Удругій половині ХІХ ст. І на початку ХХ ст

Вид материала

Документы

Содержание Таким чином, участь церкви у вирішенні соціально-економічних проблем є опосередкованою, а її позиція – це позиція “етичного свід Андрій Андрусів МЕТАМОРФОЗИ “ВОЛІ” У МЕТАФІЗИЦІ ЗАХОДУ Цей вимір полягає у достатньо двозначній “анти”-позиції, що її займає Шопенгауер по відношенню до провідної гегелівсько-фіхтеанс Такий симбіоз Волі і Уявлення може бути означений як “воля до уявлення”, — і такими є перші результати “зміненого” світосприйнят

Подобный материал:

• Програма фахового іспиту з Всесвітньої історії для спеціалізації, 74.23kb.
• Японія у другій половині ХІХ на початку, 25.92kb.
• Вивчалася, а отже, відзначається новизною, викликане потребами сьогочасся, необхідністю, 311.24kb.
• Курсової роботи "Виникнення І розвиток психології релігії у другій половині XIX, 539.34kb.
• Гринчак М. О. Благодійна діяльність промисловців Півдня України у другій половині ХІХ, 308.85kb.
• Уроку з історії України для 9 класу на тему: "Початок національного відродження у Наддніпрянській, 110.98kb.
• Лариса Орєхова розвиток лінгводидактичних ідей у другій половині ХІХ – першій половині, 127.11kb.
• Н.Є. Терьошкіна Національний університет кораблебудування, м. Миколаїв шляхи активізації, 28.19kb.
• Східноукраїнський національний університет, 926.8kb.
• А. Ю. Роль газети "Буковина" в загальноукраїнському літературному процесі кінця ХІХ, 342.2kb.

Католицька церква вважає себе значним авторитетом у справах, що стосуються людської діяльності, перебирає на себе роль арбітра у конфліктах між працедавцями й робітниками, функції організатора соціального захисту трудящих тощо. Підтримка особи, - зазначає папа Іван Павло ІІ, - це не лише задоволення фізичних потреб, а й задоволення потреб духовних й культурних, створення можливостей для самореалізації особи працівника [3, § 54]. Теологи тлумачать працю і як засіб служіння, покути, покаяння, як продовження акту сотворення.

В документах сучасного Ватикану, в працях католицьких теологів аналізуються й інші проблеми сучасної економіки – характер й масштаби її глобалізації, організація й розподіл праці та її результатів, ринкова конкуренція, контроль над економічним розвитком тощо. Та католицька церква не лише висуває власне бачення цих проблем, а й пропонує певні шляхи щодо їх розв’язання. Провідними тенденціями при цьому виступають гуманізація й етизація всіх сторін соціального й економічного життя суспільства.

При аналізі соціальної доктрини сучасного католицизму виникає питання: наскільки конкретними й дієвими є рекомендації офіційного Ватикану, католицьких теологів, зокрема, щодо покращення економічного стану суспільства, вирішення економічних проблем. Своєрідною відповіддю на це питання можна вважати слова папи Івана Павла ІІ про те, що церква визнає межу своєї компетентності у суспільних справах, а тому не висловлюється на тему механізмів економічного життя, не пропонує якихось економічних систем та програм і не віддає переваги одним перед іншими, не створює моделей суспільного устрою… Її компетентність – у площині моралі та доцільності суспільного життя.

Таким чином, участь церкви у вирішенні соціально-економічних проблем є опосередкованою, а її позиція – це позиція “етичного свідка” подій у суспільстві.

Життя, однак, змушує католицьку церкву замислюватися над “новими категоріями сучасності”, над соціальною реальністю, над економічними явищами і процесами та етичними наслідками. Це дає можливість сучасному католицизму знайти свій “підхід до всіх гарячих проблем”, що їх переживає людська спільнота.

Андрій Андрусів

МЕТАМОРФОЗИ “ВОЛІ”
У МЕТАФІЗИЦІ ЗАХОДУ

Першим натхненником сучасної західної філософії волі вважається Артур Шопенгауер — філософ, що всупереч створеній ним антираціоналістичній по духу і “антифілософській” по суті концепції вважається, тим не менше/не більше не менше постаттю за своїм масштабом рівною Кантові, якщо не в усьому то, принаймні, у вимірі який він створив для себе сам.

Цей вимір полягає у достатньо двозначній “анти”-позиції, що її займає Шопенгауер по відношенню до провідної гегелівсько-фіхтеанської лінії в філософії.

Головна думка Шопенгауера полягає у тім, що світ, який постає нам у досвідному знанні та науці не є світом як таким, а лише термінологічно обробленим його образом. Такий образ світу – не копія, не наслідування, а умова – подається в якості наукової, а водночас і метафізичної картини світу, того, що носить титул “система знання про світ”, хоча насправді, якщо це і “система знання”, то не про сутність світу, а лише про передумови її (сутності) пізнання.

“Світ як уявлення” — це світ, який піддано певній обробці, і в першу чергу це стосується суб’єкт-обєктної умови його пізнання. Відмова від неї значить тому, згідно Шопенгауера, що людина взагалі полишає грунт явища, тобто перестає розглядати світ лише як явище свідомості, а на його місце, як він вважає, стає тепер само суще, що усвідомлює себе як волю.

Сутність світу не є субстанція, але як і кантова “річ у собі” є, за Шопенгауером, воля. І мислити останню, на його думку, можна лише як чисте прагнення; воля — це абсолютно вільне хотіння, що не має ані причини, ані підстави. Їй неможливо приписати жодних цілей, взагалі нічого такого, чим би можна було її означити.

Такий симбіоз Волі і Уявлення може бути означений як “воля до уявлення”, — і такими є перші результати “зміненого” світосприйняття.

Таким чином, шопенгауерівська “воля” об’єктивує себе в якості “волі до уявлення (пред-ставлення)” і, так само як і декартове ego cogito, в кожному акті пред-ставлення перманентно здає собі справу у своєму властивому способі існування як такої сутності, що воліє, мислить і воліє-до-“мислення-як-представлення”, а звідси і перебуває у трьохмодусному бутійному вимірі ego volo = ego cogito = ego sum, а це означає, що у кожному акті представлення людина завжди співпредставлена як subiectum, і займає особливе місце серед інших суб’єктів — предметів і не предметів, — а тому і уповноважує себе в якості абсолютного subiectum’а в чиєму горизонті лише і відбувається зовнішнє самоствердження його суб’єктивності специфічним лише для нього способом — способом реалізації волі до представлення як волі до історії або, у взаємно негативному форматі, як волі до влади.

Фрідріх Ніцше, який тут мається на увазі, так само недолюблюючи раціоналізм в роки молодості вважав Шопенгауера у тому відношенні своїм наставником: третій розділ його “Несвоєчасних роздумів” (1874) так просто і називається: “Шопенгауер — вихователь”.