Міністерство освіти україни вінницький державний технічний університет основи економічної теорії

Вид материала

Документы

Содержание 1. Ринок праці та його місце в ринковій економіці. Необхідність резерву трудових ресурсів 2. Безробіття та його види. Проблема зайнятості 3. Державне регулювання ринку праці Тема 15. СУТЬ, ФУНКЦІЇ ТА МОДЕЛІ ГОСПОДАРСЬКОГО МЕХАНІЗМУ 1. Взаємовідносини держави і економіки. 2. Функції держави в сучасній ринковій економіці 3. Методи державного регулювання ринкової економіки 4. Цільові програми і прогнозування 5. Суть та функції господарського механізму 6. Моделі господарського механізму — адміністративна та ринкова 7. Господарський механізм вільного та регульованого ринку 8. Поведінка суб'єктів ринкової економіки та фактори, що її визначають

Подобный материал:

• Міністерство Освіти України Київський Державний Технічний Університет Будівництва, 399.85kb.
• Міністерство Освіти України Київський Державний Технічний Університет Будівництва, 400.26kb.
• Міністерство Освіти України Київський Державний Технічний Університет Будівництва, 398.33kb.
• Міністерство освіти І науки україни національна юридична академія україни імені ярослава, 1150.99kb.
• Міністерство освіти І науки україни вінницький національний технічний університет вінниця, 55.43kb.
• Міністерство освіти та науки україни міністерство охорони здоров`я україни сумський, 1131kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни уманський національний університет, 29.37kb.
• Міністерство Освіти України Київський Університет права Рівненська філія реферат, 410.3kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни уманський національний університет, 30.09kb.
• Що представляє собою курс "Основи економічної теорії" Що представляє собою курс "Основи, 394.07kb.

Тема 14. РИНОК ПРАЦІ ТА БЕЗРОБІТТЯ. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ ПРАЦІ


Ринок праці та його місце в ринковій економіці. Необхідність резерву трудових ресурсів. Безробіття та його види. Пробле­ма зайнятості. Державне регулювання ринку праці.


1. Ринок праці та його місце в ринковій економіці. Необхідність резерву трудових ресурсів

В ринковій економіці забезпечення підприємств та інших ла­нок суспільства робочою силою здійснюється через ринок праці.

Ринок праці — це найважливіша умова функціонування рин­кової системи. Він істотно відрізняється від інших ринків, ос­кільки на цьому ринку продаються та купуються не товари, ка­пітали чи нерухомість, а робоча сила, носіями якої є члени сус­пільства, працюючі за наймом (або мають намір працювати за наймом). Це характеризує ринок праці як особливу сферу відносин — економічних та соціальних.

Ринок праці становить основу підприємництва. Ця область діяльності стає можливою за умови, якщо є ринок робочої сили функціонує постійно. Чимала частина підприємств, не тіль­ки великих та середніх, але й малих можуть створюватися та фу­нкціонувати лише за таких умов.

Динамізм ринкової системи також передбачає наявність рин­ку праці. Як вже відзначалося, відмінна особливість ринкової системи заключається в тому, що імпульс її саморозвитку та структурним зрушенням дає зміна ринкового попиту. Але сліду­вати цьому імпульсу ринкова система може тільки при наявності ринку праці, що дозволяє у будь-який момент часу та у будь-якому місці створити нові підприємства, поширювати діючі.

Наявність ринку праці є однією з умов раціонального вико­ристання трудових ресурсів суспільства, оскільки попит на робо­чу силу, відбиває дійсні потреби суспільства. Разом з тим стиму­лює відповідну цьому попиту пропозицію робочої сили. Тим са­мим створюються передумови для такого поєднання ринкових елементів, за яких найбільш повно використовується потенціал трудових ресурсів.

Як і на всякому ринку, на рийку праці економічні відносини проявляються через попит та пропозицію. Попит на робочу силу створюють суб'єкти ринкової економіки — підприємства та їх асоціації, а також організації, що не відносяться до господарських суб'єктів (наприклад, бюджетні). Пропозиція робочої сили походить від її власників, тобто людей що мають намір працюва­ти за наймом. Але, як і на ринку споживчих товарів відповідність попиту та пропозиції не означає їх абсолютної рівності. Умовою такої відповідності є деяке перевищення пропозиції над попи­том. Без такого перевищення ринок не може функціонувати. Ри­нок праці у цьому відношенні не є винятком. Із цього випливає, що ринок праці припускає наявність деякого резерву незайнятої робочої сили, тобто безробіття.

Необхідна величина резерву незайнятої робочої сили законо­мірно зумовлена об'єктивними та суб'єктивними факторами. З одного боку величина резерву повинна забезпечувати здатність ринкової системи до саморозвитку та самоорганізації, тобто бути достатньою для зростання сфер прикладання праці та структур­них зрушень у них. З іншого боку, оскільки носіями робочої си­ли, її власниками є члени суспільства, величина резерву повинна відбивати їх природне право змінювати місце роботи, рід занять.

Сучасна ринкова економіка припускає оптимізацію величини резерву робочої сили, тобто зведення її до рівня, при якому вона відповідає згаданим вище критеріям — забезпеченню динамізму ринкової економіки при мінімальних соціальних втратах від без­робіття. В цьому заключається одне з завдань державного регу­лювання ринкової економіки.

В сучасній практиці для оцінки відносної величини резерву незайнятої робочої сили використовують два показники: по-пе­рше, відношення кількості незайнятих робітників до чисельності працюючих (причому не тільки за наймом); по-друге, середню тривалість часу між моментами звільнення з однієї роботи та вступу на іншу роботу (днів, тижнів).

На відміну від ринкової у планово-директивній системі забез­печення господарських та інших ланок товариства трудовими ресурсами здійснювалося на принципово інших засадах. Ство­рювалася система централізованого планування та організовано­го набору трудових ресурсів. Кожне підприємство одержувало планові ліміти чисельності персоналу в цілому та по категоріям. Причому ліміти встановлювались за формальними критеріями. Такий порядок неминуче відривав фактичну наявність персоналу від реальної потреби в ньому. Створювалася брехлива картина благополуччя у вигляді повної забезпеченості підприємств тру­повими ресурсами при низькій ефективності їх використання. Ця система відрізнялася громіздкістю, неспроможністю опера­тивно реагувати на закономірні зрушення у поділі праці, переш­коджала втягненню у народногосподарський обіг таких факторів як неповна та повторна зайнятість.

Один з основних напрямів переходу від планово-директивної системи до ринкової міститься в формуванні ринку праці. Це за­вдання вирішується в загальному руслі заходів, що складають зміст економічної реформи. Найважливішою основою ринку праці, є зміна структури власності на основі роздержавлення підприємств, оскільки саме з цим пов'язана радикальна зміна способу забезпечення підприємств трудовими ресурсами. Од­нією з важливих умов формування ринку праці є утворення шару малих підприємств (малого бізнесу), який, як вже зазначалося, становить буферну зону ринкової економіки, тобто зону, здатну всмоктувати надлишок робочої сили та, разом з тим, бути джере­лом її поповнення, якщо на неї росте попит. Саме в цей період державі слід сформувати механізм (податковий, кредитний, ва­лютно-фінансовий), здатний впливати на рівень зайнятості, на її структуру. Разом з тим повинна створюватися інфраструктура ринку праці, мережа закладів, що забезпечують його функціону­вання, а також система соціального захисту постраждалих від безробіття.


2. Безробіття та його види. Проблема зайнятості

Як вже відзначалося, резерв трудових ресурсів існує у вигляді безробіття. Причому наявність цього резерву — умова функціонування ринку праці.

В прийнятій у сучасному світі теорії та практиці безробітним вважається особа, що має намір та можливість працювати, але позбавлена сфери прикладання своєї праці, тобто місця роботи. Із цього випливає, що безробітними не повинні вважатися неп­рацездатні, тобто особи, у яких немає можливості працювати (за віком чи станом здоров'я). Не вважаються також безробітними особи, що не мають наміру працювати, наприклад, що мають інші джерела доходів, не зв'язані з роботою та одержанням заро­бітку.

Безробіття — складне явище, воно неоднорідне за своїм складом, оскільки його породжують різноманітні причини. За цією ознакою розрізняють два основних види безробіття — природне та вимушене.

Природне безробіття пов'язане не з ринковою економікою як такою, а з правом людини вільно розпоряджатися своєю робо­чою силою, тобто з правом вибору місця роботи та роду занять. На необхідність реалізувати це право можуть впливати як при­родні для працюючого економічні та соціальні фактори, так і встановлені державою правила у сфері трудових відносин. Відмінною особливістю виникнення такого безробіття є добро­вільна відмова від даної роботи, що передує пошуку іншої робо­ти. Залежно від конкретних причин, що породжують добро­вільне звільнення з роботи, розрізняється фрикційне та інституційне безробіття.

Фрикційне безробіття пов'язане з незадоволенням, чи непов­ним задоволенням даною роботою, що викликає природне праг­нення перемінити місце роботи, чи рід занять.

Можуть бути найрізноманітніші причини такої незадоволе­ності, в тому числі оплата праці, зміст праці, умови праці, невід­повідність даної роботи одержаній спеціальності чи рівню ос­віти, необхідність змінити місце проживання та інші.

Відмінна особливість інституційного безробіття заключається в тому, що воно породжується встановленими державою норма­ми та правилами, регулюючими трудові відносини. Ці норми та правила дають можливість з користю для себе перемінити місце роботи, зробити перерву у роботі, одержувати при зміні роботи компенсації тощо. У цьому напрямі діє, наприклад, прийнятий порядок виплати допомоги по безробіттю, або на період профе­сійної підготовки чи перепідготовки. Фактором інституційного безробіття може служити також диференціація нормативів стажу роботи для різноманітних спеціальностей, що є підставою для одержання пенсії по досягненні певного віку. В усіх цих випад­ках розмір безробіття зумовлений діючими інститутами трудових відносин.

Вимушене безробіття відрізняється від природного способом звільнення працюючих. Воно виникає не внаслідок добровільної відмови від роботи, а внаслідок вимушеного звільнення, викли­каного різноманітними зовнішніми, не зв'язаними з намірами працівника факторами. З точки зору його кількісної оцінки ви­мушене безробіття — це таке безробіття, що перевищує її приро­дний рівень. Залежно від конкретних причин, що породжують вимушене безробіття розрізняють два його основних види — тех­нологічне та структурне.

Технологічне безробіття виникає як побічний результат нау­ково-технічного розвитку, внаслідок визволення частини робіт­ників у зв'язку з оновленням технології. Так, наприклад, це відбувається при заміні великих ЕОМ персональними комп'юте­рами, включеними у інтегровані інформаційні системи, в зв'язку з застосуванням продажу стандартних товарів через автомати замість традиційних способів організації торгівлі тощо. В усіх цих та інших випадках скорочування робочих місць з одних спе­ціальностей звичайно супроводжується збільшенням кількості робочих місць з інших спеціальностей. Однак, загальна кількість робочих місць, як правило, скорочується, саме це є фактором виникнення технологічного безробіття.

Структурне безробіття по суті має ту ж основу, що й техноло­гічне — науково технічний прогрес. Його безпосередньою при­чиною є зрушення у економіці, у її галузевій структурі. Так збільшення частки АЕС у електроенергетиці, підвищення їх еко­номічності знижує конкурентоспроможність станцій, працюю­чих на твердому паливі. Це змушує закривати частину вугільних шахт, в першу чергу з поганими гірничо-геологічними умовами.

Як структурне, так і технологічне безробіття з точки зору їх територіального розповсюдження можуть бути загальнонаціона­льними та регіональними. Останній випадок найбільш характер­ний для видобувної промисловості, що пов'язано з особливостя­ми розміщення підприємств цієї галузі.

Вимушене безробіття може набувати приховані форми, за яких робітники продовжують працювати, але ринкова кон'юнк­тура, змушує їх працювати неповний час — неповний робочий тиждень, або неповний робочий день. При цьому для працюю­чих за наймом формально зберігаються правила ринку робочої сили (годинна оплата праці не нижче мінімальної), але у силу неповної зайнятості фактична оплата праці (якщо вважати пов­ний робочий час) опускається нижче встановленого мінімуму.

Сучасній ринковій економіці в тій чи іншій мірі властиві всі види безробіття. Однак відношення держави до різноманітних видів безробіття не однозначне, що відбивається у політиці регу­лювання рівня зайнятості.

Рівень зайнятості та безробіття функціонально пов'язані між собою: вище рівень зайнятості нижче безробіття, і навпаки. У планово-директивній системі теза про «повну зайнятість» розглядалася як теоретичний постулат та служила підставою однієї ч основних переваг даної системи. Між тим ця теза надто далекі від реальностей трудових відносин. Насамперед треба відзначи­ти, що повної зайнятості у планово-директивної системі не було та не могло бути, оскільки, як вже зазначалося природне прагне­ння до переміни місць роботи та роду занять не пов'язане з еко­номічною системою. Воно визначається природою людини, фа­кторами, що впливають на її вчинки та долю. Спроби планово-директивної системи обмежувати право людини обирати заняття та місце роботи, як правило, невдовзі виявляли свою неспро­можність (як це було, наприклад, з практикою закріплення ро­бітників за своїми підприємствами). Крім того, всупереч твер­дженням офіційної науки про плановий характер забезпечення галузей та підприємств робочою силою як фактор повної зайнятості, у планово-директивної системи завжди мав місце значний нерегульований рух трудових ресурсів. Про це, зокрема, свідчить високий рівень плинності робочої сили, набагато більш високий порівняно з типовим для сучасної ринкової економіки. Врешті, треба визначити, що планово-директивній системі властиве ви­соке приховане безробіття у специфічній для цієї системи формі — у виді наявності надлишкової чисельності робітників в усіх ла­нках виробничого, господарського та державного апарату. Ця остання обставина пов'язана з відомчими бар'єрами, властивими даній системі, які перешкоджали раціональним міжгалузевим та внутрішньогалузевим зв'язкам, що змушувало підприємства створювати у себе максимально можливу кількість допоміжних та обслуговуючих підрозділів, які відрізняються неповною завантаженістю та її пульсуючим характером. Крім того, прагнення до збільшення персоналу підприємств стимулювалося порядком оплати праці керівників, що зв'язував її з чисельністю підлеглих їм робітників. Все це у сукупності визначало неспроможність си­стеми централізованого адміністративного управління трудови­ми ресурсами на позаринковій основі, а у кінцевому підсумку — низьку ефективність використання трудових ресурсів.

В умовах ринкової економіки держава впливає на трудові відносини, в тому числі на рівень зайнятості принципово інши­ми засобами, використовуючи механізми ринкової економіки та враховуючи особливості ринку праці.


3. Державне регулювання ринку праці

Ринок робочої сили — це одна з сфер державного регулюван­ня ринкової економіки. Як і в інших її сферах, державне регулю­вання на цьому ринку не повинно руйнувати ринкові механізми саморегулювання. Йому лише слід доповнювати дію ринкових механізмів, вносити корективи у результати їх дії. Особливе зна­чення державного регулювання у цій сфері визначається тісним зв'язком ринку праці з багатьма соціальними проблемами сус­пільства.

Головне завдання державного регулювання ринку праці полягає у створенні умов для нормального функціонування цьо­го ринку, тобто для успішного виконання цим ринком своїх функцій. Разом з тим найважливішою функцією державного ре­гулювання ринку праці є соціальний захист працюючих за най-мом та, особливо осіб, постраждалих від безробіття.

Ринок праці функціонує у тісному взаємозв'язку з іншими ринками (товарів, послуг, капіталів, землі тощо). Тому заходи по державному регулюванню ринку праці у своїй основі є загально­економічними. В той же час у числі цих заходів є такі, що мають специфічне призначення та й орієнтовані виключно на регулю­вання трудових відносин.

Найважливіші умови для нормального функціонування рин­ку праці реалізуються у руслі заходів, що забезпечують ста­більний та динамічний розвиток ринкової економіки. При цьо­му держава в залежності від загальної кон'юнктури або стимулює підприємців інвестувати кошти у економіку, створювати нові ро­бочі місця, або утримується від таких стимулів. Треба відзначи­ти, що державне регулювання при цьому може набувати галузе­вого чи регіонального напрямку, тобто відбивати певну структу­рну політику держави.

Вплив на ділову активність держава здійснює, використовую­чи властиві ринковій економіці засоби: диференціацію податко­вих ставок, регулювання ставок міжбанківського кредиту, норми обов'язкових резервів, курсу національної валюти тощо. В свою чергу, підвищення (чи зниження) ділової активності впливає на ринок праці в тому числі на рівні зайнятості та безробіття.

В регулюванні рівня зайнятості чітко проявляється поєднан­ня в сучасній ринковій економіці державного регулювання з дією ринкових механізмів саморегулювання. В реальній ринковій економіці фактичні розміри безробіття можуть опинитися вище чи нижче її природного рівня. Якщо розміри безробіття нижче її природного рівня, безпосередньої необхідності у державному втручанні не виникає. Ринкові механізми саморегулюван­ня неминучо повернуть її до природного рівня. Однак високий рівень безробіття, що перевищує її природні межі, ставить перед державою завдання підвищення рівня зайнятості, стимулювання діяльності підприємців, спрямованої на утворення нових робо­чих місць. Але, як вже відзначалося, такі міри повинні бути все­бічно зваженими і насамперед перевірені на інфляційну безпеку.

В формуванні механізму регулювання ринку праці найважли­віше місце займає державні} підтримка такої сфери економіки, що становить «буферну зону» ринкової системи, що забезпечує еластичні зв'язки між попитом та пропозицією на ринку робочої сили. Саме такою зоною є мале підприємництво (малий бізнес), регулююча функція якого заключається в його здатності гасити надлишок вільної робочої сили у період зростання безробіття, та в той же час бути джерелом пропозиції робочої сили при поліп­шенні загальної економічної кон'юнктури. Як вже відзначалося, для сучасної ринкової економіки характерна тенденція зростан­ня малого підприємництва та поширення діапазону його діяльності. Особливо інтенсивно малий бізнес проникає у сферу послуг, в тому числі у вигляді інфраструктури по виконанню до­поміжних та обслуговуючих функцій для підприємств. В останні роки все більш широкого розповсюдження набуває такий різно­вид малого бізнесу як надомна праця: в тому числі на основі пер­сональних комп'ютерів, включених у інтегровану систему інфор­мації. Державна підтримка малого підприємництва може здійснюватися у найрізноманітніших формах — від податкових пільг, до прямих асигнувань з державного бюджету.

Необхідною функцією державного регулювання сучасної ри­нкової економіки є соціальний захист деяких груп населення. Для нормального функціонування ринку праці особливе значен­ня має соціальний захист безробітних. У країнах з сучасною рин­ковою економікою нагромаджений значний досвід державної діяльності у цій області. Захист безробітних здійснюється у різноманітних формах, головним чином у вигляді грошової та натуральної допомоги по безробіттю. Причому допомога безро­бітним, як правило, сполучається з заходами, попереджаючими можливі негативні для ринку праці наслідки (наприклад, у виг­ляді надмірного збільшення інституційного безробіття).

На соціальний захист безробітних спрямована діяльність сис­теми навчання та перенавчання осіб, які мають намір працюва­ти. Ця система створюється передусім з метою пом'якшити нас­лідки технологічного чи структурного безробіття, тобто полег­шити особам, постраждалим від неї опанування професіями та спеціальностями, на які ринок праці пред'являє попит. Крім то­го, ця система полегшує залучення у сферу трудової діяльності молоді з загальноосвітньою підготовкою, поширює можливий діапазон вибору ними професій та спеціальностей.

Сучасний ринок праці для свого функціонування потребує складної та розгалуженої інфраструктури. Така інфраструктура включає біржі праці, систему інформації про кон'юнктуру на цьому ринку з підсистемами обліку та реєстрації безробітних, а також наявності та руху вільних робочих місць. Крім того, скла­довою цієї інфраструктури є мережа закладів з функціями нав­чання та перенавчання професіям та спеціальностям, необхід­ним на ринку праці. Вся ця інфраструктура в основному ство­рюється державою та утримується за її рахунок. Але держава, як правило, не монополізує ці сфери. Елементи інфраструктури мо­жуть створюватися також як недержавні установи, за рахунок са­мостійних підприємств та їх асоціацій.


Тема 15. СУТЬ, ФУНКЦІЇ ТА МОДЕЛІ ГОСПОДАРСЬКОГО МЕХАНІЗМУ


Взаємовідносини держави і економіки. Завдання державного регулювання сучасної ринкової економіки. Функції держави в су­часній ринковій економіці. Методи державного регулювання ринкової економіки. Цільові програми і прогнозування. Суть та функції господарського механізму. Моделі господар­ського механізму — адміністративна та ринкова. Господар­ський механізм вільного та ринку, що регулюється. Поведінка суб'єктів ринкової економіки та фактори, що її визначають.


1. Взаємовідносини держави і економіки.

Завдання державного регулювання сучасної ринкової економіки


Держави, незалежно від їх типу, завжди вступали в певні взаємовідносини з економікою. З одного боку, функціонування держави як інституту влади вимагає коштів, джерелом яких є економіка. З другого боку, виконання державою своїх владних функцій так чи інакше впливає на економіку.

В ринковій економіці на різних етапах її розвитку вплив дер­жави на економіку відрізняється характером, мірою, методами і наслідками.

Протягом тривалого часу втручання держави в ринкову еко­номіку було обмеженим і не було системою. Воно здійснювалось лише для розв'язання окремих проблем, наприклад, для збільше­ння доходів державного бюджету, захисту окремих галузей на­ціональної економіки від іноземної конкуренції, заохочення ек­спорту тих чи інших товарів тощо. При тому держава не вплива­ла і не могла впливати на циклічність економіки, структуру, фактори росту, ефективність використання ресурсів і т. ін. Отже, економічні процеси в цілому здійснювались на основі притаман­них ринковій системі механізмів саморегулювання і саморозвит­ку. Однак в міру переходу до сучасного технологічного способу виробництва і на основі науково-технічної революції умови фу­нкціонування ринкової економіки докорінно змінюються. Як вже відмічалося, розвиток продуктивних сил супроводжується надзвичайним ускладненням суспільного виробництва і всієї економіки. Одночасно підвищується потенціал її динамізму, скорочується час, необхідний для технологічного оновлення ви­робництва, структурних змін в економіці. Разом з тим зростає загроза негативних економічних, соціальних, а також політич­них наслідків від нестабільності економічної системи, обумовлених циклічним характером її розвитку, а також від таких явищ, як монополізм та інфляція.

Важливим чинником, що зумовлює необхідність переходу до якісно інших взаємовідносин держави і економіки, є наростання кількості і складності проблем, яких не можна розв'язати на ос­нові ринкового саморегулювання. Між тим це широкий діапазон проблем — соціальних, науково-технічних, екологічних тощо, які взаємопов'язані з економікою. Від вирішення цих проблем залежить життя суспільства взагалі. А деякі з них набувають глобальних масштабів і по суті перетворюються в проблеми вижива­ння людства.

Нові умови, в яких функціонує ринкова економіка, ство­рюють основу для державного регулювання, тобто для цілеспря­мованого і комплексного впливу держави на економіку, її темпи і структуру, напрямки розвитку, також у вирішенні проблем, що постають перед суспільством.

Державне регулювання ринкової економіки вирішує дві осно­вні задачі. По-перше, воно забезпечує стабільний і динамічний розвиток економіки, пом'якшує циклічність її розвитку, запо­бігає виникненню кризових явищ, сприяє переходу економіки до нової якості економічного зростання. По-друге, державне ре­гулювання полягає в створенні постійно діючого механізму розв'язання проблем, від яких залежить розвиток економіки і всього суспільства. Слід особливо підкреслити, що державне регулюва­ння сучасної ринкової економіки здійснюється не шляхом руй­нування ринкових механізмів саморегулювання, а, навпаки, на основі використання цих механізмів з максимальною ефектив­ністю через встановлення для них направляючих рейок, внесен­ня в їх дію коректив.

Державне регулювання ринкової економіки принципово від­різняється від ролі держави в тоталітарній системі, в якій народ­не господарство по суті розглядається як єдине величезне підп­риємство, держава з її органами — як апарат управління цим під­приємством. Історичний досвід свідчить, що спроба управляти економікою як детермінованою системою спричиняє її неефективність — хронічну дефіцитність, марнотратство ресурсів, неприйнятність до науково-технічного прогресу, а врешті-решт, неспроможність забезпечити населенню гідний життєвий рівень.


2. Функції держави в сучасній ринковій економіці


В сучасній ринковій економіці держава виконує різноманітні функції, пов'язані з роботою ринкових механізмів, а також з роз­в'язанням проблем, які не можуть бути вирішені лише на ринко­вій основі.

Дії держави, спрямовані на забезпечення ефективної роботи ринкових механізмів, втілюються головним чином в її антимонопольній і антиінфляційній політиці. Ринкові механізми само­регулювання і саморозвитку самі по собі не мають імунітету про­ти таких «хвороб» як монополізм і інфляція. Між тим, такі яви­ща ринкової економіки породжуються її внутрішніми протиріччями. Зокрема, монополізм — неминучий супутник ко­нкуренції, кінцевий результат необмеженої конкурентної боро­тьби. Небезпека інфляції виникає з відмовою від «золотого стан­дарту», з переходом до сучасного паперово-грошового обігу. І монополізм, і інфляція деформують ринкові механізми саморе­гулювання і саморозвитку, а за деяких умов — здатні їх зовсім зруйнувати. Отже, антимонопольна і антиінфляційна політика держави по суті забезпечує економічний і соціальний прогрес суспільства.

Серед антимонопольних заходів особливе місце займає дія­льність держави, спрямована на внесення певних корективів в результати ринкової конкуренції. Механізми конкуренції самі по собі визнають лише один варіант оцінки результатів конкуренції — за доходами від підприємницької діяльності. А це неминуче веде до розмивання конкурентного середовища, в першу чергу за рахунок малих підприємств, малого бізнесу, який є основою ко­нкурентного середовища, буферною зоною ринкової економіки взагалі. Розмивання конкурентного середовища супрово­джується ростом монополізму, який переносить конкуренцію в нецінову сферу і спотворює відносини держави з господарськи­ми суб'єктами. Слід відзначити, що банкрутство господарських суб'єктів може бути не лише результатом їх неефективної робо­ти, але й наслідком об'єктивних причин (зміни ситуації на світо­вому ринку, неврожаю тощо). Підтримка підприємництва з боку держави (насамперед, в сфері малого бізнесу) дає суб'єктам гос­подарської діяльності додаткові шанси на виживання.

Сучасна ринкова економіка функціонує в умовах прискорен­ня науково-технічного прогресу і переходу до нової якості економічного зростання. В цьому процесі зростаюча роль належить державному регулюванню. Ринкові механізми самі по собі ство­рюють сильні стимули використання наявних досягнень науки і техніки, розвитку прикладної науки, але вони порівняно байдужі до стратегічних проривів у науково технічному розвитку і не стимулюють їх основу — фундаментальну науку. Слід також відзна­чити, що ринкові механізми саморегулювання дуже повільно, із значним запізненням реагують на необхідність глибоких струк­турних зрушень в економіці) або великих інвестиційних проек­тів. Отже, і тут напрошується висновок про необхідність і зміст функцій державного регулювання.

Державне регулювання необхідне для розв'язання регіона­льних проблем, таких як подолання економічної відсталості ок­ремих регіонів країни. На основі ринкових механізмів саморегу­лювання такі проблеми не вирішуються. Більше того, ринкові механізми здатні зруйнувати традиційні форми життя і тим призвести до тяжких соціальних наслідків для місцевих жителів. Цілеспрямоване державне регулювання здатне сприяти залучен­ню таких районів до сучасної цивілізації за умови збереження традиційних форм життя.

Державне регулювання необхідне при розв'язанні багатьох соціальних проблем сучасного суспільства. Так, ринкові меха­нізми саморегулювання не можуть гарантувати сучасного жит­тєвого стандарту всім працюючим за наймом. Механізми попиту і пропозиції робочої сили здатні опустити оплату праці нижче рівня, який забезпечував би такий стандарт. Державне регулювання оплати праці повинно гарантувати її мінімальний рівень і тим вносити корективи в дію відповідних ринкових механізмів.

Однією з головних цінностей сучасного суспільства є право на працю. Однак ринок робочої сили з його механізмом попиту і пропозиції передбачає наявність резерву незайнятої робочої си­ли, тобто безробіття. Ця безумовна суперечність ринкової еко­номіки вирішується на основі державного регулювання, спрямо­ваного на підтримання безробіття в його природних межах а та­кож на соціальний захист осіб, що постраждали від безробіття. Сучасне суспільство бере на себе також соціальний захист неп­рацездатних — тих, хто ще не може працювати, і тих, хто вже не може працювати (дітей, стариків, інвалідів).


3. Методи державного регулювання ринкової економіки


Державне регулювання сучасної ринкової економіки ґрунтується на використанні економічних методів, які поєднуються з адміністративними. Ці методи відрізняються характером впливу на суб'єктів ринкових відносин. Економічні методи впливають на дії суб'єктів через їх інтереси, при тому вони дають йому сво­боду вибору, тоді як адміністративні виходять з обов'язковості виконання рішень (правил, нормативів), що встановлюються де­ржавною владою. Однією з основ ринкової системи є самостій­ність її суб'єктів, право діяти відповідно з своїми інтересами. На цьому базується дія ринкових механізмів саморегулювання. З цього випливає, що адміністративні методи повинні застосову­ватись так, щоб не допустити руйнування ринкових механізмів. По суті поєднання економічних методів з адміністративними є спосіб досягнення компромісу між інтересами суб'єктів ринко­вої економіки (в тому числі її господарськими суб'єктами та ін­тересами держави).

Слід зауважити, що планово-директивна система відрізняється від сучасної ринкової не іншим співвідношенням економічних і адміністративних методів, а тотальним адмініструванням. Еконо­мічні методи в цій системі мають лише формальне значення і сут­тєво не впливають на поведінку учасників системи.

Як економічні, так і адміністративні методи залежно від свого змісту можуть бути податковими, кредитними, фінансово-гро­шовими.

Податкові регулятори являють собою систему впливів на су­б'єкти ринкової економіки через встановлення і диференціацію ставок податків на прибуток, особисті доходи, майно, землю, за право підприємницької діяльності тощо. Ці регулятори мають універсальне значення і можуть використовуватись для розв'яза­ння найрізноманітніших завдань. Вони здатні посилювати чи послабляти стимули видів і напрямків ділової активності, регу­лювати структуру попиту населення, робити вигідним викорис­тання прибутку для створення нових робочих місць або для ви­рішення соціальних, екологічних та інших задач. Звичайно, по­датки завжди виконують і фіскальну (бюджетну) функцію. Але з погляду регулюючих функцій держави суттєве значення має такий підхід до податків, коли їх фіскальна функція не має пріори­тету по відношенню до їх регулюючих функцій.

Використання державою кредитних методів регулювання в основному зв'язано з особливими функціями центрального бан­ку, який впливає на економічні процеси в країні через комерцій­ні банки. Центральний банк видає ліцензії на банківську дія­льність комерційним банкам, зберігає частину їх грошових кош­тів, видає їм кредити і регулює норму проценту за міжбанківський кредит. Норма банківського процента має таку ж універсальну регулюючу дію, як і податки. Основним сектором її впливу є виробництво, торгівля, інвестиції, а також поточний попит населення. Крім того, через центральний банк держава здійснює заходи антиінфляційної політики, реалізує державні облігації тощо.

Фінансово-грошові методи регулювання ринкової економіки — це різноманітні види впливу на економіку через стан грошового обігу і державного бюджету. Сюди відносяться емісія грошей, а також різні заходи по вилученню надлишку грошей з обігу. Серед цих методів слід відзначити також асигнування з де­ржавного бюджету різного призначення.

Слід зауважити, що завдання, які стоять перед суспільством і його економікою, як правило, не розв'язуються одним з методів. Застосовується вся сукупність методів. Наприклад, для подолан­ня інфляції необхідно використовувати податкові і кредитні ме­тоди, а також валютно-фінансову політику.

Державне регулювання орієнтовано, насамперед, на націона­льну економіку. Разом з тим воно поширюється і на її зовнішньоекономічні відносини. Регулювання цієї сфери має зростаю­че значення в зв'язку з міжнародною економічною інтеграцією, тобто посиленням взаємозв'язку національної економіки і всесвітнього господарства. Найважливішими методами регулювання цієї сфери відносин є митна політика, ліцензування і квотування експорту та імпорту, податкові пільги експортерам і імпортерам товарів і капіталів, а також регулювання курсу національної ва­люти (її ціни у валютах інших країн). Держава таким чином впливає на стан торгового і платіжного балансу країни, на кон­курентоспроможність національної економіки, захищаючи при цьому її інтереси.


4. Цільові програми і прогнозування

Вище вже зазначалося, що важливим напрямком державного регулювання є вирішення складних проблем, які постають перед сучасним суспільством. Складовою механізму розв'язання таких проблем є цільові програми.

Цільова програма — це економічна модель діяльності, спря­мованої на вирішення тієї чи іншої проблеми. В ній передбачені мета, шляхи її досягнення, необхідні для цього ресурси і час.

Зміст програми визначається цільовою настановою. В сучас­ній економіці можливі програми подолання інфляції, зниження рівня безробіття, прискорення науково-технічного прогресу в тій чи іншій галузі, реформи освіти тощо. Рішення про необхід­ність цільової програми приймає законодавча влада. Вона ж схвалює (після розробки програми) відповідний законодавчий акт, згідно з яким виконавчі органи одержують доручення, а та­кож кошти на реалізацію програми (або визначає джерело необ­хідних коштів).

Однією з умов розробки життєздатності програми є застосу­вання в процесі її розробки багатоваріантного підходу, за яким розглядаються різні варіанти шляхів виконання програми, отже, і необхідних для них ресурсів та часу. Це дає можливість обрати оптимальний варіант, виходячи з прийнятого критерію.

Програми розробляються таким чином, щоб у процесі їх реа­лізації можна було б вносити корективи, коли цього вимагати­муть зміни внутрішніх і зовнішніх умов. Отже, програми треба так складати, щоб залишилась можливість заходів на подолання перепон, які можуть виникнути в процесі їх виконання.

Залежно від зон реалізації програм розрізняють національні (в тому числі галузеві, регіональні) і наднаціональні. Останні ро­зробляються для груп країн і є складовими міжнародних угод як щодо змісту програм, так і їх фінансування.

В умовах ринкової економіки програми реалізуються не шля­хом доведення до підприємств і їх асоціацій директивних зав­дань, а на основі методів державного регулювання, які розгляда­лися в попередньому розділі даної теми.

Розробці програм передує всебічний аналіз стану економіки, соціальних і інших процесів у суспільстві. На основі аналізу вия­вляються закономірні тенденції і розробляються прогнози. Підс­тавою для розробки програм можуть бути несприятливі прогно­зи, наприклад, негативні тенденції, що можуть привести до зни­ження ефективності та конкурентоспроможності національної економіки, до скорочення виробництва і підвищення безробіття в тих чи інших галузях тощо. Але треба зауважити, що практика розробки прогнозів виходить за межі, які вимагають цільові програми. Зокрема, маркетинг ринку теж базується на прогнозах ри­нкового попиту, науково-технічного прогресу, моди тощо.

Для розробки цільових програм прогнозуються головним чи­ном величини макроекономічного рівня, такі як динаміка виро­бництва, зайнятість працездатного населення, енергозабезпеченість національної економіки тощо.

Розробка прогнозів є предметом особливої дисципліни. Для прогнозів використовуються різні методи. Зокрема, широко вживається розробка прогнозів шляхом економіко-математичного моделювання. Перевага цього методу полягає в тому, що він дозволяє розглянути велику кількість варіантів, що відрізня­ються кількістю і складом факторів, які впливають на можливий результат. Поряд з економіко-математичними методами можуть застосовуватися й інші методи, наприклад, експертні оцінки на основі узагальнення поглядів різних незалежних експертів. Вза­галі проблема надійності прогнозів — це проблема наукового підходу до їх обґрунтування.

Прогнози можуть розроблятися на різні строки. Як правило, термін прогнозу перевищує період, на який розраховані цільові програми. Прогноз повинен дати можливість дати оцінку проб­леми після того, як програма буде виконана.


5. Суть та функції господарського механізму


Господарський механізм — це сукупність норм, правил та умов життєдіяльності господарських суб'єктів (підприємств та їх асоціацій). Він визначає способи дій та поведінку господарських суб'єктів. Норми та правила, що утворюють господарський ме­ханізм, складаються з діючих законів та підзаконних актів, а та­кож із неписаних правил, тобто об'єктивних умов діяльності гос­подарських суб'єктів в даній економічній системі.

Господарський механізм функціонує у сфері взаємовідносин підприємств та їх асоціацій (включаючи кредитно-банківські), а також у відносинах між господарськими суб'єктами та державою.

В господарському механізмі проявляються істотні риси та особливості економічної системи. В функціях господарського механізму реалізуються завдання економічної системи, її приз­начення як форми економічного життя суспільства.

Перша функція господарського механізму полягає у форму­ванні стимулів (зростання виробництва, його технологічного оновлення, поширення асортименту та підвищення якості то­варів та послуг, раціонального використання ресурсів тощо). Го­сподарський механізм визначає основу стимулів, їх зміст та силу.

Істотною особливістю господарських відносин у будь-якій економічній системі є суперечливість економічних інтересів її суб'єктів. Ефективне функціонування системи вимагає погодже­ння інтересів, досягнення компромісів, гармонізації. В цьому полягає друга функція господарського механізму.

Розвиток суспільства супроводжується виникненням багатьох проблем (економічних, соціальних, науково-технічних, еколо­гічних та інших), число та складність яких має явну тенденцію до зростання. Це означає, що господарський механізм повинен бути механізмом рішення цих проблем. В цьому полягає йоготретя функція.

Якість функціонування господарського механізму визна­чається тим, як він виконує свої функції: наскільки сильні еко­номічні стимули, в якій мірі він здатний координувати інтереси господарських суб'єктів, вирішувати проблеми, що постають пе­ред суспільством. Критерієм ефективності господарського механізму є його здатність забезпечувати зростання та якісне удоско­налення національної економіки та на цій основі вирішувати со­ціальні та інші завдання, що постають перед суспільством.

В сфері взаємовідносин господарських суб'єктів та держави найважливіше значення мають засоби впливу держави на підприємства та їх асоціації (включаючи заклади кредитно-бан­ківської системи). Залежно від характеру цих впливів розріз­няють економічні та адміністративні методи.

Адміністративні методи становлять прямі впливи на госпо­дарські суб'єкти, засновані на встановленій чинним законодавс­твом обов'язковості рішень, що приймаються державою (поста­нов, указів, розпоряджень, інструкцій тощо)

Економічні методи — це непрямий вплив на господарські су­б'єкти, тобто вплив через їх економічні інтереси. Економічні ме­тоди виходять з припущення, що господарські суб'єкти діють са­мостійно, але в їх інтересах приймати такі варіанти рішень, що спрямовані на реалізацію функцій господарського механізму. При цьому господарським суб'єктам надано право вибору, тобто самостійно визначати, які саме дії відповідають їх інтересам.

За своїм змістом вплив держави на господарські суб'єкти мо­же бути податковим, кредитним, валютне фінансовим, а також організаційно-розпоряджувальним. У кожному з впливів можуть співіснувати та сполучатися в різних співвідношеннях еко­номічні та адміністративні методи. Так госп9Дарські суб'єкти зо­бов'язані вносити в державний бюджет податки. Це обов'язко­вий, тобто по суті адміністративний елемент впливу на госпо­дарські суб'єкти. Разом із тим податкам притаманні істотні риси економічних методів, оскільки суми податків, що вносяться у бюджет можуть залежати від роду діяльності, використання до­ходів, складу та структури майна тощо.

Як вже зазначалося, господарський механізм формується на основі даної економічної системи. В зв'язку з цим формуються моделі господарського механізму, що розрізняються своїми осно­вами, способами реалізації функцій, характером відносин, що складаються в них. Економічним системам, що склалися в колишньому СРСР та у зв'язаних з ним країнах, відповідає адміністративна модель господарського механізму. Сучасна ринкова еко­номіка проявляється у ринковій моделі господарського механіз­му.


6. Моделі господарського механізму — адміністративна та ринкова


Порівнюючи моделі господарського механізму, треба перш за все відзначити їх відмінності, що відносяться до розповсюдженості у просторі та часі. Ринкова модель господарського механіз­му відрізняється самим високим ступенем універсальності і ве­личезною тривалістю у часі. Вона органічно пов'язана з товар­ною формою господарства і удосконалюється разом зі зміною товарно-грошових відносин, набуваючи нових рис та особливос­тей, успішно виконуючи свої функції в умовах, що змінються. На відміну від неї адміністративна модель господарства ніколи не була універсальною (вона виникала лише в окремих країнах і групах країн). При цьому вона існувала в певних тимчасових ко­рдонах, тобто могла давати деякі переваги, після чого незмінно виявлялася її неспроможність, тобто ставала очевидною необхідність її заміни ринковою моделлю.

Відмінності в основах цих моделей пов'язані насамперед з відносинами власності. Адміністративна модель господарського механізму формується на основі загального одержавлення влас­ності, тоді як ринкова модель припускає множинність форм і видів власності при рівності прав та можливостей господарських суб'єктів, що розрізняються за цією ознакою.

Адміністративній та ринковій моделям господарського меха­нізму відповідають принципові відмінності у підходах до суттєвості національної економіки як системи. Адміністративна мо­дель господарського механізму виходить з уявлення про народне господарство як про величезне підприємство з єдиним центром, що встановлює господарським суб'єктам плани по виробництву і реалізації продукції та послуг, розподіляє ресурси, визначає ціни тощо. Ці ознаки складають зміст планово-директивної системи. Ринкова модель господарського механізму розглядає національ­ну економіку як складну імовірнісну систему, структура та роз­виток якої підпорядковуються об'єктивним законам. Первинни­ми ланками цієї системи є майново-уособлені підприємства, що здійснюють свою діяльність самостійно, на основі ринкової кон'юнктури, продукцію та послуги реалізують за цінами, що складаються на ринку.

Істотна особливість ринкового господарського механізму по­лягає в тому, що його функціонування органічно пов'язане з ри­нковим саморегулюванням. Кожне підприємство здійснює свою діяльність, керуючись своїми власними інтересами, які в кінце­вому рахунку підсумовуються у доходах і прибутках. Але при цьому на рівні макроекономіки встановлюються збалансовані відносини: міжгалузеві, внутрішньогалузеві, між сферами вироб­ництва товарів та послуг, нагромадженням та споживанням, різноманітними видами ринків тощо. Цим самим ринкове само­регулювання є фактором формування структури економіки та її динаміки. У цьому механізмі саморегулювання вирішальне місце належить цінам, оскільки саме вони є орієнтирами діяльності для самостійних господарських суб'єктів.

В ринковій економіці господарські суб'єкти при будь-яких варіантах своєї основної діяльності є разом з тим продавцями та покупцями. Між ними складаються відносини конкуренції і па­ртнерства. Конкурентне середовище — це фактор формування економічних інтересів. В планово-директивній системі взаємо­відносини господарських суб'єктів регулюються централізовано, незалежно від їх економічних інтересів. Зневага економічними інтересами проявляється також в так званому «соціалістичному змаганні», що неминучо приймає формальний характер та сти­мулює не поліпшення роботи, а прагнення отримати менші пла­ни та більші ресурси.

Ринкова та адміністративна моделі господарського механізму розрізняються методами впливу держави на діяльність господар­ських суб'єктів. В адміністративній системі держава, її відомчі і територіальні ланки здійснюють пряме управління підприємс­твами та їх асоціаціями, встановлюючи їм планові завдання, ліміти, виділяючи їм фонди тощо, а також на основі директив­них вказівок. В ринковій економіці держава впливає на діяльність господарських суб'єктів головним чином економічни­ми методами. При цьому держава прагне не руйнувати ринкові механізми саморегулювання, а коректувати та доповнювати ре­зультати їх дії. Держава неначе ставить певні «рамки» підприєм­ствам, їх асоціаціям, лишаючи за останніми право залишатися в цих рамках, чи виходити за їх межі (ризикуючи при цьому нести економічні втрати).

Світовий досвід переконливо доказує переваги ринкової моделі господарювання та неспроможність адміністративної, неринкової. Ці переваги виявляються в цілях, що можуть бути реа­лізовані через господарський механізм.

Ринкова модель господарського механізму виходить з орієн­тації господарських суб'єктів на попит, а через нього — на потре­би суспільства. Визнання на ринку отримують тільки такі товари та послуги, що користуються попитом. При цьому ринкові меха­нізми ціноутворення балансують попит та пропозицію, що ро­бить економіку в принципі бездефіцитною. Адміністративна си­стема нездатна забезпечити бездефіцитність. Напроти, для неї характерні хронічні дефіцити, що зумовлено орієнтацією госпо­дарських суб'єктів не на попит, а на виконання встановлених їм планових завдань, що не співпадають та й не можуть співпадати з суспільними потребами (особливо, якщо врахувати їх зростан­ня та постійні структурні зрушення).

Перевагою ринкової моделі господарювання є її орієнтація на раціональне використання ресурсів. Основу такої орієнтації складають ті ж механізми попиту та пропозиції в поєднанні з ко­нкурентним середовищем. Причому по мірі вичерпання ресурсів ринковий механізм ціноутворення підсилює стимули раціона­льного використання ресурсів за рахунок ряду факторів (техно­логічного оновлення виробництва, повторного використання матеріалів, пошуку нових видів тощо). Для адміністративної мо­делі характерне інертне відношення до використання ресурсів. Причина цього як у загальній слабкості стимулів (внаслідок за­гального одержавлення економіки), так і в бюрократичних механізмах управління, для якого всяка новизна — «зайвий клопіт».

Ринкові механізми господарювання містять потужні потен­ціали самоудосконалення. Вони чуйно реагують на технологічну новизну, особливо якщо може бути отриманий негайний резу­льтат. Механізми адміністративної системи відрізняються вибо­рчим відношенням до науково-технічного прогресу. Вони слаб­ко сприймають новизну, якщо вона не відноситься до військово-промислового комплексу. З іншого боку, досягнення у військо­во-промисловій сфері (вони можуть бути немалими), як прави­ло, не знаходять скільки-небудь широкого застосування в народ­ному господарстві.

Ринкова модель господарювання виявляє свої переваги в сфері оплати праці, особистих доходів населення, а також його забезпечення послугами. Ринкові механізми в поєднанні з дер­жавним регулюванням можуть створювати умови для відповідності оплати праці особистому внеску у кінцеві результати, гара­нтувати одержання особистих доходів з найрізноманітніших джерел, що дозволяються законом, раціонально поєднувати принципи платності та безоплатності в наданні населенню пос­луг, а також забезпечувати соціальний захист частини суспільст­ва. Одним з докорінних пороків адміністративної системи є зрівнялівка в оплаті праці, оскільки розміри оплати праці пов'я­зані не з його результатами, а з централізованими нормативами, орієнтованими на середні заробітки. При цьому додатковим фа­ктором порушення соціальної справедливості є розподіл безко­штовних послуг в залежності від місця в бюрократичній піраміді управління. Треба також зазначити, що в адміністративній сис­темі фактично забороняється будь-яка діяльність поза офіційно­го підприємства, а прибуток від такої діяльності оголошується «нетрудовим».

Переваги ринкової моделі господарювання та неспро­можність адміністративної визначають необхідність радикальної економічної реформи в країнах, де раніше панувала тоталітарна система. Для реального здійснення реформи необхідний відомий перехідний період, протягом якого повинні бути створені пере­думови та умови для ринкової економіки. Найважливішу основу переходу складає зміна структури власності шляхом роздержав­лення та приватизації, внаслідок чого у кожного об'єкта влас­ності повинен з'явитися конкретний господар (особа, група, ко­лектив). Разом із тим для «запуску» ринкових механізмів необ­хідне конкурентне середовище, формування якого вимагає руйнування монопольних структур, всемірного розвитку малого бізнесу, лібералізації ринків. Час перехідного періоду залежить від того, наскільки рішуче проводяться ринкові перетворення. Інертність у вирішенні проблем економічної реформи веде не тільки до збільшення часу переходу, але й несе в собі небезпеку глибокої економічної кризи, що супроводжується інфляцією, зростанням безробіття, зниженням життєвого рівня населення (особливо мало оплачуваних робітників, пенсіонерів, студентів).

Вихід із кризи — це не повернення до адміністративної моделі господарського механізму, а рішуче подолання перешкод, що стоять на шляху економічної реформи, мета якої — перехід до сучасної регульованої ринкової економіки з її господарським механізмом.


7. Господарський механізм вільного та регульованого ринку


Сучасній ринковій економіці відповідає ринковий механізм, здатний цілеспрямовано регулювати національну економіку. Протягом останніх десятиріч цей ринковий механізм замінив со­бою економічні механізми вільного ринку.

Основу відмінностей в механізмах вільного та регульованого ринків складає характер та міра участі держави в економічному житті суспільства. Ці відмінності відповідають глибоким змінам, якими супроводжувався історичний розвиток ринкової еконо­мічної системи.

Відмінна особливість вільного ринку заключається в тому, що вплив держави на економіку є мінімальним і при цьому не є сис­темою з оптимізованими цільовими функціями. Держава обме­жується рішенням своїх фіскальних завдань, захистом підприєм­ництва та його основи — приватної власності.

В умовах вільного ринку, як і на всякому ринку, функціо­нують механізми попиту та пропозиції, тобто елементарні меха­нізми ринкової економіки. На цій основі формуються ціни то­варів та послуг, середня норма прибутку, проценти за кредит, ціна землі тощо. Ринкові механізми без будь-якого втручання. держави формують структуру національної економіки та її зовнішньоекономічних зв'язків, регулюють рух капіталу між сфера­ми його укладення. Держава не впливає та й не ставить перед со­бою завдання виявляти вплив на темпи розвитку національної економіки, її структуру, напрямок розвитку тощо.

Треба відзначити, що розквіт ідеології та й практики вільного ринку припадає на період, коли цьому ринку не загрожували мо­нополізм, інфляція, чи серйозні соціальні конфлікти.

Проте по мірі розвитку суспільства та його виробничих сил все виразніше виявлялися негативні сторони вільного ринку та його економічних механізмів.

Насамперед економіка вільного ринку характеризується: цик­лічним розвитком (притаманним всякій нерегульованій імовір­нісній системі). При цьому рівноважність, збалансованість еконо­міки досягається не як стійкий стан, а лише як момент циклу.

Між тим, періодичні кризи перевиробництва приносять зрос­таючі економічні та соціальні втрати, що в міру підвищення еко­номічного потенціалу і соціальної зрілості суспільства стають дедалі більш нестерпними.

Вільний ринок з його необмеженою конкуренцією і концент­рацією виробництва неминуче веде монополізму, який руйнує свою власну основу — ринкові механізми — і з часом стає сер­йозним фактором гальмування економічного, науково-технічно­го та соціального прогресу.

Обмеженість вільного ринку пов'язана також з тенденціями в розвитку грошових систем. Вільному ринку відповідають гро­шові системи, засновані на золотому стандарті та вільному обміні паперових грошей на золото. При цьому ринкове саморе­гулювання визначає необхідну кількість грошей в обігу. Проте величезне зростання масштабів національної економіки та її зовнішньоекономічних зв'язків викликає необхідність заміни зо­лотого стандарту паперово-грошовим обігом. Разом з тим вини­кає небезпека інфляції, здатної зруйнувати як національну еко­номіку, так і всю систему світогосподарських зв'язків.

Нарешті, самі по собі механізми ринкового саморегулювання не можуть забезпечити рішення багатьох проблем, що стоять пе­ред суспільством (соціальних, науково-технічних, екологічних, в галузі фундаментальної науки, освіти, культури, охорони здоро­в'я тощо). Між тим, число цих проблем та їх складність вияв­ляють тенденцію до зростання, причому деякі із них набувають загальносвітового, глобального характеру.

Невідповідність вільного ринку сучасним умовам економіч­ного життя суспільства не дає підстав для висновку про неспро­можність ринкової економіки. Як показав світовий досвід, несп­роможними опинилися спроби заміни ринкових механізмів ко­мандно-адміністративними. Але цей досвід показав, що ринкова економіка володіє величезним потенціалом удосконалення в та­кому напрямку, при якому робота ринкових механізмів саморе­гулювання коректується та доповнюється централізованим дер­жавним регулюванням.

Державне регулювання ринкової економіки перетворюється в систему з багатоцільовими функціями. Найважливіше його зав­дання заключається в забезпеченні стабільності та динамічного розвитку економіки. При цьому вирівнюється або зовсім ніве­люється циклічність розвитку, стимулюються прогресивні зру­шення в структурі національної економіки її перехід до нового типу економічного зростання. Разом з тим найважливішою орієнтацією господарського механізму регульованого ринку є протидія монополізму та інфляції, встановлення для цих процесів певних «обмежувачів».

Все більш істотною особливістю господарського механізму сучасної ринкової економіки стає його здатність функціонувати в змінних умовах, вирішувати складні завдання, що постають пе­ред суспільством, в тому числі стратегічні, в найрізноманітніших сферах життя суспільства. Не змінюючи суттєвості ринкової еко­номіки як імовірнісної системи, державне регулювання в зрос­таючій мірі, вносить в неї елементи цілеспрямованої суспільної організації. Це придає ринковій економіці надійну перспективу та живить певність в її відповідності прогресивним тенденціям розвитку людської цивілізації.


8. Поведінка суб'єктів ринкової економіки та фактори, що її визначають


Як уже відзначалося, ринкова економіка становить імовірніс­ну систему, елементи якої (суб'єкти ринкових відносин) воло­діючи повною самостійністю, мають можливість приймати будь-які рішення відповідно до своїх інтересів (або в своїх уявленнях про них). Тому в ринковій економіці макроекономічні процеси виглядають як безпосередній результат поведінки суб'єктів рин­кових відносин. В цьому полягає істотна особливість ринкової економіки. В тоталітарній системі проблема поведінки учасників економічних відносин не розглядається, оскільки вона вва­жається тотожним виконанню ними планово-директивних зав­дань, розпоряджень, вказівок (хоч в реальній дійсності такої тотожності немає та й не може бути).

На поведінку суб'єктів ринкових відносин впливає ряд фак­торів, природа яких закладена в господарському механізмі рин­кової економіки. Згідно з таким підходом розрізняються такі групи факторів: по-перше, зумовлені дією елементарних ринко­вих механізмів, по-друге, зв'язані з державним регулюванням ринкової економіки, по-третє, викликані особливими станами ринкової економіки.

Як уже визначалося, на ринку діють елементарні ринкові ме­ханізми, засновані на співвідношенні попиту і пропозиції. Цьо­му механізму відповідає певний тип поведінки продавця та поку­пця. Перші прагнуть продати товари (послуги, капітал, цінні па­пери, робочу силу тощо) якомога дорожче. Адекватна поведінка покупців реалізується в їх прагненні все це купити якомога де­шевше. Таким чином, рівноважний стан ринку, що досягається як компроміс інтересів продавців та покупців, виглядає як резу­льтат їх поведінки.

В сучасній ринковій економіці всезростаючий вплив на пове­дінку суб'єктів ринкових відносин виявляє державне регулюван­ня ринку. Так, ставки податків впливають на поведінку підприємців чи осіб, що працюють за наймом, власників майна та цінних паперів, продавців та покупців — вони можуть стиму­лювати прагнення поширити обсяги діяльності, але можуть вия­вляти і зворотний вплив. На поведінку суб'єктів ринкових відно­син істотний вплив виявляють заходи держави по регулюванню : кредитної системи. Збільшуючи чи зменшуючи доходи частини населення (державних службовців, пенсіонерів, студентів) дер­жава через бюджетне фінансування виявляє тим самим істотний вплив на їх поведінку як покупців. Поведінка суб'єктів ринкових І відносин як продавців та покупців багато в чому залежить від ха­рактеру та напрямку державного регулювання експорту та імпо­рту, курсу національної валюти тощо.

Особливі стани ринкової економіки виникають внаслідок інфляції та монополізму. Інфляція істотно впливає на поведінку суб'єктів ринкової економіки, оскільки вона деформує чи зовсім руйнує ринкові механізми. Найбільш істотним проявом впливу інфляції на поведінку суб'єктів є так зване «інфляційне очікуван­ня». Монополізм, як і інфляція, також веде до руйнування рин­кових механізмів, причому основним чинником цього явища є розмивання конкурентного середовища. Треба також відзначити, що монополізм, руйнуючи ринкові механізми, тим самим об­межує можливості державного регулювання ринкової економіки, змушує державу відмовитися від економічних засобів впливу на поведінку суб'єктів і підсилювати на них адміністративний тиск.

Економічні та адміністративні методи впливу держави на по­ведінку суб'єктів ринкових відносин розрізняються характером зв'язку між цілями впливу та реакцією суб'єктів на заходи, що приймаються. Для економічних впливів є типовим прямий зв'язок: які поставлені цілі, така і поведінка суб'єктів (хоч, як уже відзначалося, суб'єкт вільний в виборі своїх дій). Адміністра­тивні же впливи завжди містять в собі небезпеку неадекватної поведінки, що суперечать задуму наданого заходу. Так, адмініст­ративні заборони будь-якої діяльності часто тягнуть за собою пе­реміщення цієї діяльності із легальної сфери в тіньову економіку і можуть викликати при цьому «розквіт» підпільного бізнесу (як це неодноразово було, наприклад, зі спробами повної заборони виробництва та вжитку алкогольних напоїв).

Як вже зазначалося, економічна наука планово-директивної системи не розглядала проблеми поведінки своїх суб'єктів. Од­нак, фактор поведінки, що нею не визнавався не тільки існував, але виявляв чималий вплив на функціонування системи. Зокре­ма, господарські керівники, як правило, прагнули зменшити існуючі на підприємствах резерви, добитися «полегшених» планів та завищених ресурсів і взагалі зобразити результати своєї діяльності у вигідному для себе світлі. Таким чином, командно-адміністративна система неминуче виробляла особливий тип по­ведінки своїх суб'єктів, що по суті характеризує обмеженість цієї системи, її неспроможність.