Міністерство освіти україни вінницький державний технічний університет основи економічної теорії

Вид материала

Документы

Содержание Маркетинг і менеджмент 1. Підприємство як суб'єкт ринкових 2. Функціональна структура підприємств в залежності від їх розмірів. Малі підприємства в сучасній ринковій економіці 3. Ринковий механізм підприємництва 4. Наукові основи підприємництва — маркетинг і менеджмент Тема 8. КАПІТАЛ, ВИТРАТИ ВИРОБНИЦТВА І ПРИБУТОК 1. Капітал і його оборот 2. Витрати виробництва, прибуток і доход 3. Форми капіталу і види прибутку. Земельна рента.

Подобный материал:

• Міністерство Освіти України Київський Державний Технічний Університет Будівництва, 399.85kb.
• Міністерство Освіти України Київський Державний Технічний Університет Будівництва, 400.26kb.
• Міністерство Освіти України Київський Державний Технічний Університет Будівництва, 398.33kb.
• Міністерство освіти І науки україни національна юридична академія україни імені ярослава, 1150.99kb.
• Міністерство освіти І науки україни вінницький національний технічний університет вінниця, 55.43kb.
• Міністерство освіти та науки україни міністерство охорони здоров`я україни сумський, 1131kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни уманський національний університет, 29.37kb.
• Міністерство Освіти України Київський Університет права Рівненська філія реферат, 410.3kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни уманський національний університет, 30.09kb.
• Що представляє собою курс "Основи економічної теорії" Що представляє собою курс "Основи, 394.07kb.

Тема 7. ПІДПРИЄМНИЦТВО ТА ЙОГО РИНКОВІ МЕХАНІЗМИ.

МАРКЕТИНГ І МЕНЕДЖМЕНТ


Підприємство як суб'єкт ринкових і господарських відносин. Економічні взаємовідносини підприємств. Функціональна структура підприємств в залежності від їх розмірів. Малі підприємства в сучасній ринковій економіці. Ринковий механізм підприємництва. Наукові основи підприємництва — марке­тинг і менеджмент.


1. Підприємство як суб'єкт ринкових

і господарських відносин. Економічні взаємовідносини підприємств


Підприємство — це первинна самостійна ланка господарської системи, в якій здійснюється діяльність, що дає прибуток (доход).

Ці ознаки характерні для підприємства ринкової економіки. В планово-директивній системі, економіка якої розглядається як деякий єдиний детермінований комплекс, підприємством вва­жається нижча ланка системи управління, якій надані деякі фор­мальні ознаки самостійності.

Підприємство в ринковій економіці є суб'єктом не тільки ри­нкових, але і господарських відносин. Воно виступає на ринку як продавець (товарів, послуг, нерухомості, цінних паперів, кре­диту тощо). Разом з тим підприємство є покупцем ресурсів, нео­бхідних для його діяльності (виробничої, торгово-посередни­цької, наукової тощо).

Найбільш істотна особливість підприємства в ринковій еко­номіці заключається в його майновій відособленості, основу якої можуть скласти будь-які різноманітні форми та види власності, а також орендоване майно. Це означає, що у підприємства ніхто не може вилучити його майно та засоби, чи нав'язати їх йому. Разом з тим майнова відособленість припускає право підприємст­ва вільно розпоряджатися не тільки своїм майном але і результа­тами своєї діяльності, в тому числі прибутком.

Як суб'єкти ринкових і господарських відносин, підприємства є разом з тим системоутворюючим елементом національної економіки. Національна економіка — це насамперед сукупність підприємств. На основі груп підприємств з певними спільними ознаками формуються галузі національної економіки. Найваж­ливіші соціальні групи суспільства, (наймані працівники, підприємці, менеджери) так само складаються на основі підприємств.

Підприємства виконують певні функції. Найважливіша з них основна діяльність в своїй сфері (виробництво товарів, надання послуг, надання кредиту тощо). Разом з тим істотною для ринко­вої економіки є функція розвитку, тобто поширення та якісного поліпшення своєї діяльності. Із інших функцій треба виділити соціальну, зв'язану з оплатою праці, утворенням для неї умов, побутовим обслуговуванням персоналу тощо

Економічні взаємовідносини підприємств реалізуються в ак­тах купівлі та продажу. Будучи продавцями і покупцями, підприємства на ринку відшкодовують витрати, пов'язані зі своєю діяльністю та одержують прибуток. Треба при цьому відмітити, що не всі відносини підприємств пов'язані з актами купівлі та продажу. Зокрема, відношення з державою по подат­ках і бюджетному фінансуванню будуються на інших основах. В цій сфері необхідність купівлі та продажу виникає тільки тоді, коли держава виступає в ролі замовника (покупця).

Діяльність підприємств в ринковій економіці здійснюється в конкурентному середовищі. Конкурентне середовище фор­мується за двох основних умов: по-перше, якщо суб'єкт ринко­вих (господарських) відносин повністю самостійний; по-друге, якщо їх число практично не обмежене, тобто завжди можуть бу­ти створені нові підприємства.

Конкурентне середовище — необхідна умова успішного функціонування механізмів ринкової економіки і в першу чергу, її механізму ціноутворення. Найважливіша особливість конкуре­нтного середовища — в його універсальності. Конкуренція ви­никає не тільки на ринку товарів та послуг, але і на ринку неру­хомості, землі, цінних паперів, кредиту. Більше того, вона повинна бути і в деяких взаємовідносинах підприємств з державою (наприклад, у відносинах, пов'язаних з одержанням державних замовлень, чи фінансових коштів цільового призначення ).Через конкурентне середовище господарський механізм рин­кової економіки виконує найважливішу функцію — формує стимули діяльності (зростання та якісного її поліпшення, раціона­льного використання ресурсів, поширення асортименту і поліпшення якості товарів та послуг).

Таким чином, конкуренція — це змагання між суб'єктами го­сподарських відносин, орієнтиром якого є найкраще задоволен­ня попиту покупця (клієнтів). Разом з тим конкуренція — чин­ник динамізму ринкової економіки. Саме через конкуренцію в економіці здійснюються структурні зрушення, що відповідають змінам в ринковому попиті.

Як вище вже відзначалося, для взаємовідносин підприємств в ринковій економіці характерні не тільки конкуренція, але й пар­тнерство. Ці чинники взаємно доповнюють один одного. Вони взаємозв'язані, оскільки саме через конкуренцію підприємства відбирають для себе партнерів, яких вони вважають найбільш доцільними.

В планово-директивній системі форми взаємовідносин підприємств називалися госпрозрахунковими, тобто основува­лися на самоокупності та самофінансуванні. Але в дійсності во­ни не були такими. Самоокупність носила формальний харак­тер, оскільки продукція та послуги продавались по затверджува­ним зверху цінах і підприємство розпоряджалось одержаними від реалізації коштами тільки на основі централізованих норма­тивів, що часто змінювалися. Виключно висока ступінь центра­лізації розповсюджувалася на фінансування капітальних вкла­день (незалежно від їх джерел). Вся ця система взаємовідносин не тільки подавляла елементарні стимули, але і деформувала інтереси підприємств, створювала нерозв'язні протиріччя між ними та справжніми потребами суспільства.


2. Функціональна структура підприємств в залежності від їх розмірів. Малі підприємства в сучасній ринковій економіці


Ринкова економіка формує структуру підприємств за їх роз­мірами. При цьому різні за величиною підприємства виконують різноманітні функції.

В загальній сукупності підприємств розрізняються три ос­новні групи: великі, середні та малі підприємства. До малих підприємств примикає також так званий малий бізнес, представ­лений в основному підприємствами, які не використовують най­ману працю (в тому числі сімейними та індивідуальними).

Великі та дуже великі підприємства задовольняють найбільш масовий попит. Вони домінують в галузях, що складають основу національної економіки та ЇЇ експортного потенціалу. В цій групі підприємств формуються найважливіші стратегічні напрямки науково-технічного розвитку.

Середні та невеликі підприємства находять свою «нішу» в сфері, в якій масове виробництво поки невигідно. Діяльність цих підприємств часто пов'язана з пошуком нових товарів та тех­нологій, з підготовкою масового виробництва.

Малі підприємства (в сукупності з малим бізнесом) — це осо­блива сфера ринкової економіки. Від цієї сфери залежить робота ринкових механізмів, а також рішення багатьох соціальних про­блем суспільства. По суті це буферна зона ринкової економіки, що забезпечує її динамізм та пом'якшує наслідки структурних зрушень у ній.

В сучасній економіці ринкові механізми, що коректуються та доповнюються державним регулюванням, формують певні співвідношення між групами підприємств, які розрізняються своїми розмірами. Причому державне регулювання, з одного бо­ку, спрямовано на підтримку технологічного оновлення вироб­ництва, розвиток фундаментальної науки. Цей результат держа­вного регулювання використовують головним чином великі та середні підприємства. З іншого боку держава підтримує малі підприємства та малий бізнес, створює умови для поширення цієї сфери та підсилення її впливу на економіку в цілому. Кри­терієм оптимальності співвідношень між групами підприємств є економічна ефективність національної економіки та її соціальна орієнтація.

В функціональній структурі підприємств за їх розмірами спо­стерігаються певні тенденції. Протягом останніх десятиліть — (з моменту формування сучасної регульованої ринкової еконо­міки) чітко простежується тенденція поширення малих підприємств і малого бізнесу при скороченні середніх розмірів підприємств (в тому числі за рахунок так званих «промислових гігантів»). Цей процес спростовує відому догму про невідво­ротність концентрації виробництва в силу «закону переваги ве­ликих підприємств». Треба відзначити те, що в умовах команд­но-адміністративної системи концентрація виробництва справді виглядала як невідворотний процес. В промисловості колишньо­го СРСР частка великих підприємств в загальному випуску про­дукції, чисельності робітників, споживанні енергії безупинно зростала. Збільшувалися і середні розміри підприємств. І в сільському господарстві основна частина виробництва була зосереджена в невеликій кількості великих та дуже великих підприємств, колгоспах та радгоспах. Однак цей процес був зу­мовлений не перевагою великого виробництва як такого, а доко­рінними особливостями планово-директивної системи управ­ління, для якої «зручніше» керувати із єдиного центру невели­кою кількістю великих і дуже великих підприємств.

Як вже відзначалося, в сучасній ринковій економіці малим підприємствам і малому бізнесу належить особлива роль. Нижче слідують основні моменти, що характеризують цю роль.

Насамперед — це сама найчисленіша група підприємств. У ній виробляється велика причому зростаюча частина товарів та послуг, що досягає половини і більше їх загального об'єму. Ця група підприємств найбільш чуйно реагує на попит та його зміни, які можуть враховуватися практично миттєво. Отже, від малих підприємств в величезній мірі залежить загальний ди­намізм ринкової економіки. В ній неначе утворюються дві час­тини, що по-різному реагують на попит і його структуру — базо­ва і та, що пульсує. Причому функцію частини, що пульсує, ви­конує сфера малого бізнесу.

В сучасній ринковій економіці росте роль і малих підприємств як інфраструктури всієї системи і насамперед її ви­робничої сфери. На малих підприємствах зосереджуються тех­нічне обслуговування та ремонт устаткування, приладів, апара­тури, обчислювальної техніки, технологічна і конструкторська підготовка виробництва, транспортне обслуговування, реклама та багато інших функцій, що раніше виконувалися внутрішніми підрозділами підприємств, тобто на безконкурентній основі. Ці функції малих підприємств — один із чинників скорочення се­редніх розмірів підприємств і, разом з тим одне з джерел підви­щення загальної ефективності їх діяльності за рахунок можли­вості вибирати для себе найкращих партнерів.

Відмінна особливість малих підприємств заключається у їх відносній нестійкості. В цій групі підприємств більше всього проявляється процес диференціації. Систематично деяка части­на підприємств припиняє своє існування (чи перепрофілюється на інші види діяльності). В той же час настільки ж регулярно ви­никають все нові малі підприємства, здатні замінити вибуваючі. Проте треба відзначити, що така нестійкість малого бізнесу — одна з умов стійкості великих та середніх підприємств, що, як вже відзначалося, складають фундамент економіки та її експорт­ного потенціалу.

Треба відзначити особливе соціальне значення малих підприємств і взагалі сфери малого бізнесу. Ця зона ринкової економіки бере участь в регулюванні ринку робочої сили — всмоктує її лишок або служить джерелом робочої сили для вели­ких і середніх підприємств. Крім того, малі підприємства та ма­лий бізнес — це сфера, в якій виробляються досвід та навики підприємницької діяльності, формується соціальна група підприємців. Нарешті, ця сфера ринкової економіки дає мож­ливість стати власниками чималій та при тому зростаючій час­тині населення, що є свого роду гарантом соціального миру в суспільстві, попереджає можливість виникнення соціальних конфліктів.


3. Ринковий механізм підприємництва


Підприємництво — це діяльність учасників ринкових відно­син по створенню підприємств і в зв'язку з їх функціонуванням.

Підприємництво як вид діяльності невід'ємне від ринкової економіки. Через підприємництво здійснюється функціонуван­ня ринкової економіки як системи, її саморегулювання і розви­ток. Здатність ринкової економіки слідувати попиту та змінам його структури забезпечується підприємництвом. Стимули рин­кової економіки народжуються в підприємництві із його конкурентного середовища. В кінцевому підсумку ринкова економіка стає бездефіцитною, ресурсозаощадливою, сприйнятливою до науково-технічного прогресу, завдяки підприємництву.

Підприємництво притаманне лише ринковій економіці. В то­талітарній системі держава монополізує як право утворення підприємств, так і організацію їх діяльності. Відсутність вільного підприємництва — одна з головних причин неспроможності ад­міністративної системи використовувати потенціал ініціативи і енергії суб'єктів економічних відносин.

Треба відзначити, що в період переходу від планово-директи­вної системи до ринкової одним із рецидивів старого ставлення до підприємництва є спроба його ділити на «корисне» (в сфері виробництва) та «шкідливе» (наприклад, в торгово посередницькій діяльності). Природа ринкової економіки несумісна з такою класифікацією підприємництва, хоча, зрозуміло, в підприємництві можуть розглядатися групи, що розрізняються відношенням до закону (легальне, нелегальне), видом оподатку­вання і т.д.

Ринкові механізми підприємництва вимагають рішення проб­лем його допустимих кордонів. Сфера підприємницької дія­льності регулюється діючим законодавством, оскільки суспільс­тву слід захистити себе від такого, що носить кримінальний ха­рактер.

Природа ринкової економіки більше всього відповідає такому підходу до визначення сфер підприємницької діяльності, який міститься в формулі «дозволено все, що не заборонено». Іншими словами в нормативних актах повинні перераховуватися тільки заборонені види діяльності. Якщо ж в законах і підзаконних ак­тах перераховані дозволені види діяльності, то апарат виконавчої влади одержує широкі можливості для необґрунтованих забо­рон, особливо якщо ті чи інші види діяльності не передбачені в переліку дозволених, є незвичайними, неординарними.

Реальні можливості утворення підприємств та їх поточної дія­льності закладені в самому ринку і його елементарних механіз­мах, тобто в наявності ринків товарів, послуг, капіталів, цінних паперів, робочої сили і т.д., а також в функціонуванні на цих ри­нках механізму попиту та пропозиції. Разом з тим, як вже зазна­чалося, на сучасному регульованому ринку підприємницька діяльність здійснюється в рамках норм і правил, що складають зміст державного регулювання ринкової економіки. Сукупність всіх умов, в яких здійснюється підприємницька діяльність (дик­тованих кон'юнктурою ринку і державним регулюванням) ство­рює для цієї діяльності «правила гри» (fair play).

Одна з істотних особливостей сучасної ринкової економіки полягає в тому, що в ній складаються принципово нові підходи до «правил гри», зв'язаних з підприємництвом. Якщо для вільно­го ринку найбільш характерними були емпіричні підходи, засно­вані на досвіді минулих років, традиціях, інтуїції, то в сучасних умовах такі підходи є недостатніми через набагато зрослої ціни помилок та ризику на всіх стадіях підприємницької діяльності. Тому зростаюче значення для неї набувають такі дисципліни як маркетинг і менеджмент, в яких підсумовуються сучасні наукові основи підприємницької діяльності.


4. Наукові основи підприємництва — маркетинг і менеджмент


Як вже зазначалося, на сучасному ринку емпіричні засоби підприємництва не можуть давати надійних результатів. Сучасний ринок у порівнянні з більш ранніми періодами його розвит­ку зазнав глибоких змін. Зростаюча насиченість товарами та по­слугами, з одного боку, створює основу для швидкої зміни попи­ту і його структури, а з іншого — ускладнює пошук суб'єктами свого місця на ринку, своєї «споживацької ніші». Одним із наслідків науково-технічного прогресу стала частіша зміна тех­нологій, що в багатьох випадках вимагає радикальних змін в ор­ганізації всієї справи — від підготовки виробництва до збуту та реклами. Зрозуміло, при цьому розвиток ринкової інфраструкту­ри, її якісно нова технічна оснащеність підсилює динамізм рин­кової системи, її здатність оперативно реагувати на умови, що змінюються. Але, поряд з об'єктивними факторами, зростає роль та вплив ряду суб'єктивних, особистих факторів. Зокрема, зрос­тають вимоги до уміння підприємців і менеджерів працювати з партнерами, кредитно-банківською системою, ланками держав­ної влади. В нинішній час необхідні наукові знання для роботи з персоналом, чому сприяє зростання інформованості та освіче­ності працівників, а також підвищення ролі в праці психофізіо­логічних факторів. Загальний підсумок процесів, що відбуваю­ться в сучасній ринковій економіці проявляється в збільшенні кількості та сили впливу факторів, від яких залежить успіх підприємницької діяльності. Все це складає основу необхідності наукових підходів до цієї діяльності — маркетингу та менеджменту.

Маркетинг — це дисципліна, що містить наукові основи фор­мування та організації взаємозв'язків підприємства з ринком. По суті — це теорія виходу підприємства на ринок, закріплення та поширення на ньому своїх позицій.

Оскільки підприємництво — це багатогранна діяльність, що охоплює сфери виробництва, торгівлі, обліку, юриспруденції та інші, маркетинг — це дисципліна, яка виникла на стику різних наук, і містить в собі їх сучасні досягнення.

В числі проблем, що складають зміст маркетингу, найважли­віше місце належить вивченню ринкової кон'юнктури та фак­торів, що її визначають, науковому аналізу попиту та його прог­нозуванню, оцінці виробничого потенціалу та експортних мож­ливостей підприємства, питанням організації збуту та реклами, ціновий та інноваційній політиці. Всі проблеми розглядаються з позицій орієнтації підприємства на ринок, виходячи з принципу «виробляти те, що продається, а не продавати те, що вироб­ляється». Причому розробка проблем здійснюється не тільки з позиції поточної потреби підприємства, але і в розрахунку на тривалі перспективи.

Маркетинг не усуває підприємницького ризику, але дає мож­ливість його набагато зменшити, що має особливе значення в умовах сучасного ринку з його зростаючою ціною помилок.

Предметом менеджменту як дисципліни є наукові основи дія­льності менеджерів (управителів). Як і маркетинг, ця дисципліна орієнтована на витиснення емпіричних методів. При цьому мова йде про особливу сферу діяльності — управління. Як відомо, од­на із сучасних тенденцій полягає в зростанні впливу управління на підсумки діяльності підприємств, отже, на макроекономічні , процеси.

Треба виділити три основні групи проблем, що розглядаються в цій дисципліні.

Перша — це проблеми, що виникають на початкових етапах діяльності утворення та діяльності підприємства. Зокрема, розг­лядаються економічні та правові питання, які необхідно вирішу­вати, щоб створити підприємство, знайти для цього кошти, сфо­рмувати передумови для його успішної діяльності.

Друга — це проблеми, що відповідають на питання, як прави­льно вести діло. Зокрема, це основи правильної організації відносин з партнерами, покупцем, банком, податковою систе­мою, місцевою та центральною владою і т. п.

Нарешті, третя група проблем охоплює сферу відносин, зв'я­заних з управлінням персоналом підприємства, в тому числі відносин менеджера зі своїми підлеглими, а також внутрішніх взаємовідносин між працівниками персоналу.

Треба також відзначити, що як маркетинг, так і менеджмент розглядають наукові основи підприємництва в умовах «правил гри», що постійно удосконалюються. Але при цьому перша з ди­сциплін відноситься до «корабля» підприємництва, а друга — до його «капітана».


Тема 8. КАПІТАЛ, ВИТРАТИ ВИРОБНИЦТВА І ПРИБУТОК


Капітал і його оборот. Витрати виробництва. Прибуток і до­ход. Форми капіталу і види прибутку. Земельна рента.


1. Капітал і його оборот


В понятті капіталу проявляється найістотніші відмінності між економічними теоріями.

К.Маркс виходив з розуміння капіталу як суспільного відно­шення, згідно з яким одна частина суспільства (власники засобів виробництва) привласнює неоплачену працю другої частини су­спільства (найманих робітників), тобто як вартість, що прино­сить додаткову вартість. Така трактовка капіталу становить осно­ву класового підходу до суспільства і напрямків його розвитку. Зокрема, з такої трактовки капіталу були зроблені висновки про неминучість посилення експлуатації найманих працівників, їх абсолютного і відносного зубожіння, а в кінцевому підсумку — про необхідність революції з метою ліквідації приватної власно­сті і товарно-грошових відносин.

Проте, як в класичній політичній економії, так і в сучасних економічних теоріях є інші трактовки капіталу. Так, одна з по­ширених трактовок капіталу виходить з теорії «трьох факторів», згідно з якою джерелами вартості є капітал, праця і земля, кож­ний з яких вносить свою частку у вартість. На основі такого під­ходу капітал визначається як створені людьми ресурси, що використовуються для виробництва товарів (послуг), або як ресурси, які при поєднанні з працею приносять доход.

Слід зауважити, що класова трактовка поняття капіталу супе­речить суспільній практиці. По-перше, поняття капіталу необо­в'язково зв'язано з найманою працею. Зростає прошарок підп­риємців, які не використовують найманої праці, діяльність яких заснована на власній або сімейній праці. По-друге, не виправдо­вується теза про неминучий зв'язок розвитку капіталу з загостре­нням класових суперечностей. Навпаки, з часом підвищується заробітна плата відповідно до життєвих стандартів. Притому зростає значення такого фактора, як соціальне партнерство. В сучасній ринковій економіці сформувались механізми, які забезпечують вирішення соціальних конфліктів) між роботодавцями найманими працівниками на основі компромісів.

Капітал (як би його не трактували) знаходиться в постійному русі. При цьому він проходить три стадії і змінює свою функціо­нальну форму. На першій стадії грошовий капітал витрачається на придбання засобів виробництва й оплату праці (або купівлю робочої сили). Таким чином, грошова форма капіталу перетво­рюється у виробничу. Другою стадією є процес виробництва, то­бто перетворення виробничої форми капіталу у товарну, у нову споживну вартість. Нарешті, третя стадія — це процес реалізації товару, перетворення товарної форми капіталу в грошову. При­чому на третій стадії реалізується прибуток від капіталу: одержа­ний грошовий капітал від реалізації товарів перевищує авансова­ний на величину прибутку.

Цей процес здійснюється безперервно. Причому умовою без­перервності є одночасне перебування капіталу на всіх трьох ста­діях і в усіх його функціональних формах — грошовій, виробни­чій і товарній. Така умова безперервності обороту створює осно­ву для поділу сфер функціонування капіталу. Для частини капіталів сферою їх застосування стає головним чином виробни­цтво. Для інших капіталів сферою їх функціонування є торгівля. Нарешті, є підприємства, що функціонують у сфері грошового обігу.

Різні частини капіталу обертаються неоднаково. За цією озна­кою капітал поділяється на дві частини —- основний і оборотний.

Основний капітал — це засоби і знаряддя праці (будівлі, спо­руди, устаткування, транспортні засоби тощо). Вони беруть участь у багатьох циклах виробництва, зношуються поступово, зберігають свою натуральну форму протягом всього періоду фун­кціонування, їх вартість переноситься на вироблений товар поступово, частинами.

Оборотний капітал — це предмети праці (сировина, матеріали, енергоносії тощо). Кошти на оплату праці також обертаються як складові оборотного капіталу. Особливість оборотного капіталу в тому, що він витрачається в одному виробничому циклі (або процесі), після чого повертається у вартості реалізова­них товарів.

Класифікація капіталу на основний і оборотний має велике практичне значення. Швидкість обороту капіталу (кількість обо­ротів за рік, або середня тривалість одного обороту) — це один з найважливіших показників ефективності використання капіталу.


2. Витрати виробництва, прибуток і доход

Функціонування капіталу вимагає витрат. Витрати вини­кають на всіх стадіях обігу капіталу, але їх основною частиною є витрати на виробничій стадії.

Згідно з теорією К.Маркса витрати характеризуються двома категоріями: суспільні витрати виробництва (або вартість това­рів) і витрати капіталу тобто грошові витрати на оплату засобів виробництва і робочої сили. Такий підхід відповідає класовій су­ті теорії, яка наголошує на протилежності інтересів суспільства і підприємця.

Сучасна економічна теорія не заперечує суспільних витрат виробництва. Вона розглядає їх як економічні витрати виробни­цтва, що включають як витрати капіталу, так і підприємницький і прибуток. Але при тому вона розглядає економічні витрати у ви­гляді зовнішніх і внутрішніх. Класифікація витрат на зовнішні і внутрішні відображає альтернативний підхід до них, пошук оп­тимального варіанту застосування капіталу.

Під зовнішніми витратами розуміють реальні витрати (вклю­чаючи підприємницький прибуток) від застосування ресурсів, в які вкладений даний капітал.

Внутрішні витрати відображають можливі варіанти витрат при інших способах використання внутрішніх ресурсів. Наприклад, коли приміщення, устаткування, робочу силу використовувати не для даної діяльності, а для інших можливих варіантів ви­користанням капіталу.

Від економічних витрат слід відрізняти бухгалтерські, в яких відображається собівартість товарів, або послуг. По суті, це вира­жені у грошовій формі витрати, пов'язані з функціонуванням ка­піталу. В собівартість входять витрати на сировину, і матеріали і напівфабрикати, на покупну енергію, оплату праці, амортиза­цію, а також на витрати в сфері обігу — в зв'язку з реалізацією товарів (послуг), на рекламу, у вигляді процентів за кредит тощо. Велике практичне значення має поділ витрат на змінні і постійні, оскільки зростання обсягів діяльності завжди дає економію за рахунок постійних витрат.

Зниження собівартості є джерелом збільшення прибутку. Прибуток є перевищення ціни над собівартістю, кінцевий резу­льтат функціонування капіталу. По суті прибуток є метою підп­риємницької діяльності, її стимулом і основним спонукальним мотивом.

К.Маркс вважав прибуток основною формою додаткової вар­тості, тобто категорією капіталістичної експлуатації. Сучасні економічні теорії виходять з розуміння прибутку як фактору фу­нкціонування капіталу.

Велике практичне значення має розуміння прибутку як час­тини доходу. Доход являє собою суму заробітної плати і прибут­ку.

На співвідношення між ними впливають численні фактори. Серед них слід, насамперед, відзначити ринкову кон'юнктуру, від якої залежить рівень цін і загальна величина доходу, що роз­поділяється на прибуток і заробітну платню. Великий вплив на розподіл між складовими доходу має державне регулювання ри­нку праці, згідно з яким визначається мінімальна оплата праці, а також деякі інші складові оплати праці. Нарешті, на це співвід­ношення впливає соціальне партнерство у вигляді тарифно-до­говірного регулювання, механізм якого забезпечує компроміс ін­тересів роботодавців і найманих працівників.

Слід зазначити, що як прибуток, так і заробітна плата найма­них працівників є об'єктами державного оподаткування. Це дає підставу для їх розгляду не тільки в валовому варіанті, але й у чи­стому — за винятком податків.

У сучасній ринковій економіці є цілий прошарок підприємців, доход яких позбавлений чіткого поділу на прибуток і заробітну плату. Це індивідуальні та сімейні підприємства, які не застосо­вують найманої праці. Питома вага таких підприємств у сучасних ринкових країнах систематично зростає. В підприємствах цієї гру­пи відповідно змінюється зміст стимулів і спонукальних мотивів функціонування капіталу. На перший план виходить стимул оде­ржання такого доходу, який дає можливість не тільки забезпечити себе і свою сім'ю життєвими засобами відповідно до існуючих стандартів, але й втримати своє підприємство на поверхні, зміц­нити його становище як самостійної господарської одиниці.


3. Форми капіталу і види прибутку. Земельна рента.


Як вже зазначалося, оборот капіталу створює умови для само­стійного функціонування різних форм капіталу. Капітал, який функціонує переважно у виробництві, може бути визначений як промисловий (в даному випадку поняття промислового слід тра­ктувати у самому широкому розумінні — в зв'язку з виробницт­вом товарів і послуг). Відокремлюються також такі форми ка­піталу, як торговий і грошовий.

Кожній з форм капіталу відповідає свій вид прибутку: від ви­робництва товарів (послуг), торговий прибуток, а також прибу­ток, основу якого складає банківський процент.

Згідно з теорією К. Маркса всі види прибутків мають одну ос­нову — додаткову вартість. На цьому заснований один з найваж­ливіших класових висновків теорії: власники всіх форм капіталу експлуатують найманих робітників не поодинці, а всі гуртом.

Альтернативні теорії (зокрема, теорія «трьох факторів») вихо­дять з протилежної тези: функціонування кожної форми капіталу приносить свій результат у вигляді прибутку. Причому ринкові цінові механізми попиту і пропозиції встановлюють збалансоване співвідношення між різними формами капіталів і вирівнюють но­рму прибутку, наближають її до середньої. Отже альтернативні те­орії не відрізняються від теорії К.Маркса розумінням механізму перетоків капіталу і утворення середньої норми прибутку, але во­ни позбавлені класової ідеологічної оболонки.

Кожний з видів прибутку характеризується особливостями механізму свого утворення.

Прибуток від виробничої діяльності (виробництва товарів і послуг) — це різниця між виручкою від реалізації товарів (пос­луг) і їх собівартістю (бухгалтерськими витратами виробництва). Торговий прибуток визначається як різниця між доходом від продажу товарів (продажними цінами товарів за вирахуванням їх покупних цін) і витратами торгівлі. В свою чергу, витрати торгів­лі включають заробітну плату, витрати на зберігання, транспор­тування товарів, їх рекламу тощо.

Механізм утворення прибутку від грошового капіталу має свої особливості. Основними функціонерами в галузі грошового обігу є банки, які по суті являють собою підприємства, що одер­жують прибуток від грошового капіталу. Банки мають доход від процентів за надання позик, а також під інших операцій, які во­ни здійснюють. Витрати ж банку складають проценти, які вони виплачують вкладникам за зберігання грошей, а також витрати, які пов'язані з утриманням банку як підприємства. Різниця між доходами і витратами банків складає їх прибуток.

Слід відзначити, що показником прибутковості капіталу для всіх його форм є норма прибутку (Н), тобто відношення суми при­бутку (П) до функціонуючого капіталу (К) згідно з формулою:



На збалансоване співвідношення між різними формами ка­піталу і вирівнювання норми прибутку поряд з ринковими меха­нізмами саморегулювання, про що вже згадувалось, великий і при тому зростаючий вплив має державне регулювання, яке ви­ходить з необхідності досягнення оптимального співвідношення за критерієм покращання макроекономічних показників націо­нальної економіки.

Особливим видом доходу є земельна рента. Слід відзначити істотні відмінності трактовок земельної ренти в теорії К.Маркса і альтернативних теоріях.

К.Маркс вважав земельну ренту часткою додаткової вартості (як і всі види прибутку), але з іншим способом її реалізації. Згід­но з теорією К.Маркса монополія на землю як на об'єкт господа­рювання реалізується через диференціальну ренту, а приватна власність на землю — через абсолютну ренту. Така трактовка ренти відображає класову ідеологічну позицію марксизму, згідно з нею землевласники (як і капіталісти) — члени загальної спільноти, що існує за рахунок експлуатації робітничого класу, причому землевласники привласнюють також частину додаткової вартості, яка має належати іншим групам експлуататорів.

Альтернативні теорії (теорія трьох факторів, теорія граничної корисності) трактують землю як один з ресурсів, як фактор, зда­ний у поєднанні з капіталом і працею давати, крім прибутку, доход у вигляді земельної ренти. Згідно з цими теоріями купівля землі є частиною витрат виробництва. В свою чергу, ціна на землю залежить від попиту та пропозиції на ринку землі, а в кінцевому рахунку — від попиту і пропозиції товарів, для виробництва яких земля є ресурсом.

Щодо механізму утворення земельної ренти, то з точки зору марксизму і альтернативних теорій він має багато спільного. За обома теоріями ціни на сільськогосподарські товари регулюю­ться найгіршими умовами (маючи на увазі родючість землі, їх розміщення відносно ринків, ефективності витраченого капіта­лу). Виробництво, умови якого відрізняються в кращу сторону, дає не тільки середній прибуток (без якого застосування капіталу взагалі неможливе), але і додатковий доход, тобто земельну рен­ту. Отже, відмінність між марксизмом і альтернативними теорія­ми, якщо йдеться про механізм утворення ренти, полягає в тому, що для марксизму — граничні умови є регулятором вартості то­варів, тоді як для теорії граничної корисності — ціна регулює ри­нковий попит, який їх встановлює на рівні, що забезпечує необ­хідне для ринку надходження товарів.