Geum.ru

М. М. Петрущенков член цк, перший секретар Чернігівського міськкому Компартії України

Вид материалаДокументы

Содержание


Свобода совісті: історія і сучасність
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Ю.ЛЕПЕХОВ


Еще раз о социализме


Прежде всего хотелось бы поблагодарить Сергея Петровича Гмырю за отклик на замечания СОУСО к действующей Программе КПУ. Отметим, что это первое известное нам аргументированное мнение о нашей статье. Однако с автором реплики мы согласны не во всем. Поэтому хотим еще раз изложить свою позицию по проблеме социализма. Изложенное ниже является коллективной точкой зрения членов СОУСО, выработанной за годы длительных обсуждений, споров, анализов, изучения истории вопроса. За это время мы убедились, что наши взгляды разделяют, с определенными нюансами, немало людей, не принимавших участия в наших обсуждениях, но пришедших к аналогичным или близким выводам, что, на наш взгляд, является еще одним подтверждением нашей правоты.

* * *

То, что социализм — будущее человечества, становится очевидным все большему числу людей на земном шаре.

Характерный пример: в 1992 г. всемирная конференция экологов в Бразилии, собравшая ученых самых различных взглядов и убеждений, пришла к единодушному выводу: только социализм может спасти человечество от грядущей экологической катастрофы.

Но ведь дело не только в экологии, есть масса других обстоятельств, свидетельст­вующих, что капитализм, как общественно-экономическая формация, изжил себя, он — на тупиковом пути, он не в силах разрешить раздирающие его противоречия мирным путем и потому постоянно (и все чаще!) прибегает к военным авантюрам, пытаясь любыми способами отвлечь внимание людей от насущных проблем человечества. Путь — заведомо порочный и закономерно ведущий к новой мировой войне.

Еще один штрих к характеристике современного состояния мирового капитализма. Да, он продолжает заниматься с видимыми и ощутимыми результатами, развитием науки, техники, производством предметов потребле­ния, различных материальных благ. Но происходит это (как и ранее), в основном, за счет откровенной, бессовестной и изощрен­ной эксплуатации менее развитых стран более развитыми — странами так называемого «золотого миллиарда». Главным же, основополагающим занятием мирового капитала во все большей степени становится делание денег... из денег, т.е. самое обычное, заурядное ростовщичество. Масштабы его поистине астрономические. По подсчетам экспертов ООН, ежедневный мировой оборот ценных бумаг составляет два триллиона долларов (!). Еще раз подчеркиваю: ежедневный. Сравните эту цифру с суммарным годовым бюджетом всех стран мира... Те же эксперты считают, что если бы этот оборот обложить всего лишь 0,5-процентным налогом, то человечество за какой-нибудь десяток лет решило бы все свои проблемы. Но какой же капиталист на это согласится? Вот и еще одно свидетельство полнейшей исторической бесперспективности и обреченности капитализма.

Растущая обеспокоенность и тревога людей, даже при крайней предвзятости, ангажированности манипулирующих их сознанием подавляющего большинства современных СМИ, то и дело попадает на страницы печати и телеэкраны. Вряд ли случайно убежденный апологет капитализма Владимир Познер как-то процитировал одного из немецких бизнесменов из бывшей ГДР: «То, что нам рассказывают про социализм, — ерунда, а вот про капитализм — чистая правда!». Так что, в числе прочих причин, неуемное стремление руководства ряда стран попасть в НАТО объясняется надеждой, при неизбежном грядущем крахе, получить гарантированную международную полицейскую защиту от гнева собственных народов.

Итак, социализм, другого радикального пути исправить сложившееся в мире
угрожающее положение просто нет.

Однако вот какая беда (точнее, одна из бед) очень мешает установлению и
укреплению единства рядов сторонников социализма — понятийная путаница.

Пример: к сегодняшнему дню придумана масса «разновидностей» социализма: казарменный, с человеческим лицом, развитой, мутантный, лирический, шведский, бельгийский, государственный, обновленный, новый, рыночный, утопический, научный, буржуазный, пролетарский, христианский, светский, реформистский, революционный и пр. и пр. Стоит ли продолжать? Пока еще не слышно о капиталистическом социализме. Но, видимо, это на очереди.

Вот такая удивительная типология социализмов! Но ведь все это — не более чем ярлыки, совершенно не определяющие сущность явления. Если спросить, в чем же разница между ними, — вразумительного ответа ожидать трудно. Между тем у всех этих «социализмов» есть одно общее: от собственно социализма там лишь название, ни одна из «разновидностей», по сути своей, социализмом не является. И не может являться! Ибо реально социализма как такового на нашей планете пока еще не существовало вообще.

Многие, очень многие, видимо, с этим не согласятся: ну как же, а 70 лет в СССР что было, если не социализм?

Но ведь это не что иное, как въевшийся стереотип, штамп. Многие привыкли так считать, т.к. долгие годы это утверждалось категорически, было официальной точкой зрения. К сожалению, в СССР (и не только в нем) господствовало упрощенно-примитивное понятие о социализме, которое, как это ни удивительно, никак не соответствовало основным принципам социализма, предельно четко сформулированным классиками марксизма-ленинизма. Давайте, хотя бы коротко,
обратимся к существу вопроса.

Да, 70 лет мы двигались в абсолютно правильном, более того, исторически предопре­деленном направлении и достигли колоссальных, всемирно признанных конкретных достижений в области социалистического строительства, наглядно доказавших неоспори­мые преимущества нового подхода к построению социально справедливого общества. Вспомним только лучшие в мире системы образования, здравоохранения, социальной защиты, гигантский подъем народного хозяйства, культурного уровня народа, победу в Великой Отечественной войне, покорение космоса и многое другое.

Но за 70 лет, т.е. за исторически ничтожный срок, добрая половина которого ушла на навязанные нам войны и послевоенное восстановление страны, мы не могли, просто не успели в достаточной и необратимой мере реализовать ряд главных, основных условий установления социализма: а) введения социалистической собственности; б) введения основного принципа: «от каждого — по способности, каждому — по труду»; в) достижения необходимого уровня производительности труда и многое-многое другое.

К сожалению, многие до сих пор еще не понимают, что для этого был необходим неизмеримо больший срок, которого, по разным причинам, история нам не дала. Для этого надо было творчески развивать теоретические основы нового общества. Для этого нужны были новые методы обустройства новой жизни общества, освоить которые мы не успели, не сумели, слишком довлели над нами привычки и обычаи прошлого.

Естественно, многое из сказанного требует доказательств.

Но вначале надо определить основу, исходную точку, «печку», так сказать, от которой можно «танцевать». Если этого не делать, дальнейший разговор — беспредметен.

По нашему мнению, за основу следовало бы принять те положения, которые, как подчеркивалось выше, были в свое время сформулированы классиками марксизма и полностью сохранили свою справедливость и в настоящее время. Если согласиться с тем, что практика — критерий истины, то любому беспристрастному, добросовестному человеку ясно, что события последних десятилетий наглядно это подтверждают.

Первое. Надеюсь, все согласятся, что сущность любой общественно-экономической формации определяется, прежде всего, отношениями собственности. Скажем, в основе капитализма лежат отношения частной собственности. Хотя, очень важно это отметить, ее ликвидация не означает автоматического окончания капиталистических отношений, они могут какое-то время продолжать существовать в обществе в измененном виде, не меняя при этом своей сущности.

Но так же безусловно и то, что только с появлением общественной собственности появляется, возникает возможность становления социализма. И опять важно отметить, что это не происходит автоматически.

Нередко упускается из виду то обстоятельство, что смена форм собственности — процесс относительно несложный и не очень длительный. Грубо говоря: «Сегодня — твое, завтра — мое». И все может быть решено административ­ным путем — декретом, постановлением, указом. Например, национализация, т.е. огосудар­ствление частной собственности (то ли полная, то ли частичная). Но изменения отношений собственности при этом не происходит. Вчера рабочий ходил на работу на частное предприятие, сегодня — на государственное, так же получал и получает зарплату, а все управляющие, распорядительные функции по управлению производством его по-прежнему не касаются.

Так в чем же принципиальная разница? Нет ее!

Видимо, стоит еще раз напомнить характеристику государственной собствен­ности, данную Ф.Энгельсом в «Анти-Дюринге». Он указывал, что ни переход крупных производственных предприятий «в руки акционерных обществ, ни превращение в государственную собственность не уничтожают капиталистического характера производительных сил... Современное государство, какова бы ни была его форма, есть по самой своей сути капиталистическая машина... Чем больше производи­тельных сил возьмет оно в свою собственность… тем большее число граждан будет оно эксплуатировать». И если считать государственную собственность социалистической, «то Наполеон и Меттерних несомненно должны быть занесены в число основателей социализма» (Маркс К. и Энгельс Ф. Соч., т. 20, с.289–290).

Поэтому возникновение государственной собственности можно рассматривать всего лишь как начальный, подготовительный этап к появлению действительно общественной, т.е. социалистической, собственности.

В этом случае речь идет уже не только о смене форм собственности, а об изменении отношений собственности, когда наемный работник перестает быть таковым и получает возможность превратиться в коллективного владельца собственности, что автоматически означает (хочет он этого или не хочет) возложе­ние на него функций владения, управления и распоряжения собственно­стью, т.е. положение рабочего меняется принципиально.

Именно это и составляет материальную основу социалистических преобразова­ний. Такой процесс, в отличие от первого, одними административными мерами не может быть обеспечен, он неизмеримо сложнее и длительнее и, очевидно, потребует нескольких десятилетий, а скорее — столетий. Хотя бы вследствие новизны, отсутствия опыта и необходимости решения в государственном масштабе впервые в истории человечества. Это должно иметь в основе, прежде всего, широкие и глубокие теоретические разработки, поиск эффективных форм (очевидно, их может быть несколь­ко) и многое-многое другое.

Кстати, вспомним: с чего начиналось социалистическое строительство в СССР? С ликвидации элементарной неграмотности. Тогда, на тот момент, в условиях господ­ства государственной собственности этого было достаточно, ведь трудящийся продолжал фактически оставаться наемным работником. А с появлением социалистической собственности, когда он становится фактическим собственником, каждому трудящемуся необходим определенный уровень экономической и правовой грамотности. Само собой это не придет, этому людей надо учить. Как ни странно, будущие строители будущего социализма над этим пока еще не задумываются.

Итак, следующим непременным и обязательным этапом никогда и нигде еще не производившихся социалистических преобразований должен стать переход собственности в прямое и непосредственное владение, управление и распоряжение трудящихся. О том, что это очень трудно и сложно, упоминалось выше.

Но и одного этого совершенно недостаточно. Одно только такое преобразование, как показывает, в частности, послевоенный опыт югославов, приводит не к социализму, а к чему-то вроде анархо-синдикализма.

Второе. Поэтому непременным и обязательным, социалистическим преобразованием должна быть организация системы взаимодействия различных предприятий и отраслей народного хозяйства страны в интересах социалистического государства в целом.

Однако сложность проблемы и этим не исчерпывается. Социалистическое народное хозяйство не может не быть плановым, а для эффективного планирования должна быть создана объективная система учета и контроля. К сожалению, в СССР такая система работала очень плохо.

Совершенно необходимы разработка, внедрение (и постоянное совершенствование!) во все звенья народного хозяйства механизмов обратной связи. Без этого нельзя рассчитывать на своевременное обнаружение и исправление ошибок. А они неизбежны.

Видимо, не лишним будет предупредить сторонников радикальных, быстрых и резких («амбициозных», как сейчас модно говорить) перемен: частную собственность и рынок просто так запретить или отменить — нельзя, их историческая обреченность и бесперспективность должны быть предметно доказаны в длительном соревновании с социалистической собственностью и разумным планированием. Только тогда это будет основательно и бесповоротно.

Третье. Все это возможно только в условиях демократии, которая не может не быть органической составляющей социализма, ибо таковой должен строить весь народ, а попытки строительства социализма в основном сверху, аппаратным путем, заведомо обречены на провал.

Однако новый вопрос: какая же демократия нам нужна? Ведь их, как и «социализмов», тоже успели придумать немало. Нам усиленно навязывают привычный западный образец, изуродованный, искореженный, намертво приспособленный к нуждам и потребностям правящего класса. Сей образец народ очень быстро оценил по достоин­ству, назвав дерьмократией, а не кто иной, как У.Черчилль в свое время именно ее совершенно справедливо назвал «наихудшей формой правления, придуманной человечест­вом, добавив при этом: «остальные — еще хуже». Ряд авторов не без оснований именует эту «демократию» плутократией. Но зуд творчества и в этой области не оставляет в покое «изобретателей» и «совершенствователей» демократии. Небезызвестный Владислав Сурков недавно придумал еще пару разновидностей — «суверенную» и «либеральную», правда, подав их почему-то не как формы правления, а как идеологии. Стоит ли удивляться?

Нет уж, спасибо, оставим эти самоделки на потребу их «изобретателям» и обывателю, которому все это глубоко безразлично.

Отметим, что последние 20— 30 лет наглядно показали, что и к такой усеченной, кастрированной псевдодемократии наше нынешнее общество все равно не готово. За столетия самодержавия слишком глубоко въелась в сознание наших людей привычка к единовластию.

А нам нужна обычная, нормальная, без всяких «ярлыков» демократия, при обяза­тельном сочетании двух неразрывно связанных ее составляющих — политической, т.е. подлинного (а не формального!) народовластия, равенства всех граждан перед законом, наличия политических прав и свобод, всеобщего избирательного права, выборности органов власти, политического плюрализма. И экономической, т.е. справедливого распределения национального дохода в соответствии с реальным трудовым вкладом каждого трудоспособного члена общества, полноценного обеспечения государством не участвующих в трудовом процессе (инвалиды, пенсионеры и пр.), реальной возможно­сти народа влиять на ход экономических процессов в стране, экономического плюрализ­ма, т.е. смешанной экономики, с сосуществованием различных форм собственности.

Четвертое. Представляется более чем очевидным, что нынешнее морально-нравственное состояние нашего общества делает совершенно необходимыми расчистку культурного пространства, своего рода культурную революцию (разумеется, не китайскую или «швыдковскую), «уборку» огромнейших объемов духовного «мусора», самых низменных обычаев и привычек, так обильно и расчетливо «наваленных» в наше сознание и быт на протяжении последних десятилетий, прекращение беспардонного и бессовестного переписывания и искажения истории.

Задача ничуть не более легкая, чем первые три. Но без постоянного духовного воспитания и перевоспитания наших людей, без упорной, повседневной борьбы с индивидуа­лизмом и эгоизмом нечего и думать о каких-то успехах в грядущем социалистическом строительстве. Стоит еще и еще раз подчеркнуть, что основная, главная трудность будет состоять в том, что строить этот социализм будут современные люди, со всеми своими обычаями, взглядами, привычками, верованиями, понятиями, предрассудками, заблуждениями, накопленными столетиями жизни предшествующих поколений, когда в обществе безраздельно господствовали индивидуализм и эгоизм.

В заключение следует сказать, что было бы непростительной ошибкой не использовать творчески бесценный опыт (как положительный, так и отрицательный) социалистиче­ского строительства в СССР и других странах.

* * *

Естественно, изложить на нескольких листах все проблемы социализма физически невозможно, многие существенные вопросы (например, роль и значение профсоюзов) остались незатронутыми. Нам хотелось обратить внимание на самые важные, определяющие вопросы, показать огромнейшую сложность стоящих задач и невозможность быстрого их решения, т.к. речь идет о создании совершенно новой, принципиально иной общественно-экономической формации.

Надо сказать, что, судя по всему, именно это обстоятельство понято в КНР, переживающей сейчас период, в какой-то мере напоминающий советский НЭП 20 х годов прошлого столетия, но в совершенно иной обстановке, с китайской спецификой и рассчитанный на много лет.

Необходимо также особенно подчеркнуть, что в нынешней обстановке как никогда важно объединение левых сил, понимающих необходимость и историческую неизбеж­ность социализма, но, тем не менее, действующих несогласованно, вразнобой, что значительно снижает, а нередко и сводит на нет эффективность наших усилий. К сожалению, никак не удается преодолеть амбиции, стремление во что бы то ни стало главенствовать, не искать и находить компромиссы, без которых в политике не обойтись, а навязывать только свою позицию. Путь — бесплодный, от этого выигрывают только наши противники. Еще А.В.Суворов заметил: «Амбиции не заменяют амуниции!»

І.МИГОВИЧ


^ Свобода совісті: історія і сучасність


Що таке свобода людини

У своїй довготривалій природній еволюції люди завжди прагнули до кращого життя, намагалися ослабити свою залежність від навколишньої дійсності, розкрити власні творчі сили і здібності. У цих прагненнях наші попередники поступово формували уявлення, які, закріплюючись і передаючись через зміну поколінь, орієнтували і, мов поводир, вели їх вперед у поступальному розвитку. Такі поняття ставали ідеалами. Серед них чи найвпливовіше — свобода. Ще навіть чітко не оформившись у свідомості людей, воно вже рухало їх помислами і поведінкою. Згодом термін «свобода» викристалізувався і закріпився в суспільній думці, визначився змістовно, набув морального і правового визнання.

Що ж означає це безцінне, «солодке слово»?

Сьогодні під свободою розуміють здатність людини діяти відповідно до своїх інтересів і цілей, спираючись на пізнання об’єктивної необхідності. В історії суспільної думки ця проблема традиційно зводилася до питання: чи володіє людина свободою волі, тобто чи зумовлені її наміри і вчинки зовнішніми обставинами, чи вони спонтанні, стихійні, невмотивовані, довільні? Суб’єктивно-ідеа­лістичні теорії розглядають свободу особистості як незалежність її свідомості від об’єктивних умов. В метафізичних вченнях протиставляються свобода і необхідність. Деякі мислителі (Е.Кант) витлумачували їх як антиномії (нерозв’язні суперечності) свідомості. Волюнтаризм проповідує довільність людських вчинків, фаталізм розглядає їх як наперед визначені.

Марксизм-ленінізм стоїть на тому, що проблему свободи слід розглядати не абстрактно, а у зв’язку з реально існуючими природними умовами, суспільними відносинами, практичною діяльністю людей, зумовленою їх потребами, інтересами та цілями. При цьому люди хоч і не вільні у виборі об’єктивних умов, однак володіють певною свободою щодо них. Навіть коли нема альтернативи, люди спроможні уповільнити настання небажаних для них явищ або ж прискорити наближення бажаних. Врешті-решт вони більш або менш вільні і у виборі засобів досягнення мети. Отже, свобода не абсолютна, а відносна і втілюється у життя шляхом вибору певного плану дій. Це залежить від ступеня усвідомлення людьми своїх реальних можливостей, наявності потрібних засобів, збігу їхніх інтересів з об’єктивними тенденціями суспільного процесу, прагненнями соці­альних спільнот та від інших чинників.

Тому марксизм визначає свободу як «пізнання необхідності», що полягає «не в уявній незалежності» особи, колективу, класу або суспільства загалом від об’єктивних законів, а в їх здатності «приймати рішення зі знанням справи» (Маркс К. і Енгельс Ф. Твори, т. 20, с. 109–110). Така відносна історично, водночас реальна практично свобода особи вибирати за різних обставин свою лінію поведінки покладає на неї моральну і соціальну відповідальність за свої вчинки.

За суб’єктами умовно можна виділити свободу індивідуальну, групову, масову, за сферами — світоглядну, політичну, економічну, моральну і т. д., за характером (спрямованістю) — заперечну (від незгод, експлуатації, національного чи духовного гноблення) і позитивну (для наукового світогляду, творчої праці, всебічного розвитку, громадянської активності і т. д.).

Принциповим є те, що будь-яка свобода несумісна із свавіллям, вона причинно зумовлена. Людські думки, інтереси, наміри і вчинки не відміняють свободу, вони впливають на неї через усвідомлення інтересів, зовнішніх обставин. Абстрактної, абсолютної свободи не існує, вона завжди конкретна і відносна. Залежно від об’єктивних умов, рівня свідомості, волі, організованості та інших суб’єктивних чинників люди можуть володіти свободою в одних сферах життєдіяльності і бути позбавлені її в інших; міра їхньої свободи може бути різною — потенційною, дійсною, декларованою, нереалізованою, слабо усвідомленою тощо.

Реальна свобода існує в необхідності як безперервний ланцюг вибору, який люди робили в минулому і привели суспільство до сучасного стану, і передумов їх нинішньої та наступної діяльності. Історичний детермінізм, отже, не позбавляє людей вибору в суспільній діяльності, а передбачає її в собі як запоруку і результат. За визначенням К.Маркса, вільна свідома діяльність становить родову ознаку індивіда, що виділяє людину з-поміж живих істот, а сама свобода, якою вона володіє в конкретну епоху, є необхідним продуктом людського розвитку. Кожен крок людей з тваринного царства «несвободи» «вперед по шляху культури був кроком до свободи», писав Ф.Енгельс.

Незважаючи на труднощі суспільного розвитку (суперечності, антагонізми, катаклізми), в ньому загалом домінує звільнення від соціальних обмежень особи, звуження їх і зростання свободи. Це магістральний шлях до безкласового комуністичного суспільства, де «вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх» (Маркс К. і Енгельс Ф. Твори, т.4, с. 430).

Суспільний прогрес і обсяг людської свободи перебувають в діалектичному зв’язку, взаємозумовлені. Вони вирішальною мірою залежать від рівня розвитку продуктивних сил, політичного устрою, соціальних відносин, духовної культури суспільства, психологічного здоров’я, соціальної зрілості і моральної відпо­відальності людей. Як писав В.І.Ленін, заперечуючи анархістські індивідуалістичні концепції свободи особи, «Жити в суспільстві і бути вільним від суспільства не можна» (Ленін В.І. Повне зібр. тв., т. 12, с. 96). А силу держави він вбачав у свідомості й активності трудящих мас.

В Україні після реставрації капіталізму абсолютна більшість людей виявилися позбавленими свободи. Відновлення приватної власності на засоби виробництва, розкол суспільства на класи експлуататорів і експлуатованих, різка соці­альна поляризація спричинили антагонізм інтересів купки надбагатих і основної маси населення — бідних, монополізацію влади експлуататорами, цілковиту залежність і безправ’я людей найманої праці, ветеранів, безробітних, молоді, стихійність громадянського життя. За таких умов більшість людей змушені обмежувати свободу своїх дій, коритися чужій волі; їх індивідуальний вибір зведений до мінімуму; в міжособистих стосунках переважає свавілля багатіїв і пристосовництво зубожілих.

Сьогодні в нашій країні, як і сто років тому, мірою особистої свободи є розмір приватної власності, а значить і можливість розпоряджатися матеріальними й духовними благами, забезпечувати свої потреби і забаганки. При цьому марно витрачаються ресурси суспільства, ігноруються інтереси більшості населення, обмежується її свобода. Як колись в цитаделях світового капіталізму, кланово-олігархічні угрупування в Україні не лише монополізують власність і владу, а й намагаються встановити ідеологічний диктат, експропріювати на свою користь всю свободу, якою донедавна володіло суспільство в цілому, максимально регламентувати поведінку громадян через поглиблення соціальної залежності. Зведені в закони обмеження поведінки більшості українців стають умовою егалітарної свободи і свавілля експлуататорської меншості.

За таких умов ця меншість через підпорядковані їй владні структури, систему освіти, ЗМІ, виборчі технології цілеспрямовано викорінює із суспільної свідомості гуманні соціалістичні погляди й ідеали та популяризує буржуазні доктрини свободи, зокрема націоналістичні й ліберальні концепції. Свого часу автори
останніх А. Сміт, І.Бентам, Т.Джефферсон, Дж.С. Мілль та інші вважали, начебто максимальне обмеження сфер впливу держави, поширення і вільне розпорядження приватною власністю, забезпечення особистих інтересів сприятиме досягненню загального благоденства, розквіту індивідуальної свободи усіх членів суспільства. Та, як показує історичний досвід і нинішня світова фінансово-економічна криза, побудована на засадах буржуазного лібералізму політика виявилася
хибною. Навіть у країнах «золотого мільярда» свобода хижацького збагачення і бездумного споживацтва збанкрутувала й зазнає краху.

Сучасні українські реалії наочно підтверджують лицемірство й облудність буржуазного тлумачення свободи. Гарячково нав’язуваний у 80–90-х роках минулого століття заклик до руйнування «тоталітарної» соціалістичної системи і розбудови незалежної України, на зразок західного «вільного суспільства», набув тимчасової привабливості в очах частини населення, передусім інтелігенції і бюрократичної верхівки, а через два десятиліття породив народну трагедію. Сьогодні знову актуальні слова В.І.Леніна про те, що «Поки не знищені класи, при всякому міркуванні про свободу і рівність мусить бути поставлено питання: свобода для якого класу? і для якого саме вживання? рівність якого класу з яким? і в якому саме відношенні?» (Ленін В.І. Повне зібр. тв., т. 41, с. 404).

Багато буржуазних ідеологів на Заході (М.Фрідман, Г.Уолліч, Ч. Уайтейкер та ін.) відверто протиставляють свободу рівності. Набувають поширення різні технократичні, біхевіористські, глобалістичні, загальноцивілізаційні концепції, що принижують або заперечують будь-яку свободу особистості, обґрунтовують потребами спільно протидіяти сучасним викликам необхідність підпорядкувати цій мети інтереси і права залежних країн і народів, виправдовують маніпулювання свідомістю і поведінкою людей. Криза буржуазного індивідуалізму і формальних свобод спонукає державно-монополістичну буржуазію роздмухувати кампанію про «загальноєвропейські цінності», «людські права», світову небезпеку комунізму та інші версії. Нав’язувані громадській думці, здійснювані через дипломатію, політику, ці концепції і версії насправді ведуть до обмеження демократичних прав і свобод, посилення контролю над масами, появи екстреміст­ських рухів, затьмарення свідомості підростаючих поколінь.

Однак у кінцевому підсумку ці зусилля виявляться марними. Антигуманні антагоністичні відносини між людьми не можуть існувати вічно. В ході їх подолання реалізуються об’єктивні умови справжньої свободи. На зміну стихійним, несправедливим процесам у суспільстві приходить передбачуваний, планомірний розвиток з бажаними економічними, політичними і соціальними наслідками. На цьому магістральному шляху суспільна активність людей ставатиме все більш вільною, свідомою, творчою.

Як засвідчує історія, людство завжди боролося проти соціальних обмежень своєї свободи, хоч би якими ідеологічними формами вони маскувались. Вимоги свободи, справедливості і рівності були взаємозумовленими, хоча обґрунтовувались ідеологами різних класів по-різному. Напередодні буржуазних революцій у Західній Європі та Північній Америці вони були проголошені як природне право усіх людей рівною мірою користуватися досягненнями цивілізації.

Історично першим документом у цій сфері вважається Декларація прав людини і громадянина, прийнята національними зборами Франції 26 серпня 1789 р. Після тривалого панування ідеології католицької церкви, крізь передсуди і обмеження пробилося усвідомлення того, що «забуття прав людини чи їх зневажання є єдиною причиною суспільних бідувань і зіпсованості урядів». У першій же статті декларації підкреслювалась вистраждана істина про те, що люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах, а суспільні відмінності можуть ґрунтуватися лише на загальній користі. Метою політичних союзів проголошувалось забезпечення природних і невід’ємних прав людини. Такими були і залишаються свобода, власність, безпека і опір гнобленню.

Проте після визначення суспільних орієнтирів на загальне благоденство минуло ще півтора століття революцій і воєн. Метафізичні ідеї свободи, рівності і братерства важко долали спротив фінансових заводіїв, недалекоглядних полі­тиків, реакційного духовенства. Для новонародженого капіталізму невдовзі головним прагненням виявилися поділ міжнародних ринків, досягнення світового панування будь-якими засобами, навіть через ганебний колоніалізм. Людина перетворилася на звичайний ресурс для отримання надприбутків, як земля і капітал.

Реальну можливість розпоряджатися плодами своєї праці та власною долею відкрив Великий Жовтень.

У 30-х роках минулого століття французький юрист Рене Кассен дійшов висновку, що для досягнення реальної свободи і рівності людей потрібен надій­ний правовий механізм на рівні світового співтовариства. В 1941 р. президент США Рузвельт, передбачаючи неминучу перемогу над зловісною фашистською ідеологією, виклав своє розуміння майбутнього у відомих «чотирьох свободах». Першою з них він вважав свободу слова і висловлювання думок, другою — свободу віросповідання для усіх, третьою — свободу від нужди, четвертою — свободу від страху, що означає загальне скорочення озброєнь в усьому світі.

Ще тривала Друга світова війна, а уряди багатьох країн почали шукати шляхи запобігання подібним трагедіям у майбутньому. У жовтні 1943 р. представники СРСР, США, Великобританії і Китаю визнали необхідність якомога швидшого створення міжнародної організації для забезпечення миру і безпеки країн та народів на засадах їх суверенної рівності і гуманізму. На Ялтинській зустрічі керівників радянського, британського і американського урядів у лютому 1945 р. було визначено принципи і механізми діяльності Організації об’єднаних націй (ООН). Незабаром її установчі документи остаточно прийняла конференція у Сан-Франциско, і 24 жовтня 1945 р. Статут ООН набрав чинності. Одним із її засновників стала Українська РСР, делегацію якої очолював академік-комуніст Д.Мануїльський. Нова міжнародна організація одним з перших порушила питання про створення Комісії з прав людини.

Редакційний комітет з авторитетних і високопрофесійних учених демократично підготував «Женевський проект», який після обговорення більш ніж 50 державами 10 грудня 1948 року схвалила Генеральна асамблея ООН як Загальну декларацію прав людини. Її перша стаття проголосила: «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти стосовно один одного в дусі братерства». Декларація стала основою для вироблення і прийняття багатьох конкретних міжнародних і національних документів з прав людини, що мають обов’язкову юридичну силу. Так, стаття 3 Конституції України проголошує: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави».

Сьогодні на планеті знову загострилися суперечності між капіталом і працею. Світова фінансова криза переростає в економічну, соціальну, політичну. Ця тенденція особливо небезпечна для України, де пануючий кланово-олігархічний режим чинить беззаконня, брутально зневажає права і свободи громадян. Сумною реальністю нового століття є глобальне прагнення капіталу США і Заходу домінувати над іншими країнами і над людиною. Дедалі очевидніші паростки різновиду фашистської ідеології «золотого мільярда», тобто лише тих, хто «гідний» жити на Землі. Свої претензії ідеологи технократичного, антигуманного неолібералізму обґрунтовують нездатністю демократії справитися з глобальними проблемами, породженими, не в останню чергу, хижацькою ненаситністю новітнього імперіалізму.

За нестримного устремління транснаціональних корпорацій до світового панування вкрай актуальною стає проблема забезпечення прав і свобод людини, насамперед на гідне життя і вільний розвиток, причому скрізь і для усіх, а не тільки певної частини населення в окремих країнах.

Історичний досвід, здобутки і уроки минулого — неоціненне надбання новітньої цивілізації. Осмислюючи і творчо його застосовуючи в нових умовах, людство здатне справитися з викликами ХХІ століття. Воно послідовно рухатиметься до демократії і свободи, невідворотно, хоч і нерівномірно, наближатиме комуністичне суспільство, в якому, за передбаченням Ф.Енгельса, «об’єктивні, чужі сили, що панували до цього часу над історією, переходять під контроль самих людей. І тільки з цього моменту люди почнуть цілком свідомо самі творити свою історію, тільки тоді суспільні причини, які приводять вони в рух, матимуть в значній і дедалі більшій мірі і ті наслідки, яких вони бажають. Це є стрибок людства з царства необхідності в царство свободи» (Маркс К. і Енгельс Ф. Твори, т. 20, с. 278). Одночасно з цим кожен член суспільства набуває реальні можливості для всебічного і повного розвитку закладених у ньому здібностей і талантів, для вільного доступу до нагромадженого людством досвіду, знань та інших духовних цінностей, володіючи при цьому вільним часом для їх засвоєння.

Шлях до нового суспільства буде, природно, тривалим, нелегким. На ньому нинішня трагедія України — то прикра сторінка. Ії неодмінно буде перегорнуто. Але автоматично цього не станеться. За свободу нашого поневоленого люду доведеться поборотися — повсюдно, безперестанку, усім здоровим, патріотичним силам. Багато залежатиме від свідомості, згуртованості, цілеспрямованості трудящих. Народ України історично волелюбний, мудрий, хоробрий. Ниніш­ня його втома, апатія — тимчасові. Віками й тисячоліттями він наполегливо добивався свободи й гідної долі. Спираючись на традиції, здобутки минулих поколінь, національні прагнення і волю, трудящі країни рано чи пізно змінять принизливе підневільне становище на гуманне, справедливе і вільне суспільство. Його невід’ємною засадою покликана стати