рішення суду або іншого юрисдикційно-го органу. При цьому має право отримати стягувані суми чи майно у строки, передбачені законодавством, з до­триманням усіх його прав та інтересів без заподіяння йому будь-якої шкоди, але сам повинен дотримуватися правил виконавчого провадження, не перешкоджати дер­жавному виконавцю при проведенні виконавчих дій, ви­конувати всі його вимоги та не вчиняти правопорушень, за які у виконавчому провадженні встановлена адмініст­ративна відповідальність. Державний виконавець, що відкрив виконавче провадження, має право вимагати на­лежного виконання сторонами своїх обов'язків, а також сам наділений широким колом прав, що сприяють вико­нанню ним своїх службових обов'язків.

Шемшученко Ю., Авер 'янов В. Людина і реформування адміні­стративного права// Урядовий кур'єр- 23 березня 2000 р.-№ 53.-

Державне управління та адміністративне право в сучасній Ук­раїні: актуальні проблеми реформування / За заг. ред. В. Б. Авер'я-нова, і. ь. Каяіушко,- К.: Вид-во Укр. акад. держ. управління при Президентові України, 1999.- С. 12.

39

Принцип сприяння громадянам, установам, під­приємствам і організаціям.

Цей принцип, запозичується з нотаріальної науки. Він розрахований на охорону прав усіх суб'єктів право­відносин. Але у діяльності державної виконавчої служби можна помітити однобокість, оскільки виконавче прова­дження сприяє лише одному суб'єкту виконавчого про­вадження - стягувачу. При цьому для правовідносин у виконавчому провадженні характерним є те, що вони розраховані на відновлення прав стягувана або відшко­дування правопорушення тощо. Тому цей принцип має трансформуватись сприяння стягувачу у поновленні його порушених прав при державних гарантіях дотримання законності дій державного виконавця, що має забезпечу­ватись контролем за його діяльністю.

Одним із основних принципів діяльності Державної виконавчої служби, який слід віднести до спеціальних принципів, виступає принцип обов'язковості вимог дер­жавного виконавця. Він втілений у статті б Закону Ук­раїни «Про виконавче провадження» і означає, що вимо­ги державного виконавця щодо виконання рішень є обов'язковими для усіх органів, організацій, посадових осіб, громадян і юридичних осіб.

Реалізуючи цей принцип, державний виконавець ко­ристується правами, якими наділяє його стаття 5 цього Закону. Вони реально і виступають певними вимогами з боку державного виконавця до перерахованих суб'єктів. Крім того, закон встановлює можливість отримання дер­жавним виконавцем документів або їхніх копій, необхід­них для здійснення його повноважень. Втілення цього принципу дає можливість вважати Державну виконавчу службу органом адміністративної юрисдикції, а держав­ного виконавця - представником влади в силу того, що невиконання законних вимог державного виконавця тяг­не адміністративну відповідальність. Під час проведення виконавчих дій державний виконавець сам забезпечує подальше виконання рішення суду чи іншого юрисдик-ційного органу шляхом притягнення винної особи до відповідальності. Не вирішеним законодавчо залишаєть­ся питання притягнення до відповідальності окремих

¹ Фурса С. Я. Принципи діяльності та організації нотаріату в Ук­раїні. В кн.: Нотаріат в Україні: теорія і практика,- К., 2001.- С. 82-85.

40

державних органів у випадках, коли вони перешкоджа­ють виконавчому провадженню. Маються на увазі такі специфічні суб'єкти, як Державна податкова адміністра­ція, банківські установи та інші.

Враховуючи віднесення державної виконавчої служби до органів виконавчої влади, можна говорити про мож­ливість оскарження дій державного виконавця не тільки в адміністративному порядку, а й у судовому. Таким чи­ном, крім прокурорського нагляду за діяльністю держав­ного виконавця, а також контролю з боку відповідних управлінь юстиції, Департаменту державної виконавчої служби Мін'юсту, дії або бездіяльність державного ви­конавця можуть переглядатись також його безпосеред­нім керівником. При цьому контроль може здійснюва­тись не тільки після завершення вчинення виконавчого провадження, а й під час вчинення. Якщо вплив на суд­дів у будь-який спосіб забороняється (ст. 126 Конститу­ції України), то діяльність державного виконавця при відокремленні від впливу судді не набула абсолютно са­мостійного характеру.

Виходячи із завдань Державної виконавчої служби, своєчасність, повнота і неупередженість при виконанні рішення виступають спеціальними принципами вико­навчого провадження, тобто такими, що властиві лише діяльності Державної виконавчої служби і не властиві діяльності інших органів.

Тому принцип своєчасності виконання рішень, пе­редбачених законом, має полягати у чіткій регламентації процесуальних строків вчинення виконавчого провад­ження та їхньому дотриманні державним виконавцем. Цей принцип зумовлює обов'язок державного виконавця своєчасно вжити процесуальні дії, передбачені законом. Наприклад, якщо рішення підлягає негайному виконан­ню, державний виконавець відкриває виконавче прова­дження не пізніше наступного дня після одержання до­кументів і в той же день проводить відповідні виконавчі дії. В ч. З ст. 7 Закону України «Про виконавче прова­дження» передбачаються й правові наслідки зволікання з вчиненням виконавчих дій, а саме - право осіб, які бе­руть участь у виконавчому провадженні або залучаються до виконання виконавчих дій у встановленому порядку, оскаржити дії державного виконавця. Дії державного ви­конавця можуть бути не тільки оскаржені. Особи мають

41

право звертатися з позовом до державної виконавчої . служби та її підрозділів, коли такі дії призвели до мате­ріальних або моральних збитків.

Принцип повного виконання рішень полягає в реа­лізації рішення у якнайбільш повному обсязі. Тобто, як­що в рішенні суду зазначається стягнути з відповідача 10000 гривень, то державний виконавець має застосува­ти всі передбачені законом заходи примусового вико­нання рішень для виконання цього завдання в повному обсязі. Але з об'єктивних позицій цей принцип слід вва­жати потенційним, оскільки його виконання залежить не тільки від компетентних дій державного виконавця, а й від матеріального стану боржника. Щодо компетентних дій державного виконавця, то вони є складовою його професійних якостей і залежать від конкретності про­цедури виконавчого провадження, меж його повнова­жень тощо.

Принцип неупередженості державного виконавця відтворюється у статтях 5, 17 Закону «Про виконавче провадження» і спирається на процедуру самовідводу державного виконавця або його відводу сторонами чи їхніми представниками. Загальними підставами для від­воду мають бути заінтересованість у наслідках виконан­ня рішення або інші обставини, що викликають сумнів у неупередженості державного виконавця. В Законі ж спо­лучником «або» відокремлюються родинні зв'язки з ра­ніше наведеними підставами. Родинні зв'язки фактично викликають заінтересованість у наслідках виконання рі­шення. Під іншими обставинами необхідно мати на увазі стосунки, що випливають з підлеглості державного ви­конавця. Крім того, при вчиненні виконавчого провад­ження він може вчинити порушення прав сторін, що має розглядатись як достатня підстава для заміни державного виконавця з цієї справи. Наприклад, за ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ні­хто не може бути підданий катуванню, жорстокому, не­людському або такому, що принижує його гідність, по­водженню чи покаранню. Тому незалежно від статусу сторони виконавчого провадження державний викона­вець має бути коректним, стриманим щодо обох суб'єк­тів як до стягувана, так і боржника. Державний викона­вець повинен сумлінно виконувати службові обов'язки, не допускати у своїй діяльності порушення прав гро-

42

мадян та юридичних осіб, гарантованих Конституцією України та законами України.

Як принцип, що властивий лише виконавчому прова­дженню, слід виділити принцип пріоритетності звер­нення стягнення на майно боржників - громадян, згі­дно якого стягнення в першу чергу звертається на наявні боржнику грошові кошти та інше майно, і лише за їхньої відсутності - на заробітну плату й інші види доходів боржника.

Із ст. 20 Закону України «Про виконавче проваджен­ня» випливає принцип однооеобовості прийняття рі­шення в конкретному виконавчому провадженні. Але принцип одноосібності діяльності державного виконавця на певних етапах виконавчого провадження може суттє­во ускладнити досягнення позитивного результату його дій, що може зумовлюватися розрізненістю місцезнахо­дження майна боржника та значним обсягом майна, яке підлягає опису тощо. Тому поряд із загальною концеп­цією щодо вчинення юридично вагомих дій однією осо­бою, що зумовлюється особистою відповідальністю кож­ного суб'єкта, наділеного владними повноваженнями, слід констатувати доцільність вчинення виконавчих дій за окремим дорученням іншими посадовими особами виконавчої служби в чітко визначених межах. Тобто пропонується запозичити цю процедуру з діяльності суду, коли за окремим дорученням судді свідок може допиту­ватись за місцем проживання в іншому регіоні іншим суддею з дотриманням усіх процесуальних норм і щодо певних обставин справи.

Отже, принцип безпосередності виконавчої діяльно­сті щодо надання повноважень лише одному державному виконавцю на вчинення певних дій має бути подібним до діяльності державних нотаріусів, які замінюють один одного на час хвороби, але всю свою діяльність мають фіксувати в реєстрі. Аналогічне положення має стосува­тись державної виконавчої служби, що звільнить вико­навчий процес зволікання за суб'єктивним фактором, але з дотриманням принципу неупередженості та процесу­ального оформлення дій кожного суб'єкта виконавчого провадження.

Принцип доступності й гарантованості захисту прав стягувача та боржника визначений не тільки в Законі «про виконавче провадження», а й випливає з Конститу-

43

ції України та забезпечується діяльністю судової влади тощо. Отже, цей принцип тісно пов'язаний з принципом законності. Сукупність цих двох принципів має створюва­ти систему узагальнення практики діяльності Державної виконавчої служби і впливати на подальше вдосконалення процедури виконавчого провадження. Так, сучасна прак­тика діяльності державної виконавчої служби та її регла­ментація в законодавстві піддається критичному аналізу, але цей аспект має суттєво і позитивно впливати на зако­нотворчу діяльність законодавчої влади .

Щодо рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, то це положення випливає з гу­манізму демократичного суспільства і стосується без­посередньо сторін виконавчого провадження, сам цей принцип випливає з попереднього. Так, будь-які право­відносини в основі своїй складаються з певних прав та відповідних обов'язків, які регламентуються законодав­ством. Тому в цьому випадку мають застосовуватись по­ложення ст. 24 Конституції, а саме: не може бути приві­леїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, полі­тичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Без­умовно, це положення має бути властивим виконавчому провадженню.

Говорячи про змагальність сторін та свободу в надан­ні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх­ньої переконливості, необхідно мати на увазі, що в про­цесі виконання можуть виникати спірні ситуації, які та­кож мають вирішуватись із застосуванням принципу змагальності. Так, ч. З ст. 29 Закону України «Про вико­навче провадження» фактично передбачає можливість виникнення спірних ситуацій, а саме: сторони мають право оспорювати належність майна і його оцінку, пода­вати письмові заперечення проти розрахунку державного виконавця щодо розподілу коштів між стягувачами. До­казова ж діяльність сторін виконавчого провадження спрямовується на позбавлення правовідносинами ознак спірності. Таким чином, принцип змагальності деякою мірою властивий виконавчому провадженню, і може ви­никнути необхідність доказової діяльності.

¹ Тітов В. Про деякі проблеми виконавчого провадження // Право України.-1999-№ 11.-С. 64-68.

44

Гласність судового процесу та повне фіксування його технічними засобами загалом не властиві, на погляд ав­торів, для сучасного виконавчого провадження, крім де­яких його стадій. Так, реалізація стягненого майна через аукціони, торги не тільки проходить у гласній атмосфері, а й порушення умов (недотримання) гласності може бути підставою для визнання торгів такими, що не відбулись. Тому принцип гласності властивий виконавчому про­вадженню.¹ Але загальним для всіх етапів цей принцип важко назвати, оскільки процедура вчинення виконавчо­го провадження залежить від об'єктів стягнення, іноді потребує вжиття негайних заходів тощо. Крім того, ви­значаючи можливим порушення прав боржника на недо­торканність житла, доцільно обмежити поширення інфор­мації про цей аспект. Примусове стягнення для боржни­ка - це неприємний з морального боку процес, тому за загальним правилом він має здійснюватись не тільки із суворим дотриманням умов законності, а й із певним об­меженням кількості осіб, що братимуть участь в описі майна. Отже, питання гласності виконавчого проваджен­ня має характеризуватися непоширенням відомостей, якщо цього не вимагають обставини виконавчого провад­ження, і воно потребує додаткової регламентації в залеж­ності від стадії та конкретних дій державного виконавця. Тобто в цивільному процесі гласність - це загальне пра­вило, з якого робляться винятки при розгляді справи у закритому засіданні суду (ст. 10 ЦПК України), а для ви­конавчого провадження не слід без нагальної потреби надавати широкого розповсюдження інформації про за­стосування примусового стягнення.

При цьому не слід відносити понятих до суб'єктів, присутність яких свідчить про безсумнівну гласність ви­конавчого провадження. їхню участь необхідно пов'язу­вати із забезпеченням принципу законності. Потенційна роль цих суб'єктів як свідків повинна розцінюватись як можливість та необхідність у майбутньому підтвердити правомірність дій державного виконавця. Це положення ш>жна аргументувати тим, що судовий процес € гласним, незалежно від участі свідків при розгляді справи по суті.

можливість і необхідність фіксування процесу дер-

с»™™£?1;Л'-^{ОмельчетоМ}- ^П> Штефан С. М. Виконання судових рішень // Юршком Інтер.- к., 2001.- С. 59-60.

45

жавного виконання технічними засобами - ці аспекти на сучасному етапі розвитку виконавчого провадження вза­галі не передбачені законодавством, а також не розгля­дались теоретиками права. Якщо порівняти за значенням виконавче провадження з іншими правоохоронним про­цесами та із судочинством, то доцільно й необхідно ста­вити питання про фіксування процесу виконання техніч­ними засобами. Це надасть виконавчому провадженню ознак об'єктивності, дисциплінуватиме державного вико­навця при здійсненні ним наданих владних повноважень, забезпечить докази законності дій державного виконавця тощо. Реальна ж можливість забезпечення державної ви­конавчої служби оргтехнікою насамперед залежить від сучасного економічного стану України. Нині в державних виконавчих службах ще не вистачає оргтехніки. Тому для широкого фіксування технічними засобами запису вико­навчого процесу, на наш погляд, час ще не настав, але не важко передбачити, що в майбутньому це питання буде .позитивно вирішено.

Отже, можна вважати, що виконавчому провадженню властиві особливі принципи діяльності й вони зумовлю­ють особливість процедури виконавчого провадження. Однак не варто ці принципи закріплювати в законодав­стві та вводити їх окремими нормами до структури зако­ну¹. Тож слід погодитися з авторами законопроекту, що принципи діяльності державної виконавчої служби не повинні входити до структури закону. Останнє положен­ня випливає з того, що принципи права доцільно зазна­чати в тих нормативних актах, які регламентують діяль­ність органів, наділених повноваженнями правоаналізу. Наприклад, до компетенції суду належить вирішення всіх правовідносин, що виникають у державі, й за від­сутності регламентації таких правовідносин він має пра­во застосовувати аналогію законодавства і права. Держав­ний виконавець повинен чітко додержуватись процедури вчинення виконавчого провадження, тож, на відміну від суду, не може орієнтуватись на принципи права, а зо­бов'язаний чітко дотримуватись вимог закону.

Підсумовуючи викладене, можна дійти висновку про

¹ Фурса С, Щербак С. Принципи організації та діяльності держав­ної виконавчої служби // Підприємництво, господарство і право.-2001.-№ 8.-С. 81-85.

46

досить тривалий історичний розвиток інституту вико­навчого провадження України, що бере свій початок ще з часів Київської Русі, та значну еволюцію законодавства про виконавче провадження, розпочинаючи з норматив­ного закріплення примусового виконання рішень і за­вершуючи сучасністю. Переважно цей інститут закріп­лювався в чинних ЦПК як дореволюційного, так і радян­ського періодів. Сьогодні ж існує окреме законодавство, що регулює виконавче провадження, яке нами розгляда­ється не в системі цивільного процесуального законодав­ства, а відокремлено від нього.

У зв'язку з цим пропонується розглядати інститут виконавчого провадження в системі адміністративного права, визначаючи метод правового регулювання у ви­конавчому провадженні як санкціонований примус, що полягає в обов'язку державного виконавця вчиняти лише санкціоновані державою виконавчі дії у визначеному за­коном процесуальному порядку. Правовідносини у вико­навчому провадженні виникають у зв'язку з невиконан­ням боржником своїх обов'язків, які зазначені в рішенні суду або іншого юрисдикційного органу, в добровільному порядку, тоді держава фактично санкціонує, дозволяє за­стосовувати при примусовому виконанні рішення заходи примусового виконання, які чітко передбачені законо­давством про виконавче провадження. Мається на увазі, що, з одного боку, держава чітко визначила процедуру, засоби примусового виконання рішень, врегулювала по­рядок звернення та підстави застосування державного примусу і, таким чином, санкціонувала потенційну мож­ливість примусу до зобов'язаної особи в чітких межах виконавчого провадження. З іншого ж боку, стягувач, подаючи встановлені законом документи до державної виконавчої служби, санкціонує примусове стягнення до конкретного боржника як наслідок невиконання остан­нім своїх обов'язків у добровільному порядку.

Шляхом виконавчого провадження здійснюється пра-возахисна функція держави в силу здійснення у виконав­чому провадженні остаточного захисту прав громадян і юридичних осіб, що є фактичним продовженням право-захисної функції суду. Виконавче провадження розпочи­нається лише з моменту встановленого повноважними органами правопорушення і стосується відновлення по­рушених прав у межах, що визначені законом та рішен-