М. М. Петрущенков член цк, перший секретар Чернігівського міськкому Компартії України

Вид материала

Документы

Содержание В.І.Ленін і подолання незгод між «лівими» і «правими» в КП(б)У Зустрічі В.І.Леніна з членами Оргбюро Нарада В.І.Леніна з членами ЦК КП(б)У напередодніІІ з’їзду Компартії України Другий з’їзд КП(б)У, обрання Й.В.Сталіна членом ЦК Ставлення В.І.Леніна до нових незгод Текст Ф.А.Сергєєва Текст В.І.Леніна Третій з’їзд КП(б)У, остаточне подолання незгод Записка В.І.Леніна Короткі висновки

Подобный материал:

• Інформаційне повідомлення про позачерговий 43 з’їзд Комуністичної партії України, 2969.32kb.
• Хронологічна довідка про функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування, 24.04kb.
• Корпоративний каталог періодичних видань бібліотек вищих навчальних закладів Чернігівського, 1171.5kb.
• Виклик часу І компартія україни доповідь першого секретаря Компартії України, 804.78kb.
• Національна академія наук україни інститут історії україни член-кореспондент нан україни, 756.03kb.
• Ганус Сергій Олексійович Технічний секретар оргкомітету: аспірантка кафедри історії, 108.85kb.
• Галина Вікторівна Лінчевська, методист нмц громадянського виховання, виховних технологій, 73.76kb.
• Галина Вікторівна Лінчевська, методист нмц громадянського виховання, виховних технологій, 73.04kb.
• Річний звіт про роботу секції «сільськогосподарські науки» придніпровського наукового, 243.37kb.
• Володимир Мельниченко Тарас Шевченко, 7515.95kb.

В.ХАРЧЕНКО


^ В.І.Ленін і подолання незгод між «лівими» і «правими» в КП(б)У


Хто такі українські «ліві» і «праві»

На нараді керівних партійних працівників України, що відбулася 19–20 квітня 1918 року в Таганрозі (Україну на той час окупували війська Німеччини та Австро-Угорщини) зіткнулися два хибних погляди на тактику боротьби проти окупантів. Виразників одного з них відтоді почали називати «лівими», другого — «правими».

«Ліві» (Г.Л.Пятаков, А.С.Бубнов, Я.Б.Гамарник, В.П.Затонський, С.В.Косіор, Ю.М.Коцюбинський, І.М.Крейсберг та ін.) переоцінювали внутрішні можливості революційного руху, покладали основні надії на збройне повстання українського селянства проти німецьких загарбників, не враховуючи міри його готовності, недооцінювали такий вирішальний фактор переможної боротьби в Україні, як допомога Радянської Росії. Лідером «лівих» у КП(б)У був Георгій Леонідович Пятаков, добре відомий більшовикам з дореволюційних часів як керівник Київського комітету РСДРП(б).

Найрадикальніше крило цієї групи складали Пятаков, Бубнов і Косіор — учасники очолюваної М.І.Бухаріним антиленінської фракції «лівих комуністів» в РКП(б), яка виступала проти укладення Брестського миру. Прибувши у березні 1918 року з Петрограда в Україну, Пятаков, Бубнов і Косіор мали намір продовжити тут «лівокомуністичну» діяльність.

«Праві» (Е.Й.Квірінг, В.К.Аверін, Ш.А.Грузман, Я.А.Яковлєв (Епштейн) та ін.) недооцінювали внутрішні революційні сили України, повстансько-партизанську боротьбу проти німецьких загарбників, наполягали на необхідності обмежити діяльність партійних організацій агітацією і пропагандою, переоцінювали значення легальної роботи. Лідером «правих» був Еммануїл Йонович Квірінг, керівник Катеринославського комітету партії. Якби у Таганрозькій нараді взяв участь Федір Андрійович Сергєєв (партійна кличка — Артем), керівник Донецько-Криворізького обласного комітету партії і єдиний серед більшовиків України член ЦК РКП(б), то «правих», скоріше за все, очолив би він. Але Артем разом з К.Є.Ворошиловим у той період організовував оборону Харкова від німецьких агресорів, а далі відхід радянських військ до Царицина. З цієї причини «праві» були представлені на нараді (і потім на І з’їзді КП(б)У) головним чином катеринославцями.

Одночасно між «лівими» і «правими» виявилися незгоди в питанні утворення Комуністичної партії України. Перші виступали за «самостійну» КП(б)У, зв’язану з РКП(б) через ІІІ Інтернаціонал, другі — за «автономну» партію «РКП на Україні», підпорядковану з’їздам і ЦК РКП(б). Позиція «лівих» щодо статусу КП(б)У узгоджувалася з намірами Пятакова та інших «лівих комуністів» розгорнути «революційну війну» з Німеччиною, а для цього — дистанціюватися від В.І.Леніна і ЦК РКП(б), які були проти війни.

Порозумітися на Таганрозькій нараді «ліві» і «праві» не змогли, та й не бажали цього, вважаючи незгоди надзвичайно принциповими. У статті «Наші незгоди» (1923 р.) Е.Й.Квірінг згадував: «…Група тт.Пятакова— Бубнова намагалася проводити відкинутий Всеросійським з’їздом партії (VII з’їздом РКП(б). — В.Х.) бухарінський лівокомунізм в українській організації. Саме це лежало в основі всіх незгод «правих» і «лівих»… Ми, «праві», намагалися всіма силами проводити
загальнопартійну політику на Україні, «ліві» намагалися всіма способами, аж до виділення української організації в самостійну партію, зв’язану з РКП через Комінтерн, проводити свій лівий, бухарінський, комунізм. Звідси і незгоди з основного питання про повстання на Україні» [7, 2001, №4, с.79].

А ось як тлумачив позицію «правих» В.П.Затонський у статті «До п’ятиріччя КП(б)У», опублікованій тоді ж: «Наша (тобто «правих». — В.Х.) справа, не вплутуючись у бійку, будувати свою партійну організацію і т.д. Весь розрахунок був на тривалий період реакції, якої можна буде позбутися з допомогою чи то світової революції, чи то російської Червоної Армії, але аж ніяк не внутрішніми силами. З цієї концепції випливала (або принаймні нею частково виправдувалася) суто російська і яскраво антиукраїнська орієнтація «правих» та їх підкреслено пролетарська (протимужицька) фразеологія… Спір у «лівих»з «правими», по суті, йшов не про те, чи треба зміцнювати парторганізацію, а про те, як і на чому її будувати, розраховувати на тривалий період збирання сил… чи на збройну боротьбу, яка настане найближчим часом» [7, 2001, №4, с. 82].

Коли при голосуванні питання про статус КП(б)У пройшла резолюція «лівих», М.О.Скрипника та деяких інших учасників, Квірінг та його прихильники, вважаючи таке рішення зовсім неприйнятним, просто покинули нараду і відмовились увійти до Оргбюро по підготовці установчого з’їзду партії. Не дійшли згоди «ліві» і «праві» і в питанні про тактику боротьби проти окупантів України.

Чи міг хто-небудь з провідних більшовицьких діячів України остудити гарячі голови сперечальників, вивести їх на правильні позиції? Постаттю номер один вважався Микола Олексійович Скрипник — Голова Народного Секретаріату (уряду) Радянської України з 4 березня до 18 квітня, з 18 квітня — голова Все­українського бюро для керівництва повстанською боротьбою проти німецьких окупантів («повстанського Народного Секретаріату»), а з 20 квітня — ще й секретар Оргбюро по скликанню І з’їзду КП(б)У. Проте ні для «лівих», ні для «правих» Скрипник не був незаперечним авторитетом.

Наприклад, Таганрозька нарада при голосуванні двох проектів резолюції з питань тактики боротьби проти окупантів віддала перевагу проекту «центриста» Скрипника (26 голосів проти 23, поданих за проект «лівих»). Але вже незабаром Г.Л.Пятаков опублікував на сторінках газети «Комуннист» розгромну статтю «Надгробне слово «Тезам» т. Скрипника» [13, 1918, №3–4, с.66–72].

Дуже важливо при цьому мати на увазі, що фракції сформувалися не лише за ознаками «лівизни» чи «правизни», а й за територіальною належністю. «Ліві» представляли партійні організації колишнього Південно-Західного краю (Київ­ська, Волин­ська, Подільська, Полтавська, Чернігівська губернії), тому їх називали ще «правобережцями», або «киянами». «Праві» представляли Донецький і Криворізький басейн (Катеринославська і Харківська губернії), тому їх ще називали «лівобережцями», або «катеринославцями» і «харків’янами». Скрипник же хоч і був уродженцем Донеччини і з початку 1900-х років проводив революційну діяльність в Україні, проте через переслідування царизмом тривалий час вимушено проживав у Росії, а в Україну повернувся лише в грудні 1917 року. До жодної із фракцій він не пристав.

Розсудити «лівих» і «правих» міг лише В.І.Ленін — загальновизнаний ще з дореволюційних часів вождь всеросійської більшовицької партії. В цьому сперечальники переконалися вже двічі.

Спершу, в листопаді — грудні 1917 року, предметом незгод між «правобережцями» і «лівобережцями» виявилася сама доцільність утворення всеукраїнської більшовицької організації у складі РСДРП(б). За утворення виступали «правобережці» (їх представник С.С.Бакинський їздив у Петроград до Леніна за порадою з цього питання), проти — «лівобережці» (Артем та ін.). В.І.Ленін і Бюро ЦК РСДРП(б) підтримали перших, висловившись у грудні 1917 року за утворення Соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків) України на правах обласної організації РСДРП(б).

Другий виток незгод між «правобережцями» і «лівобережцями» припадає на січень—березень 1918 року у зв’язку з проголошенням «харків’янами» (Артем та ін.) Донецько-Криворізької республіки з виділенням її зі складу України. Офіційний представник ЦВК Рад України М.О.Скрипник марно намагався відвернути делегатів IV з’їзду Рад Донкривбасу від такого хибного кроку. У справу втрутився В.І.Ленін. Пленум ЦК РКП(б) з його участю підтримав «правобережців», з усією категоричністю заявивши, що Донкривбас є невід’ємною частиною України. Цим рішенням конфлікт було улагоджено.

^ Зустрічі В.І.Леніна з членами Оргбюро

та делегатами І з’їзду КП(б)У

Третій виток незгод почався, як уже зазначалося, на Таганрозькій партійній нараді, захопивши наступний період підготовки до І з’їзду КП(б)У і самий з’їзд. І цього разу неоціненну допомогу більшовикам України у подоланні незгод подав В.І.Ленін.

Член Оргбюро по скликанню І з’їзду КП(б)У В.П.Затонський згадував, що одразу по прибутті (ймовірно, наприкінці квітня) групи членів бюро до Москви, де намічалося провести з’їзд, їх прийняв В.І.Ленін. У ході зустрічі «Ілліч запитував, як у нас поводилися ліві комуністи (він цією справою дуже цікавився)» [8, 1929, №5–6, с.141]. «Що стосується лівих, — продовжував Затонський, — то у Ілліча було ставлення до них вельми насторожене — він все боявся лівих комуністів (у російському розумінні), боявся, щоб вони не наплутали, не зарвалися, не втягли РСФРР у яку-небудь авантюру, звідси покровительське ставлення до наших українських правих» [7, 2001, №4, с.82].

«Покровительське ставлення» до «правих» виявилося, зокрема, в тому, що за сприяння ленінського ЦК РКП(б) склад Оргбюро в червні було поповнено представниками Донецько-Криворізького, а також Одеського обласних партійних комі­тетів. Цим було створено необхідні передумови для того, щоб з’їзд представляв комуністів усієї України. Взагалі самий факт постійного перебування з кінця квітня 1918 року Оргбюро в Москві, де працювали В.І.Ленін і ЦК РКП(б), тісні і часті контакти членів Оргбюро з керівними працівниками ЦК мали величезне значення для коригування «лівими» (вони в Оргбюро становили більшість) своїх позицій щодо статусу утворюваної КП(б)У та її чергових тактичних завдань.

На І з’їзді КП(б)У Г.Л.Пятаков обстоював, на відміну від Таганрозької наради, уже не повну «самостійність» Компартії України, а лише «формальну незалежність КПУ від РКП аж до моменту державного об’єднання України і Росії» [1, с.180]. Що ж до «правих» (Е.Й.Квірінг, Я.А.Яковлєв (Епштейн) та ін.), то вони, як і на нараді, виступали за те, щоб КП(б)У з моменту утворення, а не після неминучого і близького відновлення федеративного зв’язку України з Росією, перерваного Брест­ським мирним договором, входила як «автономна, в місцевих питаннях», партія «в єдину Російську Компартію з підпорядкуванням у питаннях програмних загальним з’їздам
Російської Комуністичної партії і в питаннях загальнополітичних — ЦК РКП» [1, с.178].

В цьому ключовому питанні партійного будівництва В.І.Ленін, ЦК РКП(б) підтримали «правих», справедливо вважаючи, що їх позиція адекватно враховує тогочасну ситуацію в Україні, Росії та за їх межами й відповідає черговим та перспективним завданням боротьби за соціалізм. Незаперечний авторитет вождя більшови­цької партії, його вміння переконувати опонентів відіграли вирішальну роль у тому, що І з’їзд КП(б)У більшістю голосів прийняв резолюцію «правих», хоч на з’їзді кількісно переважали «ліві». (Докладно це питання висвітлено в нашій статті «В.І.Ленін і утворення Комуністичної партії України» // Комуніст України, 2008, №2–3, с.14–28). Пятаков та його прихильники вже ніколи не оспорювали цього рішення.

Що ж до незгод з питань тактики революційної боротьби за відновлення в
Україні Радянської влади, то з’їзд, відкинувши крайності в позиціях обох фракцій, прийняв загалом виважене рішення, зафіксоване в резолюціях «Про поточний момент» та «Про збройне повстання». Величезною мірою цьому сприяв В.І.Ленін.

Як свідчить протокол І з’їзду КП(б)У, з питання «Політичне становище і завдання партії» (про поточний момент) було заздалегідь розроблено три проекти резолюції — «центриста» М.О.Скрипника, «лівого» Г.Л.Пятакова та «правих» Я.А.Епштейна і Е.Й.Квірінга. На зустрічі з представниками фракцій напередодні з’їзду В.І.Ленін висловив своє ставлення до всіх трьох проектів. М.О.Скрипник повідомив у виступі на з’їзді: «Товариш Ленін заявив, що він не може погодитися з резолюцією тов. Пятакова. Про мою резолюцію він заявив, що вона в основному не розходиться з вашою (Скрипник звертався до Епштейна. — В.Х.), але надто поширена порівняно з нею» [1, с.81].

Незважаючи на таке ставлення В.І.Леніна, з’їзд віддав все-таки перевагу резолюції Пятакова. Але при постатейному обговоренні до неї було внесено ряд істотних поправок, які враховували позицію Леніна. Це ж стосується і резолюції «лівого» А.С.Бубнова про збройне повстання, прийнятої з’їздом.

Відтепер завдання полягало в тому, щоб обраний з’їздом ЦК КП(б)У забезпечив реалізацію прийнятих рішень.

1 липня 1918 року в інтерв’ю кореспондентові шведської газети В.І.Ленін сказав: «Становище німців на Україні дуже тяжке. Вони зовсім не одержують хліба від селян. Селяни озброюються і великими групами нападають на німецьких солдатів, де б вони не зустрілись. Цей рух розростається» [2, т. 36, с.456].

Повстанський рух селян мав, однак, стихійний, не координований у масштабі республіки характер. Тому на згадуваній вище зустрічі з делегатами І з’їзду КП(б)У В.І.Ленін підтримав необхідність створення Всеукраїнського центрального військово-револю­ційного комітету для керівництва підготовкою і проведенням збройного повстання проти німецьких та австро-угорських інтервентів, внутрішньої контрреволюції і відновлення революційної єдності України і
Радянської Росії [6, т. 5, с.603—604].

^ Нарада В.І.Леніна з членами ЦК КП(б)У напередодні
ІІ з’їзду Компартії України

Обраний І з’їздом КП(б)У Центральний Комітет (15 членів ЦК і 6 кандидатів у члени ЦК) одразу ж утворив ВЦВРК. І все ж, як показали наступні події, ЦК КП(б)У виявився не на висоті завдань, що постали перед ним. Далися взнаки політична недосвідченість лідерів «лівої» більшості ЦК Г.Л.Пятакова (секретар ЦК КП(б)У) та А.С.Бубнова (голова Всеукраїнського центрального військово-революційного
комітету), відірваність ЦК КП(б)У (він постійно перебував в Орлі) від ЦК РКП(б).

На початку серпня Пятаков і Бубнов, проявивши явну поспішність, переоцінивши можливості партизанської війни проти регулярних військ Німеччини і гетьмана П.П.Скоропадського, не зваживши на те, що Радянська Росія, зв’язана умовами Брестського миру, не зможе прийти на допомогу, віддали наказ про початок загального збройного повстання. Окупанти й гетьманці жорстоко придушили розрізнені збройні виступи селян, розгромили ряд ревкомів і підпільних парторганізацій, словом, потопили повстання в крові.

З того, що сталося, В.І.Ленін згодом зробить висновок: «В тому-то і помилка Пятакова і Бубнова, що Пятаков і Бубнов схвалюють партизанщину» [3, 1989, №11, с.170]. На ІІ з’їзді КП(б)У (Москва, 17—22 жовтня 1918 року) відзначалося, що «авантюрна спроба» Пятакова не дістала схвалення Леніна, Свердлова, ЦК РКП(б) [4, с.39—40].

З метою вивчити й оздоровити обстановку в ЦК Компартії України ЦК РКП(б) відрядив до Орла на Пленум ЦК КП(б)У члена ЦК РКП(б) М.М.Крестинського. Виступ Крестинського на Пленумі, який відбувся 8—9 вересня 1918 року, засвідчив велику увагу ленінського ЦК до стану справ у КП(б)У, його занепокоєння намаганнями «лівих» вирішувати серйозні загальнополітичні питання (а саме до таких питань належало рішення про збройне повстання) без погодження з ЦК РКП(б).

Деякі члени ЦК КП(б)У у своїх виступах розцінювали дії «лівих» як необґрунтовані, до певної міри авантюристичні. Однак у рішенні Пленуму принципової оцінки помилкам у керівництві збройною боротьбою проти окупантів не було дано, питання про авантюрний серпневий наказ обійдено. Правда, в історико-партійній літературі розцінюють як політичну поразку Г.Л.Пятакова факт увільненя його, за власним бажанням, від обов’язків секретаря ЦК. Не враховують, однак, що ця посада була не керівною, а суто технічною. Не випадково Пленум доручив обіймати її прихильниці Квірінга С.І.Гоппер, яка не входила до складу ЦК КП(б)У. Пятаков же, як і раніше, залишався лідером «лівої» більшості ЦК.

Виражаючи глибоке обурення з приводу злочинного замаху на В.І.Леніна, Пленум надіслав вождю партії телеграму.

Очевидно, вважаючи, що проведенням орловського Пленуму ЦК КП(б)У незгоди між «лівими» і «правими» не подолані, В.І.Ленін вирішив особисто зустрітися з керівними працівниками Компартії України. Це стало можливим в середині жовтня у зв’язку з проведенням в Москві ІІ з’їзду КП(б)У.

16 жовтня 1918 року в Москві відбувся останній перед з’їздом Пленум ЦК партії. Головував С.В.Косіор, секретарювала С.І.Гопнер. Були присутні 13 із 15 членів Центрального Комітету: Акимов (П.Л.Ровнер), А.С.Бубнов, Ш.А.Грузман, В.П.Затонський, Ісаков (І.М.Крейсберг), С.В.Косіор, Е.Й.Квірінг, Ю.Х.Лутовинов, М.М.Майоров, Орлик (П.Ф.Слинько), Г.Л.Пятаков, Л.Л.Тарський, І.І.Шварц. Першим Пленум розглянув питання «Про нараду з тов. Леніним». Е.Й.Квірінг доповів: «Центральний Комітет РКП запрошує представників КПУ на нараду з тов. Леніним. Бажано, щоб було присутніх не більш як 10—12 чоловік. Пленумові ЦК належить з’ясувати: 1) час наради; 2) її склад».

«Після короткого обміну думками» Пленум постановив: «На нараду піти Центральному Комітетові в повному складі, доручити тов. Пятакову від імені всіх наполягати на відвіданні з’їзду тов. Леніним. Включити до складу наради кандидатів ЦК, якщо такі заміняють відсутніх членів» [5, ф. 1, оп. 1., спр. 11, арк. 1].

Оскільки нарада проходила увечері того ж дня, логічним буде припустити, що її учасниками були поіменовані вище члени ЦК КП(б)У. Була присутня також секретар ЦК КП(б)У С.І.Гопнер. Згодом вона писала, що «питання про побачення з Леніним хвилювало всіх: одержати поради Леніна з деяких спірних питань тактики на Україні було абсолютно необхідно».

Серафима Іллівна згадувала: «Ленін вийшов до нас з перекинутою через плече чорною пов’язкою, на якій лежала хвора рука. Ми попрямували до нього назустріч. Після того як ми привіталися і Володимир Ілліч відповів на наше запитання про його самопочуття, ми запитали, скільки часу він може приділити бесіді з нами. Ми дуже хотіли, щоб бесіда була ґрунтовною, але боялися його стомити.

Перш ніж відповісти нам на це запитання, Володимир Ілліч вказав здоровою рукою на стіну, де криво висів на гвіздку білий плакат з відомим американським висловом: «Якщо ви прийшли до зайнятої людини, то швидше кінчайте свою справу і виходьте», і сказав:

— Ось наші вороги — американці написали розумну річ.

Після цього Ленін запитав, чи вистачить нам для бесіди двох годин. Ми були радісно здивовані, бо не чекали, що при його стані він зможе провести з нами таку тривалу бесіду. Ми знали, що прийом 16 жовтня був першим прийомом Леніна після хвороби, і ще раз переконалися в тому, якого величезного значення Ленін надавав подіям і завданням комуністів в Україні» [12, с.215–216].

Про що йшлося на нараді у В.І.Леніна? Як твердить С.І.Гопнер, під час бесіди ніякого запису не велося і про неї не повідомлялося в пресі. Пошлемося на ленінський документ, який (у фотокопії, надісланій у 1963 році Інститутом марксизму-ленінізму при ЦК КПРС своєму українському філіалу «для внутрішної роботи») зберігається в Центральному державному архіві громадських об’єднань України і ніколи не публікувався. Йдеться про нотатки Леніна на нараді з членами ЦК КП(б)У
16 жовтня 1918 року. Цей документ дає певне уявлення про склад учасників наради, зміст обговорюваних питань та позицію В.І.Леніна.

Розшифрувавши зроблені фіолетовим олівцем записи та вивчивши інші джерела, упорядники Біографічної хроніки В.І.Леніна [6, т. 6, с.165—166] дійшли такого висновку.

Під час наради Володимир Ілліч фіксував прізвища промовців. Стовпчик прізвищ внизу ліворуч на сторінці ленінського рукопису свідчить, що виступили такі члени ЦК, обраного І з’їздом КП(б)У: А.С.Бубнов, Я.А.Епштейн (очевидно, він був кандидатом у члени ЦК, хоч точних даних про це не збереглося), В.П.Затонський, Акимов (П.Л.Ровнер), Г.Л.Пятаков, І.І.Шварц, Е.Й.Квірінг,
Ісаков (І.М.Крейсберг), М.М.Майоров, С.В.Косіор. Останнім до списку промовців В.І.Ленін вніс себе. Записом у верхній частині документа «Повторень багато» Володимир Ілліч, очевидно, висловив загальне враження від виступів (на жаль, жодних відомостей про зміст сказаного членами ЦК КП(б)У на нараді з Леніним не розшукано).

Ленін робив замітки по ходу обміну думками, писав план свого виступу. У промові на нараді він зазначив, що в умовах фактичної перемоги Антанти у світовій імперіалістичній війні і назрівання революційної кризи в Німеччині перед україн­ськими комуністами постає завдання «нейтралізувати націоналістичну дрібну буржуазію», яка спробує скористатися поразкою окупантів для захоплення влади в Україні. Написавши перед цією фразою слово «Язык…», Володимир Ілліч, напевне, привертав увагу членів ЦК КП(б)У до необхідності ширше користуватися в агі­таційно-пропагандистській роботі серед україномовного населення його рідною мовою. Ленін, далі, наголошував на тому, що «центр ваги зараз — у роботі серед німецько-австрійських солдатів (не лише в загальнопропагандистському, а й в організаційно-революційному напрямі, тобто [треба] ідейно спрямувати і практично організувати німецький революційний рух спільно з нашим». Вказуючи на можливість змови противників у війні, яка добігає кінця, Ленін зазначив: «Угода Німеччини з Антантою або факт, або на мазі: висувати це на перший план в
агітації». І особливо застеріг: «не провокувати німців» на збройну боротьбу з
повстанцями. Не обминув В.І.Ленін і питань, з яких серед керівних працівників КП(б)У існували незгоди, — стосовно розгортання партизанської війни, підготовки фронтового наступу, координації дій повстанців з Червоною Армією [5, ф. 57, оп. 6., спр. 9, арк. 3].

«На закінчення, — пише С.І.Гопнер, — Ленін подякував за запрошення на з’їзд і висловив жаль, що не зможе взяти участь у його роботі» [12, с.217].

Через шість днів промова на нараді з членами ЦК КП(б)У дістала органічне завершення в доповіді В.І.Леніна про міжнародне становище на об’єднаному засіданні ВЦВК, Московської Ради, фабзавкомів і профспілок, де були присутні також делегати ІІ з’їзду КП(б)У. Як згадує Гопнер, вони «не могли примиритися з тим, що не побачать і не почують Леніна» і «наполягали на тому, щоб їм дали можливість зустрітися з ним» [12, с.217]. ЦК РКП(б) задовольнив їх бажання, запросивши на об’єднане засідання. У доповіді 22 жовтня Ленін багато уваги приділив Україні, питанням тактики революційної боротьби більшовиків республіки в умовах, що складалися. При цьому вождь партії звернув увагу на існування двох груп комуністів України і підтримав одну з них, яку він назвав «інтернаціоналістами».

«Я для прикладу візьму Україну, — говорив В. І. Ленін. — Подумайте про становище її, подумайте, як бути при теперішньо­му становищі робітникам і свідомим комуністам. З одного боку, вони бачать обурення проти німецьких імперіалістів, проти страш­ного грабежу України, з другого — бачать, що частина німе­цьких військ, і більша частина, може, пішла. У них, може, з’явля­ється думка дати вияв накипілим ненависті й злобі і зараз же, незважаючи ні на що, напасти на німецьких імперіалістів. А інші говорять: ми — інтернаціоналісти, ми повинні дивитися з точки зору і Росії і Німеччини; навіть з точки зору Німеччини ми знаємо, що влада там не вдержиться, ми знаємо твердо, що коли українська перемога робітників і селян піде поряд із зміцненням влади в Росії і з її успіхами, тоді соціалістична пролетарська Україна не тільки переможе, а й буде непереможна! Такі свідомі українські комуністи говорять собі: ми повинні бути дуже обереж­ними; може, завтра нам треба буде напружити всі сили і треба буде поставити все на карту заради боротьби проти імперіалізму і німецьких військ. Може, буде так завтра, але не сьогодні, а сьо­годні ми знаємо, що війська німецьких імперіалістів розклада­ються самі собою; вони знають, що поряд з українськими військами східнопрус­ськими і німецькими видаються революційні видан­ня. В той же час наше головне завдання — пропаганда в інтере­сах українського повстання» [2, т. 37, с.113-114].

По суті, В.І.Ленін у дуже тактовній формі розвінчав тактику «лівих» в КП(б)У, які, виявляючи нетерпіння, неправильно розуміли процеси наростання революції і нападом на німецьких окупантів могли тільки зашкодити справі. Ленін закликав українських комуністів узгоджувати свої дії з діями комуністів Росії, в цьому бачив запоруку непереможності соціалістичної пролетарської України.

^ Другий з’їзд КП(б)У, обрання Й.В.Сталіна членом ЦК

Але повернемося на кілька днів назад. 17 жовтня відкрився ІІ з’їзд КП(б)У. В.І.Ленін одностайно був обраний його почесним головою. ЦК РКП(б) представляв на з’їзді Л.Б.Каменєв, який виступив з вітальною промовою від імені ЦК. 20 жовтня на з’їзд прибув і виступив з коротким привітанням також Я.М.Свердлов. Їх участь у роботі з’їзду свідчила, безперечно, про те, що В.І.Ленін, ЦК РКП(б) були серйозно занепокоєні станом стосунків між керівними працівниками КП(б)У і прагнути подати їм допомогу в подоланні незгод.

Обговорення звітної доповіді Г.Л.Пятакова про роботу ЦК (цей факт свідчить, що він залишався лідером більшості ЦК) і співдоповіді Е.Й.Квірінга (від «меншості ЦК») проходило бурхливо, відзначалося взаємними нападками. Використовуючи кількісну перевагу, «праві» делегати прийняли резолюцію, якою визнали «політичний напрям ЦК неправильним, організаційну діяльність незадовільною» [4, с.167]. А в результаті таємного голосування до нового складу ЦК КП(б)У (15 членів) були обрані майже самі лише «праві». Від «лівих» членами ЦК стали четверо, в тому числі Г.Л.Пятаков і В.П.Затонський. Останній твердив згодом, що «праві» перемогли на з’їзді «з допомогою тов. Каменєва за директивою ЦК РКП» [7, 2001, № 4, с.82], що для розгрому «лівих» «Була випущена вся важка артилерія: тт. Свердлов, Каменєв та інші» [10, с.60].

Чому В.І.Ленін і ЦК РКП(б) знову, як і на І з’їзді КП(б)У, підтримали «правих»? Насамперед, гадаємо, тому, що не забули Пятакову і Бубнову авантюрного рішення про збройне повстання в серпні 1918 року і не були впевнені, що «ліві» цілком позбулися хибних поглядів. Водночас і «правим» ЦК РКП(б) повністю не довіряв. Про це свідчить його рішення, прийняте на засіданні з участю В.І.Леніна, «направити для постійної присутності» на ІІ з’їзді КП(б)У Й.В.Сталіна, «з тим, щоб т. Сталін був введений до Центрального Комітету України» [3, 1989, № 6,
с.164]. Малося на увазі, що Сталін, як один з найвидатніших діячів більшовицької партії, спрямовуватиме діяльність молодих українських керівників.

Вибір кандидатури Й.В.Сталіна був аж ніяк не випадковим. З моменту призначення наркомом національностей в уряді В.І.Леніна він приділяв постійну увагу становищу в Україні, не раз робив доповіді з українського питання на засіданнях Раднаркому, опублікував з цього питання ряд статей у газетах, очолював радянську мирну делегацію на переговорах з «німецько-українським командуванням» навесні 1918 року.

Правда, поставало питання: а чи зможе Сталін, з огляду на надзвичайну завантаженість справами в ЦК РКП(б) і Раднаркомі, брати безпосередню участь у роботі ЦК КП(б)У? Гадаємо, правильну відповідь на це питання дав через кілька років В.І.Ленін. На ХІ з’їзді РКП(б), заперечуючи Є.О.Преображенському, який «легко кидав, що Сталін у двох комісаріатах» (Наркомнаці і Робсельінспекції), Ленін зазначив: «А хто не грішний з нас? Хто не брав кілька обов’язків враз? Та і як можна робити інакше? …Треба, щоб на чолі стояла людина з авторитетом, інакше ми загрузнемо, потонемо в дрібних інтригах». На переконання В.І.Леніна, Й.В.Сталін був якраз «людиною з авторитетом» [2, т. 45, с. 114—115].

На ІІ з’їзд КП(б)У Сталін не потрапив, оскільки зміг виїхати з Царицина до
Москви із запізненням. Та все ж 22 жовтня заочно був обраний членом ЦК КП(б)У.
25 жовтня Сталін взяв участь у вечірньому засіданні Центрального Комітету, де був обраний, разом з Артемом і Е.Й.Квірінгом, у члени Закордонного бюро ЦК КП(б)У — постійно діючого органу, порівнянного за своїми функціями з Політбюро. На цьому безпосередня участь Й.В.Сталіна в роботі ЦК КП(б)У припинилася [3, 1989, № 11, с. 118], хоч зв’язки з керівниками Компартії України він продовжув підтримувати.

Відомий дослідник історії Компартії України член-кор. НАНУ В.Ф.Солдатенко відзначає, що в листопаді — грудні 1918 року, коли йшла підготовка до визволення України від петлюрівців, керівники КП(б)У намагалися зайвий раз не турбувати В.І.Леніна своїми телеграмами і телефонограмами. «Здебільшого, — пише він, — адресатом був Й.В.Сталін, а копії, як правило, призначалися В.І.Леніну». Факти, наведені в книзі В.Солдатенка «Георгій Пятаков: миттєвості неспокійної долі» [9, с.217, 220, 224–225], свідчать, що Сталін постійно контактував з керівними працівниками КП(б)У і Радянського уряду України, допомагав їм порадами.

Кілька слів про двох інших членів Закордонного бюро ЦК КП(б)У.

35-річний Артем (Ф.А.Сергєєв) був обраний членом ЦК і членом Закордонного бюро ЦК КП(б)У заочно. Його відсутність на ІІ з’їзді КП(б)У пояснювалася виконанням важливого партійного завдання по боротьбі з контрреволюцією на Волзі. Проте у делегатів при обранні Артема не виникло якихось запитань, бо в партійних організаціях України його добре знали ще з початку століття як стійкого більшовика. Революційну роботу Артем, уродженець Курської губернії, проводив у Катеринославі, Харкові, через репресії царизму змушений був емігрувати до Австралії. Після Лютневої революції повернувся до Харкова. Тут у липні очолив Донецько-Криворізький обласний комітет РСДРП(б), що об’єднував дві третини більшовиків України. Був делегатом історичного VI з’їзду більшовицької партії, який визначив курс на соціалістичну революцію. На тому з’їзді вперше, а на VII з’їзді РКП(б) вдруге обирався членом ЦК партії (єдиним від більшовиків України). Після Жовтневої революції очолював Харківську Раду робітничих і солдатських депутатів, багато зробив для встановлення в місті Радянської влади та успішного проведення тут Першого Всеукраїнського з’їзду Рад.

Авторитетним партійним діячем зарекомендував себе і 30-річний Еммануїл
Йонович Квірінг. Син німецького колоніста із Саратовської губернії рано включився в революційну боротьбу. З 1912 року — в Петрограді, де співробітничав у «Правде», працював секретарем більшовицької фракції Державної Думи Росії. У 1914 році був заарештований і висланий до Катеринослава. Тут згодом очолив більшови­цький комітет, а незабаром після Жовтневої революції і Катеринославську Раду робітничих і солдатських депутатів. На І з’їзді КП(б)У саме Квірінг запропонував і в гострій дискусії з М.О.Скрипником обґрунтував проект резолюції «Про партію», яку було прийнято з’їздом і яка на більш як сім десятиліть визначила статус Компартії України як невід’ємної складової частини РКП(б)—ВКП(б)—КПРС.

Після ІІ з’їзду КП(б)У Квірінг став секретарем ЦК партії. Відтоді ця посада із суто технічної перетворилась на політичну. «Секретарем ЦК (або ЗБ ЦК), — говориться в постанові жовтневого (1918 р.) Пленуму ЦК КП(б)У — повинен бути обов’язково член ЦК. Вибори його доручити Закордонному Бюро» [11, т. 1, с.39].

Таким чином, рішення ІІ з’їзду КП(б)У породили, як і рішення І з’їзду, ситуацію єдиновладдя однієї фракції ЦК: тоді — «лівої», тепер — «правої».

Проте менш як через місяць співвідношення сил різко змінилося.

«Виявляється, т. Ленін про все був добре поінформований»

13 листопада 1918 року Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет анулював Брестський мирний договір з Німеччиною та її союзниками у Першій світовій війні. Через кілька днів після того (ймовірно, 17 листопада) до Й.В.Сталіна у Наркомат національностей прибув член ЦК КП(б)У В.П.Затонський з проханням поінформувати про обстановку, що склалася на той момент в Україні. «Чекай, довідаєшся. Поїдемо до Ілліча об одинадцятій годині», — відповів Сталін. В автомобілі по дорозі до Кремля він розповів, що в Києві почалося повстання україн­ських націоналістів з С.В.Петлюрою на чолі проти гетьмана П.П.Скоропад­ського. Далі В.П.Затонський пише:

«З Іллічем у нас була довга, на цілу годину, розмова про те, що нам тепер робити. Він вимагав якнайточніших відомо­стей про наші зв’язки на Україні, про характер руху, запиту­вав, що являє собою Петлюра. Разів зо два він повторив те саме запитання:

— Як виключити німців, ви власними силами з рештками гетьманців та петлюрівців упораєтеся?

Я певний був, що впораємося.

Ілліч, на здогад цього, зацікавився, чи збереглися наші [збройні] фор­мування в нейтральній зоні. Він знав, що між українцями, лівими та правими, йшла за це вперта боротьба. Праві хотіли ці частини зліквідувати, хоч би тут що. Така була проста про­позиція тов. Епштейна на першім засіданні ЦК КПУ після II з’їзду…

Виявляється, т. Ленін про все був добре поінформований. Він насамперед за­пропонував негайно як слід узятися до наших дивізій:

— Це добре, що вони збереглися, — сказав він, — їх тепер треба використати як слід.

Ухвалено було утворити вже тепер радянський уряд на Україні. Стало питання, кому бути за голову. Я висунув канди­датуру Пятакова. До цієї кандидатури Ілліч поставився не дуже-то прихильно. Іншого він нікого не називав, але потім каже:

— Та нічого, тепер ліві комуністи не являють собою не­безпеки (мова, звичайно, йшла за російських лівих комуністів). Німецька революція все покрила, тепер кожен дурень ро­зуміє, що ми мали рацію підписувати Брестський мир.

Мабуть, що кандидатура Пятакова попередньо обговорювалася на ЦК, бо Ілліч тут таки на цьому погодився остаточно.

За решту складу доручено було договоритися мені та Пя­такову із Сталіним.

Одночасно ухвалено було негайно утворити групу військ курського напрямку із штабом у Курську. На чолі її мала стати Реврада (Революційна військова рада. — В.Х.). Це була Сталінова думка, він сам казав:

— Вся влада Реврадам, уряд — буде по тому, коли просу­немось на Україну.

Намічено було, що членами до Ревради ввійдемо ми із Сталіним. Найважче стояла справа з командувачем. Нікого не було цілком підходящого. Зупинилися на Антонові-Овсієнкові, хоч проти нього були великі заперечення, найбільше Ілліч вагався. Не пам’ятаю, кого ще пропонували, але това­риші, видко, зовсім були непідходящі, на них не зупинялися, тому й не лишилися в пам’яті.

— Боюся, що не вигорить у вас з Антоновим, — казав Ілліч, — нема в нас таких, хто б розумівся на військовій справі, будуть нас за це колись бити, і не раз» [8, 1930, №5, c. 153—154].

Чому до кандидатури Пятакова на Голову Тимчасового робітничо-селянського уряду України В.І.Ленін «поставився не дуже-то прихильно» і чому все-таки дав згоду на його призначення? Правильна відповідь полягає, на наш погляд, у тому, що Ленін, особисто знайомий з Пятаковим ще з дореволюційних часів, добре вивчив як сильні, так і слабкі його сторони. Через чотири роки у «Листі до з’їзду» Ленін охарактеризує Пятакова як людину «безсумнівно видатної волі і видатних здібностей» і водночас попередить партію, що «він надто захоплюється адміністраторством і адміністраторською стороною справи, щоб на нього можна було покластись у серйозному політичному питанні» [2, т. 45, c.329]. Даючи згоду на призначення Пятакова головою Радянського уряду України, Ленін, очевидно, сподівався, що той зробив належні висновки із своєї «лівокомуністичної» позиції щодо Брестського миру (адже «тепер кожен дурень розуміє, що ми мали рацію підписувати Брестський мир») і надалі діятиме більш виважено.

Призначення Пятакова означало, безперечно, серйозне посилення ролі «лівих» у діяльності КП(б)У. Чому на це пішов ЦК РКП(б)? В.П.Затонський у 1923 році писав: «Коли в листопаді 1918 року при утворенні українського радянського уряду… я запитав тов. Сталіна: «Як же так, що наш правий ЦК ні при чому виявився? (ЦК КПУ другого складу про утворення… уряду на чолі з Пятаковим дізнався постфактум), той відповів: «Всякому овочу свій час; — ну який же з них вийде революційний уряд? Їм би у профспілках сидіти, ще краще кооперацією займатися» [7, 2001, № 4, с.82—83].

Через сім років Затонський прокоментував почуте від Й.В.Сталіна так: «ЦК РКП, боячись лівого комунізму російського і простого авантюрництва з боку лівих українських комуністів, коли обстановка була не досить визначена, коли треба було вичікувати й бути надто обережними, — спирався на правих. А коли слід було швидко й енергійно вдарити, використавши при цьому спалахнуле селянське повстання, ЦК викликав лівих» [8, 1930, № 5(44), с.153].

Із залишенням німецько-австрійськими окупантами України зник і предмет незгод між «лівими» і «правими» — яку тактику обрати в боротьбі з окупацією. Проте виникли нові незгоди.

^ Ставлення В.І.Леніна до нових незгод

між «лівими» та «правими»

Пост Голови Тимчасового робітничо-селянського уряду України виявився для 28-річного Пятакова не під силу. Далися взнаки надмірна імпульсивність Георгія Леонідовича, брак політичного й управлінського досвіду. Ці недоліки могла б якоюсь мірою компенсувати підтримка колег по уряду. Проте «праві» члени уряду, насамперед Артем і Квірінг, які займали керівне становище в ЦК КП(б)У, з самого початку поставилися до глави уряду недоброзичливо. Звідси нервозність і метушливість як Пятакова, так і його опонентів. Уряд буквально засипав Москву телеграмами і телефонограмами з різними пропозиціями, скаргами, проханнями. «Передавали потім, — згадував член уряду В.П.Затонський, — що тов. Ленін сердився, одержуючи наші запальні, нетерплячі телеграми. Одного разу Сталін у розмові, пам’ятаю, сказав: «Та припиніть ви там; Старий сердиться…» [9, с.217].

Офіційно Тимчасовий робітничо-селянський уряд України розпочав діяльність 28 листопада 1918 року. Того дня в Курську відбулося його перше засідання. Було затверджено завідуючих відділами (міністрів) уряду. Серед інших ними стали і лідери «правих» Артем (відділ військових справ) та Е.Й.Квірінг (відділ народного господарства і фінансів). Пізніше уряд поповнився ще кількома «правими» і вони стали кількісно переважати.

30 листопада уряд утворив Реввійськраду Української Червоної Армії у складі В.О.Антонова-Овсієнка (командуючий), В.П.Затонського і Артема. Останній ставився до командуючого украй неприязно, звинувачував його в авантюризмі і домагався відставки, проте безуспішно. Та коли 4 січня 1919 року, наступного дня після визволення Харкова від петлюрівців, постановою Реввійськради Республіки (тобто РСФРР) було утворено Український фронт, до складу якого увійшла і Українська Червона Армія, а командуючим фронтом став все той же Антонов-Овсієнко, Артем втратив терпець.

6 січня з Південного телеграфу на харківському вокзалі Артем викликав до прямого проводу Леніна. Самий цей факт зафіксовано в Повному зібранні творів В.І.Леніна [2, т. 37, с.689]. Але текст розмови вперше опубліковано лише через 70 років у збірнику «В.И.Ленин. Неизвестные документы. 1891—1922» (документи, які стосуються України, передруковано в «Комуністі України», 1999, №2). Ось що записано на телеграфному бланку:

«^ Текст Ф.А.Сергєєва

Тов. Леніну

Не натягуйте занадто струни, спроба Льва Борисовича (Л.Б.Каменєв перебував тоді в Харкові як представник Ради Оборони. — В.Х.) нав’язати нам Антонова що б то не стало викличе конфлікт, якого ще не бувало; проти Антонова Україн­ський ЦЕКА, уряд, партія, командний склад, а також Ви і головком (головнокомандуючий Збройними силами РСФРР Й.Й.Вацетіс. — В.Х.), але Лев Борисович уперся; вихід один — Антонова прибрати, якщо Ви не приберете, його буде прибрано без Вас, тоді віддавайте нас до партійного суду. Вчорашнє спільне засідання ЦЕКА і уряду вирішило вимагати ще раз, ясно востаннє, його усунення.

Від ЦЕКА України, тимчасового уряду, за дорученням Артем.

Чекаємо біля апарата відповіді […]

^ Текст В.І.Леніна

Харків, Артему.

Зараз дізнався, що остаточне рішення нашого ЦЕКА таке: Ви можете призначити командуючим кого завгодно, тільки не Ворошилова […]

Ленін» [7, 1999, № 2, с.54].

Словами «тільки не Ворошилова» В.І.Ленін висловлював негативне ставлення до методів командування К.Є.Ворошиловим армією при обороні Царицина, засуджував його недовіру до військових спеціалістів і прихильність до партизанщини [3, 1989, № 11, с.168—170].

На засіданні уряду України 8 січня Артем доповів про розмову з Леніним і, спираючись на підтримку своїх прихильників, які мали в уряді незначну кількісну перевагу, домігся усунення В.О.Антонова-Овсієнка і призначення Реввійськради фронту із самих лише «правих»: М.Л.Рухимович (командуючий), К.Є.Ворошилов, В.І.Межлаук. Пятаков і Затонський негайно оскаржили це рішення перед В.І.Леніним [9, с.225].

10 січня «праві» пішли далі. Артем, Е.Й.Квірінг і Я.А.Яковлєв (Епштейн) наді­слали В.І.Леніну телеграму з пропозицією зняти Г.Л.Пятакова з посади голови уряду і направити з Москви на цю посаду Х.Г.Раковського.

16 січня на засіданні ЦК РКП(б) за участю В.І.Леніна було розглянуто «Питання про Україну». У протоколі записано: «Прийнято рішення, згідно з проханням українських товаришів, відправити т. Раковського на Україну з тим, що він увійде до уряду України як голова… Доручити т. Раковському провести в життя повне відсторонення Ворошилова і Рухимовича від військової роботи. Одночасно доручити
т. Раковському не наполягати на залишенні Антонова, якщо українці зажадають його усунення, а домовитися з ними про іншу кандидатуру» [3, 1989, № 6, с.173].

Таким чином, В.І.Ленін і ЦК РКП(б), з одного боку, задовольнили вимогу «правих», замінивши Пятакова на посаді голови уряду Раковським, а з другого, — засудили їх, зажадавши усунення з Реввійськради фронту Ворошилова і Рухимовича. Що ж до В.О.Антонова-Овсієнка, то він залишався командуючим Україн­ським фронтом до 15 червня 1919 року, коли фронт було розформовано.

Не маючи інформації про це рішення, «праві» на засіданні уряду того ж таки 16 січня поставили на розгляд питання «Про урядову кризу». Чотирма голосами проти одного при двох, що утрималися, Пятакова було увільнено від обов’язків голови уряду. Трьома голосами проти одного при трьох, що утрималися, на цю посаду обрали Артема (Ф.А.Сергєєва).

Пятаков не підкорився цьому рішенню, пославшись на те, що головою уряду його рекомендував ЦК РКП(б), і 17 січня надіслав телеграму відповідного змісту на адресу В.І.Леніна. Наступного дня телеграму В.І.Леніну з власним тлумаченням подій в уряді надіслали «праві» — Артем, Квірінг, Ворошилов, Рухимович, Межлаук та ін.

Проте аргументи «лівих» і «правих» не лише не переконали В.І.Леніна і ЦК РКП(б), а й спонукали їх прискорити від’їзд Раковського до Харкова. 19 січня в залі Московської Ради відбулася бесіда В.І.Леніна з Х.Г.Раковським, в ході якої Ленін особливо наголошував на необхідності забезпечення єдності в рядах Компартії України.

Х.Г.Раковський прибув до Харкова 22 січня, а 24 січня на засіданні Тимчасового робітничо-селянського уряду України був затверджений його Головою.

Новий глава уряду відразу ж виявив прагнення до налагодження ділових, товариських стосунків як з «лівими», так і з «правими». Заступником Раковського став Артем, наркомами (уряд отримав назву «Рада Народних Комісарів Україн­ської Соціалістичної Радянської Республіки») — К.Є.Ворошилов, В.П.Затонський, Е.Й.Квірінг, Г.Л.Пятаков, М.Л.Рухимович та ін.

Розпочалася напружена робота по налагодженню в республіці мирного життя, відбудові народного господарства. Ці завдання доводилося розв’язувати в надзвичайно важких умовах. «Німці розорили Україну до такої міри, що там тільки починає складатися якийсь апарат, там цілковитий хаос, — говорив В.І.Ленін на мітингу в Петрограді 13 березня 1919 року. — Найгірші часи, коли ми сиділи в Смольному в перші тижні після Жовтневої революції і боролися з розрухою, ніщо в порівнянні з тими труднощами, які ми бачимо на Україні. Радянські товариші прямо кричать, що нема людей, що нікому будувати Радян­ську владу, що нема ніякого апарату… Ми можемо тепер і ми повинні допомогти українським товаришам, тому що їм доводиться будувати апарат Радянської влади на місці, очищеному і спустошеному так, як ніде не терпіли і не страждали. Ми, товариші, в Центральному Комітеті нашої партії, обговоривши це становище, дали завдання українським товаришам спочатку зробити все для побудови апарату з тим, щоб взятися за роботу, коли буде знаряддя в руках, коли буде апарат…» [7, 1999, № 2, с.56].

ЦК РКП(б) і безпосередньо В.І.Ленін одразу після визволення Харкова від окупантів організували подання Україні допомоги. Вже на початку січня 1919 року Ленін віддав розпорядження терміново послати в Україну максимально можливу кількість грошей, мануфактури та інших товарів [2, т. 54, с.493]. Особливу увагу Ленін приділяв питанням добору керівних партійних та радянських працівників. За короткий строк у розпорядження ЦК КП(б)У і уряду України було відряджено 33 партійних і військових працівників з 10 армії К.Є.Ворошилова, які раніше працювали в Україні, і 160 комуністів з Москви та інших міст [9, с.221—222].

^ Третій з’їзд КП(б)У, остаточне подолання незгод

1—6 березня 1919 року у Харкові відбувся ІІІ з’їзд КП(б)У. На пропозицію делегата М.О.Скрипника з’їзд одностайно обрав почесним головою з’їзду «нашого сильного, нашого улюбленого вождя, керівника світового пролетаріату тов. Леніна» [10, с.20].

Після звітної доповіді секретаря ЦК Е.Й.Квірінга виголосив співдоповідь Г.Л.Пятаков. Доповідач і співдоповідач, а також «праві» і «ліві» учасники дебатів гостро критикували одні одних. У суперечку змушений був втрутитися представник ЦК РКП(б) на з’їзді Я.М.Свердлов. Характерно, що цього разу, на відміну від двох попередніх з’їздів КП(б)У, ЦК РКП(б) не став на бік жодної групи.

«… Нам в ЦК, — говорив Свердлов, — доводилося не раз відмічати наші не­згоди як з «правими», так і з «лівими». І з однією, і з другою групою ми багато в чому були не згодні і часто-густо наші рішення йшли врозріз то з «правими», то з «лівими»… Широкі партійні маси прагнуть єдиної міцної великої організації… Лише за наявності міцної партійної організації можна справитися з тією величезною розрухою, з якою доводиться зустрічатися скрізь і всюди. Ви, товариші, віддаєте звіт собі в тих грандіозних завданнях, які стоять перед вами?.. Віддаючи звіт собі в тих величезних завданнях, ви знайдете в собі досить мужності одразу і ясно взятися за корисну справу, щоб відкинути вбік всякі дріб’язки, зайнятися цією основною роботою» [10, c. 63—65].

Виступ Свердлова справив належний вплив на обидві фракції. Правда, 99 голосами «лівої» більшості проти 92 було прийнято резолюцію, якою тактика «правого» ЦК, обраного ІІ з’їздом КП(б)У, визнавалася «неправильною», а ЦК — «нездатним керувати Комуністичною пролетарською партією в період загострення громадян­ської війни» [10, c. 63—65]. Але це був останній сплеск незгод. Під час обговорення інших питань порядку денного незгоди пом’якшилися, майже зійшли нанівець. З’їзд закінчився обранням Центрального Комітету, кандидатури до якого попередньо були погоджені обома частинами з’їзду. Як сказав позафракційний делегат М.О.Скрипник, склад нового ЦК «означає те, що наша партія зжила ці спори і чвари, які так довго роз’єднували нашу партію» [10, c. 183].

Серед обраних членів ЦК виявилося більше «лівих» (Г.Л.Пятаков, А.С.Бубнов, В.П.Затонський, С.В.Косіор, Я.Б.Гамарник та ін.). Були обрані і «праві» (Е.Й.Квірінг, К.Є.Ворошилов та ін.), проте один з їх лідерів Артем у члени ЦК не обирався. Після ІІІ Всеукраїнського з’їзду Рад, який почався одразу після
завершення роботи партійного з’їзду, Артем втратив також посади заступника голови уряду та наркома радянської пропаганди і відбув до Донецька, де 18 березня був обраний головою губвиконкому. Відтоді він уже не мав можливості активно впливати на вирішення питань загальноукраїнського рівня, а через рік назавжди вибув за межі України. У 1921 році Артем загинув в автокатастрофі і був похований на Красній площі.

Лідер «лівих» у КП(б)У Г.Л.Пятаков хоч і був обраний після з’їзду членом Політбюро, Оргбюро і секретарем ЦК, проте вирішального впливу на прийняття партійних рішень уже не мав. 30 травня 1919 року у зв’язку з направленням на військово-полі­тичну роботу в діючу армію він був замінений на посаді секретаря ЦК С.В.Косіором, а 2 серпня переведений з членів Політбюро у кандидати в члени Політбюро, тобто отримав лише дорадчий голос. Після закінчення громадянської війни Пятаков недовго попрацював у Донбасі, а потім назавжди вибув за межі України.

Інакше склалася політична доля Е.Й.Квірінга. Після ІІІ з’їзду КП(б)У він стає членом Політбюро ЦК, де, за його словами, перебував в опозиції і з діяльністю ЦК був не згоден. Далі — діюча армія, керівна партійна робота в Катерино­славі і Донецьку. У 1923 році для Квірінга настала зоряна година — його обрано першим секретарем ЦК КП(б)У. Але вже у 1925 році Еммануїл Йонович втратив найвищий пост у Компартії України і назавжди відбув до Москви.

В 1919—1923 роках провідну роль у політичному житті України відігравав Голова Раднаркому УСРР Х.Г.Раковський. Від колег по Політбюро ЦК КП(б)У першого скликання (березень — вересень 1919 року) Християн Георгійович вигідно відрізнявся зрілим віком: йому виповнилося 45 років, тоді як Пятакову — 28, Квірінгу і Косіору — по 30, Мещерякову — 34, Бубнову — 35, Ворошилову — 37 років. Вирізнявся він і освіченістю — закінчив Монпелійський університет у Франції, тоді як Бубнов, Пятаков і Мещеряков у роки царизму були виключені з інститутів за революційну діяльність, а Ворошилов, Квірінг і Косіор мали початкову освіту.

Що ж до досвіду політичної діяльності, то Раковський з початку 1890-х років брав участь у соціал-демократичному русі Болгарії, Румунії, Франції, у роботі ряду конгресів ІІ Інтернаціоналу. Після Жовтневої революції добровільно приїхав до Петрограда для революційної роботи в Росії. Правда, його знайомство з тогочасною обстановкою в Україні обмежувалося головуванням у Верховній колегії по боротьбі з контрреволюцією на півдні республіки, очолюванням делегації РСФРР на переговорах з делегацією Української Держави гетьмана Скоропадського та участю у роботі ІІ з’їзду КП(б)У. Але, обіймаючи посади глави Радянського уряду України і члена Політбюро ЦК КП(б)У, Раковський швидко поповнював знання про республіку.

Не буде перебільшенням стверджувати, що налагодженню нормального внутріпартійного життя в КП(б)У, вирішенню нагальних завдань соціалістичного будівництва та боротьби проти контрреволюції в Україні великою мірою сприяли особисті контакти Х.Г.Раковського з В.І.Леніним. Лише протягом 1919 року Ленін направив Раковському (або іншим особам у копії і для нього) понад 30 телеграм, дав йому ряд важливих доручень, ознайомився з багатьма його інформаціями, доповідями. На VIII з’їзді РКП(б) Раковський був обраний членом ЦК партії (єдиним від комуністів України).

Подоланню незгод між «лівими» і «правими» в Компартії України сприяло також обрання в березні 1919 року на найвищий державний пост — Голови Всеукраїн­ського Центрального Виконавчого Комітету — Григорія Івановича Петровського. До того Петровський працював у Москві народним комісаром внутрішніх справ РСФРР, і, природно, на його увільнення і нове призначення потрібна була згода В.І.Леніна і ЦК РКП(б). Про те, як досягалася ця згода, відомо із вперше опублікованих у 1999 році записок, якими обмінялися Я.М.Свердлов (він тільки-но повернувся з України, де представляв ЦК РКП(б) на ІІІ з’їзді КП(б)У) і В.І.Ленін на засіданні Раднаркому РСФРР 8 березня 1919 року:

«Записка Я.М.Свердлова

Є телеграма про мою пропозицію провести Петровського головою Укр[аїн­ського] Ц[ентрального] В[виконавчого] К[комітету]. Ц[ентральний] к[омітет] України згоден. Необхідне негайне рішення…

^ Записка В.І.Леніна

Я згоден. (Побоююсь тільки, чи не слабкий Петровський у « б о р о т ь б і »
з лівими с[соціалістами]-р[революціонерами] і т.і.)».

Члени ЦК РКП(б) Л.Д.Троцький, Й.В.Сталін і М.М.Крестинський також дали згоду, і питання про Г.І.Петровського було вирішено [7, 1999, № 2, c. 55].

Наведений документ свідчить, на нашу думку, що кандидатура Петровського на Голову ВУЦВК виникла в останній момент, уже в ході роботи ІІІ Все­українського з’їзду Рад (6—10 березня 1918 року). Це дає підстави припустити, що на цей пост спочатку намічалася інша людина. Можливо, нею був В.П.Затонський, який відкривав з’їзд як Голова ВУЦВК, обраний попереднім, ІІ Всеукраїнським з’їздом Рад у березні 1918 року. Можливо, з урахуванням цього на організа­ційному Пленумі ЦК КП(б)У 6 березня його пропонували обрати членом По­літ­бюро ЦК. Але на тому Пленумі член ЦК з числа «правих» К.Є.Ворошилов, пославшись на те, що в Політбюро буде занадто багато «лівих» (Пятаков, Бубнов і Затонський), запропонував замінити когось із них «нейтральним» В.М.Мещеряковим, незадовго перед тим направленим з Москви на посаду наркома землеробства УСРР. «Ліві» пожертвували Затонським.

Справедливо критикуючи лідерів «лівої» і «правої» фракцій у КП(б)У за помилки, В.І.Ленін, ЦК РКП(б) бачили у них і сильні сторони, які цінували і прагнули використовувати з найбільшою користю для справи. Про усунення з великої політики і мови не було. Так, на VIII з’їзді РКП(б) в березні 1919 року Артем (Ф.А.Сергєєв) і А.С.Бубнов були обрані кандидатами в члени ЦК партії, Г.Л.Пятаков — до президії з’їзду і Програмної комісії. Досить характерною є шифровка В.І.Леніна від 29 травня 1919 року на адресу відрядженого ЦК РКП(б) в Україну А.А.Йоффе. Документ починається словами: «Прочитайте цю телеграму Раковському, Межлауку, Ворошилову, Пятакову, Бубнову, Квірінгу та іншим найвидатнішим працівникам» [2, т. 50, с.327—328]. Як бачимо, до найвидатніших працівників Ленін відніс як колишніх «правих», так і колишніх «лівих».

^ Короткі висновки

Гострі незгоди між «лівими» (вони ж «правобережці», або «кияни») і «правими» (вони ж «лівобережці», або «харків’яни» і «катеринославці») керівними партійними працівниками України, що мали місце в грудні 1917 — березні 1919 років, затягували процес утворення Комуністичної партії України, серйозно утруднювали прийняття з’їздами і Центральним Комітетом КП(б)У, урядом Радянської України правильних рішень з найважливіших питань класової боротьби, партійного і державного будівництва. Аж ніяк не сприяло утвердженню суворої партійної дисципліни, єдності дій більшовиків республіки, зокрема, те, що робота Першого — Третього з’їздів Компартії України будувалася на фракційній основі. «Ліва» і «права» фракції виставляли своїх доповідачів (або співдоповідачів) з основних питань порядку денного, дебати відзначалися взаєм­ними нападками, часто-густо рішення приймалися незначною більшістю голосів. ЦК КП(б)У, як і з’їзди, також складався з «лівої» та «правої» фракцій. Не дивно, що «права» більшість делегатів ІІ з’їзду партії виставила незадовільну оцінку роботі «лівого» ЦК, обраного І з’їздом, а «ліва» більшість ІІІ з’їзду відпо­віла тим же «правому» ЦК, обраному ІІ зїздом. І т.д. і т.і.

Глибинна причина об’єктивного характеру, яка зумовила виникнення не­згод, полягала в тривалій роз’єднаності більшовицького руху в Україні, якої (України), власне, і не існувало за часів царизму як цілісної адміністративно-територіальної одиниці. Місцеві більшовицькі комітети одержували директиви безпосередньо від ЦК РСДРП(б) і зверталися прямо до ЦК із своїми пропозиціями й проханнями. Аж у липні 1917 року відбулося їх об’єднання у дві великі обласні партійні організації — Південно-Західного краю та Донецько-Криворізького басейну. Це об’єднання стало важливим кроком на шляху до утворення всеукраїнської більшовицької організації. Водночас воно породило в партій­них рядах масові настрої, які Г.Л.Пятаков влучно назвав «кустарним облас­ництвом і патріотизмом своєї дзвіниці» [13, 1918, №5, с.102]. Е.Й.Квірінг фактично згодився з думкою лідера «лівих», хоч і висловився з цього питання коректніше: «Україну робітники Лівобережжя в той час (1917 рік — початок 1918 року. — В.Х.) розуміли як петлюрівське починання і лозунг Радянської України нічого не говорив їх серцю, а Донецько-Криворізький робітничий район мав уже з квітня 1917 р. свої обласні з’їзди і обласні центри. Створилася вже своя обласна робітнича згуртованість» [7, 2001, №4, с.76]. Звідси — обласництво (регіоналізм),
«самостійництво» лідерів обох обласних партійних організацій. «Харків’яни» та «катеринославці» не бажали рахуватися з думкою «киян», і навпаки. В силу тривалого роздільного існування та інших причин більшовицькі організації України своєчасно не створили єдиного керівного ядра, не висунули лідерів, з думкою яких рахувалися б комуністи всіх регіонів.

До причин суб’єктивного характеру, які породили незгоди, слід віднести недостатню марксистсько-ленінську освіченість керівних кадрів, брак у них політичного досвіду, слабке знання соціально-економічної обстановки в Україні в цілому та її регіонах, амбітність, самовпевненість.

Єдиним незаперечним авторитетом, неперевершеним теоретиком і практиком був для комуністів України В.І.Ленін.

Один із засновників Компартії України С.В.Косіор, який у 1918 році належав до українських «лівих», згадував про той час: «Крім нас, з яких одні лівіли, інші правіли, робили помилки і т. д., існував ще ЦК РКП(б) і Володимир Ілліч Ленін, який кожного разу, коли ми приїздили на з’їзд, викликав керівну групу до себе і протягом кількох годин вислуховував усі наші суперечки і т. д., і після цього слово РКП(б) щодо керівництва виконувалось і з питанням було покінчено» [5, ф.1., оп.13, спр.478, арк.336].

Очевидно, Косіор мав на увазі зустрічі (в яких він і сам брав участь) В.І.Леніна з партійними працівниками України напередодні Першого і Другого з’їздів КП(б)У. Обидві зустрічі, справді, мали величезне значення. Проте ними, звичайно ж, участь Леніна у подоланні незгод між «лівими» і «правими» в КП(б)У не обмежувалася.

Необхідною передумовою подолання незгод з питань тактики було об’єднання більшовицьких організацій республіки в Комуністичну партію України, яка під керівництвом всеукраїнського партійного центру — ЦК КП(б)У проводила б єдину революційну, класову політику на всій території України. У здійсненні цього історичного завдання неоціненну допомогу більшовикам республіки подав В.І.Ленін. Історичне значення мало те, що Компартія України була утворена, відповідно до ленінських принципів партійного будівництва, як невід’ємна складова частина РКП(б).

Однак утворенням КП(б)У незгоди між «лівими» і «правими» не були подолані остаточно. Це дуже непокоїло Леніна, і він вживав усіх можливих заходів до нормалізації становища. Серед них — розгляд українського питання на пленумах ЦК РКП(б), направлення авторитетних представників ЦК (Я.М.Сверд­лов, Й.В.Сталін та ін.) на з’їзди і пленуми ЦК КП(б)У, особисті зустрічі, листування, телеграфні й телефонні контакти В.І.Леніна та його найближчих соратників з керівними працівниками КП(б)У, допомога Компартії України досвідченими, політично зрілими кадрами. Мудре керівництво В.І.Леніна і ЦК РКП(б), всебічна допомога від них стали запорукою успішного здійснення молодою КП(б)У завдань боротьби за встановлення і зміцнення Радянської влади — завдань, що відзначалися масштабністю, новизною і складністю, вимагали масового героїзму і самопожертви.