Міністерство освіти україни вінницький державний технічний університет основи економічної теорії

Вид материала

Документы

Содержание НД -національний доход у відповідних одиницях 3. Економічне зростання — екстенсивне і інтенсивне 4. Суть циклічності. Циклічність як властивість системи 5. Криза як фаза циклу. Антикризова політика держави 6. Особливості кризи в економіці України

Подобный материал:

• Міністерство Освіти України Київський Державний Технічний Університет Будівництва, 399.85kb.
• Міністерство Освіти України Київський Державний Технічний Університет Будівництва, 400.26kb.
• Міністерство Освіти України Київський Державний Технічний Університет Будівництва, 398.33kb.
• Міністерство освіти І науки україни національна юридична академія україни імені ярослава, 1150.99kb.
• Міністерство освіти І науки україни вінницький національний технічний університет вінниця, 55.43kb.
• Міністерство освіти та науки україни міністерство охорони здоров`я україни сумський, 1131kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни уманський національний університет, 29.37kb.
• Міністерство Освіти України Київський Університет права Рівненська філія реферат, 410.3kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни уманський національний університет, 30.09kb.
• Що представляє собою курс "Основи економічної теорії" Що представляє собою курс "Основи, 394.07kb.

НД -національний доход у відповідних одиницях

Головною проблемою наг­ромадження є проблема оптимізації її норми, тобто підтри­мання її на рівні, що дає мак­симальний приріст основних макроекономічних показників. Суть оптимізації норми наг­ромадження можна відобрази­ти за допомогою діаграми в ко­ординатах.

З діаграми видно, що до пе­вного рівня (Но) збільшення норми нагромадження забезпе­чує порівняно великий приріст кінцевого результату (∆ВНП).

Подальше збільшення норми нагромадження зменшує приріст ВНП що припадає на одиницю приросту норми нагромаджен­ня. Ця закономірність підтверджується практикою, яка засвідчує що найбільш ефективні інвестиції спостерігаються при нормі нагромадження 10 – 15%.

Слід відзначити, що в умовах планово-директивної системи підтримувались норма нагромадження на рівні 25-30%, але peaльним результатом такого надто високого рівня норми нагромадження було зростання незавершеного будівництва, довгобуд, врешті-решт, нераціональна витрата ресурсів.

Структура нагромадження реалізується через співвідношення напрямків інвестицій. У свою чергу, ці напрямки можуть бути визначені, виходячи з складових валового національного проду­кту. На цій основі визначаються такі основні напрямки інвести­цій: 1) на розширення виробництва товарів (послуг), включаючи експорт; 2) на розширення державного споживання; 3) на роз­ширення сімейного споживання.

Проблема оптимізації структури нагромадження полягає в збалансованості окремих напрямків інвестицій. Тут діє той са­мий критерій оптимальності — приріст основних макроекономічних показників.

Треба сказати, що і норма нагромадження, і їх структура в ри­нковій економіці складаються на основі дії ринкових механізмів, насамперед її цінових механізмів. Ринкові механізми регулюють розподіл інвестицій між різними сферами підприємницької дія­льності, а також регулюють співвідношення між розподілом осо­бистих доходів на поточне споживання і заощадження та між різними формами заощаджень. В сучасних умовах дія ринкових механізмів саморегулювання поєднується з державним регулю­ванням. Враховуючи ринкову кон'юнктуру і виходячи з прогноз­них розрахунків, держава вносить корективи в дію ринкових ме­ханізмів (через податкову кредитну систему, грошовий ринок то­що). Причому інвестиційна політика держави органічно зв'язана з антикризовим, антиінфляційним і антимонопольним напрям­ками державної економічної політики.


3. Економічне зростання — екстенсивне і інтенсивне


Економічне зростання є збільшення кінцевого результату фу­нкціонування економіки (валового національного продукту, на­ціонального доходу). Економічне зростання слід розглядати в зв'язку з розширеним відтворенням і нагромадженням. Всі ці по­няття мають однаковий кінцевий результат, але відрізняються проблематикою, яка становить їх зміст.

Основна проблема розширеного відтворення — збалансова­ність економіки як системи.

Центральною проблемою нагромадження є питання про його норму, джерела і структуру.

Розглядаючи економічне зростання, ми звертаємося до фак­торів, за рахунок яких воно здійснюється. В залежності від фак­торів, за рахунок яких здійснюється нагромадження, розрізняється два основних типи зростання: екстенсивний і інтенсив­ний.

Екстенсивне економічне зростання — це такий його тип, ко­ли збільшення кінцевого результату (ВНП, НД) здійснюється за рахунок залучення у виробництво нових ресурсів (землі, сирови­нних і енергетичних ресурсів, робочої сили тощо).

Інтенсивний тип економічного зростання — це такий його тип, коли кінцеві результати збільшуються за рахунок кращого використання ресурсів, тобто віддачі від кожної їх одиниці (під­вищення родючості землі, продуктивності праці, зменшення ма­теріаломісткості та енергомісткості продукції тощо).

Кожний з пойменованих типів економічного зростання має свої об'єктивні обмеження. Екстенсивний розвиток обмежується наявністю ресурсів. Вичерпання ресурсів може взагалі виключи­ти цей тип розвитку. Інтенсивний тип економічного розвитку в кожний даний момент обмежується технологічним рівнем виро­бництва, оскільки кожна технологія обумовлює рівень викорис­тання ресурсів — продуктивність праці, матеріалоенергомісткість, фондовіддачу тощо.

Реальний економічний розвиток, як правило, не буває лише екстенсивним або тільки інтенсивним. В сучасних умовах обид­ва типи економічного розвитку поєднуються. Отже, розрізняю­ться переважно інтенсивний, або переважно екстенсивний типи економічного розвитку.

Разом з тим слід відзначити, що закономірною тенденцією економічного зростання є підвищення ролі інтенсивних факто­рів порівняно з екстенсивними. Така закономірність обумовле­на, по-перше, зростаючим обмеженням ресурсів; по-друге, при­скоренням технологічного розвитку економіки; по-третє, необхідністю забезпечити охорону навколишнього середовища, попередити можливі екологічні катаклізми. Реалізація означеної закономірності в сучасних умовах характеризується як нова якість економічного зростання.

Нова якість економічного зростання в ринковій економіці не може бути реалізованою лише на основі ринкового саморегулю­вання і саморозвитку. Необхідне цілеспрямоване державне регу­лювання, яке, спираючись на ринкові механізми, поєднуючи економічні методи з адміністративними, здатні забезпечити тех­нологічний розвиток економіки, необхідні для інтенсивного розвитку структурні зміни, а також заходи, спрямовані на поліпше­ння екологічної ситуації.

Слід відзначити принципову нездатність планово-директивної системи до нової якості економічного зростання. Це обумов­лено, насамперед, таким рівнем централізації, за яким низові ла­нки системи позбавлені спонукальних мотивів технологічного прогресу, раціонального використання ресурсів. Притому пріоритети розвитку військово-промислового комплексу обумовлю­вали вибірковий вплив науково-технічного прогресу — голов­ним чином на галузі цього комплексу. Досягнення в цій сфері економіки (вони були не малими) ніяк не позначалися на жит­тєвому рівні населення.

Перехід сучасної України на нову якість економічного зрос­тання (як інших країн СНД) стримується рядом факторів, пере­дусім економічною кризою, уповільненим ходом економічної реформи, відсутністю системи ефективного державного регулю­вання економіки. Отже, перехід України на нову якість еконо­мічного зростання органічно пов'язаний з виходом економіки з кризового стану, зі створенням умов, які б сприяли залученню в Україну капіталів і нової технології, розробці системи ефектив­ного регулювання ринкової економіки.


4. Суть циклічності. Циклічність як властивість системи


Протягом тривалого часу розвиток ринкової економіки здійс­нювався через цикли, носив циклічний характер. Цикл — це за­кінчений етап розвитку, протягом якого регулярно повторюю­ться періоди (фази) з своїм напрямком і характером ділової ак­тивності.

Економічний цикл включає такі основні фази: фаза розвитку j — повільного і стрімкого (в деяких теоріях ця фаза розглядається як дві); фаза падіння або скорочення ділової активності (кризова ; фаза); фаза депресії, під час якої ділова активність не зростає, \ але й не знижується, залишаючись на низькому рівні, j Циклічність — особливість розвитку не лише економічної системи. Це властивість розвитку всякої великої складної системи. Великим системам, як правило, притаманний імовірнісний (стохастичний) характер. Вони здатні до саморегулювання і самороз­витку, складаються з елементів, зв'язаних між собою різноманіт­ними зв'язками (прямими, оберненими, синергічними тощо).

В детермінованих системах циклічність не є формою розвит­ку. Наприклад, в механічних системах кінець циклу — це припи­нення функціонування системи, її зруйнування.

В економічних системах циклічність виконує функцію вста­новлення рівноваги між елементами системи — виробництвом і споживанням, структурними елементами системи, темпами роз­витку і ресурсами тощо.

В економіці, як у всякій імовірнісній системі, рівновага є ли­ше момент розвитку. В дійсності завжди виникають порушення рівноваги, відхилення від неї в той чи інший бік. Але доки відхи­лення не виходять за певні межі, позитивний розвиток ділової активності триває. І лише тоді, коли відхилення досягають кри­тичної межі, виникає обвал, аварія системи, яка проявляється у скороченні ділової активності в усіх сферах підприємництва і відповідних негативних наслідках на макроекономічному рівні. Тільки після певного періоду застою (депресії) система присто­совується до нових умов, на основі яких починається новий етап розвитку. Таким чином, в економіці через циклічність реалізую­ться такі властивості системи, як її здатність до саморегулюван­ня і саморозвитку.

Пояснення природи циклічності через характер економіки як складної імовірнісної системи по суті дає відповідь на питання про причини цього явища. Але треба сказати, що в багатьох еко­номічних теоріях циклічність пояснюється іншими причинами.

К.Маркс вважав, що циклічність — невід'ємна риса капіталіс­тичного товарного виробництва, наслідок протиріччя між сус­пільним характером виробництва і приватнокапіталістичним привласненням. На думку К.Маркса, зростання виробництва за­ради прибутку неминуче наштовхується на обмеженість платос­проможного попиту. І коли розрив між ними досягає критично­го рівня, настає криза надвиробництва, обвальне скорочення виробництва, різке зростання безробіття.

Є спроби пояснити економічну циклічність іншими причина­ми. Так, у підручнику П.Самуельсона «Економіка» циклічність пояснюється низкою факторів — внутрішніх (оновленням осно­вного капіталу, періодичністю технологічного розвитку) і зов­нішніх (соціально-політичними причинами, коливаннями соня­чної активності тощо).

Треба відзначити, що всі спроби пояснити причини цикліч­ності, не звертаючись до характеру економічної системи, не мо­жуть дати відповіді на питання про історичну еволюцію цього явища. На підставі цих теорій не можна пояснити, чому, почи­наючи з певного періоду (початку п'ятдесятих років) у розвину­тих ринкових країнах економічні цикли в їх класичному вигляді перестали спостерігатися. Є лише деякі коливання темпів зрос­тання (якщо оцінювати розвиток економіки приростом ВНП). Більше того, в нових індустріальних країнах протягом декількох десятиріч немає й коливання темпів приросту — є систематич­ний високий приріст.

Виникає питання, чи є циклічність явищем, притаманним економічній системі? На це питання слід дати таку відповідь. Циклічність існує як властивість економічної системи, існує в потенціалі. Але з часом виникає і спосіб її уникнути, в першу че­ргу її найбільш руйнівної кризової фази (загальної економічної кризи).


5. Криза як фаза циклу. Антикризова політика держави


З попереднього розділу можна зробити висновок, що криза є спосіб встановлення рівноваги в ринковій системі. Але цей спо­сіб тягне за собою великі економічні і соціальні втрати. Під час кризи руйнуються виробничі потужності, закриваються підп­риємства багатьох галузей. Суспільство несе втрати внаслідок ут­ворення великих товарних запасів, що не знаходять збуту. В цей період зростає вимушене безробіття. На ринку праці створюю­ться умови, що ведуть до зниження заробітної плати. У суспільс­тві підвищується соціальна напруга.

Тому однією з ознак переходу від вільного ринку до регульо­ваного є державна антикризова політика, яка водночас є анти циклічною політикою. Мета цієї політики забезпечити безкризовий і по можливості стабільний розвиток економіки.

З переходом до регульованого ринку для антикризової по­літики створюються об'єктивні матеріально-технічні умови. Справа в тому, що заходи антикризової політики слід проводити зі значним випередженням по відношенню до явних ознак кри­зового стану. Отже, для ефективної антикризової політики пот­рібні обґрунтовані наукові прогнози. Такі прогнози можна роз­робляти лише на основі сучасної інформаційної системи. Вона дає реальну можливість регулювати ринкову економіку як цілу систему, здійснювати цілеспрямовану економічну політику, в тому числі — антикризову.

Антикризову політику не можна здійснювати шляхом повер­нення до централізованого планово-директивного управління, через встановлення підприємствам планових завдань, розподіл між ними ресурсів. Антикризова політика держави виходить з розуміння економіки як імовірнісної системи, яка здатна до са­морегулювання і саморозвитку.

Антикризову політику слід проводити, спираючись на здат­ність ринкової системи до саморегулювання і саморозвитку. Це означає, що така політика може бути забезпечена лише через вплив держави на економічні інтереси суб'єктів, через встановлення для їх діяльності рамок, що здатні зробити вигідними такі напрямки діяльності підприємств, які забезпечують сталий і ста­більний розвиток макроекономіки.

Можна назвати основні методи антициклічної (антикризової) політики, які можуть запобігти падінню ділової активності, зниженню макроекономічних показників національної економіки.

Перш за все антикризовий результат може дати використання податкової системи. Держава може так побудувати податкову си­стему, щоб стимулювати інвестиції в розвиток різних сфер підп­риємницької діяльності (насамперед — виробничої), в техноло­гічне оновлення підприємств, в створення нових робочих місць тощо.

Діючи через центральний банк країни, держава має змогу впливати на кредитну систему, сприяючи (в залежності від ко­н'юнктури) на кредитні ставки. Адже здешевлення кредитів є стимулом для інвестицій і, навпаки, коли кредити стають дорож­чими, підвищуються вимоги до їх ефективності. Монопольне право держави на грошову емісію так само може використовува­тись з антикризовою метою. Зокрема, виважена регульована ін­фляція здешевлює кредити і робить вигідним інвестиції. Як пра­вило, така грошова емісія пов'язується з фінансуванням соціа­льної сфери, фундаментальної науки тощо.

Антициклічний і антикризовий результат має, нарешті, ство­рення в ринковій економіці так званих буферних зон, тобто та­ких зон, які здатні пом'якшувати наслідки структурних зрушень в економіці, а також несприятливих тенденцій у кон'юнктурі на внутрішньому і зовнішньому ринках. Такими буферними зонами є, по-перше, мале і середнє підприємництво (малий бізнес), по-друге, вільні економічні зони.

Мале і середнє підприємництво значно розширює діапазон можливостей для інвестицій, для створення нових робочих місць. З другого боку, воно служить базою для розвитку великого підприємництва, утворює його інфраструктуру, стає джерелом кадрів для нього.

Вільні економічні зони — це територіальне відокремлені зони країни, в яких діють норми і правила, що сприяють розвитку підприємницької діяльності, в тому числі на основі іноземних інвестицій і технологій. Такі зони запобігають зниженню ділової активності, вирівнюють темпи зростання національної еконо­міки, підвищують її експортний потенціал.

В сучасних умовах державна антикризова політика здатна за­безпечити розвиток національної економіки в цілому, гарантува­ти постійне зростання основних макроекономічних показників і їх відносну стабільність. Але ця політика ще не може гарантувати національну економіку від часткових, головним чином структур­них, криз.

Між тим, структурні кризи виникають в економіці цілком за­кономірно, часто-густо під впливом прогресивних факторів. На­приклад, збільшення в енергетиці питомої ваги АЕС веде до кри­зи у вугільній промисловості, до закриття частини вугільних шахт. Розвиток промисловості органічного синтезу зменшує по­пит на продукцію чорної металургії. В окремих галузях скороче­ння виробництва може бути наслідком переходу до нових техно­логій.

Сучасна ринкова економіка не може уникнути структурних зрушень. Такі зрушення є невід'ємним компонентом економіч­ного розвитку. Але в рамках державної антикризової політики ці зрушення можуть бути передбачені в наукових прогнозах. На та­кій основі можуть бути вжиті заходи, які нейтралізують еконо­мічні і соціальні втрати від них. Зрозуміло, що необхідною пере­думовою цього є подальше удосконалення сучасної інформацій­ної системи.


6. Особливості кризи в економіці України


Сучасну кризу в економіці України не можна розглядати як фазу циклу. Вона не є кризою надвиробництва, не є структур­ною або технологічною кризою (хоч вихід з неї вимагає структу­рної і технологічної перебудови економіки).

Криза економіки України — це криза переходу від планово-директивної системи до ринкової. Іншими словами, це період, протягом якого стара планово-директивна система вже не функ­ціонує, а сучасна ринкова ще не сформувалась і тому не діють її ринкові механізми, відсутнє ефективне державне регулювання економіки.

Необхідність такого переходу обумовлена неспроможністю планово директивної системи, яка завела економіку в глухий кут. Сформована на основі загального одержавлення система відрізнялась хронічними дефіцитами (незалежно від наявності ресурсів), марнотратством, неприйнятністю до науково-техніч­ного прогресу, нездатністю забезпечити життєвий рівень, який би відповідав сучасним життєвим стандартам.

Ідея економічної реформи відповідає необхідності переходу від планово-директивної системи до ринкової. Але в Україні, які в інших країнах СНД, перехідний період і криза, що його супро­воджує, набули довготривалого характеру. Протягом довгого ча­су триває скорочення виробництва, зростає безробіття, загострюється соціальна напруга в суспільстві. За таких умов виникає ностальгія за старою планово-директивною системою.

Тривалість перехідного періоду і глибина кризи залежить го­ловним чином від того, наскільки ефективні економічні рефор­ми, а також від того, як впливають на перехідні процеси залишки командно-адміністративної системи, її рецидиви.

Можна назвати декілька факторів, що поглиблюють кризу економіки України (так само як і кризу в інших країнах СНД).

Економіка колишнього СРСР являла собою комплекс галу­зей, зв'язаних між собою централізованою системою управління. Перетворення колишніх союзних республік на незалежні держа­ви вимагало трансформації внутрішніх економічних зв'язків на зовнішні. Але замість поступового реформування зв'язків відбув­ся обвальний їх розрив. Значна частина підприємств втратила як ринок збуту продукції, так і джерела сировини. Слід відзначити, що в постсоціалістичних країнах Східної Європи вплив такого фактора на кризу був значно меншим.

Негативний вплив на економічну реформу, її темпи та ефек­тивність має і такий спосіб приватизації державного майна, згід­но з яким він не дав великих надходжень у державний бюджет і не сприяв формуванню ринкових цінових механізмів. По суті процес роздержавлення і приватизації державного майна перет­ворився в акт перерозподілу державної власності на користь найспритніших ділків, а також колишньої партдержноменклатури. Слід відзначити, що в більшості постсоціалістичних країн Схід­ної Європи такий поворот подій був своєчасно попереджений.

Нарешті, причина тривалої і глибокої кризи в країнах СНД (в тому числі в Україні) полягає в поспішній лібералізації цін внут­рішньої і зовнішньої торгівлі. Ціни були відпущені в умовах від­сутності діючих ринкових механізмів і конкурентного середови­ща, яке б стримувало зростання цін. Внаслідок цього ціни зрос­ли в десятки і навіть сотні тисяч разів. У більшості постсоціалістичних країн Східної Європи період лібералізації цін був синхронізований з формуванням ринкових механізмів і конкурентного середовища, внаслідок чого цей шоковий період був порівняно коротким (6-9 місяців).

Отже, економічну кризу в Україні характеризує обвальне ско­рочення виробництва, високі темпи інфляції, концентрація ба­гатства в руках мізерної меншості при значному зниженні жит­тєвого рівня більшості населення.

Тривалість кризи, її глибина, зростаючі економічні та соціальні втрати від кризи вимагають пошуку шляхів виходу з неї. Ви­хід з кризового стану є найважливішою умовою існування Украї­ни як економічно незалежної держави, як рівноправного парт­нера в системі міжнародних економічних відносин.

Можна назвати деякі основні напрямки виходу національної економіки України з кризового стану.

Для великих підприємств вихід з кризи насамперед пов'яза­ний з їх технологічною та структурною перебудовою. Але для та­кої перебудови потрібні великі кошти. Тому для цього сектора економіки велике значення набуває розвиток спільного підп­риємництва в усіх його формах, у тому числі на основі створення фінансово-промислових груп. Саме такий шлях може дати підп­риємствам гроші для інвестицій і нову технологію.

Треба створити широкий простір для малого і середнього під­приємництва. Потрібні заходи — податкові і кредитні — які сприяють розвитку цієї сфери ринкової економіки. Одночасно держава повинна захистити підприємців від свавілля чиновників і кримінального рекету.

Необхідною умовою розвитку підприємництва в усіх його на­прямках є такі зміни в законодавстві, які сприяли б виходу ка­піталів з тіньової економіки в легальну. Це вимагає істотних змін податкової політики, її орієнтації на розширення податкової ба­зи (а не на збільшення податкових ставок). Такий напрямок по­даткової політики створює економічні рамки не тільки для при­току іноземних капіталів, але й для широкого залучення у підп­риємництво внутрішніх нагромаджень. Водночас такий напрямок податкової політики вимагає подальшої лібералізації ринків — внутрішнього і зовнішніх, поступового пом'якшення системи квот, ліцензій, експортних та імпортних обмежень.

Однією з важливих умов виходу національної економіки з кризового стану є припинення розкрадання державного майна. Приватизацію підприємств треба перетворити в акт їх продажу за їх реальну повну вартість. Саме за такої умови приватизація буде давати доход державному бюджету і мати антиінфляційний

ефект.

Всі напрямки виходу економіки України з кризового стану взаємопов'язані і утворюють систему заходів, яка спроможна ви­вести національну економіку з кризи, зробити її основою нової незалежної України, конкурентноспроможною на світовому ри­нку і рівноправним партнером у світогосподарських відносинах.