Воссозданная история Руси Часть I

Вид материала

Книга

Содержание Оце вже убив Бориса, а як би ще убити й Гліба?” О чем рассказывает «Сага об Эймунде» Киевское государство при Ярославе Мудром.

Подобный материал:

• История московской руси, 500.69kb.
• Рабочая учебная программа дисциплины «История искусств» (История искусства Древней, 449.21kb.
• Экономическая история, 84.37kb.
• Неизвращенная история украины-руси том, 4769.28kb.
• Список литературы на тему воспитание и образование детей в Древней Руси. Коваль Т.,, 14.67kb.
• Моисей на страницах русской истории XV века если наша реконструкция библейских событий,, 140.29kb.
• Контрольная работа по дисциплине «история экономических учений», 172.52kb.
• Урок история + литература «Культура Древней Руси», 264.04kb.
• Курс «История России с древнейших времен до начала XXI века». 11 класс. Анализ исторического, 140.34kb.
• История налогообложения России, 46.51kb.

«Первый грех» в разъяснении А. и П.Толочко

Все, что написано перед этим мною, сравним с научной точкой зрения на те же события в изложении А. и П.Толочко.

“Прихильний до Володимира літописець примудрився видобути позитивний урок навіть із наглої кончини князя, не стільки сумуючи у зв’язку з фактом завершення цього блискучого княжіння, скільки радіючи, що, дарувавши Володимирові хворобу і смерть, господь не допустив до гріха: війни між батьком і сином. Утім, програвши цю першу битву, диявол домігся реваншу, влаштувавши криваву усобицю між Володимировими синами. Провидіння, завжди ласкаве до Володимира, отже, просто переклало тягар гріха вбивства на плечі одного з його синів. Щоправда, в цьому останньому пункті ні Володимир, ні пізніші книжники не були впевнені, припускаючи, що батьком Святополка насправді міг бути Ярополк, або навіть – хто знає! – Ярополк і Володимир одночасно. У всякому разі, гріх супроводжував Святополка від народження й це робило його надзвичайно зручною мішенню для будь-яких звинувачень: “...від гріховного кореня злий плід буває.”

Усе, що сталося після смерті Володимира, вкладається в канон детективного сюжету. Таємничими були вже обставини смерті Великого Кагана: “...і смерть його втаїли, бо був Святополк в Києві. І вночі розібрали поміст між клітями, і в килим загорнули, і рідні спустили на землю його, і на сани возложили його, і повезли, і поставили його в (храмі) святої Богородиці...” (в іншому тексті сказано, що навпаки, саме Святополк і потаїв смерть Володимира). Як і в кожному доброчинному детективному тексті, маємо злочин, злочинця, кілька трупів по ходу оповіді й навіть безсумнівний мотив. Як і всякий добротний детектив, історія Володимирових синів завершується покаранням зла і торжеством справедливості. Єдиним дисонансом є те, що роль слідчого і судді виявилася об’єднаною в одній особі – Ярослава Володимировича – і з цього ж зацікавленого джерела походять практично всі звіти про події. Саме цією обставиною, очевидно, можна пояснити той факт, що, на відміну від традиційного детектива, де всі подробиці злочину щасливо роз’яснюються, а злочинець, присутній у сюжеті, але анонімний, своїми діями розкривається лише під кінець оповіді, у нашому випадку на нього “вказують пальцем” від самого початку, власне, ще до того, як він встиг скоїти перший злочин.

Сама по собі історія є досить банальною для Русі й полягає в боротьбі між синами померлого князя за батьківську спадщину. Вона вже одного разу відбулася між синами Святослава в 70-х роках X століття. На відміну від “усобиці Святославичів”, відбитої лише в кількох переказах, “усобиця Володимировичів” досить добре, хоча й дещо однобоко та доволі суперечливо, документована писемними пам’ятками. Серед них, звичайно, перше місце посідають тексти, пов’язані з наступною канонізацією двох жертв усобиці – Бориса і Гліба. Таким є літописна стаття 1015 року, анонімне “Сказаніє старостотерпцю святую мученику Бориса і Гліба” (колись приписуване ченцю Іакову), а також “Чтєніє о житії і погубленії блаженною старостотерпцю Бориса і Гліба” печерського ченця Нестора. Ці звіти про усобицю, безумовно, написано через багато років після подій, але щодо точного датування кожного з текстів досі немає одностайної думки, так само, як і щодо текстуальних взаємин між ними. Загалом ці пам’ятки можуть, як припускається, походити з часів, інтервал між якими становить майже півстоліття. “Сказаніє...” датується від 50-х років XI століття до початку XII століття, “Чтєніє...” – 80-90-ми роками XI століття.

Жодна з названих пам’яток, певна річ, не призначалася для історичного читання (хіба що крім літописної статті, проте й тут агіографічна тенденція є панівною). І “Сказаніє...”, і “Чтєніє...” є житіями святих, і жанр, зрозуміло, визначає багато що в їхньому способі викладу подій, манері висвітлення фактів, та й у самому доборі цих фактів, зрештою. Уява пізніших книжників полонила трагедія безневинної смерті наймолодших з-поміж Володими-ровичів – Бориса і Гліба – й це перетворило другорядних учасників подій на головних персонажів, у той час як центральними постатям відведено загалом пасивну роль. Крім того, на текстах безумовно позначилася та система цінностей і стандартів, яка сформувалася лише в другій половині XI століття, а отже, автори й читачі знаходили смисл і мораль подій там, де їхнім учасникам навряд щоб спало на думку їх шукати. Так, усі три пам’ятки підносять як найвищу доблесть безумовну покору молодших князів старшому, тобто розроблюють концепцію “старійшинства” в тому вигляді, в якому вона відома з кінця століття. Більше того, хоч би як датувати ці пам'ятки, очевидно, що вони відбивають лише один погляд на події, а саме: погляд Ярослава Володимировича чи його нащадків, тобто партії, яка в підсумку виграла. Переможців, як відомо, не судять, бо вони мають привілей писати історію переможених. Ярослав і Ярославичі стали монопольними охоронцями пам’яті своїх святих родичів Бориса і Гліба й змогли нав’язати власну версію подій як єдино істинну. Інша річ, чи було їм що приховувати.

Крім згаданих вітчизняних джерел, маємо два іноземні – хроніку Тітмара Мерзебургського, сучасника подій, що писав зі слів котрогось із їхніх учасників, а також “Сагу про Еймунда”, досить пізній і каламутний текст XIII століття, котрий, одначе, надає певну скандинавську перспективу подіям. Навряд щоб ці джерела, при тому, що вони вносять деякі невідомі літописові (і взагалі – руській частині документації) деталі й подробиці, коли-небудь змусили радикально переглянути усталену версію.

Хоча з літопису нібито можна зрозуміти, що хвороба Володимира була тривалою і тяжкою, смерть застала князя цілком непідготовленим. Він не тільки не встиг “мудро спорядити” синів, але, схоже, перебував у самому розпалі родинної кризи. Літопис стверджує, що Володимир готувався до великої війни з новгородським Ярославом. Як дізнаємося з хроніки Тамара Мерзебургського, це був не перший скандал у сім’ї: за два роки перед тим Володимир ув’язнив у Києві турівського Святополка (якщо додати сюди переказ про Ізяслава, збережений у Лаврентіївському літописі під 1128 роком, з цим сином у Володимира також були серйозні проблеми). Ймовірно, сини Володимира, старшим із яких було вже далеко за тридцять, поступово виходили з-під батьківської влади, вимагаючи більшої самостійності. Треба гадати, що в родині взагалі не було солідарності: народжені від різних і численних Володимирових жінок, рано розіслані батьком у різні кінці держави й від народження поставлені в ситуацію суперництва, його сини навряд чи відчували стійкий родинний сентимент і, як показали наступні події, знали, що відповісти на риторичне запитання літописця: що є краще, “...як жити братам разом?”

Смерть князя приховували, чи то від Святополка, чи то ради Святополка. Цього тепер уже не встановити, але друга можливість видається логічнішою: адже тієї ж ночі тіло Володимира перевезли до Києва, де саме перебував Святополк, і встановили в церкві Богородиці Десятинної. Літописець досить скупий на деталі в описі наступних подій: “Святополк же сів у Києві після батька свого.” Здається, жодних перешкод у тому Святополк не відчув, але літописець усе ж намагається створити враження небажаності його вокняжіння, зауважуючи, що, приймаючи від Святополка дари, кияни тим не менше відчували, як “...серця їхні не були з ним, бо брати їхні були з Борисом.”

Борис саме о цій порі повертався з невдалого походу проти печенігів. Дізнавшись про батькову смерть, він повівся досить дивно: не поспішив до Києва плакати над тілом, а вирішив зупинитися на річці Альті й ридати прямо тут. Мотиви такої поведінки незрозумілі, проте літописець зазначає, що говорила “...йому батьківська дружина: “Дружина ця у тебе і вої – батькові: піди і сядь у Києві на батьківському столі.” Саме тут, на Альті, обрані Святополком убивці (і обрані при тому не з числа киян, а спеціально з вишгородців!) закололи князя списами. Традиція запам’ятала не тільки точне число події – неділя 24 липня, - а й імена вбивць: Пушта, Талець, Єлович, Ляшко, - а також отрока Бориса, убитого разом із ним, - Георгій угрин. Тіло Бориса, загорнуте в шатро, таємно привезли до Вишгорода й поставили в церкві святого Василія.

Після цього, як зазначає літописець, Святополк сказав собі: “ Оце вже убив Бориса, а як би ще убити й Гліба?” Гліба Святополкові вбивці знайшли неподалік від Смоленська, на Смядині, де й убили його в понеділок 5 вересня. Згодом Святополк учинив те саме зі Святославом, коли той тікав “в Угри”. І, нарешті, вирішив, за словами літописця, “Коли переб’ю всіх братів своїх, буду один володіти Руською землею.”

Тепер на сцену виступив Ярослав, на якого покладено було місію помститися за смерть безвинно “убієнних” братів. Вирішальна битва сталася біля Любеча восени 1015 року. Війська Святополка були розбиті, а сам князь “бєжа в Ляхи”. 1018 року Святополк повернувся з польським князем Болеславом, і в битві на Волині (Тітмар Мерзебургськой датує її 22 липня) Ярослав був розгромлений, при тому так, що “...утік з чотирма дружинниками до Новгорода.” Звідти про ці битви, цілком історичні самі по собі (друга, наприклад, описана Тітмаром), зберегли разом із тим й певні риси епічності. В обох випадках війська стоять “обапіл Дніпра”, “обапіл ріки Бугу” (в першому випадку – протягом трьох місяців), в обох випадках битва починається лише через образу (в першому – “ Святополч” воєвода називає Ярослава “хромцем”, у другому – Ярославів воєвода Буди кепкує з Болеславової огрядності; в обох випадках битву виграє ображений (мотив образи, між іншим, присутній в описі другої битви й у польській хроніці Гала Аноніма, XI століття).

За повідомленням Тітмара, Святополк і Болеслав підійшли до Києва 14 серпня й жителі прийняли Святополка як “...давно втраченого свого пана”. Митрополит (котрого Тітмар іменує архієпископом) “з мощами святих та іншими різними цінностями вшанував (Святополка і Болеслава) ...у соборі святої Софії”. Святополк вдруге сів у Києві, а Болеслав розпустив свою дружину “по городам на корм”. Лиха вдача Святополка, проте, і тут дала себе знати, й без видимої причини він звелів убивати поляків. Болеслав утік назад у Польщу, прихопивши з собою “...майно і бояр Ярославових, і сестру його..,” а крім того, по дорозі відібрав Червенські міста. Полишений без допомоги, Святополк знову був переможений Ярославом і втік “в Печеніги”. Наступного року, як повідомляє літопис, Святополк повернувся “в силі тяжці” і його битва з Ярославом відбулася, згідно з традицією, на Альті, на тому, власне, місці, де за кілька років перед тим було підступно вбито Бориса. Зрозуміло, Ярослав переміг, а Святополка, що тікав з поля битви, по дорозі розбив параліч, і, схоже, князь узагалі втратив розум: йому весь час здавалося, що за ним женуться (“Ой, гоняться, оно женуться, біжіть!”), він боявся зупинитися, і так “...перебіг Лядську землю, гнаний гнівом божим, і перебіг у пустинь між Чешською і Лядською землею, і тут закінчив своє зле життя.” “Ярослав же повернувся і сів у Києві, утер піт з дружиною своєю та показав перемогу і труд великий,” - підсумовує літописець. На тому закінчилася епопея Святополка, але не завершилася усобиця Володимирових синів.

Така, в загальних рисах, версія подій, викладена в літописі. По-своєму логічна, вона все ж залишає без відповіді кілька серйозних запитань. Літопис відзначає, що першим порухом Святополка після заняття київського столу було порозумітися з Борисом: “...і послав сказати Борисові: “Хочу з тобою любов мати, і до того, що батько дав, ще додам.” З погляду літописця, це була підступна пропозиція (“...брехав йому, думаючи, як його згубити”). Проте вона навряд чи цілковито вигадана автором тексту і може бути відлунням реальних подій, оскільки жодної участі в сюжетному розвитку не бере й навіть є зайвою (Борис ніяк не реагує на пропозицію, і Святополк пізніше про неї не згадує). Якщо не надавати серйозного значення агіографічній мотивації Борисових вчинків, поведінка князя також дивує: маючи всю батьківську дружину і численних “воїв”, він не йде до Києва, не робить жодних кроків до порозуміння з братом, а стоїть у денному переході від міста, не розпускаючи дружину, але слухаючи намовляння “ піти і сісти на столі отньому”.

Не цілком зрозуміла й ситуація з другим святим князем – Глібом. Святополкові вбивці застають його поблизу Смоленська. Що робить цей муромський князь так далеко від своєї волості? Пізніші пам’ятки пояснюють це тим, що Святополк облудно покликав Гліба від імені батька (“...послав до Гліба таку брехню сказати: “Приїжджай якнайшвидше, батько тебе кличе, дуже хворий він.”). Це “якнайшвидше” насторожує: Володимир помер 15 липня, а Гліб вирушає до Києва (не відаючи про смерть батька) лише в кінці серпня. Літопис наполягає, що Ярослав повідомив Гліба про відсутність Святополка і вбивство Бориса, хоча, як з’ясовується дещо пізніше, не міг цього зробити, бо й сам дізнався про події від сестри Предслави, коли було вбито вже обох князів – і Бориса, і Гліба.

Дивними здаються й обставини смерті третього з убитих Володимирових синів – Святослава. Усі пам’ятки Борисо-Глібського циклу якось скоромовкою згадують про нього, ніяк не уточнюючи обставини. Крім того, Святослава, нібито також убитого “окаянним” Святополком, пізніша традиція не причислювала до святих страстотерпців. Що це мусить означати? Чим смерть Святослава відрізняється від Борисової чи Глібової? Що заважало через кілька десятків років поставити його в один ряд із синами “болгарині”? Чи означає це, що в часи Ярослава і його синів відчували незручність або неможливість такої думки, а отже, пізніша пам’ять не пов’язувала однозначно смерть Святослава з діяльністю Святополка?

Нарешті, симптоматично, що такий інформований (хоча й зацікавлений) хроніст, як Тітмар Мерзебурзький, жодним словом навіть не натякає на вбивство Святополком братів, а, навпаки, пише про його термінову втечу з Києва після смерті батька, настільки стрімку при тому, що князь навіть залишив там свою дружину. Словом, в історії Володимирових синів, як вона викладена в руських джерелах, існують очевидні суперечності, які сьогодні вже годі розв’язувати. Можливо, ми так ніколи і не дізнаємося, що насправді сталося після смерті Володимира, як саме розвивалися події і хто першим порушив “закон”, але за браком інших текстів мусимо залишатися при тій історії, котру знаходимо в літописі, “Сказанії...” та “Чтєнії...”.

Проте детективна етикетка, давно вже прикріплена до історії Володимирових синів, час від часу змушує окремих істориків підозрювати в найгіршому не тільки персонажів драми, а й навіть їхніх пізніших біографів. У кінці 50-х років нашого століття було запропоновано цілковито інше прочитання події, яке покладало вину за вбивство на Ярослава. Ця гіпотеза наполягала на тому, що відома нині версія подій викладена в текстах, які зазнали суворої цензури в часи Ярослава і його синів, єдиний же “нецензурований”, а отже, правдивий виклад міститься в Еймундовій сазі. Це джерело, головним героєм якого є Еймунд, варязький найманець на службі Ярослава, як відомо, повідомляє про боротьбу між трьома Володимировими синами, котрих іменує Яріцлейвом, Буриславом і Вартилавом (традиційно їх заведено ототожнювати відповідно з Ярославом, Святополком і Брячеславом Ізяславичем). Еймундова сага як про останній із подвигів нормана на Ярославовій службі повідомляє про вбивство ним одного з князів – Бурислава. Святополк, як відомо, не був убитий. Ця обставина (як і співзвучність імен) робить спокусливою гіпотезу, що під Буриславом треба розуміти не контамінований образ Святополка Володимировича і Брячеслава Ізяславича (як це зазвичай робилося в історіографії), а, власне, Бориса (той справді був убитий двома варягами; досить дивна подробиця літопису, враховуючи, що Святополк покладався на поляків, німців та печенігів і лише його візаві Ярослав ходив “за море по Варяги”). Коли так, то вся конструкція літопису є лише пізнішими спробами зняти вину за усобицю з її істинного винуватця – Ярослава, а культ святих Бориса і Гліба (з усіма пам’ятками, що стали його наслідком і обгрунтуванням) – тільки вдала фальсифікація пізніших часів, котра не має нічого спільного з дійсністю. Попри всю інтригуючу привабливість такої гіпотези, варто враховувати, що Еймундова сага – джерело не лише іноземне й пізнє, а й доволі легендарне, тож немає підстав віддавати йому перевагу над усіма іншими, хронологічно ближчими до подій джерелами.

Твердження, що насправді події розвивалися зовсім інакше, а наявні тексти є результатом грандіозної змови з метою приховати справжнього винуватця злочину – Ярослава, хоча й апелює до уважного прочитання текстів, коріниться, безумовно, не в них, а в психології й повсякденному досвіді історика 50-80-х років нашого століття. Уявити собі дезинформаційну кампанію в масштабах, описаних у знаменитому романі Оруела, в ситуації XI століття практично неможливо. У підцензурній російській науці XIX століття було розповсюдженим переконання (вдячно успадковане науковим співтовариством XX століття), що літопис підлягав суворій князівській цензурі. Ця ідея, що змушувала читати між рядків давнього тексту, а будь-які редакційні зміни зараховувати тільки на карб вилучення політично некоректних місць і ідей, так ніколи й не була доведена. Вона вважалася самоочевидною і тішила відчуттям, що за тисячу років професія історика суттєвих змін не зазнала і колега з XI століття також міг бути нонконформістом, а міг робити кар’єру”.


Текст приведен из книги Толочко А., Толочко П. Киевская Русь (проект Украина сквозь века) почти без сокращений. Читатель может ощутить процесс, как научно можно трактовать историю своего государства, пытаясь втиснуть ее в существующую модель истории средних веков. Попробуй после таких обоснований академиком и профессором отдельных фактов противоречить в чем-то самой версии.

Однако интересно, чем же не устраивает «Сага об Эймунде» академическую, утвержденную версию (модель) истории Киевской Руси средних веков?


О чем рассказывает «Сага об Эймунде»

Главный герой саги - Эймунд, варяжский наемник на службе у Ярослава, сообщает о борьбе между тремя сыновьями Владимира. Имена братьев, которые приводит сага, переводятся как Ярицлейв, Бурислав и Вартилав. Даже отступив от «детективного жанра», который предлагают А. и П.Толочко, можно установить, что этими сыновьями Владимира соответственно есть: Ярослав Владимирович, Брячеслав Изъяславович (внук Владимира, племянник Ярослава) и Судислав Владимирович.

Так вот, в этом произведении речь идет не о борьбе сыновей Владимира сразу же после смерти отца (в 1015 – 1019 годах), а о позднейшей борьбе в период 1036 – 1045 годов. В саге упоминается об убийстве главным героем ее – Эймундом князя Бурислава в 1044 году. Эта сага рассказывает о войне киевского князя Ярослава Мудрого с полоцким князем Брячеславом Изъяславичем в 1044 году, в ходе которой последний и погиб. При этом правомерно сделать вывод, что полочане отстояли свою самостоятельность, частично утратив независимость (земли продолжают наследовать князья из рода Рогнеды при ежегодной выплате дани – авт). Об этом свидетельствует независимая дальнейшая политика Полоцкого княжества и продолжение правления местной династии. Великим князем Полоцка становится сын Брячеслава – Всеслав. А некоторые неуверенные действия со стороны киевского князя, надо думать, полумеры с дальнейшей судьбой Полоцка, вынудили летописцев вычеркнуть эти события из летописей. Можно предположить, что эти полумеры могли быть следствием не совсем честной смерти князя Брячеслава.


Киевское государство при Ярославе Мудром.


Великий князь Ярослав

После смерти князя Мстислава, Ярослав прибегнул к активному притеснению полоцкой династии в северных землях. В том же 1036 году великий киевский князь посадил под арест своего брата Судислава, князя Псковского «…посадил Ярослав Судислава, брата своего, у поруб в Плескове…». И просидел тот в «порубе» 24 года. Это было наказанием за поддержку племянника Брячеслава в походе на Новгород-Кострому или Новгород-Ярославль, когда город был ограблен и сожжен. Псковские же земли Ярослав оставил за собой.

Таким образом стала вновь объединяться Киевская Русь времени Владимира Святого под властью великого князя Ярослава. Практически независимыми от Киева были земли Галичины и Северщены. Формально имели независимость Полоцкое княжество и Новгородские земли. Во все земли Ярослав назначает своих наместников. В Новгороде он посадил Владимира Ярославовича (раньше там некоторое время сидел Илья). Новгороду присоединяются земли Пскова. Изъяслав Ярославович получает себе в управление Турово-Пинские земли, а когда умирает Владимир, он становится и новгородским князем. Святослав Ярославович управляет волынскими землями и защищает Русь от поляков. Только Всеволод остается постоянно при отце.

С именем Ярослава древнерусские книжники увязывают окончательный разгром печенежских орд. В сравнении с периодом правления Владимира Святого, при Ярославе борьба с печенегами утратила свою остроту. Они не нападали на Русь со времен Святополка, когда поддерживали польских князей или находились у них на службе. Как трактует это академическая историография, генеральное сражение с ними произошло 1036 года южнее Киева. На месте жестокой битвы, где была достигнута решительная победа над ордами вольного войскового объединения печенегов, в следующем году были заложены городище-крепость и рядом монастырь святого Георгия Победоносца. Таким образом Ярослав усиливал южные границы Руси. Построенное на реке Рось это городище со временем получило имя Юрьев (современная белая Церковь).


Рассказ летописи о разгроме печенегов в 1036 году

А когда Ярослав был в Новгороде, ему пришло известие, что печенеги стоят, обложив Киев. Ярослав, собрав воев многих, варягов и словен, пришел к Киеву и вошел в город свой.

А были печенеги без числа. Ярослав тогда выступил из города, приготовил дружину к бою. И поставил он варягов в средину, а на правой стороне - киевлян, а на левом крыле – новгородцев, и стали они перед городом. А печенеги пошли на приступ, и сошлись они на (том) месте, где это есть ныне святая София, митрополия русская; ибо тогда (это) было поле за городом. И сталась сеча лютая, и едва одолел под вечер Ярослав, и побежали печенеги в разные стороны, и не знали они, куда бежать, и те, убегая, тонули в (реке) Ситомле, а другие – в других реках. И так погибли они, остатки их (где-то) разбежались и до сегодня.

«Повесть временных лет» об этих событиях пишет так: «И случилась сеча лютая, и едва под вечер победил Ярослав, и побежали печенеги в разные стороны, и не знали они, куда бежать, и те, убегая, тонули в (реке) Ситомле, другие – в других реках. И так погибли они, а остатки их (где-то) разбежались и до сегодня».

С этого времени объединение печенегов утратило политическое единство, а упоминание о них исчезло из хроник и летописей. Вероятно, часть их присоединилась к роским войсковым сообществам (товариществам – авт.), которые обитали по Днепру ниже Порогов, образовав новое войсковое политическое объединение – половцы. Другая часть ушла на запад и присоединилась к товариществам бывшего объдинения готов.

После смерти в 1036 году «своего» вождя, князя Мстислава Владимировича, половцы начинают длительную и жестокую борьбу с Киевом за традиционные владения вольных войсковых сообществ – земли Северщины, княжество Черниговское.