Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут бізнесу та менеджменту центр розвитку освіти, науки та інновацій сучасні національні економічні моделі: проблеми та перспективи розвитку
| Вид материала | Документы |
- Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2382.48kb.
- Самарський інститут бізнесу та управління центр розвитку освіти, науки та інновацій, 46.93kb.
- Самарський інститут бізнесу та управління вища школа менеджменту центр розвитку освіти,, 48.35kb.
- Інформаційний лист Кримський інститут бізнесу та Університет економіки та управління, 33.12kb.
- Самарський інститут бізнесу та управління кримський інститут бізнесу центр розвитку, 3314.77kb.
- Кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій, 2767.5kb.
- Міністерство освіти та науки автономної республіки крим центр розвитку освіти, науки, 3640.99kb.
- Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 2681.19kb.
- Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3659.85kb.
- Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3615.59kb.
РІВНІ МІЖНАРОДНОЇ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ Конкурентоспроможність (в перекладі з латинської мови означає суперництво, боротьбу за досягнення найкращих результатів) — це сукупність властивостей певного об’єкту, яка підтверджує більш високу ступінь задоволення їм певної суспільної потреби в порівнянні з аналогічними об’єктами, що знаходяться в даному ринковому середовищі [4]. В дослідженнях міжнародна конкурентоспроможність розуміється в умовах конкуренції і через конкуренцію. При цьому розмежовуються поняття конкурентоспроможність продукції та конкурентоспроможність підприємства, конкурентоспроможність галузі та економіки, конкурентоспроможність регіону та країни [4]. Конкурентоспроможність продукції – вагомий критерій доцільності виходу підприємства на зовнішній ринок, умова ефективного проведення зовнішньоекономічних операцій і складова вибору засобів та методів виробничо-експортної діяльності, яка являє собою сукупність якісних і вартісних ознак продукції, що забезпечують задоволення конкретних потреб споживачів. Критеріями оцінки конкурентоспроможності продукції на зовнішньому ринку дослідники вважають фактори, які визначають його кон'юнктуру: наявність споживача даного виду продукції; кількість конкурентів, які випускають аналогічну продукцію; обсяги виробництва й реалізації продукції підприємств-конкурентів у цілому й у сфері діяльності українського підприємства; важливість для конкурентів «панування» на тому сегменті ринку, який опанований чи планується до «завоювання» вітчизняним підприємством; основні напрямки конкурентної боротьби на зовнішньому ринку; оцінка стратегічної діяльності конкурентів (контроль за каналами збуту та діяльністю підприємств-постачальпиків з мстою зниження рівня витрат); політика горизонтальної інтеграції (з метою виявлення можливостей проведення контролю та управління станом сектору певної галузі); розмаїття методів конкуренції (ціни, якість, технологічний рівень, дизайн продукції, сервісні послуги, імідж підприємства, товарний знак тощо); стабільність попиту на продукцію, яку має підприємство тощо [1, с. 278-279]. Міжнародна конкурентоспроможність підприємства виявляється в досягненні фірмою конкурентних переваг у міжнародному суперництві. Конкурентоспроможність підприємства зизначають насамперед його конкурентні переваги — унікальний актив фірми, можливості і резерви, які дають їй перевагу над конкурентами. Конкурентні переваги втілюються в товарах. Вони можуть бути технічні (інноваційні, науково-дослідні роботи), збутові (мережа дилерів, сервісні послуги, швидка доставка), виробничі (низька собівартість, якість продукції), маркетингові та ін. [6, с. 11; 3, с.47]. Сутність поняття національної конкурентоспроможності визначають як зумовлене економічними, соціальними і політичними факторами становище національного товаровиробника на внутрішньому й зовнішньому ринках [6-7]. Конкурентоспроможність країни в світовому господарстві на сьогодні визначається за двома авторитетними рейтингами: The World Competitiveness Yearbook та The Global Competitiveness Report. До 1996 року Інститут менеджменту (Institute of Management Development, IMD), що базується в Лозанні (Швейцарія) готував звіти про конкурентоспроможність економік країн світу в співпраці з аналітичною групою Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ), а з 1996 року ці дві організації випускають два різні дослідження. Інститут менеджменту (Institute of Management Development, IMD) в співдружності з дослідницькими організаціями у всьому світі проводить глобальне щорічне дослідження конкурентоспроможності країн світу – The World Competitiveness Yearbook. Під конкурентоспроможністю країни IMD розуміє здатність нації створювати і підтримувати середовище, в якому виникає конкурентоздатний бізнес. Кожна держава оцінюється на основі аналізу 331 критерію по чотирьох основних напрямах: стан економіки, ефективність уряду, стан ділового середовища і стан інфраструктури. Кожен з них включає п'ять чинників. Таким чином, загальний рейтинг конкурентоспроможності заснований на 20 різних індикаторах з чотирьох ключових аспектів економічного життя країни [8]. The World Competitiveness Yearbook, – щорічник світової конкурентоспроможності, – у ряді країн використовується для формування державної політики і визначення подальших дій уряду по підвищенню конкурентоспроможності національної економіки, а також стратегічних бізнес-рішень у великих компаніях. На сьогодні це одне з найповніших досліджень по проблемах конкурентоспроможності держав і регіонів. Методологія досліджень будується на аналізі і ранжируванні здатності держав створювати і підтримувати умови, в яких їх підприємства можуть ефективно конкурувати. При розрахунку рейтингу використовуються матеріали міжнародних організацій, серед яких ООН, СОТ, Всесвітній банк і інші, а також 57 партнерських інститутів по всьому світу. Бізнес-клімат в охоплених дослідженням країнах оцінюється на основі думки аналітиків, опитувань керівників великих корпорацій і фахівців. Рейтингування IMD здійснюється на основі зворотного співвідношення: дві третини – статистичні дані і одна третина – експертні оцінки. Всесвітній економічний форум готує щорічну доповідь і супроводжуючий його рейтинг глобальної конкурентоспроможності – The Global Competitiveness Report, який заснований на двох індексах: Індексі глобальної конкурентоспроможності (Global Competitiveness Index, GCI) і Індексі конкурентоспроможності бізнесу (Business Competitiveness Index, BCI) [2]. Рейтинги конкурентоспроможності ВЕФ засновані на комбінації загальнодоступних статистичних даних і результатів опитування керівників компаній – великого щорічного дослідження, яке проводиться Всесвітнім економічним форумом спільно з мережею партнерських організацій, – провідних дослідницьких інститутів і компаній в країнах, що аналізуються в звіті. Цього року більше 11000 лідерів бізнесу було опитано в 134 державах. Анкета складена так, щоб охопити широкий круг чинників, що впливають на бізнес-клімат. У звіт також включений детальний огляд сильних і слабких сторін конкурентоспроможності країн, що робить можливим визначення пріоритетних областей для формулювання політики економічного розвитку і ключових реформ. Основним засобом узагальненої оцінки конкурентоспроможності країн є Індекс глобальної конкурентоспроможності (GCI), створений для Всесвітнього економічного форуму професором Колумбійського університету Ксавьє Сала-і-Мартіном і уперше опублікований в 2004 році. Як запевняють представники ВЕФ, GCI постійно удосконалюється на підставі тестування і консультацій з провідними експертами. GCI складений з 12 показників конкурентоспроможності, які детально характеризують конкурентоспроможність країн світу, що знаходяться на різних рівнях економічного розвитку. Цими доданками є: «Якість інститутів», «Інфраструктура», «Макроекономічна стабільність», «Здоров'я і початкова освіта», «Вища освіта і професійна підготовка», «Ефективність ринку товарів і послуг», «Ефективність ринку праці», «Розвиненість фінансового ринку», «Технологічний рівень», «Розмір внутрішнього ринку», «Конкурентоспроможність компаній» і «Інноваційний потенціал». Україна в глобальному рейтингу конкурентоспроможності за версією IMD в 2009 році зайняла 56 місце, а в рейтингу конкурентоспроможності (GCI), що розраховується Всесвітнім економічним форумом (ВЕФ), у 2010 році посіла 89-е місце проти 82-го 2009 року [2, 5, 8]. Серед колишніх радянських республік Україна випереджає лише Грузію, що займає 90 місце, Вірменію - 97, Таджикистан - 122, Киргизстан - 123. Досягнення довгострокових конкурентних переваг як конкретної організації, так і в цілому національної економіки і країни, прямо пропорційно залежить від конкурентоспроможності окремих об’єктів (продукції, товару, підприємства, регіону, галузі, економіки, держави) [4]. Використані джерела: 1. Зовнішньоекономічна діяльність підприємств. Підручник для вузів / І. В. Багрова, Н. І. Редіна, В. Є. Власик, О. О. Гетьман. – К. : Центр навчальної літератури, 2004. – 579 с. 2. Всемирный экономический форум: рейтинг глобальной конкурентоспособности 2009-2010 [Електронний ресурс] – Режим доступу : ru/news/state/2009/09/08/2166 3. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності : навчальний посібник для вузів / І. І. Дахно, В. М. Барановська, В. О. Главник, М. В. Дахно. – К. : Центр навчальної літератури, 2006. – 304 с. 4. Ляшевська В.І. Теоретико-методологічні аспекти конкурентоспроможності / В. І. Ляшевська // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Економічна серія. – 2010. – № 911. 5. Украина теряет конкурентоспособность [Електронний ресурс] – Режим доступу : ссылка скрыта 6. Управління міжнародною конкурентоспроможністю підприємств: Навч. посібник/ За ред. Сіваченка І. Ю., Козака Ю. Г., Єханурова Ю. І. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 456 с. 7. Швандар Е. В. Международная конкурентоспособность: трансформация понятия, критерии оценки, практические результаты / Е. В. Швандар // Вестн. моск. ун-та. сер. 6. Экономика. – 2008. – № 2. – С. 58-72. 8. Institute of Management Development: рейтинг конкурентоспособности стран мира в 2009 году [Електронний ресурс] – Режим доступу : ссылка скрыта Мельник Ірина Андріївна Київський національний університет імені Тараса Шевченка, м.Київ E-mail: amely2401@mail.ru НАЦІОНАЛЬНІ МОДЕЛІ ПРИЙНЯТТЯ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ СПЕЦИФІКИ МЕНЕДЖМЕНТУ КРАЇН СВІТУ В теорії менеджменту важливе місце посідає поняття управлінського рішення, під яким розуміють акт, що передує впливу керівника та містить ситуаційний аналіз внутрішнього та зовнішнього середовища стосовно системи, якою управляють, і розробку заходів для її цілеспрямованої зміни [6]. Управління в будь-якій країні відображає її історичні особливості, культуру та суспільну психологію. У зв’язку з цим процес прийняття рішень в окремих регіонах відрізняється за рядом ознак: спрямованістю управління, відносинами з підлеглими, характером контролю тощо. Виділяють три базові моделі менеджменту: японську, американську та європейську. Управління в японських компаніях пов’язане із світоглядними особливостями японського суспільства та основане на міцних міжособистісних зв’язках [2]. Керування організацією здійснюється за схемою «знизу – вгору»: рішення приймаються шляхом консенсусу з попередніми консультаціями [5, с. 149]. Провідна роль належить колективній відповідальності та неформальному контролю. Колективізм у прийнятті рішень в Японії пояснюється спрямованістю управління: предметом японського менеджменту є персонал. Створення обстановки цілковитої довіри сприяє стабільності трудових ресурсів та зміцнює почуття корпоративної спільності. Це відкриває перспективи як для обміну інформацією між керівництвом і виконавцями, так і для саморозвитку працівників [4, с. 108]. У процесі прийняття рішень японський менеджмент робить акцент на якості. Увага фокусується на усвідомленні та правильному формулюванні проблеми. Час прийняття не є головним критерієм. Японській системі прийняття рішень притаманні такі недоліки:
Прийняття рішень у японських компаніях охоплює такі етапи:
Американському менеджменту притаманна підвищена увага до поточних результатів, основною метою управління є максимізація прибутку. Рішення керівників часто стосуються певних проблем організації, а не її добробуту в цілому. У компаніях розробляються конкретні критерії та цілі, чітко формулюється постановка завдання. Прийняття рішень здійснюється окремими особами, які несуть повну відповідальність за їх реалізацію. Потоки рішень утворюються зверху ієрархічної драбини і рухаються вниз. Така система передбачає індивідуальну відповідальність та формальний контроль. Важливим критерієм діяльності керівника в американській моделі менеджменту є швидкість прийняття рішень: якщо вони приймаються недостатньо швидко та не в змозі вирішити проблему в момент її виникнення, вважається, що компанія працює неефективно. Спосіб прийняття рішень в американських організаціях часто піддається критиці через ряд важливих недоліків:
Прийняття рішень в американських компаніях включає етапи:
Європейська управлінська культура займає проміжну позицію між американською та японською. Важливою ознакою європейського керівника є колективна робота команди на чолі з лідером, основне завдання якого полягає в активізації творчої діяльності співробітників. Акцент робиться на стабільності колективу [3, с. 19]. Загальна європейська модель прийняття рішень передбачає виконання наступних дій:
Європейська модель характеризується значною різноманітністю, оскільки поєднує особливості управлінського процесу багатьох країн. Німеччині притаманна централізація у прийнятті рішень, альтернативи можуть обговорюватися робітниками та менеджерами. Основна увага приділяється якості продукції та послуг. У сучасних умовах широкого застосування набуває «модель Гарцбурга», яка передбачає перенесення відповідальності на нижчі рівні та взаємодію всіх співробітників організації у процесі прийняття рішень [7, с. 45]. У Великобританії більшість управлінських рішень приймаються децентралізовано, у процесі вибору альтернативи найвищі менеджери співпрацюють з менеджерами середньої ланки. У Франції використовуються різні підходи у процесі прийняття рішень, однак спостерігається тенденція до централізації [5, с. 149]. В Італії завданням керівників є максимальне зменшення ризиків. Існує схильність до групового вибору способу вирішення проблеми. Прийняття управлінських рішень у скандинавських країнах (Швеція, Данія, Норвегія) базується на принципах децентралізації та участі, акцент робиться на якості трудового життя у компанії. Оригінальною є модель менеджменту «управління за результатами», що сформувалась у Фінляндії та ґрунтується на активізації людського фактора. Вона передбачає визначення цілей вищим керівництвом, аналіз способів їх досягнення, а шляхи та методи в межах цих способів виконавці обирають самостійно. Вибір альтернативи здійснюється після одержання результатів попереднього рішення. Система прийняття рішень в Україні поєднує риси японського та американського управління, проте перевага належить одноосібному вибору альтернатив. Негативною рисою сучасного українського менеджменту є недостатній розвиток корпоративної культури. Це відсторонює виконавчу ланку від процесу прийняття рішень. Для українських підприємств не характерна класична модель прийняття управлінських рішень через відсутність постійного оновлення інформаційних ресурсів та розвиненої індустрії надання потрібної інформації. Як наслідок, значна частка управлінських рішень у нашій країні приймаються в умовах невизначеності [1, с. 44]. Важливою проблемою залишається узгодження управлінських рішень в межах однієї організації, оскільки більшість українських компаній не здійснює довгострокового планування своєї діяльності. Крім того, підприємства часто навіть не ставлять перед собою такого завдання [1, с. 41]. Це створює труднощі в погодженні рішень, що приймаються різними підрозділами організації. Процес прийняття рішень на українських підприємствах здійснюється за схемою, представленою на рис. 1. Необхідно зазначити, що в сучасних умовах відбувається взаємне збагачення моделей управління. Відмінності у практиці менеджменту різних країн стають менш очевидними. Японський досвід управління починає широко використовуватись у США та країнах Європи. Так, в американських компаніях все більшого значення набуває мотивування працівників шляхом залучення їх до управлінської діяльності. Це дає змогу сформувати на підприємствах відносини, за яких менеджер і працівники є партнерами [7, с. 42]. Світова тенденція до колективізму у прийнятті рішень позначається і на українському менеджменті, проте групові методи вибору альтернатив ще не достатньо розвинені на підприємствах нашої країни. Вдосконалення формальних та встановлення неформальних стосунків має стати основою пошуку нових, нетрадиційних рішень, які дають більший позитивний ефект.  Рис. 1 Українська модель прийняття управлінських рішень Література:
Михайлів Галина Василівна, к.е.н. Прикарпатський національний університет імені .Стефаника, м. Івано-Франківськ ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ МОДЕЛІ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ В ЕПОХУ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ Актуальність теми. Протягом останніх років в Україні відбулися помітні трансформаційні зрушення, однак національна економіка, незважаючи на успіхи в економічному зростанні упродовж останніх п’яти років, зазнає надзвичайно великих збитків через відсутність сприятливих умов для інноваційного розвитку. Питанням формування ефективної інноваційної політики має бути приділено значно більше уваги, оскільки стрімкий розвиток на майбутнє буде визначатися рівнем інноваційної активності. Завдання формування інноваційної моделі розвитку та побудови передумов європейської інтеграції України потребують суттєвої активізації цілеспрямованої економічної політики держави. Йдеться, по суті, про «нову хвилю» економічних реформ, яка має сформувати механізми та інструменти економічної політики, що дозволять реалізувати нагромаджений потенціал інституційних змін, спрямують на ці завдання технічні, фінансові, людські, організаційні ресурси, набуті протягом періоду економічного зростання. Важливість цілеспрямованої державної стратегії посилюється обраними Україною євроінтеграційними орієнтирами розвитку. Відповідно до Копенгагенських критеріїв, щоб набути членства в ЄС, претенденти мають, зокрема, забезпечити: • стабільність суспільних інститутів; функціонування дієвої ринкової економіки, здатність витримати тиск конкуренції та ринкових сил у межах ЄС; • спроможність взяти на себе зобов’язання, які накладає членство, зокрема Економічний і Валютний союзи. Аналіз останніх наукових досліджень і публікацій. Проблеми розвитку національної економіки знаходять своє відображення в багатьох наукових публікаціях. Це пов’язано із стратегією держави, орієнтованої на інноваційний розвиток за умов інтеграції до ЄС. Фундаментальні дослідження, які присвячені вивченню цих потань знайшли своє відображення в працях В. Гейця [1], С. Єрохіна [2], Я. Жаліла[3], Л. Федулової [4], Н. Гражевська[5]. Виклад основного матеріалу. Економічній політиці періоду радикальних економічних перетворень часто були притаманні фрагментарність та непослідовність, що пояснювалося первинним характером перетворень, методологічним вакуумом щодо їхньої стратегії, значною часткою невизначеності реакції економічної системи на перетворюючі впливи, що утруднювало довгострокове прогнозування. Економічна система, яка сформувалася в Україні нині, є набагато більш передбачуваною. Відтак утворилися підстави для переходу до послідовної економічної стратегії, яка базується на органічному поєднанні ліберальних принципів господарської діяльності та ринкових важелів державного регулювання [1]. Як засвідчили події останніх років, економічні суб’єкти в Україні вже спроможні раціонально реагувати на коливання ринкового середовища, проте така реакція часто не співпадає зі стратегічними завданнями економічної політики. Уряд намагається виправити становище шляхом адміністративного впливу на економіку, проте дієвість такого впливу стає дедалі меншою. Реалізація стратегії тривалого економічного зростання та інноваційного розвитку можлива лише у разі наявності інструментарію грошово-кредитної, валютної, бюджетно-податкової політики, спроможного ефективно впливати на поведінку самостійних суб’єктів господарювання, кожний з яких діє, виходячи з власних економічних інтересів та стратегічних завдань. Як засвідчує досвід розвинених країн, високий рівень їхнього інноваційного розвитку обумовлюється ефективною національною інноваційною системою, інтегрованою в глобальну. Як відомо, перші національні інноваційні моделі формувалися з часу зародження індустріальної цивілізації стихійно-еволюційним шляхом самоорганізації суспільства на принципах конкуренції між країнами та їхніми економіками, а також політичного протистояння, але в рамках загальної економічної політики. Лише в наш час національні інноваційні моделі були осмислені як самодостатній феномен [3, с. 40]. Поняття НІС було запроваджено в науковий обіг у 1987 р. професором Сассекського університету (Великобританія) К.Фріманом, який визначав національну інноваційну систему як комплекс дій з розвитку технологічної політики, здатної забезпечити економічний успіх країни. На думку вченого, НІС є особливого роду мережею інституційних структур у державному та приватному секторах економіки, активність та взаємодія яких ініціює, творить, модифікує та сприяє дифузії нових технологій. Саме в рамках НІС держава формує і здійснює політику, спрямовану на підтримання високого рівня конкурентоспроможності та ефективності економіки країни [4, с. 37]. Нині науковцями виокремлено чотири типів такої національної інноваційної системи:
Сучасна форма долучення нашої країни до глобалізаційних процесів та адаптації до глобальних ризиків характеризується загостренням суперечностей короткострокових та довгострокових інтересів. Переслідуючи короткострокові цілі досягнення економічного зростання та збільшення доходів населення, Україна інтегрується в глобальну економічну систему на правах сировинного додатку та на умовах, продиктованих транснаціональним капіталом і впливовими міжнародними організаціями. За такої моделі входження національної економіки до глобального ринку визначальними стають не внутрішні, а зовнішні чинники перетворень, зокрема екзогенно задані інвестиційні цикли. Однак обумовленість загального економічного зростання в Україні динамікою та масштабами її зовнішньої торгівлі є проблематичною в довгостроковій перспективі внаслідок зміни кон’юнктури світових ресурсно-товарних ринків [5]. За економічним потенціалом Україна входить до першої шістки країн Європи (разом з Росією, Німеччиною, Францією, Італією та Великобританією). Її природно-ресурсний потенціал у розрахунку на одну особу в 1,5–2 рази перевищує ресурсний потенціал США, в 4 рази – Німеччини, в 12–15 разів – Японії. За різноманітністю та складом мінерально-сировинних ресурсів наша країна випереджає такі розвинені економіки світу як США, Канада, Великобританія, Китай та інші. Великі потенційні можливості має сільське господарство, на яке припадає майже третина запасів чорнозему та орної землі в Європі. До цього слід додати вигідне геополітичне розташування України, розгалужену транспортну інфраструктуру, привабливі кліматичні умови та унікальний рекреаційний комплекс. Конкурентними перевагами національної економіки є високий освітній рівень працездатного населення; розвинена мережа академічних, науково-дослідних та проектно-конструкторських установ; наявність унікальних виробничих комплексів (металургійного, машинобудівного, хімічного), володіння стратегічно важливими високими технологіями в аерокосмічній і транспортній сферах, передовими ядерними, нано- та біотехнологіями. Об’єктивно це мало б означати високий конкурентний статус держави. Однак за даними обстеження міжнародної конкурентоспроможності, що проводяться в рамках Світового економічного форуму з 1997 р., наша країна перебуває в групі країн із факторно-керованою економікою, динаміка рейтингу якої за індексом конкурентоспрможності зростання є невтішною [6]. Висновки. Інноваційний розвиток можна охарактеризувати як процес структурного вдосконалення національної економіки, який досягається переважно за рахунок практичного використання нових знань для збільшення обсягів суспільного виробництва, підвищення якості суспільного продукту, зміцнення національної конкурентоспроможності та прискорення соціального прогресу в суспільстві. Специфічні риси інноваційної моделі розвитку полягають в тому, що вона:
Список використаних літературних джерел.
Охота Віталій Іванович Тернопільський національний економічний університет м.Тернопіль |