Geum.ru

Удругій половині ХІХ ст. І на початку ХХ ст

Вид материалаДокументы

Содержание


Маркіян Боднарчук ПРОБЛЕМА ЕКЗИСТЕНЦІЙНОСТІ БУТТЯ ЛЮДИНИ У ФІЛОСОФІЇ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ
Подобный материал:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   91

Добре розуміючи політику, спрямовану на загарбання церковних багатств українського православ’я, з тривогою і обуренням закликає полеміст своїх співвітчизників, тих кому дорога рідна віра, не мовчати, не потурати кривдникам що безцеремонно наступають на права православної церкви.

До коронного уряду Філарет звертається з шляхетською поміркованістю, з усвідомленням глибокої правоти і почуттям власної гідності – з позиції патріота гуманіста, який вміє поважати і цінити свою національну гідність. Протестуючим голосом розповідає про приниження національної гідності православних під час запровадження Берестейської унії. З почуттям ображеного національно-релігійного сумління говорить він про те, які тяжкі несправедливості терплять православні співвітчизники, як образливо оскверняють національно-релігійні святині і людську гідність русинів. Навіть християни, які живуть в турецькій неволі, не терплять таких образ, які роблять поляки-католики і єзуїти у відношенні до православних людей у шляхетській Польщі.

Дбаючи насамперед про добро і спокій людей, про церковно-громадський лад у країні, поважаючи релігійні сумління людини, Філалет закликає до мирного і справедливого розв’язання важких політичних ускладнень, що склалися в Речі Посполитій.

Не переступаючи норм коронного правопорядку, полеміст, покладаючи надію на Бога, апелює до короля польського, покладає сподівання на шляхту земель коронних, умовляючи вельможних “обывателей” вникнути в справу як належить і “уразы”, несправедливо заподіяні православному люду, “веде потребы лЬчиты”.

Звинувачуючи польських правителів за їх політику потурання єзуїтам і нестерпного ущемлення національних прав і релігійного сумління руського народу, громадська свідомість Х. Філалета переходить усі межі терпіння і розумної стриманості перед лицем суспільної несправедливості. Та він не закликає співвітчизників до бунту, а, навпаки, застерігаючи від людських і матеріальних жертв, він лише активно і сміливо протестує. Недвозначний натяк полеміста на можливу криваву помсту над ворогами православ’я висловлений як серйозна пересторога польським панам-сенаторам і шляхті, які повинні нести відповідальність за лад і спокій в Речі Посполитій. Філалет справедливо застерігає від згубних наслідків внутрішньої війни, яка неминуче принесе спустошення й ослаблення корони польської, чим можуть скористатися зовнішні вороги. Тому, на думку автора, справа патріотичного обов’язку і шляхетського загалу – не допустити, щоб спалахнула внутрішня війна в Речі Посполитій, а для цього потрібно не чинити національно-релігійних утисків у відношенні до православних. Ця чітка позиція письменника-полеміста говорить про те, що він не байдужий до інтересів цілості шляхетської Польщі і разом з тим сміливо виявляє невдоволення антинародною і антипатріотичною політикою урядової верхівки, спрямованою на сіяння розбрату між польськими і українським народом.

Маркіян Боднарчук

ПРОБЛЕМА ЕКЗИСТЕНЦІЙНОСТІ БУТТЯ ЛЮДИНИ У ФІЛОСОФІЇ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ

Проблема людської екзистенції в контексті розвитку світової філософської думки відноситься до розряду “вічних” та завжди актуальних. Вагомість внеску Григорія Сковороди у вирішення даного питання важко переоцінити. Одним із перших у вітчизняній філософській думці, мислитель звертається до внутрішнього світу людини, відкриває для пізнання цілісний світ її думок і почуттів, прагнень та переживань. Складність його світогляду зумовлена історичними суперечностями в розвитку України XVIII століття, досі залишається недостатньо з’ясованою в контексті філософської думки. Зокрема, потребує ґрунтовнішого вивчення проблема екзистенційності людини, як важливий аспект спадщини цього філософа, не осмислений ще належним чином в багатій та різноманітній дослідницькій літературі.

Вихідною ідеєю, через яку розкривається проблема екзистенційності людини, є ідея “істиннаго чоловъка” - основоположна й наскрізна у філософському вченні мислителя. Буття людини здійснюється у трьох світах: макрокосмосі (універсум), мікрокосмосі (людина) і символічному світі (Біблія). Природа цих світів подвійна: видима і невидима, матеріальна та духовна. Пантеїстичне вчення Сковороди про “три світи” і “дві натури” є підвалиною його філософської системи, тою основою, на якій, властиво, і розгортається концепція “істиннаго чоловъка.”

У контексті пізнання людиною своєї екзистенційної сутності мислитель ставить на перший план сократівську вимогу: “пізнай самого себе”, тобто “своє серце”, “свої здібності”, “свого бога.” Наступним є самоутвердження людини відповідно до епікурейської вимоги “жити згідно з своєю природою”, тобто пізнаною своєю духовною сутністю. Ці принципи, в органічній єдності становлять підвалину пізнання та утвердження “істиннаго чоловъка” в реальному житті, “адже це шлях безперервний” [1,124].

Пізнавши власну екзистенційну сутність, усвідомивши дані від природи здібності, людина реалізує екзистенційну визначеність свого буття, досягне душевної гармонії, щастя і свободи. Метою життя український мислитель вважав радість та веселість серця, внутрішній мир, спокій душі. На ґрунті концепції спорідненої праці, заснованої на пантеїстичному вченні про “три світи” і “дві натури”, Сковорода розкриває такі важливі для екзистенційності людини проблеми, як людське щастя, рівність та свобода. В кожну історичну епоху людство до них повертається і кожний раз заново їх вирішує, а точніше прагне осмислити та вирішити, виходячи з інтересів нових поколінь та нових умов.