Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут бізнесу та менеджменту центр розвитку освіти, науки та інновацій сучасні національні економічні моделі: проблеми та перспективи розвитку
| Вид материала | Документы |
- Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2382.48kb.
- Самарський інститут бізнесу та управління центр розвитку освіти, науки та інновацій, 46.93kb.
- Самарський інститут бізнесу та управління вища школа менеджменту центр розвитку освіти,, 48.35kb.
- Інформаційний лист Кримський інститут бізнесу та Університет економіки та управління, 33.12kb.
- Самарський інститут бізнесу та управління кримський інститут бізнесу центр розвитку, 3314.77kb.
- Кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій, 2767.5kb.
- Міністерство освіти та науки автономної республіки крим центр розвитку освіти, науки, 3640.99kb.
- Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 2681.19kb.
- Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3659.85kb.
- Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3615.59kb.
МІЖНАРОДНА КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ ДЕРЖАВ В КОНТЕКСТІ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ Важливим напрямом розвитку країни в сучасних умовах є її ефективна інтеграція до світового економічного простору. З метою якнайефективнішого використання усіх можливостей глобальної системи господарських зв’язків, керівництво країни має усвідомлювати, що успіх зовнішньоекономічної політики держави значною мірою залежить від раціонального поєднання загальнодержавних пріоритетів з урахуванням глобалізованого характеру світової економіки [1, 2]. З огляду на це важливість дослідження міжнародної конкурентоспроможності держав в контексті глобалізації та формування на базі цього дослідження рекомендацій щодо підвищення конкурентоспроможності економіки на даний момент визначає актуальність теми даної доповіді. Глобалізація визначає зміну економічних та інших відносин між країнами: через частку експорту у ВВП, обсяг припливу і відтоку прямих та портфельних іноземних інвестицій, розмір введення-виведення грошових потоків, пов'язаних з міжнародною передачею товарів та технологій [3, c.125-136]. За умов глобалізації міжнародна конкурентоспроможність держави представляє її здатність створити сприятливі умови для розвитку вітчизняної економіки, використовуючи недорогі стратегії, сформовані досвідом світової економіки. Саме така активність держави створює можливості для збільшення продуктивності праці робочої сили, забезпечуючи таким чином проникнення на зовнішні ринки, отримання громадянами доходів (що підвищує купівельну спроможність населення в цілому та забезпечує збільшення обсягів ринку споживання), отримання додаткових доходів до бюджету, економічне зростання і створення збалансованого та стабільного соціально-економічного середовища. Міжнародну конкурентоспроможність держави можна визначити як здатність держави в умовах вільної конкуренції виробляти товари й надавати послуги, що задовольняють вимоги світового ринку, реалізація яких збільшує добробут країни в цілому і й окремих її громадян [4, c.17-18]. Рівень міжнародної конкурентоспроможності держави фактично показує взаємозалежність між внутрішніми і зовнішніх економічними відносинами [4, 5]. Найсуттєвішу роль у підвищенні конкурентоспроможності країни в умовах глобалізації відіграє обсяг прямих іноземних інвестицій, ефективними в цьому сенсі, на думку автора, є лише ті інвестиції, які націлені на реальний сектор, продуктивне, орієнтоване на експорт виробництво. Отже, конкурентоспроможність країни знаходиться у функціональній залежності від обсягу прямих іноземних інвестицій, використаних на забезпечення національних конкурентних переваг, інтересів і пріоритетів та відображає інвестиційну привабливість країни. І саме такі інвестиції мають найвищий пріоритет для інвестора, тому, що їх реалізація матиме максимальне сприяння з боку держави та буде максимально прибутковим, через потенціал реалізації конкурентних переваг підприємств, галузей та економіки країни в цілому. Дана взаємовигідна, за своєю суттю, співпраця між державою, інвестором та виробником вимагає прийняття національної політики на підтримки промисловості та експортних галузей, державної підтримки компаній-експортерів з використанням таких інструментів, як податкові пільги, субсидії, ліцензії тощо. Основний результат такої співпраці – консолідація інноваційного та технологічного потенціалу країни для найкращого його позиціювання в світі. У перспективі це призведе до консолідації здібностей для інноваційного розвитку [5]. Аналізуючи проблематику конкурентоспроможності України в умовах глобалізації слід виділити основні фактори, що негативного відображаються на ефективності економіки країни:
Досліджуючи досвід Центральної та Східної Європи показує [2, 6], що можна стати конкурентоспроможними на основі певних зусиль, що були згруповані та узагальнені автором доповіді (рис.1). Лише комплексна робота за всіма, зазначеними на рисунку напрямками дозволить створити середовище для формування та розвитку конкурентних переваг держави в сучасному глобалізованому світі. Автором, на основі аналізу теоретичної і практичної бази стосовно проблематики конкурентоспроможності економіки в умовах глобалізації, сформульовано наступні рекомендації щодо підвищення конкурентоспроможності України в сучасних умовах:
 Рисунок 1 – Шляхи забезпечення міжнародної конкурентоспроможності в умовах глобалізації
В доповіді сформовано основні шляхи розвитку конкурентоспроможності та сформульовано рекомендації щодо підвищення конкурентоспроможності України в сучасних умовах. Як висновок даної роботи слід відзначити, що за умов глобалізації процвітання країни залежить від реалізації її конкурентних переваг на міжнародних ринках, тому і питання забезпечення конкурентоспроможності економіки, виділення та підтримки конкурентних переваг як країни в цілому, так і окремих її регіонів, галузей, підприємств, як фактору активізації природно-ресурсного та економічного потенціалу національної економіки має стати пріоритетом для української держави. Використана література
к.е.н. Сардак Сергій Едуардович Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, м. Дніпропетровськ Соціально-економічне підґрунтя ефективного управління розвитком людських ресурсів В сучасних умовах розвитку суспільства досягнення позитивних результатів суб’єктами господарювання, країнами та міжнародними організаціями виявляється можливим за рахунок усвідомленого управління розвитком людських ресурсів спрямованого на підвищення їх конкурентоспроможності та якості праці. Управління розвитком людських ресурсів передбачає їх пошук, набір, відбір, виховання, освіту, підготовку, навчання, підвищення кваліфікації, переміщення, виведення із трудового процесу. І з урахуванням розгортання загальносвітових тенденцій інтернаціоналізації, інтелектуалізації, інформатизації, комп’ютеризації, гомогенізації та глобалізації, а також внаслідок ускладнення управлінських, фінансових, виробничих та комерційних технологій, управління розвитком людських ресурсів вимагає удосконалення науково-методичних основ і постає актуальною проблемою сьогодення. У світовій економіці в цілому сформована система управління розвитком людських ресурсів, яка складається із різного роду суспільних інститутів. Дане питання розглянуто у роботах зарубіжних вчених: М. Армстронга, Г. С. Беккера, К. Гриффіна, О. П. Єгоршина, М. Кастельса, А. Я. Кібанова, А. Сена, Ч. Хенді, Т. Шульца, а також у працях таких українських дослідників як: Н. І. Верхоглядової, О. А. Грішнової, О. М. Левченко, Е. М. Лібанової, В. Г. Никифоренко, Л. В. Шаульської. Існуючий світовий досвід визначає ефективні форми управління розвитком людських ресурсів і наголошує на необхідності створення потужного соціально-економічного підґрунтя для їх реалізації. Але в національних економіках існує багато несприятливих чинників для реалізації надбань світової економічної думки в сфері управління розвитком людських ресурсів. Тому розглянемо низку проблемних соціально-економічних факторів, що перешкоджають ефективному управлінню розвитком людських ресурсів, на прикладі економіки України. Зменшення кількості людських ресурсів. Якщо максимальна кількість наявного населення в незалежній Україні у 1993 р. складала 52,244 млн. осіб, то на початку 2010 р. вона становила вже 45,963 млн. осіб, що свідчить про втрату за 17 років понад 12% людських ресурсів [5]. Це відбувається як внаслідок від’ємного приросту населення (що спостерігається з 1991 р.) [5] так і в силу великих масштабів зовнішньодержавної еміграції (за експертними оцінками поза територією України проживає 5-6 млн. її громадян переважно працездатного віку та кваліфікованих) [4]. Погіршання якості людських ресурсів. Насамперед, це старіння населення (з 1991 р. зменшується частка населення від 0 до 14 років, від 15 до 24 років, від 25 до 44 років) [5], погіршення стану здоров’я (спостерігається стабільна загальна кількість захворювань при зменшенні чисельності населення і навіть зростає кількість новоутворень, хвороб системи кровообігу, хвороб органів дихання, хвороб сечостатевої системи), погіршення здібностей до навчання у значної частини молоді. Низька якість системи охорони здоров’я. А саме, це зменшення кількості лікарняних закладів (з 1991 р. по 2009 р. на 1,1 тис.) [5], проблеми розвитку санаторно-курортних та оздоровчих закладів (зменшується кількість санаторіїв та пансіонатів з лікуванням, санаторіїв-профілакторіїв, будинків і пансіонатів відпочинку, баз та інших закладів відпочинку), відсутність дієвих зрушень у сфері реформування системи охорони здоров’я (гальмування змін у системі медичного страхування та діяльності сімейних лікарів, слабка робота щодо профілактики захворюваності населення, низька активність у сфері задіяння нових технологій медичного обслуговування). Зменшення питомої ваги обсягу наукових і науково-технічних робіт у ВВП. Дана негативна тенденція спостерігається протягом останніх років. Наприклад, якщо у 1990-1991 рр. в Україні питома вага обсягу виконаних наукових і науково-технічних робіт у ВВП становила близько 3%, у 1996 р. – 1,36%, то у 2009 цей показник дорівнював 0,95% [5]. Дана обставина є негативною не тільки за своєю динамікою, але і за обсягом, тому що економічно розвинуті країни за цим напрямом витрачають 3,5-2%. Низький обсяг питомої ваги виконаних наукових і науково-технічних робіт у ВВП України підриває конкурентоспроможність країни та демотивує винахідницьку та творчу активність людських ресурсів. Низька інноваційна активність підприємств. Питома вага підприємств, що займалися інноваціями в Україні неухильно щорічно зменшується (наприклад, з 18,0% у 1996 р. до 12,8% у 2009 р.) [5]. Проте в економічно розвинутих країнах цей показник становить 15-27%, досягаючи 60-70% [1]. Ця обставина свідчить про зниження наукового потенціалу, зменшення раціоналізаторської і виробничої активності працівників, небажання власників розвивати виробництво що й призводить до втрати конкурентоспроможності вітчизняних товарів і послуг. Загострення протиріч у системі освіти. У вітчизняній системі освіти визріла купа професійних, фінансових та організаційних проблем які потребують наукового вивчення та управлінського розв’язання. Насамперед, це відсутність стратегічної концепції освіти, невизначеність форм та обсягів оплати за навчання та супутні освітні послуги, низька якість освіти та матеріально-технічного оснащення у певних учбових закладах, низький рівень оплати праці у сфері освіти, розрив спадкоємності наукових шкіл та наукових кадрів найвищої кваліфікації, інтелектуальна еміграція, розрив зв’язків з виробництвом та складність апробації наукових результатів, низька дисципліна відвідування занять студентами внаслідок їх підробіток та відчуття недоцільності поглиблення фахових знань. Ці аспекти не сприяють прагненню молоді до опанування знань, отримана кваліфікація виявляється не завжди затребуваною та придатною до практичного задіяння випускників у трудовому процесі й потребує тривалого адаптаційного періоду, а в цілому погіршує якість людських ресурсів. Низький рівень життя населення. Обсяг, структура та співвідношення оплати праці, прожиткового мінімуму, мінімальної, середньомісячної номінальної, середньомісячної реальної, максимальної заробітної плати, мінімальної та максимальної пенсії, доходів і витрат населення суттєво відрізняються від показників економічно розвинутих країн. За провідним світовим показником людського розвитку – індексом людського розвитку (ІЛР), який враховує індекс тривалості життя, індекс рівня освіти та індекс скоригованого реального ВВП на душу населення Україна протягом останніх десяти років обіймає 70-83 місця з понад 162-179 країн респондентів (згідно звіту ООН у 2008 році за наслідками діяльності протягом 2006 року у моніторингу Україна знаходилась на 83 місці із 179 країн) [2]. Відповідно можна констатувати складність реалізації людського потенціалу людини-працівника. Неузгодженість, мінливість та неефективність законодавства. Даний фактор сприяв і продовжує сприяти системним порушенням і злочинам у сфері правового захисту власності, неефективному використанню державної власності, зменшенню кількості державних (до 10%) [5] та великих підприємств (до 0,5%) [5], активізації рейдерства, поширенню інтелектуального піратства. Високий ступінь тінізації національної економіки та низька правова дисципліна у суспільстві. За експертними оцінками тіньовий сектор національної економіки складає від 40 до 70%, що зменшує необхідність розвитку людських ресурсів зі сторони підприємців і відволікає трудові ресурси у тіньову зайнятість. Посилення руйнівного впливу міжнародної конкуренції на національну економіку країни. Даний фактор на науковій основі визначено Постановою Президії НАН України “Виклики ХХІ століття економіці і суспільству України”, де наголошується, що на початку ХХІ ст. в глобальному вимірі відбулося посилення та переорієнтація процесів економічної транснаціоналізації, а масштаби подібних перетворень стали настільки значними, що, національні економіки окремих держав та вплив на них з боку урядів поступово почали втрачати своє значення в традиційному його розумінні, а національні еліти виявилися нездатними здійснити соціальні реформи і мінімізувати диференціацію, що призводить до втрати нацією перспектив і надій щодо закріплення ліберально-демократичних цінностей [3]. На підставі розгляду вищенаведеного матеріалу, можна зробити висновок про те що для ефективного управління розвитком людських ресурсів в країнах повинно існувати сприятливе соціально-економічне підґрунтя у вигляді узгодженої національної законодавчої, наукової, інноваційної, інвестиційної, освітньої, структурної, фінансової, соціальної та зовнішньоекономічної політики в системі державного управління. А головним стратегічним орієнтиром має постати побудова соціально справедливої системи реалізації людського потенціалу громадян на різних управлінських рівнях за рахунок поєднання зусиль тріади – “держава, наука, бізнес”. Література:
Хмара М.П. Аспирантка Института международных отношений Киевского национального университета им. Т. Шевченка РОЗВИТОК КЛАСТЕРНИХ ІНІЦИАТИВ В УКРАЇНІ В УМОВАХ ГЛОБАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ Інтеграція української економіки у світову економічну систему не може відбутися за умови ігнорування світових тенденцій, результатом якої є поява інтегрованих структур. Від пріоритетів, обраних державою у сфері підтримки інтеграційних процесів у підприємництві, залежатиме місце країни в системі світогосподарських зв’язків та її міжнародна конкурентоспроможність. Досвід організації кластерів в Україні напрацьовано проектом Департаменту Міжнародного розвитку Великобританії (DFID-Department for International Development) „Розвиток приватного сектору”, у межах якого, починаючи з 2003 року, надавалася допомога для удосконалення бізнес-середовища у Житомирській, Одеській та Харківській областях. За чотири роки функціонування проекту у цих регіонах створено такі кластери, як „Українська асоціація каменю” (Житомир), „Одеські вина”, „Харківська асоціація виробників устаткування машин”, які на сьогодні успішно розвиваються. Державну стратегію регіонального розвитку України до 2015 року затверджено постановою КМУ від 21.07.2007. року. Цей документ визначив умови для підвищення конкурентоспроможності регіонів ”реструктуризацію економічної бази окремих регіонів та створення умов для диверсифікації на новій технологічній основі”. Відмінною рисою цього документу є те, що державна підтримка у вигляді збільшення обсягу інвестицій в окремі галузі економіки та реалізації інновацій сфокусована на двох основних видах регіонів тих, де ”необхідно реструктурувати традиційні галузі з критично високим рівнем зношеності основного капіталу та наявністю ризиків виникнення техногенних катастроф національного масштабу ”, а також “регіонах, які мають досвід роботи із створення наукоємних та високотехнологічних продуктів”. У цих регіонах держава сприятиме інноваційному розвитку та забезпечуватиме проведення досліджень та розробок з використанням останніх науково-технічних досягнень шляхом:
В Концепції Державної цільової економічної програми ”Створення в Україні інноваційної інфраструктури на 2008-2012 роки” зазначається, що виконання Програми дасть змогу “забезпечити розвиток мережі нових елементів інноваційної інфраструктури - високотехнологічних кластерів”. Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2015 року передбачає створення ”науково - виробничих кластерів” у м. Києві, Київській та Львівській областях. Стан кластеризації в Україні можна характеризувати як початковий, тому проаналізуємо його. Індекс інноваційного розвитку, розрахований як інтегральний показник середньозваженого значення регіональних часток інноваційної активності підприємств, реалізованої інноваційної продукції та наукових організацій у відповідних загальноукраїнських показниках, згрупований за методом рівних відстаней, дає наступну картину (табл. 1). Місто Київ за ІІР (Індекс інноваційного розвитку) лідирує з великим відривом від наступної групи областей, яких налічується всього чотири. Друга група об’єднує десять областей з середнім показником інноваційного розвитку. І остання група – об’єднує 7 областей та місто Севастополь. Вона має досить низький інноваційний розвиток. Якщо виходити з того, що стабільний розвиток розпочинається, коли щільність ознак явища певної якості досягає 20% і вище, то цьому стану відповідає тільки місто Київ. Отже, Україна ще дуже далеко знаходиться від цього рівня, адже середній показник знаходиться у межах 5-7%. Таблиця 1 Інноваційний розвиток регіонів України
|