Київський національний університет імені тараса шевченка інститут міжнародних відносин

Вид материала

Документы

Содержание Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами Мета і завдання дослідження Об’єктом дисертаційного дослідження Методологічна основа дисертації Теоретична і джерельна база дослідження Наукова новизна одержаних результатів дослідження Теоретичне і практичне значення роботи Апробація результатів дослідження Структура та обсяг дисертації Розділ 1. поняття дихотомії права Розділ 2. дихотомія права: співвідношення публічного та приватного права Державне управління Розділ 3. проблеми взаємодії публічного та приватного права Прихильники ліберальних поглядів Список використаних джерел

Подобный материал:

• Курс, 1 група відділення мв арабські країни Близького Сходу в сучасному процесі глобалізації:, 80.76kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка інститут міжнародних відносин, 2099.38kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка герасимова світлана василівна, 682.99kb.
• Київський Національний університет імені Тараса Шевченка Кохановська Олена Велеонінівна, 751.92kb.
• Збірник наукових праць зі спеціальності "Журналістика" / Київський національний університет, 1952.54kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка, 528.21kb.
• Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка Історичний, 675.02kb.
• Київський національний університет імені Тараса Шевченка С.І. Сніжкo теорія І методи, 3725.97kb.
• Текст роботи: київський національний університет імені тараса шевченка жуковська галина, 546.29kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка, 355.25kb.

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН


На правах рукопису


УДК 340.111


ГОНЧАРУК ОЛЬГА ВОЛОДИМИРІВНА


ДИХОТОМІЯ ПРАВА: ПРАВО ПУБЛІЧНЕ ТА ПРАВО ПРИВАТНЕ


Спеціальність: 12.00.01 – теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових вчень


Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук


Науковий керівник:

Хонін Валентин Миколайович –

кандидат юридичних наук, доцент


Київ – 2006

ЗМІСТ


ВСТУП


Актуальність теми дослідження. Розмежування приватного і публічного права традиційно вважається однією з ключових проблем теорії держави і права, практична важливість якої зумовлюється, насамперед, існуванням у сфері правового регулювання різних суб’єктів, що унеможливлює застосування до них одноманітного впливу права. Для України на сучасному етапі її розвитку дана проблема постала з особливою гостротою. Перехід від стану складової частини тоталітарної держави з її надмірною централізацією до статусу самостійної демократичної країни супроводжується швидким переходом від гіпертрофованого акценту на публічному праві до еклектики в правовому регулюванні.

Втілені у Конституції України ідеї демократії, громадянського суспільства та правової держави передбачають наявність ефективних правових механізмів захисту людини від свавілля держави. Процес розбудови правової держави вимагає чітких, дієвих механізмів правотворчості та правозастосування. З огляду на це, органи державної влади не повинні встановлювати норми, які б невиправдано обмежували свободу людини, порушуючи тим самим засади демократії, принципи законності, верховенства права, гуманності. Регламентуючи поведінку громадян заради здійснення суспільних цілей, держава повинна органічно поєднувати суспільні інтереси з індивідуальними інтересами, одночасно не допускаючи вседозволеності в індивідуальній поведінці всупереч загальнодержавним інтересам, запобігаючи тим самим розвитку центробіжних тенденцій та атомізації суспільства, руйнуванню авторитету державної влади.

В сучасних дослідженнях з теорії права, особливо континентальної правової сім’ї, вважається більш доцільним використання терміну „дихотомія”. Дихотомія розглядається як співставлення чи протиставлення двох частин цілого, взаємоіснування їх у єдиній системі. Система ж права являє собою єдине ціле, хоча умовно поділяється на публічне та приватне право. Деякі автори, розподіляючи таким чином систему права, використовують термін дуалізм. Втім, поняття „дихотомія” повніше відображає сутність співвідношення та взаємодії публічного й приватного права, тому що вони не є відокремленими, протилежними частинами, як це передбачається при застосуванні терміну „дуалізм”, а тісно взаємодіють між собою.

Наукове дослідження проблеми дихотомії права покликане дати відповідь на питання про міру ефективного втручання держави у суспільне та приватне життя, про раціональну конструкцію системи національного права. Вивчення особливих методів та прийомів, притаманних публічному чи приватному праву, дозволяє визначити оптимальне співвідношення заборон та дозволів, механізм реального забезпечення публічних та приватних прав осіб, організувати раціональне регулювання економічної сфери тощо. Про актуальність ґрунтовного дослідження теоретичних і практичних аспектів дихотомії права саме для України свідчить, зокрема, проблема розмежування сфер дії нових Цивільного та Господарського кодексів України у світлі реформування української системи права.

Проблема дихотомії права практично не досліджувалася впродовж існування України як незалежної держави, в той час як визначення засад збалансованості приватного та публічного права, об’єктивних критеріїв їх розмежування може становити вагомий внесок для теорії права, сформувати корисні рекомендації для процесу реформування законодавства України.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тематика дисертації є складовою частиною комплексного наукового дослідження Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Міжнародні правові, політичні та економічні засади розвитку України” № 01 БФ048-01 (“Інтеграція України у світовий та європейський правовий простір”), комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тематика дисертації є складовою частиною комплексного наукового дослідження Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Міжнародні правові, політичні та економічні засади розвитку України” № 01 БФ048-01 (“Інтеграція України у світовий та європейський правовий простір”), комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України”.

Мета і завдання дослідження. Автор поставив за мету здійснити комплексний теоретико-правовий аналіз явища дихотомії права в теорії права, дослідити доктринальні погляди на проблему розмежування публічного та приватного права, проаналізувати практичні приклади проявів дихотомії в Україні і за кордоном. Він виходив з того, що пропозиції з формування та реформування системи права в Україні повинні базуватися на якісних і зважених теоретичних засадах, і відповідно прагнув ретельно проаналізувати зміст ряду ключових теоретичних понять, виявити логічні взаємозв’язки та співвідношення двох підсистем права – публічного та приватного.

Досягнення поставленої мети передбачало розв’язання таких конкретних завдань:

• з’ясувати визначення поняття “дихотомія права”, розглянути його особливості, проаналізувати історичні та теоретичні чинники існування розподілу права на приватне та публічне;
  
• з’ясувати доктринальні підходи до проблеми дихотомії права у державах, що не дотримуються романо-германської концепції розподілу, зокрема у країнах загального права та в мусульманському праві;
  
• визначити специфіку публічного і приватного права, їх цінність для побудови системи права;
  
• визначити способи та межі взаємовпливу, взаємопроникнення публічного та приватного права, зокрема на прикладі взаємодії цивільного права з галузями публічного права;
  
• проаналізувати особливості юридичної відповідальності держави як суб’єкта приватного права, визначити приватні та публічні сфери життєдіяльності людини та міру втручання держави в процес їх реалізації;
  

• сформулювати рекомендації щодо можливості реформування законодавства окремих галузей права України.
  

Об’єктом дисертаційного дослідження є явище права як специфічної форми соціального регулювання, закономірності його побудови.

Предметом дослідження є феномен розмежування права на підсистеми публічного та приватного права, їх співвідношення, взаємодії, взаємопроникнення, зокрема в сучасній Україні.

Методологічна основа дисертації. Автор спирався на філософський діалектичний метод пізнання, а також ряд загальнонаукових методів (системно-структурний та інші), зокрема при аналізі понять та категорій, що використовувалися в роботі. Автором використовувався компаративний (при дослідженні існування явища дихотомії права у правових системах світу), історичний (при вивченні концептуальних поглядів на усіх етапах розвитку науки теорії права), формально-юридичний методи (при встановленні особливостей та закономірностей розвитку уявлень про дихотомію права), метод єдності історичного і логічного (при ретроспективному та перспективному аналізі проявів дихотомії права у системах права сучасних держав) тощо. Використання юридико-догматичного методу було корисним при дослідженні характеру взаємодії та співвідношення публічного та приватного права.

Теоретична і джерельна база дослідження. В процесі написання роботи автор спирався на здобутки як вітчизняних, так і закордонних науковців, опрацювавши ряд розроблених ними теорій, зокрема конструкції держави приватного та публічного типу функціонування. Опрацьовані також різноманітні підходи до критеріїв розмежування права на публічне та приватне, що знайшли своє відображення у багатьох працях українських, російських та зарубіжних теоретиків у різних сферах і галузях права (Л.І. Алексєєв, С.С. Алексєєв, Я. Берман, О.М. Васильєв, А.Д. Венгеров, П.Г. Виноградов, А.Г. Гойхбарг, В.Н. Денисов, В.Б. Казаков, В.І. Карташов, Д.А. Керімов, Т.В. Кашаніна, М.І. Козюбра, М.М. Коркунов, Ф.Д. Корнілов, С.А. Котляревський, Н.Н. Лазаревський, Р.З. Лівшиць, П.І. Люблінський, Д.А. Магеровський, І.В. Михайлівський, П.О. Недбайло, В.С. Нерсесянц, Є.Б. Пашуканіс, Л.Й. Петражицький, Г.В. Петрова, А.А. Плотнієкс, М. Рейснер, П.І. Стучка, Ю.А. Тихомиров, З.М. Черніловський, Г.Ф. Шершеневич, Л.С. Явич, а також Дж. Н. Андерсон, Г. Вульф, Д. Гарнер, Х.А.Р. Гібб, О. Гірке, К. Гудал, Б. Гурне, Л. Гумплович, Г. Єллінек, Б. Льюїс, Г. Лібесні, О. Майєр, А. Рокко, П. Сандевуар, В. Сміт, А. Тей, А. Улльоа, Г. Харлоу та інші).

Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в тому, що воно є по суті першим комплексним дослідженням поняття дихотомії права в сучасній вітчизняній теорії права. Значною мірою новизна роботи обумовлена самою постановкою проблеми, тим, що її в минулі роки було штучно виведено за межі теоретико-правових досліджень. Найбільшою мірою новизна роботи відображена в таких положеннях і висновках:

• окреслено зміст явища дихотомії права, показано обумовленість відносної самостійності публічної та приватної підсистем права об’єктивними чинниками історичного розвитку правового регулювання;
  
• досліджено історичні прояви дихотомії права, починаючи з античних часів, у процесі історичного формування романо-германської правової системи, зокрема в рецепції римського права Європою в різні історичні моменти і в різних формах;
  
• визначено особливості прояву дихотомії права на стадії формування права та в структурі чинного позитивного права як результату правотворчості шляхом розляду типології теорій розмежування публічного та приватного права; критично проаналізовано спроби заперечення існування дихотомії права, з одного боку, та запропоновані в різні часи критерії розподілу права на приватне та публічне, з іншого боку;
  
• окреслено вирішальну роль методу правового регулювання як чинника у розмежуванні права на публічне та приватне. З усіх елементів методу найбільш показовим є співвідношення юридичних статусів суб’єктів, необхідних їм для виконання приватних або публічних функцій. В роботі аргументовано тезу про теоретичну недосконалість конструкції єдиного методу правового регулювання та практики вирізнення у кожній галузі свого “галузевого” методу на користь висновку про існування двох основних методів правового регулювання: публічно-правового та приватноправового;
  
• обґрунтовано висновок, що явище дихотомії права, яке в основному характеризує системи права романо-германської правової сім’ї, присутнє і в інших системах права, зокрема країнах загального та мусульманського права;
  
• доведено, що публічне та приватне право є взаємопов’язаними та взаємопроникаючими системами; їх вплив є однаково важливим при визначенні статусу суб’єктів права, з’ясуванні рівня форм і методів забезпеченості публічних та приватних інтересів і прав людини та громадянина.
  

Теоретичне і практичне значення роботи полягає в тому, що запропоновані в ній узагальнення та висновки можуть бути використані як методологічна основа коректного нормотворчого процесу, що здійснюється на різних рівнях – від Верховної Ради України до відомчої нормотворчості. Саме додержання балансу публічно-правового та приватноправового підходів при здійсненні нормотворчого процесу є важливою умовою забезпечення демократичного існування держави та її органів, виявом реального додержання та забезпечення прав та свобод людини і громадянина у державі. Результати дослідження можуть бути корисними для подальших досліджень закономірностей побудови системи сучасного права, а також досліджень особливостей галузей права з точки зору їх належності до публічної чи приватної підсистеми права. Матеріали роботи можуть бути використані при підготовці та розробці навчальних посібників, методичної літератури з курсів “Теорія держави та права”, “Загальна історія держави та права”, „Історія політичних та правових вчень”, „Римська держава та римське право”, при підготовці спеціальних навчальних курсів, наприклад “Публічне право” та “Приватне право”.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертаційного дослідження оприлюднені у доповідях та тезах ряду науково-практичних конференцій, організованих в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Зокрема у 2001 році зроблено доповідь, присвячену поняттю дихотомії права, етапів розвитку та формуванню концептуальних поглядів на розподіл права на публічне та приватне. У квітні 2003 року здобувач виступив з доповіддю на тему “Особливості юридичної відповідальності суб’єктів публічного та приватного права”. Дисертант використовував тези дослідження при підготовці навчальних та робочих навчальних програм з дисциплін “Римська держава та римське цивільне право”, “Загальна історія держави та права” тощо. Окремі положення дисертації, пов’язані з поняттям юридичної відповідальності різних суб’єктів публічного та приватного права, були використані при підготовці рекомендацій та пропозицій щодо внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення; пропозиції вносилися дисертантом при роботі у якості експерта Міністерства юстиції України.

Результати дослідження неодноразово обговорювалися на засіданнях кафедри порівняльного правознавства Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано три наукові статті у фахових виданнях, а також тези двох виступів на науково-практичних конференціях.

Структура та обсяг дисертації обумовлені метою завдань дослідження. Відповідно до них дисертація складається із вступу, трьох розділів, восьми підрозділів, висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг дисертації становить 207 сторінок, у тому числі 15 сторінок списку використаних джерел (218 найменувань).


РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ДИХОТОМІЇ ПРАВА

1.1. Історичні чинники та концептуальні підходи до розподілу права на публічне та приватне


Позитивне право являє собою цілісне явище, але можна також стверджувати, що воно також розділяється на частини, зокрема публічне та приватне право, що зумовлено різним праворозумінням, систематизацій ними підходами, юрисдикцією органів державної влади тощо. Причини дихотомії права лежать, насамперед, у різному характері відносин між людьми, між людьми та державою, між державами. І якщо між людьми виникають відносини переважно приватного характеру, що побудовані на особистому чи приватному інтересі, то вже відносини між людьми та державою чи між державами побудовані на основі інтересу всезагального, спільного, а отже, публічного. Публічне право регулює відносини спільного інтересу, тобто все те, що пов’язане із задоволенням всезагальних потреб, захистом інтересів всього суспільства та держави. Держава в свою чергу створює такі інститути, через які можна було б належним чином регулювати суспільні відносини та забезпечувати універсальний, загальнодержавний інтерес.

Отже, дихотомія права виходить з розподілу суспільних відносин за критерієм їх характеру. Такого роду дихотомія права є історичним явищем, яке, напевне, зумовлюється самим характером права, в якому є всі передумови виникнення дихотомії.

Перші спроби розуміння права, його відмінності від закону, а також певні висновки про співвідношення права із суспільством, особою та державою можна знайти уже в правовій думці давньогрецьких філософів. Держава розглядалася вченими переважно як спосіб та наслідки узгодження загального інтересу вільних її членів. Право, на їхню думку, першочинне за позитивне законодавство, встановлюється природою, а отже, є об’єктивним явищем. За Платоном (“Закони”) держава, – найбільш прийнятна форма об’єднання людей, причому держава розуміється як специфічна форма поєднання приватних та публічних інтересів, основою яких є, зокрема, окреслена Платоном дихотомія взагалі. Так, за його проектом, 5040 громадян держави одержують за жеребкуванням земельну ділянку та будинок, яким вони користуються на правах володіння, а не приватної власності. Цей наділ є власністю держави. В державі існують закони, що регулюють та регламентують публічне та приватне життя громадян. Ці закони написані для регламентації діяльності держави, а отже, для регламентації публічної сторони. За Платоном, держава має свою власність, яка охороняється законом. [72]

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

Звичайно, можна розрізняти більш менш загальні інтереси. Але, не кажучи вже про відносність та невизначеність такого розмежування, воно не відповідає дійсному розрізненню приватних та публічних відносин. Не можна сказати, що публічне право торкається більш загальних, а приватне – менш загальних інтересів.

Відомий юрист П.І. Стучка у книзі “Вступ до цивільного права” також приділяв увагу явищу розподілу права на приватне та публічне. Для цього він провів своє дослідження поглядів юристів давнини та своїх сучасників.

Як говорить Стучка, основні буржуазні теорії шукали це розмежування приватного та публічного правачисто формально в самому праві, в його формі або змісті. [156; 148-150] Розмежування шукали у виділенні та протиставленні матерії права, його об’єкту. До цивільного чи приватного права відносили всі відносини майнового характеру (Зом, Кавелін, Умов), а все інше – відносили до права публічного. Хоча насправді і до публічного права відносяться права, що мають майновий інтерес, а в деяких цивільних кодексах містяться і права, що не мають майнового інтересу (наприклад, частина норм сімейного права). Інші вчені були тієї думки, що розподіл права відноситься не до змісту права, а має формальний характер. Приватним правом називають ті відносини, які захищаються судом лише за ініціативою та від імені приватних осіб, а публічним – відносини, що знаходять захист з публічної ініціативи (Тон, Дювернуа). Інколи стверджували, що цивільне право містить відносини, що можуть захищатися в цивільному суді, цивільним позовом, всі ж інші норми, що здійснюються не позовом, а безпосередніми діями держави, належать до публічного права (Ієрінг, Муромцев). За твердженням П. Стучки історичної основи в таких поглядах немає. Приватний інтерес захищається і в кримінальному праві за ініціативою приватних осіб, приватний інтерес може бути захищений і за ініціативою публічної влади. [156; 152]

Далі П. Стучка аналізував ще одну позицію, представники якої, виходячи з поняття суб’єктивного права, називали приватним або цивільним правом сукупність прав та обов’язків підданих держави як індивідів, як окремих осіб в їх відносинах один з одним для задоволення своїх особистих потреб. Стучка так коментує це визначення – воно є і надто вузьким, і надто широким одночасно. Надто вузьким, тому що не лише піддані держави, але й іноземці користуються нормами цивільного права даної держави, користуються цим правом і спілки осіб (групи, об’єднання), і сама держава. Воно надто широке, тому що взаємовідносини громадян-індивідів можуть бути засновані і на публічному праві (зміна громадянства). [156; 155-158]

Пізніше продовжувалися пошуки нових критеріїв поділу права. Вчені поділяли право за формальним принципом, за прийомами регулювання права, способами, а не за критерієм захисту права. В одних областях відносини регулюються виключно публічними вказівками, що виходять від єдиного центру державної влади. Держава своїми наказами вказує кожній окремій особі її юридичне місце, її права та обов’язки стосовно оптимального функціонування державного організму та стосовно окремих осіб. Лише державна влада може бути джерелом розпоряджень, що визначають статус кожної окремої особи в певній сфері суспільних відносин, врегульованих правом, і така ситуація не може бути змінена ніякими приватними вказівками однієї особи.

Такий прийом юридичної централізації, на думку юристів, і складає основну сутність публічного права. Йому протиставляють приватне чи цивільне право, як область юридичної децентралізації. Тут державна влада принципово намагається утримуватися від безпосереднього та владного регулювання приватних відносин. Влада надає можливість регулювання самостійним приватним соціальним одиницям, суб’єктам права – окремим фізичним чи юридичним особам. Ці особи є носіями власної волі та власної ініціативи, мають право регулювати відносини між собою. Отже, норми приватного права мають не примусовий, а лише допоміжний, субсидіарний характер і можуть бути відмінені чи замінені приватним розпорядженням чи приватним договором між цими суб’єктами права (так звана диспозитивна норма). “Ці права приватної особи є лише правами, а не обов’язком, суб’єкти можуть ними користуватися, а можуть і не користуватися. Публічне право є системою субординації, а приватне – системою координації. Автори цих теорій не вважали їх сталими і остаточними, а вказували на те, що все це лише історичний поділ права самим законодавцем. Як результат, приватним правом є все те, що не є публічним правом, а ті чи інші відносини відносяться до цих сфер лише за волі законодавця”. [156; 573] Для інших же вчених такий поділ залишається виключно традицією.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

З критикою такого підходу вченого до радянського права виступили Іоффе та Шаргородський в книзі “Вопросы теории права”. Вони наголошували, що саме відсутність поділу радянського права на публічне та приватне є передумовою того, що в радянському цивільному праві регулюються як відносини громадян між собою, так і відносини державних організацій між собою та з громадянами, причому всі відносини регулюються за допомогою одного і того ж методу. [69; 352] “Твердження … про неможливості для вивчення радянського права поділу на публічне та приватне, про те, що в основу системи радянського права повинен бути покладений характер суспільних відносин, що ним регулюються, з визнання того, що не можна залишити без уваги і розбіжності окремих суспільних відносин” [69; 350]

Поряд з цим існували різні думки щодо виділення тих чи інших галузей права у системі радянського права і розглядалися можливості такого виділення взагалі. Наведемо кілька прикладів. Стучка, зокрема, допускав збереження поділу права на галузі, як це склалося в буржуазному суспільстві. Він виділяв як самостійні галузі цивільне, державне та кримінальне право, а судочинне та фінансове право розглядав як “виділені” із державного права.

Магеровський галузями права вважав державне, адміністративне, господарське, трудове, судове та катедральне. Коллер І. відносив до приватного права – особисте право, речове право, зобов’язальне право, торгівельне право, сімейне та майнове право (подружжя та спадкоємців), а до публічного – державне право та церковне право, охорону права, цивільний процес, кримінальне право та кримінальний процес, а також міжнародне право. [69; 17-127] Курський розрізняв міжнародне, федеративне, концесійне, кримінальне та цивільне право. У книзі Мазуренка “Система права переходного периода” при конструюванні системи права автор керується задачами, які стоять перед владарюючим класом та владою, що здійснює його інтереси: “закріплювати та розвивати виробничі сили” та “укріплювати та розвивати пролетарську ідеологію”. [69; 26-27] Цим задачам відповідають основні галузі радянського права: політико-організаційна, господарська та виховно-просвітницька. Керуючись функціями державних органів, сферами діяльності організацій та громадян, а також досвідом юридичної науки, він, у свою чергу, розділяє основні галузі на “наукові дисципліни” та правові інститути. [69; 30-38]

Застосування для побудови системи радянського права настільки невизначених критеріїв, більшість із яких можуть бути віднесені скоріш до факторів, якими належить керуватися при реконструкції галузей законодавства, призвело до виділення багатьох не співрозмірних ні за значенням, ні за об’ємом структурних елементів системи права. Так, політико-організаційне право як основна галузь розділялося на конституційне, судове, адміністративне, контрольно-ревізійне, кримінальне, цивільне, воєнне та міжнародне право. Господарське право – на торгівельно-промислове, земельно-лісове, транспортне, житлово-будівельне, фінансове, кооперативне, концесійне та трудове право. Виховно-просвітницьке включало просвітницьке, здравоохоронне та побутове право (це право включало в себе норми права, що регулюють сім’ю, шлюб, боротьбу з пияцтвом та інші відносини). [Див.: 162]

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

За часів Радянського Союзу думки щодо розподілу права та взагалі існування цього розподілу розділилися на дві течії. За розподіл права виступали Корнілов (він поділяв право за ознакою формального відображення матеріальних умов розвитку суспільних відносин), Наумов, Агарков, Явич, Магеровський, Курський, Мазуренко, Берман та Енгель (але він заперечував терміни “публічне право” та “приватне право”). Плотнієкс вважав соціалістичне право особливим історичним типом, Елістратов виступав за техніцизм правових норм, за порівняння права з технічним механізмом. Проти розподілу права виступали: Гронський, Гойхбарг, Стучка, Рейснер.

Тобто, можна сказати, що дослідження розподілу права проводилося починаючи зі стародавніх часів до нашого століття, в усіх країнах світу, в усіх правових системах, а також в Радянському Союзі. Генеза дихотомії права і справді була надзвичайно важкою, думки коливалися від заперечення поділу до повного розмежування приватного та публічного права. А тим часом, і приватне, і публічне право тісно взаємопереплетені між собою.


1.2. Критерії розмежування права на публічне та приватне


Масштабні перетворення в Україні наприкінці 80-х – початку 90-х рр. XX в. відродили у вітчизняній юриспруденції інтерес до проблеми розподілу права на приватне і публічне. Більшість провідних представників сучасної правової науки визнають, що такий розподіл існує. Однак, при вирізненні окремих структурних елементів права (норма, галузь і підгалузь, інститут і субінститут) концепція поділу права на публічне та приватне не завжди враховується і виступає скоріше як побічна, допоміжна характеристика, хоча “макророль такого розподілу є безумовною”. [124;187-201] Пояснюється це в основному слабкою вивченістю проблеми, багато аспектів якої потребують грунтовної розробки. Наприклад – питання про критерії розподілу права.

Вже зазначалося, що поділ права на публічне і приватне є характерним головним чином для країн романо-германської правової сім’ї. У сім’ї загального права, наприклад, ми не знайдемо не тільки такого поділу, але навіть розподілу на галузі. Натомість там існує розподіл на загальне право і право справедливості (common law і law of equity). Мусульманське право також засноване на протиставленні таких категорій, як “усул” (корені права) і “хуру” (галузі права), традиційне індійське право – на розмежуванні сфер “дарма” (норми, що регулюють особисте життя) і “артха” (норми, що регулюють економічні і торговельні відносини). [72] Можна привести ще багато подібних прикладів. Що є причиною таких розходжень? На розвиток романо-германської правової сім’ї великий вплив зробила, як відомо, рецепція римського права, яке структурувалося, зокрема, за критерієм поділу на публічне і приватне право, і переважна кількість інститутів якого відносились до сфери приватного права. Однак в сучасному світі не відбулося бездумне копіювання римських концепцій. Дихотомія права має реальні підстави. У її основі – дві фундаментальні причини.

По-перше, суспільні відносини дійсно можна розділити на дві великі групи: відносини між формально рівними суб’єктами, що виражають індивідуальні інтереси, і відносини, що віддзеркалюють інтереси держави і суспільства; відповідно розрізняють різні типи правовідносин. Однак з погляду юриспруденції ця підстава є другорядною: очевидно, що суспільні відносини в країнах, наприклад, сім’ї загального права також можна розділити в залежності від того, чиї інтереси вони виражають, – суспільні або індивідуальні; але там, як уже відзначалось, не існує практики розподіляти право на публічне і приватне. Отже, підстава дихотомії в іншому. [Див.: 162]

Друга причина того, що поділ права на публічне і приватне існує тільки в романо-германському (континентальному) праві, пояснюється насамперед загальним підходом до феномену права, організації й інтерпретації правового матеріалу. Тобто чинниками праворозуміння та юридичної техніки. Що мається на увазі?

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

Окремо варто згадати про процесуальні норми. Оскільки вони складаються на основі матеріальних відносин і опосередковують порядок охорони (захисту) прав і законних інтересів, а також застосування заходів державного примусу, то вони виражають інтереси усіх, чиї права і законні інтереси можуть бути порушені, тобто суспільні і державні інтереси в забезпеченні виконання обов’язків всіма особами. Іншими словами, за процесом (діяльністю судових органів) завжди стоять суспільні і державні інтереси; норми, що встановлюють процесуальні права та обов’язки сторін у процесі є публічними, оскільки зміст цих прав і обов’язків не змінюється від того, хто є їх суб’єктом – державний орган чи інша особа. І якщо на стадії початку реалізації нею охоронних матеріальних норм (при виборі суб’єкта, при виборі форми або способу захисту порушеного права) діє як принцип загальний дозвіл (використовується загально-дозволений тип правового регулювання), то в рамках наступних стадій процесу діє дозвільний тип правового регулювання (сторони вправі робити тільки те, що передбачено процесуальними нормами і тільки у визначеному порядку, диспозитивність означає лише вибір в межах дозволеного).

Публічними є і норми Конституції України. Це пов’язано з тим, що вони завжди виражають інтереси, характерні для суспільства у цілому. Норми Цивільного кодексу України, що закріплюють права власників – фізичних і юридичних осіб, є нормами приватного права; однак, норми Конституції, що закріплюють гарантії для приватних власників, є нормами публічного права, оскільки виражають суспільний інтерес у стабільності і захищеності відносин власності. [Див.: 94]

Таким чином, приватне право можна визначити як сукупність норм, що регулюють суспільні відносини (діяльність), у яких реалізується приватний інтерес або виникає необхідність його охорони. Публічне право – це сукупність норм, що регулюють суспільні відносини (діяльність), у яких реалізується публічний інтерес або виникає необхідність його охорони.

Їх співвідношення нагадує співвідношення приватного і публічного інтересів. Так, межа між приватним і публічним правом рухлива. Конфлікт законних інтересів, зафіксованих в нормах приватних і публічних, може виразитися, зокрема, в колізіях норм. Зрештою, оскільки охорона приватного інтересу потрібна у всіх сферах суспільних відносин, то норми приватного права мають місце в усіх галузях права, тобто, розподіл права на профілюючі (фундаментальні) і комплексні галузі не збігається з розподілом права на приватне і публічне. Віднесення тієї чи іншої галузі до приватного або публічного права носить умовний характер і здійснюється відповідно до переваги в них відповідно приватноправових або публічно-правових начал. Тому доцільно погодитись з думкою, що за всєї близькості понять “приватне право” і “цивільне право” (так же як і “публічне право” і “адміністративне право”) їх не можна ототожнювати. [Див.: 93; 119 і далі]