Geum.ru

Удругій половині ХІХ ст. І на початку ХХ ст

Вид материалаДокументы

Содержание


Отож, вчені наголошують на існуванні певних космічних, ноосферних лімітів людського свавілля у природі, меж, за якими вичерпують
Наталя Мадей ФЕНОМЕН УНІАТИЗМУ: ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНИЙ КОНТЕКСТ
Подобный материал:
1   ...   50   51   52   53   54   55   56   57   ...   91

Вектор наукового пошуку заданий В.Вернадським активно і творчо продовжується у концепціях сучасних українських вчених. Одним з найавторитетніших у даній галузі можна вважати С.Кримського. Філософ тлумачить ноосферу як нову ментальну онтологію – зону органічного поєднання можливостей природного та реальності соціального розуму, коли в природі виникає запит на внесення в неї культурної енергії. Соціальний розум відповідає на цей запит модусами мудрості.

Філософ обґрунтовує єдність природи і людини, наголошуючи на здатності людини знайти гармонію із всесвітом, використавши при цьому свої інтелектуальні та моральні сили. Як зазначає С.Кримський, людина не живе в чужому для неї світі, вона вибудовує своє буття за певними цінностями. Включаючи в осередок перетворюючої енергії усю навколишність. Цей процес мислитель називає перетворенням екології свого існування на культурну онтологію.

Культурна онтологія людства не лише гармонійно співіснує з універсумом (для позначення цієї думки вчений вживає поняття “людинорозмірність сущого”), але і приводить суще у певний “етичний порядок монадного (індивідуального) буття”. Отож, за С.Кримським, людина у єдності з універсумом виявляє своє істинне призначення у тому, що вносить імперативи добра, мудрості, відповідальності.

Згідно з концепцією С.Кримського, людина закладає у світі “круг осілості буття”, інтерпретований за одвічними кодами культури, і творить навколо себе нову реальність. Ця реальність, якій притаманний аксіологічно значимий ландшафт, становить ціннісно-смисловий універсум. Ціннісно-смисловий універсум включає три підсистеми: природу з її інформаційними можливостями, цивілізацію з її культурними потенціями, монадне буття і його ціннісно-смислову діяльність.

Таким чином, ціннісно-смисловий універсум постає як сфера людської діяльності, яка реалізує в системі цивілізації ноосферну відповідь на космічний запит. Людина, дитина ноосфери, у співтворчості з цивілізацією і планетою покликана утверджувати життя і розум у Всесвіті.

Теорія ноосфери розробляється також М.Булатовим, К.Малєєвом, В.Загороднюком, Л.Солоньком. Мислителі вважають, що ноосфера означає такий стан людства і землі, коли людський розум і діяльність набули планетарного характеру. Формування ноосфери – це кульмінація, найвищий пункт розвитку, який відкриває проблему конечності, обмеженості людини. Розум і знання, завдяки яким людина піднялася на вершину свого розвитку, водночас виступають засобом її самознищення. Сьогодні перед загрозою перебуває саме існування, буття людини. Вихід з такої ситуації дослідники вбачають у відмові від ставлення до світу за схемою мета – засіб – результат. Вказані філософи переконані, що діяльнісний принцип є недостатнім. Він має бути доповнений буттєво-онтологічним підходом, який апелює до глибших рівнів людської сутності. Органічна єдність людини зі світом, вкоріненість у світі є найфундаментальнішим рівнем буття, що відповідає за продукування найбільш усталених смислів людської активності.

Отож, вчені наголошують на існуванні певних космічних, ноосферних лімітів людського свавілля у природі, меж, за якими вичерпуються функції земного розуму.

Підсумовуючи розгляд сучасних концепцій ноосфери, варто зазначити, що вчені відстоюють єдність усіх форм життя на землі та її планетарного буття. Ця єдність обумовлює нове почуття глобальності, нову ідеологію людства. Ноосферна ідеологія передбачає відповідальність людини як лідера життя перед усім існуючим та розуміння спорідненості людської, тваринної і планетарно-екологічної підсистем ноосфери.

Наталя Мадей

ФЕНОМЕН УНІАТИЗМУ:
ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНИЙ КОНТЕКСТ

Сучасна епоха, характерною ознакою якої є злам стереотипів мислення, формування нових світоглядних орієнтацій, ставить передусім проблему пошуку духовних орієнтирів. За умов культурно-національного відродження України актуалізується проблема своєрідності українства, з’ясування особливостей не тільки українського менталітету, а й духовних феноменів, Української греко-католицької церкви зокрема. Спадщина Берестейської та інших уній східнохристиянських церков з Римом стала нині "каменем спотикання" у католицько-православному екуменічному діалозі. Незважаючи на обопільні заяви про прагнення обєднатися протягом століть, полеміка щодо феномену унії не призвела до якогось консенсусу. Політичні події, пов’язані з розпадом Радянського Союзу й утворенням незалежних держав, ще більше розпалили релігійні пристрасті й загострили міжконфесійні чвари. Протистояння двох гілок християнства, всупереч зусиллям багатьох світлих умів з обох сторін, нині відчувається так само гостро, як і чотири століття тому.

Оглядаючи історичний процес розвитку християнства, можна дійти до висновку, що від моменту зародження цієї релігії і донині для неї характерна наявність численних течій, єресей і сект. Розкол між латинською і візантійською церквами, який завершився обопільним відлученням від церкви єпископів Риму і Константинополя (1054р.), став остаточним в свідомості звичайних людей на Сході після хрестових походів і взяття Константинополя хрестоносцями-латинянами в 1204 році. Проте із досягненням Римською церквою апогею своєї могутності у Західній Європі (ХІ-ХІІІ ст.) розпочинається і зворотний процес — унійний. Спроби возз‘єднання мали місце на 2-му Ліонському соборі в 1274 році і Ферарро-Флорентійському в 1439 році, але вони не мали успіху. Як наслідок, римо-католицька теологія продовжувала розвиватися, наголошуючи на необхідності прямої юрисдикції папи над місцевими церквами. Під цим малося на увазі, що церкви, які не були під папською юрисдикцією, могли вважатися об‘єктами місіонерської діяльності з метою прилучення їх до спільності з римо-католицькою церквою [1,c.92]. У той же час в римській теології розвивалось поняття “обряд”, згідно з яким групи східних християн, які ввійшли в союз з Римом, повинні були поглинутись римо-католицькою церквою, але мали право користуватись власними літургійними традиціями і каноном. Ця місіонерська діяльність, яка часом здійснювалась за підтримки католицьких урядів країн з православними меншинами, була спрямована до східних церков. Фактично сегменти всіх цих церков увійшли в союз з Римом.