Міністерство освіти україни вінницький державний технічний університет основи економічної теорії

Вид материала

Документы

Содержание 1. Грошовий обіг та його сучасна організація 2. Грошовий ринок та його механізми 3. Інфляція, її причини, механізми і наслідки 4. Антиінфляційна політика держави Тема 12. РИНКОВІ МЕХАНІЗМИ ОПЛАТИ ПРАЦІ, ОСОБИСТИХ ДОХОДІВ НАСЕЛЕННЯ ТА НАДАННЯ ЙОМУ ПОСЛУГ 1. Мотивація праці та ринкова система 2. Ринкові механізми оплати праці. Особисті доходи населення 3. Надання послуг населенню та ринкові механізми Тема 13. СУСПІЛЬНЕ ВІДТВОРЕННЯ, ЕКОНОМІЧНЕ ЗРОСТАННЯ. ЦИКЛИ І КРИЗИ В СУСПІЛЬНОМУ ВІДТВОРЕННІ. 1. Суть відтворення і його типи. Проблема збалансованості в суспільному відтворенні 2. Нагромадження, його джерела і норма

Подобный материал:

• Міністерство Освіти України Київський Державний Технічний Університет Будівництва, 399.85kb.
• Міністерство Освіти України Київський Державний Технічний Університет Будівництва, 400.26kb.
• Міністерство Освіти України Київський Державний Технічний Університет Будівництва, 398.33kb.
• Міністерство освіти І науки україни національна юридична академія україни імені ярослава, 1150.99kb.
• Міністерство освіти І науки україни вінницький національний технічний університет вінниця, 55.43kb.
• Міністерство освіти та науки україни міністерство охорони здоров`я україни сумський, 1131kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни уманський національний університет, 29.37kb.
• Міністерство Освіти України Київський Університет права Рівненська філія реферат, 410.3kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни уманський національний університет, 30.09kb.
• Що представляє собою курс "Основи економічної теорії" Що представляє собою курс "Основи, 394.07kb.

Тема 11. ГРОШОВИЙ РИНОК ТА ЙОГО МЕХАНІЗМИ. АНТИШФЛЯЩЙНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ


Грошовий обіг та його сучасна організація. Грошовий ринок та його механізми. Інфляція, її причини, механізми та наслідки. Антиінфляційна політика держави.


1. Грошовий обіг та його сучасна організація

Як зазначалося в попередніх розділах, найважливіша особ­ливість сучасного грошового обігу полягає в тому, що воно зас­новано на застосуванні паперових грошей, тобто номінальних знаків вартості, що виконують функції засобу обігу та платежу. На відміну від металевих грошей (золота, срібла), що можуть осаджуватися в скарбах та витягатися з них, регулюючи тим са­мим необхідну кількість грошей, випущені в обіг паперові гроші залишаються в ньому як представники реальної вартості. При цьому стає можливим розрив між потребами обігу та платежу та фактичною наявністю грошей. Із цього випливає, що в сучасних умовах кількість грошей в обігу не може бути результатом рин­кового саморегулювання. Необхідний особливий напрям держа­вного регулювання економіки, що відображається в грошовій політиці держави.

Головна задача грошової політики держави полягає в підтримці стійкості грошової системи. Такий її стан відбиває стабільність ринкової економіки, збалансованість всіх її складо­вих. Стійкість грошової системи — необхідна передумова вико­нання господарським механізмом всіх функцій, в тому числі — формування стимулів та координації економічних інтересів. На­решті, стійкість грошової системи — необхідна умова дієвості де­ржавного регулювання ринкової економіки. Лише за цієї умови держава спроможна впливати на темпи зростання економіки, на удосконалення її структури, на рівень та напрямок інвестицій, зайнятість населення, тобто на макроекономічні процеси.

Підтримка стійкості грошової системи не може (як це було колись) забезпечуватися вільним обміном паперових грошей на золото. Необхідна складна система заходів, серед яких найважливіше місце належить двом зв'язаним між собою напрямам діяльності держави. Державі, по-перше, слід цілеспрямовано регу­лювати грошову емісію, по-друге, впливати на грошовий ринок через сферу кредитних установ. Перший з напрямків забезпе­чується монополією держави на емісію грошових знаків. В кре­дитній сфері, як відомо, держава не має монополії але має мож­ливість впливати на грошовий обіг економічними засобами че­рез центральний банк, використовуючи для цього норму обов'язкових резервів та міжбанківську процентну ставку. Разом з тим вирішуються всі основні завдання державного регулюван­ня економіки: темпів зростання ВНП, підвищення рівня зайня­тості, стимулювання інвестицій тощо).

Нерозривний зв'язок сучасного грошового обігу з кредитною системою зумовлений також широким розповсюдженням креди­тних форм розрахунків та платежів. Такі форми як векселі, чеки, кредитні картки, як вже зазначалося, становлять повноцінну за­міну грошей в їх функції засобу обігу та платежу. Але на відміну від грошей, їх кількість безпосередньо зв'язана з ринковим обігом. При збільшенні ринкових операцій їх число зростає, при скороченні — зменшується. Загальна кількість платіжних та роз­рахункових засобів залежно від зв'язку з ринковим обігом гру­пується на дві частини. Одна протягом тривалого часу зали­шається більш-менш стабільною. Вона відбиває той об'єм рин­кових операцій, що в своїй основі залишається постійним. Це грошова їх частина, яка змінюється лише внаслідок контрольо­ваною державою емісії грошових знаків. Інша ж частина потреби в платежах та розрахунках забезпечується кредитними формами. Причому їх кількість в обігу має здатність пульсувати в залеж­ності від потреби сфери обігу.

Таким чином сучасна організація грошового обігу передбачає наявність механізму, що здатний забезпечувати стійкість грошо­вої системи в умовах постійного коливання ринкової кон'юнкту­ри (як всередині, так і на світовому ринку). Найважливішою умовою підтримки стійкості грошей є наявність у держави пев­них валютно-фінансових резервів у вигляді золота або вільноконвертованої валюти. Причому золото в даному випадку розгля­дається не як засіб конверсії паперових грошей, а як товар, що може бути реалізований всередині країни чи за кордоном з ме­тою насичення внутрішнього ринку. Повноцінною заміною зо­лоту служать валютні резерви (у вигляді запасів вільно конверто­ваної валюти), але при цьому треба визначити, що сучасні об'єми зовнішньоекономічної діяльності настільки великі, що оплата товарів та послуг золотом чи вільно конвертованою валютою ро­зглядаються скоріше не як постійний фактор підтримки рівнова­жного стану економіки, а переважно, як тимчасові заходи, необхідні в надзвичайних обставинах. Роль таких заходів зростає при необхідності нормалізації грошової системи, при проведенні грошових реформ, в зв'язку з подоланням інфляції тощо.

Якщо в ринковій системі держава зв'язує регулювання гро­шового обігу з задачами зростання, удосконалення структури економіки, підтримки її збалансованого стану, то в планово-директивній системі гроші розглядаються лише як один з інстру­ментів централізованого планового керівництва економікою. При цьому неминучо виникають численні позаекономічні фак­тори зростання кількості грошей у порівнянні з реальними пот­ребами обігу та платежу. Зневажання вищих ешелонів влади за­конами грошового обігу породжує стійку тенденцію зростаючого перенасичення сфери обігу грошовими знаками, веде до збільшення розриву між формальною та фактичною купівельною спроможністю грошей. Гроші з загального засобу обігу та платежу перетворюються в інструмент централізованого меха­нізму розподілу, за яким їх купівельна спроможність ставиться в залежність від того, в чиїх руках вони знаходяться. Істотною ри­сою такої системи є вкрай обмежена кількість каналів її зв'язків з світовими валютно-фінансовими відносинами. Ці зв'язки стають виключною монополією держави. Встановлюється множинність примусових обмінних курсів по відношенню до вільноконвертованих валют. При цьому відсутні жодні елементи вільної конвертованості національної валюти, що в суттєвості відбиває штучну ізоляцію національної економіки від всесвітнього господарства. Перехід до сучасної ринкової економіки повинен супроводжуватися формуванням такої грошової системи, яка здатна забезпечити збалансований розвиток національної економіки, її зовнішніх економічних зв'язків і, разом з тим, служити сферою, через яку державу здійснює цілеспрямоване економічне регулю­вання макроекономічних процесів.


2. Грошовий ринок та його механізми

Ринкова система передбачає функціонування багатьох зв'яза­них між собою ринків. Серед них особливе місце займає грошо­вий ринок.

Як всякий ринок, цей ринок функціонує через механізм по­питу та пропозиції. Але саме в цьому механізмі виявляються істотні особливості грошового ринку, формування на ньому по­питу та пропозиції.

Пропозиція на цьому ринку є функцією держави. Держава во­лодіє виключним правом емісії грошових знаків. Крім того, дер­жава виявляє впливає на пропозицію грошей через фондові біржі — шляхом продажу цінних паперів, а також через кредитну систему, використовуючи регулюючі функції центрального бан­ка.

Найбільш складною частиною механізмів грошового ринку є попит. Він включає ряд складових. Насамперед величина попиту залежить від кількості грошей, що необхідні для здійснення торгівельних та платіжних операцій. Ця частина грошей утворює операційний попит. Причому цей попит включає також деякий резерв грошей, що гарантує учасників від непередбачених коливань ринкової кон'юнктури.

Операційний попит визначається не тільки кількістю та ціна­ми товарів та послуг, що надходять на ринок, але й швидкістю обороту грошей. Чим він вищий, тим нижчий операційний по­пит, і навпаки.

Інша частина грошового попиту утворюється потребою в зао­щадженнях. В нормально функціонуючій ринковій системі ве­личина цього попиту являє собою надлишок доходів над опера­ційним попитом. Іншими словами, частина доходів, яка зали­шається за винятком операційного попиту, відображує величину потреби в заощадженнях. В свою чергу, ця частина попиту вклю­чає декілька складових, що відрізняються як мірою ліквідності (можливістю зворотного перетворення в наявні гроші), так і на­дійністю поміщення в ту чи іншу форму заощаджень (тобто гара­нтією їх збереження).

Ці ознаки різною мірою притаманні різноманітним формам заощаджень. Заощадження можуть існувати у вигляді наявних грошей, в тому числі на рахунках ощадних банків. Потреба в зао­щадженнях може бути задоволена за рахунок купівлі цінних паперів — акцій чи облігацій. Треба також визначити, що з ме­тою заощадження гроші можуть витрачатися на придбання землі та нерухомості (хоч в останньому випадку можливі й інші цілі).

функціонування грошового попиту супроводжується зміною структури попиту. Змінюється співвідношення між операційним попитом та заощадженнями. Змінюється також співвідношення між різноманітними видами заощаджень. При цьому кожній даній кон'юнктурі відповідає рівноважний стан грошового рин­ку, за яким різні види попиту урівноважуються між собою, а попит в цілому балансується з пропозицією грошей.

Співвідношення між операційною частиною попиту та потре­бою в заощадженнях складається під впливом поділу грошових доходів, на частини, які споживаються або заощаджуються. Ос­таннє, в свою чергу, залежить від прийнятих в суспільстві жит­тєвих стандартів та рівня особистих (сімейних) доходів населен­ня. Зрозуміло, що зростання особистих доходів створює основу як для зростання особистого споживання, так і для збільшення частини, що заощаджується. Але нестабільність грошової систе­ми і, зокрема, інфляція може істотно впливати на співвідношен­ня операційного попиту та потреби в заощадженнях.

Головну основу ринкового механізму розміщення заоща­джень складають коливання процентних ставок в ощадних бан­ках. Це вирішально впливає на співвідношення між заощаджен­нями на особистих вкладах і у вигляді акцій. Якщо процентні ставки в ощадних банках підвищуються, заощадження пере­міщуються з акцій та облігацій в особисті вклади (перевагою яких є також висока ліквідність). І навпаки, зниження процент­них ставок змушує власників грошей купувати акції та облігації передбачаючи подорожчання акцій та сподіваючись на збільше­ння доходів від них. Найбільш висока міра надійності притаман­на заощадженням в формі матеріальних цінностей (землі, нерухомості). Ця форма заощаджень більше всього характерна для інфляційної економіки з її невірою в стабільність грошей. Треба однак визначити, що такий напрямок заощаджень необов'язково зв'язаний з інфляцією. Купівля землі (нерухомості) може мати своєю метою одержання ренти.

Кон'юнктура на грошовому ринку тісно зв'язана з станом ри­нку товарів та послуг. Ці ринки взаємодіють та їх рівноважний стан взаємообумовлений. Найважливішою ланкою, що зв'язують ці ринки, є інвестиції. Як вже зазначалося, при низьких процен­тних ставках збільшується частка заощаджень, що спрямована на придбання цінних паперів, в тому числі акцій. Але зростання акціонерного капіталу створює основу для інвестицій у виробни­цтво товарів та послуг, отже, для підвищення насиченості цього ринку. Якщо ж ринок виявляється перенасиченим, відбувається зворотний процес — курс акцій знижується, заощадження з ак­ціонерної форми переходять в більш ліквідну форму особистих заощаджень. Таким чином рівноважний стан грошового ринку по суті становить складову загальної рівноваги ринкової еконо­міки.

Здійснюючи грошову політику, держава має можливість свідомо і цілеспрямовано порушувати ринкову рівновагу на гро­шовому ринку шляхом збільшення пропозиції грошей, викорис­товуючи для цього своє монопольне право емісії грошей, а також через кредитну систему. Можливою метою такої грошової по­літики є прагнення стимулювати інвестиції. Лишок грошей в обігу веде до зниження процентних ставок та здешевлення кре­диту. А дешевий кредит, як вже зазначалося, сприяє підвищен­ню курсу акцій, отже, зростанню інвестицій. Проте цей шлях ду­же суперечливий і містить в собі чималу небезпеку. Головна з них — небезпека інфляції, що тягне за собою важкі наслідки для ринкової економіки, і при цьому веде до руйнування регулюючої функції грошової політики. Тому до грошової політики держави ставляться особливі вимоги. Найважливіші з них складаються в протидії інфляції, в опрацюванні норм та правил, що попере­джають інфляцію чи вводять її в певні регульовані рамки.

3. Інфляція, її причини, механізми і наслідки

Інфляція — це такий процес в економіці, за яким відбу­вається знецінення грошових знаків. При цьому вони втрачають здатність повноцінно виконувати функції засобу обігу та плате­жу.

В ринковій економіці інфляція проявляється в відкритій формі, тобто як підвищення цін на товари та послуги та відпо­відне знецінення наявних грошей і заощаджень. Для планово-директивної системи притаманна придушена форма інфляції, коли знецінення грошей супроводжується обманливою видиміс­тю зовнішнього благополуччя.

Відкрита інфляція в певних межах не руйнує ринкові механіз­ми, хоч і призводить до їх деформації. Ринок продовжує генеру­вати цінові сигнали, стимулювати розвиток виробництва, раціо­нальне використання ресурсів. В цій властивості відкритої інфляції закладена можливість її подолання.

Інфляція впливає на ринкову економіку та соціальні процеси, що в ній відбуваються через механізми інфляційних очікувань та взаємозв'язку інфляції з витратами.

Механізм інфляційних очікувань проявляється в певному типі поведінки покупця товарів та послуг. У них виникає стійка впевненість, що підвищення цін носить нестримний характер, що зростання цін не можливо зупинити. Тим самим нагнітається поточний попит, який росте не тільки за рахунок регулярних до­ходів, підвищення в ньому частки операційного попиту, але й за рахунок скорочення заощаджень. Це призводить до відставання пропозиції від попиту, в свою чергу це дає імпульс подальшому зростанню цін. За умови високої міри монополізації торгівлі до­датковим фактором зростання цін стає також й приховування товарів в чеканні подальшого підвищення цін.

Механізм взаємозв'язку інфляції та витрат (спіраль «витрати ціни») має в своїй основі ті ж тенденції зростання цін. Підвище­ння цін веде до зниження реальних доходів населення. Виникає соціальний тиск з метою підвищити заробітну плату, індексувати інші види доходів, а також заощадження, щоб компенсувати втрати споживачів від інфляції. Але зростання заробітної плати збільшує витрати підприємств і змушує їх підвищувати ціни. Чим більші компенсації, тим крутіша спіраль «витрати-ціни».

Якщо дію цих інфляційних механізмів не зупинити, вони здатні привести грошову систему у стан гіперінфляції, за якою настає повний розвал грошової системи, втрата довіри до націо­нальної валюти, витиснення її більш стійкими валютами інших країн. Кінцевим підсумком гіперінфляції є криза національної економіки, скорочення виробництва, відтік з країни ресурсів, скорочення інвестицій тощо. Попередити такий розвиток подій може лише дійова антиінфляційна політика держави.

Як вже зазначалася, для планово-директивної системи на відміну від ринкової економіки характерна придушена інфляція. Навіть при самому високому її рівні залишається обманлива ви­димість стійкості грошей, оскільки формально ціни не ростуть, а заощадження (також формально) не знецінюються. Придушена інфляція проявляється в підсиленні дефіцитного характеру еко­номіки, тобто в поширенні кола товарів та послуг, що зникають з вільного продажу і підлягають централізованому розподілу. При цьому, як вже згадувалося, створюється система градацій реальної цінності грошових знаків, що знаходяться в руках різних покупців. Ця система градацій по суті стає невід'ємною частиною привілеїв, якими користуються керівники в команд­но-адміністративної ієрархії залежно від їх рангу.

Треба визначити, що засобів боротьби з придушеною інфля­цією немає і не може бути. Щоб її подолати, треба перетворити інфляцію з придушеної у відкриту. А це можливо тільки на ос­нові переходу від планово-директивної системи до ринкової.

Причиною інфляції є приріст грошової маси, що не має відповідного товарного покриття. Проте це не означає, що в умовах інфляції в обігу створюється надлишок грошей. Навпаки, суб'єкти ринкової економіки — підприємства, населення (пра­цюючі та пенсіонери) зазнають гостру нестачу в грошових кош­тах. Причина цього полягає в тому, що зростання цін, як прави­ло, випереджає як зростання доходів підприємств, так і зростан­ня доходів більшої частини населення.

Основним фактором зростання грошової маси в обігу є де­фіцит державного бюджету, що компенсується емісією грошових знаків.

Небезпека бюджетного дефіциту існує в усіх країнах світу не­залежно від типу економічної системи. Як вже зазначалося, найбільш загальною причиною бюджетного дефіциту є такі «пе­рекоси» в державній політиці, за яких втрачається відповідність між витратами держави і наявними у нього реальними джерела­ми. Особливо велика така небезпека в країнах з тоталітарними режимами внаслідок зневаження в них законами грошового обігу, відсутністю сучасної банківської системи з незалежним центральним банком. Це дозволяє роздувати до величезних розмірів військові видатки, видатки на утримання апарату упра­вління, списувати зростаючу кредитну заборгованість тощо. Все це заганяє інфляцію настільки глибоко, що весь господарський механізм не виконує свої функції, а система виявляє свою неспроможність.

Інфляція негативно впливає на економічну та соціальну сфери суспільства. Вона знижує життєвий рівень більшої частини населен­ня, підсилює майнову нерівність. Крім того, інфляція деформує сти­мули зростання виробництва та інвестиційної діяльності, знижує дієвість економічних регуляторів народного господарства.

Одним з найбільш відчутних результатів інфляції є зниження реальних доходів населення, що притаманне як відкритій, так і придавленій інфляції. Це зумовлено тим, що компенсації втрат від інфляції ніколи не бувають повноцінними — вони завжди відстають від зростання цін та запізнюються по відношенню до нього. Крім того, компенсації збільшують номінальні рівні гро­шових доходів, що тягне за собою підвищення частки податків в доходах населення.

Втрати від зниження реальних доходів особливо великі в умовах придушеної інфляції. Це зумовлено насамперед тим, що тоталітарні держави рідко та неохоче індексують доходи населення. Крім того, як вже зазначалося, із зростанням інфляції розширюється перелік дефіцитних товарів та послуг, можливість одержання яких вимагає витрат, що значно перевищують встановлені прейскурантні ціни.

Фактором соціальних втрат від інфляції є зниження реальної цінності особистих заощаджень, причому при відкритій інфля­ції власники заощаджень все ж мають можливість якось компе­нсувати свої втрати, використовуючи потенціал вільного ринку Так, якщо заощадження використовуються для придбання акцій, то втрати від інфляції частково компенсуються зростанням дивідендів. Заощадження можуть бути також гарантовані від втрат, якщо вони використані для покупки нерухомості, на­приклад, житла чи землі. В тоталітарній системі такі можливості компенсувати заощадження практично відсутні. Тому втрати за­ощаджень тут набувають безповоротного характеру.

Інфляція посилює майнову нерівність в суспільстві. Для осіб з низькими доходами інфляція означає зниження поточного споживання та погіршення його структури, в тому числі за раху­нок підвищення частки особистих доходів, що витрачаються на харчування та оплату житла. Особи ж з високими доходами ли­ше скорочують частку видатків, які ідуть на заощадження у виг­ляді наявних грошей, в тому числі на рахунках ощадних банків. Внаслідок недоцільності грошових заощаджень в умовах інфля­ції, їх поточне споживання може навіть збільшуватись у порів­нянні з його попереднім рівнем при одночасній концентрації в руках цієї групи населення акцій, майна та землі.

Від'ємний вплив інфляції на національну економіку зумовле­ний передусім обмеженням ємності ринку внаслідок зростання цін, яке випереджає зростання доходів більшої частини населе­ння. Тому інфляція, якщо її рівень виходить за деякі межі, веде до згортання виробництва. Якщо ж інфляція переростає в гіпе­рінфляцію, скорочення виробництва набуває катастрофічного масштабу і загрожує розвалом національної економіки. Треба також визначити, що інфляційне зростання цін на устаткуван­ня, робить невигідними інвестиції в оновлення виробництва і, отже, консервує застарілі технології, перешкоджає переходу на­ціональної економіки до нового якості економічного зростання. Небезпека інфляції полягає також в тому, що вона деформує структуру національної економіки. Як вже зазначалося, в ринковій економіці інформацію про потреби суспільства несуть в собі цінові сигнали. Але в умовах інфляції механізми ціноутворення дають невірну інформацію. Зростання цін зумовлене не стійкими факторами зростання потреб, а інфляційним очікуванням, ажіотажним попитом. В кінцевому підсумку виникають диспропорції — галузеві та регіональні. Вони можуть стати причиною масових банкрутств підприємств, тобто великих економічних та соціальних втрат, в умовах, коли ринкові механізми і шмагатимуть привести у відповідність структуру національної економіки з реальними потребами суспільства.

В умовах сучасної ринкової економіки один з найбільш негативних наслідків інфляції полягає в погіршенні можливостей цілеспрямованого регулювання макроекономічних процесів. Щоб успішно використовувати такі економічні регулятори як податки, процентні ставки, норми обов'язкових резервів тощо, необхідна стійка грошова система. В умовах інфляції ці еко­номічні інструменти неминучо втрачають свою дієвість, ос­кільки вирішальний вплив на поведінку суб'єктів ринку вияв-ниють механізми інфляції, тобто — намагання уникнути втрат від неї чи у всякому разі скоротити ці втрати. Щоб якось зберег­ти підйоми управління економікою в своїх руках, держава виму­шена поширювати сферу адміністративних методів. Але це поро­джує серйозні протиріччя, оскільки, як вже зазначалося, такі ме­тоди ведуть до руйнування ринкових механізмів, підривають потенціал ефективного функціонування ринкової економіки. Розв'язати цю суперечність може лише дійова антиінфляційна державна політика.


4. Антиінфляційна політика держави

Антиінфляційна політика — найважливіша функція держави в сучасній ринковій економіці. Ця політика розглядається як мо­жлива і необхідна тільки в умовах сучасної ринкової системи. В планово-директивній системі з її придушеною інфляцією та зне­вагою до законів грошового обігу факт інфляції не підлягає визна­нню. Вважається, що інфляції як такої в цій системі немає і не мо­же бути. При цьому ігнорується безупинне посилення дефіцитного характеру економіки, виникнення дефіцитів навіть там, де загальні об'єми виробництва перевищують природні рівні потреби.

За своєю цільовою орієнтацією антиінфляційна політика (так само як і антимонопольна) спрямована на захист ринкових механізмів, утворення умов для їх ефективного функціонування. При тому будь-які заходи, що проводяться державою в усіх сферах життя суспільства повинні оцінюватися з точки зору їх можливого впливу на рівень інфляції.

Н умовах сучасної ринкової економіки з її паперово-грошовими системами нереально ставити задачу повного подолання інфляції, оскільки неможливо ідеально збалансувати економіку по всіх напрямках, позбавити її будь-яких структурних деформацій, що породжують дефіцит державного бюджету та інші фактори інфляції. Реально досяжною метою антиінфляційної політики є обмеження інфляції таким її рівнем, за яким вона стає передбаченою та регульованою, а економічні та соціальні втрати від неї — мінімальні. Більше того, антиінфляційна політика по­винна створювати можливість використання регульованої інфляції для управління деякими макроекономічними процеса­ми. Зокрема, як вже зазначалося, на такій основі може вирішува­тися задача стимулювання інвестицій.

Зміст антиінфляційної політики багато в чому визначається станом економіки в даний період, характером процесів, що відбуваються в ній. В умовах нормального функціонування рин­кової економіки на основі антиінфляційної політики вирішую­ться завдання підтримки рівня інфляції в припустимих межах, недопущення перевищення цих меж. Якщо ж в економіці вини­кають кризові явища, а її грошова система характеризується ви­соким рівнем інфляції, чи навіть гіперінфляцією, перед держа­вою виникають інші задачі, зв'язані з виходом національної еко­номіки з кризового стану. Причому в руслі цих заходів стає можливим поступове зниження рівня інфляції до меж, здатних забезпечити нормалізацію грошової системи і всієї ринкової економіки.

В антиінфляційній політиці треба розрізняти дві групи за­ходів: стратегічні, тобто такі що здійснюються безупинно та пос­тупові і разові, такі що проводяться однократно.

До числа стратегічних заходів антиінфляційної політики відноситься, по-перше, недопущення (або скорочення) бюджет­ного дефіциту, по-друге, підтримка довіри до грошової системи (або погашення інфляційних очікувань).

Недопущення (чи скорочення) бюджетного дефіциту дося­гається на основі певної грошової політики, спрямованої на ре­гулювання приросту грошової маси в обігу. Слід встановити жо­рстоке лімітування цього приросту. Всі заходи, в тому числі фінансування оборони, управління, допомога по безробіттю тощо повинні вкладатися у встановлені ліміти. Порушення цього принципу неминучо тягне за собою перевищення інфляцією допустимого рівня. В практиці багатьох країн з розвиненою ринковою економікою з метою скорочення джерел дефіциту державного бюджету деякі види діяльності передаються з сфери державного фінансування в ринкову систему. Наприклад, частково це робиться по відношенню до охорони здоров'я, яке переходить на страхову основу.

Пом'якшення бюджетного дефіциту може бути результатом не тільки лімітування державних видатків, але й заходів загальноекономічного характеру, що сприяють розвитку економіки, поширенню податкової бази доходів держави. Це такі заходи як створен­ня сприятливих умов для розвитку підприємництва, в тому числі и сфері малого бізнесу, конверсія військово-промислового комплексу, структурна перебудова економіки тощо. Деякі з цих заходів вимагають чималих інвестицій. Але в кінцевому рахунку ці витра­ти скуповуються збільшенням валового національного продукту та дохідної частини державного бюджету.

Зміцнення довіри до грошової системи та погашення інфля­ційних очікувань — це не тільки економічна, але й складна со­ціально-психологічна проблема. Рішення цієї проблеми набуває особливого значення в умовах високого рівня інфляції (гіперін­фляції). Необхідно подолати страх знецінення заощаджень, при­пинити нагнітання поточного попиту. Довіра до держави та до його грошової системи зростає, якщо держава ставить перед со­бою реальні завдання та виконує їх, якщо населення отримує правдиву інформацію про очікуваний рівень інфляції та заходах, що приймаються для її погашення. Причому треба визначити, що в атмосфері довіри населення чекає від держави не стільки компенсації втрат, скільки успіхів в боротьбі з інфляцією.

Зрозуміло, інфляційне очікування не можна погасити словес­ними обіцянками. Необхідно зміцнення ринкової системи та п механізмів, тобто заходів, спрямованих на лібералізацію ринку, подолання монополізму, стимулювання підприємництва, пом’якшення митних обмежень на імпорт товарів тощо. Деякі з таких заходів можуть дати первісний поштовх зростанню цін, але саме вони здатні припинити їх подальше зростання, отже, уповільни­ти темп інфляції, змінити психологію споживача.

Як вже зазначалося, антиінфляційна політика може включати також заходи разового, однократного характеру. До числа таких заходів треба віднести випуск облігацій державної позики. При цьому частина грошової маси вилучається з обігу та переходить и централізоване розпорядження держави, що дає деякий антиінфляційний ефект. Такий же одноразовий антиінфляційний ефект дає розпродаж майна, що належить державі, реалізація стратегічних запасів держави тощо.

Особливе місце серед разових заходів належить грошовій ре­формі, тобто заміні існуючих грошей новими грошовими знаками на умовах, встановлених державою (інколи з повною чи частковою конфіскацією грошей, що знаходяться у населення). Такий захід може стати необхідним в умовах гіперінфляції з повним розладом грошової системи і кризою національної економіки. Проте прове­дення грошової реформи вимагає ретельної і всебічної підготовки. Непідготовлена грошова реформа не тільки не сприяє виходу з кризи. Вона небезпечна як в економічному, так і в соціальному плані, не усуває механізмів інфляції, несе в собі ризик втрати до­віри населення до уряду. Найважливіший напрямок підготовки по­лягає в утворенні законодавчих та інших «рамочних» умов для роз­витку підприємництва, поширення на цій основі податкової бази держави. Необхідною передумовою успіху реформи є також на­явність у держави валютного резерву, що дозволить підтримувати на заданому рівні курс національної валюти. Лише на таких осно­вах грошова реформа може дати імпульс роботі ринкових ме­ханізмів, обмежити інфляцію допустимими межами і, в кінцевому рахунку, вивести національну економіку з кризи.


Тема 12. РИНКОВІ МЕХАНІЗМИ ОПЛАТИ ПРАЦІ, ОСОБИСТИХ ДОХОДІВ НАСЕЛЕННЯ ТА НАДАННЯ ЙОМУ ПОСЛУГ


Мотивація праці та ринкова система. Ринкові механізми опла­ти праці. Особисті доходи населення. Надання послуг населе­нню та ринкові механізми.


1. Мотивація праці та ринкова система

Мотивація праці — це основа прагнення людини до активної діяльності з метою задоволення своїх потреб — матеріальних, со­ціальних, духовних.

Мотивація праці визначає ставлення людини до праці, її по­ведінки у трудовій діяльності. Вивчення механізмів мотивації до праці — це одна з наукових основ підприємництва (менеджмен­ту) і, разом з тим, матеріал для проведення активної державної політики у галузі трудових відносин.

Мотивація праці взаємозв'язана з економічною системою та її механізмами. При цьому еволюція ринкової системи тягнула за собою зміни у мотивах трудової діяльності, у співвідношеннях між ними.

В умовах вільного ринку основним мотивом трудової дія­льності для працюючих за наймом було прагнення забезпечити матеріальними благами себе та свою сім'ю. При цьому, в силу циклічної нестабільності економіки цьому мотиву завжди був су­путнім й другий — прагнення зберегти місце роботи, попередити його втрату. Більш того, у періоди зниження ділової активності та зростання безробіття супутній мотив ставав визначальним. Цьому сприяло також посилення конкуренції на ринку праці, а також більш висока організованість роботодавців порівняно з найманими працівниками. Все це дозволяло підприємцям не тільки перекладати тяготи погіршення кон'юнктури на плечі на­йманих робітників, але й змінювати співвідношення у мотивах праці на свою користь.

Найважливішим результатом переходу від вільного ринку до регульованого стало пом'якшення (чи подолання) циклічного характеру розвитку економіки. Зростання валового національного продукту та нова якість економічного росту створила умови для істотного збільшення заробітної плати відповідно до зага­льного підвищення життєвих стандартів. Цьому у чималій мірі сприяло як державне регулювання, так і підвищення організова­ності працюючих за наймом, що позитивно впливало на оплату праці найманих робітників та на їх соціальний захист. В цих умовах страх втрати робочого місця у значній мірі втрачає значе­ння стимулу трудової діяльності. Матеріальні стимули як би очи­щаються від цього супутнього стимулу. При цьому сам зміст ма­теріальних стимулів якісно змінюється, поширюється асорти­мент матеріальних благ, що складають життєві стандарти, росте значення соціальних та духовних цінностей.

Однак внаслідок цих процесів виявилися й деякі негативні те­нденції, що відносяться до мотивації трудової діяльності. Підви­щення життєвого рівня населення, в тому числі працюючих за наймом дало підстави економістам та соціологам визначити су­часне суспільство як «суспільство споживання».

Однією з відмінних ознак такого суспільства є деякі зрушення у мотивації праці. Намітилися ознаки переходу мотивації праці з чисто матеріальних стимулів до мотивів, зв'язаних з можливістю збільшення свого вільного часу. Стали підвищуватися прес­тижність таких робіт за наймом, що дають більші можливості для вільного часу та, що особливо істотно, знижують необхідність високого рівня інтенсивності праці. Змінам у мотивації праці сприяв ряд факторів, зокрема, тенденція до скорочення робочо­го часу, поширення можливостей для інституційного безробіття.

Треба відзначити, що економічна наука та соціологія вчасно виявили та оцінили негативне значення цих зрушень у мотивації праці. Були розроблені наукові прогнози, що попереджували про небезпеку цих тенденцій для національної економіки та її конкурентоздатності. Результати досліджень були рекомендовані як законодавчим органами, так і для практики менеджменту.

Протягом останніх років, завдяки прийнятим заходам, на­мітилися тенденції, що вносять деякі корективи у формування мотивів трудової діяльності. Наряду з матеріальними стимулами (за ними залишається роль дуже сильних стимулів) все в більшій мірі висуваються інші мотиви. Для зростаючого числа найманих працівників, в тому числі менеджерів різних рівней, матеріальні мотиви перестають бути самоціллю. Матеріальні мотиви все в більшій мірі розглядаються як засіб саморозвитку, самореалізації свого хисту, своєї особистості. Такі зміни у мотивації праці більше всього відповідають завданням розвитку національної економіки переходу її на якісно новий та більш високий рівень, відбивають найважливіші тенденції в мотивації у сучасній рин­ковій системі, хоч мотивація праці у окремих країнах характеризується і деякими особливостями, зумовленими історичними традиціями, звичаями тощо.

Практика мотивації трудової діяльності у планово-дирек­тивній системі відображує неспроможність даної системи, її нее­фективність. У вигляді теоретичного та пропагандистського постулата у системі декларувався принцип єдності матеріальної та моральної зацікавленості. Однак система не забезпечувала ані матеріального стимулювання, ані моральних стимулів. Матеріальні стимули підривалися практикою «зрівнялівки» та «виводиловки», у відповідності з якої оплата праці визначалася не стільки результатами праці, скільки на основі централізованого розподілу за формальними нормативами, а деколи — за рішен­ням вищих ланок. Моральні стимули переставали діяти, оскільки вони не підкріплювались матеріальними. В підсумку у си­стемі вироблялися настрої утриманства, відповідно до яких лю­дина не заробляє гроші, а отримує платню від держави. Слабкість стимулів робила працю малоефективною. А у підсумку зростання обсягів виробництва (у колишньому СРСР він був не­малим) досягалось головним чином за рахунок втягнення все нових ресурсів, і життєвий рівень за таких обсягів виробництва був одним із найнижчих у світі.


2. Ринкові механізми оплати праці. Особисті доходи населення

На ринку праці, як і на всякому ринку, діють механізми по­питу та пропозиції. Отже, і на цьому ринку повинна формувати­ся рівноважна ціна як результат компромісу між ціною попиту та ціною пропозиції. Разом з тим, як вже зазначалося, ринок праці — це особливий ринок. При цьому еволюція ринкової системи тягне за собою істотні зміни у дії ринкових механізмів на ринку праці.

В умовах вільного ринку формування цін на ринку праці виг­лядає як безпосередній результат дії ринкових механізмів попиту та пропозиції. При постійному, хоча і пульсуючому переви­щенні, пропозиції над попитом, а також внаслідок конкуренції на ринку праці ці механізми здатні знижувати рівень заробітної плати за межі мінімальних фізіологічних потреб. При цьому створюється грунт для гострих соціальних конфліктів, особливо у період економічних криз і зростання безробіття. З часом небез­пека таких конфліктів зростає настільки, що виникає загроза існуванню суспільства з його ринковою системою.

Перехід від стихійної ринкової економіки до регульованої супроводжувався істотними змінами ринку праці, в тому числі у механізмах та умовах формування ціни робочої сили. Суспільст­во усвідомило не тільки небезпеку соціальних конфліктів, але і об'єктивну необхідність підвищення життєвих стандартів, яким повинне відповідати зростання оплати праці найманих робіт­ників. Чималу роль в удосконаленні трудових відносин грає також зростання організованості найманих робітників, завдяки якому забезпечується консолідація їх інтересів та обмежується конкуренція на ринку праці. Разом з тим і держава, прагнучи по­м'якшити соціальні протиріччя, не допустити їх переростання у руйнівні конфлікти, підсилює свою регулюючу роль на ринку праці. Внаслідок цих процесів число конфліктів між підприємцями та найманими працівниками, наприклад, страйків, вияв­ляє явну тенденцію до скорочування. Причому ці конфлікти стають менш гострими. Більш того, відносини між підприємця­ми та найманими працівниками все в більшій мірі набувають форми соціального партнерства, тобто стають відносинами, за яких вирішуються спільні завдання та формуються механізми досягнення компромісу інтересів. Треба відзначити, що зростан­ня ролі держави та розвиток партнерських відносин на ринку праці не означають руйнування на цьому ринку ринкових ме­ханізмів. Однак ці механізми на сучасному ринку праці діють у певних рамках, їх дія цілеспрямовано регулюється та ставиться під контроль суспільства.

Найважливішим засобом організації оплати праці найманих робітників у сучасній ринковій системі є тарифно-договірне ре­гулювання. Суттєвість його заключається в укладенні угод, що регулюють оплату на всіх рівнях системи — на підприємствах, у га­лузях чи регіонах, а також на рівні національної економіки. При­чому від цього рівня залежить міра деталізації умов угоди. Найбільш докладно вони встановлюються в угодах, що укладаю­ться безпосередньо на підприємствах.

Тарифні угоди укладають, з одного боку, представники інте­ресів найманих працівників (наприклад, відповідні профспілки, або представники, що обираються для цієї мети), з іншого боку, підприємці (або уповноважені ними представники).

Предметом угод є основи організації та оплати праці, форми та системи оплати праці, вимоги до умов праці, до поєднання часу роботи та перерв, порядку звільнення робітників та інші. Держава звичайно не бере участі у тарифно-договірній роботі. Однак, угоди, що укладаються, у своїх основах не повинні супе­речити діючому законодавству. Але якщо виникає загроза конфліктів, держава може виступати у вигляді посередника, сприяючи пошуку компромісів.

В сучасній ринковій економічній системі роль держави в ре­гулюванні трудових відносин, в тому числі в сфері оплати праці, виключно велика. При цьому вона зростає, якщо посилюється соціальна орієнтація ринкової економіки. Найважливішим нап­рямом державного регулювання є встановлення мінімальної оп­лати праці (годинної, місячної), тобто нижньої межі оплати праці найманих робітників. Цей рівень заробітної плати визна­чається на основі мінімального споживчого бюджету, що у свою чергу, встановлюється на основі нормативної кількості товарів та послуг, необхідних працюючому у середньому. Разом з тим державне регулювання звичайно встановлює також тривалість щорічної відпустки та умови її оплати, а також умови оплати за надурочні роботи, за роботу у вихідні та святкові дні та деякі інші. Особливо треба відзначити, що всі види пільг та доплат де­ржава гарантує тільки своїми законами. Витрати по цих виплатах несуть працедавці (незалежно від форм власності, до яких відно­ситься дане підприємство).

Як вже відзначалося, держава не втручається у практику оп­рацювання та застосування тих чи інших форм та систем заро­бітної плати. їх застосування звичайно є результатом згаданих вище тарифних угод. Причому у цій практиці виявляються деякі типові тенденції.

Одна з найбільш істотних тенденцій полягає у перевазі пого­динних форм та систем оплати праці. Так оплачується більша ча­стина робіт. Як правило, у системах оплати встановлюються но­рмативні завдання та премії за якісні показники. Такий підхід до оплати праці відповідає реальним умовам сучасного перенасиче­ного ринку, заставою успіху у якому може бути лише висока якість товарів та послуг.

Умови сучасного ринку вимагають також значної диферен­ціації у оплаті праці, що з часом стає все більш глибокою. Ква­ліфікована праця отримує привілеї порівняно з простою, розумова у порівнянні з фізичною, праця менеджерів у порівнянні з працею виконавця. При цьому також спостерігається тенденція до подальшої індивідуалізації оплати праці, що дозволяє більш повно враховувати особисті результати праці кожного працівни­ка, його кваліфікацію, уміння, ініціативу, якість роботи. Найбільш повно ця тенденція проявляється у все більш широко­му застосуванні контрактної оплати, за якою індивідуальні якості роботи враховуються вже при укладенні контракту.

В країнах з сучасною ринковою економікою все більш широ­ке розповсюдження отримує практика участі найманих праців­ників у прибутках, що посилює зацікавленість персоналу у кінцевих результатах роботи своєї фірми, у її успіху на ринку. Така практика може бути заснована або на відкритті робітника­ми особистих рахунків, на які переводиться деяка частина при­бутку, або шляхом продажу акцій своїм робітникам з перспекти­вою одержання частини прибутку у вигляді дивідендів. Треба відзначити, що доходи від участі у прибутках (у середньому не дуже великі) на окремих підприємствах, можуть досягати знач­ної частини місячного заробітку.

За основами організації оплати праці ринкова економіка при­нципово відрізняється від планово-директивної системи. У цій системі оплата праці розглядалася як об'єкт централізованого планування на найвищих рівнях. Кожному підприємству разом з чисельністю робітників планувався фонд заробітної плати та її середні величини (в тому числі по категоріях персоналу). Причо­му ці показники встановлювалися на основі вже досягнутих рівней і з урахуванням формально встановлених щорічних (зви­чайно однакових для всіх) завдань по зростанню. Держава моно­полізувала також право визначати тарифні умови оплати праці, форми та системи заробітної плати, порядок видачі коштів на за­робітну плату тощо. Все це надавало системі державного регулю­вання оплати праці громіздкий та бюрократичний характер, відірваний від реальностей підприємств та галузей. У кінцевому підсумку цей порядок складав основу зрівняльного розподілу. Він не тільки не формував стимули, а, навпаки, створював «антистимули», наприклад, заохочував прагнення добитися збільшення лімітів фонду заробітної плати, приховати від сто­ронніх очей збитки та втрати. Виникала система стійкої протидії найбільш активним та діяльним робітникам на всіх рівнях упра­вління, в усіх ланках системи.

Розглядаючи оплату праці, необхідно відзначити її органічний зв'язок з особистими доходами населення. Оплата праці — це частина особистих доходів. Але особисті доходи включають не тільки оплату праці.

В складі особистих доходів можуть бути надходження з бага­тьох інших джерел. Це можуть бути виплати з грошових фондів держави (наприклад, з державного пенсійного фонду). Можуть бути виплати з недержавних грошових фондів (наприклад, стра­хових). Джерелами особистих доходів можуть бути вклади насе­лення у ощадні банки, доходи від цінних паперів (акцій, об­лігацій), від особистого майна (наприклад, при здаванні його у оренду).

Ринковій економіці (на відміну від планово-директивної) не властиве виділення у складі доходів, так званих нетрудових. До­ходи повинні відповідати діючому законодавству. Держава конт­ролює та регулює їх через податкову систему. Разом з тим чітко визначається поняття «тіньових» доходів, тобто таких, що одер­жані з нелегальних джерел та приховуються від оподаткування. У планово-директивній системі штучне поняття «нетрудових» до­ходів відкривало широкі можливості для свавілля чиновників, для оголошення такими будь-яких доходів, в тому числі й від особистої праці.

В ринковій економіці особистими доходами вважаються та­кож прибуток від підприємницької діяльності, в тому числі у ма­лому бізнесі, заснованому на особистій чи сімейній праці. Дохо­ди таких підприємств не можуть бути поділені на заробітну плату та прибуток. Як правило, вони розглядаються як єдине ціле. Де­ржавне регулювання таких доходів здійснюється через продаж державою прав на підприємницьку діяльність, податки на майно та, частково, через податки на прибуток. Причому, як вже відзначалось, податки у цій сфері підприємницької діяльності розглядаються не тільки як джерело прибутку держави, але як засіб підтримки цієї буферної зони ринкової економіки.


3. Надання послуг населенню та ринкові механізми

Надання послуг населенню є невід'ємною частиною умов жи­ття суспільства, життєвого рівня населення. Прийняті у суспільстві життєві стандарти включають не тільки товари, що споживаються, але й послуги. Причому з часом виявляється яв­на тенденція зростання частки послуг у сумарному споживанні. Сфера послуг включає широкий діапазон галузей матеріального та нематеріального виробництва. В цю сферу входить освіта, охорона здоров'я, установи культури, житлово-комунальне гос­подарство з транспортом, зв'язком та енергетикою та деякі інші.

Практика ринкової системи знає два основних способи нада­ння послуг населенню. Перший — шляхом продажу їх населен­ню, тобто через ринок послуг. Другий — шляхом надання послуг населенню установами, працюючими за рахунок державного бюджету. При цьому способі послуги оплачує не населення без­посередньо, а держава (щоправда, за рахунок податків, що зби­раються з населення ). Цей спосіб передбачає утворення грошо­вих фондів цільового призначення — суспільних фондів спожи­вання.

Кожний з способів має свої переваги та недоліки. Перевага «безкоштовних» послуг полягає в тому, що їх можуть одержати всі, незалежно від рівня особистих доходів. Таким чином, така система немовби дає всім однакову можливість одержати той чи інший вид послуг. Але у такої системи є істотна хиба. Заклади, що надають послуги, отримують кошти від держави, причому су­ми коштів не пов'язані з кількістю та якістю послуг. Це не тільки прирікає даний вид закладів на бідність, але й незацікавленість у підвищенні якості та поширенні різноманітності послуг.

Переваги системи, заснованої на продажі послуг, зумовлені ринковим характером даного способу. Послуги надаються підприємствами, діяльність яких утворює ринок послуг. Функ­ціонування цього ринку, як і всякого іншого, пов'язана з конку­рентним середовищем та механізмом формування рівноважних цін. Цей ринок, безсумнівно, стимулює розвиток матеріальної бази підприємств, розширення асортименту та підвищення якості послуг, що надаються. Але вада цього способу надання послуг по­лягає в тому, що багато видів послуг залишаються недосяжними для населення з низькими доходами, між тим послуги такого роду складають невід'ємну частину життєвих стандартів, чи навіть є умовами розвитку особистості, збереження його здоров'я. Платність з самого початку створює для груп населення з різним рівнем особистих доходів нерівні стартові умови.

В період, що передує сучасній ринковій економіці, послуги населенню переважно надавалися на основі їх продажу. Лише відносно невелика частина сфери послуг (наприклад, початкова освіта, дитячі притулки, дома престарілих тощо) функціонували за рахунок держави. Але з розвитком ринкової системи, підви­щення її ефективності, посилення її соціальної орієнтації роль соціальних фондів споживання стала зростати. Збільшувалися державні видатки, зв'язані з освітою, просвітою, охороною здо­ров'я, соціальним забезпеченням. Зі зростанням державних ви­датків перед суспільством незмінно поставали проблеми, зв'я­зані з привілеями та недоліками кожного з способів надання послуг — на основі платності за рахунок суспільних фондів споживання. Йшов пошук шляхів оптимального поєднання цих способів. В сучасній ринковій системі забезпечення населення багатьма видами послуг засновано на поєднанні обох способів. Особливо це відноситься до послуг, що утворюють стартові умо­ви для розвитку особистості — фізичного та духовного, збереження здоров'я людей, соціального захисту непрацездатних тощо. При цьому застосовуються різноманітні варіанти поєднання платності та суспільних фондів споживання. Так у більшій час­тині країн освіта утримується за рахунок держави, але не виклю­чені й приватні початкові та середні школи. Вища та середня спеціальна освіта у різних країнах організована по-різному. У де­яких країнах платність освіти сполучається з багатьма державни­ми та недержавними фондами, що дають можливість або креди­тувати учнів (на умовах повернення кредитів після закінчення навчання), або надавати можливість найбільш здібним отриму­вати освіту безкоштовно. В більшій частині країн з ринковою економікою застосовується страхова система охорони здоров'я, відповідно до якої страховку повністю чи частково оплачують працедавці, а витрати медичних закладів оплачуються за рахунок страхових фондів. Як правило, платність на страховій основі до­повнюється безкоштовним медичним обслуговуванням осіб, що не мають можливість придбання страхових документів. Треба відзначити, що у різних країнах при виборі варіантів поєднання платності та безплатності враховуються особливості кожної країни, її традиції, звичаї тощо. Але при всіх відмінностях практика забезпе­чення населення послугами у ринковій системі істотно відрізняється від прийнятої у тоталітарних державах.

Характерною рисою практики забезпечення населення послуга­ми, що склалася у планово-директивній системі, є надання деяких послуг виключно за рахунок суспільних фондів споживання. Зокре­ма, тільки на такій основі була організована просвіта, вища та серед­ня спеціальна освіта, охорона здоров'я. Чимала частина видатків житлово-комунального господарства та закладів культури також відшкодовувалася державою. Державні видатки складали також ос­нову соціального забезпечення. Все це створювало видимість благополуччя у сфері забезпечення населення послугами, тобто рівності в утворенні стартових умов для членів суспільства та їх соціальної захищеності. Однак це благополуччя було зовнішнім. За ним переховувалися серйозні вади системи. Насамперед у си­лу низької ефективності неринкової економіки, її орієнтації на військово-промисловий комплекс, видатки по утриманню сфери послуг (у частині суспільних фондів споживання) були вкрай ни­зькими та притому вони формувалися за залишковим принци­пом. Тому у розрахунку на душу населення у колишньому СРСР видатки на охорону здоров'я, освіту, соціальне забезпечення бу­ли в 6-8 раз нижче порівняно з країнами з сучасною ринковою економікою. При розподілі послуг з суспільних фондів спожива­ння грубо порушувалася соціальна справедливість, не забезпечу­валася рівність стартових умов для членів суспільства. Кількість та асортимент послуг що надавалися з суспільних фондів спожи­вання працівникам та членам їх сімей, були поставлені у за­лежність від місця, що займав у службовій ієрархії той чи інший суб'єкт. Зокрема, у даній системі для обраних створювалися най­кращі лікувальні заклади, будинки відпочинку та санаторії, пре­стижні, по суті закриті навчальні заклади, поліпшені житлові бу­динки тощо.

Одним з основних напрямків ринкових реформ, що проводять у ряді країн, повинно стати формування сучасної системи забезпечен­ня послуг населенню з її оптимальним поєднанням різноманітних методів надання послуг. Створення такої системи — це складний процес. Необхідний всебічно зважений підхід, що враховує як особ­ливості перехідного періоду, так і традиції, що склалися. Але разом з тим очевидно основу успіху у цьому напрямі складають економічні реформи. Чим вони більш послідовні, тим коротший шлях до сучасних систем забезпечення послугами населення.


Тема 13. СУСПІЛЬНЕ ВІДТВОРЕННЯ, ЕКОНОМІЧНЕ ЗРОСТАННЯ. ЦИКЛИ І КРИЗИ В СУСПІЛЬНОМУ ВІДТВОРЕННІ.


Суть відтворення і його типи. Проблема збалансованості в суспільному відтворенні. Нагромадження, його джерела, нор­ма і структура. Економічне зростання — екстенсивне і інтен­сивне. Суть циклічності. Циклічність як властивість системи. Кри­за як фаза циклу. Антикризова політика держави. Особливос­ті кризи в економіці України.


1. Суть відтворення і його типи. Проблема збалансованості в суспільному відтворенні


Суспільне відтворення треба розуміти як процес, в якому створюються умови для безперервного функціонування еконо­міки як системи в цілому, в усіх її складових.

Як вже відмічалось, економіка являє собою велику складну систему. В ній можна відокремити такі основні сфери: виробни­цтво (матеріальне і нематеріальне), розподіл і перерозподіл, об­мін взаємною діяльністю, споживання. Всі означені сфери взаємодіють і функціонують безперервно. Тому суспільне відт­ворення по суті є формою існування економіки суспільства.

Слід відзначити, що К.Маркс виходив з дещо іншого визна­чення суспільного відтворення — як безперервного процесу сус­пільного виробництва. Але таке визначення звужувало поняття і створювало основу для класових висновків.

Суспільне відтворення може розглядатися як просте і розши­рене. При простому відтворенні основні макроекономічні показ­ники (валовий національний продукт, національний доход) за­лишаються незмінними. Показники кожного наступного року не відрізняються від попереднього. Розширене відтворення оз­начає, що макроекономічні показники кожного наступного року перевищують їх базовий рівень.

Для людського суспільства просте відтворення в принципі не­прийнятне, оскільки воно означало б призупинення розвитку продуктивних сил суспільства. Тому в теоретичному плані прос­те відтворення слід розглядати лише як вихідний момент розши­реного, його передумову.

Розглядаючи розширене відтворення як типове для сучасної економіки, треба вкладати в це поняття певний конкретний зміст. Основними його ознаками є, по-перше, щорічний приріст макроекономічних показників (ВНП, ВВП, НД); по-друге, роз­виток продуктивних сил в усіх їх складових; по-третє, удоскона­лення економічних форм, в тому числі господарського механіз­му. Крім того, велике і при тому зростаюче значення для розши­реного відтворення мають заходи, спрямовані на охорону навколишнього середовища і раціональне використання приро­дних ресурсів.

Суспільне відтворення істотно відрізняється від відтворення індивідуального капіталу (або від відтворення суб'єктів мікроекономіки). При розгляді обігу індивідуального капіталу не має значення, що саме виробляється, розподіляється, реалізується і споживається. Навпаки, для суспільного відтворення це має принципове значення, оскільки функціонування економіки як системи передбачає рівновагу між суспільними попитом і пропо­зицією, виробництвом споживанням, галузями праці. Отже, на відміну від індивідуального в суспільному відтворенні рух резу­льтатів діяльності треба розглядати не тільки у вартісній, але й в натуральній формі.

В економічній науці неодноразово робилися спроби через , економічну модель відобразити органічний зв'язок натуральної і вартісної форм у суспільному відтворенні. Таку спробу вперше зробив відомий французький економіст Ф.Кене (XYIII ст.), який склав з цією метою «Таблиці». Найдетальніше розробив пробле­му К.Маркс у своїх схемах простого і розширеного відтворення. К. Маркс поділив суспільне виробництво на два підрозділи — ви­робництво засобів виробництва і виробництво засобів спожива­ння. На цій основі він визначив основні пропорції, які відпо­відають простому і розширеному відтворенню.

Слід відзначити, що на основі теорії К.Маркса в умовах планово-директивної системи розроблялись народногосподарські баланси, в яких виробництво суспільного продукту і націона­льного доходу пов'язувалось з їх розподілом, перерозподілом і споживанням. Але з часом виявилася теоретична і практична не­спроможність системи таких балансів.

Перш за все, в системі балансів на основі схем К.Маркса ви­падала значна частина сфери послуг, яка розглядалась не як дже­рело суспільного продукту і національного доходу, а лише як сфера споживання. Крім того, в практиці розрахунку основних макроекономічних показників допускався багаторазовий повто­рний рахунок деяких складових. Все це зрештою створювало підставу для фальсифікацій дійсного стану економіки з ідеоло­гічних міркувань.

Центральною проблемою суспільного відтворення є збалан­сованість економіки, всіх її сфер — галузей праці, виробництва, розподілу, обміну і споживання. Сучасна наука і практика ви­рішує цю проблему не на основі системи балансів, а іншими ме­тодами.

Один з найважливіших методів досягнення збалансованості дає теорія американського економіста В. Леонтьєва, на основі якої розробляються коефіцієнти «затрати-випуск» (input-output). Кожний з коефіцієнтів підсумовує повні затрати того чи іншого ресурсу у всіх ланках зв'язків, починаючи з видобутку первинної сировини і закінчуючи виробництвом кінцевого продукту. Та­ким чином, знаючи можливий приріст кінцевих продуктів, мож­на дати прогноз потреби в ресурсах, враховуючи всі ланки, які передують кінцевому результату.

Слід також відзначити, що для досягнення структурної збала­нсованості національної економіки велике значення має теорія оптимальних рішень за обраним критерієм (засновник — Л.В. Конторович). Ця теорія дає практичну можливість знаходити оптимальні співвідношення між складовими національної еко­номіки за критерієм найбільш повного задоволення потреб сус­пільства.


2. Нагромадження, його джерела і норма


Нагромадження — це використання частини національного доходу для інвестицій (капіталовкладень). Нагромадження — не­обхідна передумова розширеного відтворення. Масштаби функ­ціонування економіки в усіх її складових (виробництво, розпо­діл, обмін і споживання) залежить від нагромадження. Причому інвестиції передують всім видам кінцевого споживання, які по­ряд з інвестиціями утворюють ВНП (сімейному, державному споживанню і чистому експорту).

Джерелом нагромадження є національний доход в усіх його складових. Згідно з теорією К.Маркса єдиним джерелом нагро­мадження є додаткова вартість — продукт капіталістичної експ­луатації. Але сучасна наука і практика спростовують цю тезу. По-перше, поряд з капіталістичним прибутком, джерелом нагромадження може бути заробітна плата найманих працівників сучасні розміри дозволяють виділяти зростаючу частину для заощаджень) По-друге, у національному доході зростає питома вага приватних підприємств, доходи яких аж ніяк не можна вважати результатом капіталістичної експлуатації. По-третє, поряд з прибут­ком рентою і процентом найбільшим джерелом інвестицій є амортизація, яка практично теж є складовою національного доходу.

Рівень нагромадження характеризується його нормою, тобто відношенням нагромаджуваної частини національного доходу до його загальної величини.



де І - інвестиції (капіталовкладення) у грошових одиницях;