Geum.ru

Удругій половині ХІХ ст. І на початку ХХ ст

Вид материалаДокументы

Содержание


Витоки української національної ідеї
Подобный материал:
1   ...   51   52   53   54   55   56   57   58   ...   91

З огляду на теперішню ситуацію Східних католицьких церков та Української греко-католицької церкви слід відзначити, що найголовнішим їхнім недоліком є брак ідеологічної платформи, з якої випливала би єдність дії і цілеспрямування. Весь час у цих церквах існували дві протилежні тенденції, які взаємно суперечили одна одній — східна і західна. Партикулярні унії не розв‘язали найголовнішої проблеми: як можна бути добрим католиком і залишатись східним християнином.

На сьогоднішній день уніати усвідомлюють обмеження та слабкості уніатизму, який не може розв‘язати проблеми християнської єдності. Уніоністичні методи сьогодні не відповідають принципам справжнього екуменізму. Уніатизм здійснював єдність дуже обмеженим, поверховим та недосконалим способом, у той час як розвивався він коштом єдності християнства як цілості, замість того, щоб єднати, він вводив поділ в межах православного християнства. Нічого дивного, що згідно з переконаннями багатьох східних католиків - уніатизм був лише перехідним етапом для Церков, експериментом, який служить єдності, а не розв‘язанням проблеми з‘єднання християнства.

Виникнення уніатських церков спричинило нові проблеми і кризи у християнському світі. Проте вони можуть здійснити власний внесок у відновлення єдності християнства. На зміну застарілому та обмеженому поняттю “уніатизму” приходить нове бачення взаємостосунків християнських конфесій, назване терміном “сопричастя”. Поняття “католицький” і “православний” не варто вважати протилежностями - вони радше взаємно себе доповнюють. Саме уніатська церква намагалася впродовж століть бути посередником між Сходом і Заходом, об’єднати у собі все найкраще, що випрацювали ці два світи і дві культури. “Христос молився за єдність, а ми повинні працювати для єдності”[2,c.10] – закликав під час свого візиту в Україну глава Мелькітської Греко-Католицької церкви Блаженніший Патріарх Григорій ІІІ. Саме ці слова Першоієрарха можна вважати програмною метою діяльності Східних католицьких церков.




1.Robertson G.R. The Eastern Christian Churches.- Roma: 1993.- 193p.

2.В Україну завітав Патріарх Антіохійський і всього Сходу/ Бюлетень АРІ. – 2002.-30 вересня.

Олег Мальчевський

ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ
(ХVІ – ПЕРША ПОЛОВИНА ХVІІ СТ.)

(КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ)

ХVІ – перша половина ХVІІ ст.- важливий період для українського націогенезу. Саме тоді відбувалися процеси, які визначили особливості розвитку новочасної української нації. Можна вважати, що в цій добі зародилися витоки української національної ідеї. Тогочасний процес українського націогенезу був тісно пов’язаний із конфесійним розвитком, оскільки культурно-національне життя в тодішніх умовах часто знаходило вияв у релігійній сфері, зокрема в створенні національно орієнтованих релігійних структур, національних культурно-релігійних цінностей, відповідних традицій та символів.

В українській суспільній думці того часу простежується своєрідна взаємодія національної та конфесійної свідомості, виявляються суперечності між тогочасною українською національною свідомістю, яка почала формуватися, та консервативними виявами конфесійної свідомості, що сприяла виробленню певних національних стереотипів.

Дослідники схильні відрізняти “західну” й “східну” моделі націогенезу. Перша була реалізована переважно у західноєвропейському регіоні, а до її компонентів варто віднести історичну територію, політико-юридичну спільноту, політико-юридичну рівність членів, спільну громадянську культуру та ідеологію. Творення націй за такою моделлю відбувалося в результаті адміністративних, економічних та культурних змін (своєрідних “революцій”). Цей процес значною мірою здійснювався “згори”, при сприянні інститутів державної влади.

У східній моделі творення націй, батьківщиною якої була Центральна та Східна Європа, визначальною рисою є акцентація на спільності походження та єдності рідної культури. Нації “східної” моделі, як правило, формуються “знизу” шляхом народної, етнічно-культурної мобілізації, часто руху протесту проти іноземного поневолення.

Можна виділити три основні стадії цього процесу (за концепцією чеського історика і політолога М.Гроха):

- фаза “А”- період “наукового зацікавлення”. На цьому етапі “національна” інтелігенція формує лінгвістичне, історичне, соціально-психологічне підґрунтя національного відродження: розгортаються дослідження у сфері етнографії, філології, літератури, історії, які формують образ нації, що “відроджується”;

- фаза “В” - період “патріотичної агітації”. Наукові дослідження трансформуються в ідеологічні конструкції, що поширюються серед освічених верств і сприяють їхній “націоналізації”. Це період формування “національної свідомості”;

- фаза “С” - на цьому етапі внаслідок “патріотичної агітації” виникає масовий національний рух, який, у свою чергу, має привести до незалежності нації.