Geum.ru

Київський національний університет імені тараса шевченка інститут міжнародних відносин

Вид материалаДокументы

Содержание


Розділ 3. проблеми взаємодії публічного та приватного права
Прихильники ліберальних поглядів
Подобный материал:
1   2   3   4   5
РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ ВЗАЄМОДІЇ ПУБЛІЧНОГО ТА ПРИВАТНОГО ПРАВА

3.1. Права людини і громадянина як основний параметр реальної взаємодії публічного та приватного права


Досліджуючи питання взаємодії та взаємопроникнення публічного та приватного права можна дійти висновку, що так явища ясно постають перед суспільством, коли мова йде про дослідження окремих правових та соціальних явищ у суспільному житті. Усі подібні суспільні явища просто не можна охопити одним дисертаційним дослідженням, тому доречно зупинитися на найбільш яскравих прикладах. Зокрема, це дослідження питання, що є приватними та публічними правами людини та громадянина, і якими саме підсистемами права, публічною чи приватною, вони повинні охоронятися, чи належать, наприклад, виборчі права громадянин до публічних (тому що закріплені у конституційній галузі права – що є за своєю природою публічною галуззю) прав, чи до власних, особистих, відтак, приватних. Також, хотілося, продовжуючи дискусію, в рамках дослідження торкнутися такого питання, як свобода совісті та віросповідання, як також питання захисту і регулювання конституційних прав людини.

Як співвідносяться приватні та публічні інтереси громадян з приватним та публічним правом?

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html


Як уже згадувалося раніше, інтереси учасників суспільних відносин прямо пов’язані з їх потребами. У зв’язку з цим найбільш важливим розподілом інтересів, які забезпечуються нормами права, є розподіл інтересів за їх носіями, суб’єктами, що можуть поділятися на приватні і публічні. Відомо, що виходячи з критерію поділу за носіями, суб’єктами інтереси поділяються на особисті, індивідуальні, які притаманні конкретним особам, або колективні, групові, що мають соціальні групи, виражають певні узагальнені потреби осіб і суспільні, що які можна віднести до чогось середнього арифметичного особистих і колективних інтересів, а фактично це інтереси, притаманні всьому суспільству. При цьому слід зазначити, що інтереси підприємств, установ, фірм необхідно відносити до індивідуальних інтересів. Крім визначених інтересів також окремо виділяються державні інтереси, які є одним з видів суспільних інтересів, переломлених через діяльність держави.

Вивчаючи і досліджуючи у юридичній літературі поняття державних інтересів, слід зауважити, що існує точка зору, за якою дане поняття не може мати самостійного існування, позаяк у держави немає власних інтересів чи потреб. Однак, можна зауважити, що виокремлення державних інтересів є досить виправданим. Цілковите злиття суспільних і державних інтересів – це ніколи не досяжна ціль, це лише певний ідеал, до якого потрібно прагнути, оскільки відносини “держава – суспільство” завжди мають певні протиріччя і ці два явища можуть мати кожен власні інтереси. Це пов’язано з тим, що державні інтереси формуються завжди під впливом інтересів певних політичних груп або окремих осіб (політичних партій, що мають більшість у парламенті, чиновників, представників великого бізнесу, міжнародних інститутів тощо). Завдання правової демократичної держави звести такі впливи на державні інтереси до мінімуму. Крім того, у вітчизняній юридичній літературі наприкінці ХХ ст. з’явилося поняття “національні інтереси України”, під якими зазвичай розуміється сукупність збалансованих інтересів громадян, суспільства і держави у певних суспільних сферах регулювання. Такі інтереси є довгостроковими за своїм характером, основним їх завданням є визначення цілей і функцій держави, стратегічних і тактичних завдань зовнішньої та внутрішньої політики України. Отже, національні інтереси України є по суті одним з видів державних інтересів із явною спробою залучення до процесу формування таких інтересів правових інструментів.

Із всього вище означеного можна сформулювати визначення приватних і публічних інтересів; таким чином, приватні інтереси можна визначити як інтереси, які охороняються правом і є притаманними конкретним особам (фізичним або юридичним) чи соціальним групам. Як видно з цього визначення, поділ інтересів відбувається за суб’єктним критерієм. На противагу приватним публічні інтереси можна визначити як захищені правом суспільні і державні інтереси. Виразниками публічних інтересів виступають усе суспільство і держава в цілому, а їх представниками відповідно до компетенції – державні органи та посадові особи, що одночасно виступають і органами, які охороняють ці інтереси.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Активні ж форми реалізації віри чи невір’я можна розділити на дві групи. До першої відносяться дії, що виражаються формулою “відправлення релігійних обрядів і культів”, тобто здійснення церемоній, які демонструють у публічній формі віру групи людей у того чи іншого Бога. До другої форми відноситься так звана “атеїстична пропаганда”, тобто активне поширення знань, що спростовують факт існування Бога на землі. Як відомо, протягом тривалого часу цю функцію в умовах відсутності громадянського суспільства і існування моноідеології виконувала держава. Оскільки вона з точки зору можливості владного впливу, завжди сильніша за будь-якого, навіть найрозвиненішого громадянського суспільства і такої його складової частини, як церква, то можна стверджувати, що, наприклад, у колишньому СРСР держава досягла в цій сфері значних успіхів. [Див.: 104, 115 та інші]

Сучасна українська держава, поставивши за мету формування громадянського суспільства, зосередила свої зусилля на процесі відродження церковної організації. Звичайно, в умовах духовного вакууму, який з’явився внаслідок колишнього довготривалого і тотального панування моноідеології та “соціалістичної” культури, прагнення до пошуку моральної, духовної опори в традиційних культових уявленнях зрозуміло, хоча і навряд чи виправдано. Особливо коли такі уявлення набувають юридичної форми, що тягне за собою юридичну нерівноправність релігійних об’єднань. Цікаво, але жоден діючий закон в українській державі сьогодні не містить самого терміну “атеїстична пропаганда”.

Таким чином, ця зазначена частина реалізації свободи совісті в публічно-правовій формі не має законодавчої регламентації. Наступні форми реалізації свободи совісті за допомогою публічно-правового регулювання перетинаються зі сферою політичних відносин і в тій чи іншій мірі визначає буття конкретної держави. У даному випадку мова йде про державу не у вузькому змісті слова, а в широкому змісті, як форми об’єднання політичного суспільства, під яким розуміється сфера реалізації публічної влади, яка здійснюваної безпосередньо народом, органами державної влади, органами місцевого самоврядування або іншими об’єднаннями громадян з метою управління політичними процесами в країні. [Див.: 11, 18, 21 та інші]

Слід також зазначити, що з погляду реалізації свободи совісті в публічно-політичної сфері, усі держави, як відомо, поділяються на клерикальні, теократичні та світські. Позиція офіційної політичної влади в даному випадку виражається не стільки у факті процесу поєднання світської і духовної влади в одних або декількох руках, скільки у ставленні до Бога в цілому, до факту його існування. Теократичні і клерикальні держави характеризуються офіційним визнанням державою та її органами влади факту існування Бога. Незалежно від того, вірить чи не вірить сам глава держави в існування конкретного Бога, у своїй діяльності він змушений виходити з факту визнання його наявності як офіційної ідеології, що закріплена юридично (як, наприклад, у Греції чи Болгарії) або склалася історично. Тому зрозуміло, що навряд чи в таких державах можливе обрання главою держави громадянина, який би привселюдно заперечував факт існування Бога.

На протилежному боці розташовані світські держави. Серед таких можна виділити ті, для яких войовничий атеїзм є однією з функцій внутрішньої політики держави. До них на сьогодні можна віднести певні держави колишнього “соціалістичного табору”. З точки зору політичного режиму такі держави можна віднести до авторитарних.

Отже, свобода віросповідання, хоча і є приватною власною справою кожної людини, у державі все ж регламентується публічними наказами, іншими словами держава встановлює межі такої свободи. Тому, лише при належній і виваженій взаємодії публічних імперативних методів та приватних свобод можливий вільний вияв свободи духу кожної людини, усіх громадян, що проживають в даній державі.


3.2. Особливості юридичної відповідальності суб’єктів публічного та приватного права


В наступному підрозділі здійснено спробу обґрунтувати правомірність висунутої ще в XIX ст. ідеї про те, що відповідальність держави за дії посадових осіб будується на публічних началах, заснованих на принципі захисту не тільки особистих, але і суспільних інтересів. [96] Складність і заплутаність проблеми державної відповідальності обумовлена тим, що вона зв’язана з безліччю інших питань більш загального правового характеру, що вимагають попереднього окреслення. Деякі з цих питань регулюються сферою цивільного права, наприклад: що таке взагалі відшкодування шкоди; за яких умов можлива відповідальність за чужі дії, за чужу вину (відповідальність без вини), тобто чи можлива, якщо так, то в яких випадках можливе настання відповідальності за заподіяння шкоди при відсутності вини? Інші питання стосуються області публічного, державного права, наприклад: у чому полягає сутність юридичних відносин між чиновником і державою, з однієї сторони, і між чиновником і громадянином – з іншої? [205; 117-135]

Дослідники цих проблем у своїх працях, як правило, поділяли питання про відповідальність держави за дії посадових осіб на складові частини, що в силу природи самого питання не завжди мало увінчатися успіхом. Одні вчені зосереджували свою увагу на відповідальності за протиправні дії посадових осіб, які діють як представники фіску (скарбниці) і власне держави, [213; 561]; інші ж навпаки розглядали саму проблему неправомірної діяльності посадових осіб і не брали до уваги, чи діяли такі посадові особи як представники держави фіску, або здійснювали публічну владу. [200; 317] Одні дослідники досить докладно і ретельно займалися аналізом нового в юридичній теорії питання відповідальності держави – проблемою відшкодуванням збитків безневинно засудженим особам, [197; 51-55]; інші теоретично обґрунтовували відповідальність держави за збитки, що були завдані неправомірними, протиправними діями посадових осіб при здійсненні ними публічної влади. [45; 38] Тим часом слід відзначити, що теоретичне обґрунтування державної відповідальності припускає однаково повне дослідження обов’язку держави виплатити компенсацію у випадку і судової, і адміністративної помилки, оскільки відправлення правосуддя й адміністративне управління – суть дві форми прояву однієї і тієї ж урядової (публічної) влади. [206; 345]

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Покладання на державу виняткової (у деяких країнах – первісної або субсидіарної) відповідальності ще чіткіше підкреслило намір законодавців відступити від приватноправової точки зору. [Див.: 103 та інші] “Специфічна особливість цього виду відповідальності за шкоду в порівнянні з тим видом відповідальності, який має на увазі цивільне право, зводиться... до того, що... до аналогічних майнових відносин застосовується умова, що збитки заподіюються не приватними особами одна одній, а органом влади особі, цій владі підлеглій. Тому загальні начала відповідальності за шкоду можна прямо запозичати в цивілістів... і потім ці загальні начала необхідно так чи інакше видозмінити згідно доданим публічно-правовим елементам розглянутого виду відповідальності”.[103; 614] Дійсно, положення цивільного права мали величезне значення для створення і проведення в життя теорії відповідальності держави та її скарбниці за дії посадових осіб у сфері правосуддя і управління. Процесс встановлення державної відповідальності в цих випадках був би ускладнений, якби в цивільному праві, як, наприклад, у загальній теорії права, твердо дотримувалися презумпції, що відповідальність без вини є неможливою. Проте просте механічне перенесення правових теорій інших галузевих наук до сфери публічно-правових відносин не може пояснити сутність і характер державно-правової відповідальності.

Оскільки матеріальні та моральні збитки, завдані неправомірними діями посадових осіб, підлягають відшкодуванню в публічних інтересах, публічно-правові відносини між державою і громадянином неможливо втиснути в цивілістичні конструкції. Незаконне затримання особи чи її неправомірне засудження наносять непоправну шкоду не лише приватним, але і державним, суспільним інтересам. По-перше, тимчасове припинення господарських зв’язків особи із суспільством під час затримання, позбавлення її заробітку призводять до підриву економічного стану держави. Громадяни, розлючені на державний лад, який фактично викинув їх на вулицю, можуть легко під впливом нестачі грошей піти на здійснення злочинів. Порушення справедливості у сфері правосуддя спричиняють для держави також і нематеріальних втрат, оскільки впливають на психіку громадянина, деформують його правосвідомість, збільшують відчуження громадянина від суспільства, викликають неповагу до закону, посадових осіб і власне, до самої держави. Таким чином, компенсуючи такі заподіяні збитки, держава покровительствує приватним інтересам, що мають публічне значення. [103; 614-623]

Слід зазначити, що для встановлення юридичних підстав відповідальності скарбниці за збитки, заподіяні посадовими особами, необхідно визначити, крім цілей компенсації, характер юридичних відносин між посадовими особами і громадянином, а також між державою і посадовою особою. Ці відносини носять у розглянутому випадку характер публічних, на відміну від відносин пана і слуги, вірителя і повіреного. Отже, і відповідальність, що випливає з даних відносин, є публічно-правовою, а не цивільно-правовою. Відносити держави з чиновником у XX ст. уже не може розглядатися як цивільний мандат, оскільки чиновник не являється мандатаром государя, а є органом публічної влади. Цивілістичне розуміння державної служби як відносин найму сувереном посадовців, відсутність уявлень про державу як про юридичну особу публічного права було характерно для XVII і XVIII ст. У цьому зв’язку висновки німецьких юристів кінця XVII ст., що виходили з цивільно-правових аналогій при характеристиці відповідальності скарбниці за чиновників як відповідальності з мандату, з доручення (ex mandato), виявилися непридатними до XX ст. Публічно-правовий характер державної служби, зрозуміло, не міг бути визнаний тоді, коли відносини посадової особи та суверена фактично були відносинами цивільного особистого найму. Поліцейська держава XVII і XVIII ст.ст. у Німеччині, як і у Франції, не визнавала недоторканності публічних прав своїх підданих. Ці права як такі тоді ще не усвідомлювалися. “Цивільне право було єдиним правом, що у той час дійсно розумілося як право; адміністрація керувалася правилами, що розглядалися, скоріше, як відомі технічні норми, що мали задачею доцільно направити діяльність слуг государя, чим юридичні правила, що установлюють відомі межі повноважень влади і відповідні права обивателів, що створюють, стосовно адміністрації”.[96; 183] Можно впевнено визначити, що публічне право починає розумітися як право лише у XIX ст. Зміна поглядів учених на конструкцію і саму сутність державної служби зробило неможливим застосування до відповідальності держави за дії посадових осіб теорій, які будували відповідальність державного фіску, скарбниці на положеннях цивільного права про відповідальність за представника. Про сучасну їм державу вже не можна було сказати, що вона призначає чиновників і здійснює нагляд за ними. Спроби обґрунтувати відповідальність держави її провиною, culpa in eligendo, у XX ст. уже не могли нікого переконати в тім, що держава повинна відповідати за збитки, заподіяні незаконними діями посадових осіб.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html


Наступним прикладом, де проявляється взаємодія публічного та приватного права, є питання поняття держави як суб’єкту приватного права, а також проблема її участі у цивільному обороті.

Коли в юридичній літературі говориться про державу як про боржника або кредитора, то мова, безсумнівно, йде насамперед про участь держави у цивільному обороті. Слід зазначити, що цивільний оборот, як сукупність угод, що здійснюються відповідно до норм приватного права, може допускати участь у ньому держави, однак така участь не є звичайним явищем, а тому не може врегульовуватись на загальних засадах, як відносини звичайного суб’єкту цивільного приватного права. Держава приймає участь як у публічно-правових, так і в приватноправових відносинах. Перші є найбільше типовими для держави, адже саме вона реалізує публічну владу, володіє суверенітетом, тим самим виступаючи в якості якщо не прямого учасника, то, принаймні, джерела публічно-правових відносин. Державна влада забезпечує підпорядкування інтересів приватних осіб загальносоціальним інтересам і тим самим надає таким відповідним відносинам публічно-правового забарвлення.

Інакше складалася ситуація у приватноправовій сфері. В ній припускається, що захист інтересів приватної особи визначається не менш, а часом, і більш значимим порівняно з інтересами всього суспільства або держави. Тут державні інтереси можуть бути важливішими та панують над інтересами конкретних людей. За приватним правом держава повинна поважати приватні інтереси, забезпечувати автономію волі своїх громадян і надавати їм можливість вільного вибору. З цього випливає висновок, що така діяльність держави в приватноправовій сфері повинна регулюватися правилами, які суперечать її природі. У той же час цілком виключити участь держави в приватноправових відносинах не можна, оскільки вони в основному мають майновий характер відносин. В свою чергу, майно необхідне державі для можливості реалізувати публічні функції, які є сутністю державної влади. Відомо, що приватноправові відносини, принаймні основна їхня частина, тобто цивільні правовідносини, засновуються, базуються на засадах рівності учасників таких відносин, забезпечення недоторканності приватної власності тощо. Отже, держава, вступаючи в такі відносини, не може мати будь-яких привілеїв, яка вона має за публічним правом. Певні привілеї, які можуть виникнути у держави в приватноправовій сфері, виникають лише з норм приватного права. Саме приватне право може передбачати певний виняток із принципу рівноправності учасників правовідносин, але такі винятки не являються результатом суверенності держави чи здійснення нею публічних функцій. Такий висновок можна зробити саме з норми права, які передбачають рівний захист різних форм власності і прямо вказують на початкову відсутність у держави будь-яких привілеїв у сфері приватного права. Тому природно, що таке правило є продовженням конституційних принципів рівності учасників приватноправових відносин, а держава виступає з іншими суб’єктами на рівних началах без переваг свого статусу. Твердження, що держава як суверен завжди володарює, а тому у відносинах з нею не може бути ніякої рівності, для цивільного права неприйнятне, а відтак і неконституційне. Держава в приватному праві не має і не повинна мати імунітету.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Майнова ж відповідальність держави існує щодо не всіх видів державного майна, тому що певне державне майно заборонено стягувати для кредиторів. Отже, така ознака юридичної особи, як майнова відокремленість, не може бути ознакою держави як суб’єкта цивільного (приватного) права.

Тоді можливо, до держави можна застосувати таку ознаку юридичної особи як наявність про створення, реорганізацію і ліквідацію? Такі правила щодо держави не діють. Держава ніде не реєструється і ніде не заноситься в якийсь реєстр. “Усі зміни, що відбуваються з нею протягом усього часу існування, звичайно не пов’язані з майном, з цивільними правами й обов’язками. Правила, за якими живе держава, містяться в публічному праві, причому вони створені нею ж і для себе. Публічна влада носить ідеальний характер. У ній немає ні грана матеріальної субстанції. Досить згадати про різницю між поняттями землі і території, суверенітету і права власності тощо. Зв’язок держави з його речовинними придатками забезпечує цивільне право”. [Див. 19]

Отже, до поняття держави як cуб’єкту цивільного права можуть бути застосовані тільки норми про волестворення і волевиявлення юридичних осіб, та й то з певними застереженнями. Воля суб’єктів приватного права як фізичних, так і юридичних осіб завжди формується усередині них самих і виражається виключно за їх бажанням. Вказано, що ніхто не може визначати поведінку приватних осіб ззовні, бо у такому випадку їх воля стане спотвореною (або “порочною”) і, звичайно, не призведе до очікуваних результатів. Що ж стосується держави як учасника цивільного права, то формувати цивільну волю держави можуть одні суб’єкти цивільного права, виражати зовні – інші, а контролювати – треті. При цьому всі ці суб’єкти виступають як самостійні особи цивільного права поряд з державою. Тому, зважаючи на різний суб’єктивний склад представників держави, розбіжність результатів дії держави та її первісних задумів видається звичайною і трапляється дуже часто. Це значною мірою являється результатом диференціації процесу волестворення. Але слід зазначити, що застосування норм про волестворення і волевиявлення юридичних осіб цілком обґрунтоване з огляду специфіки участі держави в цивільних правовідносинах. Це пояснюється тим, що органи держави не завжди діють від імені держави як юридичні особи, а подекуди і юридичними особами не являються. Однак вони завжди є організаціями, а їх дії вважаються обов’язком державі. Тому важливо чітко уявляти, коли і за яких умов суб’єктом прав і обов’язків стає сама держава.

Вчені відзначають, що характер цивільної правосуб’єктності держави залежить від того, яку роль у цивільному обороті грає держава. Виділяють два погляди на цивільну правосуб’єктивість держави. Прихильники авторитарних поглядів виходять з того, що держава повинна активно втручатися в господарське життя суб’єктів в якості одного з найважливіших суб’єктів цивільного права. Тому відповідно її цивільна правосуб’єктність визнається такими вченими загальною. Це означає, що держава може робити в сфері цивільного права всі дії, які прямо дозволені законом, а також і ті, які хоча і не передбачені законом, проте йому не суперечать. Іншими словами, держава має однаковий з приватними особами ступінь економічної свободи.

Прихильники ліберальних поглядів, натомість, прагнуть обмежити втручання держави в цивільний оборот, виходячи з того, що держава, маючи в своїх руках політичну владу, може встановлювати для себе привілеї, які підривають основи функціонування ринкової економіки. Тому зазначається, що держава повинна функціонувати у жорстких рамках, робити тільки те, що дозволено їй законом, і строго не виходити за ці межі. Економічна свобода і воля держави обмежується в інтересах приватних осіб і для нормального функціонування економіки.

Ліберальний підхід до визначення ролі держави в цивільному обороті уявляється більш виправданим, а тому саме він і повинен закріплюватися законом. Якщо говорити про нині діючий Цивільний кодекс, то він цього питання уникає, що природно спричиняє такі розбіжності у поглядах вітчизняних авторів. Сформована ж цивільна практика участі держави свідчить на користь визнання цивільної правоздатності держави як загальної, тобто на користь перших, авторитарних, поглядів. Також вітчизняна практика свідчить, що спочатку здійснюється певна економічна дія, і лише згодом оформлюється на норматичному рівні.

Однак у теорії права їснують певні межі свободи державної діяльності, зокрема у цивільному праві. Такі межі закріплені в Конституції України у вигляді мети і задач державної влади. Норми Конституції закріплюють, що держава в сфері цивільного права не може робити дії, які б обмежували права і свободи людини і громадянина, у тому числі право на здійснення підприємницької або іншої комерційної діяльності, право на працю, право приватної власності, забезпечення державними органами принципів єдності економічного простору тощо. Зазначені, а також інші конституційні обмеження свободи держави в економічній сфері утворюють межі її цивільної правосуб’єктності. Ця правосуб’єктність не являється спеціальною, однак повинна бути обмеженою тими цілями, заради яких існує держава (цільова правосуб’єктність). [Див.: 157 та інші]

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

За всієї зручності такого підходу його недоліки явно переважують переваги. По-перше, з погляду деліктоздатності державу зобов’язують не тільки його органи, але навіть і посадові особи. А раз так, то дії всіх цих органів – це дії самої держави. По-друге, ряд дій державних органів, наприклад, представницьких, породжують у держави обов’язки, хоча вони і не пов’язані з деліктами. Нарешті, по-третє, звільнення держави від обов’язків, набутих для неї у відповідності з рішеннями органів, не визнаних юридичним особами, суперечило б принципові рівної участі держави і приватних осіб у майнових відносинах.


3.3. Дихотомія права в практиці України


Починаючи розмову про практичне втілення принципів дихотомії та взаємозв’язку права, слід звернутися до характеристики системи права України. Як відомо, система вітчизняного права виступає в якості цілісного структурного утворення, елементи якого є взаємопов’язаними та взаємозалежними. Подібний тісний взаємозв’язок можна простежити не лише усередині однієї галузі, коли поєднуються її структурні елементи, він простежується і між окремими галузями права. Наприклад, низка інститутів цивільного права тісно взаємодіє з інститутами та нормами трудового права, зокрема у сфері вирішення питання щодо компенсації моральної шкоди. Якщо ж розглядати проблему взаємодії усередині права в цілому з позиції його розподілу на приватне і публічне, то можна помітити і певні зв’язки, що існують між приватноправовими і публічно-правовими галузями, що особливо яскраво знаходить своє відображення в комплексному законодавстві. Прикладом такого роду законодавства може служити сучасне законодавство про захист прав споживачів.

На сучасному етапі розвитку нашої держави доказали важливості дослідження взаємозв’язків у праві може служити той факт, що вказані правові явища на сьогодні ще глибоко не проаналізовані, особливо в контексті різних галузей і у першу чергу в світлі їх приватної і публічної спрямованості; однієї з причин такої ситуації можна вважати наявність великого масиву новітнього українського законодавства.

Ці ж процеси спостерігаються у переважній більшості держав пострадянського періоду. Так, російський юрист Г.В. Петрова вказує у своїх працях на необхідність правових досліджень і порівняльного аналізу норм цивільного і податкового законодавства.[131]

Для дослідження процесів взаємозв’язків норм різних галузей права найбільш доцільно було б проаналізувати таку ситуацію у сфері права інтелектуальної власності. Це пояснюється тим, що у зазначеній підгалузі цивільного права, як втім і у всіх його інших частинах, спостерігається найбільш значне число взаємозв’язків із публічно-правовими галузями та їх окремими підрозділами, зокрема, з адміністративним правом.[131; 152]

Тому таке дослідження може слугувати одним з найяскравіших прикладів вказаної взаємодії.

Перед тим, як почати дослідження питань взаємодії публічно-правових галузей права з приватноправовими при висвітленні проблем певних правових інститутів, доцільно було б визначити термін “взаємодія”. Взаємодію різних частин права, у тому числі зв’язок між приватною і публічними його підсистемами, можна визначити як їх взаємний зв’язок, що обумовлений процесами функціонування правових співвідносин між собою явищ, у рамках певного цілого, права, і призначенням якого є досягнення загальних цілей права, тобто упорядкування тих сфер суспільних відносин, що переплітаються між собою. Важливо підкреслити, що подібний зв’язок не є усталеним, постійно переривається, має динамічний характер, хоча б тому що межі між тими або іншими правовими явищами можуть історично змінюватися, на що вказується в науковій літературі, наприклад, стосовно приватного і публічного права С.С. Алексєєвим, Ю.А. Тихоміровим, а також іншими авторами. [Див.: 14, 15, 162]

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

По-третє, податкове право і цивільне право у сфері захисту інтелектуальної власності переслідують певною мірою одну мету – захист відповідних прав, у тому числі захист права власності тих або інших суб’єктів. Якщо податкове право покликане захищати право власності прямо, то розглянута цивільна підгалузь здійснює це опосередковано, шляхом охорони виняткових прав. [173; 53-59]

Звичайно, в межах одного дослідження, неможливо розглянути виключний список усіх питань взаємодії цивільного права з публічно-правовими галузями у сфері захисту та регулювання права інтелектуальної власності. Зокрема, з огляду на вже сформовану ситуацію на вітчизняному ринку друкованої продукції, актуальним є таке питання як необхідність встановлення правових вимог до змісту такої продукції. В даному випадку, слід зауважити, що в даній сфері також повинні бути використані норми та принципи публічного права, однак, з використанням і основних норм та механізмів цивільно-правового регулювання.

Copyright © 2023. All rights Reserved.