М. М. Петрущенков член цк, перший секретар Чернігівського міськкому Компартії України

Вид материала

Документы

Содержание Семінар-нарада секретарів обкомів партії

Подобный материал:

• Інформаційне повідомлення про позачерговий 43 з’їзд Комуністичної партії України, 2969.32kb.
• Хронологічна довідка про функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування, 24.04kb.
• Корпоративний каталог періодичних видань бібліотек вищих навчальних закладів Чернігівського, 1171.5kb.
• Виклик часу І компартія україни доповідь першого секретаря Компартії України, 804.78kb.
• Національна академія наук україни інститут історії україни член-кореспондент нан україни, 756.03kb.
• Ганус Сергій Олексійович Технічний секретар оргкомітету: аспірантка кафедри історії, 108.85kb.
• Галина Вікторівна Лінчевська, методист нмц громадянського виховання, виховних технологій, 73.76kb.
• Галина Вікторівна Лінчевська, методист нмц громадянського виховання, виховних технологій, 73.04kb.
• Річний звіт про роботу секції «сільськогосподарські науки» придніпровського наукового, 243.37kb.
• Володимир Мельниченко Тарас Шевченко, 7515.95kb.

* БОГДАНОВИЧ В.Ю., ЕГОРОВ Ю.В., МАНАЧИНСКИЙ А.Я. НАТО и Украина (кто и зачем тянет Украину в НАТО?). К.: Изд. дом «Румб», 2009. – 200 с.


* * *

Ответ на вопрос «Кто и зачем тянет Украину в НАТО?» содержится и в недавно вышедшей брошюре первого космонавта независимой Украины Леонида Каденюка^*.

«Вопрос о членстве Украины в НАТО, — пишет космонавт, — назойливо продолжает навязывать украин­скому обществу нынешняя «помаранчевая» власть… Используя тезис неосведомленности граждан Украины относительно блока НАТО, как причину низкой поддержки украинцами вступления в него и как повод для того, лишь бы не проводить Всеукраинский референдум, наши приверженцы вступления в Организацию Североатлантического договора все активнее продолжают делать нас «осведомленными». Но их кампания не имеет ничего общего с объективным информированием украинцев, что такое НАТО» (с.3).

Полемизируя с приверженцами НАТО, Л.Каденюк ссылается на многочисленными факты и документы. «Вступим в блок — и тогда наконец-то заживем?», — такой вопрос задает автор читателям и самому себе. Отвечая на него, он напоминает, в частности, о недавних массовых волнениях (столкновения молодежи с полицией, забастовки, демонстрации, погромы, вызванные низкими зарплатами, безработицей) в таких странах НАТО, как Греция, Франция, Германия, Латвия, Литва, Эстония (с.21). Приводится в брошюре и ряд других аргументов в пользу того, что Украине не следует вступать в НАТО.

«Уверен, — заключает Л.Каденюк, — что Украина имеет свой путь в историческом времени и пространстве — это путь нейтрального внеблокового государства. Статус внеблоковости, принципы активного постоянного нейтралитета, дружественные отношения со всеми странами обеспечат ей военную и экономическую безопасность, политиче­скую стабильность, экономический рост, достойную жизнь для каждого гражданина» (с.30).

Брошюра Каденюка издана в рамках выпускаемой серии «Безопасность Украины: геополитическое измерение». В редакционный совет серии входят известные общественные деятели Б.И.Олейник, Д.В.Табачник, И.В.Алексеев, С.Р.Гриневецкий, А.И.Дмитриев, Г.К.Крючков.


* КАДЕНЮК Л.К. Украина и НАТО: обязательства и риски на фоне «позитивов» и стандартов. – К.: ООО «Друкарня» «Бізнесполіграф», 2009. – 32 с.

В.Воробей


Правда проти домислів


З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни? Аргументована відповідь на це запитання, яке в роки незалежності України стало предметом безсовісних політичних спекуляцій, міститься в багатьох працях сумлінних, з чистою совістю дослідників. Серед них і книга Леоніда Піддубного^*. Чим вона характерна? Насамперед, своєю актуальністю. Поява її пов’язана з аморальною і антигуманною лінією президента В. Ющенка на реабілітацію фашист­ських пособників—бандерівців, і зокрема командуючого Українською повстанською армією, агента німецького абверу, вірного слуги гітлерівських окупантів Романа Шухевича.

Книга Л.Піддубного написана на основі числених архівних документів, великої кількості вітчизняних та зарубіжних літературних джерел. Будь-яка неупереджена людина, ознайомившись з цим ви­данням, винесе сильне і правдиве враження про антилюдяну, антиукраїнську, профашист­ську діяльність головного
командира УПА — «армії нескорених» Романа Шухевича. Упаси нас, Боже, від таких «нескорених»!

Небезпечним є те, що Віктор Ющенко у своїй апології до Шухевича виступає не як звичайний громадянин, а в статусі Президента України. У жовтні 2006 року він видав указ з вимогою до Верховної Ради України законодавчо визнати створену за допомогою нацистської Німеччини так звану Українську повстанську армію (УПА) національно-визвольним рухом і закріпити за нею відповідний статус з усіма належними правовими нормами і моральними наслідками.

Знущанням над пам’яттю загиблих від рук ОУН–УПА стали президентські укази про відзначення ювілеїв Шухевича, Ярослава і Ярослави Стецько, створення за кошти Міністерства культури і туризму фільму «Нескорений», в якому прославляються «подвиги» у воєнні і повоєнні роки УПА та її «генерала» Р.Шухевича. Нарешті, було видано указ президента про присвоєння Р.Шухевичу звання Героя України.

Саме ці обставини спонукали Леоніда Піддубного показати через анатомію ющенківського «героя» Р.Шухевича всю антинародну сутність оуно-упівських зверхників. Автор заявляє: «Враховуючи необхідність відновлення історичної справедливості, а також з метою недопущення реабілітації воєнних злочинців із партій­них структур, воєнізованих формувань німецьких і українських нацистів, підміни сутності святого для мене поняття демо­кратії, вважаю своїм обов’язком перед співгромадянами, прийдешніми поколіннями українців поділитися відомими мені фактами із життя «нескореного» (с.10).

Вважаю, що із цим завданням Леонід Піддубний блискуче справився. Його книжка «Командир «армії безсмертних»: правда і вимисел», видана Всеукраїнським громадським об’єднанням «Інтелігенція України за соціалізм» та Антифашист­ським комітетом України, переконливо розвінчує маячню про «героїв» з ОУН–УПА та про їх «національно-визвольну боротьбу».

На конкретних фактах і документах автор показує, в якому середовищі формувався світогляд Р.Шухевича. Великий вплив на нього справляла вже сама атмосфера, що панувала в середовищі галичанської еліти на рубежі XIX–XX століть. Ця еліта захоплювалася германофільськими ідеями, болісно переживала поразку німецької коаліції в Першій світовій війні. Син судді Р.Шухевич в колах цієї інтелігенції був не чужим. Ще гімназистом він не раз мав зустрічі з комендантом Української військової організації (УВО) полковником Євгеном Коновальцем, який потопив у крові січневе (1918 р.) повстання київських арсенальців. У 1920 р. Коновалсць створив УВО, у 1922 р. закликав членів цієї органі­зації орієнтувався на Берлін. З того часу вся подальша робота УВО проводилася під керівництвом німецьких розвідки і військового командування.

Оунівські автори похвальних публікацій про Шухевича не роблять таємниці з того, що на формування його світогляду, вибір життєвого шляху вирішальний вплив справили праці теоретика націоналізму Дмитра Донцова, який уже в 1923 році у статті «Чи ми фашисти?» беззастережно заявив: той політичний і морально-психологічний дух, яким дихають такі, як він, є незаперечно фашизмом. Роман Шухевич поступово ставав гідним своїх кумирів. У 18 років вступив до Української військової організації, був одним з провідних її бойовиків. Леонід Піддубний підводить читача до висновку, що полковник Коновалець збудив у душі Шухевича не просто почуття любові до військової справи, а любов до німецької вояччини, якій вірно служив до кінця своїх днів.

Відомий на Заході дослідник історії ОУН український націоналіст Петро Балей, який тепер засуджує профашистську доктрину Д.Донцова, що стала наріжним каменем програми ОУН з дня її заснування, пише: «В тридцяті роки Донцов був справжнім володарем дум молодого покоління». Балей мав на увазі молодь націоналістичної орієнтації. Саме для такої молоді донцовський «декалог» — «Десять заповідей українського націоналіста» ставав керівництвом до дії. Серед заповідей є й така: «не завагаєшся виконати величезне злодійство, якщо цього вимагатиме добро справи».

Виконуючи ці заповіді, заради «добра оунівської справи», на початку 1930-х років, крім сотень актів саботажу і десятків випадків «експропріації» державних фондів, на західноукраїнських землях члени ОУН організували понад 60 замахів і убивств (с.23).


* Поддубный Леонид. Командир «армии бессмертных»: правда и вымысел. – Киев – Ровно, 2007. – 146 с.


Очевидно, з метою виправдання кривавих злочинів оунівців, у 1932 році друкований орган націонал-уніатської партії, яку очолював глава УГКЦ польський граф митрополит А.Шептицький, писав: «Український націоналізм повинен бути готовим до всяких засобів боротьби з комунізмом, не виключаючи масової фізичної екстермінації (знищення), хоч би і жертвою мільйонів людських екзистенцій (істот)». Це було пряме благословення митрополитом УГКЦ кривавих ідей українського інтегрального (всеохоплюючого) і войовничого націоналізму. Відомий дослідник злочинів УПА професор В.І.Масловський назвав його націоналізмом фашистського типу.

Основний кістяк бойовиків і партійних діячів УВО–ОУН складали підлітки і юнаки, виховані в дусі нацистської ідеології. Вони і вирішували питання життя і смерті сотень і тисяч людей. Під керівництвом Шухевича розроблялися і здійснювалися найбільш резонансні вбивства того часу. В жовтні 1933 року оунів­ським терористом був убитий співробітник радянського консульства у Львові Майлов. У червні 1934 року бойовик УВО вбиває у Варшаві міністра внутрішніх справ Польщі Перацького. За підозрою в причетності до цього вбивства були арештовані Бандера, Шухевич, Лебідь та інші. Звільнившись з ув’язнення, Р.Шухевич повернувся до своїх попередніх занять. Можливість припинити терор він не допускав навіть у думці.

Пізніше у створеній на Закарпатті оперетковій «Карпатській січі», в якій Шухевич став начальником штабу, за прикладом німецьких хазяїв він і його однодумці встигли створити концтабір з декількома філіями. Шухевич і там зайнявся звичним для нього ремеслом: створив терористичні боївки, які вчинили ряд терористичних актів проти поляків і євреїв. Згодом війська хортистської Угорщини розгромили військові формування «Карпатської січі». Шухевич врятувався втечею.

Співробітництво оунівців з іноземними розвідками, служіння чужим державам нинішні їхні апологети оцінюють як діяльність в ім’я створення незалежної України. Однак це переконливо спростовується історією ОУН, в тому числі і біо­графією Р.Шухевича. Немає жодного документа, в якому гітлерівське керівни­цтво хоча б натякало на щось подібне. Верховні нацистські бонзи вважали нижче своєї гідності обговорювати такі питання з оунівськими колабораціоністами.

Немає сумніву, що оунівським зверхникам перед війною була відома мета плану над кодовою назвою «Ост», розробленого в 1940 році Головним імперським управ­лінням безпеки (РСХА) фашистської Німеччини. Ним передбачалося після перемоги над СРСР переселити до Сибіру 30 млн поляків, українців, білорусів, росіян, а «звільнену» територію заселити німцями.

Тож, як визнає у своїх мемуарах гітлерівський розвідник Вальтер Шелленберг, українські націоналісти надавали величезну допомогу гітлерівським спецслужбам напередодні нападу на СРСР: «Військова розвідка з успіхом використовувала керів­ників українських націоналістів Мельника і Бандеру». Після розколу ОУН на дві гілки — мельниківців і бандерівців Шухевич зайняв в ОУН-б стратегічно важливу для абверу посаду керівника крайового проводу в Галичині. В його руках зосередився зв’язок з націоналістичним підпіллям на радянській території.

Він повинен був повідомляти німецьку розвідку, які місця необхідно бомбардувати, на які території України можна закинути парашутистів, де скласти списки активу з метою його фізичного знищення в разі виникнення війни, які території націоналісти можуть захопити самі. Бандерівці поставляли гітлерівцям кадри для шкіл з підготовки диверсантів і перекладачів, їх підпілля в західних областях повною мірою використовувалося для розвідувальної і диверсійної діяльності проти СРСР.

У Кракові за активної участі абверівців напередодні війни було створено штаб по підготовці повстання в Україні. До його складу входив і Р.Шухевич. Повстання підняти не вдалося, але ряд терористичних актів проти населення західних областей оунівці таки здійснили. Восени 1939 року вони вчинили масові вбивства на Тернопільщині, єврейський погром у селі Конюшини, звірячі розправи з поляками в селі Дрищів. В другій половині 1940 року тільки в Тернопільській області бойовики замучили більш як 60 селян, на Львівщині — близько 90 громадян. На Волині з лютого по квітень 1941 року скоєно 16 терористичних актів, в результаті яких загинуло 19 чоловік.

Весною 1941 року в складі абверів­ського полку «Брандербург-800» було створено диверсійно-терористичний батальйон «Нахтігаль» (соловей), який очолили німці Герцнер, Оберлендер та оуні­вець Роман Шухевич у званні капітана вермахту (звання отримав від абверу). Шухевич був «українським командиром батальйону» і представляв у ньому ОУН-б. Уніатським капеланом батальйону став Іван Гриньох. До його складу ввійшло понад 700 бандерівців. Потім оунівці і німецькі фашисти сформували батальйон «Роланд», до якого входили представники різних націоналістичних організацій. Створюються також школи гестапо, до яких гітлерівці за згодою Бандери (рахувався агентом абверу під кличкою «Сірий») відбирають 120 найвідданіших бандерівців.

В 1940 році в школу було направлено близько 500 оунівців. Начальником школи був гауптштурмфюрер СС Крігер, його заступником — кадровий німецький розвідник ще з довоєнного періоду Микола Лебідь.

Леонід Піддубний навів більш ніж досить документальних свідчень про участь бойовиків і карателів із ОУН в підготовці і розв’язуванні Німеччиною війни проти СРСР. Вони переконливо спростовують маячню апологетів ОУН–УПА про війну українських націоналістів на «два фронти», проти «двох ворогів» — гітлерівської Німеччини та «імперської Москви».

Далі Л.Піддубний привертає нашу увагу до подій 30 червня 1941 року, який став «чорним днем» для єврейського і польського населення Львова. Того дня ще до прибуття німецьких каральних і поліцейських частин з передовими колонами вермахту до Львова вдерлися «солов’ї» Шухевича. Розпочалася жахлива різанина. За свідченням німецького дослід­ника Віллі Брокдорфа, своїм зовнішнім виглядом підлеглі Шухевича нагадували закривавлених м’ясників: «взяли в зуби довгі кинджали, засукали рукави мундирів, тримаючи зброю напоготові».

Львів’ян знищували в ті дні за списками, заздалегідь підготовленими учасниками місцевого оунівського підпілля. За свідченням шанувальника бандерівців історика Сивицького, «у Львові крім замордованих 22 професорів вищих учбових закладів (разом з сім’ями близько 40 чоловік) українці... замордували близько 100 польських академіків (с.41). Сім днів тривала кривава оргія батальйону «Нахтігаль». За цей період було вбито від 5 до 7 тисяч жителів міста (с.43). До цього слід додати, що злочини нахтігалівців благословило вище духовенство уніатської церкви. Сам А.Шептицький приймав Р.Шухевича і капелана батальйону священика І.Гриньоха.

У жовтні 1941 року «Нахтігаль» і «Роланд» об’єдналися. Командиром реорга­нізованого підрозділу (офіційна назва: шуцманшафтбатальйон №201) став майор Є.Побігущий, його заступником — Р.Шухевич. Крім того, Шухевич керував школою поліції, вчив підлеглих вбивати, грабувати. На письмове прохання офіцерів-галичан, яке підготував Роман Шухевич, 201-й шуцманшафтбатальйон гітлерівці включили до складу карального корпусу СС, який боровся з партизанами в Білорусії. Обергрупенфюрер корпусу СС Бах Залевські називав українських шуцманів кращими із карателів.

Тільки за один день 23 вересня «кращі карателі» спалили три білоруських села — Борки, Заболоття і Борисівка, взяли участь у знищенні волинського села Кортеліси (вбито 2875 мешканців села). Тисячами трупів мирних людей встелено шлях шуцманів із 201-го батальйону в деяких лісових поселеннях Брянської області, Прибалтики. Шухевич в 1942 році писав А.Шептицькому: «Ваша святійша екселенція! В нас справи ідуть добре, німці нашою роботою задоволені».

Шухевич визнавав, що 201-й батальйон часто веде каральні операції проти білоруських партизанів і цивільного населення, яке їх підтримує (с.49). Пізніше стало відомо, що батальйон зазнав нищів­ної поразки від білоруських партизанів у районі Орші.

На думку автора книги, не можна спрощено сприймати, тим більше пояснювати патріотичним «прозрінням» масове залишення поліцаями німецької служби в період другої половини березня — початку квітня 1943 року або «дезертирство» Шухевича і його шуцманів з німецької армії. Леонід Піддубний на підставі документів стверджує, що до цієї акції оунівців причетні німецькі спецслужби: «В період відступу німецьких військ з України... особисто Канарісом було дано вказівку про продовження боротьби, проведення терору, диверсій, шпигунства. Спеціально для керівництва націоналістичним рухом залишалися офіційні співробітники — офіцери, агентура. Було дано вказівки про створення складів зброї, продовольства і т.д. Зв’язок між фашистами і націоналістами мала здійснювати абверкоманда 202 (с.81). Ось так і створювалася УПА-бандерівська. Штаб українських націоналістів (Бандери) 20 березня 1943 р. видав наказ про її створення.

Основний її склад, а пізніше ядро УПА, складалося із колишніх службовців полі­цейських підрозділів, в тому числі 201-го шуцманшафтбатальйону. С.Бандера високо оцінив роль Р.Шухевича і його «Дружин Українських Націоналістів», які дали УПА «стрижневі команди і зробили основний внесок в опрацювання власних організаційних і оперативних способів» (с.51).

«Способи» нахтігалівців, шуцманів, поліцаїв відомі. На своєму шляху вони, за висловом видатного поета України Василя Симоненка, залишали пустки і руїни, трупи, які не вміщалися до ям. Можна тільки доповнити, що «за особистим наказом Гіммлера «головним командиром» УПА був призначений Роман Шухевич» (с.81). З великої «плеяди» своїх прислужників абвер вибрав. мабуть, найбільш відданого — гаупштурмбанфюрера СС, відзначеного високими нагородами гітлерівської Німеччини.

Шухевич (Тарас Чупринка) став головним організатором геноциду поляків і євреїв у цей період. Він видав спеціальний наказ, який зобов’язував знищувати безпощадно жидів, поляків, циганів, нікого не жаліти. Жидів, використаних для риття окопів і укріплень,.. ліквідовувати... Берегти лікарів, фармацевтів, хіміків, медсестер; утримувати їх під охороною. І ще: «У зв’язку з успіхами більшовиків слід поспішити з ліквідацією поляків, під корінь вирізувати, чисто польські села палити...» (с.104). Волиняни старшого віку добре пам’ятають, що влітку 1943 року упівці вчинили масове знищення польського населення. Потім польські націоналісти здійснювали, як вони говорили, «відплатні» акції. Це кровопролиття тривало аж до визволення Волині військами Червоної Армії.

«Армія безсмертних» та її «командир» нетерпимо ставилися до таких же українських націоналістів — бульбівців і мельниківців. Ті, хто не приймав ультимативних бандерівських вимог, підлягали знищенню. Р.Шухевич організував «чистку» і в рядах упівців. За найменшим підозрінням без суду і слідства вбивали своїх же вояків. Діяв суворий наказ: «...За відмову служити в УПА розстрілювати на місці» (с.102). Ось така була добровільна армія!

Вбивали, мордували, вішали, кидали в колодязі людей дорослих, дітей, поодинці, групами і сім’ями за будь-яким підозрінням у зв’язках з радянськими партизанами, не кажучи вже про участь у відновленні діяльності органів Радянської влади в західних областях України.

«Армія безсмертних», її головний командир Р.Шухевич вкрили себе вічним тавром ганьби зрадництва і колабораціонізму, насильства, кровопролиття і душогубства.

Що ж до опори «на власні сили», про що так полюбляють заявляти націоналісти, то це не відповідає дійсності. ОУН і УПА отримували (це підтверджується багатьма документами) щедру фінансову, військово-технічну допомогу і моральну підтримку з-за рубежу. Після розгрому Німеччини допомогу у налагодженні зв’язків із західними спецслужбами оунівцям надавав Ватикан. Згодом спецслужби США і Великобританії наказали їм негайно активізувати антирадянську діяльність і шпигунство не тільки в Укра­їні, але й по всій території СРСР.Стверджуючи наявність співробітництва лідерів ОУН із спецслужбами західних країн, Леонід Піддубний робить посил на лист С.Бандери Р.Шухевичу від 8 листопада 1946 року із Мюнхена ( с.132).

Терористичні методи бандерівців засудили мельниківці, прихильники Т.Бульби-Боровця, президента так званого українського уряду в еміграції Левицького та інші. Останній командуючий УПА Василь Кук у скрутний для нього час писав у відомому відкритому листі: «Активне співробітництво ОУН з німецькими фашистами перед Великою Вітчизняною війною і під час війни призвело до спустошення нашого краю, до величезних жертв, які український народ не зможе забути» ( с.12). На щастя, живуть ще багато очевидців тих страшних років, вони передають правду молодшим поколінням. Зберігаються документи. Вони є не тільки в Україні, а й в Росії, Білорусії, Німеччині, Польщі, Ізраїлі, Канаді, США та інших країнах. Чимало видано праць сумлінних, об’єктивних вчених і дослідників. До таких належить і книга Леоні­да Піддубного.

^ Семінар-нарада секретарів обкомів партії


21 березня 2009 року в Центральному Комітеті Комуністичної партії України відбулася семінар-нарада секретарів Кримського рескому, обкомів, Київського і Севастопольського міськкомів партії, що відають питаннями ідеологічної роботи.

На початку семінару-наради виступив перший секретар ЦК КПУ П.М.Симоненко. У промові лідера партії дістали висвітлення ряд питань діяльності Центрального Комітету і фракції комуністів у Верховній Раді України по реалізації рішень грудневого (2008 р.) і лютневого (2009 р.) Пленумів ЦК Компартії України.

По закінченні промови П.М.Симоненко відповів на запитання учасників семінару-наради.

Секретар ЦК КПУ Г.В.Буйко присвятив свій виступ підсумкам зимових протестних акцій трудящих, викликаних соціально-економічною кризою в країні, і завданням партійних комітетів щодо інформаційного забезпечення масових протестних заходів у наступний період.

В обговоренні взяли участь секретарі обласних комітетів партії: Донецького — В.А.Бідьовка, Харківського — І.І.Луценко, Миколаївського — О.І.Симоненко, Херсон­ського — А.М.Царапура, Черкаського — І.І.Костогриз, завідуюча ідеологічним відділом Житомирського обкому С.І.Михальова, секретар Луганського міськкому партії
К.В.Попова.

Після перерви було обговорено чергові завдання ідеологічної роботи, що випливають з організаційно-політичних заходів ЦК і ЦКК по виконанню рішень 42 з’їзду Компартії України. Було вислухано лекцію члена ЦК КПУ, доктора історичних наук, професора Ю.В.Шиловцева «Зміцнення ідейно-організаційної єдності партійних рядів — актуальне завдання партійних комітетів», а також кілька повідомлень: консультанта аналітичного центру ЦК КПУ, кандидата філософських наук В.О.Пироженка — «Стан громадської думки в Україні у контексті кризи, що поглиблюється», головного редактора інформаційно-аналітичного агентства «Комінформ» О.М.Божка — «Про оптимі­зацію діяльності інтернетресурсів партійних комітетів», головного редактора журналу «Комуніст України» В.П.Харченка — «Роль журналу в теоретичному та інформаційному забезпеченні роботи партійних комітетів», секретаря Комісії по преміях імені В.І.Леніна та імені Ярослава Галана при ЦК КПУ В.В.Сіряченка про роботу комісії.

Завідуючий ідеологічним відділом ЦК КПУ В.С.Пустовойтов у своєму виступі спинився на головних напрямах ідеологічної роботи партійних комітетів у 2009–2010 роках. Особливо наголошувалося на необхідності організувати обговорення в пар­тійних організаціях пропозицій комуністів до нової редакції Програми КПУ, рішуче поліпшити політичне навчання та агітаційно-масову роботу, висвітлення діяльності партії в електронних та друкованих засобах масової інформації. Важливе завдання — підготовка до відзначення 65-річчя визволення України від німецько-фашистських загарбників, 65-річчя Великої Перемоги, 70-річчя возз’єднання західноукраїнських земель з Українською РСР.

Підсумки семінару-наради підбив секретар ЦК КПУ Г.В.Буйко.

Вл.інф.