Сучасні тенденції розвитку держави та права україни

Вагомість цієї обставини ще більш зростає, якщо згадати, що за системою права стоять сила й авторитет держави, на які воно спирається. Питання, отже, полягає ще й у тому, наскільки вправі держава втручатися в життя своїх громадян – які б найкращі наміри таке втручання на меті не мало? От чому слід пам’ятати, що сенс права – не в тому, щоб “підсилювати” мораль судами і в’язницями, а в тому, щоб забезпечувати спільне громадянське існування людей на засадах особистої свободи, в просторі якої тільки й може розвиватися справжня моральність. Тісно взаємодіючи одне з одним, збагачуючи одне одного власним змістом і досвідом, право й мораль у цивілізованому суспільстві залишаються все ж глибоко специфічними явищами. Саме тому, зрештою, вони й здатні доповнювати одне одного.

Література:

1. Козляковский П.А., Козляковський А.П. Юридична психологія: Навчальний посібник. – Миколаїв: Вид-во “Дезайн і поліграфія”, 2006. – 424 С.
   
2. Малахов В.А. Етика: Курс лекцій: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1996. – 304 С.
   
3. Якуба О.О. Соціологія: Навчальний посібник. – Харків, 1996. – С. 86-107.
   

Д
УДК 340.15
остдар Р.М.

к.ю.н., доцент кафедри

правових дисциплін МНЦ ОНЮА

ДО ПИТАННЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ТРАДИЦІЙ У ПРАВІ: РЕЦЕПЦІЯ ГРЕКО-РИМСЬКОГО ПРАВА В ЦИВІЛЬНОМУ УЛОЖЕННІ

Питання дослідження традицій у праві безперечно актуальне. Внутрішній розвиток українського народу, його зовнішнє спілкування не можна розглядати інакше, як у безперервній єдності – це дві сторони того самого процесу. Відсутність власної стабільної держави протягом багатьох століть, не дозволило нам сформувати окремої незалежної правової системи, тому наше національне законодавство ґрунтувалося на місцевих правових традиціях і звичаях, а також переймало елементи правової культури й Заходу, і Сходу. Значну роль в історії національного права зіграла й грає рецепція римського, візантійського права. Кодифікаційні роботи, які проводяться в Україні останнім часом в галузі цивільного права, орієнтування на міжнародні правові стандарти – це не перша спроба “відновлення” цивільно-правових норм в історії вітчизняного законодавства. Питання наступності римського, візантійського права сьогодні виникає само собою, породжене об’єктивними факторами. Знання про досягнення й промахи минулих кодифікаційних робіт можуть і повинні допомогти сучасним законодавцям у формуванні нового цивільного права України.

Однією з таких кодифікаційних робіт була робота над Проектом Цивільного Уложення. Проект Цивільного Уложення 1809, 1810 й 1814 р.р. у той період був одним з етапів розробки норм приватного права, закріплених пізніше у Зводі законів (зокрема в т.X), але прийнятий як “проект”, підготовча робота, у дію так і не ввійшов. Однак для повного аналізу динаміки рецепції римського права в національному законодавстві сучасним законодавцям необхідно враховувати цю “законодавчу спробу”.

Проект Цивільного Уложення [1] складався із трьох частин: про право особисте, про право майнове, про зобов’язання. Приблизно, на такий розподіл вплинуло римське приватне право – Проект прийняв інституційну форму викладу, тобто ділився на три книги: особи, речі, способи придбання власності (глави 1,2 й 3 Проекту). По сутності, це була переробка Французького code civile, що служив джерелом майже всіх законодавств європейських держав, він містив норми римського права в тому вигляді, як було встановлено в Юстиніановому Corpus juris civilis, а також норми канонічного права. У цьому випадку ми можемо говорити про рецепцію законодавства Юстиніана.

Визначимо ступінь впливу греко-римського права на Цивільне Уложення, провівши порівняльний аналіз норм останніх.

Норми, що регулюють спадкове право, із стародавніх часів майже не змінилися завдяки візантійським законодавцям, які велику увагу приділяли спадкуванню. Спадкування за Проектом можливо було за законом і за заповітом. Складання заповіту допускалося в усній і письмовій формі. Різниця з нормою візантійського права була в кількості свідків, яким необхідно було бути присутнім для дійсності заповіту складеного в усній формі. При спадкуванні за законом із часів Юстиніана було чітко закріплене правило – спадкоємцями є тільки кровні родичі померлого. Черговість між ними визначалася за лініями. Великим кроком уперед у Проекті був обов’язковий розподіл майна при спадкуванні на рівні частини.

Речове право за Проектом містило значну кількість саме римських правових норм, воно дозволяло власникові широко користуватися, розпоряджатися й навіть знищити річ. Система речового права в Цивільному Уложенні як й у законодавстві Юстиніана розділяла його на право власності, володіння, сервітути, однак у Проекті відрізнявся порядок придбання нерухомих речей від придбання рухомості [2]. Характеризуючи речове право за Проектом, можна сказати про незначний вплив візантійських приватноправових норм.

Частина третя Цивільного Уложення стосувалася зобов’язального права й регулювала 12 видів договорів (про купівлю-продаж; про міну; про товариство; про позичку; про наймання й т.д.). Для порівняння, система зобов’язань візантійського права була досить заплутаною – у пізнє Середньовіччя чітко розрізняють два види зобов’язань: з договорів і з інших підстав (насамперед з деліктів). Слід зазначити, що інституції Юстиніана тією чи іншою мірою зберегли своє значення на всьому протязі розвитку візантійського цивільного права, орієнтували на чотиричленний розподіл зобов’язань: з договорів, з деліктів, як би з договорів, як би з деліктів.

Норми Проекту, як і візантійське право, передбачали при визначенні відповідальності учасників договору врахування такої суб’єктивної умови як наявність провини. Таким чином, центр ваги при визначенні відповідальності доводився не на об’єктивну сферу (установлення наявності збитків, протиправності) як у римському праві, а на суб’єктивну сферу. З винного “стягувалися збитки й ріст”.

Аналіз візантійського цивільного законодавства і його динаміки показує, що одним з найбільш “популярних” його інститутів було шлюбно-сімейне право. Його норми поставлені або на перше місце в збірниках (Еклога, Прохірон), або виділені в спеціальну книгу. У Проекті шлюбно-сімейне право на дев’яносто процентів зберегло норми візантійського права. Законодавчим підтвердженням цього служить §124, §165 Проекту. Характерна для візантійського шлюбу вимога попереднього заручення (заручини), у Проекті згадувалася як змова, перед шлюбом. За аналогією з візантійським правом, “змову” можна зрівняти з “цивільним зарученням”, що було передбачено 109 Новелою Лева 6, де говорилося, що якщо зарученим було від 7 до 13(14), то має місце не церковне, а цивільне заручення, що забезпечується неустойкою [3]. І у візантійському праві, і в Проекті є поняття шлюбного договору (§ 239 Проекту). Неустойка в передшлюбних договорах класичним римським правом не допускалася, але Еклога й Новела Лева Філософа допускала можливість неустойки. На відміну від візантійського права, Проект не містив обов’язкової умови для укладання шлюбу – згоди батьків для повнолітніх дітей. Обмеження відносно віку вступу до шлюбу прийшло до нас у Кормчих книгах, а в самих візантійських джерелах ці правила були запозичені з римських законів [4].

Сімейне право в Цивільному Уложенні було мало схоже як на римське, так і на звичайне. Візантійське право регулюванню суспільних відносин між подружжям приділяло небагато уваги, а ті, що були врегульовані законодавцем, свої положення практично у всіх законодавчих збірниках засновували на Дигестах, відносили всі майнові взаємини чоловіка й жінки до моральної сфери, яку регулювали церковні канони. Проект сильно розмежовував права чоловіка й дружини, стаючи на точку зору римського (навіть не візантійського) права й прийнявши його засади.

Усиновлення, опіка й піклування, віднесені до сімейного права, також були врегульовані в Проекті (§368). До осіб, що втратили батьків міг бути призначений опікун або піклувальник. Для порівняння, у Юстиніановому законодавстві протягом часу існування Візантії, відношення до опіки й піклування, як до різних інститутів мінялося. Якщо в Еклозі розходження, не занадто помітні в римському праві, між опікою й піклуванням виявилися майже стертими, то в Прохіроні вони стають цілком виразними. І в Юстиніановому праві й у Проекті строк опіки й піклування закінчувався настанням повноліття (§ 464 Проекту).

У підсумку про вплив на Проект Цивільного Уложення греко-римського права, можна відзначити, що, не дивлячись на 16- віковий період, що пройшов із часів існування Візантії, законодавство Юстиніана все-таки мало на Проект певний вплив, особливо це помітно в нормах сімейного й спадкового права, набагато менше – у зобов’язальному, але можна сказати, сліди греко-римського права залишилися скрізь.

Література:

1. Проект Цивільного Уложення Російської Імперії, ч.1,2,3. С.-П.,1810; 1812; 1814. (Далі – Проект, Цивільне Уложення).
   
2. Бабун Р. Історія інститутів права, – Харків, 1928. С.343.
   
3. Оршанский И.Г. Исследования по русскому праву обычному и брачному, С.-П.,1879. С.376.
   
4. Энгельман А. Об ученой обработке греко-римского права, С.-П., 1879. С.62.
   

Prof. dr hab. MICHAŁ PINDERA

Akademia Świętokrzyska w Kielcach

F
УДК 343.9
ilia w Piotrkowie Trybunalskim

Dr PIOTR KOWOLIK

Górnośląska Wyższa Szkoła Pedagogiczna

im. Kardynała Augusta Hlonda

w Mysłowicach

KRYMINOLOGIA NAUKĄ MULTIDYSCYPLINARNĄ

(w walce z patologiami społecznymi)

Pedagog w szkole zajmuje się wychowywaniem i nauczaniem. Jednak dziecko, które trafia do szkoły ma już swoje wzorce i normy, ma swoją grupę odniesienia. Jednakże trudne zadanie czeka nauczyciela, kiedy przyjdzie mu uczyć i wychowywać dziecko, u którego proces socjalizacji nie przebiegał prawidłowo, a jego grupą odniesienia jest rodzina, która ma odmienne normy, od tych, które uważamy za społecznie akceptowane. Jakże trudno będzie pedagogom w szkole dotrzeć do dziecka, które okaże się niedostosowane społecznie, ponieważ w świecie, który dotąd znało ogólne normy społeczne niestety nie były przyjęte i akceptowane. Jak dotrzeć do dziecka z rodzin tak zwanych marginesów społecznych, patologii, gdzie brak jest kultury, gdzie pozytywne normy nie są wzorcem?

Szybki rozwój cywilizacji, jaki ma miejsce od połowy XX wieku, postęp naukowo – techniczny i szybkie przemiany społeczno-ekonomiczne, takie jak: rozwój produkcji i konsumpcji różnych dóbr materialnych, procesy industrializacji, urbanizacji oraz związana z nimi migracja ludności i co za tym idzie anonimowość, brak kontroli społecznej – sprzyjają rozluźnieniu więzi społecznych i powstawaniu patologii społecznych. W tym zakłóconym społeczeństwie dzieci są bezradne, są jakby ubocznym skutkiem przeobrażeń społeczeństwa, wynikiem zaniedbania przez rodzinę. Wychowywane bez tradycji, norm obyczajowych i religijnych są rezultatem społecznie szkodliwych zjawisk.

Wyniki badań są przerażające. Z roku na rok rośnie liczba przestępstw z udziałem nieletnich. Wzrasta nie tylko liczba przestępstw popełnianych przez nieletnich przeciwko życiu i zdrowiu, ale coraz częściej są to czyny nacechowane bezwzględnym, brutalnym a niekiedy wręcz sadystycznym zachowaniem. W dodatku niebezpiecznie obniża się wiek przestępców.

Często działania szkoły są bezskuteczne, gdyż młody człowiek, zupełnie zdeterminowany przez los, jaki zaproponowała mu patologiczna grupa odniesienia nie będzie świadomy edukacyjnych i wychowawczych celów kształcenia. I chociaż jednym z celów kształcenia jest wszechstronny rozwój wokół wartości społecznie pożądanych nie każde dziecko będzie uczestniczyć w tym procesie.

Kryminologia jest to nauka “zajmująca się przestępczością jako zjawiskiem społecznym, badaniem jej uwarunkowań społecznych i biopsychicznych oraz poszukiwaniem skutecznych sposobów jej zapobiegania. Jest nauką interdyscyplinarną, znaczny wkład w jej rozwój miały takie dyscypliny jak: psychologia, socjologia, biologia, medycyna, pedagogika, ekonomia, technika, historia, antropologia, filozofia, prawo” [1; 131].

Dosłownie – nauka o przestępczości, przestępcach i przyczynach przestępstw, tym samym – także o zapobieganiu, postępowaniu z przestępcami i karaniu ich [2; 161].

B. Hołyst kryminologią nazywa “naukę o przestępstwie i przestępcy, o objawach i przyczynach przestępczości i innych związanych z nią zjawiskach patologii społecznej oraz o metodach ich eliminacji” [3; 26].

Z kryminologią związane jest pojęcie kryminalistyka. Jest to “nauka o taktycznych zasadach i sposobach oraz o technicznych metodach i środkach rozpoznawania i wykrywania prawnie określonych, ujemnych zjawisk społecznych, a w szczególności zdarzeń przestępczych i ich sprawców oraz udowadniania istnienia lub braku związku pomiędzy tymi sprawcami a zdarzeniami; a także zapobiegania przestępcom i innym, niekorzystnym dla rozwoju społecznego prawnie relewantnym zjawiskom. Nauka ta powinna się zajmować również strategicznymi metodami przewidywania, rozpoznawania i zwalczania tych zjawisk, szczególnie poprzez zapobieganie ich powstawaniu i rozwojowi” [4; 15].

Patologia społeczna oznacza “zachowania jednostek lub grup społecznych sprzeczne z wartościami kultury akceptowanymi przez społeczeństwo oraz niefunkcjonalne struktury i systemy społeczne; do zjawisk patologicznych zalicza się między innymi: alkoholizm, przestępczość, narkomanię, przerost biurokracji” [5; 133].

Jednostką niedostosowaną społecznie “nazywamy takiego osobnika, który albo wskutek niekorzystnych warunków środowiskowych, albo wskutek zaburzeń chorobowych (układu nerwowego, hormonalnego i innych) ma trwałe trudności w dostosowaniu się do powszechnie uznanych norm społecznych (etycznych, obyczajowych, prawnych)” [6; 617].

“Proces, w trakcie którego uczymy się być członkami społeczeństwa, polegający zarówno na internalizacji jego norm i wartości, jak i uczeniu się odgrywania ról społecznych (pracownika, przyjaciela, obywatela itd.) nazywany jest