Geum.ru

Удругій половині ХІХ ст. І на початку ХХ ст

Вид материалаДокументы

Содержание


Андрій Васьків УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВАВ КОНТЕКСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПЕРСПЕКТИВИ
Подобный материал:
1   ...   46   47   48   49   50   51   52   53   ...   91

Людський прогрес мислиться передусім як ріст перетворювальних можливостей людини, в основі яких – здатність людського розуму раціоналізувати діяльність засобами конструювання техніки (технології) у відповідності до встановлених закономірностей зовнішньої світобудови з метою перетворення (і творення) дійсності. Самий же розвиток людини інтерпретується виключно як приріст його розуму. Раціональність буття, діяльності людини визначається передусім тим, що вони організуються у відповідності до смисложиттєвих цілей людського існування. Для цього можливе використання гранично широкого ресурсу технологічних засобів. Але не тільки раціональних. Тобто таких, які базуються на пріоритеті розуму як самостійної суб’єктивної реальності, що має свої логіко-концептуальні структури – закони і принципи. Варто у цьому контексті звернути увагу, що по-перше, на маргінес розгляду виноситься роль і можливості власне людського (духовного) чинника, який відіграє (або має відігравати) чи не вирішальну роль у побудові раціоналістичних схем діяльності. Передусім через постановку (вибір та конструювання) смисложиттєвих цілей та ідей. По-друге, характер їх опредметнення. Саме тому, коли нині ми відзначаємо як песимістичну перспективу цивілізаційного процесу пов’язана з неминучою загрозою обмеженості (актуальна вичерпаність) природних ресурсів, доцільно звернутись до практично невичерпного джерела цивілізаційного поступу – духовності людини.

Раціоналізм як принцип тотальної абсолютизації можливостей науки детермінувати буття людини неодноразово виявляв свої обмеженості. Більше того, крім технократизму як способу побутування людини, коли по суті відбувається трансформація дихотомії “засіб – ціль”, – викристалізується і інша тенденція. Наукове пізнання із засобу самоутвердження і самореалізації людини перетворюється в самодостатній процес, в якому людина з її можливостями стає лише засобом розвитку науки. Можливо це ознака нового явища – “наукотехнократизму”.

Нове світоглядне розуміння цивілізаційного процесу, джерелом розвитку якого є не тільки раціональні, але й духовно-ірраціональні чинники, відкриває перспективу побудови нових моделей і перспектив розвитку технологічного процесу: повороту від технократизму як принципу самоорганізації європейського суспільства до ідеології реального гуманізму з перспективою виживання людства.


Андрій Васьків

УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА
В КОНТЕКСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПЕРСПЕКТИВИ

Поліконфесійність та складна динаміка розвитку українського релігійно-церковного середовища викликають зацікавлення перспективами різних релігійних конфесій, зокрема традиційних національних церков. Їх орієнтованість на державницькі процеси, участь у суспільно-політичному та національно-культурному житті українства окреслюють певне бачення майбутнього цих церковних спільнот. Його розуміння неможливе без певної історичної ретроспеції, з’ясування потенціалу самореалізації тої чи іншої церкви в часі її історичного розвитку.

В цьому контексті особливо цікавою є “самореалізація” в контексті національної перспективи Українською греко-католицькою церквою. З висоти понад чотирьох століть з часу укладення Берестейської церковної унії 1596 р. можна оцінювати всю складність та неоднозначність події, яка свого часу перегорнула нову сторінку в українському релігійно-церковному житті, розмірковувати наскільки необхідною і виправданою вона була тоді і наскільки виправдала себе сьогодні. “Берестейське з’єдинення” було покликане розв”язати болючу дилему: рятувати автентичність Української Церкви коштом національної самобутності народу чи рятувати національну самобутність, реформуючи Церкву.

У перше століття свого існування Уніатська Церква увійшла попередньо розколовши українську спільноту за конфесійним чинником на два табори: “з’динених” та “нез’динених”, відтак загостривши католицько-православне протистояння. Впродовж майже двох століть Церква не могла реалізувати свого душпастирського потенціалу, тим паче стати дієвим чинником національного життя. Вона була вкрай ослаблена суперечками з владою, внутрішніми чварами між представниками чорного та білого духовенства, відсутністю належної системи духовної освіти.

Національна перспектива унійної ідеї набула більш чіткого окреслення внаслідок поділів Польщі, появи нових геополітичних реалій. Політика офіційних віденських властей щодо греко-католицької церкви не лише оптимізувала релігійно-церковне життя українства, але і витворила підґрунтя для його майбутнього національно-культурного відродження, забезпечила провідну роль у цьому процесі уніатського духовенства. Заснуванняя греко-католицької духовної семінарії, перетворення її на національно-культурний осередок, сплеск культурно-просвітницької праці греко-католицького духовенства на рубежі ХVІІ – ХІХ століть, врешті діяльність “Руської трійці” виразно засвідчили націотворчий характер греко-католицизму.

Націотворчі перспективи греко-католицької церкви, її здатність впливати не лише на національно-культурні, але і політичні інтереси своїх вірних виразно засвідчила “Весна народів” та діяльність Головної Руської Ради. Саме завдяки невтомній праці греко-католицького духовенства в середині ХІХ ст. українська національна свідомість еволюціонувала з рівня українофільського етнографізму до рівня соборної політичної ідеології. Церква у той час спричинилася до творення нового типу українця, формування підвалин його духовного світу, національної свідомості та політичної культури і саме завдяки цьому набула національних рис та статусу однієї із традиційних Церков українського народу.