Спецкурс для студентів вищих навчальних

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• Програма виробничої практики для студентів із спеціальності „Фізика твердого тіла, 143.26kb.
• Академічний курс Затверджено Міністерством освіти І науки України як підручник для, 8436.32kb.
• Призначений для студентів заочної форми навчання вищих технічних навчальних закладів, 3779.66kb.
• Про проведення практики студентів вищих навчальних закладів України (витяги), 61.83kb.
• Міністерство охорони здоров’я України буковинський державний медичний університет, 414.27kb.
• М. Б. та інші практикум з проходження практик студентами вищих навчальних закладів, 3048.19kb.
• В. С. Журавського Затверджено Міністерством освіти І науки України як підручник для, 7110.73kb.
• Навчальному році Всеукраїнський конкурс студентських наукових робіт з природничих,, 430.73kb.
• Методичні рекомендації розроблені в ідповідно до "Положення про проведення практики, 189.63kb.
• На перший курс вищих військових навчальних закладів, 324.02kb.

—до 147,9 млн. осіб, на 10,3 млн. осіб, України—до 51,9 млн. осіб, на 2,1 млн. осіб (+4,2%), Білорусі—до

3. млн. осіб, на 700 тис. осіб (+4,3%), республік Закавказзя— до 16,1 млн. осіб, на 2 млн. осіб (+14,2%), азійських республік—до
   

51. млн. осіб, на 10,8 млн. осіб (+21,2%), Прибалтики—до 8 млн. осіб, на 600 тис. осіб (+8,1%).
    

Яків 1959-1979 рр., за дванадцять років збереглася загальна тенденція збільшення кількості населення і Союзу, і всіх респуб­лік. Також, як і в попередній період, темпи зростання населення європейських республік, у тому числі й Росії, відставали від Сою­зу. Найшвидшими темпами зростала чисельність азійських рес­публік (+2,7%), а також Закавказзя (+2,3%). Теж саме стосується питомої ваги європейських республік в складі населення СРСР. За дванадцять років питома вагаїх населення знизилася, тоді як азійських республік зросла на 2,3%, республік Закавказзя—на

0. 1%, Росії—на 1,4%, України—на 1,1%, прибалтійських респуб­лік—на 0,1%, Слід підкреслити, що відносно незначне зростання кількості населення прибалтійськихреспубл ікнічим не різнить­ся від європейських показників. Приріст населення республік За­кавказзя і Середньої Азії, по суті, відбувся за рахунок витіснення європейського населення. На мою думку, відносно незначне зрос­тання населення республік Закавказзя тісно пов’язане з нав’яза­ною радянською владою братовбивчою війною з чеченським на­родом.
   

Таким чином, проаналізовані дані за період перебування укра­їнського населення у складі Союзу РСР дають підстави для вияв­лення загальних тенденцій і закономірностей щодо його кіль­кості. Загальною закономірністю за майже весь період з 1926 до 1991 р. (за відсутністю даних за 1923-1925 рр.) можна вважати зростання абсолютної кількості населення України, за винят­ком часів голодомору 1932-1933 рр., Другої світової війни і голо­ду 1946-1947 рр.

Разом з тим темпи зростання населення республіки у різні ча­си мали чітку тенденцію до сповільнення. Оскільки ця тенден­ція має постійну спрямованість, то, на мою думку, вона перерос­тає в загальну закономірність ставлення радянської влади, кому­ністичної партії до України, спрямованого на гальмування роз­витку нашого народу,

Така політика призвела до поступового зменшення питомої ваги українського населення в складі Союзу—з 19,7% до 17,9%, а якщо взяти до уваги лише природний його приріст, то цей показ­ник становить менше ніж 15% (приблизно 8,9 млн. осіб). Це озна­чає, що участь представників нашого народу в захисті його інте­ресів у найвищому законодавчому органі СРСР, Верховній Раді зменшилася майже на 5%. За цей час кількість населення в азій­ських республіках зросла з 13,7 млн. осіб до 51 млн. осіб, а в Укра­їні—з 29 млн. осіб до 51,9 млн. осіб. Якщо у 1926 р. українське на­селення більше ніж удвічі переважало за кількістю азійські рес­публіки, то в 1991 р. цієї різниці майже не було. Враховуючи, що в

Україні майже 9 млн. осіб додалося внаслідок возз’єднання укра­їнських земель, робимо висновок, що в нас природне зростання населення у порівнянні з азійськими республіками відбувалося значно повільніше.

Наслідком таких змін було те, що частка азійських республік у складі союзного населення зросла з 9,3% до 17,6%, тобто певна кількість їхніх депутатів зайняла у Верховній Раді місця делега­тів не лише від України, а й від інших союзних республік. Те ж са­ме стосується республік Закавказзя, питома вага населення яких зросла з 4% до 5,5%.

Отже, перебування у складі СРСР для населення одних союз­них республік було більш сприятливим, для інших, до яких на­лежала й Україна, навпаки. Нарешті 16 липня 1990 р. Верховна Ра­да УРСР прийняла історичне рішення—ухвалила остаточний текст Декларації про Державний суверенітет нашої країни, в якій було закладено основи майбутньої Конституції. Важливим кроком для незалежності стало обрання головою Верховної Ради Л. Кравчука 18 липня того ж року.

Нарешті 24 серпня 1991 р. було здійснено дазню мрію нашого народу. Депутати Верховної Ради Української Радянської Соціа­лістичної Республіки на позачерговому пленарному засіданні кон­ституційною більшістю (346 голосами з 450,4—проти, при незна­чній групі тих, хто утримався) вчетверте на більшості одвічних українських земель прийняли Акт проголошення незалежності України.

Юридичним завершенням оформлення нашої незалежності було прийняття цілої низки законів, зокрема від 4 вересня 1991 р. про підняття над будинком Верховної Ради синьо-жовтого націо­нального прапора (тим самим держава відмовлялася від радян­ської символіки), від 8 жовтня «Про громадянство України», а та­кож підтримка Акту про незалежність України понад 90% грома­дян на загальнонародному референдумі й обрання того ж дня першим Президентом незалежної України Л. Кравчука, за якого віддали свої голоси понад 61% виборців, та прийняття деяких інших важливих для країни законів.

Які ж наслідки для кількості нашого населення та інших його характеристик мало його життя в умовах незалежності—з 1991 до 2001 р,? За першим Всеукраїнським переписом населення, який проводився 5 грудня 2001 р., українське населення змен­шилося до 48,5 млн. осіб у порівнянні з 1991 р. (51,9 млн. осіб) во­но зменшилося на 3,4 млн. осіб (-0,6%), також скоротилося на­селення Росії—з 147,9 млн. осіб до 145,7 млн. осіб, на 2,2 млн. осіб (-1,5%), Білорусі—з 10,3 млн. осіб до 9,95 млн. осіб, на 350 тис. осіб (-3,5%). Отже, утрьох європейських колишніх республіках Союзу простежується загальна тенденція до скорочення абсо­лютної кількості населення, більше того, за темпами скорочен­ня наша країна виступає лідером. Вона так само передує майже протягом всього часу радянської влади, але за протилежним показником,—зростанням свого населення. Поступове сповіль­нення приросту нашого населення за часів радянської влади призвело до того, що його скорочення розпочалося з 1993 р., до­сягнувши 53 млн. осіб.

Не змінилася тенденція щодо кількості населення як за часів радянської влади, так і після розвалу СРСР в азійських республі­ках. За 10 років воно зросло з 51 млн. осіб до 56 млн. осіб—на 5 млн. осіб (+9,8%), а в Закавказзі залишилося на тому самому рівні—16,1 млн осіб.

Оскільки в останні роки в СРСР простежується тенденція до сповільнення зростання кількості населення європейських рес­публік, яка переросла в загальне його скорочення, то подальше перебування їх у складі Радянського Союзу призвело б лише до скорочення їх питомої ваги в СРСР, а отже, і в його вищому зако­нодавчому органі—Верховній Раді. Це можна простежити на прик­ладі змін у кількості населення України й азійських республік. Так, після утворення СРСР населення України становило 29 млн. осіб, азійських республік —13,7 млн. осіб, у складі населення Со­юзу вони становили відповідно 19,7% і 9,3%, в 1991 р.—відповід­но 51,9 млн. осіб і 51 млн. осіб, а вже в 2001 рр. в Україні проживало

5. млн. осіб, а в азійських республіках—56 млн. осіб, тобто на
   

5. млн. осіб більше.
   

На жаль, тенденція до скорочення кількості населення в Укра­їні не припинилася. В 2010 р. цей показник досяг менше 46 млн. осіб. Ситуація і сьогодні є досить песимістичною.

2. Економічна криза наприкінці ХІХ-на початку XX ст., інші по­дії, про які ми вже говорили у попередніх лекціях, істотно впли­нули на кількість населення і розселення українців у світі, у тому числі по території СРСР, на початку і в першій чверті XX ст.
   

У 1926 р. Українська РСР займала площу 478 тис. км² з населен­ням 29 млн. осіб. Вона належала до складу СРСР з площею 21,7 млн. км², а її населення становило 19,7% від загальносоюзного (див. таб­лицю 7). Слід звернути увагу, що значна частина українських зе­мель була за межами нашої республіки.

Внаслідок Першої світової війни частина одвічних українсь­ких земель (Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Поділля, Лемківщина, Холмщина, Надсяння, Підляшшя)—132 тис. км², на яких мешкали 10,2 млн. осіб, переважно українців, відійшла до Польщі, Закарпаття, яке охоплювало територію 11,4 тис. км² з на­селенням 700 тис. осіб, з яких 500 тис. (71,4%) були українцями, пе­редані новій країні Чехо-Словаччині, де мешкали 1,4 млн. осіб, а Південна і Північна Буковина, Хотинщина, Акерманщина, Ізмаїль- щина та Мармарощина були захоплені Румунією.

У 1926 р. на території СРСР проживало 31,2 млн. українців, у тому числі в Україні—23,2 млн. осіб—74,4%, у Росії—7,9 млн. осіб—25,3%, у Казахстані і Киргизстані, які належали до складу РСФСР,—860,1 тис. осіб (2,8%) і 64 тис. осіб (0,2%) відповідно.

Отже, найбільша кількість українського населення мешкало в РСФСР та Казахстані. Слід зазначити, що коли відбувався роз­поділ території між союзними республіками, то від України від­різали суміжні території, де українці становили більшість місце­вого населення. За переписом 1926 р. у Курській та Воронезькій губерніях, де проживало 3,3 млн осіб, українців було 1,1 млн осіб, причому їх питома вага у деяких округах становила 70% і більше місцевого населення (наприклад, у Таганрозькому окрузі укра­їнців було 191,3 тис. осіб (71,6%), у Донській області—498,3 тис. осіб (44,1%) тощо).

Постає запитання: чому вони відійшли до Російської Федерації?

Ми не торкалися таких територій, як Сірий, Зелений та Мали­новий Клин. Про переселення українців зі своїх земель на інші за часів Російської імперії ми вже говорили. На початку XX ст. ос­новними причинами для переселення українців зі своїх земель були революції, Перша світова війна, голод 1921-1923 рр та ін. У попередніх розділах ми розглядали важливі події, які відбулися в СРСР і в Україні у наступні роки. До них потрібно додати актив­ну політику русифікації всього населення і українців зокрема, особливо на землях, котрі були за межами УРСР.

Наприкінці 1932 р. на Північному Кавказі діяло 1868 шкіл І і II ступеня, у яких навчалося 263611 учнів, працювали 2110 викла­дачів, діяло 12 педагогічних технікумів, короткочасні курси і ме­режа пол ітпросвітніхзакладів. Тут виходила газета «Радянський станичник». У 1921 р. в станиці Старокорсунській утворилося перше об’єднання українських письменників, яке видавало часо­пис «Зоря». З 1927 р. у Краснодарі почав видаватися український педагогічний журнал «Новим шляхом», а з 1930 р.—журнал укра­їнської секції Кубанської асоціації пролетарських письменників «Ленінським шляхом» та ін.

Не обминув Кубань і голодомор 1932-1933 р. Згідно з постано­вою від 22 жовтня 1931 р. у край було надіслано комісію на чолі з Л. Кагановичем, до якої ввійшли А. Мікоян, Я. Гамарник, Г. Ягода та ін. За кілька років з Кубані було депортовано 50-200 тис. жите­лів. Там панував страшний голод. У станиці Лабінській з 24 тис. жителів померло 14 тис., а в станиці Старокорсунській з 14 тис. на­селення залишилося менше тисячі. «Смертність така, що ховають не тільки без домовин, а просто викопана величезна яма, куди активісти і солдати звозять опухлих від голодної смерті і зако­пують... Елемент козацтва великою мірою знищений шляхом убивств і депортацій... Кубань—напівспустошений край, який треба освоювати з самого початку» (Роберт Конвест. Жнива скор­боти. Радянська колективізація і голодомор.—К.г Либідь, 1993). Кубанцям змінювали прізвища—Грім на Громов, Малько на Ма- лев. Українцям Кубані просто було заборонено бути українцями.

У 1921 р. кубанському хору регента Григорія Концевича, ко­лишнього військового, заборонили діяльність як «контррево­люційну». У 1936 р. хор дозволили відродити. У тому ж році він виступив у Москві. Відразу після виступу керівника хору заареш­тували і розстріляли, а його унікальну бібліотеку, зокрема ко­лекцію зібрання кубанських народних пісень, нотні збірники, просто знищили.

Типовим у цьому контексті було становище українців на зем­лях Північного Кавказу—Малиновому Клині. Тут процес відро­дження української культури розпочався на початку 20-х років XX ст.—так званим «українським ренесансом». Його розстріл, як і на території УРСР, припадає на кінець 20-х-початок 30-х років.

Ганебну роль в цьому відіграла постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 14 грудня 1932 р. «Про хлібзаготівлі на Україні, Північ­ному Кавказі та в Західній області». На її виконання було при­йнято відповідну постанову Північно-Кавказького крайового ко­мітету від 26 грудня 1932 р., у якій, зокрема, йшлося:

«Слушали: «Об украинизации».

Постановили: Ввиду того, что украинизация ряда районов и станиц, проводившаяся на Северном Кавказе, не вьітекает из культурних интересов населення и служит легальной формой классовому врагудля организации сопротивления мероприяти- ям Светской Власти, создания под зтим прикрьітием своих контр- революционньїх организаций, Президиум Северо-Кавказского крайисполкома постановляет:

1. Немедленно приостановитьукраинизацию во всех районах и станицах Северо-Кавказского края.
   
2. Перевести с 1 января 1933 г. все делопроизводство совет- ских организаций в станицах и районах на русский язьїк.
   
3. В трехдневньїй срок все украинизированньїе газети пере­вести на русский язьїк, а также листовки, брошюрьі, стенгазетьі, многотиражки и прочую литературу, вьіходящую на украин- ском язьіке, в дальнейшем издавать на русском язьіке.
   
4. Перевести преподавание на всех работающих краткосроч- ньіх курсах (советских, педагогических, колхозньїх и т. д.) на русский язьїк.
   
5. Предложить Крайоно подготовить необходимьіе меропри- ятия для переведення с осени 1933 г. преподавания во всех шко­лах на русский язьїк и по укреплению учительского состава ук- раинизированньїх школ и представить на утверждения Прези- диума Северо-Кавказского крайисполкома.
   
6. Радиовещание на украинском язьіке прекратить».
   

Цю постанову і на сьогодні не скасовано. Ми вже говорили про геноцид населення України у 1932-1933 рр., він також охопив ін­

ші райони СРСР, зокрема ті, де була значна частка українців (Пів­нічний Кавказ, Курщину, Крим, Волгу, Казахстан), де селяни чи­нили опір колективізації. Крім того, на початку 30-х років вна­слідок «розкуркулення» близько 850 тис. осіб з України депор­тували до Північного Сибіру, де багато з них загинули. З перших кроків радянської влади використання українців на широких просторах СРСР поступово збільшується. У 1926 р. значна кіль­кість українців вже мешкали у Московській губернії—22,2 тис. осіб, Ленінградській—13,1 тис. осіб, а також у Поволжі: Саратов­ській губернії—202,3 тис. осіб, Сталінградській—140,9 тис. осіб, Ульяновській—5,2 тис. осіб, Астраханській—13,3 тис. осіб.

Продовжувала зростати кількість українців на широких про­сторах Сибіру: так, в Барабінському окрузі їх було 68,4 тис. осіб (13,6%), Кам’янському—70,6 тис. осіб (15,9%), Новосибірському—

2. тис. осіб (7,6%), Омському—159,7 тис. осіб, Славгородсько- му—202,7 тис. осіб (46,8%). Всього їх налічувалося тут 818,5 тис. осіб, тоді як у 1919 р. їх було 472,3 тис. осіб.
   

Використання українців за межами УРСР продовжувалося протягом усіх років радянської влади. Це була чітко спланована постійна політика комуністичної партії, спрямована на посла­блення трудового потенціалу України, гальмування її розвитку.

Тяжкі випробування випали на долю українців протягом на­ступних 11 років. Кількість українців у Російській Федерації скоротилася до 3,1 млн. осіб. Таке скорочення відбулося внаслі­док того, що від Федерації виділилися у самостійні союзні респуб­ліки Казахстан та Киргизстан. За одинадцять років кількість укра­їнців у Казахстані зменшилася з 861 тис. осіб до 540 тис. осіб. На жаль, через відсутність опублікованих матеріалів ми не можемо простежити зміни у кількості українців за одинадцять років у дрібніших адміністративних територіальних одиницях, ніж рес­публіки.

Не менш важкий період український етнос пережив у 1937- 1959 рр.: Друга світова війна, колективізація на західноукраїн­ських землях, депортація до Сибіру майже 500 тис. осіб, вивезен­ня до Сибіру з України протягом 1941-1942 рр. майже 550 промис­лових підприємств, понад 3 млн. осіб, багатьох вузів, наукових установ АН УРСР та її працівників на освоєння нафтових родо­вищ Сибіру, цілинних і перелогових земель Сибіру та Казахста­ну (близько 100 тис. юнаків та дівчат) та ін. Все це відіграло іс­тотну роль у розташуванні українців по території СРСР. У ці часи відбулося возз'єднання майже всіх українських земель у рес­публіці УРСР, а отже, збільшилася кількість населення. За цей пе­ріод кількість українців в СРСР зросла до 37,3 млн. осіб (17,8% від загальної кількості населення населення), тобто їх питома вага дещо збільшилася. Але це зростання відбулося за рахунок укра­їнців, які жили на возз'єднаних західноукраїнських землях.

За цей час зросла кількість українців у Росії, Казахстані, Біло­русі. У Молдові на той час було 421 тис. українців. Така їх кіль­кість пояснюється тим, що у 1940 р. Молдавську автономну респуб­ліку, яка входила до складу УРСР, було перетворено на союзну. Якщо аналізувати становище у Казахстані, то за цей період кіль­кість українців у порівнянні з 1937 р. хоча і зросла до 762 тис. осіб, але не досягла чисельності 1926 р,, а питома вага українців серед населення республіки поступово скорочувалася: 1926 р.—13,2%, 1937 р,—10,7%., 1959 р.—8,2%.