Щербак С. В. Ф79 Виконавче провадження в Україні. Навчальний посібник

Вид материала

Закон

Содержание Елементами правовідносин у виконавчому прова­дженні Відділи ДВС Ки­ївського та Севас­топольського міських управлінь юстиції Відділ ДВС Голов­ного управління юстиції Міністер­ства юстиції в ДВС ра­йонних управлінь юстиції

Подобный материал:

• Практикум з педагогіки вищої школи: Навчальний посібник за модульно-рейтинговою системою, 411.72kb.
• Дмитриченко М. Ф., Навчальний посібник, 2842.03kb.
• Дмитриченко М. Ф., Навчальний посібник, 2529.95kb.
• Мусієнко М. М., Панюта О. О. Біотехнологія рослин. Навчальний посібник, 5445.72kb.
• Наталя Чабан навчальний посібник з історії української культури мвс україни, 9171.9kb.
• Рекомендовано Міністерством освіти України як навчальний посібник для студентів архітектурних, 1979.84kb.
• Т. Г. Сабірзянов Печі ливарних цехів. Гриф «Навчальний посібник», 375.04kb.
• Н. М. Борівська Навчальний посібник містить цікавий матеріал стосовно урок, 283.61kb.
• Закон україни про виконавче провадження, 1267.36kb.
• Харківська національна академія міського господарства організація податкового контролю, 1756.39kb.

виконавця
для всіх інших суб'єктів виконавчого провадження та
для всіх органів, організацій, посадових осіб, громадян і
юридичних осіб;

правовідносини у виконавчому провадженні вини­
кають, змінюються та припиняються у певному порядку,
закріпленому в законі (наприклад, правовідносини на
стадії відкриття виконавчого провадження чітко визна­
чені);

характерною рисою кола суб'єктів правовідносин
виконавчого провадження є їхня чітка визначеність,
оскільки це випливає з такої властивості судових рішень,
як преюдиціальність. Державний виконавець не може
застосовувати примус до тих осіб, рішення щодо прав і
обов'язків яких не набрало законної сили;

процедура вчинення виконавчих дій регламентує
права та обов'язки державного виконавця, за межі яких
він не може виходити.

56

Отже, правовідносини, що виникають у виконав­чому провадженні, можна визначити як врегульовані законом суспільні відносини, що виникають між органа­ми і посадовими особами Державної виконавчої служби та іншими суб'єктами виконавчого провадження щодо примусової реалізації виконавчих документів.

Проаналізуємо один із характерних прикладів транс­формації правовідносин виконавчого провадження, а са­ме: коли особи звертаються до суду за затвердженням умов мирової угоди (ч. З ст. 29 Закону України «Про ви­конавче провадження»). Фактично цей випадок потрапив до сучасного виконавчого провадження з попередніх правовідносин, які існували при поширенні юрисдикції та контролю з боку суду за процесом виконання рішень. Але сьогоднішні правовідносини, як зазначалось раніше, суттєво відрізняються, відтак потрібний правовий аналіз необхідності й доцільності звернення до суду за затверд­женням мирової угоди. Справді, така процедура передачі умов цивільно-правової угоди на розгляд лише суду по­требує аналізу. В цьому разі фактично нехтується іс­нування нотаріату і правове значення його діяльності, пов'язаного з посвідченням безспірних, законних прав та обов'язків сторін угоди¹. Крім того, якщо цю мирову угоду не може затверджувати державний виконавець, то чому законом не надано відповідних повноважень на­чальнику, заступнику начальника, старшому державному виконавцю районного, міського (міста обласного зна­чення), районного у місті відділу державної виконавчої служби, що є характерним для адміністративних право­відносин?

Це пов'язано з характерним для виконавчого провад­ження статусом - правозахисного органу - і статусом суду, юрисдикція якого поширюється на всі правовідно­сини. Фактично законодавцем цією нормою підкреслю­ється вищий правовий статус суду, ніж державної вико­навчої служби та нотаріату, а також велике правове зна­чення мирової угоди саме у виконавчому провадженні. Але такий висновок - лише одна сторона застосування цього інституту, а друга полягає в тому, що процедура

Більш докладно про значення мирової угоди в цивільному про­цесі див.: Фурса С. Я. Мирова угода і процедура її затвердження // Митна справа. Науково-аналітичний журнал. № 2- 2001- С. 16-24.

57

розгляду мирової угоди судом має пов'язуватись із пере­ходом права власності від одного суб'єкта до іншого. Це положення можна підтвердити тим аргументом, що в за­конодавстві відокремлюється мирова угода від відстроч­ки або розстрочки виконання, зміни способу і порядку виконання рішення, які регламентуються ст. 33 Закону України «Про виконавче провадження». Останнє випли­ває з того, що вп. 2 ст. 37 Закону як однозначний наслі­док затвердження мирової угоди зазначається закриття виконавчого провадження. В той же час відстрочка або розстрочка виконання, зміна способу і порядку виконан­ня рішення - це лише процесуальні зміни характеру дій у виконавчому провадженні, які не призводять до закриття провадження.

Таким чином, мирова угода у виконавчому прова­дженні - це свідчення переходу правовідносин стягу-вач - боржник від виконавчого провадження до судо­чинства, яке за правовим статусом вище, ніж вико­навче провадження. З іншого ж боку, мирова угода потребує суттєвого дослідження і правової регламентації у виконавчому провадженні. Так, уже зараз можна зро­бити висновок, що змістом мирової угоди має бути задо­волення вимог стягувача за рахунок майна боржника, а формою - затвердження переходу права власності суд­дею, після перевірки законності умов угоди. Але необ­хідно звернути увагу на те, що в законі час розгляду умов мирової угоди не знайшов свого процесуального закріплення. Тобто, ні в ст. 34, ні в ст. 35 Закону України «Про виконавче провадження» не передбачається зупи­нення виконавчого провадження при розгляді судом умов мирової угоди. Але ж у разі затвердження мирової угоди дії, проведені державним виконавцем під час роз­гляду умов угоди судом, будуть зайвими, а, можливо, й неправомірними. Тому необхідно процедуру розгляду мирової угоди, яка в подальшому, в разі невиконання її умов, може стати підставою для вчинення виконавчого провадження, конкретизувати і регламентувати в законі більш чітко.

Виходячи з характеру та змісту мирової угоди, необ­хідно, щоб волю до її укладення виявили, по-перше, обидві сторони, а, по-друге, зробили вони це письмово. В цьому разі державний виконавець має не перевіряти її умови, оскільки він не наділений законом такими повно-

58

важеннями, а буде зобов'язаний зупинити виконавче провадження. Тобто такі заяви від суб'єктів виконавчо­го провадження мають свідчити про їхнє бажання вихо­ду з виконавчих правовідносин шляхом затвердження умов мирової угоди. Аналогічні правові наслідки на­стають, коли оскаржуються дії органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення тощо. В цьому випадку, коли питання розглядається вищим по відношенню до державної ви­конавчої служби органом, виконавчі правовідносини мають зупинятись до вирішення справи за скаргою або заявою. Відтак напрошується висновок про необхід­ність доповнення ст. 34 пунктом 9, який викласти таким чином: «надходження заяви від сторін виконавчого провадження про бажання затвердити мирову угоду в суді».

Так само неможливо вважати, що правовідносини, які виникають при зверненні громадян до суду за оскаржен­ням дій державного виконавця, знаходяться в межах ви­конавчого провадження, оскільки для цього немає під­став. Це зумовлюється тим, що в даному випадку об'єк­том дослідження суду будуть не права стягувача або боржника як суб'єктів цивільних правовідносин, а пра­вомірність дій державного виконавця як зобов'язаного до законних дій суб'єкта, порушення норм законодавства виконавчого провадження тощо. Отже, можна констату­вати необхідність глибокого самостійного дослідження питань трансформації правовідносин, що виникають у виконавчому провадженні, разом із зв'язками виконав­чого провадження з іншими галузями права. Тут мають­ся на увазі цивільне процесуальне право, кримінально-процесуальне право, коли дії державного виконавця або суб'єктів виконавчого провадження набувають ознак злочину, аналогічно правопорушення, яке не має ознак злочину, та зумовлює виникнення адміністративних пра­вовідносин тощо.

З метою розмежування всієї різноманітності правовід­носин, які виникають у виконавчому провадженні, слід визначити, що раніше йшлося саме про адміністративно-процесуальні правовідносини, котрі визначають загаль­ний адміністративний характер виконавчого проваджен­ня. Такі правовідносини виникають між державним ви­конавцем або органами Державної виконавчої служби, з

59

одного боку, та між іншими суб'єктами виконавчого провадження, тобто між сторонами та іншими учасника­ми виконавчого провадження, а також між особами, які сприяють вчиненню виконавчого провадження, з іншого боку. Однак ці правовідносини не є єдиними, що можуть складатись у виконавчому провадженні. Тут постає пи­тання про характер правовідносин у самій системі орга­нів примусового виконання. Якщо розглядати правовід­носини, котрі виникають всередині самої системи орга­нів Державної виконавчої служби, то їх слід визначити як адміністративно-правові, зважаючи на підлеглість нижчестоящих ланок управлінської вертикалі вищесто­ящим. Це знайшло своє підтвердження в Законі «Про Державну виконавчу службу», в ст. З якого регламентує­ться структура Державної виконавчої служби, починаю­чи з районних, міських, районних у містах відділів Дер­жавної виконавчої служби і закінчуючи Департаментом Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України. А в статті 2 Закону «Про виконавче провад­ження» встановлюється, що Державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції Украї­ни. Відділи Державної виконавчої служби очолюють на­чальники, яких призначають на посаду та звільняють з неї начальники Головного управління юстиції Міністер­ства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції. Директор Департаменту Державної виконавчої служби, начальники відділів Головного управ­ління юстиції в Автономній Республіці Крим, управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, згідно із ст. 9 Закону «Про Державну виконавчу службу», призна­чаються Міністром юстиції України.

З аналізу порядку призначення на посаду можна зро­бити висновок про адміністративну схему побудови структури виконавчої служби. Це положення можна під­твердити й іншими аргументами, серед яких виділяються повноваження щодо контролю за законністю виконавчо­го провадження, які має здійснювати, згідно з вимогами ст. 8 Закону України «Про виконавче провадження», на­чальник відділу Державної виконавчої служби, якому безпосередньо підконтрольний державний виконавець, та багатьма іншими аспектами.

Вченими виділяються такі найбільші групи управ-

60

лінських відносин, як координаційні та субординаційні. Є. Б. Кубко¹ поділяє координаційні відносини за такими видами: узгодження, предметно-технологічна взаємодія, ієрархічна або складна взаємодія, а субординаційні - на пряме підпорядкування, непряме підпорядкування, по­двійне підпорядкування, ієрархічне підпорядкування тощо.

Під субординацією Л. Коваль пропонує розуміти службове підпорядкування молодшого за посадою стар­шому. Ці відносини вертикального типу характеризують як жорстку підпорядкованість владі керівника, його втру­чання у повсякденну оперативну діяльність, «роздаван­ня» настанов, вказівок тощо. Інший метод регулювання -координаційний, якому властивий індивідуальний твор­чий характер².

Але з такою характеристикою адміністративних від­носин і впливу на них важко погодитись, оскільки Л. Ко­валем ця система пов'язується з особистими якостями керівника, але не з регламентацією правовідносин в ад­міністративній структурі. Аналіз Законів «Про виконавче провадження» та «Про державну виконавчу службу» на­дає можливість говорити про самостійність дій держав­ного виконавця й відсутність прямої субординації. Це, звичайно, не означає, що державний виконавець абсо­лютно вільний у своїй діяльності. Ні, він має бути звіль­нений від постійних керівних вказівок, оскільки його діяльність повинна суворо відповідати нормам законо­давства і, як передбачається законодавством, лише конт­ролюватись. Проте це питання досить складне, адже під функцією контролю можуть критися керівні вказівки. Крім того, реальна залежність державного виконавця від начальника районного, міського (міста обласного зна­чення), районного у місті відділу державної виконавчої служби виявляється також у тому, що цими особами він призначається і звільняється з посади.

Правовідносини у виконавчому провадженні склада­ються не лише за схемою «державний виконавець - стя-

//о1° ^Є' ^Б' ^ТеоР'^я організації і структури державного управлін­ня // Реформування державного управління в Україні: проблеми і

^персіїо^ив" ' ^Кол- авторів. Наук, керівн. Цвєтков В. В.- К.: «Орія-ни», 1990.—С 60.

лггЛ!¹' ^В- Адміністративне право: Курс лекцій.- К.: Вентурі, 1УУ6.-С. 111-113.

61

гувач» або «державний виконавець - боржник», а ще й у площині взаємовідносин того ж стягувана та боржника між собою або між стягувачем та перекладачем, хоча од­нозначно визначити їхній характер дуже важка Крім то­го, державна виконавча служба в процесі своєї діяльнос­ті взаємодіє ще й із судом, господарським судом, або при реалізації майна укладає договір зі спеціалізованим під­приємством «Укрспецюст». Тому можна визначити і ци­вільний, і цивільний процесуальний, і господарсько-процесуальнии характер таких правовідносин. Проте така неоднорідність правовідносин не дає жодних під­став для визначення виконавчого провадження як комп­лексної галузі права, про що зазначають деякі вчені.

Іншим критерієм для оцінки правовідносин у вико­навчому провадженні мають стати передумови виник­нення правовідносин. У виконавчому провадженні до передумов виникнення правовідносин слід віднести пра­восуб'єктність заінтересованих осіб виконавчого прова­дження та юридичні факти, з якими закон пов'язує їх ви­никнення або припинення.

Щодо такої передумови, як правосуб'єктність, то в за­гальній теорії права визнано, що загальною передумовою участі суб'єктів у правовідносинах є правоздатність, а умовою її здійснення виступає дієздатність. Але з часом точка зору вчених змінилася, і передумовою цивільних процесуальних правовідносин стала вважатись не право­здатність, а правосуб'єктність, яку визначали як здат­ність мати та самостійно здійснювати права і обов'язки при наявності дієздатності або здатності до їхнього здійс­нення через інших осіб при відсутності дієздатності. Ця точка зору була підтримана Вченими отже, процесу­альну правоздатність не можна відокремлювати від про­цесуальної дієздатності. Слід погодитися з цією концеп­цією, оскільки неможливо розглядати поняття «дієздат­ність» та «правоздатність» лише як окремі властивості суб'єкта правовідносин, тут потрібне узагальнююче по-

¹ Руденко Н. Место и роль прокуратури в исполнительном произ-
водстве // Підприємництво, господарство і право.- 2001.- № 6.-
С. 105-108.

² Чечина Н. А. Гражданские процессуальньїе отношения.- Л.: Изд-
во Ленинградского ун-та, 1962.- С. 23.

¹ Щеглов В. Н. Гражданское процессуальное правоотношение- М.: Юрид.лит., 1966.-С. 112.

62

няття, яким і стала правосуб'єктність. Це положення, зокрема, надає можливість встановити, що зміст право-суб'єктності різний у залежності від того, яке становище посідає особа, тому немає єдиної правосуб'єктності для всіх суб'єктів. Крім того, необхідно проводити різницю між загальною (цивільною) правосуб'єктністю особи та спеціальною (галузевою) правосуб'єктністю, під якою розуміють здатність мати комплекс прав і обов'язків у межах галузевого режиму регулювання. Отже, зміст пра­восуб'єктності у виконавчому провадженні визначається сукупністю прав та обов'язків, які може мати суб'єкт ви­конавчого провадження у відповідності з чинним зако­нодавством про виконавче провадження.

Під правосуб'єктністю слід розуміти, беручи до ува­ги загальне визначення цивільної процесуальної право­здатності, дане В. М. Щегловим¹, здатність бути суб'єк­том виконавчого провадження, мати процесуальні права та обов'язки й реалізувати їх у своїй поведінці. При цьо­му доцільно відокремлювати правосуб'єктність фізичних і юридичних осіб.

Виходячи із вищенаведеного, неможливо щодо гро­мадян пов'язувати правосуб'єктність у виконавчому про­вадженні з моментом їхнього народження, оскільки це лише складова частина правосуб'єктності, пов'язана з правоздатністю. Так само правосуб'єктність не може вважатись повною з настанням повної дієздатності, яка настає, за загальним правилом, із 18 років. У виконавчо­му провадженні правосуб'єктність завжди буде індивіду­альною в залежності від тієї ролі, яку займатиме суб'єкт виконавчих правовідносин. Тому державний виконавець обов'язково повинен перевірити правовий статус особи, що звернулася до нього за отриманням присудженого, і при необхідності притягти належну уповноважену особу. Наприклад, володіючи правоздатністю, недієздатна осо­ба не може особисто реалізувати свої права у виконав­чому провадженні, а має діяти через опікуна.

Як відомо, правосуб'єктність підприємства, установи, організації визнається з моменту її державної реєстрації як юридичної особи. Перевірку правосуб'єктності юри­дичної особи здійснює суд, тому державний виконавець

Том²*^{08 Я С}У^бьек™ судебного гражданского процесса.-Томск: Изд-во Томского ун-та, 1979.- С. 17.

63

перевіряє лише одну складову частину правосуб'єктнос-ті - дієздатність, оскільки в рішенні суду або іншого пов-новзжного органу має зазначатись назва юридичної особи як боржника або як стягувана. Тому державний викона­вець перевіряє лише правовий зв'язок і межі повнова­жень представника юридичної особи на вчинення юри­дично вагомих дій та звіряє їх із документом, що підля­гає виконанню.

У виконавчому провадженні роль юридичних фактів виконують в основному процесуальні дії державного ви­конавця, суду та інших суб'єктів виконавчого прова­дження. Юридичними фактами можуть бути процесу­альні дії, що передбачені законом і які здійснюються у встановленій формі та у певні строки. Найчастіше для виникнення правовідносин у виконавчому провадженні необхідна наявність юридичного складу (дії особи - по­дача заяви про примусове виконання рішення та дії дер­жавного виконавця - прийняття заяви та відкриття вико­навчого провадження). Але іноді, якщо дія здійснюється з ініціативи державного виконавця, досить і його воле­виявлення. Правовідносини у виконавчому провадженні виникають внаслідок звернення у Державну виконавчу службу або залучення особи до проведення виконав­чих дій.

Ллє не можна не брати до уваги такі юридичні факти, як події. Події набувають юридичного значення в основ­ному у юридичному складі з процесуальними діями. Так, смерть особи під час вчинення виконавчого провадження сама по собі не змінює правовідношення, для цього не­обхідно здійснення певних дій.

У юридичній літературі мало приділяється увага та­кому юридичному факту, як стан суб'єкта правовідно­син. Що ж до виконавчого провадження, то такий юри­дичний факт має застосування в п. 2 ст. 34 Закону України «Про виконавче провадження». Так, виконавче провад­ження підлягає обов'язковому зупиненню у випадку ви­знання стягувана або боржника недієздатним.

Елементами правовідносин у виконавчому прова­дженні виступають їх суб'єкти, об'єкт та зміст правовід­носин. Питання про правосуб'єктність тісно пов'язане з суб'єктами правовідносин у виконавчому провадженні, але суб'єкти правовідносин, що виникають у виконавчо­му провадженні, та суб'єкти виконавчого провадження -

64

це тотожні поняття. Отже, суб'єктами правовідносин у виконавчому провадженні виступають органи примусо­вого виконання рішень судів та інших органів в особі відповідних відділів державної виконавчої служби, а та­кож стягувач, боржник, прокурор та інші особи, які сприяють вчиненню виконавчого провадження.

Об'єктом правовідносин у виконавчому проваджен­ні виступають дії суб'єктів, спрямовані На виконання ви­конавчих документів.

Зміст цих правовідносин складається, з однієї сторо­ни, з прав та обов'язків державного виконавця щодо примусового виконання виконавчого документа, який виконує свої функції адмїністративно-правовими мето­дами, і, з другої сторони, інших суб'єктів виконавчого провадження.

Слід зазначити, що правовідносини у виконавчому провадженні є логічним продовженням судових або ад­міністративних правовідносин, але на іншому рівні й регламентуються вони іншим законодавством і для їх­нього врегулювання використовуються інші методи, вла­стиві виконавчому провадженню.

Підсумовуючи викладене можна дійти висновку, що правовідносини, які виникають при примусовому вико­нанні рішень судів, є адміністративно-процесуальними, тому є можливість говорити про самостійність предмета регулювання у виконавчому провадженні.

2.2. Класифікація суб'єктів виконавчого провадження

Правильне визначення суб'єктів певних правовідно­син має сприяти глибокому науковому тлумаченню міс­ця окремого суб'єкта в конкретних правовідносинах для того, щоб комплексом прав та обов'язків врівноважити його статус і запобігти можливим правопорушенням суб'єктів правовідносин. Характерним у цьому випадку є правовий статус державного виконавця, який, з одного боку, наділений владними повноваженнями, а з іншого -законодавством чітко визначені межі цих повноважень. Цей приклад має свідчити про державні гарантії прав стягувана та боржника від правопорушень з боку держав­ного виконавця. Теоретична класифікація суб'єктів право-

65

3 2-315

відносин на відповідні характерні групи хоча й має умовний зміст, але при застосуванні в законодавстві певних юридичних термінів вона виявляється комплек­сом прав та обов'язків і може впливати на зміст право­відносин.

Раніше вчені завжди приділяли значну увагу класифі­кації суб'єктів виконавчого провадження, водночас роз­глядаючи їх і як суб'єктів цивільних процесуальних пра­вовідносин. У теорії існувало кілька класифікацій суб'єк­тів виконавчого провадження. Так, на думку П. П. Заво-ротька¹, їх можна поділити на п'ять груп:

1. Особи, наділені владними функціями, тобто судо­
   вий виконавець;
   
2. Особи, які беруть участь у виконанні і мають суб'­
   єктивну матеріально-правову заінтересованість у вико­
   нанні, особи, які здійснюють прокурорський нагляд і
   особи, які захищають права інших осіб;
   
3. Особи, які в силу закону зобов'язані сприяти судо­
   вому виконанню (торговельні організації, органи внут­
   рішніх справ);
   
4. Особи, які утримують майно боржника на закон­
   них підставах;
   
5. Особи, майнові права яких порушуються держав­
   ним виконавцем, але у справі такі особи участі не беруть
   (власники майна, на яке був накладений арешт для задо­
   волення вимоги стягувача до боржника).
   

П. П. Заворотько та М. Й. Штефан² другу групу суб'­єктів поділяли ще на три підгрупи: а) на осіб, які мають у справі суб'єктивну матеріально-правову заінтересова­ність - сторони; б) осіб, які мають у справі державну за­інтересованість (прокурор, органи державного управлін­ня); в) осіб, які мають у справі громадську заінтересова­ність (профспілки та інші громадські організації).

Існували думки і щодо наявності у виконавчому про­вадженні третіх осіб за аналогією з цивільним процесом. Але зазначені особи не можуть бути суб'єктами вико­навчого провадження, і питання про належність їм май-

¹ Заворотько П. П. Процессуальньїе гарантам исполнения судеб-ного решения.- М: Юр. лит., 1974.- СЛ88.

Заворотько П. її., Штефаи М. Й. Судове виконання: Для ви­кладачів і студентів юрид. ВУЗів, працівників суду, прокуратури, юрисконсультів підприємств, установ, організацій,- К.: Вид-во Київ­ського ун-ту, 1967.-С. 33.

66

на. що оспорюється, вирішується в порядку позовного поовадження, а в самому виконавчому провадженні вони участі не беруть, у них немає будь-якого правового ста-

Звернувшись до більш сучасних класифікацій суб'єк­тів виконавчого провадження, можна навести класифі­кацію Д. М. Сибильова , який поділяє учасників виконав­чого провадження на. три групи: 1) державні виконавці, 2) особи, які мають особисту юридичну заінтересованіст)ь у виконанні рішення; до них відносить сторін виконав­чого провадження та їхніх представників, 3) особи, які сприяють виконанню рішень; до них належать, на його думку, експерти, спеціалісти, перекладачі, поняті, та ін­ші особи, перелічені в ч. 2 ст. 10 Закону «Про виконавче провадження».

Помилковим є ствердження, що представники сторін мають особисту заінтересованість у виконанні рішення державним виконавцем. Вони діють від імені особи, яку представляють, і це зовсім не означає, що стягнення про­водиться на їхню користь. Так, автори Коментарю до За­кону «Про виконавче провадження»² прямо зазначають, що у представників заінтересованість не особиста, а функціональна, як у прокурора та органів виконавчої влади.

Найбільш вдалою є класифікація російського науков­ця І. Б. Морозової³, що вживає термін не «учасники ви­конавчого провадження», а «суб'єкти виконавчого про­вадження» та ділить їх на дві групи: 1) основні учасники виконавчого провадження (судовий пристав- викона­вець, сторони, суд та суддя, прокурор, державні органи та органи місцевого самоврядування, банки (кредитні організації), 2) особи, які сприяють виконанню судових актів та актів інших органів (працівники міліції, органі­зації, котрі здійснюють розшукові та охоронні функції, перекладачі та спеціалісти, спеціалізовані організації, що

Сибшев Д. М. Закон Украиньї «Об исполнительном произ-

™^{6 На}У^чн°-^пР^{актический} комментарий.- Харьков: Легас, .— С. 18.

Тертьішников В. И., Тертьішников Р, В. Закон Украиньї об ис­полнительном производстве: научно-практический комментарий.-Харьков: Консум, 2000.-С. 17.

V -^МоР°^зоваИ. Б., ТреушниковА. М. Исполнительное производство: Учебно-практическое пособие.- М.: Городец, 1999.- С. 62.

67

Представників органів опіки та піклування, навпа­ки, слід віднести до першої групи, оскільки їхньо­му процесуальному статусу властивий значний обсяг прав, що визначений у Законі «Про виконавче провад­ження».

Цілий ряд інших осіб, які також беруть участь у вико­нанні рішення суду чи іншого юрисдикційного органу (органи державної влади і місцевого самоврядування, особи, що утримують майно боржника, зберігач майна боржника та інші), зовсім не увійшли до наведеної кла­сифікації.

Поняття «суб'єкти виконавчого провадження» є значно ширшим, ніж поняття «учасники виконавчого провад­ження», а тому більше відповідатиме загальній характе­ристиці всіх суб'єктів правовідносин. Учасниками вико­навчого провадження мають бути лише ті особи (фізичні, юридичні та громадяни-підприємці), які мають будь-яку заінтересованість у наслідках виконавчого провадження (особисту, державну, службову) і роль яких є активною в провадженні щодо виконання рішень. Мається на увазі, що вони можуть впливати на процес вчинення виконав­чих дій.

Всі ж інші особи - не учасники, а суб'єкти виконавчо­го провадження, оскільки вони не заінтересовані в його наслідках, а лише сприяють проведенню виконавчих дій. їхня роль у виконавчому провадженні не активна, а па­сивна. З урахуванням цієї думки не можна змішувати в одному понятті «учасники виконавчого провадження» органи примусового виконання рішень судів та інших органів, які не повинні мати особистої заінтересованості і мають бути неупередженими, зі сторонами виконавчо­го провадження. Роль державної виконавчої служби і, зокрема, державного виконавця збігається із завданнями виконавчого провадження.

Отже, слід запропонувати таку класифікацію суб'єктів виконавчого провадження:

1. органи і посадові особи державної виконавчої
   служби;
   
2. учасники виконавчого провадження (сторони та
   їхні представники, органи державної влади і місцевого
   самоврядування, прокурор, який представляє інтереси
   держави або особи);
   

3) особи, які залучаються до проведення виконав-

70

чих дій (спеціалісти, перекладачі, пояті, зберігачі майна боржника, спеціалізовані організаи, що здійснюють оцінку та реалізацію майна боржник.

Редакція ж Закону «Про виконав*: провадження» має відтворювати весь склад осіб, які б«уть участь у вико­навчому провадженні, а тому класифсація повинна бути більш чіткою та конкретною. Класюкація має здійсню­ватись за такими ознаками, як заііересованість у на­слідках виконавчого провадження, аданні особі зако­ном повноваження, що можуть вплнути на виконавче провадження тощо. Тому об'єднуваи як учасників ви­конавчого провадження таких осіб, к державний вико­навець, сторони, представники сторі - з однієї сторони та експертів, спеціалістів, перекладав - з іншої, немож­ливо. В них різні повноваження, осільки їм не надано законом прав, які б могли суттєво вшнути на виконавче провадження, заінтересованість у :іх лише функціо­нальна, а тому останніх суб'єктів елі відносити до осіб, котрі сприяють вчиненню виконавчго провадження, а тому вони можуть бути замінені в /дь-який час вико­навчого провадження без істотних }кладнень для про­цесу. Отже, главу 2 Закону слід булб назвати «Суб'єк­ти виконавчого провадження» і відтфити запропонова­ну класифікацію в законодавчих норах.

2.3. Органи і посадої особи

Державної виконавчослужби,

їхні правове станоище

і повноваженн

Характеризуючи окремі групи ефектів виконавчого провадження, особливу увагу необхно звернути на ви­значення правового становища Декавної виконавчої служби, на яку Законом України «Гір виконавче прова­дження» покладено примусове викожня рішень суду та інших юрисдикційних органів. Розіядаючи Державну виконавчу службу в системі органі; виконавчої влади, слід більш детально зупинитись на ізначенні виконав­чої влади взагалі вченими-адміністргивістами. Так, го­ловним призначенням виконавчої влщ є виконання за­конів, що і відповідає її сутності. Як ізначають провідні

71

вчені¹, саме у процесі її реалізації й відбувається фак­тичне втілення в життя законів та інших нормативних актів держави, практичне застосування всіх важелів дер­жавного регулювання і управління важливими процеса­ми суспільного розвитку.

Здійснення адміністративної реформи має грунтува­тись на вироблених світовою практикою принципових засадах функціонування виконавчої влади в демократич­ній державі, серед яких ключове значення має запровад­ження:

• пріоритетності законодавчої регламентації прав,
  обов'язків та порядку діяльності органів виконавчої
  влади;
  
• незалежності здійснення функцій і повноважень
  виконавчої влади від органів законодавчої та судової
  влади у межах, визначених Конституцією України і за­
  конами України;
  
• механізму внутрішнього контролю за діяльністю
  органів виконавчо' влади і посадових осіб, насамперед з
  позицій дотримання поваги до особи та справедливості, а
  також постійного підвищення ефективності державного
  управління;
  
• відповідальюсті органів виконавчої влади, їхніх
  посадових осіб за свої рішення, дії чи бездіяльність пе­
  ред громадянами, права яких було порушено, та обов'яз­
  кового відшкодування заподіяної цим громадянам шкоди;
  
• можливості оскарження громадянами порушених
  прав як у межах системи органів виконавчої влади, так і
  судовим шляхом².
  

Всі ці перелічені риси повною мірою властиві й вико­навчому провадженню в тому чи іншому аспекті.

Сама природа адміністративного права підтверджує принципову єднісгь процесу реалізації цієї гілки влади зі змістом управлінської діяльності держави. Оновлення суспільного призіачення адміністративного права на сучасному етапі іого розвитку передбачає принципово новий погляд на тбезпечення реалізації прав і свобод громадян у їхніх ізаємовідносинах з органами виконав-

¹ Авер 'янов В. Б. Органи виконавчої влади в Україні.- К.: Ін Юре,
1997.- С. 5.

² Авер 'янов В. Б., їрупчан О. Д Виконавча влада: конституційні
засади і шляхи реформування.- Харків: Право, 1998,- С. 5.

72

чої влади. При цьому демократичний характер відносин забезпечується на основі непорушності конституційних прав і свобод людини та громадянина.

У зв'язку з цим ключового значення набуває стратегія подальшого розвитку державно-управлінських інститу­тів з метою створення ефективного механізму реалізації виконавчої влади. Саме до таких інститутів можна відне­сти і Державну виконавчу службу, що згідно зі статтею 1 Закону України «Про державну виконавчу службу» вхо­дить до системи органів Міністерства юстиції України і здійснює виконання рішень судів та інших органів від­повідно до законів України. Виконавча влада визначає­ться вченими¹ як інструмент у розпорядженні держави, з допомогою управлінської діяльності якого повсякчасно, повсюдно і професійно реалізовуються приписи законо­давчої влади. Тому слід погодитись із думкою О. Д. Круп-чана² про певність властивості органів виконавчої влади виступати від імені держави у всіх відносинах у сфері виконавчої влади.

В теорії адміністративного права під органом держа­вного управління розуміють структуру, спеціально утворену державою для реалізації управлінських функ­цій. Характеризуючи державне управління в цілому, В. Авер'янов зазначає, що завдання та цілі державного управління, диференціюючись у функціях конкретних органів системи державного управління, багато в чому впливають на внутрішню структуру як системи органів державного управління, так і конкретних її органів. З визначення державного управління, даного В. Колпа-ковим , випливає, що органи виконавчої влади ототож­нюються з органами державного управління. Але ж не всі органи державного управління є органами виконав­чої влади.

Найбільш чітким критерієм у співвідношенні понять органів виконавчої влади і державного управління сьо-

Матренко О. Щодо співвідношення понять «орган виконавчої влади» та «орган державного управління» // Право України.- 2000.-№ 6.- С. 23-26.

Крупчан О. Д. До питання реалізації компетенції органів вико­навчої влади: теоретичний аспект // Наукові засади вирішення орга­нізаційно-правових проблем адміністративної реформи в Україні. Наукова доповідь / За заг. ред. В. Б. Авер 'янова- К., 1999.

Колпаков В. К Адміністративне право України.- К., 1999.

73

годні виступає нормативне закріплення за цими органа­ми статусу органів виконавчої влади. Згідно з Указом Президента від 15 грудня 1999 р. «Про систему цент­ральних органів виконавчої влади» до системи органів виконавчої влади входять:

• вищий рівень - Кабінет Міністрів України;
  
• центральний рівень - міністерства, державні комі­
  тети, центральні органи виконавчої влади зі спеціальним
  статусом;
  
• місцевий рівень - місцеві державні адміністрації.
  

Взаємозв'язок органів державного управління і орга­нів виконавчої влади розглядається в аспекті «зміст» та «форма», при цьому вчені вважають державне управлін­ня формою вираження виконавчої влади . Якщо розгля­дати Державну виконавчу службу в системі державних органів, то вона виступає і органом виконавчої влади, і органом державного управління.

Щодо місця Державної виконавчої служби в системі судових та правоохоронних органів, то його визначення викликає певні складнощі. Безперечно, що відносити Державну виконавчу службу до суду не можна, оскіль­ки цей орган навіть не входить до органів судової вла­ди. Однак функція, яку виконують державні виконав­ці, є правозахисною, що фактично збігається з функ­цією суду.

В той же час не можна віднести Державну виконавчу службу і до правоохоронних органів через абсолютно полярні повноваження між ними. Положення про необ­хідність віднесення Державної виконавчої служби до пра­воохоронних органів сьогодні полягає в тому, що діяль­ність державних виконавців певною мірою складна, від­повідальна і в деяких випадках небезпечна, оскільки вони безпосередньо застосовують заходи примусу до зо­бов'язаних осіб. Але правовий статус державного вико­навця визначений лише щодо належності його до держав­них службовців. Тому для поширення на державних виконавців спеціальних заходів безпеки, передбачених Законом України «Про державний захист працівни­ків суду і правоохоронних органів», вони мають бути

¹ Макаренко О. Щодо співвідношення понять «орган виконавчої влади» та «орган державного управління» // Право України.- 2000.-№ 6.-С. 23-26.

74

спеціально зазначені в ст. 1 цього Закону. Це положення зумовлене також й іншим аспектом.

Представники правоохоронних органів захищаються такою гарантією, як кримінальною відповідальністю осіб, що передбачається за скоєння злочинів проти державних виконавців у разі виконання останніми своїх обов'язків. Фактично спеціальні заходи захисту прав державних ви­конавців у розділі V Закону України «Про державну ви­конавчу службу» відокремлюють їх від працівників ін­ших правоохоронних органів, а також дублюють поло­ження гарантій захисту працівників правоохоронних органів. Так, захист прав осіб, віднесених до правоохо­ронних органів, гарантується шляхом особливої кримі­нальної відповідальності за заподіяння їм тілесних ушкоджень, умисне знищення або пошкодження майна, що їм належить тощо. У ст. 14 Закону України «Про державну виконавчу службу» зазначається, що держав­ний виконавець перебуває під захистом закону, але не встановлюється зв'язок між злочином проти державного виконавця і кримінальною відповідальністю. Тому, на наш погляд, можливо в Законі України «Про державну виконавчу службу» зазначити про віднесення державної виконавчої служби до правоохоронних органів. В іншо­му варіанті - необхідно ввести в новий Кримінальний кодекс України поряд із суддями та працівниками право­охоронних органів нового суб'єкта, злочини проти якого є підставою для порушення кримінальної справи, а саме державного виконавця. Зокрема до ст. 345 КК України -«Загроза або насильство щодо працівника правоохорон­ного органу», ст. 347 КК України - «Умисне знищення або пошкодження майна працівника правоохоронного органу», 348 КК України - «Посягання на життя праців­ника правоохоронного органу, члена громадського фор­мування по охороні громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця» та ст. 349 КК України -«Захоплення представника влади або працівника право­охоронного органу як заручників». Крім того, для прямо­го застосування КК України доцільно зазначити в Законі про належність державного виконавця до представників влади, коли він здійснює надані йому повноваження.

На підставі того, що Державна виконавча служба вхо­дить до системи органів Міністерства юстиції України, її структуру та повноваження розглянемо саме у взаємо-

75

зв'язку із цим Міністерством, чіткіше уявити характер взаємозв'язків між зазначеними органами, а також із про­цедурою вчинення виконавчого провадження. Безумовно, структура державної виконавчої служби має безпосеред­ній зв'язок із процедурою державної виконавчої служби і має забезпечувати покладені на цей орган функції. Звід­си випливає висновок про велике практичне значення організаційної структури, а відтак проаналізуємо організа­ційну систему органів державного управління в контекс­ті її взаємозв'язків із Міністерством юстиції України.

Систему органів юстиції в Україні згідно з Постано­вою Кабінету Міністрів України «Про систему органів юстиції» від ЗО квітня 1998 р. складають:

• Міністерство юстиції;
  
• Головне управління юстиції Міністерства юстиції в
  Автономній Республіці Крим;
  
• обласні, Київське та Севастопольське міські управ­
  ління юстиції;
  
• районні, районні у містах управління юстиції;
  
• міські (міст обласного значення) управління юс­
  тиції.
  

Органами Державної виконавчої служби згідно зі ст. З Закону «Про державну виконавчу службу» є:

• Департамент державної виконавчої служби Мініс­
  терства юстиції України;
  
• відділи Державної виконавчої служби Головного
  управління юстиції Міністерства юстиції України в Ав­
  тономній Республіці Крим, обласних, Київського та Се­
  вастопольського міських управлінь юстиції;
  
• районні, міські (міст обласного значення), районні
  у містах відділи Державної виконавчої служби відповід­
  них управлінь юстиції.
  

Аналізуючи численні зв'язки, що виникають між ор­ганами Міністерства юстиції України та органами ДВС, слід зауважити, що організаційно відділи ДВС виступа­ють структурними підрозділами управлінь юстиції на місцях, але функціонально вони підпорядковані Депар­таменту ДВС Міністерства юстиції України.

Якщо уявити місце ДВС у системі Міністерства юс­
тиції схематично, то воно має виглядати у відповідності
до схеми 1. На ній органи державної виконавчої служби,
які безпосередньо займаються виконанням, зображені
жирним шрифтом. „

76

Відділи ДВС Ки­ївського та Севас­топольського міських управлінь юстиції

Міські

управління

юстиції

Міністерство юстиції

Обласні управ­ління

юстиції

Головне управ­ління юстиції Мі­ністерства юсти­ції України в АРК

Київське та Се­вастопольське міські управ­ління юстиції

Департамент

ДВС

Міністерства юстиції України

Відділи

ДВС в

областях

Відділ ДВС Голов­ного управління юстиції Міністер­ства юстиції в

Районні у міс­тах управління юстиції

Районні

управління

юстиції

Відділи ДВС ра­йонних управлінь юстиції

Відділи ДВС міських управ­лінь юстиції

Відділи ДВС районних у містах управлінь юстиції

Схема 1

Відносини між органами Міністерства юстиції Ук­раїни і органами Державної виконавчої служби можна охарактеризувати як відносини підпорядкованості. Але, крім системи підпорядкування відділів ДВС відповідним управлінням юстиції, існує внутрішня система підпоряд­кування в самій ДВС, що полягає в особливому порядку призначення на посаду та звільнення з посади державних виконавців. Так, державні виконавці призначаються на посаду та звільняються з посади начальниками район­них, міських (міст обласного значення), районних у міс­тах відділів ДВС відповідних управлінь юстиції. Началь­ники районних, міських (міст обласного значення), ра­йонних у містах відділів ДВС призначаються на посаду та звільняються з посади начальниками Головного управ­ління юстиції Міністерства юстиції України в Автоном­ній Республіці Крим, обласних, Київського та Севасто­польського міських управлінь юстиції за поданням на­чальників ДВС відповідних управлінь юстиції. Директор

77







Департаменту ДВС Міністерства юстиції України, на­чальники відділів ДВС Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі призначаються Міністром юстиції України. Отже, схематично це можна представити в такому ви­гляді:

Міністр юстиції України


Директор Департаменту ДВС

Начальник відділу

ДВС управлінь

юстиції в містах

Києві та Севастополі

Начальник відділу

ДВС

управлінь юстиції в областях

Начальник відділу

ДВС Головного

управління юстиції

вАРК

_І

\

Начальник районного, міського, районного у місті відділів ДВС

Державні виконавці

,л•;•!'" Схема2 ■'•:■/, 'Уі.

Виходячи з наведеної схеми та статті 3 Закону «Про ДВС», вищим органом ДВС є Департамент ДВС Мініс­терства юстиції, а до повноважень начальника Департа­менту не входить призначення на посаду та звільнення з посади начальників, які очолюють відділи ДВС ні на об­ласному, ні навіть на районному рівні. Це належить, до компетенції Міністра юстиції України.

В той же час призначення на посаду начальників від­ділів ДВС відбувається за поданням начальника відпо­відного управління юстиції, погодженим із директором Департаменту ДВС, і навіть державні виконавці не мо­жуть бути призначені на посаду та звільнені з посади без погодження з директором ДВС.

78

Крім того, схема призначення на посаду та звільнення з посади не відповідає структурі ДВС щодо її існування як складової частини Міністерства юстиції України, кот­ра в сучасному вигляді фактично більше походить на центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом. В такому разі Директора Департаменту слід було б призначати не Міністру юстиції України, а Пре­зиденту України, а Державну виконавчу службу не включати в будь-яке з міністерств.

Як відомо, будь-яка система державних адміністра­тивних органів має забезпечувати оновлення кадрового складу, підвищення кваліфікації, постачати всі необхід­ні матеріально-технічні засоби, а також здійснювати контроль за діями підпорядкованих осіб. Тобто зазви­чай адміністративну систему органів пронизувала сис­тема вертикальної підпорядкованості та єдиного на­чальника. Сучасна ж структура ДВС має складну і, на наш погляд, не завжди адекватну виконуваній функції організацію. З аналізу нормативних актів, що регламен­тують діяльність державної виконавчої служби та Міні­стерства юстиції, можна дійти висновку, що існують окремо управління забезпечення функціонування дер­жавної виконавчої служби¹ та управління господарсько­го забезпечення².

На Міністерство юстиції України покладаються пов­новаження щодо організації в порядку, встановленому законодавством України, виконання рішень, ухвал і постанов судів та виконавчих документів інших органів, виконання яких покладено на державних виконавців.³

Згідно із ст. 5 Закону «Про державну виконавчу служ-

¹ Наказ Міністерства юстиції «Про затвердження Порядку здійс­нення державною виконавчою службою України виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) стосовно підприємств, уста­нов, організацій, діяльність яких пов'язана з державною таємницею», зареєстрований у Міністерстві юстиції України 15.05.2000 р. за № 278/4499.

Наказ Міністерства юстиції «Про затвердження Інструкції про порядок розгляду пропозицій, заяв і скарг та організацію особистого приймання громадян у Міністерстві юстиції України підпорядкова­них йому органах юстиції та на підприємствах, в установах і органі­заціях, що належать до сфери його управління», зареєстрований у Міністерстві юстиції України 17.04.2000 р. за № 228/4449.

Пункт 18 Положення про Міністерство юстиції України, затверд­жений Указом Президента України від 30 грудня 1997 р.

79

бу» Міністерство юстиції України через Департамент ДВС Міністерства юстиції України здійснює:

• добір кадрів;
  

• методичне керівництво діяльністю державних ви­
  конавців;
  

• підвищення їхнього професійного рівня;
  

• фінансове і Матеріально-технічне забезпечення ор­
  ганів ДВС;
  

• розглядає скарги на дії державних виконавців.
  

На Головне управління юстиції Міністерства юстиції '■ України в Автономній Республіці Крим, управління юс­тиції в областях, містах Києві та Севастополі (ст. 5 Зако­ну «Про державну виконавчу службу») покладені такі

функції:

- організація виконання законів;

- здійснення керівництва відділами ДВС Головного
управління юстиції Міністерства юстиції України в Ав­
тономній Республіці Крим, обласних, Київського та Се­
вастопольського міських управлінь юстиції, районних,
міських (міст обласного значення), районних у містах

відділами ДВС;

• координація і контроль за їхньою діяльністю;
  
• організація професійної підготовки державних ви­
  конавців;
  
• атестація державних виконавців;
  
• розгляд скарг на дії державних виконавців;
  
• заохочення за успіхи в роботі;
  

• накладання стягнень за порушення трудової дис­
  ципліни;
  
• здійснення матеріально-технічного забезпечення
  

ДВС.

Крім того, в пунктах 18-20 ст. 4. Положення про Го­ловне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласні, Київське та Се­вастопольське міські управління юстиції, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України від 30.08.2000 р., на них покладається:

• спрямування діяльності органів ДВС;
  
• організація в порядку, встановленому законодавст­
  вом України, своєчасного, повного і неупередженого
  примусового виконання рішень судів та інших органів
  (посадових осіб), виконання яких покладено на держав­
  них виконавців; ,
  

80

• вивчення і узагальнення роботи з виконання рі­
  шень судів та інших органів;
  
• вжиття заходів до усунення причин порушення за­
  конів при виконанні рішень судів та інших органів.
  

Згідно з Положенням про Департамент державної вико­навчої служби Міністерства юстиції України, затверджено­го наказом Міністерства юстиції України від 15.05.2000 р. (далі - Положення), Департамент ДВС є структурним підрозділом Міністерства юстиції України і, згідно з тим же Положенням, Департамент включає в себе відділи ДВС Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласні, Київсь­ке та Севастопольське міські управління юстиції та ра­йонні, міські (міст обласного значення), районні у містах відділи ДВС відповідних управлінь юстиції, що явно су­перечить тій структурі ДВС, яка викладена в Законі «Про ДВС». Далі в Положенні йдеться про те, що свої функції Департамент здійснює як безпосередньо, так і через відповідні відділи ДВС Головного управління юс­тиції Міністерства юстиції України в Автономній Респуб­ліці Крим, обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції та через районні, міські (міст облас­ного значення), районні у містах відділи ДВС відповід­них управлінь юстиції.

Що ж до функцій "Департаменту ДВС, то в п. 2.1 По­ложення на Департамент покладається:

• організація своєчасного, повного і неупередженого
  примусового виконання рішень, ухвал, постанов судів у
  цивільних справах, у справах про адміністративні право­
  порушення, вироків, ухвал та постанов судів у кримі­
  нальних справах щодо майнових стягнень, а також
  постанов і рішень органів, виконання яких покладено на
  державних виконавців у порядку, встановленому законо­
  давством України;
  
• спільно з Департаментом кадрового забезпечення
  центрального апарату, територіальних органів системи
  юстиції та судів України організовує добір кадрів до ор­
  ганів ДВС;
  
• методичне керівництво діяльністю державних ви­
  конавців, підвищення їхнього професійного рівня;
  

• розгляд скарг на дії державних виконавців;
  

• підготовка необхідних розрахунків щодо фінансо­
  вого і матеріально-технічного забезпечення органів ДВС;
  

81