Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут бізнесу та менеджменту центр розвитку освіти, науки та інновацій сучасні національні економічні моделі: проблеми та перспективи розвитку

Вид материала

Документы

Содержание Феномен глобалізації Становлення регіональних моделей розвитку Регіональна модель управління розвитком санаторно-курортного комплексу Факторний аспект оцінки стратегічних цілей конкурентоздатності регіону

Подобный материал:

• Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2382.48kb.
• Самарський інститут бізнесу та управління центр розвитку освіти, науки та інновацій, 46.93kb.
• Самарський інститут бізнесу та управління вища школа менеджменту центр розвитку освіти,, 48.35kb.
• Інформаційний лист Кримський інститут бізнесу та Університет економіки та управління, 33.12kb.
• Самарський інститут бізнесу та управління кримський інститут бізнесу центр розвитку, 3314.77kb.
• Кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій, 2767.5kb.
• Міністерство освіти та науки автономної республіки крим центр розвитку освіти, науки, 3640.99kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 2681.19kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3659.85kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3615.59kb.

Незважаючи на всі проблеми й труднощі, які переживала Україна за останні роки, процес кластеризації був досить динамічним та має успіх у певних регіонах країни. Тільки за рахунок координування дій в об’єднанні зусиль державних установ, освітніх та наукових закладів, малого й середнього бізнесу можна досягти успіху, підвищити конкурентоспроможність економіки та життєвий рівень населення України в умовах жорсткої конкуренції у міжнародному поділі праці. Ознайомлення зі світовим досвідом розвитку високотехнологічних кластерів, дає приклад Україні щодо необхідності проведення ефективної реструктуризації конкурентоспроможності великих державних комплексів та переходу до формування нових мережевих структур.


Яковенко Мирослава Валеріївна

Олександрійська філія Приватного вищого навчального закладу

Кіровоградський інститут регіонального управління та економіки

м. Олександрія


ФЕНОМЕН ГЛОБАЛІЗАЦІЇ


Однією з основних ознак сучасного розвитку світового господарства є розгортання процесів глобалізації, які справляють суттєвий вплив на систему міжнародних економічних відносин, трансформують напрями і визначають тенденції розвитку національних економік. Протягом другої половини 20 століття відбувалося постійне підвищення рівня взаємозалежності та інтеграції країн, їх регіоналізація з метою вирішення спільних завдань. Саме тому протягом останніх десятиліть глобалізація проявлялась і досліджувалась як ключова тенденція людського розвитку. Сучасні системні трансформації надають їй нової якості — із тенденції глобалізація переростає у всепоглинаючий процес, що має складну мотиваційну природу, позитивні та негативні впливи.

Незважаючи на те, що термін «глобалізація» широко використовується у науковій літературі, публіцистиці, полі­тиці, його універсальне трактування не вироблене як зарубіжними, так і вітчизняними вченими. Одні вважають його наслідком "суміші геостратегічних зем­летрусів і соціальних, економічних, технологічних, культурних та етнічних факторів" (А. Кінг та Б. Шнайдер), інші роблять наголос на потенційних і реальних можливостях інформаційних технологій реструктурувати суспільство (X. Моулан), тре­ті уявляють майбутній світ у вигляді "глобального села". На думку одного з авторів "Енциклопедії постмодернізму" В Морера (США), цей термін виник у 70-х роках минулого сто­ліття у літературі з менеджменту і бізнесу для позначення но­вих стратегій світового виробництва та розподілу; в суспільні науки, вважає цей автор, він увійшов через географію і соціологію, а в гуманітарні — через антропологію та культурні дослідження.

На пріоритетність своїх прав на термін "глобалізація" справедливо претен­дують економісти, які звернули увагу на факт форму­вання єдиного світового ринку. Так, американець Т. Левітт в "Гарвард бізнес ревю" (1983 р.) надрукував статтю про феномен злиття ринків окремих продуктів, що виробляються крупними транснаціональними корпораціями. Розширив це поняття японець К. Оме, який розглядав світову економіку в контексті взаємного впливу трьох силових центрів: ЄС, США і Японії, а також домінування на світовій економічній арені "гло­бальних фірм". Заслуговує на увагу вивчення і аналіз проблем глобалізації в контексті розгляду її як останньої фази розвитку капіталізму. З точки зору Р. Харше, капіталізм, що є достатньо інтернаціональною системою, розглядається в довгостроковій перспективі як глобальне явище. Капіталізм і глобалізація в цьому аспекті дуже пов'язані між собою, оскільки глобалізація, окрім всього іншого, передбачає й формування світової свідомості в цілому.

Проблеми глобалізації (без використання цього терміна) ще в 60-х роках XX ст. досліджувалися насамперед у галузі екології і технологічних дисциплін. Згодом процеси, пов'язані з глобаліза­цією, пов'язувалися з такими термінами, як "постмодернізм", "постіндустріальна епоха", "техноглобалізм", "епоха інформацій­ної революції". Приєдналися до цієї проблематики і соціологи. Одним з перших використав цей термін американський дослідник Р. Робертсон, який вивчав проблеми соціальної теорії і глобальної культури саме в контексті глобалізації.

Неоднозначними є визначення й інших аналогічних понять (глобальність, глобалізм, глобалістика тощо), хоча сповна очевидною є їх смислово-логічна підпорядкованість:

Глобальність - Глобалізація - Глобалізм - Глобалістика

У глобалістиці як новій самостійній науці важко чітко визначитись із предметом і об’єктом. Сучасна глобалістика формується у дещо звуженому колі проблем і зводиться, по суті, до дослідження економічного глобалізму. Глобалізація кількісно охоплює увесь світ, а якісно — всі сфери людської життєдіяльності. Тому лише умовно, абстрактно, можна говорити про політичну, економічну, соціокультурну глобалізацію.

В науковому середовищі яскраво проявляється неод­нозначність не лише у трактуванні терміну, а і в дослідженні та оцінці глобалізації, зокрема в кон­тексті розкриття її наслідків.

З одного боку, глобалізація відкриває шлях до формування єдиного світу у формі мегадержави з єдиною світовою економікою і культурою. У цьому випадку глобалізація веде до втрати багатоманітності світу, певної асиміляції. Негативні сторони глобалізації пов’язані також із нерівномірним розподілом зростання світового доходу між різними країнами; економічною, фінансовою та політичною експансією розвинених країн; поглибленням диференціації між країнами за економічним розвитком; тенденціями до зникнення національних особливостей народів та етносів.

З іншого боку, глобалізація розглядається як формування цілісної системи самобутніх суб'єктів світового порядку, зв'яз­ки між якими взаємно доповнюються, а не руйну­ються. Прихильники глобалізаційних процесів наголошують, що вона дає нові можливості ефективного розміщення та вільного доступу до світових мобільних ресурсів і загального зростання світового виробництва та доходу. Глобалізація володіє значними резервами підвищення ефективності виробництва завдяки поглибленню поділу праці, розштренню економіки за рахунок масштабу і зниження витрат, оптимізації розміщення ресурсів у світовому масштабі і передачі технологій. Економія на масштабах виробництва потенційно може привести до скорочення витрат і зниження цін, і відповідно до стійкого економічного розвитку.

Що ж у кінцевому результаті глобалізація дає країнам – загрозу чи нові можливості? Очевидно, і те й інше. Досліджуючи проблеми і перспективи глобалізації, важливо уникнути «позитивної ейфорії» стосовно майбутнього, розуміючи, що навіть успадкованих проблем (забруднення навколишнього середовища, виснаження життєво важливих природних ресурсів, бідність і зростаючий розрив між країнами в «якості життя» і охорони здоров’я) вона, уособлена міжнародними організаціями, вирішити не спроможна, як це не змогли зробити і транснаціональні корпорації. На перший погляд діяльність міжнародних організацій немовби концентрує світову регулятивну волю, дає змогу вирішувати глобальні проблеми інституйованими засобами. Однак навіть із останньою фінансовою кризою далеко не планетарного характеру такий могутній світовий уніфікатор світогосподарського розвитку, як МВФ, фактично не впорався - спекулятивно-приватні фінансові дестабілізатори виявились могутнішими. Оновлювана структура СОТ, котра регулює до 95 % світових товарних потоків, тільки підійшла до вирішення проблем міжнародного обміну послугами та інтелектуальною власністю. Незважаючи на очевидні багаторічні зусилля МОП та інших профільних міжнародних організацій, масштаби нелегальної міграції населення посилюються. Більше того, превалювання масової матеріально споживчої мотивації (державної, міждержавної, корпоративної, особистої) вивільняє загрозливі для розвитку людської цивілізації морально-етичні ніші. Універсальний у планетарному масштабі характер має і духовна деградація, спричинена багато в чому «вестернізацією» країн і цілих регіонів світу, котрі традиційно базувались на інших, якісно відмінних, наприклад від американських, культурних цінностях. Багато з того, що Дж. Сорос назвав «кризою глобального капіталізму», академік Ю. Пахомов ще раніше трактував як прояви кризи цивілізаційної. Сучасні локальні конфлікти та війни, міжнародний тероризм мають глобальні релігійно-етнічні та соціально-економічні витоки, і вочевидь матимуть глобальні наслідки.

Виходячи лише із теоретичних уявлень, не можна чітко визначити політичні, економічні, соціальні та інфраструктурні параметри майбутньої глобальної організації людей і націй. Насьогодні для кожної країни важливими є не тільки стратегічні геополітичні орієнтири розвитку дво- і багатосторонніх міжнародних взаємовідносин, але й орієнтири загальноцивілізаційні, тісно взаємозв’язані з глобальними важелями успіху національних економік. Всі національні економіки є перехідни­ми з огляду на формування контурів майбутньої світогосподарської структури.

Підсумовуючи, мусимо зазначити, що генеза і феномен гло­балізації ще не зовсім вивчені науковцями: з одного боку, глобалізація — це, певною мірою, віртуаль­ний феномен (економічний, політичний, лінгвістичний), а з іншого — реальність, об'єктивний історичний процес. Одне можемо стверджувати однозначно: держави не можуть залишатися ізольованими - нині глобалізація стала важливою тенденцією сучасного світу, основою якої є інтеграція. Глобалізація – невідворотний процес формування єдиного сві­тового ринку, який потрібно регулювати економічними, полі­тичними й маніпулятивними методами.


Становлення регіональних моделей розвитку


Влащенко Наталія Миколаївна

Харківська національна академія міського господарства, м. Харків


РЕГІОНАЛЬНА МОДЕЛЬ УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ САНАТОРНО-КУРОРТНОГО КОМПЛЕКСУ


Радикальні зміни в системі управління економікою країни, що стала на шлях ринкових перетворень, є одним з найважливіших напрямів, що проводяться в Україні. Їх успішне здійснення актуалізує необхідність проведення глибоких якісних перетворень і вдосконалення структури і системи управління розвитком всіма галузями і комплексами, зокрема, санаторно-курортним (СКК).

Дослідженням питань управління розвитком СКК займалися багато вітчизняних фахівців Г.В. Казачковська [4], М.В. Глядіна [2], В.Д. Безнюк [1], В.В. Шмагина, С.К Харічков [5], П.В. Гудзь [3] та ін. Проте, найчастіше, СКК виступає в ролі складової будь-якого крупного територіального утворення, але не як самостійний об'єкт вивчення.

Таким чином, виходячи з актуальності і ступеня наукової розробки даної проблеми, метою дослідження є визначення основних елементів СКК регіону, рівнів і функцій управління цією системою, а також розробка основних напрямів розвитку вітчизняної санаторно-курортної сфери.

Однією з основних умов ефективного здійснення процесу управління СКК регіону є формування відповідної системи і структури управління, адекватних сучасним реаліям розвитку СКК на державному і регіональному рівні. Результати досліджень указують на те, що в організаційній структурі СКК регіону за функціональною ознакою можна виділити, принаймні, три рівні, які здійснюють координацію і розвиток. У даному контексті організаційна структура управління СКК регіону може бути представлена як сукупність елементів (груп суб'єктів), які виконують різні за характером функції (рис. 1).



Рис. 1. Функціональне представлення організаційної структури управління СКК регіону


До першого рівня слід віднести державні органи управління курортами і туризмом, до функцій яких входять: визначення стратегії розвитку галузі; складання державних програм розвитку курортів; контроль за експлуатацією і охороною природних лікувальних ресурсів; організація науково-дослідної діяльності; моніторинг діяльності курортів, організація рекламних заходів; підготовка кадрів для системи рекреації різних спеціальностей.

Другий рівень – це виробники лікувальних послуг, до яких відносяться санаторно-курортні установи (санаторії і пансіонати з лікуванням), установи курортної інфраструктури (бальнеогрязелікарні, поліклініки, спеціалізовані підприємства по утриманню курортних зон і доріг в належному стані, котельні і теплові мережі, автотранспортні підприємства, соціальні об'єкти в межах курортів), та позакурортні установи (санаторії-профілакторії, заводи з розливу мінеральних вод, виробники лікувальних грязей). До функцій цієї ланки відносяться: забезпечення лікувального процесу на курорті; організація анімаційних і спортивних програм для відпочиваючих; забезпечення господарської діяльності курорту; фінансово-економічна діяльність курорту.

Третій рівень представляють реалізатори рекреаційних послуг, до яких відносяться Фонди соціального страхування, що займаються викупом і розподілом курортних путівок по пільгових цінах, турфірми, що викуповують у оздоровниць і продають споживачам лікувальні тури, інші посередницькі організації.

Досліджуючи організаційні основи ієрархічної побудови санаторно-курортної сфери необхідно відзначити, що специфіка цієї підгалузі економіки, пов'язана, з одного боку, з експлуатацією природних лікувальних ресурсів, а, з іншого, – з організацією лікувального процесу, вимагає розробки особливих, науково обґрунтованих принципів її організації.

Так, медичні аспекти курортної справи (методи санаторного лікування), засновані на застосуванні природних лікувальних та інших чинників, визначенні показань і протипоказань до направлення хворих на ті або інші курорти вивчаються Інститутами курортології або Центрами медичної реабілітації і фізіотерапії, які згодом їх рекомендують до застосування оздоровницями. Впровадження в практику медичних технологій і методів вимагає сертифікації і ліцензування, а також контролю за дотриманням якісних параметрів лікування, і цими функціями займаються відділи і комітети з ліцензування і сертифікації. Питаннями виявлення, експлуатації і охорони природних лікувальних ресурсів займаються спеціалізовані гідрогеологічні організації.

Територіальне планування оздоровниць і курортних зон, проектування санаторно-курортних об'єктів здійснюють проектні інститути, що займаються проблемами рекреаційної архітектури.

Реалізація санаторно-курортних послуг також вимагає наявності спеціалізованих організацій. Не дивлячись на те, що частково ці функції виконують турфірми, проте, їх діяльність в цьому аспекті відбувається в іншому, невідомому для них сегменті ринку (в порівнянні з послугами активного туризму).

Необхідно відзначити, що будь-які проблеми, які виникають на кожному з цих рівнів, позначаються негативно на всій системі в цілому, що ініціює необхідність вдосконалення системи управління СКК, яка координує і стимулюючої розвиток комплексу за допомогою застосування сучасних методів і технологій управління з урахуванням ринкових умов функціонування санаторно-курортних установ.

У цьому контексті при реалізації комплексного підходу до управління СКК регіону необхідна постійна взаємодія його структурно-рівневих елементів на принципах чіткого розподілення функцій і повноважень. Як основні напрями розвитку СКК регіону можна виділити:

- розробку і впровадження нормативно-правових і адміністративно-розпорядчих актів регіональних і місцевих органів управління СКК регіону відповідно до своїх компетенцій;

- застосування економічних, соціальних, структурно-організаційних методів і способів управління СКК регіону;

- здійснення планування, організації, стимулювання і регулювання, контролю, обліку і аналізу діяльності як в цілому СКК регіону, так і його окремих складових – санаторно-курортних установ;

- ухвалення і дотримання в процесі оперативного, поточного управління СКК регіону стратегій різної цільової спрямованості.

У зв'язку з вищезазначеного, можна зробити висновки по проведеному дослідженню. Особливості і специфіка СКК, зміст процесу формування послуг (по своїй дії пов'язаних із задоволенням різних потреб, обумовлюючих участь не тільки СКК, але й інших галузей регіонального господарства), зумовлюють необхідність застосування програмно-цільових методів управління його складовими. Останні володіють такими властивостями, як системність, цілеспрямованість і комплексність обхвату проблемних моментів, що дозволить здійснювати поетапне виконання поставлених програмних цілей і завдань.

Процес управління СКК регіону, як будь-який процес управління економічним об'єктом, ділиться на окремі функції, які є органічними частинами даного процесу. Здійснення основних функцій управління СКК регіону можливо в результаті реалізації конкретних економічних, соціальних, фінансових, організаційних, інвестиційних та інших заходів в процесі їх планування, організації, стимулювання і регулювання, контролю, обліку і аналізу діяльності як в цілому СКК регіону, так і його окремих складових.


Література:

1. Безнюк В.Д. Організаційно-економічне та інформаційне забезпечення розвитку туристично-оздоровчого комплексу в регіонах України: дис. канд. ек. наук: 08.10.01 / В.Д. Безнюк / НАН України Інститут регіональних досліджень. – Львів, 2001. – 189 с.

2. Глядіна М.В. Формування та реалізація регіональної політики розвитку рекреаційної сфери: Дис. канд. ек. наук: 08.10.01 / М.В. Глядіна / НАН України Інститут регіональних досліджень. – Львів, 2006. – 177 с.

3. Гудзь П.В. Механізм розвитку курортно-рекреаційних територій у сучасних умовах: дис. д. е. н.: 08.10.01 / П.В. Гудзь/ НАН України Інститут економіко-правових досліджень. – Донецьк, 2003. – 450 с.

4. Казачковская Г. В. Повышение эффективности функционирования городского рекреационно-курортного и туристического хозяйства : дис… канд. эк. наук: 08.10.01 / Г. В. Казачковская / НАН Украины. Институт экономики промышленности. – Донецк, 2003. – 196 с.

5. Шмагина В.В. Рекреация и туризм в системе современных приоритетов социально-экономического развития / В.В Шмагина, С.К. Харичков – Одесса: ИПРЭЭИ НАН Украины, 2000 – 70 с.


Галущак І. Є.

Прикарпатський національний університет імені В. Стефаника

м. Івано-Франківськ


ФАКТОРНИЙ АСПЕКТ ОЦІНКИ СТРАТЕГІЧНИХ ЦІЛЕЙ КОНКУРЕНТОЗДАТНОСТІ РЕГІОНУ


Рівень конкурентоспроможності України, як держави, прямо залежить від конкурентоспроможності її регіонів. Саме тому на сьогодні актуальним є питання оцінки і розробки стратегічних цілей конкурентоздатності регіону.

Оцінка конкурентоздатності регіону може здійснюватися в різних аспектах: факторному, процесному, результатному і інших.

При факторному підході оцінка конкурентоздатності регіону здійснюється на основі концепції регіонального ромба.

Формування і підвищення конкурентоздатності регіону в системі стратегічного управління його розвитком може здійснюватися на основі програмно-цільового підходу (ПЦП), в основі якого лежить відомий на Заході метод «ПАТТЕРН». Укрупнено вона може бути представлена у вигляді трьох блоків (етапів).

На першому етапі ПЦП проводиться структуризація проблеми формування конкурентоздатності регіону і розробляється дерево цілей (проблем); на другому етапі виконується оцінка його параметрів; на третьому етапі створюється програма підвищення конкурентоздатності і проводяться необхідні розрахунки.

Дерево цілей формування конкурентоздатності регіону може бути побудоване на основі типових детермінант конкурентоздатності регіону і специфічних чинників, що відображають особливості кожного регіону.

Роль регіону в створенні конкурентних переваг можна досліджувати на першому рівні дерева цілей за чотирма типовими взаємопов’язаними детермінантами регіонального ромба: чинники і умови виробництва, стимулювання попиту, розвиток комплексів (кластерів) галузей, формування стратегій розвитку компаній (рис. 1).

Потім ці детермінанти диференціюються на складові (цілі другого рівня). Формування чинників виробництва і умов для бізнесу може бути деталізоване за наступними складовими: підготовка кваліфікованих кадрів, формування наукових і спеціальних знань, забезпечення природними ресурсами, забезпечення необхідною інформацією, розвиток інфраструктури регіону, залучення капіталу (забезпечення інвестиційної привабливості регіону) і іншим. Стимулювання попиту здійснюється на основі підвищення доходів населення і організацій, підвищення конкурентоздатності організацій, стимулювання інноваційної активності і інших.

Розвиток комплексів (кластерів) споріднених галузей ґрунтується на таких чинниках як розробка пріоритетів розвитку регіону, підтримка комплексності розвитку (кластерів) галузей, забезпечення конкурентоздатності споріднених і підтримуючих галузей і інших. Формування стратегій розвитку організацій включає наукове забезпечення розробки стратегічного управління, стимулювання розробки конкурентних стратегій організацій, підвищення рівня їх менеджменту та інші.

Розрахунок оціночних показників цілей здійснюється на основі експертних оцінок.




Типове дерево цілей, представлене на рис. 1, може бути основою побудови ієрархії цілей для конкретного регіону (або груп регіонів) з врахуванням специфіки кожного.

Завершальним етапом програмно-цільового підходу (ПЦП) є формування на основі дерева цілей програми (системи програм) підвищення конкурентоздатності регіону.

Унаслідок великої складності проблеми доцільна декомпозиція програми і розробка системи локальних програм. На вищому рівні формування конкурентоздатності регіону можуть забезпечити наступні програми: "Формування чинників виробництва", "Стимулювання попиту", "Розвиток комплексів споріднених галузей", "Формування сприятливих міжнародних умов життєдіяльності", "Вдосконалення механізму ОЕЗ" та інші. Ці програми можуть бути деталізовані в програмах нижчого рівня, наприклад, "Розвиток освіти", "Залучення інвестицій", "Розвиток інфраструктури", "Підвищення конкурентоздатності банків", тощо.

Механізми ПЦП сприяють інтеграції і координації всіх рівнів, гілок і органів управління, взаємодії органів влади, бізнесу і суспільства, комерційних і некомерційних організацій, їх ресурсів, створюють умови для отримання кількісно вимірних результатів управління, тобто сприяють підвищенню ефективності управління розвитком конкурентоздатності регіону.

Слід зазначити, що цілі першого і другого рівня (рис. 1) є типовими для всіх шляхів формування конкурентоздатності, але при виборі одного з них, наприклад, інноваційного, вони наповнюються специфічним "інноваційним" змістом за рахунок розробки конкретних заходів (цілей) третього рівня. Так, наприклад, розробка пріоритетів інноваційного розвитку (S_3.1.) пов'язана з вибором найважливіших "точок зростання" економічної і науково-технічної сфери регіону. Цей вибір повинен здійснюватися з врахуванням мультиплікативного і зовнішнього ефектів, найбільшої віддачі (доданої вартості) від обмежених ресурсів, поєднання виробництв з різним життєвим циклом, масштабів загроз і потенціалів регіону та інших чинників.

Розвиток інноваційної інфраструктури і інституційної бази (S_1.5) визначається необхідністю комерціалізації наукових розробок, фінансування і підтримки інноваційної діяльності. Він пов'язаний із створенням регіональної інноваційної системи, яка включає розробку патентно-ліцензійної, консультаційної і навчальної інфраструктури, створення ринку новинок, венчурних фондів і програм, кредитно-фінансових механізмів (лізинг, факторинг, франчайзинг, тощо), розвиток банків, страхових компаній, фондового ринку, регіональних, міжрегіональних і міжнародних структур (інноваційно-впроваджувальних центрів, технопарків, мережевих структур, тощо). Інноваційний розвиток вимагає створення адекватної законодавчої бази державного і регіонального рівнів, що передбачає податкові, митні, амортизаційні пільги виробникам і споживачам інноваційної продукції, захист інтелектуальної власності, розвиток інститутів венчурної діяльності.

Підвищення доходів населення (S_2.1) засноване на зростанні рівня заробітної плати працівників і її легалізації, на стимулюванні створення нових робочих місць з високими доходами (технологіями), зниженні тарифів і споживчих цін і інших заходів. Висока заробітна плата стимулює не лише зростання купівельного попиту, але і впровадження технічних новин, що забезпечують економію витрат живої праці.

Розробка стратегії інноваційного розвитку (S_4.2.) пов'язана з реалізацією стратегії розвитку регіону для зниження невизначеності зовнішнього середовища корпорацій, з розділенням політичних, стратегічних і комерційних ризиків між державою і фірмами, і прийняття державою на себе політичних і стратегічних ризиків, з формуванням цільових установок бізнесу на інноваційний розвиток і розробкою інноваційних стратегій підприємств.

Конкурентоздатність регіону забезпечує зростання економіки на шляху інноваційного розвитку. Тому в сучасних умовах підвищення конкурентоздатності стає однією з головних стратегічних цілей економічного розвитку регіонів і країни в цілому.


Григорчук Олена Павлівна

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка, м. Київ