Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут бізнесу та менеджменту центр розвитку освіти, науки та інновацій сучасні національні економічні моделі: проблеми та перспективи розвитку
| Вид материала | Документы |
- Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2382.48kb.
- Самарський інститут бізнесу та управління центр розвитку освіти, науки та інновацій, 46.93kb.
- Самарський інститут бізнесу та управління вища школа менеджменту центр розвитку освіти,, 48.35kb.
- Інформаційний лист Кримський інститут бізнесу та Університет економіки та управління, 33.12kb.
- Самарський інститут бізнесу та управління кримський інститут бізнесу центр розвитку, 3314.77kb.
- Кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій, 2767.5kb.
- Міністерство освіти та науки автономної республіки крим центр розвитку освіти, науки, 3640.99kb.
- Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 2681.19kb.
- Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3659.85kb.
- Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3615.59kb.
ГЕНЕЗИС НАУКОВОЇ ДУМКИ ЩОДО МІСЦЯ РЕГІОНУ У ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ Одним із впливових та ефективних інструментів прискорення розвитку регіональних господарських систем та економіки держави в цілому залишається зовнішньоекономічна діяльність. Безумовно, основною тенденцією, котра панує у системі міжнародних економічних відносин є глобалізація, але при цьому вона супроводжується глибокою регіоналізацією світової економіки. Національна самостійність стає не просто об’єктивним явищем, але і явищем, що визначає обличчя сучасної економічної облаштованості країн [4]. За цих обставин регіон стає головним суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності зі своїм комплексом зв’язків та своїм унікальним потенціалом, формування якого зумовлено, як зовнішніми так і внутрішніми факторами. При цьому основним визначальним рушієм розвитку зовнішньоекономічних відносин стає регіональний, локальний рівень, а не державний. Це зумовлює необхідність переорієнтації організації зовнішньоекономічної діяльності на потенціал кожної окремої регіональної економічної системи з урахуванням її матеріально-технічної бази, виробничого потенціалу, природо-ресурсного потенціалу, географічного розташування та інше. При використанні такого підходу до зовнішньоекономічної діяльності вона може стати каталізатором прискореного економічного розвитку як регіонів так і держави в цілому, але, нажаль, сьогодні регіональному рівню в зовнішньоекономічній діяльності не приділяється достатньо уваги. Загальносистемним представленням про розвиток світової економіки і зовнішньоекономічного співробітництва присвячені роботи економістів К. Акамацу, Р. Вернона, Дж. Даннінга, Р. Джонса, Д. Дорнбуша, М. Кастельса, В. Леонтьєва, Б. Оліна, Д. Рікардо, Т. Рибчинського, П. Самуельсона. Різні аспекти формування і розвитку зовнішньоекономічних зв’язків знайшли відображення в дослідженнях вчених: Є. Ф. Авдокушина, І. Т. Балабанова, А. І. Балабанова, М. П. Бутка, Л. Б. Вардомського, М. І. Долішнього, Е. Г. Кочетова, В. К. Ломакіна, Ю. В. Макогона, Є. Ф. Прокушена, В. В. Третьяк, М. П Бутко. Однак на рівні регіону процес формування зовнішньоекономічних зв’язків на сьогоднішній день предстає як недостатньо досліджена в науковому плані проблема. На сучасному етапі розвитку економіки України, актуальною залишається проблема вивчення регіону, як активного і домінуючого учасника розвитку зовнішньоекономічної діяльності країни. При цьому, якщо питання позитивного впливу активізації зовнішньоекономічної діяльності кожного окремого регіону на економіку країни вивчалося, то аспект ефективної зовнішньоекономічної діяльності регіону, як рушій його економічного розвитку та розвитку країни в цілому не розглядався взагалі. Крім класичних визначень в економічній літературі зустрічається інша група визначень поняття «регіон», яка в свою чергу базується на тому, що зовнішньоекономічні зв’язки виникають на основі спеціалізації регіону, що являється проявом територіального розподілу праці і закріпляє визначені галузі виробництва за визначеними регіонами країни. Саме територіальний розподіл праці являє собою механізм, який забезпечує єдність регіону і світового господарства [1]. У ряді визначень, які приведено в економічній літературі, вказується на зв’язок регіону з зовнішнім середовищем. Так, в розумінні В. А. Долятовського, регіон – це складний територіально-економічний комплекс, який має обмежені внутрішні ресурси, свою структуру виробництва, певні потреби і зв’язки з зовнішнім середовищем [2]. А. І. Гаврілов, трактуючи регіон як цілісну систему з своєю структурою, функціями, історією, культурою, умовами життя населення, також акцентує увагу на зв’язках регіону з зовнішнім середовищем [3]. Глобалізація міжнародних відносин призводить до стирання кордонів між внутрішнім ринком та світовим, внаслідок чого окремі регіони країн світу стають більш незалежними та більш активними у своїх зовнішньоекономічних зв’язках, що і призводить до регіоналізації світової економіки. На думку А. Раллє для розуміння функціонування сучасної економіки локальний рівень настільки ж важливий, як і глобальний. При цьому нова особливість локалізації полягає в тім, що сьогодні регіони характеризуються не тільки наявністю пасивних ресурсів (сировини, промислового і сільськогосподарського виробництва), відповідно до теорії порівняльних переваг, але і наявністю ресурсів, створюваних регіоном у результаті політики місцевого розвитку [1]. Вищезазначені зміни, що склалися обумовлюють необхідність розробки нової політики організації зовнішньоекономічної діяльності України, яка б базувалась на побудові раціональних відносин між державою та регіоном. В зв’язку з цим однією з головних цілей регіональної економіки стає підвищення її ефективності та розвиток шляхом перетворення зовнішньоекономічної діяльності у найважливіший фактор економічного росту регіональної господарської системи. Опора на регіони в Україні розглядається як стратегічна ціль,що цілком з’ясовно. Як складова частина зовнішньої політики України, зовнішньоекономічна діяльність регіонів здатна зробити реальний вплив на формування і реалізацію зовнішньополітичного курсу країни, наповнюючи при цьому конкретним змістом зовнішньоекономічні зв’язки. Практика показує, що централізація управління зовнішньоекономічними процесами приводить до гальмування їх розвитку, ускладнюючи оперативне реагування внаслідок швидкості змін на економічне середовище регіону і ситуації у країнах, його партнерах із зовнішньоекономічній діяльності. Крім того, в умовах перехідного періоду зовнішньоекономічні зв’язки виступають одним з факторів стабільності і розвитку, забезпечення і збереження економічного потенціалу, задоволення потреб внутрішнього ринку в продуктах харчування і інших споживчих товарах, створення додаткових робочих місць, поповнення бюджетів всіх рівнів [1]. Достатній ступінь свободи регіонів є необхідним компонентом, що створює можливості виходу регіонів на світові ринки та робить їх конкурентоспроможними. А це, в свою чергу, дає імпульс їх економічному розвитку, з одного боку і створює передумови для виходу з кризи для вітчизняної економіки в цілому, з іншого. Розширення прав регіонів у зовнішньоекономічній сфері сприяє активізації діяльності всіх виробничо-комерційних структур, незалежно від ступеня їх участі в зовнішньоекономічній діяльності. Це пояснюється тим, що учасники зовнішньоекономічної діяльності зв’язані коопераційними зв’язками з виробництвами і підприємствами інфраструктури, від діяльності яких залежить результативність зовнішньоекономічної діяльності. В свою чергу, розвиток зовнішньоекономічної діяльності на одному підприємстві обумовлює розвиток діяльності інших підприємств; разом з розвитком виробництва розширюється і його інфраструктура. Внаслідок цього, розвиток зовнішньоекономічної діяльності спричиняє підйом виробництва інших підприємств не тільки даного регіону, але і в інших регіонах по лінії господарських зв’язків. Таким чином, ми бачимо, що набуття зовнішньоекономічною діяльністю країн регіональних основ є об’єктивно спричиненою зміною світової економіки. В Україні у розрізі регіональної економічної політики – стимулювання розвитку зовнішньоекономічної діяльності кожного окремого регіону з урахуванням його унікального потенціалу може слугувати каталізатором економічного росту як регіону так і країни в цілому. В статті свідомо не розглядається такий компонент зовнішньоекономічної діяльності як залучення прямих іноземних інвестицій, розвиток прикордонного та транскордонного співробітництва. Цьому напрямку будуть присвячені окремі дослідження. Розширення безпосередньої участі регіонів у зовнішньоекономічній діяльності є сьогодні одним з найважливіших факторів, здатних вплинути на зміст і форми входження України у світогосподарські зв’язки. Тому на даному етапі важливим є сприяння децентралізації зовнішньоекономічної діяльності та переведення її у площину регіональних інтересів кожної області, що уможливлює використання унікального потенціалу кожного регіону, як господарської системи і може стимулювати економічний розвиток, як самого регіону так і країни в цілому. Список використаних джерел 1. Третяк В.В. Розвиток регіональних зовнішньоекономічних зв’язків: питання теорії та практики: монографія / НАН України. Ін-т економіко-правових досліджень.— Донецьк: ТОВ «Юго-Восток, Лтд», 2005.— 331 с. 2. Долятовский В. А. Зарубежный опыт комплексного развития регионов // Регионология.– 1994.– № 2–3.– С. 149–156. 3. Гаврилов А. И. Региональная экономика и управление: Учеб. пособие для вузов.– М: ЮНИТИ-ДАНА.– 2002.– 239 с. 4. Ларионова Н. А. Оценка факторов интенсивности внешнеэкономической деятельности региона // Вестник СевКавГТУ. Серия «Экономика».– 2003.– № 2 (10).– С. 5–8. Зарапіна Юлія Едуардівна Інститут світової економіки та міжнародних відносин Національної академії наук України м. Київ ЗАГАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇ ЗМІН У ПОЛІТИКАХ ПОДОЛАННЯ НЕРІВНОСТІ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ Процес глобалізації вносить свої корективи до загальноприйнятих та типових моделей соціальної політики. Одним із важливих завдань є вчасна адаптація цих політик до викликів глобалізації задля захисту усіх верств населення. Так, Ісаченко Т.М. говорить, що в умовах глобалізації особливу пильно виконувати такі аспекти соціальної політики як: «соціальний захист, соціальний діалог, соціальне вирівнювання та нові категорії соціального забезпечення» [2, 76]. Нас особливо цікавить аспект соціального вирівнювання, який можна звести до заходів перерозподілу доходів громадян за допомогою податків, трансфертів на користь малозабезпечених груп населення задля боротьби з бідністю. Токарський Т. наводить ще одну особливість високорозвинених країн при формуванні політик подолання нерівності: податки є відносно високими, але їх розміри корелюють з розмірами видатків [4, 359]. Для країн з високим рівнем доходів та економічного розвитку (наприклад, країни ОЕСР) є досить вагомим державний сектор як складова соціальної політики. Цю тезу підтверджують дані, що у країнах з розвиненою економікою існує пряма залежність між рівнем соціальних індикаторів країни та обсягами перерозподільної діяльності держави. Окрім того, підвищення рівня доходів індивіда може супроводжуватися підвищенням податків, а отже і перерозподілу на користь усього суспільства. Дегтярь Л. називає три сектори у механізмі соціальної політики країни: державний, приватний та благодійний [1, 43]. І в сучасному світі йде процес «приватизації соціальної галузі» [1, 48]. Прикладом цього можуть бути збільшення ролі приватного сектору як то Програми умовних готівкових трансфертів (The Conditional Cash-transfer Programme) [5, 8]. Характерна риса програми – надання допомоги (у грошовому чи натуральному вигляді) найбіднішим групам населення, коли ті опиняються у певних умовах (віддають дітей до школи, чи потребують медичного обслуговування і т.п.). Ці програми набувають все більшого поширення у сучасних умовах. Загалом виділяють чотири ступені розвитку соціального забезпечення [6, 52]. На першій, на початку двадцятого століття, піклування про індивіда було справою сім’ї чи доброчинних організацій. Другу стадію пов’язують із державою добробуту, коли на боротьбу з бідністю вийшла держава. Для третьої була характерною співпраця держава із приватним сектором. На сучасному четвертому етапі держава віддає значну частину соціального забезпечення прибутковим та некомерційним організаціям. Проблемою цього етапу є вимірювання ефективності такої роботи. Якщо на попередньому етапі держава могла перевірити її за допомогою звітів приватних організацій-партнерів, то тут ми маємо справу з відсутністю категорії прибутку як такої. Якщо попередні етапи проведення соціальних політик були переважно на відповідальності держави, то зараз мова йде про «реформування держави добробуту знизу догори» [6, 53]. Таким чином, ми можемо стверджувати, що в умовах глобалізації роль соціальних політик (у тому числі – подолання нерівності) є досить високою у суспільствах. Різниця лише у тому, що у розвинених країнах вони є активною та доволі ефективно діючою практикою, а у країнах з низьким рівнем розвитку – доволі бажаною складовою економіки. Як відомо, соціальна допомога не є у прямій залежності від економічного зростання, хоча звісно залежить від нього. У цих умовах красномовним є приклад країн з низьким рівнем доходів та розвитку, які долають нестачу цільових коштів за допомогою розробки та впровадження нових програм (наприклад, програми у Камбоджі, Філіппінах та Бангладеші). Ці дії можна віднести до новітнього вищезгаданого четвертого рівня. Серед високорозвинених країн ОЕСР можна згадати приклад США та Британії, у яких першими почали впроваджуватися програми соціального підприємництва задля подолання бідності. Список використаних джерел:
Аспірант Зюзгіна Анна Сергіївна Гадзіна Дмитро Олександрович Державний університет інформатики і штучного інтелекту м. Донецьк УКРАИНА В МЕЖДУНАРОДНЫХ СРАВНЕНИЯ: АНАЛИЗ ВОЗМОЖНОСТЕЙ ВЕДЕНИЯ БИЗНЕСА Анотация. В статье анализируется показатель глобальной конкурентоспособности на основе исследований Всемирного Экономического Форума. Определены основные показатели, характерные для украинской деловой среды. Проведен сравнительный анализ позиций Украины и других стран мира. Анотація. У статті аналізується показник глобальної конкурентоспроможності згідно дослідженні Всесвітнього економічного форуму. Зазначені базові показники , що характерні для українського бізнес середовища. Проведено порівняльний аналіз позицій України та інших країн світу. Ключевые слова: глобальная конкурентоспособность, конкурентоспособность бизнеса, малый и средний бизнес. Актуальность проблемы исследования. Украина является молодой независимой страной (всего 20 лет). За годы своей независимости наша страна показывала как положительную, так и отрицательную динамику роста. Причиной этому были многие и разные факторы. Наша страна обладает многими ресурсами: начиная от больших залежей полезных ископаемых (уголь, руда) и заканчивая огромным человеческим потенциалом (идеи, новации, достижения). Однако при всех конкурентных преимуществах Украина остается более аграрной развивающейся страной, и в рейтинге глобальной конкурентоспособности стран занимает 89 место (2010г.), хотя в 2008 занимала 72. Поэтому и ставится задача рассмотреть причины такой неразвитости страны и найти механизми решения этой задачи. Цель исследования. Целью данного исследования являлось определение конкурентных позиций украинского бизнеса согласно Индексу глобальной конкурентоспособности и выроботка рекомедаций по повышению уровня его конкурентоспособности. Изложение основного материала. Прежде всего, следует рассказать о самом индексе глобальной конкурентоспособности страны (GCI) и конкурентоспособности бизнеса (BCI), как составляющей части этого индекса. Рейтинги конкурентоспособности основаны на комбинации общедоступных статистических данных и результатов опроса руководителей компаний[2]. Основным средством обобщенной оценки конкурентоспособности стран является Индекс глобальной конкурентоспособности (GCI). Показатель GCI составлен из 12 слагаемых конкурентоспособности, которые детально характеризуют конкурентоспособность стран мира, находящихся на разных уровнях экономического развития. Этими слагаемыми являются: Качество институтов, Инфраструктура, Макроэкономическая стабильность, Здоровье и начальное образование, Высшее образование и профессиональная подготовка, Эффективность рынка товаров и услуг, Эффективность рынка труда, Развитость финансового рынка, Технологический уровень, Размер внутреннего рынка, Конкурентоспособность компаний и Инновационный потенциал [3]. Для нашего анализа конкурентоспособности бизнеса мы выберем 6 слагаемых, а именно: «Инфраструктура», «Развитость финансового рынка», «Технологический уровень», «Размер внутреннего рынка», «Конкурентоспособность компаний», «Инновационный потенциал» [4]. Для анализа текущей позиции Украины согласно индеку, корректного сравнения с другими странами, а так же для выработки рекомендаций, выбраны страны схожие с Украиной по размеру территории, населению и др. показателями. Представим доли ВВП этих стран, чтобы можно было судить о структуре экономики этих стран. Таблица 1 Доли ВВП сравниваемых стран %
Таким образом, мы видим, что при почти одинаковых структурах ВВП позиции стран по GCI сильно отличаются. Германия занимает 5 место, Франция – 15, Польша – 39, Украина – 89. В таблице 2 приведены показатели развития определенных отраслей в экономике четырех государств. Эти 12 показателей раскладываются еще на 111 показателей. Из которых в Украине конкурентными остаются только 16 (в 2009 г. их было 23), в то время как в Германии их 40, Франции 32, Польше 17. Таблица 2 Показатели стран согласно GCI [4]
Из этих 16 показателей на функциональность бизнеса непосредственно влияют: качество железнодорожной инфраструктуры (25 место), по количеству абоннентов мобильной связи (34 место), показатель юридической свободы (6 место), показатель размера внутреннего рынка (37), показатель размеров зарубежных рынков (37), показатель затрат на принудительное сокращение кадров (21 место), показатели оплаты труда и производительности (26место) и способность к инновациям (37 место). Одним из приоритетных направлений повышения конкурентоспособности бизнеса является развитие малого и среднего бизнеса (МСБ):
Говоря о конкурентоспособности малого бизнеса как сложной, многоуровневой экономической категории, обусловленной, в основном, динамическими факторами ее обеспечения, следует рассмотреть основополагающую функцию хозяйственных единиц в современном постиндустриальном мире – их инновационную деятельность. Потребность инновационного развития вызвана двумя экономическими явлениями последнего десятилетия – глобализацией и неолиберализацией, которые в корне изменили организацию экономической жизни на мировом и национальном уровнях [2]. Следовательно, роль «технологического компенсатора» в таких условиях эффективно выполняет инновационно направлення деятельность МСБ и переход экономики на высшие производственно-технологические уровни. Инновационная деятельность является особым инструментом предпринимательства, создает новые ресурсы. Эффективность малого бизнеса в вопросах повышения инновационной активности заключается в локализации инновационных рисков на малых предприятиях и производства наукоемких уникальных мелкосерийных изделий, насыщение рынка экспериментальной продукцией. Согласно отчету Всемирного экономического форума – наиболее проблемные факторы для развития бизнеса в Украине, факторы которые приведенны на рисунке 1. Из рисунка видно, что для ведения бизнеса в Украине наиболее проблематичным секторами остаются «политическая нестабильность», «коррупция» и малый доступ к финансовым ресурсам.  Рис. 1. Факторы, негативно влияющие на ведение бизнеса [4] Выводы. Таким образом, низкие конкурентные позиции Украины на мировой арене можно изменить только при условиях высокоразвитых конкурентных отношений внутри страны. Повышение конкурентоспособности требует решения ряда заданий, среди которых первоочередными является: снижение материало- и энергоемкости производств; переориентация на наукоемкие и высокотехнологичные производственные процессы; повышение качества продукции, которая выпускается; изменение отраслевой промышленной структуры за счет снижения удельной части топливно-сырьевых отраслей; производство готовой продукции последних технологических уровней. Перечень ссылок
Кейван О.І., аспірантка Прикарпатський національний університет ім. Василя Стефаника, м. Івано-Франківськ |