Geum.ru

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Вид материалаДокументы

Содержание


2.4. Суб'єкти пізнання і доказування
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

2.4. Суб'єкти пізнання і доказування



З практичного погляду пізнання являє собою взаємодію суб'єкта і об'єкта пізнання. Саме в процесі цієї взаємодії і розкривається активний характер пізнавальної діяльності та істинна роль практики в пізнанні [4, с.84 ]. А однією з особливостей пізнання у сфері судочинства є те, що його суб'єктами можуть бути лише особи, визначені законом. Проте називають цих осіб ”учасниками судочинства”, ”учасниками процесу”, ”суб'єктами процесуальної діяльності” тощо, та й зміст цих понять розуміють по-різному. Наприклад, традиційно всіх, хто бере участь у кримінальній справі, поділяли на чотири групи: 1) органи держави та посадові особи, які ведуть процес і наділені повноваженнями для здійснення завдань судочинства (суд, прокурор, органи слідства і дізнання); 2) особи, що мають у справі особисті, визнані законом, інтереси (підозрюваний і обвинувачений та їхні захисники, а також потерпілий та цивільні позивач і відповідач та їхні представники), які в законі називані ”учасниками процесу”; 3) представники громадських організацій і трудових колективів, які беруть участь у справі; 4) особи, які не мають особистих інтересів у справі і виконують передбачені законом обов'язки подання доказів (свідки, експерти) або допомоги органам, що ведуть процес (перекладачі, поняті, спеціалісти і секретарі судового засідання) [341, с.449]. Учасниками цивільного і господарського судочинства – позивача і відповідача, а також інших суб'єктів: третіх осіб, свідків, перекладачів, експертів, осіб, які мають письмові, або речові докази тощо. Учасниками адміністративного судочинства – органи виконавчої влади чи посадові особи, які виступають однією із сторін, а також представники підприємств, установ і організацій та прокурор. Учасниками конституційного судочинства – суб'єктів права на конституційне звернення, що звернулися до Конституційного Суду; органи або посадові особи, які прийняли чи підписали правові акти, конституційність яких оспорюється, а також інші особи, залучені до розгляду справи (свідки, експерти, перекладачі) [691, с.241–242].

Іноді поняття ”учасники процесу” тлумачать у широкому розумінні, тобто усіх тих осіб, які беруть у ньому участь (перелічених у чотирьох групах), та у вузькому – лише тих осіб, які мають особисті інтереси у справі (що належать до другої групи). Іноді йдеться і про суб'єктів використання спеціальних знань [333, с.199].

З огляду на зазначене виникає запитання: чи всі ці учасники судочинства є й суб'єктами пізнання у цій сфері. А оскільки, як зазначалося, пізнання у сфері судочинства здійснюється у формі доказування, то ще гостріше постає запитання, чи є вони суб'єктами доказування? І відповісти на ці запитання можна, лише простеживши практичну діяльність кожного з цих суб'єктів у процесі розв'язання конкретних завдань у ході судочинства, яскравим прикладом якої є участь в організації і проведенні ідентифікаційних досліджень. Зокрема, вважалося, що її суб'єктами можуть бути слідчий чи суд, співробітники наукових реєстраційних систем та експерти [480, с.69]. Часто ці дослідження пов'язувалася тільки з досудовим слідством, отже, до кола їх суб'єктів суди не включались [44, с.122]. Іноді, обмежуючи ідентифікацію лише актом безпосереднього ототожнення, вважали принципово неприпустимим включати до кола її суб'єктів не тільки суд, а й особу, що проводить дізнання, та слідчого [155, с.80–84; 219, с.93]. А М. Терзієв зазначав, що, по-перше, ідентифікація у формі впізнання може здійснюватися свідками, потерпілими, обвинуваченими та підсудними; по-друге, розв'язання питання про тотожність може бути здійснено і самим слідчим [589, с.12].

Ця думка була розвинена В. Колмаковим, який, полемізуючи з С. Мітричевим [414, с.6–17] та В. Колдіним [236, с.4], слушно підкреслював, що ідентифікацію не можна обмежувати тільки досудовим розслідуванням, а тим більше, лише експертизою [244, с.14], а тому її суб'єктами слід вважати не тільки слідчих та експертів, а й суд та оперативних працівників. Водночас, при цьому В. Колмаков виявляв певну непослідовність. Так, він писав, що відповідно до поділу ідентифікаційного доказування на три форми – слідчо-судове, оперативне та експертне, здавалося б, що і його суб'єктами повинні бути: слідчий, суд, оперативний працівник та експерт-криміналіст. Але вважати експерта єдиним суб'єктом ідентифікації було б помилковим, оскільки така думка є правильною тільки з позицій наукового дослідження. З процесуального ж погляду ідентифікаційний факт, повідомлений експертом слідчому (суду), є доказом, який не відрізняється від інших фактичних даних. А оскільки в процесі доказування тотожності як об'єктивно існуючого факту ідентифікаційна інформація надходить до слідчого та суду від осіб, предметів і документів, то в ідентифікаційних діях, які проводяться слідчим і судом, їх суб'єктами є тільки вони, а особи, що впізнають, є лише джерелом інформації про ідентифікаційні факти [244, с.21–23].

Аналізуючи аргументи та висновки В. Колмакова, неважко помітити, що він, вводячи поняття ”ідентифікаційне доказування”, розглядав криміналістичну ідентифікацію лише як засіб доказування. Водночас є очевидним, що у сфері судочинства слід розрізняти й непроцесуальну пізнавальну діяльність, яка відзначається процесуальною нерегламентованістю та юридичною бездоказовістю її результатів, яку можна назвати ”особисте вивчення” [369, с.46; 110, с.109]. З огляду на це слід розрізняти процесуальну (як засіб пізнання та доказування) і непроцесуальну (тільки як засіб пізнання) форми криміналістичної ідентифікації.

Спірним є й поняття ”оперативне ідентифікаційне доказування”, оскільки доказування оперативним не буває, хоча й суб'єктами доказування одні визнають усіх учасників процесу, інші – лише органи, на які покладено обов'язок розслідувати і розглянути справу по суті, треті не включають до цих органів суди, четверті включають сюди й окремих фізичних осіб, які беруть участь у судочинстві, п'яті, крім учасників процесу, називають й інших осіб [692, с.214] тощо.

Але доказування – це регламентована законом діяльність, спрямована на формування, перевірку й оцінку доказів та їхніх процесуальних джерел, обґрунтування висновків з метою встановлення об'єктивної істини і прийняття на цій основі законного, обґрунтованого та справедливого рішення. А тому головними підставами класифікації учасників судочинства є: характер їхніх процесуальних повноважень, обсяг наданих їм законом прав і покладених на них обов'язків у процесі доказування, а також те, чиї інтереси вони представляють. І на цій підставі серед них слід розрізняти державні органи, які для успішної боротьби зі злочинністю наділені владними повноваженнями, у тому числі й на застосування державного примусу та  приватних осіб, що беруть участь у судочинстві.

Очевидно, що перша група суб'єктів є не тільки учасниками судочинства, а й суб'єктами доказування. Що ж до другої групи, то за процесуальним становищем вона неоднорідна і серед фізичних осіб, що беруть участь у судочинстві, слід розрізняти: по-перше, осіб, які вступають або залучаються до нього для обстоювання певного інтересу, власних претензій чи заперечення претензій інших осіб (підозрюваний, обвинувачений, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач і їхні представники), які наділені певними правами та обов'язками і згідно з цим є й суб'єктами судочинства, і суб'єктами доказування; по-друге, осіб, які в процесі власного інтересу не мають, але залучаються до нього для сприяння розв'язанню його проблем і внаслідок цього стають учасниками судочинства, але не є суб'єктами доказування (свідки, експерти, спеціалісти, поняті, перекладачі тощо). Але ця група осіб також неоднорідна і може бути поділена на: а) осіб, які залучаються до процесу для надання допомоги в розслідуванні та судовому розгляді справи і згідно з цим наділяються певними правами та обов'язками, у тому числі висловлювати свої судження з питань, що підлягають вирішенню, але не мають права на участь у доказуванні (свідки, експерти, спеціалісти); б) осіб, які залучаються до процесу для сприяння в проведенні окремих слідчих і судових дій і згідно з цим наділяються певними процесуальними правами та обов'язками, але не мають права на участь у доказуванні та висловлювати свої судження з питань, що підлягають вирішенню (перекладачі, оперативні працівники, представники адміністрації тощо).

Питання суб'єктів пізнання у сфері судочинства виникає й у разі потреби використання спеціальних знань. Зокрема, його суб'єктами визнаються: слідчий, начальник слідчого відділу, особа, яка здійснює дізнання, прокурор, прокурор-криміналіст, спеціаліст, експерт, оперативний співробітник, особи, що володіють спеціальними знаннями, але не наділені процесуальними правами [333, с.199]. А щодо форм їх застосування, то з цього приводу висловлено погляди, що вони можуть використовуватись: самим слідчим; у формі призначення експертизи; у формі призначення ревізії; у формі участі спеціаліста в слідчих діях і консультативної допомоги спеціаліста без залучення його до участі в слідчих діях [628, с.19–25]; що законодавством передбачено лише дві форми застосування спеціальних знань: участь спеціалістів у слідчих діях і проведення експертизи [277, с.5–6].

Водночас, при розгляді цього питання принциповим є поділ на процесуальні та непроцесуальні форми використання спеціальних знань. Зокрема, процесуальними формами їх використання є: 1) безпосереднє використання їх слідчим, прокурором і судом при виконанні своїх процесуальних функцій збирання, дослідження й оцінки доказів; 2) участь спеціалістів при провадженні слідчих дій; 3) призначення і проведення судових експертиз [371, с.50–51]. А непроцесуальними їх формами є: а) консультативна та довідкова діяльність суб'єктів спеціальних знань (усна чи у вигляді довідок); б) проведення ревізійних чи аудиторських дій; в) участь суб'єктів спеціальних знань в оперативно-розшукових заходах; г) попередні дослідження матеріальних об'єктів спеціалістами та експертами; ґ) результати перевірок за криміналістичними обліками (у вигляді довідок) [333, с.200].

Особливе місце серед суб'єктів пізнавальних дій у сфері судочинства, які використовують при цьому спеціальні знання, є спеціаліст та експерт. Спеціаліст своїми знаннями допомагає слідчому у тих випадках, коли не потрібно проводити експертизу [80, с.30–35], а експерт залучається органом дізнання, прокурором або судом для сприяння у виявленні, закріпленні та вилученні доказів [206, с.10].

Спеціалісти як процесуальна фігура немислимі поза межами слідчих дій, а залучаються вони до участі в слідчих діях у разі: 1) відсутності спеціальних знань і навичок у слідчого; 2) недостатнього володіння слідчим прийомами і засобами швидкого і якісного виконання роботи, що вимагає спеціальних знань і навичок; 3) необхідності з етичних чи тактичних міркувань доручити здійснення визначених дій саме спеціалістам; 4) одночасного застосування декількох науково-технічних засобів; 5) необхідності виконати великий обсяг роботи, що вимагає спеціальних знань і навичок. Участь спеціалістів у слідчих діях може проявлятися у формі його залучення їх до: проведення експертизи, ревізій і технічних обстежень; консультативно-довідкової діяльності; аналізу причин і умов, що сприяли учиненню злочинів; вдосконалення та розробки нових науково-технічних засобів виявлення, дослідження та закріплення речових доказів [193, с.73–76].

Процесуальний статус спеціаліста та експерта часто плутають. І цьому сприяє й чинне законодавство. Адже згідно зі ст. 128–1 КПК для участі в проведенні слідчої дії може бути залучений спеціаліст, а згідно з ч. 1 ст. 192 КПК зовнішній огляд трупа слідчий проводить з участю судово-медичного експерта. За таких обставин складається враження, що огляд трупа проводиться з участю не спеціаліста, а експерта. Саме тому при характеристиці цих суб'єктів слід мати на увазі, що спільним для них є те, що вони: 1) мають спеціальні знання; 2) залучаються, коли виникає необхідність застосування їх; 3) проводять певну дослідницьку роботу; 4) особисто не зацікавлені в її результатах.

Водночас, слід враховувати й те, що: 1) спеціаліст є технічним помічником слідчого, а експерт – самостійною процесуальною фігурою; 2) спеціаліст залучається, як правило, на початкових етапах розслідування для виявлення, фіксації і попереднього дослідження слідів та інших об'єктів, експертиза ж, як правило, призначається пізніше для дослідження об'єктів, які вже долучені до справи як речові докази; 3) експерт залучається на підставі постанови слідчого, а спеціаліст у будь-який неформальний спосіб; 4) експерт наділений процесуальними правами і обов'язками. Зокрема, він зобов'язаний: з'явитися за викликом і дати правильний висновок; за злісне ухилення або відмову без поважних причин від виконання своїх обов'язків або за складання завідомо неправильного висновку він відповідає персонально. Він має право: знайомитися з матеріалами справи, що стосуються експертизи; порушувати клопотання про надання нових матеріалів, необхідних для висновку; з дозволу особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора чи суду бути присутнім при проведенні допитів та інших слідчих дій і ставити допитуваним запитання, які стосуються експертизи; якщо запитання, поставлене перед експертом, виходить за межі його компетенції або якщо надані йому матеріали недостатні для формулювання висновку, експерт у письмовій формі ставить до відома орган, який призначив експертизу, про неможливість зробити висновок; 5) результати дослідження експерта фіксуються в спеціальному процесуальному акті – висновку, який є джерелом доказів, а участь спеціаліста в проведенні слідчої дії лише фіксується в її протоколі.

Як справедливо зазначає М. Селіванов, фіксування будь-яких суджень спеціаліста, заснованих на його спеціальних знаннях, у процесуальному документі є недопустимим, оскільки являє собою сурогат експертизи, тобто експертизи, не забезпеченої належними процесуальними гарантіями [537, с.25].

Спеціаліст та експерт реалізують свої спеціальні знання в різних формах. Спеціаліст у формі: а) усних пояснень і методичних консультацій зі спеціальних питань; б) безпосереднього застосування спеціальних знань і науково-технічних засобів при виявленні доказової інформації, формуванні та дослідженні доказів і їхніх джерел; в) проведення за рішенням слідчого документальної ревізії. Експерт у формі: а) проведення за рішенням слідчого чи суду судових експертиз; б) роз'яснення слідчому та суду своїх висновків.

Отже, експерт – це спеціаліст, якому доручено проведення експертизи.

Спірною є думка, що залучені до процесу експерти та спеціалісти не наділені правом висловлювати свої судження з питань, що підлягають вирішенню [696, с.51]. Адже, маючи відповідні спеціальні знання, вони й залучаються до процесу саме для висловлення своїх поглядів з приводу конкретних питань.

Враховуючи зазначене, серед учасників кримінального судочинства слід розрізняти суб'єктів доказування та інших його учасників.

У свою чергу, суб'єктів доказування можна поділити на три групи, зокрема, це насамперед суб'єкти, для яких доказування є обов'язком унаслідок їхнього особливого службового статусу і на яких закон покладає обов'язок зібрати, перевірити та оцінити фактичні дані, що свідчать про наявність чи відсутність у певному діянні ознак злочину, прийняти рішення про порушення справи та вирішити її по суті. Коло цих осіб мало б бути чітко визначено законом. До другої групи суб'єктів доказування належать особи, які беруть участь у доказуванні або для захисту своїх інтересів, або для захисту інтересів тих осіб, яких вони представляють, а отже, для яких доказування є правом, а не обов'язком. Ними є підозрюваний, обвинувачений, підсудний, потерпілий, цивільний позивач та відповідач. До третьої групи – особи, які мають право брати участь у доказуванні для захисту інтересів окремих учасників судочинства, зокрема: захисник, законні представники обвинуваченого та потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача.

Крім суб'єктів доказування, слід розрізняти й інших учасників судочинства, які шляхом використання наданих їм законом прав і виконання покладених на них обов'язків здійснюють відповідні процесуальні функції, але суб'єктами доказування не є. Це свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі, поняті, статисти, оперативні працівники, представники адміністрації тощо.

Суб'єкти кримінального судочинства та суб'єкти доказування перебувають у співвідношенні роду і виду – суб'єкти доказування завжди є суб'єктами судочинства, однак суб'єкти судочинства не завжди є й суб'єктами доказування. А тому не можна погодитися ні з тим, що свідки та експерти не є суб'єктами кримінально-процесуальної діяльності [235, с.34–35], ні з тим, що експерт не є й суб'єктом ідентифікації [244, с.21–23], ні з тим, що експерт є джерелом відомостей про факти [461, с.495; 18, с.39–49; 371, с.52].

Звичайно, не викликає заперечень висновок, що ідентифікаційна інформація надходить до слідчого та до суду від осіб, предметів і документів, і що її джерелом при впізнанні є особа, що впізнає [244, с.21], однак постає питання про те, чи є експертне дослідження також тим випадком, коли ідентифікаційна інформація надходить від особи, яка його здійснює? Очевидно, що ні. Адже якби джерелом інформації про ідентифікаційні факти був експерт, то не було б необхідності надавати йому на дослідження об'єкти. А оскільки експерти отримують відповідну інформацію саме з досліджуваних об'єктів, то це й дає підстави для висновку, що в експертних дослідженнях джерелом відомостей про факти є не експерти, а досліджувані об'єкти. А звідси стають зрозумілими й вимоги, які пред'являються до цих об'єктів. Експерти ж за допомогою наявних у них спеціальних знань отримують неочевидні відомості, досліджуючи ці об'єкти, та у визначеній законом формі фіксують їх для подальшого використання в процесі доказування.

Саме таку позицію посідають і процесуалісти, які вважають, що джерелом доказової інформації є сама подія, яка залишила сліди в навколишній обстановці, які згодом у результаті процесуальної діяльності слідчого стануть процесуальними доказами [419, с.139], хоча можуть ними і не стати.

Якщо ж враховувати, що процесуальна діяльність слідчого та суду спрямована не безпосередньо на подію, що залишила сліди, а саме на ці сліди, які в широкому їх розумінні включають і конкретні об'єкти, причиново пов'язані з цією подією, то стає очевидним, що в даному випадку саме ці об'єкти і є джерелом доказової інформації. Адже, наприклад, слідчому, який здійснює фактофіксуючу функцію, необхідно лише у визначеному законом порядку виявити та зафіксувати цю інформацію, і лише після цього вона стає доказами у справі, а документ, в якому вона зафіксована, – процесуальним джерелом цих доказів. Якщо ж інформація, яку містять зазначені об'єкти, є неочевидною і виявити та зафіксувати її стає можливим лише за допомогою спеціальних знань і науково-дослідницьких технічних засобів, то згідно із законом це доручається експерту, який, як і слідчий, також здійснює фактофіксуючу функцію, тільки з тією відмінністю, що факти, які належить зафіксувати, йому спочатку потрібно виявити за допомогою наявних у нього спеціальних знань і технічних засобів, і лише виявлені та належним чином зафіксовані ним факти стають доказами у справі, а документ, в якому вони зафіксовані, – процесуальним джерелом цих доказів.

У зв'язку з цим слушною є думка, що експерт лише забезпечує ”перекодування” відображеної у слідах латентної інформації в доступну для судового пізнання форму [530, с.8]. От тому слід розрізняти поняття: ”фактичні джерела доказової інформації”, ”процесуальні джерела доказів” та ”докази”. Зокрема, фактичними джерелами доказової інформації є насамперед самі обставини, що стали об'єктом процесуального дослідження, але ними можуть бути і їх окремі елементи. Процесуальними джерелами доказів є показання свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених, висновки експертів, речові докази, протоколи слідчих і судових дій, протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, та інші документи (ч. 2 ст. 65 КПК). Отже, ними є не свідки, потерпілі, підозрювані, обвинувачені, експерти, автори процесуальних та інших документів [419, с.139], а їхні показання. Спірною з цього приводу є позиція законодавця який джерелом доказів не визнає показання підсудного, який у судовому слідстві є центральною процесуальною фігурою.

Не можна погодитися й з тим, що особи, які впізнають, та якими можуть бути і суб'єкти доказування (напр., потерпілий), не є суб'єктами ідентифікації, а є лише джерелами інформації про ідентифікаційні факти [244, с.21]. Адже якщо виходити з цього міркування, то особа, яка впізнає, а отже, здійснює безпосереднє ототожнення в конкретній слідчій чи судовій дії, суб'єктом цієї дії не є, що неправильно фактично, а крім того, суперечить ч. 1 ст. 174 КПК, згідно з якою впізнаючими можуть бути свідки, потерпілі, обвинувачені або підозрювані, що дає і формальні підстави вважати цих осіб суб'єктами даної дії. Звичайно, тут є очевидною й недосконалість цієї норми, оскільки не зрозуміло, чи є суб'єктами цієї дії інші особи, які беруть у ній участь. Але якщо виходити із загальних принципів кримінального процесу, то подібне запитання не виникне. Адже не виникає, наприклад, запитання, чи є суб'єктом допиту особа, яку допитують. Хоча функції учасників кожної слідчої дії різні і невипадково їх поділяють на обов'язкові та факультативні. А з огляду на це стає зрозумілим, чи є особа, яка впізнає, суб'єктом пред'явлення для впізнання, чи ні. Хоча особа, яку впізнають при пред'явленні для впізнання, та так звані статисти одночасно є й об'єктами впізнання.

Важливо враховувати й те, що залежно від характеру об'єктів, які пред'являються для впізнання, кількість учасників цієї дії може бути мінімальною (пред'явлення предметів, трупа) і максимальною (пред'явлення живих осіб), де, крім особи, яка впізнає, та особи, яку впізнають, учасниками є й так звані статисти, яких має бути не менше трьох, серед яких є особа, що пред'являється для впізнання. Невипадково про суб'єктів пред'явлення для впізнання прийнято говорити або як про осіб, що здійснюють упізнання [651, с.23; 268, с.13], або як про всіх учасників цієї процесуальної дії [316, с.423]. Очевидно, що при характеристиці учасників пред'явлення для впізнання слід враховувати процесуальний статус і функцію кожного з них. А виходячи з цього, серед них також слід розрізняти обов'язкових і факультативних учасників. Зокрема, до обов'язкових учасників цієї слідчої дії належать: а) особа, що організовує пред'явлення для впізнання; б) особа, що впізнає; в) особа, що пред'являється для впізнання; г) особи (статисти), серед яких є особа, яка пред'являється для впізнання; д) поняті.

Слід особливо підкреслити нерозривний взаємозв'язок і взаємозалежність таких учасників цієї слідчої дії, як слідчий та особа, що впізнає, показання якої хоча й є джерелом доказової інформації, оскільки вона особисто здійснює акт ототожнення на основі слідів, що збереглися в її пам'яті, її процесуальний статус є похідним. Адже цю роль вона може набути лише після того, як буде попередньо допитана про обставини сприйняття, ознаки й особливості об'єкта впізнання та можливості впізнання взагалі [93, с.127] і про що складається відповідний протокол.

Особливе становище в процесі впізнання посідають особи, що пред'являються для впізнання, оскільки, з одного боку, вони є об'єктами впізнавального процесу, а з іншого – учасниками цієї процесуальної дії, а тому й наділені процесуальними правами та обов'язками. Зазначених осіб слід також поділяти на дві групи. До першої з них належить особа, яка безпосередньо пред'являється для впізнання, а до другої – особи, серед яких вона пред'являється для впізнання (статисти).

Недосконалість законодавства призводить до того, що щодо цієї категорії осіб виникають дискусії. Так, згідно з ч. 2 ст. 174 КПК ”особа, що підлягає впізнанню, пред'являється впізнаючому разом з іншими особами тієї ж статі в кількості не менше трьох, які не мають різких відмінностей у зовнішності та одязі”.

У зв'язку з цим насамперед незрозуміло, чому особа, яка пред'являється для впізнання, ”підлягає впізнанню”, адже вона лише пред'являється для впізнання, у результаті якого може бути або впізнана, або не впізнана, що має однакове юридичне значення. Є очевидним, що в конструкцію цієї статті закладено бачення мети криміналістичної ідентифікації як ”отримання доказу тотожності”, що є неправильним, і що вже мною обгрунтовувалось [278, с.98].

Неоднозначно тлумачиться й конструкція ”разом з іншими особами… у кількості не менше трьох”, оскільки одні її розуміють так, що особа має пред'являтися для впізнання серед двох, а інші – серед трьох статистів [103, с.84–86]. Але граматичне тлумачення ст. 174 КПК дає підстави для висновку, що пред'являтися для впізнання мають чотири особи, оскільки йдеться в ній про інших осіб у кількості не менше трьох [368, с.143]. Однак при розв'язанні зазначеної проблеми слід враховувати й специфіку психофізіологічних особливостей узнавання як пізнавального акту, та сферу їх використання. А якщо у названій статті зазначається, що особа пред'являється ”разом з іншими... у кількості не менше трьох”, то це свідчить про те, що тут враховується та обставина, що сприятливішими умовами впізнавання, які забезпечували б надійність його результатів, будуть ті, коли осіб, серед яких особа пред'являється для впізнання, буде не менше трьох, а більше. Не впадково саме цим шляхом йде й зарубіжна практика.

Незрозуміло також, чому законодавець не визнає, що впізнаючим може бути і підсудний, адже пред'явлення для впізнання може проводити й суд.

Насамкінець, слід звернути увагу й на те, що конструкція ст. 175 КПК, яка регламентує порядок пред'явлення для впізнання предметів, відзначається ще більшою невизначеністю, оскільки тут зазначається: ”предмет, що підлягає впізнанню, пред'являється упізнаючому серед інших однорідних предметів”, а про те, серед якої кількості інших однорідних предметів, не згадується взагалі, що не можна вважати виправданим. Адже у ній також має бути чітко зазначено, що предмет, який пред'являється для впізнання, повинен пред'являтися серед інших однорідних предметів, яких має бути не менше трьох.

Очевидним є й те, що при конструюванні норм, які регламентують порядок пред'явлення для впізнання, слід було б передбачити загальну статтю, яка стосувалася б пред'явлення для впізнання об'єктів у цілому і до якої могли б увійти положення ч. 1, 2, 4, 5 ст. 174 та ч. 1, 2, 4, 5, ст. 175 КПК, які, по суті, дублюють одна одну, а в інших статтях передбачити лише специфічні вимоги, що стосуються і конкретних об'єктів, і конкретних ознак, за якими ці об'єкти упізнаються, і конкретних способів такого пред'явлення, які зумовлюються як самими об'єктами, так і тими ознаками, за якими ці об'єкти можуть бути впізнані, а також і тими способами, якими може бути здійснене таке пред'явлення.

Що ж до факультативних учасників пред'явлення для впізнання, то до них належать особи, залучення яких у межах своїх процесуальних повноважень визначає слідчий, який організовує цю слідчу дію. Ними є: спеціалісти (психолог, лікар, педагог, криміналіст), власники чи володільці пред'явлених для впізнання об'єктів (предметів, тварин тощо), а також інші особи, присутні за рішенням слідчого, чи наділені на це правом у силу службових повноважень (захисники, батьки неповнолітньої особи, яка впізнає, прокурор тощо).

Вырезано.

Для доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта

Отже, термін ”речові докази” відображає одну з особливостей судового доказування як логіко-практичної діяльності, у якому, крім доказів-відомостей, використовуються й докази-матеріальні об'єкти (речові докази). А виходячи з цього, доказами в судочинстві виступають не тільки фактичні дані (відомості), а й різного роду матеріальні об'єкти, які, перебуваючи в причиновому зв'язку з обставинами злочину, виступають, з одного боку, джерелом відомостей про нього, а з іншого – безпосереднім речовим доказом. Таке розуміння речових доказів цілком відповідає й поняттю ”засоби доказування”, які можуть бути як теоретичними (ідеальними), так і речовими (матеріальними). А з огляду на це пропозиція відмовитися від поняття ”речові докази” і замінити його поняттям ”предмети” [418, с. 92] є необґрунтованою, оскільки не всі речові докази зводяться до предметів. Інша справа, що визначення речових доказів, сформульоване в ст. 78 КПК, та інших процесуальних кодексах України потребує уточнення.

Зокрема, речовими доказами тут визнаються: “предмети, які були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були об’єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, і всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом’якшення відповідальності” (ст. 78 КПК); “предмети, що своїми властивостями свідчать про обставини, які мають значення для справи”(ст. 52 ЦПК); “предмети, що своїми властивостями свідчать про обставини, які мають значення для правильного вирішення спору”(ст. 37 ГПК); “предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи, а також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи” (ст. 80 КАС). Отже, кожне з наведених визначень зводиться до того, що речовими доказами є предмети. Але чи оптимальним є цей підхід?

Якщо при вирішенні даного питання виходити із загальнонаукових уявлень згідно з якими поняття “предмет” визначається як категорія, що означає певну цілісність, виділену із світу об’єктів у процесі людської діяльності та пізнання” [637, с.525]; як все те, що являється почуттям: предмет речовий; або розуму і уяві: предмет розумовий [136, с.386]; “як окрема частина, одиниця існуючого: все те, що може знаходитися у відношенні або відзначатися певною властивістю; предмети можуть бути матеріальними або ідеальними (поняття, судження тощо)” [643, с.356], то в найширшому розумінні, предметами визнаються не тільки будь-які матеріальні, а й ідеальні явища. Водночас поняття “предмет” тлумачиться і лише як будь-яке матеріальне явище, що сприймається органами чуття як щось існуюче, що містить певні властивості і якості [568, с.1842; 555, с. 366], річ, що обслуговує певну потребу, яка належить до якої-небудь сфери матеріального побуту, рухомого майна [600, с.712]. Іноді воно вважається і синонімом слова річ: предмет – те ж, що річ, річ – те ж що предмет [643, с.357], а тому ці поняття часто й визначаються одне через одне: предмет – будь-яке матеріальне явище – річ, річ – будь-яке матеріальне явище – предмет [436, с.470].

Поняття ж “річ” тлумачиться як неживий предмет, що належить до рухомого майна, пожитки [436, с.64–65], окремий предмет переважно побутового призначення, трудової діяльності [555, с.160–161]; неживий предмет, що є виробом людини [567, с.263]; матеріальне явище, окремий предмет, виріб тощо [436, с.64–65]; окремий предмет матеріальної дійсності, що відзначається відносною незалежністю і стійкістю існування [637, с.80; 599, с.268]. А оскільки часто використовується й слово “об’єкт”, то слід враховувати, що воно латинського походження (від лат. оbjectum – предмет) і як правило тлумачиться як те, що існує поза нами і незалежно від нашої свідомості [249, с.402; 436, с.354]; те, що протистоїть субۥєкту в його предметно-практичній пізнавальній діяльності [637, с.453]; що є предметом пізнання і практичного впливу [249, с.402]; предмет, річ [600, с.386; 638, с.313]. Отже, в найширшому розумінні поняття “об’єкт”, “предмет” та “річ” тлумачаться як синоніми. Очевидно, що саме це дає підстави для висновку, що вони є рівнозначними (логічними синонімами), а тому їх можна замінювати одне одним лише із стилістичних міркувань [614, с.6].

Але, якщо ці поняття є синонімами, а предмети, можуть бути як матеріальними, так й ідеальними, то логічно припустити, що речовими доказами можуть бути й ідеальні об’єкти. Тим більше, що застосована у статті 78 КПК конструкція “і всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних” орієнтує на те, що у даному випадку головною ознакою є не матеріальний характер предмета, а його здатність бути засобом для розкриття злочину і виявлення винних. А ці функції, які відомо, виконуються, не тільки матеріальними предметами – речовими доказами, а й предметами ідеальними – відомостями (“будь-якими фактичними даними”).

Але такий підхід суперечить самій природі речових доказів. Крім того, слідуючи подібному вільному тлумаченню цих понять, у нас з’являться підстави речами та предметами називати живі істоти, рідкі та сипучі речовини, сліди-відображення, запахові сліди тощо. Слушною є й думка, що поняття “річ” в кримінальному і цивільному процесі відрізняються. Наприклад, труп або частина тіла людини можуть стати речовим джерелом доказів, але не можуть виступати річчю в її цивільно-правовому розумінні [216, с.72].

А з іншого боку, поняття “предмети” не охоплює усіх тих об’єктів, які предметами не є, але фактично виступають в ролі речових доказів. Наприклад, живі істоти та їх трупи, сумарні цілі (гази, рідини, сипучі речовини), різного роду мікрооб’єкти, сліди-відображення, документи тощо. Не випадково іноді речові докази поділяють на предмети (окремі дискретні тверді тіла) і речовини (рідкі або сипучі). Та й об’єкти, які трапляються в практиці судочинства не зводяться до предметів і серед них розрізняють гроші, цінності, речі, особи, документи, сліди злочину, речовини, матеріали, мікрооб’єкти, сумативні цілі, трупи, живі особи тощо. Наприклад, у ст. 81 КПК, присвяченій проблемі вирішення питання про речові докази йдеться лише про речі, гроші та цінності. Згідно зі ст. 177 КПК обшук проводиться з метою виявлення знарядь злочину, речей та цінностей, а також інших предметів і документів. Згідно зі ст. 186 КПК при обшуку чи виїмці можуть бути вилучені лише предмети та документи, а також цінності та майно.

Згідно з ч. 1 ст. 14 ККУ готування до злочину – це підшукування або пристосування засобів чи знарядь, а засобами чи знаряддями скоєння злочину є предмети і пристрої [327, с.6]. В ККУ використовуються й такі поняття як речовини (вибухові, легкозаймисті, їдкі, отруйні, сильнодіючі, наркотичні тощо) та матеріали, наприклад, радіоактивні (ст. 267 ККУ).

В адміністративному законодавстві розмежовуються поняття “предмети”, “речі”, “гроші” та “документи” (ст.ст. 265, 313–316 КпАП) [232, с.165, 181–182].

У криміналістичній літературі поняття “предмети“ взагалі вживається рідко. Частіше тут використовується поняття “сліди”, “об’єкти“, а відповідно й мікросліди, мікрооб’єкти, мікрочастки, мікроречовини, мікроелементи [203; 432], матеріали, речовини, вироби [413, с.113] тощо.

Отже, визначення поняття “речові докази” з позицій загальнонаукових підходів не завжди є продуктивним, оскільки тут як правило даються всі можливі варіанти тлумачення слова, в результаті чого кожне з них стає надто широким, що в практиці судочинства не може бути прийнятним.

Зазначена термінологічна невизначеність вже створює і теоретичні суперечності, і практичні труднощі. Наприклад, якщо врахувати, що КПК передбачає можливість пред’явлення для впізнання осіб і предметів, то це свідчить про те, що з позицій законодавця поняття “особи” і “предмети” синонімами не є. Важливим є й те, що ст. 174 КПК передбачає можливість пред’явлення для впізнання тільки осіб, а ст. 175 КПК – тільки предметів. Але ж і трупи людей, і тварини та їх трупи ні особами, ні предметами не є, що фактично виключає можливість їх процесуального впізнання, хоча на практиці воно здійснюється. А наприклад, в КПК Росії можливість пред’явлення для впізнання трупа оговорена окремо (ч.1 ст.193 КПК) [612, с.103].

Зазначене свідчить про те, що, по-перше, понятійно-категоріальний апарат теорії доказування потребує вдосконалення; по-друге, при формулюванні правових норм, семантичної багатозначності понять необхідно уникати, а використовувані в них мовні засоби слід привести у відповідність з об’єктивною реальністю, що ними відображається, тим більше, що кожне з них має свій відтінок змісту, який при визнанні їх синонімами або не помічається, або свідомо упускається; по-третє, понятійно-категоріальний апарат, який використовується у різних сферах судочинства слід уніфікувати та наблизити до рівня наукової термінології, що виключало б можливість його багатозначного тлумачення; по-четверте, декларована єдність судової системи потребує й уніфікації процесуального законодавства, що регламентує відносини у цій сфері, та створення єдиного кодексу судочинства.

Що ж до визначення речових доказів, то тут варто було б виходити з того, що поняття “обۥєкти” є найширшим і охоплює як матеріальні, так й ідеальні явища. Певна частина об’єктів за своєю онтологічною сутністю являє собою матеріальні утворення, які складаються з певної речовини, тобто системи атомів, молекул та їх елементарних часток (електронів, протонів, нейтронів тощо), які можуть знаходитися в одному з агрегатних станів – газу, рідини, плазми і твердого тіла. Залежно від фізичного об’єму (розміру) тіла поділяються на макро- та мікротіла.

А оскільки матеріальні об’єкти можуть бути як фізичної, так і біологічної сутності, то це дає підстави розрізняти як неживі, так і живі об’єкти.

Якщо ж виходити з того, що об’єкт – це те, що протистоїть конкретному суб’єкту, який відображає у своїй свідомості об’єктивний світ, то інші суб’єкти, як конкретні явища об’єктивного світу, відображені у його свідомості, також охоплюються поняттям “об’єкти”.У свою чергу слід рахуватися й з тим, що, як це ілюструвалося вище, в переважній більшості навіть загальнонаукових джерел поняття “предмет” тлумачиться лише як явище матеріального світу і навіть ототожнюється з поняттям “річ”. Саме тому конструкція “предмети матеріального світу” (ст. 80 КАС) є алогізмом. Крім того, по-перше, предмети – це лише ті об’єкти матеріального світу, які відзначаються стійкими просторовими межами (є дискретними об’єктами), а, по-друге, поняття “предмети” охоплює лише неживі матеріальні об’єкти.

Що ж стосується поняття “річ”, то це та частина предметів, які є виробами людини, призначені для побутового вжитку і належать до рухомого майна.

Поширеним у сфері судочинства є й поняття “сліди”. У звۥязку з цим заслуговує на увагу аналіз співвідношення понять “слід” і “предмет”.

Оскільки сліди можуть бути матеріальними та ідеальними, то серед матеріальних слідів розрізняють: сліди в вигляді відображень зовнішньої будови одного об’єкта на іншому; предмети та їх частини виникнення, положення або стан яких перебуває в звۥязку зі злочином, що розслідується; речовини, як рідкі та сипучі матеріали, які виявляються на місці події – невеликі кількості рідини чи її плями, дрібні частинки, які відділилися від якої-небудь маси речовини (пил, частинки грунту, нашарування фарби, окремі волокна) чи утворилися в результаті його згорання (попіл, кіптява), сліди запаху тощо [372, с. 13; 317, с.214, 265; 478, с.192]. Звертається й увага на те, що предмети залишають сліди-відображення, а речовини – сліди нашарування або відшарування. Іноді розрізняють сліди трасологічного походження; сліди, які відображають зміни якісних та кількісних ознак предметів; сліди у вигляді звۥязку і відношення між об’єктами та просторово-часових відношень; предмети (їх наявність або відсутність); явища, що виступають в якості слідів; мікросліди [608, с.91].

Отже, у широкому розумінні матеріальні сліди розглядаються як будь-які матеріальні зміни первинної обстановки [690, с.512]. А оскільки крім слідів-предметів існують й такі сліди матеріального характеру, як сліди-відображення, сліди-речовини (нашарування та відшарування), сліди запахи, сліди мікрооб’єкти тощо, то з огляду на це предмети являють собою лише одну із можливих груп матеріальних слідів. Якщо ж врахувати, що існують й ідеальні сліди, то стає очевидним, що поняття “сліди” поняттям “предмети” не охоплюється.

Означені підходи є правильними фактично, а крім того, вони усувають багатозначність досліджуваних понять, перетворюють їх у наукові терміни.

Зазначене дає підстави для висновку, що у визначенні речових доказів поняття “предмети” необхідно замінити поняттям “матеріальні об’єкти”, яке б точніше передавало їхню онтологічну сутність, та охоплювало будь-які матеріальні явища, які фактично виступають в якості речових доказів. Якщо ж навіть і не погодитись на кардинальні зміни у конструюванні визначення речових доказів і слово “предмети” яке використовується в першому випадку залишити, то замість конструкції “і всі інші предмети” застосувати “і всі інші матеріальні об’єкти”, яка була б прогресивнішою, оскільки охоплювала б всі їх можливі варіанти.

При характеристиці речових доказів важливим є питання співвідношення понять “сліди”, “предмети” та “речові докази”, а також визначення тих ознак, за якими конкретні об’єкти визнаються речовими доказами.

У зв’язку з цим слід відзначити, що вже у 1838 р. Уільям Уільз звертав увагу на “речові ознаки винуватості” [616, с.88]. І. Бентам сліди злочину називав німими свідками і ними визнавав положення речі, що була предметом злочину, оточуючі предмети, зовнішній вигляд яких змінився внаслідок злочину, речі, які свідчать про скоєння злочину тощо [47, с.160]. До проблеми матеріальних доказів зверталися й інші юристи [571, с.32, 92], які часто вважали, що речові докази є слідами злочинів, які можуть бути залишені на найрізноманітніших предметах [645, с.323], а отже, не поняття “слід” підпорядковували поняттю “доказ”, а навпаки [96, с.22–26; 317, с.213]. А іноді вважають, що поняття “слід” є підпорядкованим поняттю “речовий доказ” [123, с.6].

При вирішенні цих питань слід виходити з того, що і сліди (якими можуть бути й окремі предмети), і речові докази є джерелом відомостей. Однак їхнє процесуальне значення неоднакове, оскільки формування доказів включає непроцесуальну і процесуальну стадії, якими є, з одного боку, утворення слідів, а, з іншого – їх сприйняття та фіксація в процесуальних документах [147, с.110]. Таким чином, в інформаційному плані між слідами та речовими доказами існує лише та відмінність, що в процесі доказування сліди передують речовим доказам. Але автоматично речовим доказом обۥєкт не стає, а тому речові докази – це не “будь-які предмети” [587, с.634]. Для того, щоб стати речовим доказом обۥєкт повинен бути виявлений, уважно оглянутий та описаний у протоколі відповідної процесуальної дії і долучений до справи в якості саме речового доказу відповідною постановою чи ухвалою уповноваженого на це суб’єкта (ст. 79 КПК). Тільки виконання цих вимог є підставою для визнання об’єкта – носія інформації процесуальним її джерелом тобто засобом доказування. З огляду на зазначене, сліди виконують тільки пізнавальну функцію, і лише після введення їх згідно з визначеною законом процедурою в процес, вони, набуваючи статусу речового доказу, починають виконувати й процесуальну функцію. Отже, сліди злочину – це криміналістична категорія, а речові докази є процесуальним поняттям.

Є очевидним й те, що як ідеальні сліди та сліди відображення не є предметами, так і не всі сліди матеріального характеру, можуть бути речовими доказами. Адже наслідки змін матеріальної обстановки супроводжуються не тільки наявністю слідів-відображень одного об’єкта на іншому. Вони можуть набувати й вигляду відношення і зв’язку між цими об’єктами, просторово-часових слідів, слідів у вигляді відсутності чи наявності предметів, їх стану, кількості, положення, відстані між ними, явищ, що виступають в ролі слідів, які хоча фактично і відображають певні обставини розслідуваного злочину, і є джерелом відомостей про нього, в буквальному розумінні речовими доказами не є. А оскільки вони об’єктивно не можуть бути долучені до матеріалів справи, то фіксуються у протоколах таких слідчих дій як огляд, обшук тощо.

Що ж до ознак, за якими той чи інший об’єкт визнається речовим доказом, то зі змісту ст. 78 КПК випливає, що речовими доказами є предмети, які були знаряддями вчинення злочину, зберегли на собі його сліди чи були об’єктом злочинних дій, нажиті злочинним шляхом, можуть бути засобами розкриття злочину і виявлення винних або спростування обвинувачення чи пом’якшення відповідальності. Але за такої конструкції виникає питання – чи повинен предмет для визнання його речовим доказом, відзначатися усіма з перерахованих ознак, чи для цього достатньо лише однієї з них. Адже граматичне тлумачення цієї конструкції дає підстави для висновку – що всіма. В іншому разі при їх переліку замість коми мав би бути сполучник “або”.

Не безспірним є й підхід, що речовими доказами є предмети, які є знаряддями вчинення злочину. Адже це можуть бути знаряддя не тільки його вчинення, а й готування і приховування, а тому у кримінальному праві знаряддями вчинення злочину визнаються тільки ті предмети, за допомогою яких злочинець активно впливав на протидіючі йому об’єкти або використовував з метою досягнення злочинного умислу. Отже, конструкція “знаряддя вчинення злочину” не охоплює всіх тих об’єктів, які можуть бути засобами його підготовки, вчинення та приховування. Саме тому у даному випадку варто було б вести мову не про знаряддя, а про засоби вчинення злочину, або ж про знаряддя та інші засоби, що використовувались при його вчиненні. А оскільки в законі немає розмежування зазначених понять, то тут слушними є міркування, що те, що використовується при вчиненні злочину для активного впливу на предмети зовнішнього світу, є знаряддям (знаряддя вбивства, зламу тощо). Якщо ж предмет на обۥєкти зовнішнього світу активно не впливає, він служить засобом вчинення злочину (наприклад, транспортні засоби, якщо вони не використовувались для подолання перешкод, засоби маскування тощо) [7, с.32].

Серед речових доказів розрізняють предмети: 1) які стають речовими доказами внаслідок свого призначення, приналежності, певної цінності, а це, насамперед, знаряддя злочину та об’єкти злочинних дій; 2) які самі не пов’язані зі злочином, а є лише носіями ознак, властивостей та станів, які є наслідком злочинних дій, тобто, предмети зі слідами, які пов’язані зі злочином не безпосередньо, а через наявність на них означених слідів; 3) які відзначаються ознаками одночасної належності до обох названих груп [666, с.137].

Отже, об’єкт або їх група механізмом скоєного злочину може втягуватися в зв’язок з ним в якості: а) об’єкта посягання (об’єкт злочину); б) засобу досягнення злочинної мети (знаряддя та засоби вчинення злочину); в) нейтрального об’єкта в механізмі злочину, який його супроводжує (одяг, особисті речі злочинця тощо).

З чинного визначення речових доказів також незрозуміло, чи вважаються ними тільки ті “гроші, цінності та інші речі”, які були “нажиті злочинним шляхом” чи й ті, які, наприклад, зберегли на собі сліди злочину чи були об’єктом злочинних дій. І хоча на практиці це питання вирішується однозначно, оскільки “гроші, цінності та інші речі” принципово нічим не відрізняються від усіх інших предметів, обумовлених у статті 78 КПК, її конструкція дає підстави для цього питання. Важливо враховувати й те, що злочинним шляхом можуть бути нажиті будь-які предмети, що відзначаються корисними властивостями і певною вартістю: дорогоцінні метали, меблі, одяг, прикраси, посуд тощо [535, с.5]. Крім того, якщо гроші і цінності є речами, а речі є предметами, то при визначенні речових доказів могло б бути достатньо одного слова “предмети”. Адже головна ознака речового доказу не те, що він предмет чи річ, а зв’язок з конкретним злочином, внаслідок чого він є матеріальним джерелом відомостей про обставини його скоєння.

Враховуючи загальні вимоги, що пред’являються до доказів у сфері судочинства не можна не звернути уваги й на те, що принцип допустимості доказу передбачає доброякісність його джерела. Але, аналізуючи статтю 78 КПК з даних позицій виявляється, що вона не передбачає й такої важливої ознаки, яка є обов’язковою для судового доказу, як його відносність. Водночас, її конструкція дає підстави для висновку, що, за задумом законодавця, такі об’єкти, як гроші, цінності та інші речі ніякого відношення до скоєного злочину можуть і не мати, оскільки вони визнаються речовими доказами лише на підставі того, що були “нажиті злочинним шляхом”. У зв’язку з цим ситуація ускладнюється ще більше, якщо брати до уваги, що існує конфіскація майна як міра кримінального покарання (ст. 35 ККУ), а також спеціальна конфіскація, що полягає у вилученні предметів, які були засобом вчинення злочину чи отриманих у результаті його скоєння; вилучення речей та цінностей, які не можуть знаходитись в цивільному обігу або для відшкодування спричиненої шкоди; реквізиція тощо.

Важливим у зв’язку з цим є й питання хто, і на якій підставі визнає, що зазначені об’єкти нажиті злочинним шляхом. Адже визнати особу винною може лише суд, а для такого висновку потрібно провести відповідне розслідування. А якщо так, то або те, що речовий доказ повинен перебувати у зв’язку зі скоєним злочином є необов’язковим, що є неможливим, оскільки суперечитиме принципу відносності доказу. Або слід визнати, що об’єкти, які у зв’язку з обставинами злочину який розслідується не перебувають, речовими доказами не є і в сферу судочинства попадають з інших підстав, наприклад, оскільки вони вилучені з цивільного обігу або заборонені для нього.

Звичайно, об’єкти, які можуть бути нажиті злочинним шляхом або вилучені з цивільного обігу можуть бути у зв’язку з обставинами інших незаконних дій. А іноді сам факт наявності їх в осіб, які не мають на це відповідних повноважень (наприклад, дозволу на зберігання зброї), може утворювати самостійний склад злочину, але по відношенню до злочину у процесі розслідування якого вони залучені у сферу судочинства, ознакою відносності можуть і не відзначатися, а відповідно у цій справі в якості речових доказів виступати не можуть.

У зв’язку із цим варто згадати, що М. Чельцов ще в 1962 р. зазначав, що включення законодавцем в число речових доказів грошей та цінностей, набутих злочинним шляхом є розширювальним тлумаченням поняття речових доказів, оскільки доказове значення мають тільки гроші та цінності, які відзначаються індивідуальними ознаками, на які вказав потерпілий, тобто є речовими доказами (“поличное”). В інших випадках тільки вирок суду, яким особа буде визнана винною в скоєнні злочину, може бути підставою для висновку, що вилучені у нього гроші і цінності нажиті злочинним шляхом [658, с.199]. І напевно не випадково в КПК деяких республік членів СНД гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, у визначенні речових доказів не згадуються.

Але якщо тільки суд може визнати особу винною, то тільки суд повинен встановлювати й факти і обставини, на яких базується таке визнання. А якщо так, то виникають питання: 1) чому той факт, що саме ці предмети, наприклад, були знаряддями скоєння злочину чи об’єктом злочинних дій може встановлювати не тільки суд, а й слідчий і орган дізнання; 2) що являє собою обвинувальний висновок, який складається слідчим і затверджується прокурором; 3) яке взагалі тоді процесуальне значення фактів, що встановлені в ході досудового слідства? Адже одним з основних принципів правосуддя є принцип безпосередності. Зокрема згідно з ч.1 ст. 257 КПК суд першої інстанції при розгляді справи повинен безпосередньо досліджувати докази в справі: допитати підсудних, потерпілих, свідків, заслухати висновки експертів, оглянути речові докази, оголосити протоколи та інші документи. Згідно зі ст. 313 КПК речові докази повинні бути оглянуті судом і пред’явлені учасникам судового розгляду. Особи, яким пред’явлені речові докази, можуть звертати увагу суду на ті або інші їх особливості, які мають значення для вирішення справи, про що відмічається в протоколі судового засідання. Огляд речових доказів, які не можна доставити в судове засідання, проводиться в разі необхідності на місці їх знаходження.

Але що ж повинен безпосередньо досліджувати суд – докази, чи обставини розслідуваного злочину? Якщо докази, то судовий розгляд перетворюється у ревізію матеріалів справи, зібраних в ході досудового слідства, а за таких умов реалізувати принцип безпосередності неможливо. Та й саме в тому і цінність об’єкта, який перебуває у зв’язку зі скоєним злочином, що при опосередкованому судовому пізнанні, яким воно є фактично, деякі його обставини суд все ж може сприймати безпосередньо і саме такими обставинами й є матеріальні сліди злочину, які можуть стати речовими доказами.

Крім того, якщо подивитись на судове пізнання за допомогою зібраних в ході досудового слідства доказів, з позицій теорії відображення, то ті обставини, які суд встановлює за допомогою особистих показань, є відображенням судом показань особи, які, в свою чергу, є відображенням обставин злочину, тобто тих відображень, які безпосередньо сприймалися нею. Це означає, що обставини злочину спочатку відображаються в свідомості особи, потім вони згадуються нею і відображаються у вигляді її показань, а вже сприйняття цих показань судом є третім відображенням. Якщо ж суд сприймає обставини справи з протоколів слідчих дій, то за таких умов обставини справи спочатку відображаються в свідомості очевидця, потім вони відображаються ним в вигляді показань, потім ці показання відображаються свідомістю слідчого, потім вони з свідомості слідчого відображаються ним у протоколі слідчої дії і вже після цього вони відображаються свідомістю суду.

Якщо ж при цьому врахувати й те, що будь-яке відображення включає елемент суб’єктивності, то й відображення обставин злочину його очевидцем не може бути об’єктивним, а є об’єктивно-суб’єктивним, а передача ним цих відображених обставин у вигляді відомостей є суб’єктивно-об’єктивною. Таким же об’єктивно-суб’єктивним є відображення цих відомостей слідчим, і таким же суб’єктивно-об’єктивним є фіксація їх слідчим у протоколі слідчої дії.

Отже за пізнання обставин злочину лише за допомогою доказів, зібраних в ході досудового слідства, судом безпосередньо можуть бути сприйняті тільки тричі чи й більше разів перевідображені обставини у вигляді зафіксованих у процесуальних документах доказів-відомостей. З огляду на це випливає, що суд має безпосередньо оцінити не докази, як це вказано у ч. 1 ст. 257 КПК, а обставини скоєного злочину, допитавши відповідних очевидців та безпосередньо дослідивши відповідні обۥєкти. І саме тут й розкривається цінність речових доказів, які є матеріальними носіями відомостей про обставини злочину, тобто первинним і об’єктивним відображенням його обставин, яке й може безпосередньо сприймати та оцінювати сам суд. Адже на відміну від особистих доказів при доказуванні з допомогою речових доказів суд отримує фактичні дані від, як їх колись називали, “німих свідків”, які стають носіями доказової інформації в силу того, що вони відображають різного роду сліди дій, подій, бездіяльності, умов, наявність чи відсутність звۥязків між явищами тощо.

Що ж до об’єкта, який долучається до справи слідчим, то він визнається речовим доказом попередньо, оскільки суд згодом може його доказом й не визнати. І саме в цьому й є принцип вільної оцінки доказів, згідно з яким суд ні попередньо зібраними доказами, ні попередньою їх оцінкою не зв’язаний. А тому “речовими доказами є не ті предмети, які можуть служити речовими доказами, а фактично ними служать, при розгляді конкретної справи” [687, с.97].

Зазначене дає підстави для розмежування таких об’єктів, як гроші, цінності та інші речі на дві групи: 1) ті, що відзначаються ознаками речових доказів за наявністю їх зв’язку з розслідуваним злочином (наприклад, були об’єктом злочинних дій, зберегли на собі сліди злочину чи були здобуті в результаті його скоєння); 2) та ті, що речовими доказами не є, оскільки у такому зв’язку з розслідуваним злочином не перебувають, але попали в сферу судочинства на інших підставах (або були набуті злочинним шляхом, або є вилученими з цивільного обігу тощо). Якщо ж при цьому врахувати, що набутими злочинним шляхом такі обۥєкти може визнати тільки суд, то друга група цих об’єктів відзначається ще й тим, що вони не сприяють доказуванню, а є його результатом.

Таким чином, в якості речових доказів можуть виступати матеріальні об’єкти, які або були об’єктом злочинних дій, або були знаряддями чи засобом вчинення злочину, або зберегли на собі сліди злочину, або були здобуті в результаті його скоєння. Не виключається й що об’єкт може відзначатися кількома з цих ознак.

Але оскільки названі ознаки усі можливі варіанти причиново-наслідкового зв’язку об’єктів, які можуть стати речовими доказами, з обставинами злочину не вичерпують, то у визначенні речових доказів, яке дається у ст. 78 КПК, зазначається, що ними можуть бути й усі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних, або для спростування обвинувачення чи пом’якшення відповідальності. Але якщо так, то це дає підстави для висновку, що раніше перераховані ознаки, за наявності яких об’єкт вважається речовим доказом, зовсім необов’язкова, оскільки достатньо тільки того, що цей об’єкт може служити засобом вирішення перерахованих завдань.

Крім того, за такого підходу є й підстави для висновку, що речовими доказами слід визнавати й техніко-криміналістичні засоби, які використовуються для встановлення обставин, що мають значення для справи. Не вносить при цьому ясності й застереження, які є в КПК окремих країн СНД, що це предмети , “які внаслідок своїх властивостей можуть служити засобами встановлення обставин, які мають істотне значення для справи”, оскільки, наприклад, лупа тому й використовується в якості засобу встановлення обставин, що мають значення для справи, що відзначається відповідними властивостями.

Саме тому не всякий предмет, який використовується з метою встановлення обставин, які мають значення для справи, може бути визнаним речовим доказом. Тим більше, що навіть предмет, визнаний речовим доказом є таким по конкретній справі, і не буде ним по відношенню до іншої. З огляду на це точнішою була б конструкція, що речовими доказами є матеріальні обۥєкти, які є джерелом відомостей про обставини скоєного злочину, чим підкреслювався б їх генетичний зв’язок з обставинами, встановлення яких має значення для справи.

У зв’язку з цим слід погодитись з тим, що предмети стають речовими доказами в силу свого звۥязку зі обставинами скоєння злочину – його підготовкою, скоєнням і приховуванням його слідів або з обставинами, що підлягають встановленню. Цей звۥязок може бути прямим, безпосереднім або опосередкованим [535, с.9]. Водночас, справжньою і єдиною ознакою речового доказу який проявляється в яких би то не було змінах зовнішньої природи, є його відносність до конкретної справи, значення його для з’ясування її обставин [645, с.323]. Причому речовий доказ не завжди пов’язаний з самою подією злочину, але завжди пов’язаний з фактами, вияснення яких має істотне значення для встановлення істини, а це, зкрема, і подія злочину, і обставини, які її передували та настали після неї, а тому можуть сприяти встановленню наявності або відсутності злочину, винуватості або невинуватості особи, ступеня її вини і характеру відповідальності, наявності і розміру шкоди [687, с.97–99].

Отже, в якості речових доказів можуть виступати не будь-які об’єкти які можуть служити засобами вирішення завдань судочинства, а тільки ті, що знаходяться у зв’язку з обставинами розслідуваного злочину і саме тому відображають його особливості, тобто, відповідають принципу відношення, що має бути відображено у їх визначенні. А це дає підстави для висновку, що перелік функцій речових доказів, визначений у ст. 78 КПК є і неповним, і невдалим, хоча відомі й випадки спотвореного їх визначення. Наприклад, згідно зі ст. 66 КПК РСФСР 1923 р. речовими доказами вважались обۥєкти, які можуть бути засобами розкриття злочину та виявлення та виявлення винних у його скоєнні. Але буквальне тлумачення цього положення давало підстави для висновку, що речові докази виконують тільки обвинувальну функцію – розкриття злочину та викриття винних у його скоєнні. Водночас подібна конструкція і висновок, що з неї випливає, по-перше, суперечить завданням кримінального судочинства, якими є “швидке та повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону для того, щоб кожний, хто скоїв злочин, був підданий справедливому покаранню і ні один невинний не був притягнутий до кримінальної відповідальності та засудженим” (ст. 2 КПК ), а, по-друге, він суперечить і визначеним у ст. 65 КПК завданням доказів – фактичних даних, на основі яких суб’єкти доказування встановлюють наявність чи відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка його скоїла та інші обставини, що мають значення для справи.

Отже, оскільки функції доказів визначені в інших нормах процесуального закону, то подібний детальний, але не вичерпний їх перелік при визначенні речових доказів є невиправданим, тим більше, що практично перерахувати їх і неможливо. Саме тому при визначенні речових доказів слід вказати лише на ті загальні ознаки, за наявності яких вони можуть бути засобом доказування. А ними є: 1) їх матеріальний характер; 2) наявність зв’язку з обставинами розслідуваного злочину; 3) здатність сприяти встановленню цих обставин; 4) відповідність процесуальним вимогам щодо долучення їх до матеріалів справи.

Причому невідповідність обۥєкта хоча б одній із перерахованих ознак виключає можливість його використання в якості речового доказу. Саме тому ст. 78 КПК мала б бути сформульована так: Речовими доказами можуть бути будь-які матеріальні обۥєкти, які причиново пов’язані з обставинами розслідуваного злочину, є джерелом відомостей про цей злочин та долучені до справи у визначеному законом порядку з метою використання їх в якості засобів встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Що ж до проблеми засобів доказування, то слід відзначити й те, що, по-перше, неправомірно їх зводити лише до процесуальних джерел фактичних даних [215, с.8; 400, с.5]. Ними слід визнати й самі докази. По-друге, якщо доказування визна­ється і процесом пізнання, то неправомірно виключати з нього і науково-технічні засоби, які в ньому використовуються для розв'язання його завдань. А по-третє, якщо особливістю пізнання-доказування є те, що воно здійснюється у визначених законом формах, недотримання яких зумовлює нікчемність його результатів, то засобом доказування слід визнати й саму, здійснювану у визначених законом фор­мах діяльність суб'єктів доказування з реалізації цього процесу.

Таким чином, засоби доказування у сфері судочинства є об'єктивною, історично зумовленою, регламентованою законом системою науково-технічних засобів, доказів, їхніх процесуальних джерел і форм оперування ними, яка використовується з метою розв'язання його завдань.