Щербак С. В. Ф79 Виконавче провадження в Україні. Навчальний посібник

Вид материала

Закон

Содержание Випливає із ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України.

Подобный материал:

• Практикум з педагогіки вищої школи: Навчальний посібник за модульно-рейтинговою системою, 411.72kb.
• Дмитриченко М. Ф., Навчальний посібник, 2842.03kb.
• Дмитриченко М. Ф., Навчальний посібник, 2529.95kb.
• Мусієнко М. М., Панюта О. О. Біотехнологія рослин. Навчальний посібник, 5445.72kb.
• Наталя Чабан навчальний посібник з історії української культури мвс україни, 9171.9kb.
• Рекомендовано Міністерством освіти України як навчальний посібник для студентів архітектурних, 1979.84kb.
• Т. Г. Сабірзянов Печі ливарних цехів. Гриф «Навчальний посібник», 375.04kb.
• Н. М. Борівська Навчальний посібник містить цікавий матеріал стосовно урок, 283.61kb.
• Закон україни про виконавче провадження, 1267.36kb.
• Харківська національна академія міського господарства організація податкового контролю, 1756.39kb.

¹ Випливає із ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України.

18

Закону України «Про виконавче провадження». Поняття «примусове виконання обов'язку в натурі» неможливо вважати коректним, оскільки воно містить не тільки шлях захисту права «виконанням обов'язку в натурі», а й спосіб виконання судового рішення - примус.

Отже, для визначення шляхів і підстав щодо застосу­вання примусових заходів виконання на науковому рівні доцільно це робити через концепцію певної тріади: юри­дичний факт, право, обов'язок¹.

Проаналізуємо всі три варіанти судових рішень. Так, встановлення судом юридичного факту зумовлюється неможливістю скористатись відповідним правом через невизначеність юридичної обставини. Без відповідного судового встановлення юридичного факту особа іноді не може реалізувати право на спадщину, відновити право на втрачені цінні папери на пред'явника тощо. Однак судо­вий розгляд у цьому випадку не зумовлений правопору­шенням. Тобто всі справи, що розглядаються в порядку окремого провадження, стосуються такого об'єкта захис­ту, як охоронюваний законом інтерес, і спрямовані на встановлення юридичного факту. Відсутність же відпо­відача у цих справах² свідчить про неможливість засто­сування примусу, оскільки не існує зобов'язаної особи.

Тому доцільно ст. 15 проекту Цивільного кодексу Ук­раїни доповнити положенням, що захист цивільних прав здійснюється в установленому порядку судом шляхом встановлення юридичних фактів і визнання цих прав та у примусовому порядку державною виконавчою службою, якщо зобов'язана особа в добровільному порядку не ви­конає законних вимог повноважних органів.

Із наведеного випливає й інший висновок, що за за­гальним правилом рішення суду може стосуватись трьох аспектів - юридичного факту, права, обов'язку, і лише останній може виконуватись у примусовому порядку державною виконавчою службою.

¹ Фурса С. Я. Окреме провадження в цивільному процесі Украї­
ни.- К., 1999- С. 37-39.

² Крім категорії справ щодо оскарження нотаріальних дій або
відмови в їх вчиненні, розгляд яких передбачений главою 39 ЦПК
України. Так, ст. 288 ЦПК України передбачається, що суд постанов­
ляє рішення про скасування вчиненої нотаріальної дії або зобов'язує
нотаріуса чи посадову особу вчинити нотаріальну дію. Тобто при
відсутності відповідача у справі існує зобов'язана особа.

19

Розглянемо такий шлях захисту цивільного права, як його визнання. Якщо відповідач не визнає відповідного права позивача в процесі судового розгляду, то способів змусити його визнати це право у державного виконавця не існує та й існувати не може. Офіційного статусу пра­во позивача набуває після набрання рішенням суду за­конної сили. Але це рішення, як і рішення про встанов­лення юридичного факту, не підлягає примусовому виконанню.

У ст. З Закону України «Про виконавче провадження» під поняттям «рішення, ухвали і постанови судів у ци­вільних справах, що підлягають виконанню», маються на увазі лише ті, які стосуються обов'язків осіб і які набра­ли законної сили.

Звернення до поняття «обов'язок особи» зумовлюєть­ся необхідністю конкретизувати діяльність державного виконавця. Положення, що особа має право на відшко­дування шкоди, завданої залиття квартири, в повному обсязі не викликає сумніву, але конкретний розмір запо­діяної шкоди спочатку залежатиме від доведення його суду, а потім - від реальних можливостей відповідача, способу відшкодування заподіяної шкоди, призначеного судом, і не в останню чергу - від своєчасних дій держав­ного виконавця. Таким чином, мЬ« правом позивача на відшкодування шкоди в повному обсязі та реальним його задоволенням стоять певні об'єктивні й суб'єктивні об­ставини.

Звернемо увагу на загальну когіцепцію діяльності су­ду та державної виконавчої служби крізь призму понят­тя «правозахисна діяльність» з урахуванням повнова­жень державного виконавця і правових властивостей судового рішення. Так, діяльність суду в межах цивіль­ного процесу закінчується на етаЛЇ оголошення рішен­ня, якщо не брати до уваги відповідних процесуальних ускладнень щодо необхідності виправлення описок і явних арифметичних помилок у рішенні, роз'яснення рі­шення тощо. Далі, за загальним правилом, рішення суду набирає законної сили і не залежить від судді. В по­дальшому рішення суду має таку властивість, як за­гальнообов'язковість¹, що гарантується ст. 124 Консти­туції України.

¹ ШтефанМ. Й. Цивільний процес-К» ІнЮре, 1997-С. 369.

20

Можна було б констатувати, що право особи захи­щене законом і рішенням суду, що забезпечує шлях по­новлення порушеного права, якби надалі не треба бу­ло б звертатись до державної виконавчої служби за без­посереднім виконанням судового рішення. Тут можна констатувати, що загальнообов'язковість деяких судо­вих рішень певною мірою втрачає свої властивості, оскільки залежить від волі стягувача і боржника. Так, у статтях 217-218 ЩІК України передбачається певний перелік рішень, які можуть бути допущені судом до не­гайного виконання. В тих же випадках, коли рішення суду видається позивачу (стягувачу) на руки, саме від його волевиявлення й залежатиме реалізація цього рі­шення.

Якщо проаналізувати, яким чином забезпечується за­гальнообов'язковість судового рішення, то слід вважати ці заходи неповними, оскільки вони не можуть застосо­вуватись до фізичних осіб. Умисне невиконання службо­вою особою вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їхньому виконанню, тягне за собою кримінальну відповідальність за ст. 382 КК У країни. Залишення посадовою особою без розгляду окремої ухвали суду чи окремої постанови суд­ді або невжиття заходів до усунення зазначених у них порушень закону, а також несвоєчасна відповідь на окрему ухвалу суду чи окрему постанову судді призво­дять до адміністративної відповідальності за ст. 185-6 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Отже, загальнообов'язковість судового рішення, поста­нови, ухвали стосується лише посадових осіб, оскільки не передбачається відповідних санкцій щодо громадян (фізичних осіб).

Коли судовий виконавець перебував під юрисдикцією районного суду, така властивість судового рішення, як

¹ Автором констатується, що з моменту постанов судового рі­
шення до моменту звернення осіб до виконавчого провадження про­
ходить трансформація поняття «позивач» на термін «стягувач» та
«відповідач» - на «боржник». Тому фактично з моменту постанов-
лення рішення, а можливо, й у судовому рішенні доцільно позивачеві
надавати новий правовий статус. Це положення додатково свідчить
про відокремленість не тільки термінології виконавчого проваджен­
ня від цивільного процесу, а й про відповідні зміни в правовідно­
синах. .

21

його загальнообов'язковість, робила вимоги судового виконавця загальнообов'язковими, оскільки в цьому ви­падку невиконання його вимог можна було трактувати як невиконання вимог «уду. Нині ж, при відокремленні державної виконавчої служби від суду, стає потрібною відповідна регламентація в Кримінальному кодексі Ук­раїни і Кодексі України про адміністративні правопору­шення дій, що за характером можна кваліфікувати як невиконання законних вимог державного виконавця, а також дій щодо образи державного виконавця при вико­нанні ним своїх посадових обов'язків. Останнє зумовле­не тим, що державні виконавці не віднесені до осіб, які за ст. 1 Закону України «Про державний захист праців­ників суду і правоохоронних органів» виконують право­охоронну функцію. Судді, що здійснюють правозахисну функцію, відокремлені від осіб, які здійснюють право­охоронне завдання, а державний виконавець фактично також здійснює державну правозахисну функцію¹, що потребує детальної наукової регламентації та вироблен­ня певної позиції з цього питання. Так, у виконавчому провадженні здійснюється остаточний захист прав гро­мадян і юридичних осіб, що є фактичним продовженням правозахисної функції суду, хоча це відбувається на підставі «вказівки» суду, наділеного правом робити за­гальнообов'язкові «висновки», а також на підставі інших виконавчих документів. У даному випадку слід приєдна­тися до позиції тих учених, які вважають, що безпосе­редній примус до особи у виконавчому провадженні за' стосовується не судом і не органом, що входить до його структури . Враховуючи, що захист прав громадян та юридичних осіб здійснює ще цілий ряд державних орга­нів (суд, господарський суд, органи нотаріату, адмініст­ративні органи), лише у виконавчому провадженні за­хист прав набуває реального змісту.

Загальнообов'язковість судового рішення щодо поса­дових осіб, які за рішенням суду зобов'язані до вчинення відповідних дій, поглинає відповідне повноваження дер­жавного виконавця, за яким його вимоги є обов'язко­вими для всіх органів, організацій, посадових осіб. Це

¹ Щербак С. В. Виконавче провадження як одна з правозахисник
функцій держави // Право України.- 2001.- № 11.- С. 65.

² Фурса С. Я, Фурса Є. 1. Нотаріат в Україні. Теорія і практика:
Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.- К.: А. С. К., 2001.- С. 26.

22

зумовлюється тим, що рішення суду за правовим стату­сом є вищим, ніж вимоги державного виконавця. Тобто в разі невиконання рішення, ухвали, постанови суду поса­довою особою державному виконавцевгяеіяає необхід­ності посилатись на надані йому повноваження (ч. 1 ст. 6 Закону). Він може в цьому випадку порушувати питання про притягнення винної особи до відповідальності на підставі невиконання рішення суду. Тобто йому для реа­лізації цього положення необхідні відповідні повнова­ження.

Але не всі акти, що підлягають виконанню держав­ною виконавчою службою, мають такі властивості, як судове рішення. Тому можна говорити про особливості (специфіку) виконання певних актів, що має конкрети­зуватись у процедурі виконавчого провадження. Таке розмежування нормативних актів, що підлягають вико­нанню, за їхніми правовими властивостями надасть мож­ливість державному виконавцеві не застосовувати за­гальну процедуру виконання рішень, а застосовувати лише функції контролю за виконанням посадовими особами відповідних загальнообов'язкових рішень або ухвал суду.

З теоретичної концепції щодо загальнообов'язковості судового рішення варто зробити висновок, що з моменту постановлення судового рішення до моменту набрання ним законної сили відповідач має право добровільно ви­конати або розпочати виконувати визначені в рішенні обов'язки, якщо в нього не буде підстав для звернення до апеляційного суду. Про це доцільно зазначати і в рішенні суду, а тому строк для добровільного виконання судових рішень у виконавчому провадженні, по суті, є зайвим. Подібне положення має стосуватись також рішень гос­подарського суду, вироків суду в частині задоволення вимог цивільних позивачів тощо. В цьому випадку до повноважень державної виконавчої служби належатиме лише примусове виконання рішень суду, що відповідає загальній концепції діяльності державної виконавчої служби.

Оновлення адміністративного права передбачає не­обхідність серйозного перегляду традиційного визна­чення поняття галузі адміністративного права.

Цікавим у даному випадку є еволюція в поглядах про­відних вчених при визначенні основних функцій оновле-

23

ного адміністративного права, що розглядаються як єд­ність трьох головних функцій, а саме: управлінської (тобто регулювання управлінської діяльності), правореа-лізаційної (реалізація прав), правозахисної (захист по­рушених прав) . У подальшому розвитку теорії нового адміністративного права перші дві функції перероста­ють в одну - правозабезпечувальну, що пов'язана із за­безпеченням реалізації прав і свобод людиніґ. Ці дві функції реалізуються повною мірою і у виконавчому провадженні.

Отже, державна виконавча служба є правозахисним органом, оскільки її діяльність розпочинається лише з моменту встановленого повноважними органами право­порушення і стосується відновлення порушених прав у межах, що визначені законом та рішенням суду, яке встановлює обов'язки боржника.

1.3. Місце виконавчого провадження в системі права України

У Концепції судово-правової реформи, що проводить­ся в Україні з 1992 р., передбачалися структурні зміни судової системи, а одним із основних принципів її було радикальне реформування цивільного процесуального законодавства з метою реального забезпечення прав і свобод громадян, утвердження верховенства закону та реалізації демократичних засад правосуддя, вироблених світовою наукою і практикою.

Конституція України в ст. З проголошує, що утвер­дження та забезпечення прав і свобод людини є голов­ним обов'язком держави, а проект нової Концепції судо­во-правової реформи одним із її завдань передбачає утворення єдиної організаційно-правової структури ви­конання рішень судів та інших органів влади.

На запровадження судово-правової реформи спрямо­ваний один із найважливіших її напрямів - реформування і відокремлення виконавчого провадження, що передбачає істотні структурні зміни в системі права України.

¹ Авер 'янов В. Б. Актуальні завдання реформування адміністра­
тивного права // Право України.- 1999.- № 8.- С. 8-11.

² Авер 'янов В. Б. Реформування українського адміністративного
права: черговий етап//Право України.-2000-№ 7.-С. 6-8.

24

При цьому, важливість перебудови судової діяльності та відокремлення виконавчої служби від судової влади не знайшла достатнього теоретичного обґрунтування. Так, за останні 17 років в Україні щодо виконавчого про­вадження було здійснено лише одне дисертаційне дослі­дження, присвячене його організаційно-правовим осно­вам. Визначаючи місце певної державної структури, не­обхідно розглядати її у взаємозв'язку з процедурою та не полишати поза увагою ту державну ієрархічну сходинку, яку посідав до переорганізації і в наступному посідатиме відповідний орган.

Відтак вважати, що рівень певної функції або прова­дження залежить від відповідного статусу державного органу, буде помилкою. В наш час, коли міністерства можуть розформовуватись, усе ж таки апріорі найважли­вішим є виконуване органом державне завдання, яке на кожному етапі розвитку суспільних відносин впливає на місце відповідного органу в державній ієрархії, а також зумовлює його існування. Цей висновок можна яскраво підтвердити часом існування виконавчого провадження, яке не без відповідних змін, але ще з далеких віків дожи­ло до сьогодення.

Сьогодні проблема примусового виконання рішень судів та інших юрисдикційних органів набула нового змісту в силу того, що прийняття нового законодавства про виконавче провадження не тільки не вирішило, а, навпаки, поставило.блок нових питань, пов'язаних із по­дальшим удосконаленням норм законодавства про вико­навче провадження. Нерозробленість цілого ряду проб­лемних спірних моментів, що виникають у практиці за­стосування законодавства про виконавче провадження, призводить до незахищеності прав власника та інших заінтересованих осіб і дорого коштує як окремим учас­никам цивільного обігу, так і державі в цілому, а тому потребує значного оновлення. При цьому сучасний етап перебудови виконавчого провадження, коли правова на­ука все більше впливає на суспільні відносини, потребує відповідного ґрунтовного правового аналізу. Однак не­можливо аналізувати відповідну процедуру вчинення юридично вагомих функцій без визначення місця цієї процедури в правовій системі України.

Якщо проаналізувати позиції різних авторів щодо місця виконавчого провадження, то до цих пір питання

25

про його віднесення до цивільного процесу або до само­стійної галузі не набуло однозначності. Так, прихильни­ками віднесення виконавчого провадження до цивільно­го процесу є М. И. Штефан,¹ В. В. Баранкова². Остання аргументує свою позицію тим, що правовідносини між учасниками виконання і судом є процесуальними, всі ознаки цивільних процесуальних правовідносин прита­манні правовідносинам, які виникають при виконанні судових рішень.

Альтернативної думки дотримуються М. К. Юков,³ В. М. Шерстюк⁴, Ю. Білоусов⁵. Зокрема, М. К. Юков за­пропонував розглядати виконавче провадження як галузь права - виконавче право, але його думка не знайшла прихильників, і в теоретичному плані виконавче провад­ження залишилося складовою цивільного процесуального права.

В. М. Шерстюк доходить висновку щодо самостій­ності виконавчого провадження, аналізуючи неоднорід­ність правовідносин, що виникають при виконанні рі­шень різних юрисдикційних органів, та правовідносин цивільного процесу.

На думку Ю. Білоусова, виконавче провадження вза­галі має бути відокремлене від будь-якої галузі права, в тому числі і від цивільного процесуального права, й по­сісти самостійне місце в системі права. Відтак автор пропонує розглядати його як самостійну галузь права, що матиме назву - цивільне виконавче право.

Слід зазначити, що полярність позицій з цього важли­вого питання має під собою відповідний базис. Тобто в багатьох випадках позицію теоретиків права визначає законодавство, яке регламентує ті чи інші правовідноси­ни. Але спираючись на законодавство як на базис, від­штовхуючись від нього, ми неодмінно будемо лише об-

|ШтефанМ. Й. Цивільний процес//Ін Юре.-К., 1997-С. 607.

Баранкова В. В. Виконання судових рішень. В кн. «Цивільне
процесуальне право України» / За ред. В. В. Комарова II Право,-
Хар_зків, 1999.- С. 424-425. ^Н

Юков М. К. Теоретические проблеми системи гражданского процесуального права: Автореф, дас. д-ра юрид. наук.- Свердловск, 1982.

Шерстюк В. М. Система советского гражданского процесуаль­
ного права.- М, 1989. '

Білоусов Ю. Цивільне виконавче право як самостійна галузь права // Газета «Закон і бізнес». Від 3-9 лютого 2001 р.

26

ґрунтовувати позиції сьогодення, але не пропонуватиме­мо наступні зміни до законодавства, не зможемо ефек­тивно та обгрунтовано прогнозувати доцільність і необ­хідність таких змін.

Тому не викликає заперечень загальна думка, що міс­це виконавчого провадження в системі права сьогодні суттєво змінилося завдяки змінам у законодавстві. Так, ст. 124 Конституції України регламентує, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Державний виконавець не має права здійснювати правосуддя, адже не належить до структури судової влади. Тому не можна розглядати виконавче провадження в цивільному проце­суальному праві ні як його інститут, ні як його стадію, а норми, що регулюють примусове виконання рішень суду та інших юрисдикційних органів, підлягають виведенню з предмету правового регулювання цивільного процесу­ального права. Не є виконання судових рішень і стадією цивільного процесу, підтвердженням чого виступають зміни до ЩІК, внесені Законом України від 19 жовтня 2000 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Законів України «Про Державну виконавчу службу» та «Про виконавче провад­ження». Згідно з ними глава V уже називається «Звер­нення судового рішення до виконання», а її змістом ви­ступає процедура вирішення питань, віднесених до без­посередньої компетенції суду, що виникають у зв'язку з примусовим виконанням рішень судів та інших юрис­дикційних органів. *

Звідси випливає, що остання, завершальна стадія ци­вільного процесу - вже не виконавче провадження чи, як це передбачав Цивільний процесуальний кодекс, ви­конання судових рішень, а звернення судового рішення до виконання.

Тому із здивуванням можна сьогодні побачити в юридичній літературі, присвяченій арбітражному про­цесу, розкриття сутності виконавчого провадження. Ні, не стало виконавче провадження при його відмежуванні від цивільного процесу частиною арбітражного про­цесу.

З позицій правової науки для виділення будь-якої

¹ Арбитражньїй процесе / Под ред. проф. М. К. Треушникова и проф. В. М. Шерстюка II Городец.- М, 2000.- С. 425-447.

27

сукупності норм у самостійну галузь права в теорії права існують певні критерії, якими виступають предмет і ме­тод правового регулювання. За відсутності одного з на­званих критеріїв за загальним правилом немає і само­стійної галузі права.

Проаналізуємо предмет правового регулювання вико­навчого провадження, застосовуючи аналогію цивільного процесуального права.

І. В. Решетникова визначає, що системою будь-якої галузі права є сукупність взаємопов'язаних і взаємодію­чих інститутів і норм права, що відображають предмет правового регулювання. Відтак систему цивільного про­цесуального права утворюють норми і правові інститути, що регламентують процесуальні дії та правовідношення суду з іншими суб'єктами цивільних справ, які розгля­даються і вирішуються.¹ Загалом цієї ж концепції дотри­муються в основному всі процесуалісти, оскільки при відокремленні головного суб'єкта процесуальних право­відносин - суду - від інших суб'єктів та змісту процесу­альних дій - від мети цивільного процесу будуть виникати нерегламентовані правовідносини або навіть правопо­рушення. Саме суд (суддя) має забезпечувати дотриман­ня законності цивільного процесу.

Аналогічним за суб'єктним складом є виконавче про­вадження, але замість суду головну роль у виконавчому провадженні законодавством визначено за державним виконавцем, який здійснює передбачені законом дії для досягнення певної правомірної мети - реалізації повно­важних актів у життя суспільства шляхом застосування в необхідних випадках суворо регламентованих заходів примусу. Тому, безумовно, виконавчому провадженню властиві свої правовідносини між суб'єктами, що регла­ментуються законодавством.

Під методом цивільного процесу розуміють сукуп­ність закріплених у нормах цивільного процесуального права способів і засобів впливу на відносини, які регу­люються, і поведінку їх суб'єктів. Він обумовлюється специфічними властивостями предмету регулювання

¹ Решетникова И. В. Понятие гражданського процесуального права, его соотношение с другими отраслями права. В кн. Гражданс-кий процесе / Под ред. К. И. Комиссарова, Ю. К. Осипова II Изд-во «БЕК».-М., 1996.-С. 11.