Сучасні тенденції розвитку держави та права україни

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

Сучасні тенденції розвитку держави та права України

К
УДК 343.2.01
озаченко О.В.

к.ю.н., доцент, завідувач кафедри

правових дисциплін МНЦ ОНЮА

ПЕНАЛІЗАЦІЯ В УМОВАХ РІЗНИХ ІСТОРИЧНИХ ЕПОХ РОЗВИТКУ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

Звернення до періодизації формування кримінального права представляється достатньо аргументованим і своєчасним. По-перше, використання в процесі досліджень методу історизму створює підвалини для систематизованого аналізу як права взагалі, так і окремих його галузей з врахуванням тих надбань, які пройшли етап випробовування і підтвердили свою життєздатність протягом достатньо великого проміжку часу. По-друге, історизм дає змогу визначити суттєві ознаки розвитку права на сучасному етапі та спрогнозувати можливі зміни у його змісті в майбутньому. Необхідно обмовитися, що наведені роздуми не повинні розглядатися як певна система поглядів, які прийшли на зміну тим, що підтвердили свою необхідність і значущість. Навпаки, це ще один погляд, який здатний сфокусуватися на різних сторонах генезису кримінального права і може представляти цікавість виключно за умови обов’язкового використання інших підходів до історичного розвитку і системно-функціональної розбудови кримінального права та окремих його інститутів.

Традиційним для правової науки є дослідження окремих її галузей та інститутів з позиції періодизації основних етапів їх формування на підставі формаційного підходу, в основу якого покладений історичний тип окремої держави, яка і детермінує той чи інший напрямок інституційного розвитку. Така позиція дослідників є зрозумілою і переконливою, якщо визнавати наявність обов’язкового зв’язку між державою і правом, який набуває характеру більшого або меншого абсолюту в залежності від визначеності права. Не ставлячи собі за мету провести детальне дослідження характеру і правової природи зв’язків, які виникають між державою і правом, оскільки такий аналіз викличе перепрофілювання роботи і “розфокусування” подальшого дослідження з переорієнтацією на проблеми іншого змісту, все ж представляється необхідним звернути увагу на обов’язкову наявність таких зв’язків незалежно від того якої теорії праворозуміння дотримується той чи інший теоретик. Так представники нормативного визначення права вказують на суттєву ознаку останнього, яка полягає в тому, що право є системою загальнообов’язкових правил поведінки (соціальних норм) відносно яких декларується державна “першоджерельність” – вони створенні або визнанні державою у встановленому порядку. Представники теорії “природного права” вимагають визнання в праві окремого елементу за яким декларується фундаментальність і який не залежить від держави. Однак позитивне право є елементом виключно державного творення через який і здійснюється реалізація природного права. “Історична школа” права суттєвою ознакою права визнає історичність його формування, під якою розуміють виникнення і апробацію правових встановлень суспільством з подальшим визнанням за нормами загальнообов’язкового характеру тільки на підставі волевиявлення держави. Не ставлячи під сумнів значущість і інших теорій праворозуміння, таких як психологічна, соціологічна, теорії “конфліктів”, та інші, необхідно визнати, що всі вони розглядають право як результат різноспрямованого, але все ж функціонування держави.

Таким чином, дослідження становлення права і окремих його галузей інститутів за традицією відбувається на загальних підставах з дослідженням генезису держави окремого історичного типу. Однак, захоплюючись етатистською суттю права втрачається інша його ознака, яка пов’язується з формуванням і існуванням в суспільстві різних етапів власного історичного розвитку окремого рівня культури його членів і цивілізаційного прогресу, яке це суспільство переживало. Культура, як найбільш визначний індикатор стану розвитку як суспільства в цілому, так і окремого свого члена, традиційно визначається рівнем розвитку окремих своїх елементів, серед яких найбільш вагомими традиційно визнається мистецтво, релігія, філософія, матеріальна культура та їх комплекси [1, с.25].

Культура, як окремий соціальний феномен більшістю представників культурологічного напрямку дослідження, розглядається в межах визначених елементів свого прояву з допущенням окремої деталізації за рахунок визнання науки, суспільних відносин в якості надбання “культурної” людини. Поза всяким сумнівом, cultura juris на початкових етапах свого становлення та розвитку була не відокремленою від загальної культури, оскільки у витоках свого становлення право розглядалось як форма, елемент мистецтва. Отримання правом значного регулятивного змісту детермінувало відмову культурологів у визнанні за правом самостійного структурного елементу в конгломераті загальновизнаних елементів культури. Відповідний напрямок розвитку культурології згідно з яким право втрачає плацентарний зв’язок з структурою, яка його породила, необхідність власного самовизначення і рефлексії, стало передумовою для формування в межах правової науки знань про правову культуру, як форму правового буття.

За вказаних умов юристи не могли не сконцентруватися на визначеності іншого зв’язку, в якому не могло бути відмовлено праву за означених раніше аргументів. Однак, самодостатність знань про правову культуру в умовах обмеженості зв’язків безпосередньо з самою культурою, викликає заперечення, оскільки виключається системний аналіз права в контексті інших надбань культури.

Не ставлячи під сумнів необхідність і значущість дослідження етатистського напрямку розвитку права, представляється досить цікавим і обумовленим дослідження права в контексті періодизації культурного розвитку українського суспільства, з відмовою від жорсткого абстрагування етатистських зв’язків права. Обумовленість відповідного підходу детермінується декількома аксіомами, які, на нашу думку, не потребують доведення. По-перше, право, форми його існування, суспільні відносини, які виникають і розвиваються в межах нормативних встановлень представляють собою окрему систему артефактів, за якими може бути визнаний культурологічний характер. Так, наприклад, нормативно-правові акти, які в першу чергу є артефактами через які здійснюється передача інформації, що має нормативний зміст (інформація спрямована на доведення до суб’єктів характеру поведінки, яка допускається, забороняється або приписується), а у другу чергу, відображає рівень цивілізованості суспільства, в якому такі норми реалізуються. Таким чином, кожний нормативний акт повинен відповідати вимогам свого інструментального призначення для регулювання суспільних відносин та бути відповідним окремому рівню цивілізаційного розвитку суспільства в межах якого він діє. Причому, остання характеристика нормативного артефакту може або генерувати поступальний розвиток суспільства, або створювати умови гальмування динаміки зростання якості суспільних відносин.

По-друге, право відображає рівень розвитку окремої цивілізації віддзеркалюючи ті соціальні процеси, які формуються в межах суспільства окремої історичної доби. Правові встановлення, в силу їх соціальної спрямованості, передають характер відносин між людьми, концентрують в чистому вигляді основні правила поведінки, які допускаються в окремому суспільстві, визнають межі моральності у людських відносинах, відображають ті стереотипи, виникнення яких зумовлює людство звертатися до права, як окремої регулюючої складової соціального буття. Право відображає в своїй структурі ті соціальні зміни, які формують новий порядок відносин між людьми, створюючи достатньо об’єктивну картину соціального світу в межах, як окремої держави, так і окремих правових традицій. Віддзеркалююча здатність права дозволяє звернутися до нього з метою пошуку нових підходів до історичного дослідження формування окремих держав та соціальних структур. Більш того, такий підхід, якому ні в якому разі не суперечить застосуванню в процесі його використання і “традиційних” етатистських підходів, створює умови для гуманізації історії, оскільки періодизація останньої здебільшого здійснюється на підставі аналізу окремих соціальних катаклізмів – революцій, війн, соціальних катастроф. Періодизація історії людства на підставі аналізу правових встановлень окремої історичної доби не може и не повинна розглядатися в якості єдиної об’єктивної підстави, однак абстрагування від соціальних катаклізмів сконцентрує погляд на іншому ракурсі соціального буття більш гуманного змісту, який відповідає поступовому консервативному розвитку права. При цьому консерватизм не може розглядатися як єдиний шлях генезису права, а повинен мати ознаки амбівалентності з стрімкими, революційними змінами поглядів на окремі нормативні встановлення та шляхи їх реалізації.

По-третє, режим реалізації права прямо пропорційний рівню як cultura juris, так і загальній культурі. Це питання набуває особливого змісту в умовах реформування сучасної правової системи України, яке спрямоване на адаптування до власних соціальних умов правових встановлень, що формувались в інших соціально-політичних умовах. Дослідження права у взаємозв’язку з культурою дає можливість сформувати чітку визначеність відношення правової системи України до основних векторів правового буття, становлення яких фактично завершилось в планетарному масштабі. Необхідність визначення належності українського права до тих чи інших правових систем зумовлює можливість або неможливість імплементування правових встановлень із зовні. Від визначеності даного питання залежить рівень правопорядку, оскільки “чужі” правові встановлення, які не адаптовані до власного соціального середовища, або ігноруються, або відверто порушуються на підставі незрозумілості мети їх застосування для суб’єктів права.

Таким чином, враховуючи структурну не відокремленість права від культури, їх функціональну єдність і взаємну визначеність, представляється можливим в процесі історичного аналізу виникнення і формування кримінального права, застосувати періодизацію в основу якої покласти культурологічний процес соціального розвитку.

Однак досягнення поставленої мети можливе за умови визначення змісту самого терміну “культура”. Як зазначають культурологи, в науці при збереженні значної кількості визначень поняття культури, що є обґрунтованим, оскільки багатозмістовність поняття визначає відповідність дефініцій, існує можливість їх систематизації, в результаті чого виділяють антропологічне, філософське та соціологічне розуміння культури. Антропологічна дефініція культури зосереджується на визнанні людини як центра культури, оскільки всі артефакти культури є результатом діяльності людини і вона є необхідним елементом символічної поведінки та соціальної організації. Соціологічне розуміння культури концентрується на визнанні культури як організаційного фактору будь-якого суспільства, оскільки вірування, цінності та норми поведінки, загальний та прийнятний спосіб мислення є соціально визнаним, а в протилежному випадку він не виступає елементом культури. Філософське розуміння культури вимагає визнання останньої в якості способу буття людини або змісту всього суспільства яке передається за допомогою процесу цивілізації [2, с.15-19]. Враховуючи власний погляд автора дослідження, що презентується, на суттєві ознаки культури, необхідно зазначити, що культура антропоцентрична, оскільки її творцем, носієм і користувачем виступає людина. В подальшому антропологічний підхід до визначеності окремих проявів культури, а в першу чергу права в його різноманітних галузевих проявах, буде досліджений більш ретельно, однак необхідно обмовитися, що процесі дослідження періодизації права буде застосований саме визначений підхід.

В культурології, періодизація культур знаходиться під постійною увагою з боку вчених протягом всього періоду розвитку культури. Так, культурний розвиток суспільства на підставі інтерпретації культури як окремого рівня освічення, співпадає з схемою: дикунство, варварство, цивілізація (А.Р. Тюрбо, Ф.М. Вольтер, А. Фергюссон та інші); відношення в період формування до “осьового часу” стало передумовою для визначеності культур доосьового, осьового та постосьового характеру (К. Ясперс); за хронологічними характеристиками формування культури поділяються на античну культуру Греції та Риму, культуру Середньовіччя, епоху Відродження або Ренесанс, Новий час; аналіз знарядь праці, рівень розвитку техніки дає змогу виділити кам’яний, мідно-бронзовий, залізний період розвитку культури; в залежності від характеру впливу культури на соціальне буття людини виділяють біогенний, духовно-культурний та технотропний етапи становлення культури (Бердяєв); в залежності від виду формації культури поділяються на первісну, рабовласницьку, феодальну, буржуазну, індустріальну, постіндустріальну (К.Маркс, Ф. Енгельс); релігійна періодизація будується на виділенні двох етапів: політеїстичного та монотеїстичного. Не претендуючи на визнання за вказаним переліком періодизацій його повним, вважаємо, що його достатньо для визначення основного принципу, який може полягати в наступному.

Періодизація, як форма теоретичного осмислення основних етапів становлення та розвитку культури, характеризується визначеністю окремих часових меж формування і розвитку окремих відрізків культурологічного процесу, тривалість якого залежить від принципу періодизації. Приймаючи до уваги, що предметом дослідження виступає субкультура правового характеру, представляється можливим провести її аналіз на підставі відображення в cultura juris елементів рефлексії людини у культурному бутті окремого історичного етапу її існування. Для досягнення поставлених цілей представляється досить вдалою періодизація з виділенням етапів премомодерну, модерну, постмодерну. Для традиційної шкали періодизації вказані історичні етапи культурного розвитку відповідають Стародавньому світу, Середньовіччю та Новому часу [3, с.6-7]. Враховуючи умовність такої відповідності і розмитість меж між різними етапами еволюційного розвитку суспільства, представляється необхідним звернутися до визначення загальних рис, які репрезентують сутність кожного історичного етапу. Враховуючи те, що вказана періодизація свідчить про еволюційність розвитку культури, необхідно підкреслити, що в межах окремого його етапу поряд з адитивними ознаками існують і ті, які притаманні, як попередньому, так і наступному етапу розвитку, оскільки еволюція передбачає природний перехід від одного ступеня розвитку культури до іншого. Таким чином, в межах окремого етапу виникає ситуація, коли поступовість “революціонізації” проглядається в окремому рівні розвитку культури. Враховуючи перманентність історичного культурного розвитку, ми визначаємо, що в процесі дослідження увага буде звернена не на зв’язки, які зберігаються в окремій культурі та які визначають поступовість еволюції, а на адитивні ознаки в системі їх відображення на досліджувану галузь кримінального права, взагалі, і інституту пеналізації, зокрема.

Культура періоду премомодерну характеризується відсутністю жорсткої диференціації людини від оточуючого її світу, оскільки людина тільки почала усвідомлювати себе в якості елемента об’єктивного буття. Характер взаємовідносин людини з природою може бути охарактеризований формулою “природа в мені і я в природі”. Світогляд людини премомодерну спрямований на перші спроби власної рефлексії і визначеності відносно місця людини в світі, причому цей світ обмежується виключно природними явищами і не поширюється на соціальні, частиною яких людина себе не ототожнює. Таким чином, все свідоме буття людини пронизано змістом її співвідношення з природними силами, за якими визнавався трансцендентний характер, який визначає, як внутрішнє буття людини, так і його зовнішні прояви. Суспільність людини премомодерну визначається його колективізмом, який не має характер усвідомленої реалії, а є результатом протиборства ворожим силам природи. Парадигма премомодерну може бути визначена в якості “колективної самотності людини”, яка тільки починає визначати характер власного суспільного буття.

Період модерну ознаменований усвідомленням особи в якості самостійного та автономного елемента об’єктивної дійсності, яка є “не тільки актором, але й автором своєї власної драми”. Визначальний елемент модерну – Просвітництво створило уявлення про можливість розбудови щасливого майбутнього і це щастя полягає в тому, що воно (майбутнє) в повному обсязі залежить від самої людини. На відміну від премомодерну людина модерну звертається не до минулого, в якому вона знаходила відповіді на власні запитання, а дивитьсь у майбутнє, формуючи власний Розум, який за світоглядом метафізиків модерну, є наймогутнішим засобом для вирішення тих проблем, які постануть перед людством. Парадигмою модерну є поодинока людина, яка кидає виклик природі та існує за принципом “життя не підконтрольне ні природі, а ні Богу, а Людині”. На підставі власної самооцінки людина модерну вбачала за необхідне змінювати як природу, так і суспільство, спираючись виключно на власні уподобання та власний розсуд, не враховуючи об’єктивні закономірності людського буття.

Епоха модерну закінчилась тільки людина усвідомила, що її відрив від природи був хвалькуватим і не завжди обґрунтованим. Наступна епоха, епоха постмодерну визначається парадигмою критицизму, яке спрямоване на прискіпливе дослідження не тільки оточуючого буття, але й тих процесів, які відбуваються в самій людині, ставлячи навіть під сумнів “святу святих” модерну – розумову могутність людини та підвалини розумової діяльності. Культура постмодерну орієнтує людину на здійснення порівняння і пошуку відповіді на виникаючі питання, спираючись виключно на власний досвід з його коригуванням на підставі змін сьогодення. Розвиток наукомістких технологій (мультимедійних, біогенних) створює передумови для формування віртуального буття людини, яка замінює соціальні зв’язки на періодичне контактування з представниками “собі подібних”. Постмодерн – епоха “безособисносних” відносин, принципові ознаки яких знаходять відображення в культурі людини постмодерну.

Вказані ознаки епохального характеру не могли не відбитися на розвитку права у відповідних умовах, створивши підґрунтя для формування права премомодерну, модерну та постмодерну. Дослідження загальних особливостей становлення правових систем в період існування окремих історичних етапів розвитку культури дасть змогу більш детально проаналізувати природу, фундаментальні підвалини та логіку формування інституту пеналізації та визначити мету його існування у кримінальному законодавстві України. Однак, необхідно підкреслити, що в процесі дослідження автор не ставить за мету проведення аналізу всього комплексу норм, за якими може бути визнаний кримінально-правовий характер. Дослідження обмежується виключно інститутом пеналізації, який на ряду з криміналізацією є візитною карткою всього кримінального права.

Поза всяким сумнівом, фундаментальним підґрунтям для формування кримінального права виступили дві суспільні інституції, виникнення яких було спрямоване на регулювання суспільних відносин, мова йде про табу і таліон.

Виникненню права премомодерну здійснювалось на підставі феноменізації окремих соціальних інститутів, які складалися в період самоусвідомлення людини та формування її природної окремості. Розбудова кримінального законодавства взагалі, і інституту кримінальної відповідальності, зокрема, вченими традиційно пов’язується з виникненням і широким застосуванням “архаїчних першонорм”, серед яких особливе місце займають табу і таліон. З терміном “табу” традиційно пов’язується найбільш стародавня вимога до всіх суб’єктів не вчиняти дії, яким приписувався аморальний та суспільно небезпечний характер, оскільки джерела формування табу мали персоніфікований характер стародавніх предків. Предки за допомогою табу створюють певний збалансований між людиною і оточуючою природою порядок, який може бути порушений вчиненням заборонених дій. Наслідки порушення табу розглядалися як певну катастрофу, яка породжується порушеним паритетом. Таким чином, табуальні заборони носили всеосяжний та абсолютний характер і не мали виключення, оскільки апеляція могла бути спрямована виключно до предків, відсутність яких унеможливлювала вирішення спірних питань.

Позитивним моментом виникнення табу можна вважати створення певної ідеології необхідності дотримання окремих встановлень суб’єктивного характеру і визнання суспільно корисним обмеження поведінки людей з метою охорони окремих цінностей. Враховуючи те, що методом кримінального права традиційно розглядається метод заборони на вчинення окремих діянь, можна зробити висновок про те, що перше нормативне регулювання суспільних відносин має кримінально-правову природу і стало підставою для подальшого розширення виправданої системи регулювання відносин між людьми. Таким чином, табу стало першою підставою для криміналізації діянь з позиції визнання їх суспільної небезпеки.

Якщо табу пов’язувався із визначенням об’єктів заборони на вчинення окремих дій, то таліон розглядався як поняття через яке визначалися наслідки вчинення заборонених діянь. Таліон представляє собою універсальну формулу еквівалентного віддавання “Око за око, зуб за зуб”. Не можна не погодитися з тим, що дана формула, при збереженні всіх ознак архаїчності, має окремі позитивні властивості, які стали в подальшому обґрунтуванням для розширення принципу на різні сторони суспільного життя людства. По-перше, принцип таліону вимагав розглядати суб’єктів його застосування з позиції їх рівності перед сформульованою забороною, тому нанесення окремої шкоди супроводжувалось вимогою про усунення наслідків шкоди в тому ж розмірі. По-друге, таліон створив певні межі застосування покарання до винної особи цінністю заподіяної шкоди. По-третє, таліон мав значне превентивне значення, яке полягало в орієнтації суб’єкта вчиненої всупереч встановленої заборони дії на заподіяння незначної шкоди. По-четверте, таліон, уособлюючи собою принцип відповідальності, сам став передумовою виникнення окремої системи регулювання відповідальності винної особи, яка знайшла своє втілення в системі більш пізнього нормативного регулювання.

Враховуючи те, що таліон набув фундаментального характеру в умовах пеналізації кримінальної поведінки, він характеризується певною амбівалентністю, оскільки таліон не тільки обмежував максимальну межу застосування відповідальності за порушену заборону, але й визнавав необхідність і обов’язковість застосування примусового впливу, що виключало можливість застосування інших, не пов’язаних зі шкодою, а пізніше, і зі санкцією правової норми, заходів примусу, а з іншого боку, принцип таліону став необхідним етапом формування кримінального покарання.

Представляється, що саме таліон і може бути визнаний в якості парадигми пеналізації, а співвідношення з кримінальним покаранням визначає особливості кримінальної відповідальності в умовах окремих історичних періодів формування кримінального права. Відповідність або невідповідність кримінальної відповідальності принципу соціальної справедливості, який був закладений у положеннях таліону, і визначає особливості кримінального права окремої історичної доби розвитку України. Перш ніж визначити характер співвідношення між таліоном і кримінальним покаранням необхідно обмовитися, що в межах кожного з визначених епох історичного розвитку культури на українських землях, виділяється декілька відносно відокремлених етапів, які об’єднуються в межах кожної епохи її парадигмою, однак зберігаються певні особливості трансформації парадигми у діюче законодавство кримінального змісту.

Епоха премомодерну визначалась виключною адекватністю кримінальної відповідальності домінуючому у суспільних відносинах принципу таліону. В межах вказаної епохи можна виділити декілька етапів: на початковому кримінальна відповідальність і є таліон у чистому вигляді, а в подальшому в межах ускладнення суспільних відносин здійснюється пошук адекватності кримінальної відповідальності засадам таліону. В українському кримінальному праві тих часів пошук адекватності був здійснений за наступною схемою – визначення цінності завданої шкоди у грошовому вимірі і застосування штрафу у розмірах відповідних завданій шкоді.

Епоха модерну характеризувалась певною зміною відношення до самого злочину, що не могло не сказатися на відношенні до відповідальності за його вчинення. Злочин епохи модерну – це не образа, яка завдавалася окремій людині при вчиненні діяння, а порушення встановленої державою заборони. Відповідно, кримінальна відповідальність орієнтується не стільки на відновлення порушеного права потерпілої сторони, скільки на примушення особи пережити певні нестатки особистого, майнового характеру в якості віддання за порушення встановленої державою заборони. З оглядку на означене, відбувається певні зміни і по відношенню до таліону, а саме кримінальне покарання втрачає адекватність злочинними наслідками і стає більш жорстким.

Пеналізація епохи постмодерну формується на засадах визнання необхідності звернення більше уваги на долю потерпілого від вчинення злочину і переакцентування публічних засад кримінального права на засади приватно-соціального характеру. Кримінальне покарання в умовах постмодерну використовується виключно за вчинення злочинів, яким притаманні ознаки значної суспільної небезпеки, яка продиктована цінністю об’єкта кримінально-правової охорони, на який вчинено злочинне посягання, або суспільною небезпекою особи, яка вчинила злочин. У всіх інших випадках існують можливості суспільного впливу або суспільного захисту, які безумовно мають кримінально-правовий характер, однак вони позбавленні ознаки кари. Таким чином, постмодерн теж пов’язаний з відхиленням від таліону, але на засадах пом’якшення кримінально-правового впливу.

Таким чином, на підставі вищезазначеного можна зробити висновок, що соціальна практика застосування інституту кримінальної відповідальності за вчинення злочину у різні історичні епохи формування українського кримінального права, характеризувалась особливістю співвідношення між таліоном і кримінальним покаранням. Епоха премомодерну визначається чітким дотриманням принципу таліону в процесі пеналізації, модерн характеризується відступом від таліону з реалізацією більш жорсткої, а ніж таліон кримінально-правової політики, премомодерн репрезентує відмову від таліону в бік пом’якшення кримінально-правового впливу, в тому числі, і за рахунок застосування інших кримінально-правових заходів, які позбавленні ознаки кари.