Неоплатонічна традиція в східній патристиці – це переосмислення і дальший розвиток в творах Орігена, східних Отців Церкви – каппадокійців (Василя Великого, Григорія Богослова, Григорія Ниського), І.Златоуста, І.Дамаскіна, а також в “Аеропагітиках” Псевдо-Діонісія Ареопагіта, творах Максима Сповідника концепції неоплатонізму – пізньоантичного синтезу (підсумку) розробки в античній, передусім в давньогрецькій філософії проблематики богошукання і богопізнання, що впритул наблизилась до філософського обґрунтування монотеїстичної релігійності, свідченням чого є неоплатонічна Тріада: Єдине (Першоєдине), або просте чи Абсолютне Першоначало; чистий Ум як втілений Логос (втілене Слово) і Душа (Світова Душа). Це дозволяє вважати неоплатоніків – “теологів” Плотіна, Порфирія, Прокла, Юліана, Ямвліха з їх філософським обґрунтуванням концепції монотеїзму, по-суті, безпосередніми ідейними попередниками монотеїзму християнства з його головним богословсько-віронавчальним догматом про три Іпостасі Святої Трійці, де Богу-Отцю відповідає неоплатонівське Єдине (Першоєдине, або Першоначало), Богу-Сину — Ум (Логос), а Богу-Духу Святому — Душа (Світова Душа). І хоча неоплатонізм, узагальнивши духовні пошуки своїх античних попередників, не піднявся до християнського розуміння Бога, проте виробив систему засобів філософського обґрунтування монотеїстичної теології, якою скористалося християнське богослов’я.
Завдяки цьому обґрунтована неоплатоніками – “теологами” концепція монотеїстичної релігійності була трансформована з теоретичного рівня елітарного філософського вчення до рівня, доступного широкому загалу християн. Це означало, з одного боку, спрощення і вульгаризацію неоплатонівської філософської спекуляції, а з іншого, – надання “нерозмірковуючій” християнській вірі офілософствуванного, “інтелектуалізованого” вигляду. Під впливом такого діалогу східної патристики з неоплатонізмом заперечення християнством язичницької духовності поставало не як розрив культурно-філософської традиції, а як переосмислення і вибіркове засвоєння ним спадщини античної філософії у галузі богоосягнення. Незважаючи на всю свою непослідовність, упередженість і культурний негативізм у ставленні до античної мудрості, східна патристика так чи інакше апелювала до деяких її положень і спиралася на них в обґрунтуванні богословських концепцій, що зумовлювалося, зокрема, приходом у християнство освічених греків (александрійців, каппадокійців, антіохійців), який активізував офілософствування християнського богослов’я. А найсприйнятнішою для нього філософською течією якраз і виявився неоплатонізм, ідеї якого теоретично вдосконалювали патристичну теологію, а містицизм живив її енергією. Зумовлював апеляцію Отців Церкви до неоплатонічної містики (вчення про еманацію, екстаз, містичне осягнення божественних сутностей) також аскетизм християнської ідеології. Не дивно, що хоча Отці розглядали античну філософію як мудрість нижчого порядку, порівняно з християнством, проте саме у їхньому середовищі обґрунтовується спадкоємна лінія між релігійно-філософським вченням еллінізму та християнством.
Як громадяни античного суспільства, представники патристики не могли у своїх зусиллях, спрямованих на його християнізацію, не скористатися вищим досягненням пізньоантичної філософії — неоплатонізмом. Найактивніше цієї позиції дотримувалися Оріген, Василь Великий, Григорій Ниський, Григорій Богослов, Псевдо-Діонісій Ареопагіт та його пізніші коментатори. Тому, не дивлячись на боротьбу неоплатоніків проти “першого ворога” античної культури і язичницької релігії-християнства, конфронтація християнської релігії і язичницької філософії переросла в “діалог” двох ідеологічних систем, які єднали схожість головних догматичних положень їх монотеїзму та спільність мети — повернення людини як духовної істоти до Божества. Свідченням зближення неоплатонізму і християнства стали теологізація пізньоантичної філософської думки та офілософствування християнської релігії Одкровення, що й зумовило формування християнізованого неоплатонізму як християнської філософської теології — філософської основи християнського богослов’я. І хоча підхід Отців до неоплатонічної спадщини не був позбавлений спрощення і вульгаризації, схематизму і прагматизму саме патристика завдяки неоплатонізму, що сконцентрував все найцінніше, вироблене греко-римською духовністю у богошуканні, надала християнству здатність до теоретичних побудов, сприяла складанню філософії християнської релігії у цілісну теоретичну систему.
Саме завдяки використанню та відповідній інтерпретації основних положень неоплатонізму перед Отцями Церкви відкрилась можливість філософського, тобто теоретичного обґрунтування християнської релігії. Ось чому християнізований неоплатонізм можна розглядати як перехід від язичницького політеїзму, пантеїзму, панентеїзму і деїзму до християнського монотеїзму.
Надзвичайно потужна неоплатонічна традиція в східній патристиці була зумовлена передусім помітним зближенням концепції монотеїстичної релігійності (“перебування” Бога-в-собі як Тріади), “сходження” духовного (Душі — Псюхе) вниз до матеріального (“небуття”) та містичного богопізнання як “обожнення” — “піднесення” душі до Першоєдиного, до своєї первісної єдності з Богом, обґрунтованої “теологами” — язичниками Плотіном, Порфирієм, Проклом, Юліаном і Ямвліхом, з поглядами християнських богословів-містиків. Водночас неоплатоніків і Отців Церкви поєднувала також переконаність у тому, що вищою метою людини є її “повернення до Бога” як його пізнання, злиття і перебування з Ним. Під впливом цієї неоплатонічної традиції були закладені основи як катафатичного, так і апофатичного християнського богослов’я у богопізнанні. Всім цим обумовлювалась не просто адаптація античної філософії, насамперед пізньоантичної філософської теології до християнства та її патристична переробка — “християнізація”, а й водночас — “офілософствування” самого християнського богослов’я, піднесення його Отцями Церкви — “неоплатоніками” до рівня філософськи, тобто теоретично обгрунтованої системи. Ось чому наступний розвиток християнського богослов’я завдяки впливу неоплатнізму відбувався саме в такому “офілософствуванному” вигляді, з використанням християнізованого неоплатонізму в теоретичному обгрунтуванні засобів обожнення й містичного Богопізнання.
