Удругій половині ХІХ ст. І на початку ХХ ст

Вид материала

Документы

Содержание На основі цих принципів, що утворюють логічну фігуру легітимації влади, Габермас розвиває наступну аргументацію. За Ю. Габермасом, легітимаційна проблема держави може виникнути тільки за умови демократії і правової держави. Для цього існує д 2. Тільки за умови демократії ігнорування вимог менеджменту може призводити до публічних санкцій.

Подобный материал:

• Програма фахового іспиту з Всесвітньої історії для спеціалізації, 74.23kb.
• Японія у другій половині ХІХ на початку, 25.92kb.
• Вивчалася, а отже, відзначається новизною, викликане потребами сьогочасся, необхідністю, 311.24kb.
• Курсової роботи "Виникнення І розвиток психології релігії у другій половині XIX, 539.34kb.
• Гринчак М. О. Благодійна діяльність промисловців Півдня України у другій половині ХІХ, 308.85kb.
• Уроку з історії України для 9 класу на тему: "Початок національного відродження у Наддніпрянській, 110.98kb.
• Лариса Орєхова розвиток лінгводидактичних ідей у другій половині ХІХ – першій половині, 127.11kb.
• Н.Є. Терьошкіна Національний університет кораблебудування, м. Миколаїв шляхи активізації, 28.19kb.
• Східноукраїнський національний університет, 926.8kb.
• А. Ю. Роль газети "Буковина" в загальноукраїнському літературному процесі кінця ХІХ, 342.2kb.

„Вихід” системи розуміється як вищий щабель адміністративного рішення, „вхід” – як лояльність мас. На „вході” і на „виході” є загроза кризових порушень. Криза „входу” набирає форми кризи раціональності, адміністративній системі не вдається домогтися виконання своїх управлінських рішень, навіть тих, які зумовлені економічними потребами. Наслідком цього є дезорганізація певних сфер життя. Криза „виходу” має форму кризи легітимності: системі влади не вдається утримати на необхідному рівні лояльності мас. „Влада, - писав Ю. Габермас, - може уникати проблеми легітимності тією мірою, якою система адміністрування може бути унезалежнена від правого процесу формулювання її волі” [2, 11].

У праця „Проблема легітимності у пізньому капіталізмі” (1973р.) він розробив структурну модель легітимації, що ґрунтується на двох простих тезах. Теза перша. Існуюча політична система є залежною від проникнення легітимаційних ефектів у повсякденний життєвий світ. Теза друга. Нормативні структури життєвого світу мають імунітет проти втручання політичної системи.

На основі цих принципів, що утворюють логічну фігуру легітимації влади, Габермас розвиває наступну аргументацію.

Причиною в останній інстанції для проблем легітимації є основне протиріччя класів, яке анонімізується і латентно зберігається засобами організованого капіталізму та кейнсіанською інтервенціоністською державою. Отже, існує, так би мовити, константна енергія кризи, яка може по-різному виявлятись, змінюватись або приховуватись.

Інструменти, що їх застосовує кейнсіанська держава для того, щоб латентно зберігати „основну класову суперечність”, призводять по-перше, до ерозії структури мотивації, від якої залежні капіталістичні суспільства, по-друге – до девальвації ліберальної ідеології справедливого обміну на вільних ринках, яка, на думку Габермаса, вирішальним чином сприяла вуалюванню панування в період ліберального капіталізму.

Відтак криза легітимації є „кризою зміщення”, тобто не ініційованим наслідком затухання класової боротьби та державного впливу на товарно-грошову систему. Політична система змінює свої форми інтервенції та саморепрезентації, що призводить до розриву між зростаючою потребою в легітимності (паралельно із зростаючою потребою в активності адміністративної системи) та обмеженими можливостями створення легітимності (з причини вичерпаності традиційних джерел легітимації, які мають бути регенеровані або замінені іншими).

Криза легітимації стає ймовірною, коли політична система не може замінити механізми раціональної легітимації нелегітимаційними управлінськими (адміністративними) техніками.

Французький соціолог П’єр Бурд’є, розглядаючи концепцію Габермаса, зауважує, що соціальна держава породжує „антиномію віри та вини”, оскільки пересічна людина рідко досягає ринкового успіху. Таким чином, громадянський легітимаційний дискурс є своєрідним „ренесансом надії” [4, 65].

За Ю. Габермасом, легітимаційна проблема держави може виникнути тільки за умови демократії і правової держави. Для цього існує дві імпліцитні передумови:

1. Тільки демократія перешкоджає завдяки виборчому праву потенційним фракціям правлячого класу переформулювати проблему легітимізації у проблему поліції і звести її до чистої репресії.

2. Тільки за умови демократії ігнорування вимог менеджменту може призводити до публічних санкцій.

Отже, починаючи з Габермаса існує така точка зору, що легітимність – це стан відносин між державою та громадянським суспільством.

З ідеологічного погляду громадянське суспільство сягає корінням вельми близьких Габермасові ідеалів бюргерського (буржуазного) гуманізму. Тож аналізуючи значення європейського міста, що було базою цього гуманізму, Габермас зауважує не лише його економічну вагу, але й роль у формуванні культурно-політичної інфраструктури публічності - кав’ярень, літературних салонів, застільних товариств. У рамках цих публічних інституцій склалася атмосфера резонерства, вільно-критичного обговорення загальнозначущих проблем.

Та головним осередком громадянського суспільства була, за Ю.Габермасом, буржуазна сім’я, освічена, виплекана у традиціях гуманістичного етосу та здатна контролювати приватну власність.

Генезу громадянського суспільства Габермас докладно розглядає на прикладі Англії, де від початку ХVІІІ століття завдяки низці чинників - поширенню незалежної від короля партійної преси, діяльності публіцистів-резонерів на кшталт Дефо чи Свіфта, утвердженню процедури парламентських дебатів, умінню парламентської опозиції апелювати до "здорового глузду", соціальної моралі та громадської думки - вперше постає політично функціональна відкритість.

Розвиток публічних інституцій, вважає Габермас, перетворив громадську думку в Англії на рівноправного партнера парламенту, обмеживши у такий спосіб суверенітет законодавця і змусивши опозицію від фронди та змов еволюціонувати у бік парламентської меншості. Водночас було уможливлено публічне резонерство щодо найважливіших морально-політичних тем: розподілу влади, міжпартійних відносин, поглиблення корупції.