М. М. Петрущенков член цк, перший секретар Чернігівського міськкому Компартії України
| Вид материала | Документы |
- Інформаційне повідомлення про позачерговий 43 з’їзд Комуністичної партії України, 2969.32kb.
- Хронологічна довідка про функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування, 24.04kb.
- Корпоративний каталог періодичних видань бібліотек вищих навчальних закладів Чернігівського, 1171.5kb.
- Виклик часу І компартія україни доповідь першого секретаря Компартії України, 804.78kb.
- Національна академія наук україни інститут історії україни член-кореспондент нан україни, 756.03kb.
- Ганус Сергій Олексійович Технічний секретар оргкомітету: аспірантка кафедри історії, 108.85kb.
- Галина Вікторівна Лінчевська, методист нмц громадянського виховання, виховних технологій, 73.76kb.
- Галина Вікторівна Лінчевська, методист нмц громадянського виховання, виховних технологій, 73.04kb.
- Річний звіт про роботу секції «сільськогосподарські науки» придніпровського наукового, 243.37kb.
- Володимир Мельниченко Тарас Шевченко, 7515.95kb.
Під час проведення акцій постійно підкреслюється, що в цей критичний момент Компартія України готова взяти на себе управління країною й відповідальність за вихід її з кризи.
Перебіг протестних акцій висвітлювався в центральних газетах інформаційного комплексу КПУ («Комуніст», «Рабочая газета», «Киевский вестник», «Новая волна», «Вільна Україна»), у газетах місцевих партійних комітетів КПУ загальним разовим тиражем понад 2 млн примірників. Матеріал про акції протесту постійно розміщувався на сайті КПУ, «Комінформі», сайтах обласних партійних комітетів.
^ Набирає сили заключний, третій, етап акції під гаслом «Ющенко — валіза — Америка», який закінчиться масовою акцією в столиці України — Києві 23 лютого 2009 року. Головна особливість полягає в її неординарності й сприйнятті всіма верствами населення, особливо молоддю. Очікується, що в мітингу на майдані Незалежності візьмуть участь люди з усіх кінців країни.
Проте, аналізуючи перебіг і результати Всеукраїнської акції протесту «Геть Ющенка та олігархів! Трудящим — гідне життя!», необхідно зробити низку важливих політичних висновків.
Перше. Практично у всіх базових областях кількість протестуючих не відповідала нашим сподіванням і темпам падіння виробництва. В окремих регіонах вони були нечисленними й проходили, на жаль, мляво. Мітинги не мали особливого відгуку в жителів обласних центрів, серед яких не було бажаючих спонтанно приєднатися до них.
Це свідчить не тільки про недостатній вплив партійних комітетів на населення, а й про те, що воно ще не «дозріло» до масової участі в акціях протесту.
Звідси висновок: нашим парторганізаціям слід приділити першочергову увагу підвищенню політичної активності громадян. Особливо в умовах кризи, коли ми повинні залучити на свій бік трудящих, готових до практичних дій.
Друге. Партійні комітети на місцях, наші пропагандисти й агітатори не досить вміло й наполегливо використовують наявний інформаційно-пропагандистський ресурс. Тільки Донецький обком склав належний план інформаційного забезпечення обласних протестних акцій. Листівкова атака з приводу організовуваних акцій використовувалася з дуже слабким кількісним ресурсом, не завжди проводилася попередня роз’яснювальна робота з місцевим населенням.
Третє. Незважаючи на те, що ЦК рекомендував налагодити стосунки з трудовими колективами й енергійно залучати їх до участі в протестних акціях, — така робота проводилася епізодично й лише окремими комуністами-ентузіастами. У результаті представники трудових колективів на наших акціях практично були відсутні.
Сподіваємося, що ці висновки й пропозиції будуть враховані в подальших протестних акціях.
^ Характер і рушійні сили соціального протесту
Зростання соціальної напруженості в суспільстві підтверджують результати всіх соціологічних опитувань. Дедалі більша кількість громадян готова підключатися до акцій громадянського протесту. 27% населення готові взяти участь у мітингах і демонстраціях, страйках та бойкотах.
Аналіз започаткованих Компартією протестних акцій дає підстави зробити такі висновки.
Перше. Зростає кількість бажаючих підтримати протестні акції, ініційовані комуністами. Наше гасло «Геть Ющенка та олігархів!» точно відображає настрої трудящих і розуміння ними ситуації.
Але разом з тим багато учасників наших політичних акцій беруть участь також і в заходах, організовуваних їхніми класовими ворогами, усілякими політичними спекулянтами, проявляючи тим самим класову й ідеологічну нерозбірливість.
Гострота соціальних проблем різко зростає, однак масштаби й масовість протестних настроїв та виступів за темпами зростання значно відстають. Мусимо визнати, що соціальний протест ще не має чітких організаційних форм, єдиних гасел і не набув загальнонаціонального масштабу.
Готовність українських трудящих до протестних дій дуже часто продиктована не усвідомленням свого соціально-класового інтересу, а бажанням розв’язати скороминущу проблему:
— добитися своєчасної виплати заробітної плати;
— не допустити масових звільнень;
— запобігти тарифному свавіллю місцевої влади або захистити свої майнові права.
Очевидно, що самі протестні виступи — стихійні й мають локальний характер. У більшості випадків вони обмежені своїм підприємством, своїм містом або селищем, спрямовані на забезпечення вузького групового інтересу. І досі це скоріше соціальний вибух місцевого значення, аніж загальнонаціональний організований протестний рух.
^ За таких умов особливо актуальним для комуністів стає завдання політичної, організаційної, інформаційної допомоги трудящим. Трудові класи повинні усвідомити спільність своїх соціальних інтересів, а протестний рух має перетворитися на потужну й організовану силу.
Друге. Необхідно відзначити, що кризові явища в економіці залежно від галузі, регіону, розміру підприємства, форми власності проявляються нерівномірно. Тому наслідки кризи по-різному відчувають різні групи українських громадян.
Наприклад, індустріальні регіони — Донецька, Харківська, Луганська, Дніпропетровська й Запорізька області — найбільшою мірою відчувають вплив економічної кризи. У цих областях «обласкані» й пригріті владою власники, не враховуючи інтересів трудящих, закривають підприємства, проводять скорочення зарплат, ідуть на масові звільнення. Тут протестні виступи мають, в основному, соціально-трудовий характер, і їхніми основними активістами є індустріальні робітники.
Акції громадянського протесту в столиці України та інших великих містах пов’язані, насамперед, з невдоволенням політикою місцевої влади. Найчастіше тема соціального протесту — це запровадження нових необґрунтованих антиконституційних поборів, зростання тарифів і зниження якості послуг підприємств ЖКГ, транспорту й зв’язку.
Проблеми у фінансовій системі України, черговий обман вкладників і терор проти позичальників комерційних банків також призвели до зростання протестних настроїв. Особливо — серед городян, офісних працівників.
Одним із основних факторів зростання соціального протесту стала агресивна кредитна політика банків. Як у дешевому бойовику, громадян спочатку взяли в заручники, фактично нав’язавши кредити на невигідних умовах, а тепер вимагають викуп, погрожуючи позбавити квартири, машини чи іншого особистого майна.
Влада й олігархічні партії в парламенті не підтримали ані запровадження мораторію на вилучення заставного майна, ані фіксацію курсу долара на момент одержання кредиту.
Зростання соціальної напруженості в містах, пов’язане з безробіттям і фінансовими негараздами позичальників, також створює серйозний ґрунт для організованого протестного руху.
Третє. На сьогодні найбільш активними суб’єктами протестних акцій виступають колективи промислових підприємств і громади великих індустріальних міст. Однак можна упевнено сказати, що в міру поглиблення кризи невдоволення в суспільстві наростатиме повсюдно, а соціально-класовий склад протестних рухів розширюватиметься.
Зупинення промислових підприємств, скорочення економічної активності і втеча великого бізнесу в тінь неминуче спровокують проблеми з наповненням державного бюджету. Затримки з виплатами заробітної плати й скорочення реальних доходів призведуть до посилення протестних настроїв серед працівників бюджетної сфери. До страйкового руху можуть підключитися вчителі, лікарі, державні службовці.
^ Прагнення захистити свої права зростатиме і серед пенсіонерів. Абсолютно очевидно, що вже в найближчому майбутньому ця влада не зможе гарантувати їм навіть мінімальний рівень життя.
Різке падіння доходів громадян ще більше загострить комунальні проблеми. Збільшення тарифів, масові відключення світла, тепла, гарячої води й газу, як це сталося в містах Донецьку й Дніпропетровську, критичне зношення інфраструктури життєзабезпечення й загроза техногенних катастроф — активізують протестний рух територіальних громад. Учасників таких виступів об’єднує не соціально-класовий інтерес, а приналежність до однієї територіальної громади. Тому в акціях протесту можуть брати участь не тільки пенсіонери, різнороби, самозайняті, а й дрібні підприємці, держслужбовці.
^ Активну участь в акціях протесту можуть взяти й селяни, тому що останнім часом загострилася проблема земельних відносин. З різних причин триває відчуження селян від власності на землю, почастішали випадки незаконного захоплення земель громад. Необхідно врахувати й те, що на селі швидкими темпами руйнується соціальна інфраструктура. Закриваються школи, клуби, бібліотеки. Молоді ніде працювати.
Режим намагається скасувати мораторій на продаж землі. В умовах кризи це спровокує прискорену скупку землі. Наслідком цієї так званої реформи стане не тільки збезземелення дрібного українського селянства, а й поява кількох сотень тисяч безробітних. Це призведе до подальшого зростання соціальної напруженості на селі.
Четверте. Аналізуючи сьогоднішній стан суспільства й характер суспільного протесту, необхідно виділити ще одну важливу особливість. Більшість сплесків соціального протесту, які не одержали належної організаційної та ідейно-політичної підтримки, стають об’єктами політичних маніпуляцій.
Політичні маніпуляції невдоволенням людей особливо небезпечні тим, що вони можуть стати причиною силового вирішення соціального конфлікту. Невдоволення громадян і зростання протестних настроїв створюють живильне середовище для політичних радикалів усіх мастей, які використовуватимуть стихію в інтересах олігархів.
Ці нові «попи гапони» за вказівкою влади розпалюватимуть в суспільстві нові вогнища конфліктів і суперечностей. Під впливом таких політичних провокаторів навіть локальний і стихійний соціальний протест може виливатися в різкі й навіть насильницькі форми.
Ця загроза цілком реальна. Багато наших співгромадян готові до участі в таких акціях. Грудневе опитування Центру ім. Разумкова показало, що 17,5% готові до незаконних форм протесту і майже кожен десятий готовий брати участь в акціях, пов’язаних із силовими або насильницькими діями.
Як показує практика нашої політичної боротьби, стихійні соціальні вибухи не дозволять захистити соціально-класові права трудящих, а отже, розв’язати проблему по суті. Тому першочергове завдання комуністів на нинішньому етапі — спрямувати соціальний протест в організоване русло.
«Без організації мас пролетаріат — ніщо. Організований, він — все», — ці слова Володимира Ілліча Леніна сьогодні актуальні як ніколи (Ленін В.І. Повне зібр. тв., т.14, с.115).
^ Основною опорою й активістами організованого протестного руху можуть виступити індустріальні робітники великих промислових підприємств.
При цьому ми повинні усвідомлювати, що не кожен наш заклик матиме негайний відгук. І якщо ми не почнемо працювати із суспільними настроями й соціальними групами вже зараз — комуністи виявляться в ролі відсторонених спостерігачів.
^ Визначальними на даному етапі будуть два фактори.
По-перше, те, що масова свідомість зберігає свою інертність.
По-друге, те, що готовність трудящих мас негайно виступити на захист своїх прав і підтримати позицію комуністів не залежить напряму від темпів погіршення економічної ситуації.
^ До чого ми повинні бути готовими
Які ж негативні тенденції і явища набули сталого характеру? Це насамперед:
— кланова боротьба за владу, яка остаточно паралізувала уряд і вертикаль виконавчої влади, внаслідок чого вони втратили вплив на розвиток економічної кризи;
— падіння ВВП і зупинення підприємств, що призводить до масових звільнень працюючих. За оцінками незалежних експертів, у 2009 році рівень безробіття може перевищити 11%. Таким чином, бюджет і пенсійний фонд виявляться не в змозі захистити малозабезпечені верстви суспільства, що неминуче спровокує глибоку соціальну кризу;
— темпи інфляції, які в 2009 році, за оцінками експертів, матимуть тенденцію до підвищення приблизно до 15–20%. Небезпека цієї тенденції полягає в політиці уряду, орієнтованій на нарощування внутрішнього боргу. В 2009 році, відповідно до плану надходжень коштів до державного бюджету, Мінфін планує залучити 70 млрд грн за рахунок внутрішніх боргових зобов’язань (третина(!) всіх доходів держбюджету. Продовжиться прихована емісія, бо єдиним великим покупцем українських ОВДП у період економічної рецесії стане Нацбанк;
— подальше падіння національної валюти. Експерти не виключають, що у разі реалізації негативного сценарію в Україні за 1 дол. даватимуть від 12 до 15 і більше гривень.
Різке погіршення ситуації в економіці означає тільки те, що з, одного боку, нинішня влада втрачає контроль над процесами, а з другого, — відсутність осмисленої програми подолання кризи, безсистемні й бездумні дії лише поглиблюють розвал економіки.
Ющенко, Тимошенко, уряд і Секретаріат президента, олігархічні партії в парламенті розв’язали політичну війну на взаємне знищення. Становище в країні цікавить їх тільки як привід для взаємних обвинувачень і нових пропагандистських кампаній.
Таким чином, управлінський хаос і злочинна безпорадність влади спричиняють не тільки подальший спад у промисловості, банкрутство малого й середнього бізнесу, що в рази збільшить армію безробітних, а насамперед колапс пенсійної системи, фактично без засобів до існування залишаться малозабезпечені громадяни, критичний стан комунальних підприємств загрожує обернутися колапсом всієї системи життєзабезпечення.
У таких умовах політичні події в нинішньому році можуть розгортатися за трьома сценаріями.
^ Перший сценарій — встановлення жорсткої авторитарної диктатури. Уже сьогодні деякі буржуазні політики заговорили про «тверду руку» і «сильного лідера», здатного вивести країну з кризи.
Роблячи ставку на диктатора, олігархи розраховують на хвилі суспільного невдоволення привести до влади підконтрольного їм політика й наділити його необмеженими повноваженнями. Потім під гаслами боротьби із кризою здійснити масштабний переділ на свою користь землі, власності й сфер впливу.
^ Другий сценарій — збереження безвладдя під владою олігархів. Цей сценарій передбачає проведення дострокових парламентських виборів.
За рахунок виборчої кампанії олігархічні партії в змові із президентом намагатимуться запобігти наростанню суспільного протесту, а потім перегрупуватися й законсервувати ситуацію. Протримати економіку «на плаву» вони сподіваються за рахунок розпродажу активів і подальшої експлуатації й погіршення стандартів життя трудящих.
Аналізуючи роботу політичних партій, можна стверджувати, що олігархічні сили вже зробили вибір на користь цих двох сценаріїв руйнування країни й власного збагачення.
Комуністи попереджають трудящих, що саме їм доведеться заплатити за хаос і безвладдя, а точніше, за зміцнення олігархічної влади й власне гноблення капіталістичним ладом.
^ Об’єктивно існує і третій сценарій — відновлення керованості країни та економіки. Для цього насамперед необхідно встановити жорсткий парламентський контроль над виконавчою владою. За активної участі протестуючих мас повинен бути сформований уряд Народної довіри. При цьому кадровий склад нового Кабінету Міністрів має формуватися не за політичними, а за професійними ознаками.
Це дозволить на якийсь час припинити війну олігархів і стабілізувати соціально-економічну ситуацію в країні, насамперед для малозабезпечених.
При цьому трудящі повинні розуміти, що це тимчасовий захід, а головне — необхідно усунути режим і буржуазію від влади.
Давайте розглянемо, у чому полягають інтереси великого капіталу.
^ Стратегія Блоку Юлії Тимошенко — авторитарний сценарій утримання влади будь що, забезпечення політичної перемоги свого лідера. У зв’язку з наступними президентськими виборами на це буде кинуто всі сили й кошти.
При цьому дострокові президентські вибори, які зараз активно підтримує БЮТ, можуть стати єдиною зброєю, яка дозволить БЮТ не тільки зберегти, а й зміцнити свою владу. Головна загроза, котру несе в собі прихід до влади великого капіталу, який підтримує БЮТ, — це встановлення популістської авторитарної влади в умовах соціально-економічної кризи.
Крім того, не виключений і тактичний союз БЮТ і Партії регіонів після президентських виборів. Коаліція БЮТ–ПР — це цілком можливий новий формат олігархічної змови, який змінить нинішній «помаранчевий» режим.
^ Партія регіонів знаходиться в стані внутрішнього розколу. Вихід, котрий нав’язують сьогодні регіонали парламенту, — пройти дострокові парламентські вибори і, таким чином, сформувати новий формат змови буржуазії. Це сценарій відвернення уваги трудящих від кризи, це шлях до нових олігархічних комбінацій у владі.
Не виключаю, що, незважаючи на гасло про дострокові парламентські й президентські вибори, регіонали насправді готові зберегти Ющенка на другий президентський строк, а самі — повернутися до керівництва виконавчої влади. Але без згоди парламенту такий сценарій нереальний. І тільки у разі соціального вибуху дострокові парламентські вибори можуть стати вимушеною необхідністю.
^ Блок Литвина — вичікувальна позиція, прагнення вдати із себе політичного посередника, тримача «золотої акції», і спроба одночасно зберегти якусь «самостійність». Не виключено, що Литвин сподівається на те, що він може бути затребуваний як фігура компромісу. З нашої точки зору, сам Литвин та його блок не зацікавлені в проведенні дострокових парламентських та президентських виборів і не готові розділити відповідальність за діяльність діючого уряду.
^ Націоналістичні партії, які входять у блок «Наша Україна — Народна самооборона», також гучно заявляють про так звану національну ідею, котру навіть не можуть сформулювати, а фактично думають тільки про одне — як би утриматися при владі.
^ Як бачимо, така політична мімікрія в Україні вестиме до фактичного застою влади й збереження постійного конфлікту з відповідними клановими розборками.
Єдиний позитив — спроба посилити вплив парламенту на виконавчу владу. Але нинішня коаліція в складі БЮТ, Нашої України й Блоку Литвина не має більшості, і все це закінчиться лише черговою «демократичною» демагогією.
^ Тактика комуністів у нинішніх умовах буде спрямована на досягнення трьох принципових позицій.
Перше. Відновлення контролю держави над ситуацією в економіці й фінансовій сфері. Національна катастрофа може відкинути країну на десятки років назад, а мільйони трудящих — залишити без засобів до існування. Ми повинні зробити все, щоб соціальний протест став організованим і спрямованим на вирішення головного питання — повернення влади трудящим.
Друге. Скасування поста президента й відставка Ющенка. Ми будемо добиватися імпічменту і наполягати на скасуванні посади президента взагалі.
Третє. Розширення повноважень Верховної Ради як вищого органу представницької влади з формування внутрішньої й зовнішньої політики, підвищення повноважень місцевого самоврядування.
Головне завдання комуністів на найближчу перспективу — не допустити, щоб політичним результатом економічної кризи в Україні стало зміцнення влади диктаторів та олігархічних кланів, а також не допустити різкого зниження життєвого рівня трудящих.
^ На шляху до організованого руху трудящих
Кілька конкретних прикладів виступів робітників на рівні великих заводів показали, що робітничий рух відроджується. І відроджується знизу. Саме тут, на базовому рівні, відбувається відбір нових, життєздатних форм самоорганізації трудящих.
Звичайно, ситуація в трудових колективах непроста. Втрачено багато традицій солідарної боротьби за свої права. Великий вплив мала пропаганда буржуазних цінностей, яка утвердила примат конформізму й споживчого егоїзму.
Низький авторитет значної частини профспілок, відрив профспілкової верхівки від робітничих низів, формалізм в організації їхньої роботи значно ослаблюють організацію боротьби трудящих за свої економічні права. Фактично в більшості випадків профспілки розуміють свою роль як якусь культурно-розважальну й прислуговуючу власнику підприємства, вони не бачать себе в ролі захисника корінних інтересів трудового колективу, у ролі захисника конкретних прав і свобод кожного члена профспілки.
Необхідно визнати й те, що перелом у свідомості основної частини робітників ще не відбувся. Організовані робітничі заворушення на великих заводах (Херсонський машинобудівний завод) — це, на жаль, поодинокі приклади. Економічна криза в цих умовах може стати або каталізатором об’єднання людей праці, або черговою перешкодою для нього.
Аналіз проведених акцій протесту говорить про необхідність скоригувати методи дій партії виходячи з того, як розвиваються протестні настрої.
Гадаємо, робота партійних комітетів повинна бути спрямована на відновлення або активізацію рад трудових колективів (РТК), завдання яких — захистити підприємства від зазіхань олігархів, організувати трудовий колектив на боротьбу за свої соціально-економічні інтереси. Наступний крок — на
основі РТК формувати територіальні трудові ради (ТТР), завдання яких — забезпечити солідарність різних загонів робітників, службовців, представників малого бізнесу.
^ Спільними зусиллями Компартії України, рад трудових колективів, територіальних трудових рад повинна стати боротьба за реалізацію:
— програми-мінімум — це одержання трудовим (робітничим) колективом права повноцінної участі в управлінні виробництвом, включаючи й процес контролю за розподілом прибутку;
— програми-максимум — це одержання РТК повного контролю за виробництвом.
Ще раз підкреслю, що така постановка завдання — вимушений захід, бо революційна ситуація ще не визріла.
Крім того, досвід створення РТК і ТТР — це самоусвідомлення робітниками необхідності у боротьбі захищати свої інтереси, це самоусвідомлення ролі робітничого класу в нових умовах.
На тлі різкого спаду виробництва, перспективи масових звільнень, дефіциту оборотних коштів, різкого падіння рівня життя і, отже, зростання масового невдоволення вимога робітників брати участь в управлінні й контролі над виробництвом і розподілом прибутку пробуджуватиме класовий інтерес у найманих робітників.
Події на Сумському фарфоровому заводі, заводі «Дніпропрес» і особливо на Херсонському машинобудівному заводі тому підтвердження. Захоплення робітниками Херсонського машинобудівного заводу свідчить про нове піднесення робітничого руху в нашій країні. На ХМЗ люди не одержували заробітної плати ще з вересня 2008 року. За невблаганною і жорстокою логікою ринкової економіки окремому капіталісту стало невигідно підтримувати виробництво на заводі і він вирішив скоротити всіх працівників, а більшу частину обладнання продати.
Знищення заводу — це удар по життю 1,5 тисячі працівників, котрим нічим годувати свої сім’ї, по життю Херсона, для якого завод — одне з підприємств, які становлять основу міського господарства. Це удар і по економіці всієї України, бо у разі ліквідації заводу країна втратить власну базу виробництва високоякісної сільгосптехніки.
Робітники ХМЗ, спираючись на Антикризову програму партії, зажадали націоналізації заводу під контролем трудового колективу й державної підтримки збуту обладнання. А щоб націоналізація не перетворилася на збагачення держчиновників, потрібен робітничий контроль.
Самі робітники вважають, що їхню ініціативу повинні підтримати по всій країні. Одне з їхніх гасел — «Сьогодні в Херсоні — завтра по всій Україні!»
Націоналізація й робітничий контроль — це те, на що буржуазна держава не піде, бо це пряме ущемлення інтересів класу капіталістів. Але ці заходи — перший крок до розвитку класової свідомості найманих працівників, а отже, і до встановлення народної влади.
Наше завдання — щодня пояснювати, що без знищення капіталістичного способу виробництва корінні проблеми робітників розв’язані бути не можуть. У той же час не можна піддаватися ультралівим ілюзіям і вважати, що такі суспільні зміни можуть відбутися відразу «у готовому вигляді», без боротьби найманих працівників.
Для реалізації названих цілей і завдань необхідно:
— поєднати партійну агітацію із широким робітничим рухом. Завдання — об’єднати якомога більшу кількість робітників, які не належать до прямих прихильників КПУ. Комуністи повинні допомагати в організації страйкомів, РТК, ТТР;
— поширити заклик КПУ «до самоорганізації найманих робітників у страйкоми, РТК, ТТР для захисту своїх соціально-економічних прав і боротьби з хазяями підприємств за свої інтереси». Закликати «організовуватися в первинні осередки й встановлювати зв’язок із ЦК КПУ для координації роботи й для допомоги в оформленні страйкомів»;
— особливу увагу слід звернути на великі підприємства й галузі в цілому, колективи яких готуються до скорочення або де вони вже почалися. Потрібно заготовити агітаційно-пропагандистський матеріал (листівки, стенди, плакати тощо) з конкретними текстами й гаслами. У даних матеріалах аргументовано показувати цілі олігархів та їхнього режиму й небезпеки грядущого безробіття для робітників;
— в агітаційно-пропагандистських матеріалах і в усній агітації говорити прямо й відкрито про те, що від кризи постраждають всі верстви населення й усі професійні групи, а не тільки малозабезпечені. Говорити прямо й відкрито про те, що КПУ — це єдина партія, яка пропонує принципові заходи виходу із кризи в інтересах всіх верств населення;
— в агітаційно-пропагандистській продукції повинна міститися в обов’язковому порядку, крім гасел соціального протесту, інформація про «Програму національного порятунку» КПУ.
^ Одним із кроків завоювання лідируючого становища в робітничому середовищі є створення Комітету координації колективів України, які борються. Ідея створення Комітету, котрий, по суті, буде виконувати роль Всеукраїнського страйкому, виходить від самих робітників ХМЗ. Тепер вони вже одержали відгуки на цю ініціативу від підприємств Луганської, Донецької, Львівської областей. Це ті перші паростки класової свідомості в робітників, які формують розуміння того, що тільки колективна, організована боротьба може привести до перемоги.
У зв’язку із цим на нашому Пленумі пропонується обговорити доцільність проведення в областях форумів робітників. На таких форумах можна було б обговорити різні питання: насамперед питання боротьби робітників за владу, вивчити досвід наростаючої протестної боротьби, розглянути боротьбу за збереження робочих місць в умовах кризи, про боротьбу робітників за підвищення заробітної плати до рівня вартості робочої сили.
^ Які завдання стоять у зв’язку з цим перед комуністами?
По-перше, ми повинні активно працювати в трудових колективах великих заводів, таких, як Херсонський машинобудівний завод. Насамперед тих, котрі вже продемонстрували готовність захищати свої соціальні завоювання. Саме вони стануть джерелом практичного досвіду й зарядженості на боротьбу для інших колективів.
Ми також повинні йти на підприємства, трудящі яких поки що знаходяться у стані розгубленості й роз’єднаності. Нам слід бути готовими до того, що тут доведеться зіткнутися з недовірою до наших агітаторів, протидією «ручних» профспілок, які стоять на боці власника, штрейкбрехерством у самому трудовому колективі.
Наше завдання — йти й пробивати ці перешкоди. Викривати й виводити на чисту воду владу, допомагати робітникам з’ясовувати справжні причини затримання зарплати, показати робітникам на конкретних прикладах, у чиїх кишенях осідає прибуток.
Враховуючи роз’єднаність робітників, втрату колишньої класової солідарності, конче важливо, шановні товариші, вичленити «базовий осередок», котрий справді здатен стимулювати самоорганізацію. На мій погляд, таким осередком може стати цеховий колектив, робітнича бригада, де спільні біди й проблеми безпосередньо вплетені в спільну виробничу й громадську діяльність.
Саме на цьому рівні потрібно шукати і справжніх колективних лідерів, здатних брати участь в організації трудового комітету всього підприємства, шукати шляхи до відродження боєздатної профспілкової організації «знизу», від самої виробничої діяльності робітничого колективу.
У цьому нам допоможе глибоке вивчення досвіду класової боротьби, особливо в останній чверті ХІХ — на початку XX століття. У той час профспілки ще не були «кишеньковими структурами» власників і могли ефективно відстоювати інтереси пролетаріату.
Особливої уваги заслуговує досвід більшовиків, котрий може бути використаний і сьогодні.
У першу чергу це:
— підготовка й проведення акцій протесту — страйків і забастовок на промислових підприємствах;
— організація робітників в умовах протистояння з адміністрацією й власниками підприємств;
— активна участь у судових розглядах від імені трудових колективів.
Також слід активно вдаватися до таких методів організованої боротьби, як:
— представлення депутатами-комуністами всіх рівнів позиції протестуючих в органах влади й засобах масової інформації;
— чинення суспільно-політичного тиску на прийняття рішень органами влади всіх рівнів шляхом організації маніфестацій та мітингів.
У зв’язку з цим нам слід згадати досвід країн Латинської Америки — Болівії, Венесуели, Еквадору, Перу, Аргентини. Саме організований протестний рух трудящих, стрижнем якого був індустріальний пролетаріат, став рушійною силою соціалістичних революційних виступів у цих країнах. Тільки організований робітничий рух зміг протистояти диктату МВФ в 90-х роках ХХ століття й агресивним спробам США насадити своє економічне панування в Латинській Америці.
По-друге, нам слід відпрацювати нові форми обміну досвідом, зв’язків і взаємодії між різними трудовими колективами, насамперед на горизонтальному рівні в межах району чи міста.
Основою активізації трудового руху може стати його організація на базі створення територіальних трудових рад. Їхнє завдання — забезпечити регіональну координацію виступів працівників різних підприємств. На їх основі згодом можуть сформуватися нові профспілкові об’єднання — послідовні захисники інтересів трудящих.
При цьому в територіальні трудові ради дуже важливо делегувати не тільки представників однієї галузі. Тут повинні бути працівники підприємств різних сфер, розміщених на території окремої адміністративної одиниці.
Слід враховувати, що Україна вже давно живе не тільки в галузевих, а й у корпоративних реаліях, тому що більше 90% підприємств базових і провідних галузей знаходяться у приватній власності. Об’єднання зусиль трудящих у різних сферах стане вирішальним фактором тиску на власників корпорацій.
Необхідно враховувати й те, що трудові колективи різних галузей можуть відрізнятися за рівнем організованості й готовності до боротьби. Можливість збагатити один одного досвідом у сучасних умовах стає важливою умовою розвитку трудового руху в цілому.
^ Територіальні трудові ради, до яких делегуватимуться представники різних галузей, допоможуть подолати існуючі міжгалузеві суперечності. Тепер на протиставленнях шахтарів і металургів, хіміків та аграріїв тощо успішно грає великий капітал. Ці суперечності стають інструментом роздроблення трудового руху й ізоляції трудящих один від одного.
Потрібно також враховувати, що члени трудових колективів одночасно є членами територіальних громад. Рівень їхнього життя — це не тільки зарплата, а й комунальні, соціальні, освітні, медичні послуги. За роки «самостійності» плата за них перетворилася на один з інструментів надексплуатації. Тим більше — в умовах кризи. Капітал і приручена ним влада видоює трудящих, компенсуючи свої втрати.
Звертаємо увагу, що в такий спосіб, через діяльність територіальних трудових рад, побудованих за міжгалузевим принципом, може бути подолана не тільки вузькопрофесійна замкнутість, а й пасивність територіальних громад. А це дозволить боротися за вирішення більш широкого спектру питань, які визначають якість життя трудящих.
І третє завдання — комуністи як політична сила повинні надати допомогу трудовим колективам у формулюванні їхніх вимог. Сьогодні порядок денний робітничих виступів формується під впливом міфу про повну залежність працівника від власника. Робітники воліють виступати як наполегливі й рішучі, але все-таки прохачі. Це в корені неправильно. Організовані робітники повинні почати диктувати свої умови. Власник, який не виконує їх, повинен позбавлятися своєї власності й зазнавати штрафних санкцій.
Якими можуть бути вимоги робітників? Зберегти робочі місця, забезпечити достатній рівень доходів, підвищення рівня й умов життя. Робітники повинні бути готовими не тільки до трудових конфліктів на підприємствах і до організації тиску на місцеві органи влади.
А наше завдання — допомогти робітникам організуватися не тільки в боротьбі за соціально-економічні інтереси, а насамперед організуватися в боротьбі за владу.
^ Наші чергові практичні кроки
Вибудовуючи свою практичну політику, ми повинні розуміти, що сьогодні рівень організованості протестного руху низький. Стихійний протест буде приречений стати жертвою маніпуляцій політичних провокаторів усіх мастей.
В умовах політичної кризи олігархічні політичні сили намагатимуться скористатися соціальним невдоволенням українських трудящих. Таким чином, вони прагнутимуть вирішити два завдання: уникнути відповідальності й повернути народне невдоволення проти своїх конкурентів.
Сьогодні можна спостерігати те, як зливаються інтереси націоналістичних кіл, котрі стоять за Секретаріатом президента й олігархами Партії регіонів, які щосили намагаються використовувати профспілки в боротьбі кланів. З другого боку, використовуються підгодовані «незалежні» профспілки.
І якщо нам не вдасться переконати робітників, що висунення тільки економічних вимог може стати лише обманним маневром олігархів, то ніякого поліпшення становища трудящих не відбудеться. І як результат всі намічені буржуазією плани демонтажу соціальних завоювань праці будуть реалізовані.
У зв’язку з цим необхідно відзначити цинічність і брехливість позицій керівної верхівки найбільших профспілкових об’єднань. Зраджуючи інтереси робітників, вони торгують «профспілковою вивіскою» і зміцнюють своє персональне матеріальне благополуччя. Доводиться визнати: у своєму нинішньому стані профспілковий рух — це, скоріше, штрейкбрехерство на національному ринку, «біржа робочої сили», а не організація робітників і для робітників.
Це стосується і старих профспілок, і так званих нових, «незалежних». Керівництво багатьма профспілками опинилося в руках угодовців-пустобрехів, підгодованих антинародним режимом та олігархами, котрі зрадили справу визволення трудящих від соціального гноблення й безправ’я.
Підтвердилося ленінське застереження про те, що відірваний від соціал-демократії (а відповідно, сьогодні — від комуністичного впливу), робітничий рух дрібніє й необхідно впадає в буржуазність.
В кінцевому підсумку це деморалізує трудящих, вбиває організований трудовий рух у зародку.
Саме тому на даному етапі комуністи повинні використовувати будь-яку можливість для зближення із протестуючими групами, громадськими організаціями, територіальними громадами, сприяти їх структуризації, організовувати ефективну ідеологічну й інформаційно-роз’яснювальну роботу. Це завдання нам дуже важливо вирішити до квітня цього року.
У березні — квітні слід чекати поглиблення кризових явищ в економіці й загострення політичного протистояння. Бездарність націонал-олігархічної влади стане очевидною, і робітничий рух повинен бути готовим дати свою оцінку злочинному антинародному режиму.
Наприкінці квітня комуністи мають організувати широкомасштабні загальнонаціональні акції протесту, у яких візьмуть участь представники різних трудових класів.
^ Ми повинні зробити все, щоб ці протестні виступи відбувалися з єдиними цілями й під єдиними гаслами.
Перше. «Злодійкуватих політичних банкрутів — у відставку!», тобто усунення від влади націонал-олігархічного режиму.
^ Друге. «Дати по руках фінансовим аферистам!», тобто приборкання фінансових спекулянтів, стабілізація курсу національної валюти й гарантії повернення вкладів населенню.
^ Третє. «Не дамо жирувати владі та олігархам за рахунок наших зарплат і пенсій!», тобто ліквідація всіх боргів з виплат заробітних плат, пенсій, стипендій і соціальних допомог для малозабезпечених громадян, індексація прожиткового мінімуму на рівень інфляції.
^ Четверте. «Трудовий прибуток — народу, тюрма — олігархам!», тобто законодавче закріплення контролю трудових колективів над розподілом прибутку.
П’яте. «Грабіжницькі ціни — злочин проти народу!», тобто встановлення жорсткого контролю над порядком ціноутворення й посилення покарання за його порушення.
^ Шосте. «Людям праці — гідне життя!», тобто гарантія конституційного соціального стандарту: безплатне і якісне освітнє й медичне обслуговування, доступні комунальні послуги, соціальне забезпечення й страхування.
^ Сьоме. «Нам потрібні робочі місця, а не черги в центрах зайнятості!», тобто збереження зайнятості, створення нових робочих місць і боротьба з безробіттям.
* * *
Принципового значення набуває принцип, проголошений нашою партією: «Від ідейної єдності — до організаційної єдності».
В умовах кризи й зростання соціального протесту комуністи повинні взаємодіяти з різними соціальними групами й політично різношерстим соціальним середовищем. Це несе ризик ідейного й організаційного розмивання КПУ, чого не можна в жодному разі допустити.
Нові політичні умови висувають більш жорсткі вимоги до організації діяльності партії. Для забезпечення політичного лідерства КПУ і закріплення ролі Комуністичної партії як основного провідника й захисника інтересів трудових класів необхідно посилити координацію партійної роботи.
Ідейно-пропагандистська діяльність партії повинна чітко дотримуватися основних, доктринальних позицій нашої Програми. Працюючи з різними трудовими класами, ми повинні проявити гнучкість і розуміння їхніх інтересів. При цьому не можна допустити популістського загравання з масами та ідеологічного переродження комуністів.
Зростання протестних настроїв і суспільно-політичної активності українських громадян диктує необхідність взаємодії партійних організацій на всіх рівнях.
Ініціативи керівних органів партії, парламентської фракції КПУ повинні знаходити підтримку й продовження на місцях. При цьому локальні соціальні конфлікти, місцеві проблеми мають одержувати оцінку на загальнонаціональному рівні.
Дуже важливо забезпечити координацію й синхронність діяльності обласних і районних партійних організацій, кожного первинного осередку, кожного комуніста.
Шановні товариші!
Такі дуже важливі й відповідальні завдання стоять перед Комуністичною партією України в період економічної кризи в нашій країні. Ми впевнені, що запорука успіху трудящих — в організації, солідарності та єдності дій!
^ В організації, солідарності та єдності дій — запорука перемоги трудящих
Постанова Пленуму Центрального Комітету
Комуністичної партії України
Пленум ЦК Компартії України констатує, що розвиток ситуації в країні у грудні 2008 — лютому 2009 року повністю підтвердив висновок, зроблений грудневим (2008 року) Пленумом Центрального Комітету про те, що олігархічна буржуазія намагається вийти з кризи виключно за рахунок простого народу.
Час показав: економічна криза з подвійною силою вдарила по трудящих України саме тому, що була помножена жадібністю й соціальним егоїзмом правлячого націонал-олігархічного режиму й спекулятивного капіталу, який дбає про свої вузькокласові інтереси.
Президент, уряд і представники олігархічних партій у парламенті, випросивши кредит у Міжнародного валютного фонду й пообіцявши спрямувати його на зміцнення національної грошової одиниці, підтримку вітчизняної економіки й громадян, нахабно обманули народ України.
Як і попереджали комуністи, долари МВФ були використані для фінансових спекуляцій на валютному ринку й осіли в офшорах на рахунках олігархів.
Так зване рефінансування банків виявилося черговою фінансовою аферою. Державні кошти були кинуті не на підтримку вкладників, які досі не можуть добитися від банків повернення своїх трудових заощаджень, а на збагачення власників банківських установ.
Сумним підсумком махінацій з державним фінансуванням приватних банків і спекулятивних ігор на валютному ринку стало падіння курсу гривні майже на 70% за два місяці.
Мільйони українських громадян, які наївно повірили власникам банків і набрали споживчих кредитів, перетворилися на заручників фінансового капіталу. В одних банкіри за сприяння влади фактично вкрали заощадження, у других за борги забирають житло й майно.
Одним з вирішальних факторів різкого посилення економічної кризи в нашій країні стала «газова війна» з Росією, інспірована президентом України. Прямим результатом цієї «війни» стало практично повне зупинення хімічної промисловості, яка давала 6,4% обсягу промислового виробництва й забезпечувала 350 тис. робочих місць. Під загрозою опинилася транспортна інфраструктура. Від систем життєзабезпечення відключаються цілі міста. Ціна на імпортний газ зросла практично вдвічі. Це поставило громадян України на межу виживання, а національну економіку — під загрозу повного краху.
Два останні місяці показали, що великий капітал остаточно зняв із себе маску «соціально відповідального бізнесу» і показав свою грабіжницьку класову сутність. Галопуючими темпами зростають ціни й тарифи. Медичні послуги подорожчали на 20%, ціни на ліки зросли більш ніж удвічі. На 50% підвищилися ціни на хліб, м’ясо та інші продукти харчування, майже на 30 — комунальні тарифи.
У країні продовжує стрімко зростати безробіття, і невдовзі воно загрожує охопити 5—6 мільйонів чоловік.
Пленум повністю підтримує позицію фракції комуністів у Верховній Раді
України, яка заявила про нездатність і небажання нинішньої влади захищати інтереси народу, висловила недовіру уряду й зажадала негайно розпочати процедуру імпічменту президенту.
Наша країна стоїть на порозі потужного соціального вибуху. Трудящі вже не хочуть миритися з надексплуатацією і безроздільним пануванням націоналістів та великого капіталу й дедалі гучніше заявляють про готовність боротися за свої знехтувані права. Про це свідчать акції протесту робітників дніпропетровських заводу пресів та ім. Петровського, Херсонського машинобудівного заводу, Харківського заводу ім. Малишева, Полтавського тепловозоремонтного заводу, Вінницького підшипникового заводу, Амвросіївського цементного заводу, трудівників шахт «Куйбишевська» та «Известия» (Донецька й Луганська області).
Збільшується кількість тих, хто бажає підтримати акції протесту, ініційовані комуністами. Наше гасло «Геть Ющенка та олігархів! Трудящим — гідне життя!» точно відображає їхні настрої й розуміння ситуації.
Населення України масово підтримало акцію «Ющенко — валіза — Америка!» як форму народного імпічменту президенту.
Разом з тим багато учасників наших політичних акцій беруть участь і в заходах, організованих їхніми класовими ворогами, усілякими політичними спекулянтами, проявляючи класову нерозбірливість та ідеологічну всеїдність.
Темпи зростання класової боротьби не відповідають гостроті соціальних проблем і масовості протестних настроїв, а сама вона ще не має чітких організаційних форм, єдиних гасел і не набула загальнонаціонального масштабу.
Мотивом протестних дій часто-густо стає не усвідомлення своїх класових інтересів, а бажання розв’язати скороминущі проблеми. Виступи, як правило, стихійні й мають локальний характер. У більшості випадків вони обмежені межами одного підприємства, міста, селища й спрямовані на забезпечення вузького групового інтересу.
Відставання темпів кількісного і якісного зростання класової боротьби від розвитку протестних настроїв у суспільстві є прямим результатом того, що трудящі ще не одержують належної організаційної, ідейно-політичної та інформаційної підтримки від наших партійних організацій.
Пленум Центрального Комітету Комуністичної партії України
п о с т а н о в л я є:
1. Президії ЦК, Кримському рескому, обкомам, Київському й Севастопольському міськкомам Компартії України, первинним партійним організаціям і всім комуністам вважати основним політичним завданням в умовах всеохоплюючої поглибленої кризи радикалізацію та активізацію всієї організаційно-партійної й масово-політичної роботи, підпорядковуючи її інтересам людей праці.
Необхідно зосередити зусилля комуністів на предметній роботі в трудових колективах, їх профспілках і за місцем проживання, спрямованій на роз’яснення ключових положень Антикризової програми Компартії України й викриття антинародної сутності нинішньої влади.
Слід максимально використовувати всі можливості для того, щоб очолити й повести за собою протестний рух, організувати проведення акцій, які викривають злочинну діяльність правлячого режиму, президента України та його оточення. Треба оперативно реагувати на будь-які спроби ущемлення соціально-економічних, політичних і громадянських прав трудящих і всього населення з боку влади як у центрі, так і на місцях.
Партійним комітетам, первинним організаціям необхідно брати участь у всіх протестних заходах, бути їх організаторами, доводити їх до логічного кінця, добиватися безумовного виконання висунутих вимог.
Першочерговим завданням партійних організацій, кожного комуніста вважати внесення пролетарської свідомості, організованості й класової солідарності в рух соціального протесту, який набирає сили.
2. Оскільки класовій боротьбі трудящих може надати свідомості, організованості, солідарності тільки масова участь у ній промислового пролетаріату, який виступає під комуністичними прапорами, необхідно приділити першорядну увагу зміцненню впливу КПУ в робітничому середовищі. З цією метою:
— всіма доступними засобами сприяти створенню на підприємствах ^ Рад трудових колективів (РТК), допомагати їм розробляти й здійснювати програму-мінімум, розраховану на одержання трудовим (робітничим) колективом права повноцінної участі в управлінні виробництвом, включаючи процес контролю над розподілом прибутку, і програму-максимум, підсумком реалізації якої стане одержання РТК повного контролю над виробництвом і розподілом;
— добиватися формування територіальних трудових рад (ТТР), які діятимуть під ідейним контролем комуністів і забезпечуватимуть координацію виступів на горизонтальному рівні в межах району чи міста працівників різних галузей і підприємств, подолання існуючих міжгалузевих суперечностей, налагодження обміну досвідом ведення протестної боротьби;
— доручити Центральному штабу протестного руху координацію дій колективів України, які борються, поповнити склад штабу за рахунок активістів протестних дій на підприємствах та членів територіальних трудових рад. За необхідності підготувати й провести в березні поточного року обласні конференції, а у квітні — Всеукраїнський з’їзд робітників, які повинні стати прототипом майбутньої народної влади;
— Секретаріату, відділам ЦК розробити методичні рекомендації щодо організації та проведення акцій протесту, страйків, підготувати набір нормативних і законодавчих документів, необхідних для юридичного захисту організаторів та учасників акцій від дій влади й хазяїв підприємств, перелік примірних економічних та політичних вимог і озброїти ними партійні комітети, РТК, ТТР;
— звернути особливу увагу на великі підприємства й галузі в цілому, колективи яких готуються до проведення скорочення працюючих або вже проводять їх. Заготовити агітаційно-пропагандистський матеріал (листівки, стенди, плакати тощо) з конкретними текстами й гаслами. У даних матеріалах аргументовано показувати цілі олігархів, їхнього режиму й небезпеки зростаючого безробіття для робітників.
3. Приділяючи головну увагу роботі з промисловим пролетаріатом, партійним організаціям ані на мить не можна забувати про інші верстви трудящих.
Необхідно негайно налагодити зв’язки з усіма протестуючими соціальними групами, громадськими організаціями, територіальними громадами, сприяти їх структуризації, організовувати ефективну ідеологічну та інформаційно-роз’яснювальну роботу, спрямовану на формування пролетарської свідомості й радикалізацію протестних виступів.
Кримському рескому, обкомам, Київському й Севастопольському міськкомам Компартії України організувати в квітні 2009 року широкомасштабні загальнонаціональні акції протесту, звернувши особливу увагу на залучення до участі в них представників усіх трудових класів.
В агітаційно-пропагандистських матеріалах і в усній агітації роз’яснювати населенню, що єдина партія, яка пропонує дійові способи виходу з кризи в інтересах усіх трудящих, — це Комуністична партія України.
4. Президії ЦК, Кримському рескому, обкомам, Київському й Севастопольському міськкомам Компартії України вважати найважливішим завданням подальше вдосконалення власної інформаційної мережі з використанням новітніх комунікаційних технологій, яка дозволяє доносити позицію партії до кожного комуніста, до більшості жителів країни.
5. Фракції комуністів у Верховній Раді України послідовно викривати антинародну політику буржуазних депутатських фракцій. Регулярно інформувати громадськість про законодавчі ініціативи фракції КПУ, які виражають позицію партії щодо ключових соціально-економічних проблем. Продовжити практику виїзних звітів депутатів перед виборцями.
Використовувати всі можливості для протидії законодавчим ініціативам депутатських фракцій національної зради, реалізація яких може завдати удару по інтересах більшості громадян.
Про постанову Президії Центрального Комітету Комуністичної партії України від 26 грудня 2008 року
Постанова Пленуму Центрального Комітету
Комуністичної партії України
Грудневий (2008 року) Пленум ЦК зобов’язав Президію обговорити заяву групи секретарів міськкомів, райкомів партії АР Крим на розширеному засіданні із запрошенням перших секретарів обкомів партії. 26 грудня 2008 року Президія ЦК розглянула це питання й прийняла постанову, якою зобов’язала бюро Кримського рескому обговорити постанову Пленуму ЦК, а також внесла на розгляд наступного Пленуму ЦК питання про звільнення першого секретаря Кримського рескому партії Грача Л.І. від обов’язків члена Президії ЦК Компартії України.
Бюро Кримського рескому партії 15 грудня 2008 року на своєму засіданні визнало заяву секретарів міськкомів, райкомів КПУ від 11 грудня 2008 року правильною. Об’єднаний пленум рескому й КРК республіканської організації 24 січня 2009 року взяв до відома інформацію другого секретаря Кримського рескому партії Аксютіна Ю.Є. з цього питання і вважає зміст критики, викладеної в заяві, таким, що не суперечить Статуту КПУ, відповідає партійним принципам і партійному духу і не спрямований на підрив єдності партії. Таким чином, Кримський реском, хоча й скасував постанову бюро рескому від 15 грудня 2008 року, але не визнав правильною постанову грудневого (2008 року) Пленуму ЦК і не засудив заяву секретарів міськкомів, райкомів партії. Навпаки, у виступах учасників пленуму було організовано відверте шельмування керівництва ЦК Компартії України, тільки член ЦК, перший секретар Сімферопольського райкому партії Курбатова Л.О. дала принципову оцінку розкольницьким діям керівництва рескому й відкликала свій підпис під заявою.
Перший секретар рескому, член Президії ЦК Грач Л.І. сприяв нагнітанню обстановки навколо цього питання, що призвело не тільки до певних розбіжностей між керівництвом рескому й ЦК, а й до протистояння у самій республіканській організації, створення в Криму комітету із захисту єдності Компартії України, оскільки частина комуністів і партійних комітетів республіканської партійної організації не згодні з позицією Грача Л.І. та його оточення. Свою незгоду з позицією Центрального Комітету Грач Л.І. виносить за рамки внутріпартійного обговорення на сторінки буржуазних ЗМІ, видаючи свою особливу особисту позицію за стратегію й тактику партії, намагаючись спробу внесення розколу у партійні лави подати як особистісні відносини між першим секретарем ЦК і першим секретарем рескому. Така позиція Грача Л.І., із претензією на особливий статус у партії, продовжується протягом тривалого періоду, вона вже не раз обговорювалася на Пленумах і засіданнях Президії ЦК, але висновків з партійної критики Грач Л.І. не зробив. Триває авторитарний стиль керівництва республіканською партійною організацією, хизування особистою значимістю й самовихваляння в республіканській партійній пресі, у той же час принижується роль ЦК і його позиція з багатьох питань стратегії й тактики партії не доводиться до відома комуністів Криму. І сьогодні, у період підготовки до виборів Верховної Ради Криму, пропагується не республіканська організація КПУ, а створюється блок Грача, котрий показав свою неспроможність на виборах в 2002 році, коли з 25 обраних депутатів Верховної Ради АР Крим фракцію вдалося сформувати тільки з 9 депутатів, а 16 — увійшли у фракцію влади.
Пленум Центрального Комітету Комуністичної партії України
п о с т а н о в л я є:
1. Вважати систематичні спроби члена Президії ЦК, першого секретаря Кримського рескому партії Грача Л.І. видати свою особисту думку за позицію керівних органів партії, винесення питань внутріпартійного життя на сторінки позапартійних засобів масової інформації, втягування Кримської партійної організації в протистояння із Центральним Комітетом політично шкідливими, що завдають удару по єдності й авторитету партії.
2. За дії, спрямовані на створення в партії атмосфери недовіри до керівництва Центрального Комітету, за порушення партійної етики, несамокритичну оцінку своїх вчинків, спрямованих на розкол Кримської республіканської парторганізації і партії в цілому, вивести першого секретаря Кримського рескому партії Грача Л.І. зі складу Президії Центрального Комітету Компартії України.
3. В умовах надзвичайно гострої політичної й соціально-економічної кризи в державі, підвищення авторитету Компартії України завдяки її послідовній позиції й діяльності в питаннях захисту інтересів трудящих, посилення, у зв’язку з цим, антикомуністичної пропаганди буржуазними політичними партіями, їхніми підручними засобами масової інформації вважати в подальшому всілякі висловлювання членами партії своєї особливої позиції щодо вже ухвалених Центральним Комітетом, Президією, Секретаріатом ЦК рішень, розв’язування внутріпартійної дискусії з питань, які завдають шкоди авторитету партії, в позапартійній пресі та електронних засобах масової інформації несумісними із членством у Компартії України.
4. Контроль за виконанням даної постанови покласти на Президію ЦК.
Результати голосування:
«За» — 127.
«Проти» — 15 (у т.ч. 9 представників Кримської республіканської парторганізації).
«Утрималися» — 5.
В.И.Ленин о партийной дисциплине