Міністерство освіти україни вінницький державний технічний університет основи економічної теорії

Вид материала

Документы

Содержание 1. Всесвітнє господарство та його еволюція 2. Економічна інтеграція та інтернаціоналізація продуктивних сил 3. Світогосподарські зв’язки та їх форми. Сучасні тенденції розвитку світогосподарських зв'язків 4. Міжнародна торгівля та сучасні тенденції її розвитку 5. Міжнародні валютно-фінансові відносини та їх еволюція 6. Валютна політика держави. Конвертованість національної валюти 7. Об'єктивна необхідність та можливість інтеграції України у світове господарство 8. Основні напрями та форми економічного співробітництва України з іншими країнами

Подобный материал:

• Міністерство Освіти України Київський Державний Технічний Університет Будівництва, 399.85kb.
• Міністерство Освіти України Київський Державний Технічний Університет Будівництва, 400.26kb.
• Міністерство Освіти України Київський Державний Технічний Університет Будівництва, 398.33kb.
• Міністерство освіти І науки україни національна юридична академія україни імені ярослава, 1150.99kb.
• Міністерство освіти І науки україни вінницький національний технічний університет вінниця, 55.43kb.
• Міністерство освіти та науки україни міністерство охорони здоров`я україни сумський, 1131kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни уманський національний університет, 29.37kb.
• Міністерство Освіти України Київський Університет права Рівненська філія реферат, 410.3kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни уманський національний університет, 30.09kb.
• Що представляє собою курс "Основи економічної теорії" Що представляє собою курс "Основи, 394.07kb.

Тема 16. ОСНОВНІ РИСИ ТА ТЕНДЕНЦІЇ СУЧАСНОГО ВСЕСВІТНЬОГО ГОСПОДАРСТВА. ПРОБЛЕМИ ІНТЕГРАЦІЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ В СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО


Всесвітнє господарство та його еволюція. Економічна інтег­рація та інтернаціоналізація продуктивних сил. Світогосподарські зв'язки та їх форми. Сучасні тенденції розвитку світо-господарських зв'язків. Міжнародна торгівля та сучасні тенденції розвитку. Міжна­родні валютно-фінансові відносини та їх еволюція. Валютна політика держави. Конвертованість національної валюти.

Об'єктивна необхідність та можливість інтеграції України у світове господарство. Основні форми та напрямки економічного співробітництва України з іншими країнами. Входження України в міжнародні економічні організації.


1. Всесвітнє господарство та його еволюція

Всесвітнє господарство формується як сукупність зв'язаних між собою національних господарств. Основу його утворення складає поглиблення всесвітнього міжнародного поділу праці. Разом з тим формування всесвітнього господарства — це процес економічної інтеграції країн, що одночасно є загальносвітовим та регіональним.

Міжнародний поділ праці складається під впливом складної сукупності історичних, економічних, соціально-політичних, природно-географічних та інших факторів. З формуванням всесвітнього господарства зростає його вплив на національну еконо­міку кожної країни — темпи та напрямки її розвитку, структуру, ефективність використання ресурсів, життєвий рівень населення тощо.

Становлення всесвітнього господарства супроводжується по­ширенням та поглибленням ринкових відносин, що утворюють тканину міжнародних економічних зв'язків. При цьому у всесвіт­ньому ринку, як і в національних, формуються ті ж структурні частини: ринки товарів та послуг, капіталів, цінних паперів, ро­бочої сили тощо.

Сучасне всесвітнє господарство — результат тривалого істори­чного процесу, що включає різноманітні за тривалістю та конк­ретним змістом етапи.

Основи всесвітнього господарства складалися паралельно з формуванням в ряді країн світу індустріального суспільства. При цьому зростаюча кількість країн, що стояли на різних сходинках економічного та соціально-політичного розвитку, втягувалися в сферу ринкових відносин. Цей процес супроводжувався багатьма протиріччями — економічними, політичними, соціально - класо­вими та іншими, що в сфері міждержавних відносин приймали особливо гострі форми. Однак процес формування всесвітнього господарства набував глобальних масштабів, зумовлених чіткою тенденцією втягнений зростаючої кількості країн у всесвітнє го­сподарство.

Загальносвітовий характер цього процесу був перерваний після революції в Росії в жовтні 1917 року в результаті відокремлення ряду країн, що оголосили себе соціалістичними. З цього моменту в колись єдиному всесвітньому господарстві утворилися дві ос­новні частини. В одній з них продовжувався розвиток ринкових відносин, були подолані труднощі, що виникли в зв'язку з розко­лом всесвітнього господарства та виходом з нього ряду країн. Ос­новна тенденція розвитку цієї частини всесвітнього господарства заключалася в поступовому переході від вільного нерегульованого ринку до сучасних форм ринкової економіки. Паралельно з цим проходили істотні зміни в соціальному житті суспільства, в його структурі, рівні добробуту, соціальної захищеності населення то­що. В іншій частині світу сформувалися системи, засновані на глобальному одержавленні власності та планово-директивному управлінні. Внаслідок обмежень товарно-грошових відносин гос­подарства країни цієї системи були здатні розвиватися головним чином на екстенсивній основі, що, в кінцевому рахунку, визнача­ло їх економічну, соціальну неспроможність. Кожна з світових систем в своїй основі була замкнена. Внутрішньо системні зв’язки були пріоритетними по відношенню до зв'язків між країнами, що відносяться до різних систем.

Особливі тенденції характерні для частини країн, що протягом довгого історичного періоду знаходились в коло­ніальній залежності. Ці країни в більшості своїй відрізнялися відсталою економікою та застарілими соціально-політичними формами. Втягнення їх в ринкові відносини сприяло їх визволенню від колоніальної залежності. З виходом їх з колоніальних імперій вони примикали до однієї з двох світових систем. І це ставало одним з головних факторів їх подальшого розвитку: або перетворення їх в нові індустріальні країни, або консервації в них економічної відсталості, примітивних форм життя в поєд­нанні з тоталітарними режимами.

Руйнування тоталітарних режимів з їх командно-адміністра­тивними системами істотно змінило вигляд світового господарс­тва, заклало основи нового етапу в його становленні. Ринкові ре­форми, що проводяться в ряді країн вносять істотні зрушення в усю систему міжнародних економічних відносин, поширюють базу формування всесвітнього господарства, змінюють взаємозв'язки національних та інтернаціональних факторів розвитку світової економіки.

Треба відзначити, що в кожній з країн по-різному складаю­ться умови їх участі в світовому господарстві, неоднакові їх взаємозв'язки з ним та їх місце в світовій економіці. Залежно від цих ознак в сучасному всесвітньому господарстві треба розріз­нювати три основні групи країн.

До першої групи відносяться найбільш розвинені індуст­ріальні країни з сучасною ринковою економікою, що склалася історично. До цієї групи примикають також нові індустріальні країни, кількість яких з розвитком та поширенням сфери сучас­них ринкових відносин має тенденцію до збільшення. Ця група країн утворює основу сучасного всесвітнього господарства.

Друга група країн — це країни колишньої «соціалістичної системи світового господарства». Частина країн цієї груші мають обширну індустріальну базу. Але в силу відсутності ефективної економічної системи, ця база відрізняється загальним низьким науково-технічним рівнем та деформованою структурною (внаслідок антисоціальної орієнтації). Тому включення цієї групи країн в сучасну систему міжнародних економічних відносин вимагає глибокої ринкової реформи, докорінних перетворень в структурі виробництва та його науково-технічному рівні, а також посилення соціальної орієнтації економіки.

Третя група країн відрізняється не тільки відсутністю сучас­них форм ринкової економіки, але й слабкістю індустріальної бази. Входження цих країн в загальносвітовий процес вимагає глибоких внутрішніх перетворень (економічних, науково-тех­нічних, соціально-політичних), а також допомоги з боку світової співдружності.

У всесвітньому господарстві виділяються регіональні утворе­ння, що включають близькі за рядом ознак країни — територіа­льному розміщенню, умовам розвитку національних госпо­дарств, взаємній зацікавленості в поділі та кооперації праці, ви­користанні ресурсів тощо. Ці утворення можуть включати країни, що розрізняються рівнем економічного, науково-техніч­ного та соціального розвитку, мірою зрілості ринкових відносин. Регіональні утворення становлять нижні «поверхи» всесвітнього господарства. Вони безпосередньо впливають на інтернаціона­лізацію та інтеграцію національних господарств, на процеси, ре­зультатом яких є зростаюча цілісність сучасного світу.


2. Економічна інтеграція та інтернаціоналізація продуктивних сил

Формування всесвітнього господарства супроводжується еко­номічною інтеграцією національних господарств, як у всесвіт­ньому масштабі, так і на регіональних рівнях. Прагнення до еко­номічної інтеграції — один з проявів розвитку продуктивних сил. Інтеграція дає національним господарствам додаткові імпу­льси для розвитку, отже, розширює можливості для підвищення життєвого рівня населення, розповсюдження на нього сучасних стандартів життя.

Як вже відзначалося, з формуванням всесвітнього господарс­тва зростає його вплив на національну економіку. Але з інтегра­цією виникає й зворотний зв'язок — зростає вплив національних економік на загальносвітові процеси. Інтенсивність цих про­цесів тим, вище, чим ефективніші та конкурентоспроможніші національні економіки. Напроти, провали в розвитку націона­льних економік, виникнення в них кризових станів здатні вик­ликати ланцюг негативних наслідків для всієї світової співдруж­ності. Таким чином, економічна інтеграція — це разом з тим і посилення взаємозв'язків та взаємозалежностей національних господарств.

Однією з найбільш серйозних проблем сучасної економічної інтеграції є співвідношення взаємозалежностей національних господарств з їх економічною самостійністю. Економічна са­мостійність не може бути забезпечена самоізоляцією націона­льних економік. Така самоізоляція неминуче прирікає націона­льну економіку на економічне та технологічне відставання і, в кінцевому рахунку, на неможливість рішення соціальних проб­лем суспільства. Разом з тим треба враховувати, що за деяких умовах інтеграція тягне за собою загрозу економічній безпеці. Така загроза може виникнути при значних відмінностях в рівні економічного розвитку, якщо ці відмінності використовуються для встановлення відносин панування та підпорядкування, пе­реваг для одних країн по відношенню до інших. З точки зору на­ціональної безпеки найбільш доцільною є така інтеграція, резу­льтатом якої є вирівнювання рівней економічного розвитку, включаючи життєвий рівень населення.

Процес економічної інтеграції неминучо зустрічається з про­тиріччями. Вони пов'язані з тим, що доцільність інтеграції завжди розглядається (і це правильно) з позиції інтересів націона­льної економіки, тим часом як країни розрізняються й рівнями економічного розвитку, і забезпеченістю ресурсами, отже, кон­курентоспроможністю національних економік. Із цього випли­ває, що шлях інтеграції — це завжди пошук компромісів, налаго­дження партнерських відносин.

Матеріальною основою економічної інтеграції є інтернаціо­налізація продуктивних сил. Саме внаслідок цього процесу, са­моізоляція національних економік стає неможливою в прин­ципі.

Інтернаціоналізація продуктивних сил — неминучий результат індустріального розвитку національних економік. Відмінна особливість сучасного етапу інтернаціоналізації продуктивних сил заключається в її органічному зв'язку з науково-технічною революцією, що підсилює цей процес і придає йому нові риси. В процесі інтернаціоналізації продуктивних сил визначилися декілька напрямків.

Найважливіший напрямок інтернаціоналізації продуктивних сил заключається в розвитку міжнародної спеціалізації та кооперації. З поглибленням міжнародною поділу праці зростаюча частина підприємств та галузей виробляють товари та послуги на світовий ринок. При цьому, поряд зі спеціалізацією на виробництві готових виробів, широке розповсюдження отримує міжнародна спеціалізація по виготовленню деталей, вузлів, елементної основи, а також по виконанню окремих стадій техноло­гічного процесу. Разом з тим росте залежність підприємств, га­лузей та всієї національної економіки від світового ринку, робо­та на який в зростаючій мірі визначає їх ефективність.

З розвитком міжнародної спеціалізації та кооперації змінюється характер та структура міжнародних економічних зв'язків. При загальному підвищенні частки експорту, імпорту в валовому національному продукті зростає частка послуг по відношенню до товарів. Все більш широке розповсюдження отримують угоди по купівлі-продажу технології («ноу-хау»), а та­кож іншої інформації. В експортно-імпортних угодах зростаюче значення набувають товари, що забезпечують зв'язки підприємств та галузей по виробничій кооперації.

Інтернаціоналізація продуктивних сил органічно пов'язана з формуванням сучасної всесвітньої інфраструктури, тобто сукуп­ності галузей, що забезпечують міжнародні економічні зв'язки — рух товарів, капіталів, робочої сили. Формується всесвітня транспортна система з її загальносвітовими стандартами та уніфіко­ваними умовами транспортного процесу. Створюється всесвітня система зв'язку та інформації — комерційної, науково-технічної та іншої.

Інтернаціоналізація продуктивних сил тягне за собою форму­вання інтернаціональних витрат, зв'язаних з виробництвом то­варів та послуг, а також ринками капіталів, інформації, робочої сили. Цей процес проявляється в зближенні цін національних та всесвітнього ринків. Скорочується число країн, ринки яких шту­чно ізольовані від світового. Шириться сфера конвертованості валют. В кінцевому рахунку проходить злиття конкурентного се­редовища — національного та загальносвітового. Зростаюче зна­чення набуває інтернаціоналізація ринку робочої сили. Це проя­вляється в підсиленні міжнародної міграції робочої сили, розви­ток якої супроводжується формуванням її інфраструктури. Разом з тим проходить також інтернаціоналізація підготовки кадрів (робітників, фахівців, вчених). Підвищується частка іно­земних контингентів в навчальних закладах багатьох країн.

Всі напрямки інтернаціоналізації продуктивних сил пов'язані між собою та взаємодіють, доповнюють один одного. Найважли­вішим результатом інтернаціоналізації продуктивних сил є підвищення темпів та розширення сфери економічного прогре­су, що також набуває загальносвітового характеру. Збільшується кількість країн, в яких формується сучасне індустріальне сус­пільство, причому в багатьох з них намічаються ознаки переходу до його нового, більш високого науково-технологічного ступеня. Зростаючих масштабів набуває перехід національних госпо­дарств до нової якості економічного зростання.

Інтернаціоналізація продуктивних сил та економічного прог­ресу виявляє зростаючий вплив на всю систему світогосподарських зв'язків, визначає напрямки та тенденції її розвитку.


3. Світогосподарські зв’язки та їх форми. Сучасні тенденції розвитку світогосподарських зв'язків

Процес міжнародної економічної інтеграції реалізується че­рез світогосподарські зв'язки. Основною їх формою є міжнарод­на торгівля. Разом з тим найважливішою сферою світогосподар­ських зв'язків є міжнародні валютно-фінансових відносини. Че­рез їх посередництво реалізується не тільки міжнародна торгівля, але й всі інші форми економічних зв'язків — інвестиційна діяльність, науково-технічне співробітництво, погодження транспортних зв'язків тощо.

Протягом тривалого часу світогосподарські зв'язки були де­формовані розколом світового господарства на дві системи. Сфери кожної з них були штучно обмежені внутрішньо системними зв'язками. Від цього постраждала вся система світового го­сподарства, але особливо значними з точки зору кінцевого резу­льтату, були збитки, понесені системою, що складалась з націо­нально-державних господарств з їх планово-директивною економікою. В силу загальної низької ефективності таких госпо­дарств, їх військово-промислової орієнтації, взаємодія таких го­сподарств призводила до їх однобічного розвитку і притому го­ловним чином на екстенсивній основі.

Крах тоталітарних режимів радикально змінив умови формування та розвитку світогосподарських зв'язків. Виникла можливість утворення їх цілісної системи відповідної критеріям загальносвітового економічного та соціального прогресу ця можливість складає основу сучасної тенденції розвитку світогосподарських зв’язків.

Однак реальний етап світогосподарських зв’язків несе у собі відбиток того міжнародного поділу праці, що склався в умовах розпаду всесвітнього господарства на дві системи. Щоб реалізувати об’єктивну тенденцію до цілісності світогосподарських зв’язків необхідний період для усунення деформації, нерівноправних відносин, неминучих при міжнародному поділі праці, що склався.

В оновленні системи світогосподарських зв'язків зацікавлені всі країни світу. Але у різних груп країн є і свої цілі та інтереси, що розрізнюються конкретним змістом.

Індустріальні країни з сучасною ринковою економікою (в то­му числі нові індустріальні країни) зацікавлені в поширенні ринків товарів, капіталів та робочої сили. Найважливіше значен­ня для них має не тільки використання в своїх інтересах ресурсів країн раніше ізольованих від всесвітньої системи, але й їх науко­во-виробничого потенціалу, здатного (при його конверсії) стати одним з факторів переходу до нової якості економічного зроста­ння. Для деяких провідних індустріальних країн виникає мож­ливість істотно скоротити військові видатки, використавши їх економію для зміцнення конкурентних позицій на світовому ри­нку, рішення своїх соціальних проблем, а також в інтересах міжнародного співробітництва.

Країни, що переходять від планово-директивної системи до сучасної ринкової економіки, розраховують використати онов­лення світогосподарських зв'язків в інтересах економічної рефо­рми, а також для прискорення структурних перетворень в народ­ному господарстві на новій технологічній основі. Входження в всесвітній ринок в якості його повноправних суб'єктів повинно сприяти створенню ефективних, конкурентоспроможних та со­ціально орієнтованих національних економік.

Зацікавленість в оновленні світогосподарських зв'язків кра­їн,що розвиваються зумовлена їх інтересом до таких напрямів міжнародного співробітництва, які б сприяли їх перетворенню в нові індустріальні країни, створенню власного сучасного проми­слового потенціалу та визволенню від тягаря міжнародної креди­тної заборгованості.

Оновлення системи світогосподарських зв'язків для всіх країн світу має не тільки економічне, але й велике соціально-політич­не значення, оскільки воно є однієї з основ демілітаризації жит­тя суспільства і, отже, найважливішим джерелом коштів та ре­сурсів, необхідних для рішення не тільки своїх внутрішніх, але й глобальних проблем, які стоять перед світовим співтовариством.

Тенденція до цілісності світогосподарських зв'язків не вик­лючає їх регіональної структури. Більше того, зв'язки на регіона­льному рівні — невід'ємна складова системи світогосподарських зв'язків і по суті її фундамент. Спільність інтересів може бути до­сягнута насамперед на цьому рівні. Тому регіональний рівень створює найбільш сприятливий ґрунт для міжнародного співро­бітництва та партнерства. При цьому кожна країна самостійно, виходячи з своїх національних інтересів, вирішує проблему поєднання зв'язків на регіональному та всесвітньому рівнях. В усіх випадках головним критерієм оптимальності світогосподар­ських зв'язків є їх вплив на ефективність та конкурентоспро­можність національної економіки.

Розвал тоталітарних режимів відкриває можливості для істот­них зрушень в складі регіональних груп створює основу для ви­никнення нових регіональних утворень. Зокрема, нові регіо­нальні групи створяться після розпаду колишнього СРСР та всієї «соціалістичної системи світового господарства». При цьому внутрішній територіальний поділ праці, що склався між респуб­ліками колишнього СРСР, перетворюється в міжнародний. Відповідно змінюється характер економічних зв'язків: внутрішня торгівля перетворюється в міжнародну, а розрахунки за товари та послуги здійснюються відповідно до правил, прийнятих в міжнародних економічних відносинах на основі світових цін та з урахуванням курсів національних валют.

Включення нових країн в систему світогосподарських зв'язків складний та суперечливий процес. В ньому неминучі протиріччя та конфлікти. Тому налагодження нових регіональних зв'язків передбачає пошук компромісів, можливостей для партнерських відносин. При цьому виникає необхідність широкого використа­ння таких організаційних форм співробітництва, яких при пла­ново-директивних системах не були та не могли бути. Все більш широкого розповсюдження набуває практика утворення спільних підприємств з наданням права власності іноземним учасникам, створення міжнародних консорціумів, промислово-фінансових груп з участю підприємств із різних країн, виділення в країнах особливих територій — вільних економічних зон особливо сприятливими умовами для зарубіжних інвесторі», падання концесій іноземним компаніям тощо.

Розвитку світогосподарських зв'язків на всіх їх ріннях сприяють міжнародні організації, що можуть бути регіональними та загальносвітовими, спеціалізуватися в різних сферах міжнародного співробітництва — в торгівлі, валютно-фінансовій, науко­во-технічній та інших сферах.


4. Міжнародна торгівля та сучасні тенденції її розвитку

Міжнародна торгівля — найважливіша форма світогосподарських зв'язків. Через міжнародну торгівлю здійснюється рух то­варів на світовому ринку. В той же час вона органічно пов'язана з іншими видами світового ринку — послуг, цінних паперів, кре­дитів, робочої сили тощо. Значення міжнародної торгівлі заключається також і в тому, що вона вносить якісні зміни в конкурен­тне середовище, поширює його, підвищує його дієвість та вплив на національну економіку.

В умовах ринкової економіки суб'єктами міжнародної торгівлі можуть бути як окремі підприємства (або їх асоціації), засновані на різноманітних формах власності, так і безпосередньо держава. В планово-директивній системі зовнішньоторгова діяльність — це виключна монополія держави. Господарські суб'єкти позбавляли­ся права діяти самостійно в зовнішньоторгових операціях. В цьому полягає один з найважливіших проявів тотального державного монополізму, що притаманний даній системі.

Торговельні операції в міжнародній торгівлі включають екс­порт (вивіз) та імпорт (ввіз) товарів. Співвідношення вартості ек­спорту і імпорту утворюють торговельний баланс країни. Цей ба­ланс може бути активним, якщо експорт перевищує імпорт, або пасивним — при зворотному відношенні. Треба відзначити, що стан торговельного балансу сам по собі не дає підстави для тих чи інших оцінок зовнішньоекономічних зв'язків, оскільки націона­льну економіку зв'язує зі всесвітнім господарством не тільки рух товарів.

Міжнародна торгівля здійснюється, як правило, по світовим цінах та на умовах, що складаються світових ринках. Механізм формування світових цін та умов продажу в більшій своїй частині пов'язаний з діяльністю товарних бірж, де попит та пропозиція зустрічаються не тільки в національних, але й в загальносвітових масштабах. Причому взаємозв'язки національної економіки з світовим ринком утворюють складну систему відносин. При за­гальній тенденції інтернаціоналізації витрат завжди залишаю­ться відміни в їх рівні, в тому числі за рахунок неоднакової опла­ти праці. Це створює одну з основ протиріч, хоч завжди також існують можливості для компромісів, партнерства та співробіт­ництва.

Національні економіки значно розрізняються як абсолютним обсягом зовнішньої торгівлі, так і їх часткою по відношенню до валового національного продукту. Ці відміни зумовлені насам­перед наявністю в національній економіці підприємств та галу­зей, орієнтованих на всесвітній ринок. Крім того, на ці відміни істотний вплив виявляє ступінь забезпеченості національної економіки власними сировинними та енергетичними ресурсами. Але за всіх обставин виявляється чітка тенденція зростання як абсолютних обсягів зовнішньої торгівлі, так і їх частки в валово­му національному продукті. Ця тенденція відбиває по суті один з напрямків посилення впливу всесвітнього господарства на на­ціональну економіку.

При загальному зростанні впливу міжнародної торгівлі на на­ціональну економіку спостерігаються істотні тенденції в зміні її структури. Ці тенденції тісно пов'язані з розвитком націона­льних господарств, з економічним та соціальним прогресом, що, як вже відзначалося, набуває загальносвітового характеру.

Так, в товарній структурі експорту спостерігається підвищен­ня частки фабрикатів (виробів, що перероблялись) у порівнянні з необробленою сировиною та первинними енергоносіями. Зок­рема, росте частка вивозу нафтопродуктів порівняно з сирою на­фтою, металів та металопрокату порівняно з рудою тощо. Ця те­нденція зумовлена удосконаленням структури економіки в краї­нах, що мають ці ресурси, їх прагненням підвищити ефективність національної економіки за рахунок збільшення в експорті частки продуктів своєї праці.

В міжнародній торгівлі спостерігається також тенденція підвищення частки послуг по відношенню до експорту товарів. Ця тенденція зумовлена багатьма причинами, зокрема, підвище­нням мобільності трудових ресурсів, розвитком туризму, зроста­ючим значенням продажу технології («ноу-хау»). Ці та деякі інші фактори утворюють так званий «невидимий експорт», що для деяких країн набуває першорядного значення.

Зовнішньоторговельні відносини завжди відчували на собі чималий вплив державної політики. В цій політиці держава пе­реслідувала як фіскальні цілі (збільшення доходів державного бюджету), так і завдання захисту національної економіки від мо­жливого руйнівного впливу іноземної конкуренції. Історично склалися два основних типи державної політики в цій області — вільна торгівля та протекціонізм.

Політика вільної торгівлі передбачає невтручання держави в зовнішньоторговельні відносини. Рух товарів та послуг здійснюється без будь-яких обмежень та по цінах, що складаю­ться на світовому ринку (на основі механізму попиту та пропози­ції). Мита, якщо вони встановлюються, носять виключно фіска­льний характер.

Протекціонізм — це політика покровительства національній економіці, її промисловості, сільському господарству, туризму тощо. Ця політика здійснюється різноманітними засобами, в то­му числі встановленням мита, що обмежує доступ іноземних то­варів на внутрішній ринок, встановленням ліцензій та квот на експорт чи імпорт, експортних премій тощо.

Для сучасної зовнішньоторговельної діяльності характерно те чи інше поєднання вільної торгівлі та протекціонізму. Конкрет­не співвідношення цих напрямів торговельної політики визна­чається інтересами національної економіки. Якщо в інтересах розвитку тих чи інших галузей національної економіки необхідно розширити конкурентне середовище, превалює політика вільної торгівлі. Якщо ж галузі національної економіки не мають рівних стартових умов для конкуренції з іноземними товарами, виникає об'єктивна необхідність надати їм допомогу, реалізувати в торговельній політиці елементи протекціонізму.

Як вже відзначалося, в міжнародній торгівлі можуть проявля­тися протиріччя між її суб'єктами. Джерелом таких протиріч мо­же бути прагнення поліпшити свої економічні позиції (як су­б'єкта зовнішньоторгових в відносин) за рахунок реекспорту, то­бто перепродажу товарів. Країни, що мають ресурси, розглядають такий реекспорт як порушення своїх національних інтересів. Протиріччя партнерства та співробітництва можуть виникати й в зв'язку з чималими відмінностями в рівнях витрат, що складаються в різних національних господарствах. Країни, де витрати відносно низькі (причому не за рахунок технології, а за рахунок оплати праці) можуть бути визнані винними в демпінгу, тобто в торговельній політиці, що спрямована на підрив позицій конкурентів штучно заниженими цінами.

В сучасних умовах торговельна політика все в більшій мірі стає сферою міжнародного регулювання на державному рівні. Крізь різноманітні міжнародні організації (такі як Генеральний альянс по тарифами та торгівлі, Організації країн експортерів нафти тощо) встановлюються норми та правила міжнародної торгівлі, що повинні сприяти відносинам, партнерства та співро­бітництва і протидіяти недобросовісній конкуренції.

В міжнародній торгівлі є сфери, в яких значним впливом ко­ристуються монополії у вигляді транснаціональних корпорацій, потужних міжнародних фінансово-промислових груп тощо. Но­рми та правила, що склалися в міжнародній практиці, з одного боку, спрямовані на протидію монополізму як фактору гальмування економічного та соціального прогресу. Але з іншого боку, в деяких сферах (в таких як нафтогазовий комплекс, видобуток золота та діамантової сировини) підтримка стабільного рівня цін, можлива лише в умовах монополізму, що сприяє стійкості всієї системи світогосподарських зв'язків. Тому у всесвітньому господарстві, як і в національній економіці, антимонопольна політика має конкретні цілі та зміст.

Одним з напрямів ринкових реформ, що проводяться в ряді країн є радикальне перетворення всієї системи їх зовнішньоекономічних зв'язків, в тому числі зовнішньої торгівлі. Відміна державної монополії зовнішньої торгівлі створює суб'єктам ринкових відносин принципову можливість самостійно виходиш п:і зовнішній ринок зі своїми товарами. Однак сучасний ринок (всесвітній та європейський) насичений та перенасичений товарами високої якості та різноманітного асортименту. Щоб війти а нього, треба не тільки реформувати економічні відносини, й істотно змінити структуру національної економіки, підвищити технологічний рівень виробництва. Це вимагає значного часу та великих інвестицій. Реальним же завданням для сучасних умов є збереження (чи відбудова, якщо вони порушені) економічних зв'язків що склалися як внутрішні в колишньому СРСР, а також зв'язків з країнами східної Європи, надавши їм форму сучасного міжнародного співробітництва та партнерства. На цій основі стає можливим вихід національної економіки з глобальної кри­зи, породженої розривом зв'язків, що склалися, нагромадження ресурсів, необхідних для реконструкції економіки, та поступово­го входження на рівних в світовий ринок з його широким конку­рентним середовищем.


5. Міжнародні валютно-фінансові відносини та їх еволюція

Міжнародні валютно-фінансові відносини утворюють систе­му, що складається із зв'язаних між собою національних валют­но-фінансових систем. Вона формується з утворенням всесвіт­нього господарства і в ній проявляються всі напрямки економіч­ної інтеграції — всесвітньої та регіональної. Ця система обслуговує широкий спектр міжнародних відносин: торгівлю то­варами та послугами, рух капіталів та робочої сили, наукові та культурні зв'язки тощо.

Еволюція міжнародних валютно-фінансових відносин орга­нічно пов'язана з етапами формування всесвітнього господарст­ва. В ній відбивається поширення та поглиблення ринкових відносин, а також зміна ролі державного регулювання в рин­ковій економіці.

Протягом тривалого часу в умовах вільного ринку міжна­родні валютно-фінансові відносини були представлені систе­мою золотого стандарту. В країнах світу, залучених у ринкові відносини, в обігу були золоті монети (срібло використовува­лося як розмінні монети, а паперові гроші вільно розмінюва­лися на золото). В цих умовах склалася елементарно проста система міжнародних розрахунків — на основі вагового вмісту золота в монетах.

Система золотого стандарту зіграла велику роль в становленні всесвітнього господарства, в поширенні його сфери. Разом з тим з розвитком всесвітнього господарства та світогосподарських зв'язків чіткіше виявлялися від'ємні сторони цієї системи. Функ­ціонування цієї системи передбачало, що банки кожної з країн повинні мати достатній резерв у вигляді золота, щоб підтримува­ти потрібну кількість грошей в обігу (що встановлювалося рин­ковим саморегулюванням), відшкодовуючи при цьому різницю в платежах по міжнародних розрахунках (якщо вимоги на них пе­ревищують надходження). Таким чином, наявність певних золо­тих резервів гарантувала надійність функціонування як націона­льної економіки, так і всієї системи міжнародних економічних відносин.

Але з розвитком національних господарств та їх економічних взаємозв'язків все частіше виявлялася неспроможність системи золотого стандарту, її невідповідність новим умовам. Це стало особливо очевидним з виникненням кризи ідеології та практики вільного ринку та підсиленням руйнівного впливу циклічності на економіку. Наявність золотих запасів в цих умовах не тільки не гарантувала економічної стабілізації, а й могла стати одним з факторів його порушення, оскільки стимулювала намагання придати руху золота однобічний напрямок, не зважаючи на згубні наслідки цього для частини країн. Тому протягом 20—30-х років нашого сторіччя всі країни відмовилися від системи золо­того стандарту. її місце зайняла так звана золото доларова (Бреттон-Вудська) система.

Ця система враховувала реальний стан частини всесвітнього господарства, що складалася з країн з розвинутою ринковою економікою. В цій частині всесвітнього господарства внаслідок ряду причин (внутрішніх та зовнішніх) в одній з країн (США) зосередилась значна економічна потужність — 60 відсотків промислової продукції, приблизно така ж частка золотих запасів. В той же час економіка багатьох інших країн залишалася підірваною внаслідок війни, а їх золоті запаси були виснажені.

В цих умовах долар США зайняв виключне положити в світових валютно-фінансових відносинах. Він став використовуватися як загальний (для цієї частини світу) розрахунковий та платіжний засіб. Всі валютні курси стали встановлюватися по відношенню до долара. Було встановлено та зафіксовано його золотий вміст, що підтримувався, виходячи з встановленої ціни вагової одиниці золота в доларах (35 доларів за так звану «тройську унцію»). Ні в одній з країн не допускався обмін паперових грошей на золото. В розрахунках між країнами використовува­лися або золоті зливки, або долари.

Бреттон-Вудська система функціонувала до початку 70-х років. Але в цей час економічна картина світу істотно змінилася. В співвідношенні сил в світовій економіці відбулися серйозні зміни. При всій своїй економічній потужності США втратили роль єдиного центру у всесвітньому господарстві. Значно зросла економічна потужність країн Європи — особливо на основі їх економічної інтеграції. Підсилилися позиції Японії, причому де­які її галузі зайняли провідне положення у всесвітньому госпо­дарстві. Зросла кількість та роль у всесвітньому господарстві но­вих індустріальних країн. Особливо треба відзначити, що харак­терною особливістю нових умов є підвищення ролі регіональних утворень, економічна потужність яких зростала на основі ефек­тивної інтеграції на цьому рівні. При цьому зростання видобутку золота, нестабільність цін на нього, а також інфляція, темпи якої в різних країнах були неоднаковими — все це позбавило можли­вості прив'язувати валютну систему до якоїсь однієї націона­льної валюти (в тому числі — до долара), підтримуючи для цього постійну ціну золота.

Нові умови викликали необхідність оновлення міжнародної валютної системи. Була прийнята нова валютна система (яка одержала назву Ямайської), що функціонує з середини 70-х років. Відповідно до цієї системи країни світу відмовилися від спроб зафіксувати курс національної валюти на золотій (або доларовій) основі. Золото слід розглядати як один з товарів, ціни якого встановлюються на біржі залежно від кон'юнктури. Разом з тим створюються особливі розрахункові одиниці: загальнос­вітова та регіональні, по відношенню до яких прирівнюються ва­лютні курси національних валют. Було прийнято рішення всес­вітню розрахункову одиницю визначати на основі курсів п'яти основних валют (долару, марки, фунта, франка та ієни), з ураху­ванням зумовленої угодою частки кожної з валют. Разом з тим основні регіональні центри — європейський, американський та японський — можуть формувати свої розрахункові валютні оди­ниці на основі валют країн свого регіону. Треба відзначити, що ані загальна, ані регіональні розрахункові одиниці не мають фіксованого вмісту. Це курси, плавають в залежності від купіве­льної спроможності національних валют, на основі яких вони встановлюються.

Сучасна валютно-фінансова система відбиває реальності су­часного всесвітнього господарства його світогосподарських зв'язків. В ній врахована не тільки регіоналізація всесвітнього господарства — підвищення в ньому ролі регіональних утворень, але й зміни в характері ринкових відносин. Ця система відбиває зростаючу роль державного регулювання в сучасній ринковій економіці, тобто, по суті, можливості держави впливати на рин­кову кон'юнктуру. Тому сучасна міжнародна валютно-фінансова система є складовою механізму, протидіючого спробам окремих держав використати свій вплив на ринкову кон'юнктуру з метою одержання однобічних переваг.

Особливий вузол проблем, в тому числі валютно-фінансових, виник після розпаду сукупності країн, які називали себе «соціа­лістичною системою світового господарства». Для цієї системи була характерна орієнтація головним чином на внутрішньо системні зв'язки. Причому ці зв'язки регулювалися на планово-директивній основі. На цій основі визначалися для кожної з країн обороти зовнішньої торгівлі та її структура, ціни, умови реаліза­ції. Була прийнята також особлива внутрішньо системна розраху­нкова одиниця — «переводной рубль», до якого прирівнювались курси всіх національних валют. Треба відзначити, що для всіх країн була характерна інфляція в придушеній формі. Вона вияв­лялася в різній мірі дефіцитності внутрішніх ринків. Але ця обс­тавина безпосередньо не відбивалася в курсах національних гро­шових одиниць.

З розпадом цієї системи постала об'єктивна необхідність вхо­дження всіх країн в світові валютно-фінансові відносини. Кожна з країн повинна стати рівноправним суб'єктом світогосподар­ських зв'язків. Але, як вже відзначалося, таке входження — скла­дний та суперечливий процес, оскільки світові ринки насичені та перенасичені товарами та послугами. Це означає, що на перших етапах на базі постсоціалістичних країн доцільно формувати регіональні утворення, засновані на збереженні зв’язків, що склалися, але за умови їх трансформації па сучасній ринковій основі, в тому числі у сфері валютно-фінансових відносин. На регіональних рівнях повинні бути прийняті такі узгодженні між країнами норми та правила, що в максимальній мірі сприятимуть розвитку національних економік, підвищенню їх ефективності і в той же час забезпечать безпеку кожної з них, попередять намагання отримати однобічні переваги за рахунок інших крапі. В цьому повинно заключатися одне з найважливіших завдань де­ржавної валютно-фінансової політики.


6. Валютна політика держави. Конвертованість національної валюти

Кожна країна проводить свою національну валютну політику.

Безпосереднім об'єктом цієї політики є курс національної ва­люти, його підтримка на певному рівні чи його зміна (підвищен­ня, зниження). Разом з тим валютний курс — це економічний інструмент впливу держави на зовнішньоекономічні зв'язки і та­кож на національну економіку.

Валютний курс — це ціна національної валюти в грошових одиницях інших країн, наприклад, ціна франка в доларах США, гривні України в рублях Росії, злотих Польщі в марках Німеччи­ни тощо.

Валютний курс виявляє величезний вплив на зовнішньоекономічні зв'язки та перш за все — на експорт товарів і послуг та їх імпорт. Цей вплив виявляється при зміні курсу національної ва­люти. Подорожчання національної валюти (підвищення її курсу) стимулює імпорт товарів та робить невигідним їх експорт. Нав­паки, зниження курсу національної валюти, її здешевлення сти­мулює експорт товарів та ставить перешкоди для імпорту. Ця за­кономірність ілюструється простим прикладом (цифри умовні). Припустимо, що автомобіль деякої японської марки коштує в ієнах 900 тисяч. Тоді при курсі ієни 150 за один долар США автомобіль, що експортується туди повинен продаватися за 6000 до­ларів.

Таблиця 1. Вплив валютного курсу ієни на експорт автомобілів (цифри умовні, ціна 1 автомобіля Р = 900 тис. ієн)




Якщо ж курс ієни знизиться (ієна стане дешевше) та складе 200 за один долар США, то ціна автомобіля в доларах складе 4500 доларів. Це дасть можливість експортерам автомобілів збільшити продаж при тій же ціні в ієнах. Напроти при подорож­чанні ієни, якщо її курс складе 125 ієн за долар, продажна ціна автомобіля в доларах складе 7200. Відповідно конкурентні пози­ції експортерів автомобілів скоротяться.

Результати цих розрахунків представлені даними табл. 1. Із таблиці видно, що за рахунок зміни конкурентних позицій това­ру при його здешевленні експортери можуть отримати виграш в розмірі 7.5 млн. доларів. Якщо ж ієна подорожчає, то за рахунок погіршення конкурентних позицій цього ж товару обсяг його продаж скоротиться на 6 млн. доларів.

Треба відзначити, що сучасна практика міжнародних валютно-фінансових відносин виходить з недопустимості довільного маніпулювання валютними курсами. Як правило, неузгоджені між країнами зміни валютних курсів являють собою порушення міжнародних економічних угод та нормальних партнерських відносин. Узгодження валютних курсів становить одну з переду­мов сумлінної чесної конкуренції.

Головну основу валютних курсів складає співвідношення ку­півельної спроможності національних валют. Разом з тим на ва­лютні курси впливають і деякі інші фактори, в тому числі стан торговельного й платіжного балансів в кожної з країн, тобто в кінцевому рахунку попит та пропозиція валюти на їх грошових ринках. Дуже сильний вплив на валютні курси може виявляти інфляція, яка породжує зневіру в стійкість національної валюти, прагнення від неї позбавиться, що є додатковим фактором зни­ження її валютного курсу.

Як вже зазначалося, основним інструментом валютної по­літики держави є регулювання валютного курсу. При цьому мо­жуть вирішуватися різноманітні завдання — стимулюється екс­порт товарів та послуг (або їх імпорт), експорт та імпорт капіта­лу, вирішується завдання формування сприятливого дня національної економіки платіжного балансу.

Платіжний баланс являє собою співвідношення між платежами що повинні надійти в країну (за товари, що експортуються т:і послуги, в зв'язку з припливом капіталів, переказами грошей то­що) та вимогами на оплату по відповідних позиціях. Стан пла­тіжного балансу безпосередньо впливає на золотовалютні резерви країни. Різниця (сальдо) балансу тягне за собою або збільше­ння цих резервів (при сприятливому балансі), або їх скорочування (якщо платіжний баланс несприятливий). Рух то­варів, послуг, капіталів, робочої сили так чи інакше пов'язаний з курсом національної валюти, тому держава впливає на платіж­ний баланс, регулюючи курс національної валюти.

Найважливішим засобом регулювання курсу національної ва­люти є валютна інтервенція. Національний банк, використовуючи свої валютні резерви, впливає на попит та пропозицію іноземних валют, регулюючи тим самим курс національної валюти. При зни­женні курсу національної валюти (по відношенню до вільноконвертованої валюти) пропозиція збільшується, а при підвищенні цього курсу — іноземна валюта закуповується. Таким чином, курс націо­нальної валюти підтримується в визначених межах.

Крім того, з цієї ж метою регулювання курсу національної валюти можуть встановлюватися ті чи інші правила та обмеження, зв'язані з зовнішньоекономічними відносинами. Наприклад, встановлюється правило, згідно з яким частина національної ва­люти, вторгована експортерами товарів та послуг, підлягає обо­в'язковому продажу національному банку по примусовому кур­су, чи встановлюються обмеження на вивіз валюти за кордон то­що.

Засоби регулювання національної валюти органічно пов'язані з її конвертованістю, тобто з можливостями її обміну на ва­люти інших країн. Ступінь конвертованості по суті визначає методи регулювання курсу національної валюти. Залежно від сту­пеня конвертованості розрізняють повну та часткову конвертованість національної валюти.

При повній конвертованості відсутні будь-які обмеження в обміні національної валюти на іноземні. При здійсненні зов­нішньоторгових операцій, неторговельних платежів, грошових переказів тощо не треба спеціальних дозволів на обмін грошей. Повна конвертованість притаманна основним національним валютам (про які вище вже згадувалося), а також валютам ряду інших країн з високим рівнем розвитку ринкової економіки (Канада, Австралія, Сінгапур та іншим).

При частковій конвертованості встановлюються обмеження на обмін національної валюти. Ці обмеження можуть встанов­люватися у відношенні видів валют, на які може обмінюватися національна валюта. Вони можуть бути також диференційовані по видам операцій, які вимагають обміну валюти. В останньому випадку обмеження можуть носити кількісний характер, тобто випливати з визначеного ліміту на кількість національної валю­ти, що обмінюється.

Валюти країн з планово-директивною економікою відрізня­лися повною відсутністю конвертованості. Не конвертована ва­люта — це така валюта, що обертається тільки в даній країні. Обмін її на інші валюти здійснюється тільки за встановленими державою курсами (причому, як правило, ці курси встановлюю­ться для кожного виду операцій) та в строго обумовлених межах. Неконвертованою була валюта в колишньому СРСР, а також в інших зв'язаних з ним країнах. В постсоціалістичних країнах економічні реформи надали їх валютам ознаки часткової конве­ртованості, причому з поглибленням ринкових реформ та вхо­дженням цих країн у систему світогосподарських зв'язків ознаки конвертованості стають дедалі більш відчутними.


7. Об'єктивна необхідність та можливість інтеграції України у світове господарство

Проблема інтеграції України в світове господарство визна­чається її перетворенням в суверенну самостійну державу. Ра­ніше в складі колишнього СРСР, Україна, як і весь Союз, по суті була ізольована від загальносвітового процесу інтернаціоналіза­ції продуктивних сил та економічного прогресу. При цьому стру­ктура економіки України відбивала її стан як частини «єдиного комплексу», не здатного бути самостійним суб'єктом світогоспо­дарських зв'язків. Негативні наслідки загальної неспроможності тоталітарної системи відбилися і на економіці України у вигляді застою в розвитку продуктивних сил, виснаження та деградації природних ресурсів, погіршення екологічної та демографічної ситуації. Між тим, Україна має чималий ресурсний, науково-ви­робничий та експортний потенціал, що дозволяє їй зайняти гідне місце у всесвітньому господарстві.

Об'єктивна необхідність інтеграції України у всесвітнє госпо­дарство та розвиток її міжнародних, в тому числі економічних відносин, пов'язані, насамперед, з необхідністю використання переваг міжнародного поділу праці для створення власного на­родногосподарського комплексу, формування його ефективної структури. Зовнішньоекономічні зв'язки повинні також сприяти вирішенню екологічних проблем, що мають для України жит­тєво важливе значення. В кінцевому підсумку поширення зов­нішньоекономічних зв'язків відкриває додаткові можливості для підвищення життєвого рівня населення, наближення його до су­часних стандартів.

Для інтеграції України у всесвітнє господарство існують об'єктивні можливості. В першу чергу, це значний економічний потенціал. При цьому формується механізм зовнішньоекономічних зв'язків як на державному рівні, так і на рівні підприємств. Цей процес супроводжується все більш активною участю Украї­ни в роботі міжнародних організацій ООН та регіональних еко­номічних об'єднань.

Ресурсний потенціал України включає сприятливі геог­рафічні та природно-кліматичні умови, родючі землі, чималу кількість мінерально-сировинних ресурсів. В Україні розроблю­ються понад 8 тисяч родовищ корисних копалин.

В комплексі природних ресурсів Україні не дістає нафти, газу та кольорових металів, що пов'язано з їх екстенсивним викорис­танням протягом ряду десятиріч. Тільки 5-8 відсотків компо­нентів мінеральної сировини реалізуються в готовій продукції. При цьому відходами промисловості забруднюється навколишнє середовище — земельні угіддя, водні джерела та повітряний ба­сейн. Між тим, досвід зарубіжних країн показує, що на основі комбінування та кооперування виробництва можна забезпечити найбільш повне використання мінерально-сировинних ресурсів та їх глибоку переробку.

В складі колишнього СРСР Україна виробляла 5 відсотків світової промислової продукції. Однак цей потенціал відбивав лише місце України в складі «єдиного народногосподарського комплексу», 80 відсотків промислового виробництва не мало на території України закінченого технологічного циклу. При цьому серйозними деформаціями відрізняється структура промисло­вості — понад 70 відсотків промислової продукції припадало на галузі важкої індустрії (гірничорудну, металургійну, паливно-енергетичну, машинобудування тощо), тоді як на промисловість, що виробляла товари народного споживання, припадало менш 30 відсотків. Надто значна частина виробничого потенціалу була орієнтована на потреби військово-промислового комплексу. Природно, що з розпадом СРСР та з розривом багатьох зв'язків виробничий потенціал України різко скоротився.

Щоб відбудувати якщо не повністю, то частково, потужний промислово-виробничий потенціал України, необхідно, поряд з послідовними ринковими реформами, істотно змінити структу­ру промисловості, а також здійснити її технологічне оновлення. Разом з тим, треба відзначити, що для таких перетворень не­обхідні тривалий час та чималі кошти. Цьому процесу можна сприяти відбудовою зруйнованих зв'язків з країнами, що утвори­лися на місці СРСР, а також країнами східної Європи. Причому такі зв'язки повинні бути організовані на новій основі як міжнародні економічні зв'язки у відповідності з цінами та умовами, прийнятими в ринковій економіці.

Науковий потенціал в цілому характеризується як сукупність ресурсі» та можливостей сфери науки будь-якої системи, що дає можливість при існуючих формах організації та управління ефективно вирішувати завдання, що стоять перед даною систе­мою. Складовими наукового потенціалу є кадри, фінанси, мате­ріально-технічна база, інформаційне та організаційне забезпече­ння. Науковий потенціал розглядається як невід'ємна частина всього науково-технічного потенціалу суспільства.

Найважливішим елементом наукового потенціалу є кадри. До 1995 року в Україні зайнятих в науці та науковому обслугову­ванні нараховувалося трохи менш 500 тис. чоловік. В тому числі приблизно 7.5 тисяч докторів наук та 75 тисяч кандидатів наук. Третина наукових працівників зосереджена в вищих навчальних закладах, в тому числі біля половини докторів та кандидатів наук. Реалізація закономірностей розміщення виробництва та при­нципу вирівнювання рівней економічного, соціального та ку­льтурного розвитку економічних районів сприяла тому, що нау­кові центри створені в усіх регіонах України.

Разом з тим значна частина науки орієнтована на потреби військово-промислового комплексу.

За останні декілька років спостерігається зниження науково­го потенціалу України. Це пов'язано з еміграцією науково-педа­гогічних кадрів, відтоку їх частини в комерційні структури. Три­ває процес «старіння» вузівських наукових кадрів та наукового устаткування: більше 30 відсотків останнього використовується більше 10 років. Потреба вищої школи в науковому устаткуванні задовольняється менш ніж на 20 відсотків, по ряду ж найважли­віших приладів — лише на 10 відсотків. Рівень інформаційної ба­зи вузівської науки відстає від розвинених країн в 50-100 разів. Експортний потенціал України знаходиться в прямій залеж­ності від її ресурсного та науково-виробничого потенціалу. Кри­зовий стан економіки України різко скоротив та погіршив структуру експорту. При загальному істотному скороченні експорту підвищилася в ньому частка сирих необроблених продуктів (ос­кільки ринок готових виробів в країнах Заходу перенасичений). Разом з тим, з вказаного вище розриву зв'язків, постала загроза втрати для України й ринків східного напряму.

Відбудова та подальше зростання експортного потенціалу ор­ганічно пов'язані з заходами по виходу України з кризи. При цьому орієнтація та структура експорту повинні бути деполітизо­вані та підпорядковані виключно інтересам України та завдан­ням виходу її економіки з кризи.

Враховуючи обмеженість багатьох видів ресурсів, Україні до­цільно переорієнтувати ресурсний та науково-виробничий ком­плекс на виробництво наукомісткої продукції. Переорієнтація на розвиток середнього, точного та сільськогосподарського ма­шинобудування, електронної та електротехнічної промисловості буде сприяти модернізації всієї економіки та переводу її на інтенсивну ресурсозберігаючу технологічну основу. Однак такий ро­звиток вимагає широкого міжнародного співробітництва та участі зарубіжних фірм. Україна повинна також використовува­ти своє вигідне географічне положення в центрі Європи, створи­ти найбільш сприятливі умови для іноземних інвестицій та орга­нізації спільних підприємств, використати форми економічного співробітництва з іншими країнами.


8. Основні напрями та форми економічного співробітництва України з іншими країнами

Процес формування України у вигляді рівноправного суб'єк­та світогосподарських відносин тісно пов'язаний з її внутріш­німи перетвореннями. При цьому великий вплив на цей процес виявляють економічні, науково-технічні та інші зв'язки, що склалися за багато десятиліть всередині колишнього СРСР. Тому необхідний розвиток економічних зв'язків, що склалися раніше як внутрішньодержавні в міжнародні. Це тривалий процес, що буде розвиватися синхронно с перетвореннями в країнах, що ви­никли в країнах колишнього СРСР.

Велике значення має розвиток та зміцнення економічного співробітництва України з державами — членами співдружності незалежних держав (СНД). На країни СНД приходиться більш 65 відсотків всього зовнішньоторгового обігу України (експорт — більш 55, імпорт — майже 75 відсотків). Тому створення умов ефективних торгово-економічних зв'язків у відносинах між цими країнами для забезпечення доступу до ресурсів та ринків збуту країн СНД, а також притягнення інвестицій та ресурсів для ре­формування економіки України є необхідним фактором ста­білізації вітчизняного виробництва.

Активізуючи свою діяльність в рамках СНД, Україна одноча­сно продовжує інтенсивно розвивати співробітництво з країнами СНД на двосторонній основі, що є по багатьох напрямках більш ефективним багатостороннього співробітництва. Приорітет в двосторонніх економічних зв'язках України належить Російській Федерації. Перспективним напрямом розвитку економічних відносин є встановлення прямих зв'язків з регіонами Російської Федерації.

Підписані та діють угоди про економічне співробітництво з Республікою Башкортостан, Республікою Саха (Якутія), Республікою Татарстан, Санкт-Петербургом та ін.

Перспективними напрямками розвитку економічного співробітництва є також створення українсько-російських фінансово промислових груп на базі українських та російських суб'єктів господарювання з метою об'єднання матеріальних та фінансових ресурсів для підвищення конкурентоспроможності продукції та ефективності виробництва, утворення раціональних технологічних та коопераційних зв'язків, збільшення експортного потенціалу, прискорення науково-технічного прогресу та підвищення інвестиційної активності.

В першу чергу фінансово-промислові групи намічається створити в металургійній та хімічній промисловості авіабудуванні, автомобілебудуванні, у галузі космічних досліджень, нафтопере­робці, енергетиці, військово-промисловому комплексі.

Міжнародні економічні зв'язки України розвиваються в різноманітних сферах (виробничій, торговельній, науково-технічній, валютно-фінансовій), в різноманітних формах двос­тороннього та багатостороннього спільного підприємництва, а також у вигляді вільних економічних зон.

Спільне підприємництво здійснюється у різноманітних фор­мах виробничо-господарської діяльності партнерів двох чи де­кількох країн, в основі яких лежить об'єднання зусиль, фінансо­вих коштів, матеріальних ресурсів, довгострокова гарантія збуту товарів, систематичне оновлення продукції, науково-виробнича та торговельна кооперація, участь у прибутках, розподіл техніч­них та інвестиційних ризиків. Спільне підприємство здійснює обмін технологіями та послугами з наступним розподілом прог­рам випуску продукції та реалізації, а також у вигляді кон­цесій, консорціумів, акціонерних товариств та компаній з ви­робничо-збутовою діяльністю та вільних економічних зон.

Концесія становить договір на здачу в експлуатацію на виз­начений період на договірних умовах надр та земельних діля­нок, підприємств та інших господарських об'єктів, що належать державі чи муніципальній владі. Консорціуми — це тимча­сові союзи господарських фірм чи організацій, що виникають на основі скоординованої підприємницької діяльності. Для Украї­ни ця форма співробітництва є доцільною по спільному освоєн­ню та розробці родовищ нафти, газу, вугілля, а також в чорній металургії.

Спільні підприємства становлять виробничі підприємства, торговельні фірми, впроваджувальні та інші сервісні організації, а також міжнародні виробничі об'єднання, що створюються для координації господарської діяльності окремих фірм та під­приємств і передбачають збереження права власності на майно їх учасників. В спільних підприємствах поєднуються капітали, що належать як приватним особам, так і підприємствам різного підпорядкування, в тому числі, і державним. Вони характеризу­ються спільним управлінням, ризиком та участю в прибутках. Для розвитку цієї форми співробітництва Україні необхідно за­конодавство, що захищає інтереси зарубіжних інвесторів, а та­кож гарантує вільний вивіз своєї частки прибутку.

Вільні економічні зони — це обмежені території, на яких діють особливо пільгові економічні умови для іноземних та національних підприємств. їх призначення складається в підвищенні конкурентоспроможності національного виробни­цтва, підсиленні його експортного потенціалу, збільшенні припливу в країну прямих іноземних інвестицій, скорочуванні видатків на придбання імпортної продукції, прискоренні ос­воєння новітньої техніки та технологій. Для України — це один з найбільш ефективних шляхів налагодження широкого міжнародного співробітництва, активізації спільного підприємництва та залучення зовнішніх ресурсів, їх ефектив­ного поєднання з національними.

Зони вільної торгівлі становлять компактні територіальні утворення, виведені за межі національної митної території. Тут здійснюються операції по складуванню та адаптації ввезе­них товарів до умов збуту (упаковка, маркування, контроль якості, простіша доробка тощо).

Промислово-виробничі зони створюються як території з спеціальним митним режимом, де промислові компанії вироб­ляють експортну чи імпортозамінюючу продукцію користую­чись визначеними фіскальними та фінансовими пільгами.

Торгово-виробничі зони є, як привило, результатом вико­ристання комбінацій режимів зон вільної торгівлі та імпортозамінюючих виробничих зон.

В техніко-впроваджувальних зонах сконцентровано плит пальні та зарубіжні дослідницькі, проектні та науково виробничі фірми, що користуються єдиною системою фіскальних та фінансових пільг.

Сервісні зони становлять території з пільговим режимом підприємницької діяльності для фірм та інституті, що па дають різноманітні види фінансових та не фінансових послуг. До сервісних зон відносяться також офшорні утворення, де юридичні особи, що не ведуть на даній території господарської діяльності, користуються спрощеним режимом реєстрації та податковими пільгами.

Комплексні зони формуються шляхом введення особливо­го, пільгового у порівнянні з загальним, режиму господарської діяльності на території окремих адміністративних утворень.

Важливе місце в економічному співробітництві України і іншими країнами займає співробітництво в науково технічній сфері та у галузі екології, що, зокрема, зумовлено необхідніс­тю ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, які стано­влять загрозу не тільки для України, але й для всієї Європи.

Зовнішньоекономічна діяльність тісно пов'язана з валют­но-фінансовими відносинами. Україна потребує зовнішнього фінансування, що може, здійснюватися шляхом офіційної фінансової допомоги з боку урядів інших країн, кредитів та займів комерційних банків по міждержавним договорам з га­рантією урядів, а також у вигляді прямих інвестицій комерцій­них банків та інвестиційних компаній.

Україна вийшла з рубльової зони та має власну грошову оди­ницю. Для впорядкування грошового обігу та створення умов для обслуговування зовнішньоекономічних зв'язків їй необхідно стабілізувати економіку, стримати інфляцію, зробити її передба­ченою, а також створити в країні валютні резерви.

3. Входження України в міжнародні економічні організації

Становлення України як суб'єкта світогосподарських відно­син повинно супроводжуватися її входженням в міжнародні ор­ганізації як всесвітні, так і регіональні. Являючись членом ООН, Україна входить в ряд міжнародних економічних організацій, органів ООН. Це такі організації як Економічна та Соціальна рада ООН (ЕКОСОС) та діюча під її егідою Європейська економіч­на комісія (ЕЕК). Основні напрямки її діяльності полягають в сприянні міжнародній торгівлі, довгостроковому економічному плануванні та прогнозуванні, науково-технічному співробіт­ництві та захисті навколишнього середовища.

В системі ООН під егідою ЕКОСОС функціонує чимала кількість різноманітних допоміжних органів економічного та на­уково-технічного характеру, діяльність яких охоплює різні нап­рями міжнародного співробітництва. Найбільш важливі з них: Статистична комісія, Статистичне бюро ООН, Комісія по наро­донаселенню, Комісія по транснаціональним корпораціям, Ко­мітет по народонаселенню, Комітет по плануванню в цілях роз­витку, Комітет по природним ресурсам, Міжурядовий комітет по науці та техніці в цілях розвитку та інші.

Важливе значення має і ряд постійно діючих Програм ООН. Так, Програма розвитку ООН (ПРОООН) є основним каналом надання різноманітної технічної та предінвестиційної допомоги. Ця допомога здійснюється в таких формах, як направлення екс­пертів, постачання устаткування, підготовка національних кадрів шляхом надання стипендій.

Програма ООН по навколишньому середовищу (ЮНЕП) ор­ганізує міжнародні конференції, підготовляє та фінансує міжна­родні програми пов'язані з охороною навколишнього середови­ща.

Однією з найстаріших програм допомоги в рамках ООН є Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ).

Із ООН пов'язані спеціальними угодами ряд самостійних ав­тономних організацій поіменованих в Статуті ООН спеціалізо­ваними установами.

Міжнародна спілка електрозв'язку (ТСЕ) підтримує та поши­рює міжнародне співробітництво для поліпшення та раціона­льного використання всіх видів електрозв'язку, включаючи кос­мічний радіозв'язок.

Міжнародна організація праці (МОП) займається проблема­ми регламентації робочого часу, набором робочої сили, боро­тьбою з безробіттям, гарантуванням заробітної плати, що забез­печує задовільні умови життя, захистом трудящих від професій­них хвороб та нещасних випадків тощо.

Міжнародне агентство по атомній енергетиці (МАГАТЕ) прагне до досягнення більш швидкого та широкого використан­ня атомної енергетики для підтримки миру, здоров'я та добробуту у всьому світі, стежить за тим, щоб допомога, яку надає воно чи за його вимогою, чи під його спостереженням та контролем, не була використана в військових цілях.

Організація ООН по промисловому розвитку (ІОІІІДО) пок­ликана заохочувати промисловий розвиток та прискорити індустріалізацію країн, а також координувати всю діяльність ООН у галузі промислового розвитку.

Міжнародна морська організація (ІМО) забезпечує співробітництво держав у галузі торговельного судноплавства та міжнародних вантажоперевезень.

Міжнародна організація авіації (ІКАО) — спеціалізований заклад ООН, покликаний займатися питаннями співробітництва держав у галузі цивільної авіації.

Конференція ООН по торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) формує основні принципи політики у галузі міжнародної торгівлі ти пов'язаних з нею проблем економічного розвитку, вносить про позиції для впровадження в життя цих принципів, сприяє координації міжнародної торгівлі в рамках ООН, організує переговори з метою прийняття багатосторонніх правових актів у галузі торгівлі тощо.

Треба відзначити, що в міжнародних організаціях ООІІ (рівно як і в тих, що створюються під її егідою) Україна брала участь ще до державної незалежності.

Однак в цей період Україна не володіла фактичним правом на самостійні дії та рішення. Вона брала участь в ООН та йот органах лише в якості «другого» представника СРСР. Тільки з отриманням незалежності Україна стала повноправним (фактично, а не тільки юридично) членом ООН та організацій, що створюються в його рамках. Більш того, Україна при цьому одержала право на реальну можливість входити, в такі міжнародні організації (в тому числі економічні), в які раніше СРСР та і;і лежні від нього країни з різноманітних міркувань (в тому числі ідеологічних, політичних, військово-стратегічних) не входили Між тим, членство саме в цих організаціях для України як само стінного суб'єкта міжнародних відносин має особливе значення.

Входження України в міжнародні організації ( в тому числі в раніше для неї недосяжні) має багатогранне значення. По-пер­ше, таке входження дозволяє отримувати інформацію — еконо­мічну, науково-технічну, у галузі демографії, охорони навколи­шнього середовища тощо, необхідну для розробки стратегічних напрямів розвитку національної економіки. По-друге, крізь ці організації Україна вступає в відношення співробітництва та па­ртнерства як в регіональному, так і в всесвітньому масштабах. По-третє, ряд міжнародних організацій володіють коштами для надання своїм учасникам фінансової та матеріально-технічної допомоги для вирішення проблем, що постають перед ними. Ра­зом за тим участь країни в міжнародних організаціях накладає на неї певні зобов'язання у вигляді норм та правил, яких країни учасники повинні дотримуватися.

Велике значення має така організація як Генеральний альянс по тарифах та торгівлі (ГАТТ). Країни, що вступили в цю орга­нізацію беруть на себе зобов'язання будувати свої зовнішньотор­гові відносини на визнаних світом договірно-правових принци­пах. Україна також повинна домагатися на законних підставах відміни встановлених для колишнього СРСР дискримінаційних заходів, що перешкоджають одержанню нової технології та стри­мують поширення промислового експорту в розвинені країни. Всі проекти законодавчих актів, спрямовані на перебудову зов­нішньоекономічних зв'язків України, треба узгоджувати з вимо­гами ГАТТ.