Удругій половині ХІХ ст. І на початку ХХ ст

Вид материала

Документы

Содержание Галина Гучко УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ В КОНТЕКСТІ КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ До яскраво вираженої української національної ідеї можна віднести ідею народності, що зумовлює звернення до національних джерел, народної творчості, української мови як національної ознаки украї

Подобный материал:

• Програма фахового іспиту з Всесвітньої історії для спеціалізації, 74.23kb.
• Японія у другій половині ХІХ на початку, 25.92kb.
• Вивчалася, а отже, відзначається новизною, викликане потребами сьогочасся, необхідністю, 311.24kb.
• Курсової роботи "Виникнення І розвиток психології релігії у другій половині XIX, 539.34kb.
• Гринчак М. О. Благодійна діяльність промисловців Півдня України у другій половині ХІХ, 308.85kb.
• Уроку з історії України для 9 класу на тему: "Початок національного відродження у Наддніпрянській, 110.98kb.
• Лариса Орєхова розвиток лінгводидактичних ідей у другій половині ХІХ – першій половині, 127.11kb.
• Н.Є. Терьошкіна Національний університет кораблебудування, м. Миколаїв шляхи активізації, 28.19kb.
• Східноукраїнський національний університет, 926.8kb.
• А. Ю. Роль газети "Буковина" в загальноукраїнському літературному процесі кінця ХІХ, 342.2kb.

У першій половині ХХ ст., в час надзвичайно складних суспільно-політичних та національно-культурних умов буття українства митрополит УГКЦ А.Шептицький намагався віднайти шляхи поєднання Сходу і Заходу (не лише в релігійно-церковному, але і в політичному та культурницькому вимірах). У цьому часі УГКЦ забезпечила збереження культурної ідентичності галицьких українців, без чого важко уявити сьогодні соборну традицію української нації. Ліквідація Церкви у 1946 р. засвідчила, що влада небезпідставно трактувала її не лише як релігійну, але і національно-культурну інституцію, інтегровану в духовне і суспільне життя українства, здатну в перспективі складати неабияку небезпеку існуванню тоталітарного режиму.

Сучасні перспективи УГКЦ як національної церкви пов’язані передовсім із наданням їй патріаршого статусу. Позитивне розв’язання цієї проблеми викликає у православному середовищі побоювання того, що греко-католицька церква під гаслами утвердження патріархальної структури прагне реалізувати свої прозелітистські наміри. Хоча, на думку кардинала Гузара надання УГКЦ статусу патріархату – швидше прагнення більшої автономії від Риму, ніж засіб збільшення кількості вірних. Переїзд осідку Глави УГКЦ до Києва у найближчому часі теж окреслює нові геополітичні перспективи реалізації Церквою свого потенціалу в контексті нових парадигм, нової душпастирської філософії. Документи останніх єпископських Синодів УГКЦ, їх виразна соціальна та суспільно-політична спрямованість свідчить про те, що греко-католицька церква, звичайно, в межах своєї компетенції, власних прав та повноважень намагається бути і, зрештою, є дієвим чинником духовного оновлення українського суспільства. Географія поширення сучасної УГКЦ виразно засвідчує потужну національну перспективу церковної спільноти, яка вже давно перестала бути виключно локальним “галицьким феноменом” і стала вагомою духовною потугою українського народу.

Галина Гучко

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ
В КОНТЕКСТІ КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ

Для Кирило-Мефодіївської традиції характерна ідея розвитку самосвідомості, національної культури, трансформація загальнохристиянських ідей на специфічному терені слов’янських культур.

Найпотужнішим виразом української національної ідеї виявилось Кирило-Мефодіївське товариство, сама назва якого засвідчує причетність до Кирило-Мефодіївської традиції. Злет національної самосвідомості поставив на порядок денний проблему осмислення духовного і культурного здобутку нації, що стає головною підвалиною в оформленні української національної ідеї, яка у найширшому сенсі постає як ідея нації.

У документах братства відображені основи цієї ідеї, які можуть бути зведені до християнської любові, толерантності, освіченості і найголовніше - визнання окремішності слов’ян, їх права на вільний суверенний розвиток як особливого “коліна Яфетового”. Прикладом і дороговказом у такій співдружності слов’ян повинна бути Україна.

Українська національна ідея - це утвердження того світобачення, світосприймання, світовідчуття, які виробив у собі український народ протягом власної історії і якими визначається спосіб буття.

До яскраво вираженої української національної ідеї можна віднести:

- ідею історизму, що культивує українську національну самобутність, передбачає розробку концепції національної історії, усвідомлення національної культури як явища самобутньо-неповторного;

- ідею народності, що зумовлює звернення до національних джерел, народної творчості, української мови як національної ознаки українського народу;

- звернення до фольклору як одного з основних етнографічних джерел пізнання українського народу.

Витоки української національної ідеї беруть свій початок ще з Київської Русі, коли на зміну міфологічному світосприйманню приходить християнський світогляд, якому притаманне співвідношення слова та діла та започаткування писемної традиції, яка утвердила новий спосіб мислення - мислення словом, що фіксувало й передавало наступним поколінням набутий досвід. Вагомим фактором утвердження самосвідомості русичів було богослужіння рідною мовою, яке сприяло не лише розумінню християнської релігії, а й формуванню гідності людини і цілого народу.

Друга половина ХVІ - перша половина ХVІІ ст. в Україні знаменується розвитком ренесансного світогляду. М.Грушевський називає цей час періодом першого культурно-національного відродження, оскільки саме тоді відбулося становлення української самосвідомості.

Починалося культурно-національне відродження з короткого Олельковицького ренесансу - другої половини ХV ст., коли в Києві діяв гурток учених-перекладачів європейської літератури, а в Галицькій землі зародилося українське книгодрукування. Короткий період Олельковицького ренесансу ознаменований появою перших писемних українських книг “Листвиця” (1455) і “Златоструй” (1474), відновленням зруйнованих татарами пам’яток архітектури давньокиєвського зодчества, створенням двох редакцій Києво-Печерського патерика (1460 і 1462), що знаменувало увагу до своєї старовини - Київської Русі з її Кирило-Мефодіївською традицією.