Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти, науки та інновацій індустрія гостинності у країнах європи

Вид материала

Содержание

Основні принципи інвестиційної стратегії держави
Сучасні тенденції іпотечного ринку
Статистика управления банковской деятельностью как принцип формирования благоприятной и устойчивой бизнес-среды
Особливості валютно-фінансової та курсової політики країн східної азії
Правове та інфраструктурне забезпечення підприємництва у сфері послуг
Правові колізії у сфері регулювання імпорту

Подобный материал:

1 ... 8 9 10 11 12 13 14 15 ... 19

ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ СТРАТЕГІЇ ДЕРЖАВИ

Вирішальне значення для національної економіки має не ступінь її регулювання державою, а якість цього регулювання. В сучасних економічних умовах інвестиційна стратегія держави повинна полягати в тому, щоб забезпечити спочатку поетапне, а потім постійне поліпшення ситуації в країні.

На довгострокову перспективу можна виділити наступні принципи інвестиційної стратегії держави:

1. Випереджаючий розвиток споживчого сектора. Потрібно істотно підвищити частку регіональних і приватних вкладень в сільське господарство, харчову промисловість, транспортування, зберігання і продаж продтоварів, звернувши особливу увагу на підтримку особистих підсобних, фермерських господарств, малих форм переробки сільгосппродукції, виробництво дитячого харчування, створення системи сертифікації і контролю екологічної чистоти і якості продовольства.

Стратегічним пріоритетом в умовах значного погіршення здоров'я населення, особливо дітей, і скорочення середньої тривалості життя є випереджаючий розвиток виробництва ефективних лікарських препаратів, медичної і спортивної техніки, а також розширення зон рекреації, існуючих центрів реабілітації дітей і сімей і створення нових курортів.

Не менш важливе стратегічне значення мають інвестиції в сферу духовного відтворення — науку, освіту і культуру.

2. Освоєння і розширення виробництва високотехнологічних систем нових поколінь, що забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції і підвищення ефективності виробництва.

Проте реалізація цих програм неможлива без підйому інвестиційного машинобудування, значного збільшення частки інвестицій в його оновлення і розвиток, у виробництво техніки нових поколінь, конкурентоздатних на світовому ринку, з тим, щоб використовувати вітчизняну техніку при реконструкції діючих підприємств. Належить істотно підвищити питому вагу нової продукції машинобудування, поєднуючи пряму бюджетну підтримку базисних інновацій з економічними пільгами для підприємств, що освоюють і застосовують принципово нову техніку, а також привести в дію механізм підтримки венчурного інноваційного бізнесу.

3. Ресурсозабезпечення, ресурсозберігання, екологія.

Інвестиції повинні прямувати не на будівництво нових індустріальних гігантів, а на реконструкцію діючих виробництв на новітній технологічній базі, підтримку малого і середнього бізнесу в цій сфері. Потрібно багато разів збільшити частку вкладень в освоєння ресурсозберігаючих технологій у сфері споживання палива, енергії, сировини, матеріалів, щоб істотно скоротити попит на них; у комплексну переробку природної сировини, утилізацію відходів і вторинних ресурсів. Разом з введенням жорстких екологічних стандартів і відчутних штрафів за забруднення навколишнього середовища це сприятиме оздоровленню екологічної ситуації в регіоні і раціональному використанню природних ресурсів.

Якщо розширення і оновлення виробництва палива і сировини здійснюватиметься в основному за рахунок інвестицій приватного сектора вітчизняного і зарубіжного капіталу (при посиленні державного стимулювання), то інноваційно-інвестиційні проекти по освоєнню ресурсозберігаючих технологій, переробці відходів, створенню екологічних об'єктів і системи екомоніторинга потребують прямої державної підтримки на державному і регіональному рівнях, а також залучення технічної допомоги ЄС і зарубіжних держав. По таких вкладеннях повинні в максимальному ступені застосовуватися економічні пільги відповідно до державного законодавства.

4. Оновлення і розвиток інфраструктури транспорту (железнодорожного, повітря, трубопровідного) і зв'язку.

У середньостроковій і довгостроковій перспективі буде потрібно величезні вкладення в оновлення рухомого складу транспорту, підвищення його екологічної безпеки, реконструкцію трубопроводів, будівництво дорог з твердим покриттям аеропортів, оснащених сучасним аеронавігаційним устаткуванням. Частка капітальних вкладень в транспорт навряд чи істотно зросте, проте абсолютний їх об'єм значно збільшиться. Це будуть в основному вкладення приватного (українського і іноземного) капіталу, але, враховуючи тривалий термін окупності, без значних державних інвестицій тут не обійтися. Потрібна істотна державна підтримка перспективних видів транспорту, що забезпечують прискорення перевезень і зменшення забруднення навколишнього середовища, зокрема, екологічно чистих автомобілів, міського транспорту на магнітній підвісці, нових поколінь літаків, залізничних складів.

Випереджаючими темпами розвиваються засоби зв'язку, зокрема з використанням штучних супутників Землі, зв'язок факсиміле і стільниковий, телекомунікації і ін. Це веде до збільшення частки зв'язку і телекомунікації в загальному об'ємі інвестицій. До цієї галузі широко притягуються зовнішні інвестори.

Значних вкладень потребують оновлення і розширення інфраструктури торгівлі, громадського харчування, матеріально-технічного постачання і збуту, заготовок, готельного господарства, де спостерігається значне відставання від світового рівня, і допускаються крупні втрати, особливо в зберіганні продовольства. Частка цієї сфери в загальному об'ємі інвестицій в перспективі декілька підвищиться; джерелом в основному будуть накопичення підприємств і приватні інвестиції.

5. Забезпечення національної безпеки. Перш за все, це заснована на довгостроковій оборонній концепції програма створення, освоєння
і виробництва нових поколінь військової техніки, що підтримують обороноздатність України на достатньому рівні.

6. Підтримка виробництва конкурентоздатної експортно-орієнтовної продукції, розвиток міжрегіональної і міжнародної науково-технічної співпраці і туризму.

Для подолання небезпечних для економіки України і її ролі в світовій спільноті тенденцій представляються необхідними наступні стратегічні пріоритети інвестиційної діяльності:

випереджаюче зростання зовнішньоекономічних зв'язків, розвиток спільної інвестиційної діяльності, розробка і реалізація взаємовигідних міждержавних програм і проектів;
державна підтримка (включаючи прямі інвестиції) розвитку виробництва і експорту готової продукції (особливо високотехнологічної), науково-технічної співпраці, експорту і імпорту ліцензії;
підтримка імпортозаміщаючих виробництв медикаментів, продовольства, побутової техніки, обмеження позицій іноземних монополії і транснаціональних корпорацій на внутрішньому ринку;
прискорений розвиток міжнародної співпраці в гуманітарній області, особливо у області туризму, підготовки і перепідготовки кадрів, наукового і культурного обміну.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що держава грає активну роль в економіці країни, проте в більшості випадків її дії не були визначені якоюсь єдиною стратегією. Всі економічні програми прийняті урядом в цей період, були короткостроковими і носили кон'юнктурний характер. В той же час сприятливий вплив на інвестиційний клімат могли б надати розробка і реалізація державної інвестиційної стратегії розвитку країни, в яких були б визначені цілі і пріоритети розвитку.

Така стратегія може бути реалізована тільки в тому випадку, якщо вона буде результатом конструктивного діалогу уряду і ділових партнерів, тобто економічним агентам повинні бути відомі не тільки цілі і плани уряду, але і логіка ухвалення тих або інших рішень. Зміст цієї стратегії повинен чітко визначати першочергові завдання уряду, якими повинні стати заходи щодо формування базових умов, необхідних для реалізації інвестиційного процесу. Без їх створення всі спроби пожвавити інвестиційний процес за допомогою заходів цілеспрямованого регулювання інвестицій, до яких відносяться пряме фінансування інвестиційних проектів, видача державних гарантій, пільгових кредитів і інших заходів будуть неефективними.

У зв'язку з цим державі необхідно реалістично подивитися на ефективність політики державного фінансування капіталовкладень. Обмежені державні кошти необхідно зосередити в тих областях, де ніхто, окрім держави, не здійснюватиме інвестиції. В той же час приватні інвестиції слід заохочувати створенням сприятливого інвестиційного клімату і продуманими податковими заходами. При цьому дії уряду повинні носити строго узгоджений характер, а всі поставлені цілі і завдання повинні бути реальними і чітко виконуватися.

Романенко Ігор Сергійович

Буковинська державна фінансова академія, м. Чернівці

СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ ІПОТЕЧНОГО РИНКУ

Світовий досвід іпотечного кредитування свідчить, що воно відіграє важливу роль у функціонуванні механізму ринкової економіки, а тому набуває широкого розвитку в країнах з трансформаційною економікою. Іпотека є важливим фактором збільшення інвестицій в економіку країни та забезпечення їх швидкого зростання. Сьогодні лише закладаються підвалини для формування в Україні іпотечного ринку, який об'єднує фінансовий ринок з ринком нерухомості і сприяє концентрації значних фінансових ресурсів, які стимулюють розвиток економіки в цілому. Таким чином, іпотека є важливим фактором розвитку не лише фінансового ринку, а й вирішення цілої низки соціально важливих проблем.

Зарубіжними науковцями вже напрацьовано методи аналізу інтеграційних процесів у сфері іпотеки. Відповідні аналітичні розробки належать, зокрема, О. Меркеру, А. Дюбелю, Д. Хордту, М. Лі та іншим. Вітчизняні науковці нині теж приділяють велику увагу проблемам розвитку національного іпотечного ринку. Серед них – Н.М. Воронова, В.Є. Новицький, В.М. Блітченко, Б.М. Карімов, Г. М. Терещенко, К. В. Паливода, С. Румянцева. З'явилися досить цікаві та глибокі аналітичні дослідження розвитку як міжнародних, так і національного іпотечного ринку. Разом із тим ціла низка проблем розвитку вітчизняного іпотечного ринку ще потребують розв'язання, а шляхи вдосконалення функціонування ринку іпотечного кредитування – наукового обґрунтування. Зокрема, є потреба в аналізі основних тенденцій розвитку зарубіжних іпотечних ринків із метою розробки конкретних практичних рекомендацій щодо створення інфраструктури, використання фінансових інструментів, а також визначення статусу й функцій головних суб'єктів іпотечного ринку.

Треба зазначити, що в Європі та інших країнах світу іпотечний ринок і система іпотечного кредитування розвивалися впродовж декількох століть. Тож у розвинутих країнах іпотечне кредитування вже давно стало класичним інструментом на фінансовому ринку, й сьогодні в них застосовуються різні моделі розвитку іпотеки.

Американська модель іпотечного кредитування складніша за європейську. Нині це ціла система іпотечних банків, ощадних і кредитних асоціацій, страхових компаній, пенсійних фондів тощо. У різні роки у США було створено спеціалізовані іпотечні організації, такі як Федеральна національна іпотечна асоціація, Корпорація житлового кредитування й Урядова національна іпотечна асоціація. Однією з особливостей американської моделі іпотечного кредитування є те, що практично всі учасники цього ринку мають можливість випускати боргові зобов'язання для залучення капіталу на фінансовому ринку [1, C. 21]. І останніми роками ринок іпотечних цінних паперів, зокрема іпотечних облігацій, випущених у США, є одним із найбільш динамічних і масштабних за розмірами капіталу .

Коли йдеться про європейську модель іпотечного кредитування, насамперед мається на увазі класична німецька однорівнева модель, за якою іпотечні банки залишають видані позики у своєму портфелі, а для залучення коштів випускають власні облігації, забезпечені платежами від позичальників і заставою нерухомого майна (іпотечні облігації). Виділяють чотири основні моделі випуску забезпечених облігацій. Першу модель (так звану французьку) застосовують у Фінляндії, Франції, Ірландії, Норвегії, частково у Швеції. Емітентом забезпечених облігацій є спеціалізована фінансова установа. Другу модель застосовують у Данії, Німеччині, Угорщині, Люксембурзі, Польщі, частково у Швеції. Емітентом забезпечених облігацій є спеціалізований банк, який окрім випуску цінних паперів може займатися іншими видами бізнесу. Третя модель представлена в Німеччині, Латвії, Росії, Словенії. Емітентом забезпечених облігацій є універсальний банк із відповідною ліцензією на їх випуск. За четвертою моделлю право на випуск забезпечених облігацій надається всім банкам. Для цього у Словаччині необхідно отримати відповідну ліцензію, а в Болгарії, Чехії, Литві, Іспанії такий дозвіл не є обов'язковою умовою емітування іпотечних цінних паперів.

У німецькій моделі основним джерелом формування кредитних ресурсів для іпотечних кредитів є система ощадних вкладів, і лише близько 20 % потрібних коштів залучаються на фондовому ринку[1, C. 23].

Найпоширенішим видом іпотеки є житлова, частка якої у країнах Європейського Союзу перебуває на рівні 63–86 %. Житлова іпотека (housing mortgage) є ключовим сегментом ринку іпотечного кредитування. Можна сказати, що іпотечні ринки всіх країн Європи наділені на розв'язання передусім житлових проблем.

У розвинутих країнах термін іпотечного кредитування становить 15–30 років. Наприклад, у Нідерландах – 40 років, Австрії – 20 років, Португалії – 25 років. У США 90 % позичок надаються на більш ніж 15 років, причому на термін 20–30 років припадає понад половину іпотечних кредитів [2, C. 97]. Натомість у Росії й Україні іпотека надається на значно коротший період.

Останнім часом у розвинутих країнах набуло поширення кредитування із плаваючою чи фіксовано-плаваючою процентною ставкою як за коротким, так і за довгим початковими періодами. Особливо це стосується Великобританії, Швеції й Норвегії, де використовуються різні методи встановлення такої ставки. При цьому вона може бути так само легко переглянута [1, C. 24].

Показником рівня розвитку іпотечного ринку є співвідношення портфеля іпотечних кредитів і ВВП: якщо цей показник становить 15–20 % ВВП, іпотечний ринок характеризується як добре інтегрований; 10–15 % – розвинутий; 5–10% – фрагментарний; до 5 % – нерозвинутий (у США – 46%, Великобританії – 36%, Німеччині – 39%, Швеції – 24%) [3, C. 17]. Вітчизняний іпотечний ринок характеризують як фрагментарний.

В Україні система іпотечного кредитування будується як дворівнева, отже українська іпотечна система побудована за принципом американської. Кредитори першого рівня, до якого входять банки, надають кредити на купівлю житла, котре одночасно є і заставою. Кредитори другого рівня – це "невидимі" для клієнтів банків інституційні інвестори, які скуповують портфелі іпотечних кредитів, сформованих кредиторами першого рівня, під заставу виданих ними зобов'язань. Посередником між кредиторами першого і другого рівнів виступає створена відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08.10.2004 р, № 1330 Державна іпотечна установа, основна мета якої – викуп у банків стандартизованих іпотечних кредитів [1, C. 25]. Завдяки формуванню її активів виключно за рахунок придбання іпотечних активів (або прийняття їх у заставу), корпоративні облігації Державної іпотечної установи створюють достатні гарантії безпеки інвесторам забезпечують іпотечних кредиторів дешевими кредитними ресурсами. Таким чином прискорюється оборот банківських ресурсів, оскільки близько 80% коштів повертаються до фінансових установ і можуть бути повторно використані для надання нових іпотечних кредитів.

Утім, попри позитивну динаміку розвитку іпотечного ринку в 2006-2008 роках в Україні, визнати його рівень задовільним не можна: впровадження дворівневої моделі фінансування іпотечного кредитування в Україні відбувається надто повільно. Це, у свою чергу, загострює ризики, притаманні однорівневій моделі іпотечного ринку. Зокрема, короткострокові джерела фінансування довгострокових іпотечних активів первинних іпотечних кредиторів можуть призвести до загострення цінових ризиків і ризиків ліквідності іпотечних кредиторів, особливо малих і середніх банків, які поступово обмежуватимуть надання іпотечних кредитів; неприйнятні для більшості населення умови кредитування, з огляду на високі процентні ставки, що залежать від рівня ставок за депозитами, посилюють вплив кредитного ризику; загострюються й ризики, пов'я-зані із браком на фондовому ринку ліквідних фінансових інструментів.

Безперечно, ефективну іпотечну систему, на зразок тих, що діють у європейських країнах, важко побудувати за п'ять – десять років, тим більше що становлення іпотечних відносин у цих країнах має 200-річну історію. У вітчизняній практиці варто застосувати досвід розвитку іпотечного ринку Угорщини, де законодавчо встановлено певні обмеження, зокрема принципи здійснення діяльності (вищі вимоги до капіталу іпотечних банків порівняно з універсальними); надійне технічне забезпечення; внутрішній контроль; посилений контроль активів і зобов'язань згідно зі стандартами Європейської іпотечної асоціації); обмеження щодо діяльності (іпотечні банки не можуть залучати депозити); позики вважаються забезпеченими, якщо вони забезпечені нерухомістю або державними гарантіями; вимоги до іпотечних позик (максимальний рівень LTV – 60 %); вимоги до іпотечних цінних паперів [1, C. 26]. Також можна значно збільшити обсяги іпотечних кредитів на будівництво житла шляхом зменшення процентних ставок, подовження терміну кредитування; збільшення розміру кредиту відносно вартості предмета застави; зменшення суми витрат на оформлення кредиту; страхування ризиків; вдосконалення процедури іпотечного кредитування.

Іпотечна криза в США привернула до себе велику увагу в усьому світі. Для України ця проблема дуже актуальна, оскільки, як уже зазначалося, українська іпотечна система побудована за принципом американської. Проте Україні поки що немає тих передумов іпотечної кризи, які проявились у США, але в той же час слід робити висновки з американської кризи для вдосконалення й подальшого розвитку вітчизняного іпотечного ринку.

Отже сучасний стан розвитку економіки потребує формування цивілізованого іпотечного ринку, адже іпотечне фінансування має вирішальне значення для економічного розвитку країни.

Використана література:

Терещенко Г. М. Особливості іпотечного кредитування: зарубіжний досвід і вітчизняна практика // Фінанси України. – 2008. - № 8. – С. 20-26.
Паливода К. В., Гайдуцький П. І. Сучасні проблеми іпотеки // Економіка АПК. – 2008. - № 5. – С. 96-103.
Пурій Г. М. Банківське іпотечне кредитування в Україні та проблеми його розвитку // Інвестиції: практика та досвід. – 2008. - № 15. – С. 15-18.
Рум'янцева С. Ринок іпотечного кредитування в Україні у 2008 році // Цінні папери України. – 2009. - № 8.- С. 69.

Свідзинська Тетяна Іванівна

Спіріна Оксана Михайлівна

Херсонський національний технічний університет

ОСОБЛИВОСТІ законодавчого регулювання оподаткування фінансових послуг

Оподаткування як інструмент державної політики є основним і найбільш дієвим механізмом для наповнення бюджету, досягнення певних соціальних та економічних цілей держави. Користуючись важелями податкового механізму, органи державної влади повинні зважати на те, що податкова система для її успішного функціонування повинна відповідати таким принципам:

− справедливості (вертикальна рівність);

− економічної нейтральності (горизонтальна рівність);

− простоти розрахунку і звітності.

Дотримання загальних принципів при оподаткування фінансових послуг − задача, важливість якої повсякчас зростає.

Найретельнішої уваги при розробці податкового законодавства у сфері фінансових послуг потребує збереження принципу економічної нейтральності. Тобто всі економічно рівноцінні елементи (організації, продукти чи послуги) повинні підлягати еквівалентному податковому навантаженню. Специфіка полягає в тому, що основні види фінансових послуг історично розвивались окремо один від одного, під наглядом різних регулюючих органів та із застосуванням відмінних систем бухгалтерського обліку. Однак цей розподіл між видами фінансових послуг стрімко зникає протягом останніх років, оскільки фінансові інструменти стали вже практично взаємозамінними. Скажімо, поліси зі страхування життя сьогодні конкурують з довготерміновими банківськими депозитами або з рахунками в НПФ. Крім того, різниця між кредитними та фінансовими ризиками зменшується, оскільки страхові компанії можуть спеціалізуватися на досить вузько визначених ризиках ( прикладами можуть бути страхування ризиків коливання валютних курсів або невдалого сільськогосподарського врожаю).

Зростаюча взаємозалежність та рівноцінність суб’єктів фінансового ринку тягне за собою і необхідність адекватної перебудови податкової системи. Таким чином, фінансові послуги однакового економічного змісту повинні оподатковуватися на однакових умовах і в однаковому обсязі.

Інша специфіка оподаткування фінансового сектору пов’язана з його технічними особливостями. Вони не дозволяють застосування до фінансових посередників традиційного підходу оподаткування прибутку. Технічні особливості полягають, перш за все, у правилах бухгалтерського обліку, а, як наслідок, і у розрахунку податкових зобов’язань. Наприклад, страховим компаніям дозволяється списувати з прибутку ті видатки, зобов’язання за якими ще не виникли фактично, але виникли умовно, враховуючи майбутні ризики за страховими умовами.

Конкретизуючи, можна виділити проблемні моменти в оподаткуванні страхової діяльності, ринку житла, кредитних спілок, ломбардної діяльності та операцій фінансового лізингу. Спільним є недосконалість нормативної бази стосовно вищезазначених секторів фінансової сфери.

Згідно із Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств», страхова діяльність оподатковується особливим, відмінним від звичайного чином. Зокрема, базою оподаткування страхових операцій є обсяг отриманих страховими компаніями премій, зменшений на розмір платежів, здійснених цією компанією з метою перестрахування. До обрахованої таким чином суми застосовується податкова ставка у розмірі 3%. Операції довгострокового страхування життя є виключенням, і оподатковуються за нульовою ставкою. [1]

Не варто доводити, що існування різних підходів до оподаткування реального сектора економіки та вищезазначених видів страхової діяльності призводить до стимулювання переведення доходів із секторів з вищим податковим навантаженням у сектор страхування, де воно значно нижче. Саме різний рівень оподаткування є передумовою для запровадження фінансових схем за участю страхових організацій з метою мінімізації податків. [3]

Як один із способів вирішення проблеми, яка склалася на сьогодні, запропоновані альтернативні методи оподаткування страхових компаній. Це, перш за все, альтернативний мінімальний податок, оподаткування активів або капіталу, податок на страхові премії, оподаткування резервів, податки на страхові трансакції. Проаналізувавши кожен із запропонованих методів зміни існуючого законодавства, приходимо до висновку, що, впроваджуючи один із цих методів, цілком вирішити існуючі на сьогодні проблеми з оподаткуванням страхового ринку не вдасться. Пряме оподаткування прибутку є задачею, необхідною у довготерміновому періоді, однак дуже тяжкою для негайного втілення. Використання ж будь-якої форми альтернативного податку як єдиного податку зі страхової діяльності приводитиме до серйозних і практично неподоланних наслідків.

Що стосується ринку житла, то найбільш проблемний елемент законодавства, який регулює цей сектор економіки, виникає в частині оподаткування орендної діяльності громадян. Оподаткування доходів від надання житла в оренду без відповідного коригування таких доходів та обсягу витрат, пов’язаних із придбанням і утриманням такої нерухомості, не відповідає економічній суті податків на доходи. В результаті власники нерухомості, яка надається в оренду, нестимуть надлишкове та несправедливе податкове навантаження, що значно звузить ринок орендованого житла.

Також не можна назвати досконалим законодавство у сфері оподаткування операцій фінансового лізингу, адже воно може справляти відчутний вплив на відносну привабливість альтернативних способів набуття основних фондів, створюючи неринкові стимули або перешкоди для розвитку відповідних послуг. До таких можливих способів набуття належать: фінансовий лізинг, оперативний лізинг і подальший викуп ОФ, товарний кредит, фінансовий кредит, а також продаж в розстрочку. Згідно з існуючим податковим законодавством України, оподаткування перелічених фінансових операцій зберігає майже цілковиту нейтральність щодо кожного виду набуття активів, таким чином не створюючи суттєвих викривлень ринкового попиту. Однак, при цьому виникає низка питань. Так, Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» освітлює процес оподаткування операцій з надання лізингу, але залишається ряд питань, які потребують вирішення. Зокрема, Законом передбачено збільшення доходів лізингодавця при передачі майна у фінансовий лізинг на суму вартості такого майна, а при поверненні майна без викупу – збільшення витрат [1]. Однак, Закон не враховує суми амортизації, яка має нараховуватися в період експлуатації об’єкту лізингу. Якщо вартість поверненого майна зменшується на суму зносу, то лізингодавцю необхідно це враховувати, встановлюючи плату за надання таких послуг задля запобігання втрачанню власних обігових коштів.

Що стосується операційного лізингу, то відповідно чинного законодавства у разі передачі майна у оперативний лізинг, балансова вартість відповідної групи фондів не зменшується. Тобто за період лізингу фонди не амортизуються, що веде, в свою чергу, до втрат коштів лізингодавцем.

В Україні об’єктом оподаткування податком на додану вартість є експорт товарів та послуг за договорами фінансового лізингу та застави, тоді як експортні операції оподатковуються за нульовою ставкою. При цьому датою виникнення податкових зобов’язань лізингодавця є дата фактичної передачі об’єкта в користування лізиногоотримувачу. Про дату виникнення податкового кредиту у разі повернення майна у законі не йдеться, що є несправедливим, адже повернення майна, яке надавалося у фінансовий лізинг, прирівнюється до викупу [2].

З огляду на вищезазначене фінансовий ринок в Україні має дуже велику кількість перешкод для подальшого розвитку. Неточності щодо трактування оподаткування фінансових послуг поглиблюють і без того кризові явища на ринку фінансових послуг. Удосконалення законодавчої бази має стати першим кроком на шляху докорінних перетворень функціонування фінансового ринку.

ЛІТЕРАТУРА:

Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» №283/97 – ВР від 22 травня 1997 р.
Закон України «Про податок на додану вартість» №186/97 – ВР від 3 квітня 1997 р.
Оподаткування страхових компаній: пошук шляхів для забезпечення розвитку класичного страхування // “Вісник податкової служби України”. – жовтень 2007 р., № 38 (465)

Харламов Кирилл Игоревич

Донецкий национальный университет экономики и торговли имени Михаила Туган-Барановского

СТАТИСТИКА УПРАВЛЕНИЯ БАНКОВСКОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТЬЮ КАК ПРИНЦИП ФОРМИРОВАНИЯ БЛАГОПРИЯТНОЙ И УСТОЙЧИВОЙ БИЗНЕС-СРЕДЫ

Для украинской практики совершенствование управления работой банка особенно актуально. Переход к рыночной идеологии потребовал овладения совершенно новыми методами и инструментами. За сравнительно небольшой отрезок времени банки сумели использовать современные способы управления, адекватные рыночным условиям. Вместе с тем события недавнего времени показали, что отечественные банки не все еще сделали для улучшения своей работы. Считать, что все методы и способы управления уже известны и в той или иной степени применяются на практике, было бы заблуждением, “возвышающим обманом”. Украинская банковская практика далека еще от совершенства, банкам предстоит долгий путь овладения современными инструментами управления своей деятельностью.

В отечественной практике анализа банковской деятельности не существуют единые методические рекомендации; банки и территориальные подразделения Национального банка Украины ориентированы на собственные разработки и основные показатели, установленные Нацбанком в виде обязательных рекомендаций и нормативов. Поэтому для украинских банков весьма актуален вопрос разработки и применения эффективных методов анализа финансового состояния банка, соответствующих местным условиям. Следует отметить, что применяемые в кредитных организациях методические подходы предполагают расчет показателей, характеризующих отдельные стороны деятельности банка: активы, пассивы, собственные средства, доходность, прибыльность, ликвидность. В большей степени это частные оценочные показатели, отражающие ограниченный круг операций, преимущественно ориентированные на внутренний аудит и принятие узких управленческих решений, т.е. они не дают полного представления о финансовом состоянии банка. Помимо внутрибанковских оценочных показателей работа банковских аналитиков во многом ориентирована на оценки, выполняемые рейтинговыми агентствами.

Большинство украинских методик используют разнобальные системы построения рейтинга банков и при их разработке применен экспертный подход, что в принципе исключает достоверность анализа. Кроме того, рейтинговые оценки основываются на анализе внешней отчетности (публикуемого баланса, отчета о прибылях и убытках), агрегированной по многим показателям и не всегда отвечающих реальному положению дел. К тому же субъективность составителей может проявиться не только из-за сложности определения весовых коэффициентов, но и собственных коммерческих интересов.

Среди существующих методик расчета банковского рейтинга наиболее часто используется методика, разработанная группой экономистов под руководством д.э.н. Кривенко К.Т. В основе оценки деятельности коммерческого банка лежит принцип формирования активов и пассивов в экономически однородные группы, затем вычисляются коэффициенты, описывающие закономерности банковских балансов. Основными являются коэффициенты, определяющие достаточность собственных средств, ликвидность, рискованность размещения активов, защищенность капитала и другие. Путем нормирования и взвешивания полученных коэффициентов рассчитывается индекс надежности. Далее производится ранжирование банков в рейтинговом списке в порядке убывания значений индексов банков. Однако, несмотря на широкую популярность методики, в ней имеются существенные недостатки, которые способствуют искажению “оценки надежности” банка.

В последнее время внимание специалистов все более обращено на методику CAMEL, являющуюся наиболее авторитетной в зарубежной практике. Согласно данной методике критериями оценки надежности и устойчивости банков являются адекватность капитала, качество активов, качество управления, доходность и ликвидность. Особенностью методики является применение совокупности показателей при оценке каждого критерия, а также оценка деятельности банка по отдельному показателю. Совокупность полученных показателей взвешивают с учетом степени их значимости среди других показателей, присваивают определенный балл, согласно которому происходит ранжирование критериального признака и в целом ранжирование банка. Но система CAMEL неприменима к нашим условиям из-за несоответствия современной системы ведения бухгалтерского учета и отчетности международным стандартам. В связи с этим и исходя из потребностей выполнения функций Национального банка, в целях детального анализа деятельности банков, определения их надежности и устойчивости была разработана Методика комплексного анализа деятельности кредитной организации. В предложенной методике использованы основные принципиальные подходы системы CAMEL, но структура методики, расчетные показатели и коэффициенты, их нормируемые значения разработаны с учетом местных условий деятельности банков.

Таким образом, успешное развитие и надежность банковской системы в условиях рынка во многом зависит от постановки в банках аналитической работы, позволяющей дать реальную и всестороннюю оценку достигнутым результатам деятельности банка, выявить их сильные и слабые стороны, определять конкретные пути по решению возникающих проблем. При нормальном режиме работы банка внутренний анализ его финансового состояния должен являться основой для принятия её менеджерами всех управленческих решений.

Коммерческие банки вовлекают в свой оборот заемные средства, превышающие порой собственные средства в десятки раз. Это обязывает банки работать эффективно, профессионально вести операции, не допуская финансового ослабления и увеличения вероятности банкротства, которое может повлечь за собой разорение многих организаций и вкладчиков.

Поддержание устойчивости банков требует комплексного изучения их деятельности с применением широкого набора аналитических приемов.

С переходом на двухуровневую банковскую систему перед коммерческими банками Украины встал вопрос о разработке собственных методик внутреннего статистического анализа финансово-хозяйственного состояния, либо использовании зарубежной практики. Сейчас известно, что многие зарубежные методики анализа в условиях Украины практически неприемлемы или недостаточно эффективны, поскольку существуют некоторые противоречия между системами ведения бухгалтерского учета и составления финансовой отчетности.

Важной особенностью статистического анализа в банках является то, что деятельность их неразрывно связана с процессами и явлениями, происходящими в той среде, где они функционируют. Поэтому проведению статистического анализа финансово-хозяйственной деятельности в банке должен предшествовать анализ окружающей его финансово-политической, деловой и экономической среды, суть которого состоит в изучении и оценке уровня планируемых инвестиций в банковский сектор, доступа банка к существующим инструментам рефинансирования, в анализе индикаторов состояния денежно-кредитной сферы, таких, как уровень номинальных и реальных процентных ставок, динамики валютного курса, кривых доходности различных финансовых инструментов.

Итак, вопросы управления банковской деятельностью являются органическим продолжением банковского дела. Именно здесь сконцентрированы вопросы, выражающие современные проблемы банковской деятельности. Планированию (не формальному, а хорошо поставленному стратегическому и текущему), как известно, украинские коммерческие банки не уделяют должного внимания. Придерживаясь рыночной идеологии, банки крайне недостаточно изучают рынок и уделяют мало внимания маркетингу. В организации структуры управления звеньев сохраняется влияние прежней распределительной системы. Внутрибанковский контроль и внутренний аудит банка находятся лишь в стадии формирования. Статистические методы оценки деятельности банка в целом крайне несовершенны, а рынок не получает или получает по существу искаженную информацию о деятельности отдельных кредитных организаций. Разумеется, это связано с тем, что в банках недостаточно внимания уделяется формированию и развитию банковского персонала. Специалистов с высокой квалификацией, серьезным опытом управления банковским хозяйством явно недостаточно.

Шафранський Арсен Васильович

доцент кафедри міжнародних економічних відносин

Київського міжнародного університету

ОСОБЛИВОСТІ ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВОЇ ТА КУРСОВОЇ ПОЛІТИКИ КРАЇН СХІДНОЇ АЗІЇ

Характеризуючи стан та динаміку фінансової системи країн Східної Азії, слід звернути увагу на особливості ведення валютно-фінансової та курсової політики її основних представників. Нині східноазійський регіон є предметом досліджень завдяки успішній фінансовій політиці в кризових умовах, яка сприяла підтриманню якості фінансових послуг на високому рівні.

На нашу думку увагу заслуговує китайська економіка, якій притаманний градуалізм і «двохколійність» проведення всієї політики. Як внутрішні процеси, так і вплив східноазійської фінансової кризи змусив уряд Китаю добиватись перетворення банків із обліково-розподільчих на реальні ринкові інститути. Усі труднощі реалізації інституційних реформ у банківській сфері пов’язані із нерівномірністю проведення перетворень у різних регіонах країни, відсутністю єдиного внутрішнього ринкового простору і єдиного правового поля. Проблеми правового забезпечення реформ у Китаї підсилюються тим, що вони проводяться в авторитарній державі. Сюди можна віднести обмеження можливостей суб’єктів ринку вирішувати спірні юридичні питання безпосередньо між собою.

Жорсткий державний контроль за валютними та зовнішньоекономічними відносинами, а також золотовалютні резерви на суму понад 2 трлн. дол. дозволили Китаю зменшити прямий негативний вплив зовнішньої кризи, одночасно забезпечивши стабільність гонконгського долара і відносну стабільність гонконгського ринку цінних паперів.

Різноманітність створених передумов, необхідних для підтримання операційних процедур, які центральний банк повинен використовувати для проведення незалежної монетарної політики, нині служать для підтримання низького рівня інфляції. Нам слід розглянути основні умови, в яких уся банківська система оперує.

Центральний банк Китаю (ЦБК) користується незалежним правом здійснювати власну політику. Він використовує усі наявні фінансові інструменти для підтримання належного рівня інфляції, інфляційних очікувань, безробіття та забезпечення фінансової стабільності.

Зокрема, центральний банк повинен завжди бути готовим до радикальних змін коротко строкових процентних ставок у разі необхідності. Сьогодні ЦБК намагається використати практику США щодо регулюванні процентних ставок. Протягом двох десятиліть в Америці підтримувався низький рівень інфляції шляхом ліберальної політики Федерального Резерву, яка дозволила короткостроковим процентним ставкам вільно коливатись.

Нині центральний банк Китаю для проведення успішної монетарної політики та політики валютного курсу нарощує свої фінансові активи, банківські резерви, депозити. Щодо політики обов’язкових резервів, то тут необхідно згадати про таке. Обов’язкові резерви комерційних банків накопичуються у Центральному банку Китаю шляхом відкриття депозитних рахунків цими банками. Ці резерви утворюються з обов’язкової (встановленої) норми плюс надлишок грошей, після покриття банком усіх своїх вимог. З цього ж зразу можна зробити висновок, що у Китаї банки не мають ініціативи дій. Усе контролюється урядом, кожен крок.

Починаючи з середини 1980 років, норма обов’язкових резервів була встановлена на рівні 10 відсотків, таким чином протидіючи росту інфляції у довгостроковій перспективі. У 1994 році Федеральний фонд з питань резервної політики, щоб запобігти поганим наслідкам інфляції підвищив норму на 3%, а в 2001 році ця норма була знижена на 4,75%. Отже, як ми бачимо, норма обов’язкових резервів використовувалась вже давно для регулювання ситуації на ринку. Так у жовтні 1987 року та у вересні 2001 року Федеральний фонд був змушений радикально занизити норму резервів короткостроковому плані, щоб запобігти хаосу на фінансовому ринку

Отже, можна з впевненістю стверджувати, що норма обов’язкових резервів є одним з найвживаніших інструментів грошово-кредитної політики Китаю. Так, у 1990 році норма обов’язкових резервів була встановлена на рівні 13%, у 1998 році ця норма була зменшена до 8%, а у 2000 – до 6%. У квітні 2004 року спостерігалося подальше збільшення норми – до 7,5%.

Розглядаючи питання валютно-курсової політики Китаю, слід також звернути увагу і на основних суб’єктів у цій сфері. Це є важливим для розгляду ефективності усієї фінансово-валютної системи та раціональності проведення монетарної політики.

Китайська економіка стає все більш і більш ринково орієнтованою. Нині уряд цієї країни переходить від негнучких прямих методів розміщення кредитів і проведення грошово-кредитної політики до гнучких шляхів менеджменту банківськими резервами та банківськоб системою. Нажаль, можна помітити, що за останні роки в Китаї були помітні ненормовані потоки капіталу, що було наслідком жорсткої валютно-курсової політики. Це є, мабуть, наслідком браку достатнього досвіду китайських урядовців.

Внаслідок нещодавньої рекапіталізації багатьох банків Китаю відбулось значне послаблення банківської системи, що пов’язано із значними витратами. У грудні 2003 року було витрачено 45 млрд. доларів на рекапіталізацію – Банк Китаю та Китайський Банк Реконструкції отримали по 22,5 млрд. доларів кожен. У квітні 2005 році на ре капіталізацію Індустріально комерційного банку Китаю було витрачено 15 млрд. доларів.

У фінансовій сфері Китаю переважають державні комерційні банки. Ринок цінних паперів та облігацій займає досить слабку позицію. Загальна сума усіх депозитів у банківській системі станом на 2005 р. складала десь 160% ВВП, при цьому сума неоплаченого державного боргу – лиш 25% ВВП. Ринок корпоративних облігацій та фондовий ринок також є слабким.

У банківській системі Китаю нині домінують чотири великі комерційні банки державної форми власності: Китайський банк розвитку, Allen, Qian і Qian (2005). На кінець 2005 загальна сума активів цих банків складала приблизно 56% від активів усієї банківської системи. Ця частка має тенденцію до зниження, враховуючи стратегію загальної економічної політики Китаю.

Акціонерні комерційні банки розширили розмір своїх балансів вельми швидко за останні роки, і зараз їхня частка складає приблизно 20% всієї банківської системи.

Як повідомив Центральний банк у своєму звіті за 2005 банківські позички склали 78% від усіх фондів, корпоративні облігації та акції нараховують 6%, остальні фонди належать державним ціним паперам.

У 1995 року, обмінний курс національної валюти Гонконгу (ренмімбі) було встановлено на фіксованому рівні до долара США. Цей режим було офіційно названо керовано плаваючим з дозволеними рамками коливання +/-0,3%. Але на практиці цей режим не був плаваючим.

Загалом, уся грошово-кредитна політика Китаю позбавлена цілковитої незалежності, що в свою чергу впливає на валютно-курсову політику держави. І саме ця неможливість використати валютний курс як основний інструмент монетарної політики спричинена сильним адміністративним контролем, що позбавляє банківську систему від розвитку.

Загалом, уся валютна система не позбавлена недоліків. Наприклад, візьмемо до уваги Китайську валютно-торгівельну систему – основного представника валютного ринку Китаю. Учасниками цієї торгівельної системи є лише невелика кількість банків.

В середині 2005 року курс ренмімбі ревальвував на 2,1%, і уряд оголосив, що зовнішня вартість ренмімбі буде закріплена за кошиком валют. Після цієї ревальвації рамки коливання національної валюти залишалися на рівня 0,3% по відношенню до долара США.

Щодо основих проблем проведення валютно-курсової політики Китаю, то слід визначити основні чинники впливу на курс національної валюти – юаня. Умовно усі проблеми проведення валютно-курсової політики можна поділити на внутрішні та зовнішні. Перший вид проблем пов’язаний із надто швидкими темпами росту національної економіки, а другий – із торгівельними стосунками США.

Китайська економіка росте все швидше і швидше. Щоб охолодити економіку, Китай погоджується укріпляти юань і обмежувати іноземні інвестиції. У липні 2006 року торгівельний дефіцит Китаю досягнув рекордних $14,6 млрд. (рік тому він був менше на 40%). Експорт виріс до $80,3 млрд. (на 22,6% проти минулорічного), а з початку року профіцит сягнув $76 млрд. Такий швидкий ріст економіки заставляє Китай все більше думати про те, як запобігти перегріву економіки. За прогнозами аналітиків до 2015 року кількість працездатного населення збільшиться на 65 млн. чоловік.

Сьогодні у розпорядженні уряду Китаю два методи – швидше укріпляти юань, направляючи зростаючі валютні резерви в іноземні інвестиції (на 2010 р. заплановано понад 200 млрд.дол.); обмежувати прямі іноземні інвестиції (ПІІ) у власну економіку. Так Китай зараз і поступає. Народний банк Китаю нещодавно заявив, що буде збільшувати гнучкість валютного курсу і стимулювати інвестиції у зарубіжні активи. З початку 2006 року юань подорожчав на 0,94%, а з липня 2005 року, коли юань був відв’язаний від долара, - на 4%. Таким чином Китай рухається до подальшого укріплення юаня. Але юань до сих пір залишається надміру девальвованим щодо долара США. Це було визнано у листопаді 2009 р. головою центрального банку Китаю. Тому, в перспективі слід очікувати ревальвацію китайської грошової одиниці.

Аналітики впевненні, що Китай буде нарощувати інвестиції закордоном. І в першу чергу державні компанії продовжуватимуть інвестування у добування енергоресурсів у різних регіонах світу. Буде також і посилений контроль за потоком ПІІ, об’єм яких у першому півріччі 2006 року знизився на 0,5% (залишаючись на рівні $60 млрд. у рік). У 2010 р. Китай планує інвестувати приблизно 220 млрд. доларів в європейську економіку, що є свідченням серйозності намірів цієї країни. Це пов’язано з девальвацією резервної валюти, долара США, і знеціненням усього накопиченого капіталу в країні.

Другим видом проблем, як уже зазначалось, можна назвати чинники, повязані із зовнішньоторгівельними зв’язками Китаю із США. Америка все більше посилює свій тиск на Китай, намагаючись добитись від нього зміцнення національної валюти – юаня. США планує ввести 27,5% тариф на китайські товари, якщо Пекін не підвищить суттєво курс юаня. У серпні 2005 року уряд Китаю вже проводив ревальвацію грошової одниці на 2,1%. На початку 2006 року ревальвація склала додаткових 1,56% (зараз 1 долар = 7,98 юаня). На нещодавній зустрічі голів монетарної влади США та Китаю було погоджено план ревальвації юаня.

Експерти вважають, що слабий юань дає переваги китайським експортерам і приводить до росту дефіциту у зовнішній торгівлі США з Китаєм, який до кінця 2009 р. зросте аж до 1,8 трлн. доларів США (що на 1 трлн. більше, ніж це було у 2008 р.). Недооцінений юань є могутнім засобом стимулювання китайського експорту, в тому числі і в США. Сьогодні жодна валюта так сильно і негативно не впливає на стан долара як китайський юань. І жодна країна, мабуть, через заниження валютного курсу своєї валюти не володіє таким могутнім експортним потенціалом, як Китай.

Планується відпустити валютний курс юаня у вільне плавання до 2020 р. Тому аналітики Міжнародного центру Гонконгського університету науки і технології вважають, що така ситуація може виправити стан торгівельного дефіциту США. Але не слід покладати значних надій на режим валютного курсу Китаю, адже це не є причиною торгівельного дефіциту США.

Проаналізувавши вище зазначене, можна зробити висновок, що Китай має досить специфічну проблему як розвитку економіки, так і формування валютно-курсової політики. Для проведення останньої слід відштовхуватись від стану економіки в цілому, та вибору стратегії щодо подолання наслідків перегріву економіки. Перед Китаєм було два основних шляхи виходу із зазначеної кризи: необдумана рестриктизація руху капіталу в національну економіку та дозвіл припливу капіталу з подальшим інвестуванням його зарубіжні активи. Та був обраний останній шлях, найефективніший.

ПРАВОВЕ ТА ІНФРАСТРУКТУРНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПІДПРИЄМНИЦТВА У СФЕРІ ПОСЛУГ

ПРАВОВІ КОЛІЗІЇ У СФЕРІ РЕГУЛЮВАННЯ ІМПОРТУ

Реагуючи на ситуацію, що склалася, Верховною Радою України прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законів України з метою поліпшення стану платіжного балансу України у зв'язку із світовою фінансовою кризою» [1]. Даним Законом порушуються домовленості, закріплені у Додатку I до Протоколу про вступ України до СОТ, а саме – змінює в односторонньому порядку ставки ввізного мита. Маючи на меті відновлення рівноваги платіжного балансу, задеклароване у Законі введення тимчасової надбавки до діючих ставок ввізного мита фактично є введенням 13%-ої надбавки, що у чистому вигляді є протекціоністським заходом.

Якщо поглянути на прийнятий Закон очима економіста, то стає зрозумілим, що введення додаткових митних зборів призведе до скорочення обсягів продажу імпортованих товарів та поставить під загрозу існування багатьох тисяч підприємств малого та середнього бізнесу, що забезпечують робочими місцями сотні тисяч громадян України.

Прийнята правова норма передбачає запровадження, зміну та скасування тимчасової надбавки до діючих ставок ввізного мита на деякі товари (тимчасова процедура). При цьому визначено, що ця тимчасова процедура спирається на відповідні норми Генеральної угоди з тарифів й торгівлі 1994 року (ГАТТ 1994), зокрема статті XII [3]. Проте стаття XII ГАТТ 1994 не містить положень щодо застосування державами – членами СОТ жодних надбавок до діючих ставок ввізного мита. При цьому члени СОТ при застосуванні заходів з обмеження імпорту відповідно до статті XII ГАТТ 1994 мають надавати перевагу ціновим заходам, до яких належать додаткові імпортні збори, вимоги про внесення імпортних депозитів або інші рівноцінні торговельні заходи, що відбиваються на ціні імпортованих товарів.

Законом по суті змінюються в односторонньому порядку ставки ввізного мита, встановлені відповідно до зобов'язань України в рамках членства в СОТ [2]. Крім того, це не відповідає положенням Меморандуму про економічну та фінансову політику з Міжнародним валютним фондом щодо заборони застосування або посилення обмежень імпорту для цілей платіжного балансу. Реалізація запропонованої Законом тимчасової процедури може поставити під загрозу подальше співробітництво України з МВФ.

Підвищення ставок ввізного мита може також призвести до застосування державами, які є основними торговельними партнерами України, відповідних заходів (у тому числі адекватного збільшення ввізного мита на товари українського товаровиробника).

Запровадження тимчасової цільової надбавки не буде поширюватися на держави, які мають з Україною зону вільної торгівлі. Так, відповідно до статті 2 Угоди між Урядом України та Урядом Російської Федерації [5] договірні сторонни не застосовуватимуть мито, податки та збори, що мають еквівалентний вплив на експорт та/або імпорт товарів, що походять з митної території однієї з договірних сторін і призначені для митної території іншої договірної сторони. Ця Угода містить лише можливість застосування кількісних обмежень (стаття 3).

Аналогічні положення містяться і в Угоді про створення зони вільної торгівлі, ратифікованій Законом України «Про ратифікацію Угоди про створення зони вільної торгівлі та Протоколу про внесення змін та доповнень до Угоди про створення зони вільної торгівлі» [4]. При цьому, за даними Державного комітету статистики України станом на 1 листопада 2009 р., на зазначені держави припадає 39,8% імпорту, до якого не буде застосовуватися тимчасова надбавка. У той же час до імпорту товарів з інших держав – членів СОТ буде застосовуватися 13% тимчасова цільова надбавка до ставок ввізного мита.

Від опівночі 7 вересня 2009 р. стягування додаткових надбавок до мита припиняється, термін дії яких встановлений законом. Держмитниця повідомила, що за п’ять місяців спостерігалось падіння імпорту в шість раз та як наслідок недоотримано 0,5 млрд. грн. Як приклад, прослідкуємо динаміку імпорту автомобілів за час дії митних надбавок. У січні-липні 2009 р. було завезено лише 37,4 тис. автомобілів, тоді як в аналогічний період 2008 р. – 225,2 тис. Якщо спроектувати результативність вжитих заходів на стан платіжного балансу, то від’ємне сальдо у І кварталі 2009 р. становило 819 млн. дол. США. Як наслідок, у 2009 р. Україна зіштовхнулась із споживацькою кризою та галопуючою інфляцією [7].

Враховуючи викладене, можемо зробити висновок, що вжиті заходи збалансування експортно-імпортних операцій навряд чи можна назвати ефективними, такими, що сприяли поліпшенню платіжного балансу України. Однак однозначно можна сказати, що вони вкрай негативно відобразились на професійній репутації наших парламентарів та України зокрема. Суперечності між національними та міжнародними правовими нормами виникають зокрема у визначенні заходів та методів захисту внутрішнього ринку, трактування сфер їх застосування. У відносинах України з іншими державами, в тому числі державами – членами СОТ, необхідно очікувати погіршення, що цілком стає зрозумілим. Виникає враження, що колізії у правовій сфері нашої країни стають цілком закономірним процесом.

Література:

1. Закон України «Про внесення змін до деяких законів України з метою поліпшення стану платіжного балансу України у зв'язку із світовою фінансовою кризою» від 4.02.2009 р. № 923-VI.

2. Протокол про вступ України до Світової організації торгівлі від 5.02.2008 р., ратифіковано Законом України від 10.04.2008 р. № 250-VI.

3. Генеральна угода з тарифів і торгівлі 1994 р. та положення Генеральної угоди з тарифів і торгівлі від 30.10.1947 р.

Blog

Содержание