Geum.ru

Воссозданная история Руси Часть I

Вид материалаКнига

Содержание


Об этом же в толковании А. и П.Толочко
Подобный материал:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19

Об этом же в толковании А. и П.Толочко

“Можна, одначе, напевно стверджувати, що перебудова міста Ярославом диктувалася не простою необхідністю. Протяжність міського валу становила 3,5 кілометра, охоплюючи територію близько 70 гектарів, тобто в сім (!) разів більше за твердиню Києва часів Володимира. Місто просто не могло настільки перерости зовсім недавно встановлені Володимиром межі, щоб знадобилося обводити його новими стінами (на це нібито натякає й літописна стаття 1037 року, зазначаючи, що Софію було збудовано на “полі внє граду”). Не очевидно також, щоб від смерті хрестителя Русі кількість мешканців Києва зросла так драматично, що існуючої його площі просто не вистачало, і ця гадана перенаселеність спонукала князя до розширення міської території. Двадцять років, що минули від смерті Володимира, були не найкращими для Києва: десятилітня з перервами громадянська війна, періодична окупація чужими військами (поляками, угорцями, німцями Болеслава, новгородцями, варягами Ярослава), наскоки печенігів – усе це навряд чи сприяло стрімкому, практично стрибкоподібному збільшенню міського населення. Додаймо сюди неувагу Ярослава до міста, в якому він до 1036 року намагався майже не бувати, а також принаймні одну (1017 року) грандіозну пожежу – і картина небувалого росту міського добробуту стане ще менш імовірною. Проти того, що будівництво Ярослава було викликане суто прагматичними причинами, врешті, промовляє і сама топографія його нового міста: свіжими валами обведено, по суті, все придатне для фортифікації плато. У часи Ярослава місто практично досягло фізичної межі, відведеної йому рельєфом, отже, фізична неможливість розширення була єдиним обмеженням для проекту. Про те, як тяжко давалися всі наступні збільшення території, можемо судити хоча б із того, що Верхній Київ фактично залишатиметься в тотожних обрисах ще двісті років (тобто так ніколи і не переросте їх), а єдине суттєве прирощення – Копирів кінець – буде фортифіковано лише в середині XII століття. Ярослав, по суті, створював твердиню таких масштабів, яких Русь не потребуватиме ще двісті років. Уже це наводить на думку, що уявний образ Києва, виношуваний Ярославом, мав на увазі грандіозний взірець, до якого князь бажав уподібнити власну столицю.

Один очевидний суперник був тут же, “на іншому боці”, - Чернігів. Несподівано ставши 1024 року столицею половини Русі, Чернігів зазнав нечуваних перемін за правління Мстислава Володимировича, хоча й був позбавлений будь-яких традицій, які робили б очевидним його недавно здобутий статус серйозного князівського столу на тривалий час. Велич столиці багато промовляє про престиж і велич володаря, і Мстислав, не підозрюючи, як скоро вигасне його родина, облаштувався на покоління вперед. Коли справедлива гіпотеза, що будівництвом Мстислав зацікавився ще в 20-х роках, треба гадати, що на якийсь час йому вдалося перетворити Чернігів на найбільше місто Русі. Навіть Київ виявився до часу виведеним із числа конкурентів. Центральною спорудою Чернігова став Спаський собор, грандіозна споруда, найбільша на Русі того часу і найбільша з усіх будь-коли споруджених у Чернігові.

Спостерігати подібний розмах із правого берега було, звичайно, непросто. Враховуючи очевидне й погано приховане літописцем суперництво двох братів, можна припускати, що в ситуації 20 – 30-х років ніщо не було ще вирішено остаточно, і вже самі розміри Чернігова та його собору уявлялися серйозною загрозою престижеві й першості київського князя. Щоправда, Ярославу, як завжди, щастило, і навіть це очко він зміг у підсумку записати на свою користь, “...незакінчене закінчив...”. З перервою в один рік помирають Євстафій Мстиславич і сам Мстислав. Князя поховали в соборі, котрий, як не без задоволення відзначив київський літописець, так і не вдалося добудувати: “При ньому було зведено її у висоту на стільки, що й стоячи на коні не можна було досягти рукою,” тобто щось із три з половиною метри. У Києві, отже, з ревністю слідкували, як зростають стіни, і хтось навіть спеціально вирахував собі їхню висоту, щоб запам’ятати і згодом засвідчити, скільки належить Мстиславу, а скільки – його спадкоємцю Ярославу.

Хоча взаємна хронологія будівництва Мстислава і Ярослава цілком не з’ясована і не зовсім зрозуміло, хто першим почав “гонитву будівництв”, а хто долучився згодом, і невідомо, скільки разів князі йшли “голова в голову”, треба гадати, Чернігів був суттєвим подразником для Ярослава. Але не Чернігів був тим взірцем, із яким уявно змагався цей князь.

Уже перелік споруд у статті 1037 року (Софійський собор, Золоті ворота, Георгіївський та Ірининський храми) відверто промовляє про взірець, якому мав відповідати і на який мав бути схожим Ярославів Київ – Константинополь, Царгород, столиця єдиного православного цесаря. Прочитання цієї частини тексту не викликає серйозних труднощів і навряд чи може бути запереченим. Однак саме по собі воно жодним чином не розв’язує фундаментальної проблеми, а саме: яку мету переслідував князь таким очевидним копіюванням константинопольських святинь? Початкова констатація лише відкриває можливість для низки інтерпретацій. Що саме мав на увазі князь, якими мотивами керувався? Було це демонстративним викликом Візантії й запереченням морального та політичного авторитету Константинополя? Було це безумов-ним прийняттям системи цінностей, пропонованих імператорсь-кою столицею? Якщо ми все-таки віддамо перевагу думці про заперечення Ярославом візантійських політичних теорій, про що таке заперечення має свідчити: про добре знайомство з ними чи малу обізнаність і, отже, фундаментальне нерозуміння? Нарешті, можливо, в діях Ярослава можна добачити тільки наївний захват провінціала й природне бажання в усьому наслідувати столичний шик, яким він здавався на відстані?

Ці запитання можуть бути складені й у дещо ширшу класифікацію: дії Ярослава лежать у площині ідеології і політики чи, радше, в сфері культурної адаптації до візантійської цивілізації і жодних політичних цілей не переслідують? Було це підлітковим повстанням проти авторитету чи, навпаки, мусить свідчити про зрілість і сформованість культури, її готовність до сприйняття складних і софістикованих культурних символів? Інакше кажучи, ознакою чого має бути Софійський собор: відтворення Руссю візантійської цивілізації чи візантинізації Русі?

Як свідчить низка давньоруських пам’яток, Софійський собор у Києві було освячено 11 травня. Вибір цього дня не випадковий: 11-е травня відзначалося в Софії константино-польській як день заснування міста, і, треба гадати, аналогічне значення надавалося даті й у Києві. В цьому було багато від правди: адже Ярослав збудував по суті нове місто. Стаття 1037 року особливо підкреслює цей момент “новизни” і встановлення міського палладіума. Іларіон також тлумачить спорудження Софії “на святість і освячен в городі твоєму (тобто Володимира)”. Отже, навіть у “началі” своєму обидва міста мали бути містично поєднані.

Адам Бременський, німецький хроніст XI століття, називав Київ містом, яке “змагається із Константинопольським скіпетром”, що знову ж таки ставить будівельну програму Ярослава в ту чи іншу позицію стосовно Константинополя. Утім, як інтерпретувати слова Адама? Як доказ політичного суперницт-ва, ідеологічного змагання чи як просту констатацію місця і ваги знаменитого міста в східнохристиянському світі? Що взагалі було видно з відстані Гамбурзької діоцезії?

Історіографічна традиція, що склалася досить давно, віддає перевагу поясненню в тому сенсі, що дії Ярослава мали виразну антивізантійську спрямованість, отже, заперечували будь-який авторитет імператора і Імперії, а в підсумку мусили продемонст-рувати цілковито суверенний характер влади руського князя і його рівність з імператором...

Політична ідеологія Візантії грунтувалася на ідеї єдиної вселенської християнської Імперії, вся повнота влади в якій належить імператорові Східного Риму. З цього погляду візантійці дивилися на імператора як на єдиного суверенного володаря в світі, главу свого роду “родини володарів” і водночас главу культурної й політичної спільності, котра останнім часом одержала назву “візантійського співтовариства”. У цих двох ієрархічно побудованих структурах решта володарів розглядалася як різного ступеню молодші (і, отже, неповноправні) родичі імператора, а їхні країни, відповідно, - як такі, що перебувають у тій чи іншій залежності від Константинополя. З константино-польської перспективи факт прийняття країною християнства не тільки включав її до очолюваного Візантією співтовариства, а й назавжди робив її володаря вдячним і підпорядкованим союзником Імперії.

Керуючись таким підходом, було б тільки логічним очікувати від Русі повстання проти “візантійського імперіалізму”. Візантія в цих взаєминах поставала переважно як надзвичайно потужна, агресивна, підступна сила, яка засобами дипломатії, підкупу, інтелектуальної перевершеності, церковної залежності намагалася накласти свою руку на Русь і контролювати її життя. У свою чергу, Русь подавалася як вразлива, пронизана константинопольськими інтригами держава з численною “п’ятою колоною” всередині. Словом дослідники поділяли переконання давнього книжника, що “...греки, по своїй суті, лестиві й до сьогодні...”. Подібного роду стереотипи змушували десятиліт-тями вишукувати у внутрішній політиці Русі боротьбу “провізантійської” партії з “антивізантійською”, між рядків руських текстів вичитувати “антивізантійські ідеї”, а за діями руських князів неодмінно бачити антивізантійську політику.

Між тим, жодних фактичних підстав для подібних тверджень не було. Візантія за всю історію двосторонніх взаємин жодним рухом не нашкодила Русі. Врешті, сама географія робила будь-яку політику сили щодо Русі цілковито нездійсненною. Навпаки, Константинополь здебільшого перебував у позиції постійно кривдженої сторони, і саме Русь, що три десятиліття посилаючи військовий флот під стіни Константинополя, з більшим правом може претендувати на звання агресивної країни. Що відчували в Константинополі стосовно до Русі та якими очима дивилися на північного сусіда, в Києві мусили знати з власного досвіду із печенігами, а пізніше – половцями. З другого боку, візантійський імперіалізм в XI столітті вже перебував цілковито в царині політичної ідеології, а не реальної політики.

Хоч би що думали про себе “ромеї”, вони вже не могли перешкодити іншим країнам діяти суверенно, і навіть сам імператорський титул (щоправда, кожного разу за згодою Константинополя) вже встигли приміряти на себе кілька європейських монархів. Обтяжені постійними домаганнями “варварських” володарів, ведучи виснажливі прикордонні війни, щоразу відчуваючи приниження, коли велична теорія вселенського панування “ромеїв” стикалась із прикрою реальністю неможливості захистити навіть Святу землю, візантійці дивилися на свою державу як на миролюбну, і зовні агресивна ідеологія з початком нового тисячоліття була радше засобом оборони, ніж наступу. Ідеологія мусила заміняти армію, і до певної міри Константинополю це вдавалося робити. Навіть у найкращі часи чарівність Другого Риму була такою, що мало хто з іноземних володарів наважувався заперечувати саму систему ієрархічного світопорядку з візантійським імператором на чолі, протестуючи хіба проти того конкретного місця в ієрархії, котре вважав недостатньо почесним для себе.

Оскільки правління Ярослава традиційно розглядається в руслі антивізантійських сентиментів, наукою, звичайно, накопичено більше аргументів на користь цієї думки, ніж проти. Хоча, як з’ясовується, кожен із них має досить амбівалентний характер і легко може бути витлумачений зворотним чином.

Центральний аргумент на користь ідеї загалом антивізан-тійської спрямованості Ярославової ідеологічної програми знаходять у головному (головному, можливо, лише тому, що він єдиний зберігся) тексті цього княжіння – “Слові про закон і благодать” майбутнього митрополита, а поки що лише пресвітера церкви святих Апостолів на Берестовому Іларіона. Ця блискуча пам’ятка ранньої київської риторики розвиває дві головні ідеї: благодатність для Русі прийняття християнства і прославлення князя Володимира (а також його нащадка Ярослава), котрому випало стати інструментом божественного провидіння. Текст видає в Іларіоні людину, що не тільки віртуозно володіє словом, а й досить глибоко занурена в систему християнської вченості. Водночас читання “Слова...” не полишає відчуття, що аудиторія Іларіона, навпаки, все ще потребувала роз’яснення фундамен-тальних понять і ідей, а промовець не тільки грав складною образністю Старого і Нового завітів, а й принагідно розтлумачу-вав різницю між ними неофітам. Іларіон виголошував своє “Слово...” перед публікою, яка в більшості своїй ще пам’ятала момент хрещення і не цілком забула, що було до нього. Прийняття нової віри для них було драматичною зміною всієї усталеної картини світу, зміною, котра передбачала засвоєння цілого набору нових концепцій: часу, історії, спасіння, але також і навичок орієнтації в цьому новому світі. Як далеко зайшов процес асиміляції нових світоглядних основ – про це можемо тільки гадати, так само, як і про характер релігійності. Врешті, саме головний слухач Іларіонової промови – Ярослав, - що невдовзі після всіх цих напучувань (або незадовго до них, це залежить від датування “Слова...”) звелить викопати і хрестити трупи своїх язичницьких родичів Ярополка і Олега, порушуючи категоричну заборону Карфагенського собору (до речі, відому на Русі в складі “Номоканону” чотирнадцяти титулів) або ж не підозрюючи про її існування. У цьому новому світі, в якому опинилася князівська родина і в якому авторитетом були книги і текст, треба було не просто вміти читати, але читати особливим чином, розуміючи не лише смисл слів, а й символічне значення подій і явищ. Це потребувало особливих навичок, і складається враження, що Іларіон, крім усього іншого, мав на меті дати своїй аудиторії практичне керівництво в цій сфері.

“Слово...” просувається до своєї кінцевої ідеї поступово, висуваючи й послідовно піднімаючи кілька опозицій. Іларіон починає з теоретичного пояснення природи і сенсу священної історії, а також її принципового членування на Старий і Новий завіти, які уособлюють собою Закон і Благодать, узаконення і спасіння, тінь і істину. Цю теоретичну схему він для своїх слухачів дещо “опускає на землю”, одночасно даючи урок біблійної типології, тобто читання тексту і як послідовності реальних подій, і фігуративно, коли події Старого Завіту прообразують ті, що стануться в Новому. Іларіон розбирає і символічно тлумачить історію Авраамової дружини Сари й рабині Агарі та їхніх синів Ісаака й Ізмаїла. Історія Старого Завіту є обмеженою в часі, вона сталася, щоб прообразувати історію Завіту Нового. Закон змінила Благодать. Закон належить іудеям, Благодать – новим людям, християнам. Русь стала християнсь-кою країною і, отже, здобула благодать і спасіння. Саме це ставить Русь на одну площину з усіма взагалі християнськими країнами, забезпечуючи їй рівність у колі держав.

Інколи вважають, що прихованим адресатом Іларіонових конструкцій є, власне, Візантія і саме проти неї спрямовано вістря полеміки. Справді, як зазначає Саймон Френклін, Іларіон, стверджуючи достоїнство Русі під крилом Провидіння, спромігся створити схему, всі елементи котрої були запозичені з Візантії, але котра при тому уникала візантіоцентричної імперської телеології: Русь визначалася як рівна серед інших християнських країн.

Є всі підстави гадати, що навіть для Іларіона проблема була далекою від простої опозиції чорне-біле (або заперечення авторитету Константинополя, або ж цілковите підпорядкування йому). Врешті, майбутній митрополит називає Візантію “благочестивою Грецькою землею” і для нього багато значить, що і Ольга, і Володимир прийняли віру з цього джерела, безпосередньо пов’язаного з Єрусалимом. Та й узагалі, чи неодмінно мусив Іларіон полемізувати з доктриною супрематії візантійського імператора? Для сучасних дослідників ця можливість здається природною, оскільки вони знають і руські, і візантійські тексти. Але чи знали їх Іларіон і, тим більше, його слухачі? Які елементи візантійської політичної доктрини були відомі в Києві середини XI століття? Не треба забувати, що між візантійською і руською цивілізаціями, хоч би якою видавалася їхня подібність, лежала мовна прірва, і на Русі могли сприймати лише той обсяг візантійських текстів, який був доступний у перекладі. Із збережених документів XI століття в жодному Іларіону не вдалося б прочитати нічого подібного. До самого кінця XIV століття на руських землях не цілком уявлятимуть собі, в чому саме полягає ідея вселенської влади імператора, і лише в 1393 році московський князь Василій одержить патріаршого листа, в якому стисло і недвозначно викладати-муться основи візантійської політичної доктрини.

Коли на Русі щось і знали з візантійських теорій, то дізнавалися про це радше з повсякденного досвіду: з того, як у Константинополі, приміром, приймали послів, як трактували киян, що приїздили до Царгорода з торговельними цілями, який титул вживали на грамоті до руського князя. Усі перераховані можливості, звичайно, гіпотетичні. Є, проте, підстави думати, що на Русі від часу до часу таки одержували свіжі відомості про константинопольське життя. З часів Володимира Святославича однією з умов миру з Візантією було постачання Руссю військового контингенту на імператорську службу. Ця руська дружина візантійських імператорів складалася з різного роду шукачів пригод, грошей, слави і при тому не тільки з власне “русі”. Значну її частину становили скандинави, звідки й загальна її назва – Варяги, Рос – у візантійських джерелах. Склад дружини, треба гадати, не був постійним: частина дружинників, дослужившись чинів і нагород, поверталася додому, їм на зміну прибували нові охочі. Служба така, крім іншого, вважалася почесною, й існують відомості, що навіть дехто з членів князівського дому пропонував свої послуги імператорській гвардії. Звичайно, найвідомішим із цих візантійських “варягів” був Харальд Хардрад, майбутній норвезький конунг, а в ті часи безробітний принц і дуже вдалий залицяльник до Ярославової дочки Єлизавети. Важливо, що саме для доби Ярослава існують численні свідчення участі руської дружини як у зовнішніх війнах Візантії, так і у внутрішніх конфліктах і навіть двірцевих інтригах (1029, 1030, 1033, 1034, 1042 років). Ці люди, очевидно, й служили для двору київського князя джерелом відомостей про Візантію та про її ставлення до Києва “з перших рук”. І, здається, не все в ставленні Імперії подобалося руському володарю.

1043 року, як повідомляє літопис, “послав Ярослав сина свого Володимира на греків, і дав воїв йому багато...”. Руський літопис не висвітлює причини таких несподіваних дій Ярослава. Князь, котрий споруджує Новий Константинополь на Дніпрі, здавалося б мав демонструвати більше респекту до Константинополя справжнього. Згідно з візантійською версією, привід до конфлікту був досить дрібним: на Константинополь-ському ринку спалахнула сварка, в якій було вбито одного “знатного скіфа”. Похід виявився цілковитою катастрофою: руський флот спіткала буря “і була буря велика, розбила кораблі Русі,” отож навіть після загалом вдалої битви з візантійським флотом Володимир Ярославич змушений був повернутися на Русь ні з чим. Частину людей, “ізвєржєних” на берег, з князівським воєводою Вишатою включно, було взято в полон і позбавлено зору.

Візантійські джерела, ближчі до подій, малюють дещо іншу картину. У липні 1043 року цілком несподівано для імператора, який щойно майже чудом був урятований від заколоту Георгія Маніака, руський флот з’явився під стінами Константинополя. Візантійський флот перебував у плачевному стані й при тому був розпорошений уздовж узбережжя. Втім “Русь” не була настроєна надто агресивно: практично всі візантійські джерела повідом-ляють про переговори між греками і “руссю” й про майже прихильну реакцію останньої на пропозицію владнати справу миром. Михаїл Пселл стверджує, що все, чого хотіли руси, були гроші, і за умови контрибуції вони готові були й не розпочинати війни. Володимир вимагав по тисячі статерів на кожний корабель, як пише Пселл, а Іоанн Скіліца веде рахунок по три літри срібла на кожного воїна. Битва усе ж таки відбулася, частину руського флоту було знищено “грецьким вогнем”, а буря на Чорному морі довершила справу. Щоправда, навіть після цього Володимир спромігся в наступному морському бою знищити шістнадцять трирем візантійців, однак загальний підсумок був більш ніж невтішний для “Русі”.

Похід 1043 року – цілком несподіваний на загальному тлі добрих стосунків (Іоанн Скіліца стверджував, що напад був тим несподіваним, що до цього “русь” і візантійці перебували в мирі й злагоді, торгуючи і взаємно обмінюючись купцями), - породив значну історіографію, оскільки причини його, запропоновані джерелами, здаються історикам (котрі, звичайно, шукають тенденцій і закономірностей) надто дріб’язковими. На жаль, численні гіпотези і домисли, висловлені з цього приводу, не наблизили нас до розуміння того, що насправді відбувалося між Руссю і Візантією 1043 році. Напад цей залишається єдиною справді антивізантійською акцією Ярослава. У загальному контексті поступового звикання до Візантії, адаптації до її системи цінностей, культури, мистецтва, навіть “імпорту” зовнішніх ознак “візантійськості” в образі численних храмів, цей похід здається дещо абсурдним епізодом. Візантійський погляд на сенс конфлікту висловив Михаїл Пселл, майже сучасник подій (писав свій твір 1061-1063 роках) і в будь-якому разі інформований історик. Він називав напад 1043 року “повстанням” Русі проти “ігемонії Ромеїв”, спричиненим давньою ненавистю варварського племені. Такий вираз візантійського історіографа породив цілі дебати навколо проблеми васального статусу Русі щодо Імперії й логічно вів до висновку, що протестом проти подібного приниження якраз і був похід Володимира Ярославича 1043 року. Проте навіть у тому разі, коли слова Пселла треба розуміти буквально, вони є свого роду “дотепністю на сходах”. У такий спосіб через двадцять років історик зміг помістити подію в контекст візантійського політичного ландшафту, в якому, звичайно ж, усі варвари підкорені владі ромеїв і, звичайно ж, невдячні. Для константинопольського інтелектуала було цілком природно використовувати стандартну картину світу для пояснення “причин”, але те, що так думав візантієць, зовсім не означає, що в тотожних категоріях мислив і руський князь.

Останнім часом вважається, що глибинні причини конфлікту або лежали в сфері економічній (неприхильна політика імператора Костянтина Мономаха щодо руської гвардії і руської колонії Константинополя), або ж похід був у якийсь спосіб пов’язаний із заколотом проти Константинополя самозваного імператора Георгія Маніака. Обидві гіпотези, хоч би як детально вони були опрацьовані, усе ж не переконують. Однак мимохідь вони остаточно зруйнували старий погляд на похід 1043 року як на протест проти візантійської імперської ідеології. Важливо при тому, що жодних тривалих наслідків для русько-візантійських стосунків похід не мав: через три роки було укладено мир і навіть полоненим було дозволено повернутися назад на Русь. Кампанія 1043 року стала останнім нападом Русі на Константинополь, і в цьому сенсі вона швидше символічно завершує епоху язицьких князів X століття, ніж належить до правління християнського Ярослава.

Русь була найбільшим здобутком візантійської дипломатії й місіонерства. Константинополь, проте, так ніколи по-справжньому й не оцінив цього дарунку долі. Русь стояла надзвичайно низько в світовій візантійській ієрархії. Руська митрополія, найбільша в східнохристиянському світі, губилася в довгому списку митрополій константинопольського патріархату, а володар Русі перебував десь у третьому чи четвертому розряді князів, на одному щаблі з монархами Албанії чи дрібними кавказькими князьками. Хоч би якими були справжні мотиви Ярослава в цій кампанії, ймовірно, справедлива думка, нібито князь бажав, щоб його сприймали серйозно в місті, котре було для нього мірилом і джерелом усіх чеснот. Похід 1043 року мав нагадати імператорові про існування в Києві “такого собі Ярослава Володимировича” й був радше ображеною реакцією на неуважність Візантії, ніж захистом від її надмірної уваги.

Нарешті, чи надавали взагалі подіям 1043 року якогось ідеологічного значення в часи Ярослава? Якщо погодитись із поширеним поглядом, що літопис безпосередньо відображає (в доборі фактів, їх розташуванні тощо) ідеологічні й політичні вимоги влади, треба констатувати, що похід на Візантію ніяк не був інкорпорований до офіційної схеми Ярославових часів. Стаття 1043 року, що очевидно, записана зі слів Яна Вишатича, сина одного з героїв походу. Як дізнаємось із статті 1106 року, Ян Вишатич був інформатором автора “Повісті временних літ” (“...від нього ж я чув багато словес, які і вписав у літописець.”). Отже, взагалі все повідомлення про похід з’явилося в літописі не раніше 1113 року, і ми не знайшли б його в літописі Ярослава. Загалом у Києві епізод намагалися забути, і, коли б не родинні спогади одного з київських бояр, таки забули б.

Останнім у ряду “антивізантійських” жестів Ярослава числять поставлення київським митрополитом уже відомого нам Іларіона. Літопис повідомляє про надзвичайно важливу для руської історії (не тільки XI століття) подію досить стримано: “В літо 6559 (1051). Ярослав настановив Ларіона митрополитом Русі, зібравши єпископів у святій Софії.” Це, звичайно, було проти правил і традицій.

Звичайна практика, яка склалася за кілька століть до того, передбачала, що посвячення митрополита є прерогативою константинопольського патріарха і таке призначення візантійського архієрея належить до суттєвих елементів візантійської церковної й світської дипломатій (хоча розглядалося в Константинополі як важлива ласка для варварських країн). У цьому розумінні поведінка Ярослава, звичайно, була нечемною. Але чи свідомо? ...

З другого боку, немає жодних даних про які-небудь напруження між Руссю й Константинополем близько часу поставлення Іларіона, які виправдовували такий “антивізантійсь-кий” акт (укладений 1046 року мир, очевидно, залишавсь у силі). Так само бракує відомостей про будь-яку негативну реакцію з боку Візантії...

Наука історія влаштована так, що скрізь шукає єдності “зовнішніх” подій, за якими, звичайно, стоїть “внутрішня” причина, вона ж сутність, і коли вдається відшукати кілька подібних явищ чи подій, історія оголошує їх взаємопов’язаними й сутнісно тотожними (це родова травма історії, спричинена читанням німецької філософії). Іноді лише встановлення тенденції чи процесу вважається єдино науковим результатом дослідження. Отже, будівництво Софії, похід 1043 року, поставлення Іларіона, вихоплені із загального потоку подій, становлять очевидні прояви суперництва з Візантією (за відомим афоризмом: три – це вже тенденція). Тим часом ніхто не довів, що подібна ізоляція лише кількох явищ є виправданою. Між усіма трьома подіями (1036, 1043, 1051 років) достатньо часу, щоб кожна з них встигла накопичити власний набір причин. Зовсім не обов’язково розглядати їх як наслідок однієї тенденції: кожна знаходить настільки вдале пояснення, яке не має нічого спільного з “антивізантійською” ідеологічною кампанією Ярослава, що, здається, лише інерція мислення й далі живить давні схеми.

Змушуючи Володимира Ярославича ризикувати життям не за конкретну образу чи очевидні інтереси, а за уявну, не ним придуману ідеологічну конструкцію, історики мало замислюються, наскільки анахроністичними можуть виявитися ретроспективно проектовані ними в XI столітті погляди. Про що взагалі має свідчити середньовічна імітація? ... У кожному випадку імітація назв, топографії, святинь, інституцій – це очевидне нав’язування до важливої й престижної традиції, намагання долучитися до неї, а не заперечити або зруйнувати її, це прагнення в будь-якому разі визнати авторитетність взірця.

Важливо, що періодом Ярославового княжіння, на яке звичайно кладуть “суперництво” з Візантією, не обмежуються спроби імітації Візантії...”.