Geum.ru

Удругій половині ХІХ ст. І на початку ХХ ст

Вид материалаДокументы

Содержание


Лілія Фльорко ДУАЛЬНІСТЬ САМОТНОСТІ ЛЮДИНИ В УКРАЇНСЬКІЙ ФІЛОСОФСЬКІЙ ДУМЦІ
Подобный материал:
1   ...   59   60   61   62   63   64   65   66   ...   91

Лілія Фльорко

ДУАЛЬНІСТЬ САМОТНОСТІ ЛЮДИНИ
В УКРАЇНСЬКІЙ ФІЛОСОФСЬКІЙ ДУМЦІ

Дослідження феномену самотності в українській духовній культурі має принципово важливе значення для розуміння субстанційних орієнтацій духовного буття української людини. Із цим феноменом тісно пов’язаний синдром „загубленості” та почуття меншовартості, що були породжені специфікою існування народу в чужій державі. Ми маємо на меті наголосити на домінуванні екзистенційної самотності як способу віднайдення людиною самої себе, своєї неповторності, укоріненості у власну культуру та історію.

Самотність в українській філософській думці виявляє себе переважно у двох аспектах. Насамперед це – усвідомленість себе поза зв’язками з іншими, коли ці зв’язки людина переживає як необхідні, важливі, сутнісні. Тут самотність людина вчуває через психічний стан самоти. Другий аспект виражає переживання втрати самості й, водночас, непереборне прагнення її віднайти чи повернути через зв’язок із соціальним чи трансцендентним світом. Так, віднайдення власної самості через поєднання людини з Богом стає єдино-істинним способом життя українського чернецтва. У ХVI-XVII ст. цей шлях особливо підносить І.Вишенський, протиставивши в людині її тілесну й духовну природи. Щаблі самоочищення є водночас, духовно-вольовими сходинками усамітнення, які включають в себе завдання „зів’ялити й висушити плоть і кров”, „нічне чування”, „денну тверезість”, „безмовність”, „самозречення”, і, нарешті, повну відстороненість од світу, в якій відкриваються абсолютна досконалість і найвища істина.

Тенденцію двоїстого вияву самотності спостерігаємо й у добу Бароко. Через втрату людьми контакту, почуттєвого зв’язку зі світом, індивід вчуває й переживає власну мізерність та беззмістовність існування. Таке сприйняття самотності базується на двоїстості усвідомлення особистістю власного існування. У ньому чітко розрізнені ставлення до інших і до себе. У ставленні до інших індивід виходить зі самоідентичності як тотожності з іншими, прагне уподібнення до інших. Він переконаний, що слід брати на себе ту соціальну роль, якої від тебе чекають. У цьому зрізі життя людина не виявляє своєї самості, отож самотність у цій площині людського існування не є екзистенційною, а переживається як самота, відірваність від інших. Екзистенційна самотність базується передовсім на втраті самості. А самість людини у цій добі переживається як власна причетність до трансцендентного світу речей, до вищої сили, яка незбагненна розумом, але спрямовує людські вчинки, вона може як відвернутися від людини, так і захистити її. Звідси висновок: той, хто хоче вчути власну самість – прагне самотності, бо лише в такий спосіб зможе віднайти вищу силу.

Доба Романтизму дещо зміщує акценти в погляді на самотність. Її специфіка пов’язана зі сакралізацією духовного життя спільноти, де духовність як культура й історія є неповторними в кожного народу. У добу Романтизму на передній план у сприйнятті своєї самості виступає причетність індивіда до власної культури, мови, звичаїв, традицій, історії, які сприймаються такими, що йдуть від Бога, тобто, тут тотожність з іншими і самість збігаються. Тому індивід порушення зв’язку з іншими сприймає як руйнування субстанційних основ свого внутрішнього світу й водночас прагне їх знову віднайти. Отож, тут є сенс говорити про екзистенційну самотність. Дослідник української духовності, філософ у діаспорі, Микола Шлемкевич особливе місце в підході до самотності відводить синдрому „загубленості”. Ця специфічна самотність зумовлена колоніальним статусом народу, його бездержавністю. Переважно вона виражалась у прагненні втекти від світу, самоізолюватися, бути поза ходом соціальних реалій. У народній свідомості цю модель ставлення до світу виражає прислів’я: „Світ не батько, а доля не ненька”, яке, зрештою, лежить в основі українського світосприйняття.

Щодо втрати чи ствердження самості для нас має науковий інтерес прагнення загубленої людини бути на такій віддалі від життя, аби її внутрішній світ, говорячи фігурально, не втратив своєї цноти, згадаймо знамените Сковородинське: „Світ ловив мене, але не спіймав”. У Сковороди ототожнюється самість і межі власного внутрішнього світу. Він хоче похвалитися своєю самотністю як гордою піднесеністю над брутальним світом. Така позиція щодо світу властива романтичному світосприйняттю більшості європейських романтиків і, зокрема, українським.

Друга половина ХІХ століття, змінивши світоглядні орієнтири з романтичного ірраціоналізму на раціоналізм і прагматизм, воднораз, видозмінює забарвлення, прояви, особливості самотності, світосприйняття представників української духовної еліти. У соціально-політичній сфері – це активні, сильні духом люди, в яких дух „тіло рве до бою”, але в особистісній сфері можуть почуватися надзвичайно самотніми. Їхня екзистенційна самотність, що спрямована на ствердження внутрішньо-особистісної самості, стає лише їх власною печаллю, розпукою, загубленістю. Отож, у них співіснують дві протилежні спрямованості духу: йти до людей, творити в ім’я народу та непереборний щем душі, який вражає невдоволеністю собою, прагненням якнайяскравіше самовиразитись не лише в творчості, але й в особистому житті. Духовно-культурне життя Європи на межі ХІХ – ХХ ст., згідно з Ф.Ніцше, паралізоване нігілізмом, що загострює інтерес до „вічних” проблем людського буття. У мистецтві та літературі модернізму вектор зацікавленості буттям повертається на 180 градусів від соціального до внутрішньо-духовного, як це було в європейських романтиків. Розірваність зі світом, відчуженість від соціальних проблем виливається в українських митців як культивування почуття марнотності, занедбаності, безнадії.