1. Вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині, карається позбавленням волі на строк від семи до п'ятнадцяти років
| Вид материала | Документы |
- Розбещення неповнолітніх. Перешкоджання здійсненню виборчого права, 130.41kb.
- Караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років, 23.77kb.
- Кодексу України, 527.92kb.
- До шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права, 177.75kb.
- Порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю, 1688.87kb.
- Відомості Верховної Ради (ввр), 2004, n 6, ст. 39 ) ( Із змінами, внесеними згідно, 68.32kb.
- 1. Покарання у виді обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих, 89.36kb.
- 5. Циклічність як форма економічного розвитку, 1573.65kb.
- Методичні рекомендації на тему:, 150.05kb.
- Національний Університет «Острозька академія», 105.24kb.
Стаття 150. Експлуатація дітей
1. Експлуатація дітей, які не досягли віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування, шляхом використання їх праці з метою отримання прибутку —
карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
2. Ті самі дії, вчинені щодо кількох дітей або якщо вони спричинили істотну шкоду для здоров'я, фізичного розвитку або освітнього рівня дитини, або поєднані з використанням дитячої праці в шкідливому виробництві, —
караються позбавленням волі на строк від двох до п'яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
1. У частині 2 ст. 52 Конституції України зазначено: «Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом». Стаття 150 уведена до КК на розвиток цього конституційного положення, тому безпосереднім об'єктом злочину, передбаченого цією статтею, є суспільні відносини, що забезпечують особисту волю дитини, її фізичне і психічне здоров'я. Потерпілою особою є дитина, яка не досягла віку, з якого законодавством про працю дозволяється працевлаштування. Умови залучення неповнолітніх до праці викладені у ст. 188 Кодексу законів про працю України.
2. З об'єктивної сторони цей злочин полягає в експлуатації дитини, яка не досягла віку, з якого дозволяється працевлаштування, шляхом використання її праці з метою отримання прибутку. Це, наприклад, використання праці підлітка підприємцем у своїй майстерні без належної оплати або використання підлітка для миття автомашин, що знаходяться на стоянці, з вилученням у нього повністю або в більшій частині отриманої від клієнтів винагороди. Частиною 1 ст. 150 КК охоплюються також випадки експлуатації кількох дітей, коли використання праці кожної із них здійснюється в різний час і містить ознаки самостійного злочину.
3. Суб'єктивна сторона злочину — прямий умисел, поєднаний з корисливою метою — отримання від праці потерпілого (потерпілих) прибутку. Ця мета є поряд з виною обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони цього злочину.
4. Суб'єкт злочину — будь-яка особа, яка досягла 16-ти років. Якщо зазначені в ст. 150 КК діяння вчинить службова особа, то її дії кваліфікуються за сукупністю ст. 150 та ст. 364 або ст. 365 КК, якщо діяння, передбачені останніми статтями, містять всі ознаки складу відповідного злочину.
5. У частині 2 ст. 150 КК зазначені такі обставини, що обтяжують відповідальність: вчинення злочину щодо кількох дітей або якщо була спричинена істотна шкода для здоров'я, фізичного розвитку або освітнього рівня дитини, або якщо дії, зазначені в ч. 1 ст. 150 КК, були поєднані з використанням дитячої праці в шкідливому виробництві.
Експлуатація кількох дітей означає, що винна особа використовує одночасно працю двох або більше підлітків, які не досягли віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування, для виконання спільної роботи.
Істотна шкода для здоров'я дитини. Це випадки спричинення з необережності потерпілому тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження під час або внаслідок експлуатації його праці. Умисне спричинення тілесних ушкоджень дитині, наприклад, з метою примусити працювати або як покарання за недоброякісно виконану роботу, потребує кваліфікації за сукупністю ч. 2 ст. 150 та відповідно за статтями 121, 122 або 125 КК.
Істотною шкодою для фізичного розвитку дитини визнаються випадки суттєвого гальмування або припинення взагалі її фізичного розвитку.
Істотною шкодою для освітнього рівня дитини слід визнавати випадки тривалого припинення навчання дитини у школі, що призвело до суттєвого відставання її освітнього рівня від ровесників.
Для з'ясування показників, що свідчать про настання зазначених видів шкоди, необхідно призначати відповідну судову експертизу.
Шкідливе виробництво — це певні роботи або види виробничої діяльності, які у фізичному або моральному відношенні є шкідливими для неповнолітніх. До таких належать не тільки безпосередньо шкідливі, а й важкі роботи або роботи з небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці неповнолітніх (наприклад, «Перелік важких робіт і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці неповнолітніх», затверджений наказом Міністерства охорони здоров'я України від 31 березня 1994 р. № 46 (Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1999. — № 12; Охорона праці в Україні. — С. 258—325). Визнання виробництва шкідливим для дитини, праця якої використовується, встановлюється на підставі законодавства про працю.
Стаття 151. Незаконне поміщення в психіатричний заклад
1. Поміщення в психіатричний заклад завідомо психічно здорової особи —
карається арештом на строк від трьох до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
2. Те саме діяння, що спричинило тяжкі наслідки, — карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
1. Незаконне поміщення в психіатричний заклад являє собою спеціальний вид незаконного позбавлення волі. Безпосереднім об'єктом злочину є воля особи, її гідність та недоторканність. Потерпілим від злочину є психічно здорова людина (ст. 14 Закону України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. (ВВР. - 2000. - № 19. - Ст. 143).
2. З об'єктивної сторони цей злочин полягає в поміщенні в психіатричний заклад завідомо психічно здорової особи на стаціонарне обстеження або лікування. Місцем перебування потерпілого є стаціонарний психіатричний заклад. Це психоневрологічний, наркологічний чи інший спеціалізований заклад, центр, відділення тощо всіх форм власності, діяльність яких пов'язана з наданням психіатричної допомоги (ст. 1 вищезазначеного Закону). Вид нагляду в закладі за хворим не має значення для визначення цієї ознаки складу злочину.
Злочин вважається закінченим з моменту поміщення потерпілого в психіатричний заклад на стаціонарне обстеження або лікування.
3. З суб'єктивної сторони цей злочин здійснюється з прямим умислом, за якого винний усвідомлює, що поміщує в психіатричний заклад завідомо психічно здорову людину і бажає цього. Мотиви цього злочину можуть бути різними (прагнення отримати матеріальну вигоду, заволодіти житлом потерпілого, бажання позбутися людини тощо) і на кваліфікацію злочину не впливають. Вони можуть ураховуватися при призначенні покарання.
4. Суб'єкт злочину спеціальний — лікар-психіатр, член комісії лікарів-психіатрів, головний психіатр. Якщо таким суб'єктом є службова особа (завідуючий відділенням, головний психіатр тощо), вчинене утворює сукупність злочинів і кваліфікується за статтями 151 і 365 КК (перевищення влади).
5. У частині 2 ст. 151 КК зазначена обставина, що обтяжує відповідальність — спричинення тяжких наслідків. Такими наслідками можуть бути визнані смерть потерпілого, його самогубство, тяжка хвороба тощо. Ставлення винної особи до тяжких наслідків може бути як умисним, так і необережним. Залежно від виду тяжких наслідків та ставлення винного до них скоєне може бути кваліфіковане і за сукупністю злочинів: ч. 2 ст. 151 і відповідно частини 1 або 2 ст. 115, частини 1 або 2 ст. 119, ч. З ст. 120, частини 1 або 2 ст. 121, ч. 2 ст. 122 КК.
Розділ IV
ЗЛОЧИНИ ПРОТИ СТАТЕВОЇ СВОБОДИ ТА СТАТЕВОЇ НЕДОТОРКАНОСТІ ОСОБИ
Статеві злочини становлять собою велику суспільну небезпеку, характеризуються виключною аморальністю та цинічністю дій винних. Пов'язані у більшості випадків з посяганням на статеву свободу жінки або на її статеву недоторканість, такі злочини грубо принижують гідність потерпілої, заподіюють їй глибоку психічну травму, можуть завдати серйозної шкоди її здоров'ю. Надзвичайно небезпечні злочини проти неповнолітніх. Посягаючи на їх нормальний статевий розвиток, такі злочини розбещують підлітків, часто призводять до глибоких душевних травм, штовхають їх до аморального способу життя. Тому у більшості статей КК, які передбачають відповідальність за статеві злочини, встановлені суворі санкції.
Злочини, передбачені розділом IV, мають своїм об'єктом статеву свободу особи (зґвалтування, насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, примушування до вступу в статевий зв'язок) або статеву недоторканість неповнолітніх (статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, розбещення неповнолітніх). Пленум Верховного Суду України в постанові «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини» від 27 березня 1992 р. № 4 зазначив, що зґвалтування є тяжким злочином, за вчинення якого законом передбачена сувора кримінальна відповідальність. Інші статеві злочини також становлять підвищену суспільну небезпеку. Тому забезпечення правильного застосування законодавства при розгляді справ цієї категорії є одним із важливих завдань судів.
Стаття 152. Зґвалтування
1. Зґвалтування, тобто статеві зносини із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи, —
карається позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років.
2. Зґвалтування, вчинене повторно або особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених статтями 153—155 цього Кодексу, — карається позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років.
3. Зґвалтування, вчинене групою осіб, або зґвалтування неповнолітньої чи неповнолітнього —
карається позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років.
4. Зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки, а також зґвалтування малолітньої чи малолітнього —
карається позбавленням волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років.
1. Зґвалтування є найбільш тяжким і небезпечним статевим злочином. Воно може завдати серйозної шкоди здоров'ю людини і заподіяти їй глибоку моральну травму. Воно грубо принижує гідність особи, посягає на статеву свободу, а якщо потерпіла особа є малолітньою або не досягла статевої зрілості, — на її статеву недоторканість.
2. Об'єктом зґвалтування є статева свобода, а якщо потерпіла особа не досягла статевої зрілості — її статева недоторканість. Причому ні моральне обличчя потерпілої особи, ні ганебний спосіб життя, ні аморальна поведінка, ні характер відносин з тим, хто притягується до відповідальності за зґвалтування (подружні стосунки, наявність попереднього добровільного статевого зв'язку тощо) не виключають, за доведеності інших ознак складу цього злочину, відповідальності за ст. 152 КК.
3. За змістом ст. 152 КК потерпілим при зґвалтуванні може бути особа як жіночої, так і чоловічої статі. У першому випадку безпосереднім, фізичним виконавцем злочину є чоловік, а потерпілою — жінка, у другому, навпаки, виконавець — жінка, а потерпілий — чоловік. Співвиконавцем може бути будь-яка особа.
4. З об'єктивної сторони зґвалтування полягає у статевих зносинах із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи. Склад злочину — формальний. Статеві зносини при зґвалтуванні відбуваються проти волі потерпілої особи. Внаслідок застосування фізичного насильства або погрози ним воля потерпілої особи пригнічується, а при використанні безпорадного стану, коли потерпіла особа не здатна чинити опір, така воля ігнорується. Для відповідальності за ст. 152 КК достатньо, щоб статеві зносини супроводжувалися хоча б одним із зазначених в законі способів: застосуванням фізичного насильства, погрозою застосування такого насильства або використанням безпорадного стану потерпілої особи. Одне лише домагання на вступ у статевий зв'язок, якщо він мав місце без застосування фізичного насильства, погрози ним або використання безпорадного стану, не утворює складу цього злочину. Не є зґвалтуванням і випадки, коли особа вступає у статевий зв'язок, застосовуючи обман або зловживання довірою. Пленум Верховного Суду України в постанові від 27 березня 1992 р. № 4 зазначив, що «дії особи, яка домагалася згоди потерпілої на статевий акт шляхом зловживання довір'ям, наприклад, обіцянка взяти шлюб, не можуть розглядатися як зґвалтування, оскільки закон не передбачає такої ознаки цього злочину, як застосування обману» (ч. 2 п. 6).
5. Під статевими зносинами, про які йдеться у ст. 152 КК, слід розуміти лише природні статеві зносини. Дефлорація або еякуляція не є обов'язковими при статевих зносинах. Неприродні статеві зносини (в тому числі і мужолозтво), здійснені із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи, являють собою насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом і кваліфікуються за ст. 153 КК (див. коментар до неї).
6. Фізичне насильство — це фізичне подолання опору, який чинить потерпіла особа, або насильство, застосоване для упередження очікуваного опору, який обумовлений небажанням вступити із ґвалтівником у статевий зв'язок. Фізичне насильство має бути здатним перебороти дійсний, а не вигаданий (удаваний) опір потерпілої особи. Злочинець може застосувати фізичну силу, різні предмети або навіть зброю, щоб зламати опір. Він може намагатися зв'язати особу, завдати удари, тілесні ушкодження різної тяжкості, здавлювати шию руками або накинутою петлею тощо. Оскільки застосування фізичного насильства і спричинення внаслідок цього шкоди здоров'ю потерпілої особи є складовим елементом об'єктивної сторони зґвалтування, завдання їй певного виду тілесних ушкоджень не потребує додаткової кваліфікації.
Згідно з практикою Верховного Суду України зґвалтування або замах на нього, що супроводжувалися заподіянням легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, підлягають кваліфікації за частинами 1—3 ст. 152, а якщо при зґвалтуванні заподіяно тілесні ушкодження, що спричинили наслідки, зазначені в ст. 121, — за ч. 4 ст. 152 КК. Разом з тим треба мати на увазі, що зґвалтування, поєднане із спричиненням тяжкого тілесного ушкодження, що було небезпечним для життя в момент заподіяння, але не спричинило особливо тяжких наслідків (наприклад, здавлення шиї руками, внаслідок чого потерпіла особа втратила свідомість), не є підставою для кваліфікації за ч. 4 ст. 152 КК. Такі дії належить кваліфікувати за сукупністю злочинів за відповідними частинами статей 121 та 152 КК залежно від наявності чи відсутності інших обтяжуючих обставин (ч. З п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини» від 27 березня 1992 р.).
Зґвалтування або замах на нього, пов'язане з умисним вбивством, кваліфікується за п. 10 ч. 2 ст. 115 і ч. 4 ст. 152 КК (див. коментар до ст. 115 КК).
Якщо при зґвалтуванні чи замаху на цей злочин винний заподіяв потерпілій особі смерть через необережність (наприклад, якщо потерпіла вистрибнула з вікна будинку або із транспортного засобу під час руху останнього й одержала смертельні ушкодження), його дії охоплюються ч. 4 ст. 152 КК і додаткової кваліфікації за ст. 119 КК не потребують (ч. З п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах проти життя та здоров'я особи» від 7 лютого 2003 р.).
7. Погроза фізичним насильством як ознака об'єктивної сторони зґвалтування являє собою різного роду психічне насильство, що застосовується до потерпілої особи для того, щоб зламати її опір. У статті 152 КК при окресленні зґвалтування застосування погрози фізичним насильством поставлено в один ряд із застосуванням фізичного насильства, отже, ця погроза є рівнозначною фізичному насильству, вона повинна бути безпосередньою і може негайно бути виконана суб'єктом злочину. Цей характер погрози і можливість її негайного виконання ставлять потерпілу особу в безвихідний стан, змушують поступитися домаганням ґвалтівника. Внаслідок такого насильства воля потерпілої особи паралізується.
За своїм змістом погроза при зґвалтуванні полягає в негайному застосуванні тільки фізичного насильства (наприклад, погроза вбити, покалічити).
Погроза може виявлятися в словах («вб'ю», «заріжу», «покалічу» тощо), демонстрації зброї або інших предметів, якими можна заподіяти тілесні ушкодження, може випливати з обстановки, що створилася, якщо, наприклад, група ґвалтівників оточує жінку в безлюдному місці, вимагаючи підкоритися їхнім домаганням. Погроза може мати невизначений характер (наприклад, «мовчи,, а то гірше буде»). Погроза може стосуватися як самої потерпілої особи, так і її родичів або близьких осіб. Тому погроза, наприклад, вбити або покалічити немовля, якщо його мати негайно не поступиться вимогам ґвалтівника, не може виключати відповідальності за зґвалтування або замах на нього.
Погроза повинна бути дійсною, а не удаваною, і розцінюватися потерпілою особою як реальна небезпека для її життя або здоров'я чи близьких їй осіб, родичів.
Відповідальність за ст. 152 КК настає незалежно від того, чи мав ґвалтівник намір дійсно реалізувати погрозу або розраховував лише психічно вплинути на потерпілу особу.
Якщо після вчинення зґвалтування мала місце реальна погроза вбивством потерпілої особи для того, наприклад, щоб вона нікому не повідомила про те, що трапилося, дії винного слід кваліфікувати за сукупністю статей 152 та 129 КК.
8. Використання безпорадного стану потерпілої особи при зґвалтуванні. Безпорадний стан потерпілої особи — це відсутність у неї фізичної можливості чинити опір вступу з нею в статеві зносини, а також відсутність можливості правильно розуміти сутність і характер вчинюваних з нею сексуальних дій або керувати своїми вчинками. Ґвалтівник при цьому усвідомлює, що потерпіла особа перебуває у безпорадному стані.
Розрізняють два види безпорадного стану: 1) психічну безпорадність і 2) фізичну безпорадність.
У разі психічної безпорадності потерпіла особа не може розуміти характеру і значення вчинюваних з нею дій. Про психічну безпорадність свідчать:
а) психічна хвороба, за наявності якої потерпіла особа не усвідомлює свої дії і не може керувати ними. Психічну хворобу такої особи можна розглядати як безпорадний стан тільки у випадках, якщо ця хвороба має явний характер, або коли винний знав про неї і свідомо використовував виниклу внаслідок психічної хвороби неспроможність потерпілої особи правильно усвідомлювати або оцінювати те, що відбувається;
б) непритомний стан (наприклад, непритомність, що виникла незалежно від дій винного;
в) малоліття потерпілої особи.
Так, С. був засуджений за зґвалтування шестирічної дівчинки. С. зустрів дівчинку на вулиці і запросив її покататися па автомобілі, вивіз за місто в ліс. Там він пригощав дівчинку цукерками, розказував їй казки, грав з нею у схованки, а потім вчинив щодо неї низку розпусних дій і обманним шляхом здійснив з нею статевий акт. Захищаючись у суді, С. лицемірно стверджував, що дівчинка не опиралася і «добровільно» погодилася на вчинення статевого акту. Суд цілком правильно вказав, що не може бути й мови про добровільну згоду на статевий акт з боку шестирічної дівчинки, оскільки вона внаслідок свого віку і розвитку не розуміла і не могла правильно оцінити дійсний характер такого роду вчинюваних щодо неї дій.
При психічній безпорадності ґвалтівник сам може поставити потерпілу особу в такий стан, використовуючи, зокрема, наркотики, гіпноз, снодійне. Такі випадки відзначив Пленум Верховного Суду України в постанові «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини». Для визнання зґвалтування вчиненим з використанням безпорадного стану потерпілої особи внаслідок алкогольного, наркотичного сп'яніння або дії на її організм отруйних, токсичних та інших сильнодіючих речовин не має значення, чи винна особа привела потерпілу (потерпілого) до такого стану (наприклад, дала наркотик, снодійне тощо), чи вона вже перебувала в безпорадному стані незалежно від її дій (див. ч. 1 п. 10).
Особливу увагу необхідно звертати на зґвалтування з використанням безпорадного стану потерпілої особи в результаті її сп'яніння. Як правило, винні приводять потерпілу особу в такий стан умисно. Треба також зауважити, що визнати стан безпорадності можна тільки за такого ступеня сп'яніння потерпілої особи, який позбавляє її можливості усвідомлювати навколишню обстановку і розуміти значення вчинюваних з нею дій.
Крім того, у таких випадках, при вирішенні питання про те, чи мало місце зґвалтування, необхідно враховувати всі обставини здійсненого ґвалтівником з потерпілою особою. Зокрема, слід виходити з того, що доросла людина, яка дала згоду на спільне вживання алкогольних напоїв або наркотиків в обстановці, сприятливій подальшому статевому зближенню, тим самим ніби дає згоду на можливі наслідки цього.
При фізичній безпорадності у потерпілої особи відсутня можливість чинити протидію ґвалтівнику. Такий стан може бути викликаний фізичними вадами потерпілої особи (наприклад, відсутність рук, ніг, сліпота тощо), її похилим віком або хворобою, що не є психічною, наприклад, пов'язаною з високою температурою; виснаженістю організму, перенесеною операцією тощо. У цих випадках, хоча потерпіла особа й усвідомлює характер вчинюваних щодо неї дій, але не може чинити опір ґвалтівнику.
При зґвалтуванні з використанням безпорадного стану потерпілої особи опір останньої відсутній. Однак це має бути наслідком об'єктивних причин, а не згоди такої особи на статеві зносини.
9. З суб'єктивної сторони зґвалтування відбувається лише з прямим умислом, за якого винний усвідомлює, що застосовує насильство, погрозу або використовує безпорадний стан потерпілої особи для вступу з нею в статеві зносини і бажає цього. Мотивом зґвалтування є переважно прагнення задовольнити статеву пристрасть.
10. Суб'єкт зґвалтування. Безпосереднім виконавцем злочину може бути будь-яка фізична осудна особа (як чоловік, так і жінка), протилежної з потерпілою особою статі, і яка досягла 14-річного віку.
За своєю об'єктивною стороною зґвалтування — складний злочин, що полягає не тільки у вчиненні статевого акту, а й у тому, що цей акт вчиняється із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи. Тому виконавцем (співвиконавцем, опосередкованим виконавцем) злочину визнається і той, хто, наприклад, застосовує до потерпілої особи фізичне насильство з метою примусити її вступити в статеві зносини з безпосереднім насильником. У таких випадках стать виконавця злочину (щодо потерпілої особи) значення не має. Безпосереднім насильником може бути не тільки особа, яка має ознаки суб'єкта злочину, а й неосудна особа або малолітній.
11. Зґвалтування вважається закінченим злочином з моменту початку насильницького статевого акту. Закінчення насильником статевого акту в фізіологічному розумінні для визнання зґвалтування закінченим не вимагається (ч. З ст. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. № 4).
12. Дії, безпосередньо спрямовані на здійснення статевого акту, але не доведені до його початку з причин, незалежних від волі ґвалтівника, утворюють собою замах на зґвалтування. Це, наприклад, зв'язування особи, яку намагаються зґвалтувати, погроза негайною фізичною розправою, зривання одягу. .
13. Добровільна відмова від зґвалтування має місце в тих випадках, коли особа, усвідомлюючи повну можливість вчинення злочину, за своєю волею остаточно припиняє почате діяння і тим самим не доводить його до кінця. Така дія, як неодноразово вказував Верховний Суд України, згідно зі ст. 17 КК виключає кримінальну відповідальність за готування до зґвалтування або замах на нього.
14. У частині 2 ст. 152 КК передбачена відповідальність за зґвалтування, вчинене повторно або особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених статтями 153—155 КК. Зґвалтування вважається повторним, якщо йому передувало діяння, вказане у частинах 1—4 ст. 152 КК. У випадках здійснення особою двох або більше зґвалтувань, кожне із яких містить ознаки злочину, передбаченого ч. 1 ст. 152 КК, злочин необхідно кваліфікувати лише за ч. 2 ст. 152 КК. Сукупність злочинів має місце при здійсненні двох чи більше зґвалтувань, відповідальність за які передбачена різними частинами ст. 152 КК, а також при вчиненні в одному випадку замаху на зґвалтування або співучасті в цьому злочині, а в другому — закінченого зґвалтування. Дії винного за кожним із вказаних злочинів мають кваліфікуватися самостійно. Тому, наприклад, якщо особа перший раз вчинила замах на зґвалтування, а іншого разу скоїла закінчений злочин, її дії кваліфікуються за частинами 2 чи 3 ст. 15, ч. 1 ст. 152 і ч. 2 ст. 152 КК.
Ознака повторності виключається, якщо при вчиненні одного зґвалтування винний вступив з потерпілою особою в статеві зносини два або більше разів, тобто за наявності ознак продовжуваного зґвалтування.
В останньому випадку потерпіла особа продовжує перебувати під впливом психічної або фізичної дії, її воля паралізована ще при перших статевих зносинах.
Слід мати на увазі, що зґвалтування не може бути визнане повторним, якщо судимість за раніше вчинене зґвалтування знята чи погашена у встановленому законом порядку. Ознака повторності також відсутня, якщо до моменту здійснення другого зґвалтування закінчилися строки давності притягнення до кримінальної відповідальності.
15. У частині 3 ст. 152 КК передбачена відповідальність за зґвалтування, вчинене групою осіб, або зґвалтування неповнолітньої чи неповнолітнього.
16. Під груповим зґвалтуванням слід розуміти співвиконавство у вчиненні злочину, коли кожний з учасників повністю виконує склад злочину або тільки будь-які дії, що складають об'єктивну сторону злочину. Отже, здійснення зґвалтування групою осіб вимагає наявності двох умов у сукупності:
а) участь у вчиненні злочину двох або більше осіб, що діють як виконавці;
б) узгодженість дій учасників групи щодо потерпілої особи.
Виконавцем зґвалтування є як особа з числа двох або більше осіб, яка безпосередньо здійснює насильницький статевий акт з потерпілою особою, так і той, хто застосовує до такої особи фізичне насильство чи погрози з метою змусити її вступити до статевого акту з будь-ким іншим з учасників групи (тобто є співвиконавцем).
Дії співвиконавців слід кваліфікувати за ч. З ст. 152 КК без посилання на ст. 27 КК.
Дії особи, яка, сприяючи здійсненню насильницького статевого акту іншим учасникам злочину, застосувала насильство до особи, яка намагалася перешкодити вчиненню зґвалтування, необхідно розглядати як пособництво в зґвалтуванні і кваліфікувати за ч. 5 ст. 27 і ст. 152 КК.
Якщо співучасник (не співвиконавець) сприяв здійсненню зґвалтування одній особі, його дії кваліфікуються за ст. 27 і ч. 1 ст. 152 КК (за відсутності інших обтяжуючих обставин). Якщо допомога надається групі осіб, то такий співучасник повинен відповідати за ст. 27 і ч. З ст. 152 КК.
Узгодженість дій учасників групи щодо потерпілої особи означає, що свідомістю кожного учасника зґвалтування охоплюється об'єктивне сприяння один одному у вчиненні злочину, при цьому не вимагається попередньої згоди між учасниками злочину.
Якщо узгодженість відсутня, дії винних не можуть розглядатися як зґвалтування, вчинене групою осіб.
Груповим зґвалтуванням вважаються також дії осіб, якщо вони діяли узгоджено щодо кількох потерпілих осіб, хоча кожен із них мав на меті і зґвалтував одну потерпілу особу.
17. Зґвалтування неповнолітньої особи має місце тоді, коли воно вчиняється щодо осіб у віці від 14-ти до 18-ти років. Зґвалтування особи віком до 14-ти років кваліфікується за ч. 4 ст. 152 КК як зґвалтування малолітньої чи малолітнього.
У судовій практиці часто виникають труднощі при кваліфікації випадків зґвалтування неповнолітніх віком близько 18-ти років. Пленум Верховного Суду України в постанові від 27 березня 1992 р. № 4 зазначив, що за зґвалтування неповнолітньої особи підлягає відповідальності особа, яка знала або припускала, що вчиняє насильницький статевий акт з неповнолітньою особою, чи могла і повинна була передбачити це.
Отже, за змістом постанови щодо факту неповноліття потерпілої особи можлива і необережна вина.
Так, по справі К., засудженого за зґвалтування неповнолітньої за ч. З ст. 117 КК 1960 р. (ст. 152 КК 2001 р.) захисник посилався на те, що обвинувачений не знав справжнього віку потерпілої. Однак суд, обґрунтовуючи застосування ч. З ст. 117 КК 1960 р. (ст. 152 КК 2001 р.), вказав, що потерпіла фактично не досягла 18-ти років, та й за зовнішнім виглядом схожа на підлітка і не справляє враження повнолітньої дівчини, вона худорлява, невеликого росту і, хоча обвинувачений не знав її фактичного віку, він повинен був і міг передбачити, що здійснює зґвалтування неповнолітньої (Рад. право. — 1968. — № 6. — С. 42).
Водночас, якщо ґвалтівник сумлінно помилявся щодо фактичного віку потерпілої особи, то він не може бути притягнутий за ч. З ст. 152 КК.
18. У частині 4 ст. 152 передбачена відповідальність за зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки, а також зґвалтування малолітньої чи малолітнього.
19. Особливо тяжкими наслідками є, наприклад, смерть або самогубство потерпілої особи, розлад психічної діяльності, що настав у результаті зґвалтування.
Пленум Верховного Суду України в постанові від 27 березня 1992 р. № 4 в пунктах 15 і 16 роз'яснив, що особливо тяжкими наслідками, що дають підстави кваліфікувати дії винної особи за ч. 4 ст. 152 КК, можуть бути визнані смерть або самогубство потерпілої особи, втрата будь-якого органа чи втрата його функцій, психічна хвороба або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше ніж на одну третину, непоправне знівечення обличчя, переривання вагітності чи втрата здатності до дітонародження, а так само зараження вірусом імунодефіциту людини або сифілісом, що сталися внаслідок зґвалтування. При цьому необхідно мати на увазі, що відповідальність за особливо тяжкі наслідки зґвалтування настає як у випадках, коли винний передбачав можливість їх настання, так і коли він міг і повинен був їх передбачити.
Не є особливо тяжкими наслідками при зґвалтуванні свідоме поставлення потерпілої особи в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини або сифілісом, якщо захворювання не настало.
Заподіяння при зґвалтуванні тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть потерпілої особи, необхідно розглядати як настання особливо тяжких наслідків, передбачених ч. 4 ст. 152, тому додаткова кваліфікація за ч. З ст. 121 КК не потрібна.
Як уже зазначалося, при вирішенні питання про відповідальність за умисне вбивство за обтяжуючих обставин дії особи, яка в процесі зґвалтування або замаху на цей злочин скоїла умисне вбивство, треба кваліфікувати за п. 10 ч. 2 ст. 115 КК і відповідно за частинами 2 або 3 ст. 15 і ч. 4 ст. 152 КК, або ч. 4 ст. 152 КК, як такі, що спричинили особливо'тяжкі наслідки.
20. Зґвалтування малолітньої або малолітнього має місце в випадках, коли потерпіла особа не досягла 14-ти років. Зґвалтування потерпілої особи віком від 14-ти до 18-ти років кваліфікується за ч. З ст. 152 КК як зґвалтування неповнолітньої (неповнолітнього). Зґвалтування малолітньої (малолітнього) передбачає, що винний знав або припускав, що потерпілій особі ще немає 14-ти років, або повинен був і міг це передбачати.