Geum.ru

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Вид материалаДокументы

Содержание


1.3. Загальнотеоретичні аспекти інформаційного забезпечення свідомості
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

1.3. Загальнотеоретичні аспекти інформаційного забезпечення свідомості


При характеристиці пізнавальних процесів у вітчизняній літературі традиційно констатувалося: від живого споглядання до абстрактного мислення, а від нього до практики – такий діалектичний шлях пі­знання істини, об'єктивної дійсності [357, c.152–153], а на основі розмежування живого споглядання, абстрактного мислення і практики розрізнялись послідовні ступені пізнання [271, с.57].

В означених уявленнях про структуру пізнавального процесу простежується сформоване ще в давній матеріалістичній філософії уявлення про дійсність як таку, що складається з двох аспектів – того, що сприймається органами чуття, та того, що осягається розумом. А це, у свою чергу, давало підстави для розрізнення чуттєвого та раціонального відображення, а отже, і чуттєвого та раціонального пізнання. При цьому під чуттєвим пізнанням малося на увазі, головним чином, відображення дійсності у відчуттях, сприйняттях і уявленнях, а під раціональним – категоріальне, концептуальне мислення, яке іноді називається ”понятійним”, ”логічним”, ”абстрактним”. Водночас, при розгляді пізнання з позицій сучасних уявлень про нього виявляється, що уявлення – це вже не чуттєвий рівень пізнання, оскільки чуттєвий рівень пізнання є чуттєво-раціональним, а раціональний – раціонально-чуттєвим, що свідчить про єдність чуттєвого і раціонального.

Відзначалося й те, що роль чуттєвої та раціональної складових пізнання не є однаковою, згідно з чим констатувалося: Перша посилка теорії пізнання, безсумнівно, полягає в тому, що єдине джерело наших знань – відчуття [354, с.127]. Водночас цей висновок не заважав його прихильникам критикувати сенсуалістів, які вважали, що пізнання здійснюється лише за допомогою органів чуття, а як наслідок, робили висновок, що не буває нічого у свідомості людини, чого б не було в її відчуттях. Але ж є очевидним, що відчуття – це лише одне з джерел інформаційного забезпечення свідомості. І хоч воно є первинним джерелом, але первинне воно лише у філогенетичному аспекті.

Відчуття – це процес безпосереднього зв'язку свідомості із зовнішнім світом, є результатом його впливу на органи чуття, а тому із психофізіологічного погляду вони являють собою лише процес перетворення енергії зовнішнього подразника в його суб'єктивний образ, поява якого стає можливою лише на наступному етапі пізнання. Тобто завдяки одночасному функціонуванню декількох аналізаторів і мислення людина виявляється здатною відображати не тільки окремі сторони та властивості дійсності, а й сприймати їх у вигляді цілісних чуттєво-конкретних образів, що є вищим етапом у розвитку процесу пізнання порівняно з відчуттям.

Отже, сприйняття – це процес формування первинного образу обۥєкта в результаті його безпосереднього впливу на органи чуття [249, с.92]. Його особливістю є те, що на цьому етапі пізнавального процесу окремі властивості об'єкта ще не відображаються у вигляді цілісного синтетичного образу. Це стає можливим лише тоді, коли дані чуттєвого сприйняття узагальнюються у формі уявлень і понять.

Уявлення як вища форма відображення на відміну від сприйняття є вже не чуттєвим, а розумовим процесом, спрямованим на формування цілісного образу, який виступає вже в більш узагальненому вигляді, бо, відображаючи об’єкти пізнання не безпосередньо, а з допомогою відчуття і сприйняття та, відкидаючи окремі їх другорядні ознаки, уявлення відображають найважливіші з них, зберігаючи при цьому чуттєву форму образу, що й дає змогу людині уявляти предмет і тоді, коли вона вже не відчуває його безпосередньо.

Таким чином, на рівні уявлення постає вже синтетичний образ уявлюваного. Крім того, на цьому рівні в образі узагальнюється не тільки те, що давалось у відчуттях, а й те, що безпосередньо органами чуття не сприймалося. А це ще раз свідчить про те, що стверджувати, що відчуття – це єдине джерело наших знань – безпідставно. Така здатність людського розуму не тільки відтворювати, а й створювати образи предметів, які безпосередньо органами чуття не сприймалися, є уявою, що дає змогу встановлювати недоступні безпосередньому чуттєвому сприйняттю зв'язки і відношення речей, виконувати прогностичну функцію. Отже, уява – це заснована на використанні й перетворенні наявного досвіду психічна діяльність людини, що створює нові образи та мислені комбінації, з якими в практичному житті вона ніколи не стикалася [249, с.92]. Цей процес відображення найзагальніших істотних властивостей предметів і явищ є передумовою до матеріалізації психічних образів і мислених комбінацій у вигляді понять, які є засобом комунікації між людьми.

А оскільки передумовою наукового мислення є дослідження самих понять [168, с.537–538], то вченими їм було приділено значну увагу, хоча є різні їх визначення. Зокрема, що це: цілісна сукупність суджень, тобто думок, у яких щось стверджується про найзагальніші і водночас істотні ознаки досліджуваного об'єкта [249, с.456]; такий спосіб відображення дійсності, коли предмет розкривається через сукупність його суттєвих ознак, тому мати поняття про предмет – це означає знати, які ознаки йому притаманні, в яких зв'язках і відношеннях він перебуває з іншими предметами та чим він від них відрізняється, а тому поняття – це така форма мислення, яка є результатом узагальнення і виділення предметів деякого класу за загальними та специфічними для них ознаками [247, с.123]; думка, яка фіксує ознаки відображуваних у ній предметів і явищ, що дають змогу відрізняти їх від інших [118, с.292 ]; мисленнєве відображення класу індивідів або класу класів на основі загальних ознак [187, с.118]; форма мислення, у якій узагальнюються і виділяються предмети і явища того або іншого класу за більш або менш суттєвими ознаками; думка, у якій узагальнено і виділено предмети за ознаками, які для них є спільними і відрізняють їх від інших предметів [200, с.123]; результат узагальнення предметів певного класу і мисленого виділення цього класу за сукупністю спільних для предметів цього класу ознак [86, с.51]; форма мислення, яка відображає предмети в їхніх загальних та істотних ознаках [602, с.120] тощо.

Створення найбільш загальних понять – категорій є складовою процесу пізнання і передбачає різний ступінь абстрагування від безпосереднього споглядання. Практика людини, мільярди разів повторюючись, закріплюється в її свідомості фігурами логіки [357, с.198]. А оскільки уявлення про світ змінюються, то змінюються й поняття, і при їхній характеристиці слід враховувати їх взаємозв'язок і конкретно-історичний характер. Поняття постійно рухаються, переходять одне в інше, без цього вони не відображали б живого життя [357, с.226–227].

Отже, в процесі пізнання відчуття ще усвідомлюються як самі речі та їхні властивості. У живому спогляданні ще немає розрізнення відчуттів і того, що відчувається [542, с.332; 366, с.59–60]. Усвідомлюються ж відчуття як образи речей лише в пізнавальній рефлексії, у самосвідомості. А на рівні уявлень відбувається категорізація предметів, яка здійснюється шляхом ідентифікації даного в чуттєвих сприйняттях об'єкта і підведення його під певний образ, поняття, яким володіє суб'єкт пізнання, віднесення його до певного їх класу, а вже результат цього віднесення множини подібних у чомусь предметів до одного класу закріплюється загальним іменем предметів цього класу, яке використовується для їхнього позначення і відображення їхніх найважливіших ознак.

Але отримані результати пізнання не можуть стати надбанням інших до тих пір, поки рух думки не досягне такого рівня абстракції, на якому можливе поєднання створеного поняття з певним символом: знаком, словом або словосполученням. Саме тому мова як продукт практики стає одним з активних факторів формування і подальшого розвитку людини. З її допомогою відбувається передача досвіду та знань від покоління до покоління, оскільки тільки матеріалізуючись у певній і насамперед у мовній формі, думка стає надбанням суспільства.

Отже, проникнувши в сутність явищ, що пізнаються, людина поступово приходить й до можливості фіксувати результат, досягнутий думкою, у тому або іншому слові, словосполученні чи в іншій формі. Така матеріалізація виявлених властивостей і особливостей предметів у форму мовних засобів є наступним етапом на шляху руху від чуттєво-конкретного до абстрактного, що являє собою якісно новий рівень у розвитку форм відображення дійсності.

Таким чином, пізнання – це особливий процес відображення, що починається з відчуттів і підіймається до діалектичного мислення, яке відображає в поняттях дійсність у всій її різноманітності.

Кожне поняття перебуває у зв'язку з іншими у вигляді суджень, які являють собою форму думки, у якій щось стверджується або заперечується стосовно предметів і явищ, їхніх властивостей, зв'язків і відносин, і яка відзначається властивістю висловлювати або істину, або помилку [249, с.574]. Хоча є й інші визначення судження, зокрема: це думка, у якій стверджується про наявність або відсутність властивостей у предметів, відношень між предметами, зв'язків між ситуаціями; це така думка, у якій при її висловлюванні щось стверджується про предмети дійсності і яка об'єктивно є або істинною, або хибною і при цьому неодмінно однією з двох; це думка, у якій стверджується або заперечується зв'язок між об'єктами і ознаками; це думка, що висловлюється розповідними реченнями і є істинною або хибною; це така форма мислення, яка розкриває зв'язок між предметом та його ознакою [247, с.170].

Отже, мислити – це мислено висловлювати судження – ”судити про речі” та їхні властивості. Саме тому думки, що виникають у процесі пізнання – це судження, які, будучи висловленими усно або письмово, виступають у формі речень. Судження тісно пов'язані з поняттями, які, з одного боку, неодмінно входять до складу кожного судження, оскільки судження формулюються тільки за допомогою понять, а з іншого – зміст поняття можна розкрити тільки за допомогою суджень.

Важливою є проблема істинності суджень. Судження є істинним, якщо в ньому адекватно відтворене те, що є в самій дійсності.

Процес зіставлення знань про світ, висловлених у формі суджень, з даними досвіду та з іншими судженнями приводить до формулювання умовиводів, тобто – форми мислення або логічної дії, у результаті якої з одного або декількох відомих і певним чином пов'язаних суджень виводиться нове судження, у якому міститься нове знання [249, с.623]. Але на рівні умовиводів мисленнєва діяльність не зупиняється. Вона продовжується, розвиваючись у формі ідей, концепцій, теорій тощо, усе точніше та глибше відображаючи об'єкт пізнання, і, виходячи з діалектичних принципів, є безкінечною, а об'єкт пізнання залишатиметься ”річчю в собі”, що залежить і від онтологічних, і від гносеологічних, і від соціальних причин. Недаремно кажуть, що ”істина завжди більша, ніж знання про неї”,

Отже, відчуття і сприйняття як безпосереднє відображення дійсності являє собою переважно чуттєве пізнання, але воно не єдине джерело знань про світ, як вважали сенсуалісти, а початковий етап отримання цих знань, оскільки в чуттєвих образах фіксується переважно зовнішній аспект явища, пізнається окреме, а виявлення загального, проникнення в сутність явища досягається на наступному – переважно раціональному ступені пізнання.

Така загальна схема відображення дійсності у свідомості людини, у якій чуттєве і раціональне функціонують у внутрішній єдності, взаємодоповнюючи одне одного, хоча, як підкреслювалося раніше, специфіка і роль кожного з них простежується в ній наочно і переконливо.

Чуттєве і раціональне в інформаційному забезпеченні свідомості виступає у складі емпіричного і теоретичного, діалектичний взаємозв'язок яких проявляється й в механізмі пізнання, і які також задають йому відповідну характеристику.

Емпіричне – це такий рівень пізнання, який здійснюється переважно за допомогою органів чуття, а тому і зміст його результатів в основному отримується з досвіду, тобто безпосередньої взаємодії органів чуття з об'єктивною дійсністю. На емпіричному рівні об'єкт пізнання відображається переважно з боку ознак і властивостей, доступних чуттєвому сприйняттю. А теоретичне пізнання являє собою вищий ступінь відображення дійсності. З даними досвіду він пов'язаний опосередковано. В його процесі предмет пізнання розкривається не тільки з боку зовнішніх ознак, а й з боку внутрішніх властивостей, зв'язків і відносин, які недоступні чуттєвому сприйняттю і які виявляються лише мисленням.

Незважаючи на те, що поділ пізнання на емпіричне і теоретичне має глибокий смисл, не можна погодитися з думкою, що безпосередня мета емпіричних знань – забезпечити діяльність людини в тій чи іншій предметній сфері, а мета теоретичних – у виробленні знань емпіричного рівня економнішим і надійнішим способом на основі тих чи інших формальних перетворень без звернення до безпосереднього предметного середовища [497, с.11]. Іноді це обґрунтовується тим, що емпіричне пізнання зорієнтоване на предмети зовнішнього світу або їхні знакові аналоги, а теоретичне – на упорядкування внутрішнього змісту самого мислення [668, с.167]. Але ж є очевидним, що за такого підходу протиставляються рівні пізнання, функціонування яких здійснюється в діалектичній єдності, і може йтися лише про використання переважно емпіричних або переважно теоретичних способів отримання знань. Як зазначає М. Янков, часто пізнавальний цикл розгортається в межах обох або ж за домінуючої ролі одного з рівнів пізнання [698, с.258].

Тим більше не можна погодитися з тими, хто протиставляє не тільки рівні пізнання, а й емпіричне і теоретичне знання [497, с.417]. Адже знання є результатом відображення дійсності, і в цьому розумінні вони єдині. Саме тому щодо дійсності немає принципової відмінності між емпіричними і теоретичними знаннями, але вони відображають відносно різні її аспекти, різним чином і різною мірою.

В основу розмежування знань на цих два рівні покладено поділ дійсності на сутність і явище. Емпіричні знання в цьому випадку є відображенням дійсності на рівні явищ – з їхнього зовнішнього боку, а теоретичні – відображають глибинну сутність об’єктів та істотні зв'язки, що лежать в основі їхньої зміни і розвитку. А оскільки явище і сутність тісно взаємопов'язані, сутність з'являється, явище суттєве [357, с.227], то емпіричні та теоретичні знання не існують одні без одних.

Емпіричні методи пізнання – спостереження, вимірювання, експеримент, – які використовуються в щоденній науковій практиці, завжди здійснюються в межах певних теоретичних уявлень, що детермінують мету експериментальних процедур, забезпечують теоретичну базу для створення необхідних приладів та інструментів, впливають на зміст тих понять, у яких висловлюються їхні результати. Водночас експериментальні дані, які є складовою наукового знання, істотно впливають на формування і зміст наукових теорій, які хоча й можуть коригувати ці дані, але повністю без них обійтися не можуть ніколи, бо лише завдяки емпіричним пізнавальним процедурам наукова теорія стикується з дійсністю [87, с.417].

Чітку позицію щодо співвідношення емпіричного і теоретичного рівнів пізнання займав Л. Рубінштейн, який зазначав, що будь-яке теоретичне пізнання починається з констатації фактів, окремих випадків, з емпіричних даних, і ні з чого іншого воно починатися не може. Але якщо пізнання, не обмежуючись набором окремих випадків, заглиблюється в їхній аналіз, пов'язаний з абстракцією, і переходить до заснованого на них узагальнення, воно на певному рівні такого аналізу неодмінно переходить у пізнання теоретичне, яке дає нові знання про незалежну від неї реальну дійсність, що є недосяжною пізнанню, яке залишається на рівні емпіричних констатацій [515, с.154]. У цій схемі простежується і якісна відмінність обох рівнів пізнання, і генетична зумовленість переходу від емпіричного до теоретичного рівня, і синтетичний характер знань, який досягається, однак, не через розширення сфери досвіду, а саме за рахунок установлення внутрішніх істотних відносин і зв'язків у багатошаровій структурі об'єктивної дійсності.

    Якісна відмінність емпіричного і теоретичного рівнів пізнання дає змогу виділити відповідні рівні формування нового знання, які різняться аспектами спрямованості пізнавального процесу (пошуковий, дослідницький або оціночний), глибиною і повнотою охоплення об'єктивної дійсності, характером зв'язку з практикою, способом досягнення його результатів, а також ступенем узагальнення явищ, що визначає особливості пізнавальних функцій кожного із зазначених рівнів (констатація, опис, пояснення, передбачення).

Отже, емпіричний – це нижчий рівень пізнавального процесу. Він заснований на даних досвіду і спрямований на виявлення та опис фактів, накопичення первинної інформації про обۥєкт пізнання. У ньому переважає пошуковий аспект, а отже, він реалізується переважно за допомогою емпіричних методів. Він менше впорядкований і не вимагає абстрагування. Водночас, оскільки емпіричному рівню пізнання доступні в основному зовнішні зв'язки і відносини, то він не здатний відображати об'єкт в усій його глибині. Слід, однак, зазначити, що недостатня систематизація і впорядкованість емпіричного рівня пізнання береться до уваги виключно в межах його співвідношення з теоретичним, бо, наприклад, порівняно з побутовим він є науковою формою пізнання і являє собою відносно впорядковану систему пізнавальних дій емпіричного характеру.

Пізнавальними завданнями, що тут переважають, є: 1) установлення реальності досліджуваних об'єктів; 2) виявлення і класифікація фактів, що належать до предмета пізнання, їхніх якісних і кількісних ознак; 3) виявлення емпірично спостережуваних залежностей; 4) вивчення умов і сфери дії залежностей, сформульованих у вигляді закону або принципу, та тих теорій, з якими вони узгоджуються і на основі яких отримують пояснення; 6) розробка і використання точних способів опису фактів і залежностей.

    Теоретичний – це вищий рівень пізнавального процесу. Він являє собою процедуру виявлення, пояснення і узагальнення фактів, які на емпіричному рівні не сприймаються. З даними досвіду, практики він пов'язаний опосередковано. У ньому переважає дослідницький аспект. Він виходить за межі буденності і зовнішніх зв'язків. За допомогою системи спеціально розроблених теорій, методів, матеріальних засобів пізнання він дає можливість осягнути не тільки зовнішній прояв, а й сутність явища. Це вдається за рахунок того, що він підіймається над даними, отриманими з допомогою емпіричних засобів і активно використовує засоби абстрактного мислення і дослідження, у процесі якого виділяються істотні властивості або сторони об'єкта і виявляються об'єктивні закономірності, зв'язки та тенденції їхнього розвитку, недоступні для чуттєвого пізнання. Пізнавальними завданнями, що переважають на цьому рівні, є: 1) виявлення і вивчення конкретних причин, зв'язків, залежностей, взаємодій, процесів, які дають змогу пояснити факти; 2) абстрагування, вихід за межі безпосередньо спостережуваних характеристик, висування і обґрунтування гіпотез про ті причини, процеси або механізми, які дають можливість пояснити встановлені факти; 3) формулювання теоретичних висновків, які дають змогу проводити їхню емпіричну перевірку.

Водночас, теоретичне пізнання, базуючись на емпіричних даних у процесі осягнення їхньої сутності, та абстрагуючись від них, змушене повертатися на емпіричний рівень, оскільки саме він дає змогу зробити висновок про істинність або помилковість отриманих знань. Правда, слід зауважити, що теоретичне пізнання як вищий його рівень хоча й базується на емпіричному, але можливе й без нього.

Методологічні вимоги до теоретичного пізнання такі: 1) теоретичне пізнання хоча й може бути спрямованим і на абстрактні об'єкти, але вони мають бути реальними, тобто не повинно бути ”безпредметного” пізнання; 2) пізнавальний процес може бути успішним тільки за належного поєднання емпіричного і теоретичного рівнів пізнання; 3) у формулюванні та розв'язанні теоретичних пізнавальних завдань слід виходити з детерміністської концепції, яка орієнтує на те, що оскільки у світі існують взаємозалежності одних об'єктів та їхніх характеристик від інших, то завдання теоретичного пізнання, в остаточному підсумку, полягає в тому, щоб виявити і пояснити ці залежності та перевірити їх за допомогою емпіричних методів; 4) теоретичні пізнавальні завдання мають узгоджуватися з емпіричними, допускати контрольований перехід від теоретичних методів пізнання до емпіричних і навпаки; 5) у теоретичному пізнанні слід виходити з раніше отриманих знань, які існують у вигляді сформульованих понять, описів фактів, висновків, гіпотез, теорій, законів тощо.

Поряд з чуттєвим і раціональним слід розрізняти безпосереднє та опосередковане пізнання. В основі їхнього розмежування лежить характер взаємодії суб'єкта пізнання з його об'єктом. Так, при емпіричному, яке здійснюється переважно за допомогою органів чуття, йдеться про пізнання безпосереднє, але до істини можна приходити і за допомогою знань інших людей, і шляхом мислення, логічного розмірковування. Зокрема, ще Гегель зазначав, що доказування є опосередкованим пізнанням [357, с.139]. А оскільки обставини злочину пізнаються не безпосередньо, то іноді вважають, що слідчо-судове пізнання є тільки опосередкованим [627, с.25], з чим погодитися не можна, як не можна погодитись і з тим, що слідчий і суд можуть безпосередньо пізнавати подію злочину в цілому [338, с.11].

Адже слідчий чи суддя не можуть виступати суб'єктами безпосереднього пізнання злочину, оскільки ставши ними вони стають свідками і їхня участь у судочинстві в попередній процесуальній якості виключається. Водночас, по-перше, це не є перешкодою для безпосереднього пізнання ними окремих елементів обставин злочину (слідів, речових доказів, відомостей про них); по-друге, предмет доказування об'єктивною стороною злочину не вичерпується і окремі його обставини слідчим і судом також пізнаються безпосередньо (напр., щире розкаяння, явка з повинною, сприяння розкриттю злочину тощо); по-третє, слідчий і суд пізнають й обставини, які не належать до предмета доказування (напр., причини і умови, що сприяли скоєнню злочину), що також може здійснюватись ними безпосередньо. І хоча використання в пізнавальних процесах технічних засобів й розширює пізнавальні можливості, але визнавати пізнання з їх використанням пізнанням безпосереднім [184, с.83] неправильно, оскільки й за таких умов обставини злочину пізнаються не безпосередньо, а шляхом використання їх відображень. Отже, незважаючи на переважний характер опосередкованого пізнання у сфері судочинства, тут використовується й пізнання безпосереднє.

У процесі предметно-практичної діяльності людини пізнання здійснюється у формі побутового або наукового. Межа між ними відносна, умовна, історично зумовлена й рухлива, однак способи і засоби досягнення знань, можливості проникнення в сутність явищ, критерії істинності отриманих знань у кожному з них значно різняться, що й свідчить про їхню якісну відмінність.

Характерними рисами побутового пізнання є те, що воно нерозривно пов'язане з практичною діяльністю і підпорядковане розв'язанню побутових завдань. Воно не цілеспрямоване і не систематизоване, а тому не являє собою системи однозначних правил, які виконують евристичну функцію, а виступає в вигляді сукупності уявлень, суджень, оцінок які спираються на практичний досвід, здоровий глузд. А оскільки практичне пізнання не систематичне і не методичне, воно спирається на зовнішній прояв обۥєктів, і, як наслідок, не може осягнути їхні внутрішні закономірності, зв'язки і відношення, то й надійність його результатів невелика. Саме необхідність систематизації та удосконалення пізнавальних прийомів, формування на їх основі певної системи правил, спрямованих на досягнення пізнавальної мети, й зумовила становлення наукового пізнання [169, с.200]. Водночас наукове пізнання не є простим продовженням побутового [516, с.8].

Наукове пізнання є цілеспрямованим, послідовним, і систематичним, а його результати виступають у вигляді системи понять, законів, теорій [97, с.50–58]. Надійність і контрольованість знань, отриманих в його процесі, забезпечується за допомогою науково-технічних засобів, які включають систему принципів, законів, методів, правил і технічних засобів, використання яких хоча й не гарантує досягнення істини, але дає змогу цілеспрямованіше і глибше проникати в сутність явищ, робить пізнання методичнішим і раціональнішим, дає змогу одержати надійніші результати. Саме тому якщо йдеться про знання, що дає об'єктивну істину в доказовій формі, то таким є лише наукове знання [260, с.204].

Наукове пізнання проявляється й в прикладних сферах діяльності, зокрема, у судочинстві, особливістю якого є те, що воно здійснюється в межах правовідносин, а отже, – хто його може здійснювати, що може бути його об'єктами, у якій формі воно має відбуватися, визначено законом. Саме тому знання, що отримує суд: 1) формуються за визначеною законом процедурою; 2) його суб'єкти, спираючись на гносеологічні принципи та спеціальні юридичні знання, свідомо намагаються отримати лише істинні і достовірні (доведені) результати; 3) ці результати мають бути не тільки обґрунтовані, а й документально підтверджені; 4) при розв'язанні поставленого гносеологічного завдання тут цілеспрямовано використовуються спеціальні засоби формування знань; 5) отримані висновки використовуються не в особистих цілях, а для суспільних потреб [232, с.7]. Отже, пізнання у сфері судочинства є одним із видів прикладного наукового пізнання.