Geum.ru

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Вид материалаДокументы

Содержание


1.4. Характеристика окремих елементів когнітивної діяльності
Концентрація уваги
Стійкість уваги
Другим етапом
Третій етап
На четвертому, заключному етапі
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

1.4. Характеристика окремих елементів когнітивної діяльності

та їх вплив на формування судових показань


Отримання інформації суб’єктом пізнання відбувається за допомогою таких когнітивних механізмів, як: увага, відчуття, сприйняття, уявлення, пам'ять, мислення і уява, а отже особливості їхнього функціонування істотно впливають на розв’язання будь-яких пізнавальних завдань, а в тому числі і на формування судових показань та отримання судових доказів.

Увага є однією з властивостей психічної діяльності, яка полягає у вибірковій спрямованості та зосередженості свідомості на окремих об'єктах. Вибіркова спрямованість свідомості – це відбір істотних у даний момент впливів, а зосередженість – це абстрагування від побічних подразників. Вибіркова орієнтація свідомості підвищує її ефективність завдяки гальмуванню всіх інших конкуруючих процесів та абстрагуванню від зовнішніх впливів. Фізіологічними механізмами уваги є природжений орієнтувальний рефлекс і функціонування ділянки оптимального збудження (домінанти), завдяки яким у певній ділянці кори мозку створюються умови для найбільш точного і повного відображення того, що особливо значиме в даний момент, та блокується відображення всього іншого. Тобто, в процесі пізнання мозок виділяє з навколишнього середовища окремий подразник, а функціонування орієнтувального рефлексу сприяє відповідному настроюванню аналізаторів, підвищенню їхньої чутливості та загальній активізації діяльності мозку.

Факторами, що зумовлюють особливості уваги, є: тип вищої нервової системи, рівень психічного розвитку, умови поточної діяльності, поточний психічний стан, а також установки людини, її готовність і схильність щодо певних дій, які загострюють чутливість аналізаторів і рівень усіх психічних процесів.

Розрізняють такі властивості уваги, як: спрямованість, активність, обсяг, розподіленість, зосередженість, інтенсивність, стійкість, переключуваність.

При характеристиці уваги її класифікують за різними підставами. Так, залежно від того, наскільки увага контролюється свідомістю, розрізняють підсвідому (мимовільну) та свідому (цілеспрямовану) увагу, яка відзначається цілеспрямованим вичлененням значущої інформації завдяки абстрагуванню від фонових впливів (”інформаційних шумів”), які її супроводжують.

Залежно від спрямованості розрізняють зовнішньо спрямовану та внутрішньо спрямовану увагу.

Залежно від кількості об'єктів, які можуть одночасно усвідомлюватися з однаковою мірою ясності, розрізняють широту (обсяг) уваги. Відомо, що людина одночасно охоплює увагою лише 4–5 обۥєктів, щонеобхідно враховувати, наприклад, при допиті. Обсяг уваги залежить від професійної діяльності, досвіду, рівня психічного розвитку. Він збільшується, якщо об'єкти згруповані, систематизовані. Причому обсяг уваги менший обсягу усвідомлення, бо поряд з чітким відображенням певних об'єктів у свідомості в кожний момент відбувається і нечітке усвідомлення багатьох інших об'єктів.

Залежно від можливості свідомо спрямувати діяльність на одночасне виконання декількох дій розрізняють розподіленість уваги, яка залежить від досвіду, навичок і вмінь. Так, досвідчений слідчий, проводячи обшук, одночасно обстежує приміщення, підтримує контакт з обшукуваним, спостерігає за змінами в його психічному стані, робить припущення про найвірогідніші місця приховування об'єктів тощо, а початківець усього цього охопити не в змозі.

Концентрація уваги – це міра зосередженості (інтенсивність спрямованості) свідомості на одному об'єкті.

Переключуваність уваги – це швидкість цілеспрямованої зміни об'єктів психічного сприйняття. Вона залежить від типу та індивідуальних особливостей вищої нервової діяльності – врівноваженості й рухливості нервових процесів, що має враховуватися при професійному відборі.

Стійкість уваги – це тривалість зосередженості психічних процесів на одному об'єкті. Вона залежить від значущості об'єкта, від характеру дій з ним і від індивідуальних особливостей людини.

Отже, організованість свідомості насамперед проявляється в уважності, тобто ступені ясності усвідомлення певних об'єктів. Високий рівень уважності – ознака організованості свідомості, а низький – її дезорганізованості.

Розрізняють непатологічні та патологічні прояви дезорганізації свідомості. Непатологічними її проявами є неуважність, перевтома, апатія (байдужість), гнів, страх, стрес, фрустрація та фізіологічний афект, а патологічними – патологічний афект і патологічні стани психіки.

Неуважність – це стан психіки, який відзначається відсутність зосередженості уваги і може виникнути в результаті швидкої зміни впливів, коли людина не має можливості зосередитись на кожному з них окремо, впливу одноманітних, монотонних, малозначущих подразників, незадоволеності своєю поточною діяльністю, нерозумінням того, що сприймається тощо.

Рівень уваги залежить і від тривалості діяльності, яка зумовлює втому, тобто стан, який відзначається зниженням здатності продовжувати роботу. Розрізняють такі види втоми, як: а) сенсорна, тобто зниження чутливості органу чуття внаслідок тривалого реагування на його стимуляцію; б) нервова, яка являє собою підвищення порогу чутливості нервових волокон, що виникає внаслідок попередньої нервової активності; в) м'язова, тобто зниження здатності м'язової тканини скорочуватися внаслідок метаболічних відходів, таких як молочна кислота; г) емоційна, яка являє собою загальний ослаблений стан, що виникає в результаті сильних конфліктів, фрустрації, тривоги тощо; г) розумова, яка настає внаслідок тривалої розумової концентрації або нудьги [60, с.405].

Втома може переростати у перевтому, тобто нейрофізіологічне виснаження, яке спочатку виявляється в дифузній іррадіації процесу збудження та в порушенні диференціювального гальмування і зумовлює нездатність до тонкого аналізу, розрізнення, а згодом – й загальне охоронне гальмування (сонний стан). Перевтома проявляється на таких рівнях, як: поведінковий – зниження продуктивності праці, сповільнення швидкості й точності рухів; фізіологічний – утруднення вироблення умовних зв'язків, підвищення інерційності в динаміці нервових процесів; психічний – зниження чутливості, уваги, пам'яті, інтелектуальних процесів тощо [553, с.880].

Апатія – це стан байдужості до зовнішніх впливів, що супроводжується фізичною та емоційною пасивністю, ослабленням спонукань та інтересів. Може виникати в результаті нервового перенапруження, в умовах сенсорного голоду, а іноді є наслідком розладу психіки, тривалого соматичного захворювання.

Гнів – це специфічна реакція людини на відчуття фізичної чи психологічної перешкоди для досягнення її мети. Найчастіше причиною гніву стають нанесена образа, відчуття фізичної чи психологічної несвободи або несправедливості. Але гнів можуть зумовлювати й самозвинувачення, самозасудження, печаль, журба, ненависть, ворожість, бажання помсти, агресивність тощо [175, с.27].

Хоч індивідуальний прояв гніву може значно варіювати, типовими його зовнішніми проявами є зсування м'язів лоба всередину і вниз, унаслідок чого створюється похмурий і погрозливий вигляд очей, які фіксуються на об'єкті гніву. Губи розкриваються й відтягуються назад, набуваючи прямокутної форми і оголяючи стиснуті зуби. А коли гнів приховується, то губи стискаються, приховуючи оскал зубів. При гніві кров ”кипить”, лице горить, м'язи напружені, обличчя червоніє. Людина відчуває свою силу та сміливість і прагне напасти на джерело гніву, а тому й займає позу нападу. Чим сильніший гнів, тим сильнішою й енергійнішою відчуває себе особа і тим більше вона відчуває потребу у фізичній дії. У люті мобілізація енергії стає такою, що людина відчуває, що вона вибухне, якщо свій гнів не проявить. Гнів зумовлює таку напруженість, яка за інтенсивністю поступається лише тій, що виникає в умовах страху, водночас гнів зумовлює значно вищий рівень упевненості в собі, оскільки гнів пригнічує страх [202, с.291–295].

Страх – це безумовно-рефлекторна емоційна реакція на реальну або передбачувану загрозу біологічному або соціальному існуванню індивіда, що виявляється в різкій зміні життєдіяльності його організму. Залежно від характеру такої загрози страх може набувати таких форм, як: побоювання, переляк, жах.

Страх виник як інстинктивне передчуття небезпеки, і якщо її джерело не усвідомлене, то виникає стан тривоги. Тобто, страх – це емоційна реакція на конкретну, реальну загрозу. Як зазначав С. Рубінштейн, людині може бути тривожно взагалі, але бояться люди завжди чогось [513, с.167]. На думку К. Ізарда, страх є найбільш небезпечною з усіх емоцій. І тварина, і людина можуть бути налякані буквально до смерті. Але страх може виконувати й позитивні функції, зокрема, бути попереджувальним сигналом і змінювати напрям поведінки, включаючи ”пошук допомоги” та колективного захисту [202, с.313].

Вырезано.

Для доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта

Поділ у логіці – це групування понять з погляду їхнього обсягу, розкладання родового поняття на його складові (видові поняття). Ознака, на основі якої відбувається поділ (часто їх може бути декілька), називається підставою поділу. Якщо члени поділу піддаються подальшому поділу, виникають вторинні поділи. Якщо в основу поділу покладено всі можливі ознаки, то ми маємо справу з класифікацією. Перебільшення методу поділу веде до схематизації.

Правильний поділ повинен бути вичерпним, його підстава має залишатися незмінною, його члени мають виключати один одного, він має бути в міру можливості безперервним, без стрибків.

Узагальнення (від лат. generalisatio) – це прийом, протилежний до поділу, відмежуванню, розчленуванню і є мисленнєвим переходом від окремих фактів до загальних (індуктивне узагальнення), від однієї думки – до іншої – загальної (логічне узагальнення) [638, с.311]. Схема процесу узагальнення: одиничне поняття, узагальнене поняття, судження, закон науки, теорія.

Отже, узагальненість мислення є загальною його властивістю, і водночас воно є центральною мисленнєвою операцією.

Узагальнення може здійснюватися на двох рівнях. Елементарний його рівень являє собою поєднання подібних предметів за зовнішніми ознаками і називається генералізацією. Але істинною пізнавальною цінністю є узагальнення другого, вищого рівня, коли в групі предметів і явищ виділяються істотні загальні ознаки.

Мислення рухається від фактів до узагальнення і від узагальнення – до фактів, завдяки чому людина передбачає майбутнє, орієнтується в конкретному.

Узагальнення починає виникати вже при утворенні уявлень, але в повній формі воно втілюється в понятті. При оволодінні поняттями ми абстрагуємося від усіх випадкових ознак і властивостей об'єктів і виділяємо лише ті з них, які є суттєвими для даної групи об'єктів. Отже, узагальнення – це основна мисленнєва операція, яка розкриває сутність явищ. Завдяки узагальненням дійсність відображається в чистому вигляді, без випадкових нашарувань. Правильне узагальнення сприяє розумінню явищ, воно звільняє знання від обмежень чуттєвої конкретності і дає можливість використовувати їх у новій ситуації.

Узагальнення базуються на порівнянні, протиставленні суттєвого випадковому. Але воно можливе завдяки абстрагуванню (від лат. abstractio – абстрагування), яке являє собою розчленування об'єктів і виділення у них окремих істотних у певному відношенні сторін. Воно полягає в переході від чуттєвого відображення до виділення окремих зв'язків і відношень. Абстрагування пов'язано з мисленим перегрупуванням реальних елементів та їхніх зв'язків. Діапазон абстрагуючої діяльності людини дуже широкий – від конкретно образних понять (”стіл”) до наукових абстракцій (”вартість”, ”психіка”, ”матерія” тощо). Отже, абстрагування – це одна з основних операцій мислення, при якій думка щось відволікає від безпосередньо даного уявлення і зберігає для себе певну його частку, щоб використати її на наступних етапах мислення (напр., з уявлення про людину в цілому упускається неістотне для визначення основи її сутності). А у вузькому – слово ”абстракція” означає процес мислення, за якого ми абстрагуємося від одиничного, випадкового, неістотного і виділяємо загальне, необхідне, істотне, щоб досягти науково об'єктивного пізнання. Абстракція є засобом утворення понять [638, с.8].

Усі абстракції – це поняття. Перехід від чуттєвого до абстрактного пов'язаний із втратою безпосередньої діяльності й проникненням у сутність явищ. Здатність до абстрагуючої діяльності лежить в основі уяви і передбачення.

У процесі абстракції людина абстрагується від конкретного, щоб пізнати той чи інший бік його сутності. Але метою пізнання є практика, тому на вищому етапі пізнання відбувається сходження від абстрактного до конкретного. Проте конкретизацію не слід розуміти лише як окремий приклад до загального положення. Конкретизація – це пізнання та теоретичне відтворення цілісного об'єкта у всіх суттєвих його взаємозв'язках. Адже мислення, виходячи з живого споглядання, від конкретного, даного нам у чуттєвому досвіді, переходить до абстрактного, утворюються поняття, і тільки потім здійснюється сходження до конкретного, коли окремі аспекти об'єкта осмислюються на основі знань, що дає підстави розрізняти чуттєву конкретність і мислену конкретність. Знання конкретного базується на попередній абстрагуючій діяльності. Для того щоб повніше охопити конкретне, необхідний відхід від нього, абстрагування від одних його аспектів для пізнання інших і тільки на базі результатів абстрагуючої діяльності починається процес конструювання цілого. Отже, абстрагування і конкретизація – це не самостійні мисленнєві операції, а взаємопов'язані процеси розвитку пізнання.

Класифікація (від лат. classis – розряд, клас) – систематичний поділ і впорядкування об'єктів, об'єднання їх у групи на основі їхніх загальних ознак (види, роди, класи). Базується на порівнянні та узагальненні. А систематизація – це групування предметів з виділенням дрібніших підгруп, видів і розрядів, виділення частин у цілому, виявлення взаємовідносин між ними. Підставою для класифікації і систематизації мають бути ознаки, суттєві для даних предметів та конкретного дослідження, тому систематизація може будуватися й на малосуттєвих ознаках самого обۥєкта, але важливих для конкретного дослідження.

Мислення проявляється в таких формах, як: судження, умовиводи, поняття, гіпотези, аргументація (доведення і спростування).

Судження – форма мислення, у якій відображаються зв'язки предметів, їхніх ознак або відношення між предметами. У судженні проявляється результат руху мислення від окремого до загального, від явища до суті. З практичного погляду, судження містить відповідь на певне запитання. Але судження можуть бути істинними – такими, що адекватно відтворюють дійсність, або помилковими – такими, що суперечать дійсності. У судженні розрізняють суб'єкт (предмет, про який щось стверджується або заперечується) і предикат (те, що стверджується або заперечується). Основну інформацію несе в собі предикат. Так, у судженні ”закон не має зворотної сили” предикатом є: ”не має зворотної сили”. У цій частині судження міститься нове знання. Судження висловлюється реченням, але ототожнювати їх не слід, оскільки існують неповні речення (типу ”прийшов”, ”сів”), які містять тільки предикат судження, а суб'єкт мається на увазі, виходячи із загальної ситуації (напр., люди, що чекають потяга, як правило, кажуть ”йде”, і всі розуміють, чого це стосується). Речення поза контекстом може неадекватно відображати смисл судження. У ньому можуть не збігатися підмет із суб'єктом судження. Так, у реченні ”Я його не бив” (з наголосом на підмет), підметом є "Я". Якщо ж наголос перенести, то вони міняються місцями.

У судженні висловлюються не тільки знання про предмет, а й ставлення людини до цього знання, різний ступінь її впевненості в його істинності (напр., у проблематичних судженнях типу – ”можливо і не скоїв злочину”).

Якщо істинність судження викликає сумнів, мислення набуває форми міркування. Як наслідок, при розгляді суджень важливе місце посідає проблема їхньої істинності. Судження є істинним, якщо в ньому мислено пов'язано те, що пов'язано в самій дійсності, або роз'єднано те, що роз'єднано в самій дійсності, і саме так, як це пов'язано або роз'єднано в дійсності, в іншому випадку судження буде неправильним. Процес зіставлення знань, висловлених у формі суджень, з даними досвіду, та з іншими судженнями, приводить до умовиводів, які являють собою форму мислення або логічну дію, у результаті якої з одного або декількох відомих і певним чином пов'язаних суджень з'являється нове судження, у якому міститься нове знання [249, с.623].

Отже, умовивід – це формально-логічний прийом, що полягає в мисленнєвому виведенні з кількох суджень іншого судження – висновку. Найпростіший умовивід складається з двох посилань і висновку. Такий умовивід називається силогізмом. Умовивід, що складається більше ніж з двох посилань, має бути розділений на кілька силогізмів. Найпоширенішими видами умовиводів є індуктивні, дедуктивні, традуктивні та гіпотетичні.

Висновок з окремих суджень є індуктивним умовиводом. Так, на підставі того, що всі відомі випадки скоєння злочинів відображались у навколишньому середовищі у вигляді слідів злочину, робимо загальний висновок, що злочини не скоюються безслідно. Умовивід від загального положення до окремого випадку є дедуктивним. Наприклад, виходячи з наведеного загального положення, ми, маючи справу з конкретним випадком злочину, робимо висновок, що й у цьому випадку обов'язково повинні бути його сліди. Отже, індуктивними називаються такі умовиводи, у яких з окремих суджень робиться загальний висновок, а дедуктивними – у яких із загальних суджень робляться окремі висновки.

Умовиводи взаємопов'язані – індукція перевіряється дедукцією, а дедукція базується на раніше здійсненій індукції. Ці умовиводи часто використовуються у сфері судочинства, насамперед у процесі ідентифікаційних досліджень. Так, на основі відомих ознак певного роду чи виду об'єктів за правилами дедукції робиться висновок про належність конкретного об'єкта до зазначеної групи і визначається його групова належність. А на основі індуктивних умовиводів обґрунтовується висновок про індивідуальну тотожність.

Умовиводи, у яких окремий висновок робиться з окремих суджень або загальний висновок із загальних суджень, називаються традуктивними. Одним з різновидів такого умовиводу є аналогія (від грец. аnalogia – подібність, схожість), тобто умовивід, у якому на підставі подібності двох предметів робиться висновок, якщо вони подібні в одних ознаках, то подібні й в інших. Причому окремий висновок тут може робитися з окремих суджень, а загальний висновок – із загальних суджень. Якщо в дедуктивних умовиводах знання рухаються від загального до окремого, а в індуктивних – від окремого до загального, то в аналогії відбувається перехід знань від окремого до окремого або від загального до загального. Прикладом умовиводу за аналогією є висування версії за аналогією з іншим подібним випадком. Але слід мати на увазі, що висновок, зроблений за аналогією, сам по собі достовірного знання на дає, має ймовірний характер і потребує перевірки.

Розрізняють атрибутивну та пропорційну аналогію. В атрибутивній аналогії те, що є основою подібності об'єктів, переноситься з першого члена аналогії на інший (коли, напр., за аналогією з людським тілом вчинки людини також розглядають як ”здорові”). А в пропорційній аналогії кожен із членів аналогії містить щось, у чому він водночас подібний і неподібний в іншому [634, с.20].

Оскільки предмети можуть уподібнюватися один одному як за своїми ознаками (властивостями), так і за відношеннями між ними, то аналогії відповідно поділяються на аналогії властивостей та аналогії відношень.

Оскільки порівнювати можна тільки подібні речі, то подібність відіграє головну роль у процесі пізнання. Рух від пізнаного до непізнаного можливий лише в тому випадку, якщо між тим та іншим є щось, що є подібним пізнаному і тим самим частково вже впізнано, розпізнано [638, с.348]. Подібними є об'єкти, у яких є декілька однакових ознак, а однаковими – якщо збігаються всі їхні ознаки.

Гіпотетичний умовивід являє собою обґрунтоване і несуперечливе науково встановленим даним припущення про причину, що зумовлює певний факт, явище. У судочинстві такий різновид умовиводів називається версією.

Отже, у мисленні моделюються властивості і взаємозв'язки між явищами, які висловлюються у формі суджень, умовиводів і понять. А оскільки, як зазначав Гегель, явище, не введене в систему знаків, ніщо, то знаряддям мислення є слова, змістом яких є поняття, тобто форма мислення, у якій відображаються істотні властивості однорідної групи предметів або явищ.

Таким чином, у процесі історичного розвитку люди виробили велику кількість форм комунікації і передання досвіду, без яких було б немислимо їхнє існування. Такими формами комунікації стали створювані людьми матеріальні та духовні цінності (досвід, мова, знання) у кожному з яких втілено і історичний досвід людства, і ті розумові здібності, які в цьому досвіді сформувалися. Як наслідок, для людини продукти її праці є водночас і поняттями, тобто результатом її розуміння і способом фіксації, тобто матеріалізації її розуміння.

У понятті розрізняють обсяг і зміст. Обсяг поняття – це сукупність усіх об'єктів, що входять у дане поняття. А зміст поняття – це знання про ці предмети.

Застосовуючи поняття, ми відповідаємо на запитання: що це таке? Тому знання – це система понять. Кожен мисленнєвий акт базується на знаннях, поняттях і приводить до нових знань, до виведення нових понять.

Поняття як узагальнення формується на певній чуттєвій базі, але саме воно є результатом абстрагування, і не має наочної форми (напр., поняття "кількість" не уявляється у вигляді певного образу). Водночас багато понять піддаються образній конкретизації, вони пов'язані з уявленнями. Як наслідок, знання є формальними, коли людина не може конкретизувати поняття наочно. Це, звичайно, стосується тільки тих понять, у яких мислиться предмет (конкретне поняття) і не належить до тих понять, у яких мисляться властивості предметів або відношення між ними (абстрактні поняття).

Кожне поняття перебуває в певному відношенні та зв'язку з іншими поняттями, які виникають й існують лише в певному зв'язку у вигляді суджень. Отже, висловлюючись про об'єкт у його зв'язках і відношеннях, людина застосовує судження, які є формою думки, у якій стверджується або заперечується щось стосовно предметів і явищ, їхніх властивостей, зв'язків і відношень, і які відзначаються властивістю висловлювати або істину, або неправду [249, с.574].

Отже, мислити – це насамперед висловлювати усно, письмово або в умі судження, тобто судити про речі, явища та їхні властивості. Усі думки, що виникають у процесі пізнання являють собою судження, які, будучи висловленими усно або письмово, виступають у формі речень.

Як форма мислення судження тісно пов'язані з поняттями. Цей зв'язок проявляється в тому, що поняття неодмінно входять до складу кожного судження, вони формулюються тільки за допомогою суджень, їх зміст можна розкрити тільки за допомогою суджень. Водночас, при визначенні понять увага акцентується на різних їх аспектах, зокрема, що це: уявлення того, що є загальним для багатьох предметів; уявлення, яке містить істотні ознаки предмета; уявлення певного, ясного, постійного, загальновстановленого значення; фіксоване значення слова [644, с.147]; термін, значення якого встановлюється за допомогою визначення (який виводиться, створюється визначенням) [189, с.35].

У цих визначеннях частково підкреслюються окремі характерні риси поняття, але, з одного боку, вони є неповними, а з іншого – у багатьох аспектах неправильні. Адже одні розуміють поняття як ідею, інші – що ”поняття має тільки значення слова”. Помилковим є й ототожнення поняття з уявленням. Адже уявлення має емпіричний характер, а поняття – абстрактний. Речення є певним зв'язком слів, тобто мовною формою судження, а судження є зв'язком понять. В історичному аспекті уявлення виникає раніше, ніж поняття. Адже тварина сприймала дійсність майже виключно через відчуття тобто – першу сигнальну систему. Але слово створило другу сигнальну систему – мову, яка стала сигналом перших сигналів [447, с.335–336] і яка дає змогу, абстрагуючись від дійсності, допускати узагальнення, які стають можливими лише на рівні вищого мислення, в ході якого спочатку набувається досвід, а в підсумку створюється і наука, як знаряддя вищого орієнтування людини в навколишньому світі і в собі самій [447, с.490].

Отже, уявлення, а на їхній основі аналіз і синтез у діяльності системи мозку виступають уже в межах першої сигнальної системи. А узагальнення, поняття є результатом діяльності лише мозку людини. Таким чином, відчуття і уявлення є сигналами першого ступеня, а поняття – сигналами другого ступеня. Відчуття і уявлення – це те, що є спільним у людини і тварини, а поняття – це те, що є лише у людини і пов'язано з мовою, із сигнальною системою мовного висловлювання. Причому чим вище поняття, тим більше воно відділяється від уявлення, тим більше виступає на перший план якісна відмінність між уявленням і поняттям.

Поняття формуються на основі узагальнення істотних ознак (від лат. ”nota”) обۥєктів, якими є ті їхні властивості й риси, якими вони відрізняються від інших. Тобто, поняття охоплює не всі ознаки обۥєкта, а лише найважливіші з них.

Істотні властивості, ознаки предметів проявляються в ознаках понять. У логіці істотним називають те, без чого не може існувати певний предмет, явище, процес тощо як саме цей предмет, це явище. Саме на правильному виділенні істотних ознак та їхньому зв'язку базується визначення поняття.

Сукупність (комплекс) первинних і необхідних головних рис об'єкта є його сутністю, змістом, під яким у логіці мають на увазі з'єднання істотних ознак предмета або декількох предметів, які належать до одного класу. Отже, зміст поняття – це комплекс його ознак, пов'язаних між собою у відомій впорядкованій формі. Але зміст поняття ще не визначає, які предмети можна підвести під це поняття. У логіці відношення поняття і відповідних предметів називається обсягом поняття. Обсяги понять досить відмінні: від поняття, що охоплює тільки один предмет, до понять необмеженого обсягу. Наприклад, Україна – індивідуальне поняття, вона одна. А поняття ”буття” за своїм обсягом необмежене, точніше, його єдине обмеження являє собою поняття ”небуття”.

Отже, поняття відрізняються одне від одного й за обсягом. На цьому базується загальновизнане в логіці визначення відношення понять одне до одного. Так, обсяг поняття ”людина” більший, ніж обсяг поняття ”громадянин”, обсяг поняття ”правопорушення” більший, ніж обсяг поняття ”злочин”. Щоб правильно застосовувати поняття, потрібно знати відмінні риси (зміст) і обсяг поняття. При цьому слід брати до уваги, що як зміст поняття, так і його обсяг не є незмінними. Тобто, зміст поняття має конкретно-історичний характер.

Установити обсяг поняття важливо тоді, коли йдеться про визначення відношення різних понять до їхнього обсягу, і це відношення визначається неправильно. Такі помилки на практиці можуть стати джерелом небезпеки. Про що свідчить поговірка: ”Не все те золото, що блищить”. Не випадково слідчий, здійснюючи пізнавальну діяльність у процесі розслідування, повинен виконувати лише фактофіксуючу функцію, а вивідні знання він має отримувати лише в результаті спеціальних досліджень – експертизи.

Щодо співвідношення обсягу та змісту поняття, то згідно з одним із найвідоміших положень формальної логіки зміст і обсяг поняття перебувають одне до одного в оберненому відношенні. Наприклад, обсяг поняття ”жива істота” більший, ніж обсяг поняття ”тварина”. Але поняття ”тварина” відзначається більшою кількістю ознак, його зміст багатший. Таким чином, чим ширший зміст поняття (сукупність ознак), тим вужчий його обсяг, і навпаки.

При характеристиці понять використовується метод класифікації. Так, з класифікацій на основі обсягу поняття найвідомішою є класифікація за родом (genus) і видом (species) перенесеними із зоології і ботаніки в логіку. Однак логічне значення роду і виду не є тотожним з біологічним значенням понять. Поняття, обсяг якого більший, ніж обсяг іншого, підпорядкованого поняття, ми називаємо ширшим поняттям і в його відношенні поняттю (поняттям) вужчого обсягу з родовим поняттям. А останнє в його відношенні до поняття ширшого обсягу – видовим поняттям. Із цього стає зрозумілим, що логічне значення поділу понять на родові й видові є відносним. Тобто одне й те ж поняття щодо інших може фігурувати в одному випадку як родове, а в іншому – як видове, оскільки його обсяг стосовно загальнішого поняття може бути вужчим, але одночасно щодо обсягу інших понять – ширшим. Саме тому іноді пропонується в логіці рід і вид замінити поняттям класу і його підрозділів: вищі й нижчі класи, підкласи, типи [638, с.167].

Залежно від обсягу розрізняють індивідуальні поняття, які стосуються окремого об'єкта, наприклад, ”Україна”, та загальні, які стосуються кількох об'єктів, наприклад, ”країни”.

    Поняття є переходом від окремого до загального і від загального до окремого, тому щоб розуміти їх сутність, потрібно розглядати окремі поняття не самі по собі – у цьому полягає формально-логічний підхід, а в сукупності, у русі. При цьому слід враховувати, що в процесі утворення понять їхній рух відбувається у двох напрямах: від окремих сприйнять і уявлень – до найпростіших понять і від них шляхом подальшої абстракції – до вищих, загальніших понять; від загальних і абстрактних понять – до диференційованих, які охоплюють окреме або принаймні все більше наближаються до нього, що називається понятійною диференціацією.

Залежно від змісту розрізняють конкретні поняття, які відображають сукупність ознак або окремі ознаки окремих предметів – книга, закон та абстрактні поняття, які утворюються таким чином, що ми, виділяючи окремі властивості конкретних предметів, відділяємо їх від інших характерних для предметів властивостей і розглядаємо цю одну властивість як предмет – доброта, хоробрість, хвороба. Висловлення абстрактних понять у мові здійснюється завдяки тому, що з іменника утворюється прикметник (дерево – дерев'яний).

При характеристиці понять принциповою є й проблема їх відношення, згідно з чим розрізняють: тотожні поняття; підпорядковувані і підпорядковуючі; підпорядковані (координовані); сумісні і несумісні; порівнювані і непорівнювані. Тотожними є поняття, обсяг яких збігається. Але тотожність не є відношенням обсягів двох понять. Йдеться або про різну назву, або про різне висловлення в мові одного й того ж поняття (напр., ”Київ” і ”столиця України”, або про те, що поняття, які вважаються різними, є по суті одним і тим же поняттям (напр., ”принципи” і ”засади”). Поняття порівняно з іншими, які входять до його обсягу, є підпорядковуючим поняттям, а останні – підпорядкованими, наприклад, ”людина” і ”громадянин. Слід враховувати, що різні неоднорідні поняття не можуть підпорядковувати і підпорядковуватись одне одному. Іноді різнорідні поняття тлумачаться як однорідні і через це їх плутають, напр., ”держава” і ”країна”.

Розрізняють позитивні і негативні поняття: уважний – неуважний, красивий – некрасивий. Негативні поняття є завжди поняттями відношення, віднесеними до відповідних позитивних понять, наприклад поняття: ”незалежність” означає те ж саме, що й поняття ”не залежність”.

Центральним питанням діалектичної логіки, на відміну від формальної логіки, є питання про відношення поняття до дійсності, про поняття як засіб пізнання, його гносеологічної оцінки. Але з цього приводу висловлені різні погляди. Так з позицій ірраціоналізму розум, тобто поняття і абстракція взагалі, не дає правильної картини дійсності, а спотворює її, а з позицій абстрактного раціоналізму, навпаки, – тільки поняття здатне відтворити суть дійсності.

І хоч дійсність завжди більше ніж знання про неї, правильне застосування абстракції дає можливість проникнути в дійсність глибше, ніж цього можна досягти за допомогою тільки відчуттів та уявлень. Водночас, при використанні понятійного мислення можливе й самовіддалення, яке не наближає до дійсності, тобто коли воно стає самоціллю, перетворюється в схоластику.

Слід враховувати й те, що хоч поняття і мають конкретно-історичний характер, вони до певної міри є незмінними, нерухомими, а дійсність, навпаки, перебуває в русі, як наслідок понятійне мислення недосконало відображає рух, живу дійсність. Водночас очевидно, що шлях мисленого відображення природи через поняття дедалі більше наближається до адекватного відображення дійсності. Саме тому одним із положень теорії відображення є те, що якщо дійсність є рух, процес, зміна, розвиток, то поняття, які її відображають, мають також відзначатися рухливістю, гнучкістю. Не випадково Гегель відзначав, що діалектика є ”чистим рухом думки в поняттях”. Саме тому в філософії підкреслюється, що аналіз понять, вивчення їх, мистецтво оперувати ними, завжди вимагає вивчення руху понять, їх взаємозв'язку та взаємопереходів.

От тому поняття ніколи не залишаються незмінними, вони поглиблюються і розширюються. Як людство в цілому, так і окрема людина постійно розширюють і поглиблюють свої знання, тобто розкривають дедалі нові ознаки об'єктів і включають їх до відповідних понять. Чим суттєвіші ознаки предмета відображені в понятті, тим ефективніше організовується діяльність людини. Водночас в понятті слід розрізняти відносно постійний та конкретно-історичний моменти. Саме тому функція науки, мистецтво оперування поняттями полягає в тому, щоб їх постійно збагачувати, розвивати, відшліфовувати, робити більш гнучкими, зберігаючи їхні відносно постійні елементи.

У розвитку понять важливою є й інша закономірність, у якій виражається закономірність розвитку дійсності, і яка зумовлює не лише збагачення понять новими елементами, а й заміну попередніх, застарілих понять новими. Серед великої кількості понять розрізняють ті, які мають основоположне та найзагальніше значення. Такі поняття Арістотель називав категоріями.

Визначенням поняття є дефініція. При цьому постає проблема ясності понять. У логіці поняття вважається зрозумілим, якщо повністю відомий його зміст. Але зміст поняття відомий завдяки даним найближчого роду, до якого належить поняття, і специфічної відмінності, характерної для поняття. На підставі цього в дефініції вказуються найближчий рід (genus proximum) і характерна для поняття видова відмінність (differentia specifica). З логічного погляду дефініція – це судження, суб'єктом якого є поняття, що підлягає визначенню, а предикатом – найближчий вищий рід разом з видовою відмінністю. Завданням визначення може бути тільки утворення понять, які підпорядковують відомим, вищим, загальнішим поняттям те, що має бути визначено, і вказують на його особливі видові ознаки. Які саме, це завжди вирішується на основі практичної потреби.

При оперуванні поняттями слід враховувати і правила їхнього визначення. Адже визначення має містити в собі усі істотні елементи поняття. Але визначення поняття – це не перераховування всіх ознак, які входять до його складу, а визначення найістотніших з них. Серед видів визначень розрізняють генетичне, номінальне і реальне (предметне) визначення. Генетичним називається визначення, яке вказує, як виник предмет, явище або процес. Номінальним є визначення, у якому зазначається, що має означати те чи інше слово. Такі визначення даються в тлумачних словниках, вони необхідні в навчанні, але все ж їхнє значення обмежене, оскільки в них визначено назву предмета, а не сам предмет. Науковим визначенням є предметне (реальне) визначення. Наприклад, діалектика – це ”наука про найбільш загальні закони руху”. Воно містить не те, що означає слово ”діалектика”, а те, що є предметом діалектики як науки.

Визначення можуть мати такі недоліки: 1) порушення пропорційності – визначення є надто широким або надто вузьким; 2) визначення являє собою коло (держава – це держава); 3) воно базується на другорядних ознаках; 4) воно являє собою визначення не того, що означає поняття, а того, чого воно не означає (держава – це не країна); 5) є незрозумілим унаслідок включення невідомих елементів (держава – це апарат насильства); 6) є еклектичним поєднанням елементів, тобто, коли беруться два або більше різних визначень і поєднуються в одне випадково, то ми отримаємо еклектичне визначення, яке вказує на різні аспекти предмета і тільки (держава – це влада). Ще важливішою помилкою, ніж окремі недоліки визначення, є неправильне розуміння його функції і насамперед в переоцінці його ролі в пізнанні, унаслідок чого часто плутають, ототожнюють визначення з доказом. Неправильними визначеннями часто оперують у політичній демагогії. Нерідко тут часто навіть умисно уникають точного визначення понять. Так, часто говорять про корупцію, але уникають її точного визначення.

Визначення поняття не може бути незмінним. Адже наші знання про предмет постійно змінюються, розвиваються, відповідно розвиваються і визначення. Крім того, слід враховувати й те, що змінюється і розвивається і сам предмет.

Викладене дає підстави для висновку, що поняття мають відповідати таким вимогам: 1) вони повинні бути носієм узагальненого значення, яке фіксує те, що об'єднує велику кількість об'єктивно близьких предметів і явищ і яке виходить за межі індивідуального враження; 2) їхній зміст має відображати істотні та постійні властивості предметів і явищ; 3) вони повинні бути тим засобом фіксації досвіду, який доступний передачі, повідомленню; 4) сама ця форма має бути відносно незмінна, інакше спілкування і розуміння її змісту будуть утрудненими; 5) будучи носіями узагальнених значень, ці форми самі мають входити в певні системи, усередині яких вони тільки й можуть бути носіями цього узагальненого значення.

Вивчення понять є само по собі показником високого рівня розвитку психіки, тобто рівня, якому доступно діалектичне мислення: ”...саме тому, що в його основі лежить дослідження природи самих понять, воно є можливим лише для людини на порівняно високому ступені розвитку” [168, с.191].

За змістом поняття поділяють на поняття щоденного досвіду, які ще називаються побутовими (донауковими) і наукові поняття. Донаукові поняття зводяться до значення слова, а під науковими поняттями мається на увазі зміст, який встановлюється за допомогою логічного визначення, як правило, уже в системі понять конкретної науки.

Щодо видів мислення та індивідуальних якостей розуму, то в процесі історичного розвитку людства спочатку розвивалася практична діяльність, і лише потім на її основі виникла діяльність теоретична. Таким чином, одним з генетично ранніх видів мислення є наочно-дійове, у якому переважне значення набувають дії з предметами. На його основі виникає наочно-образне мислення, для якого є характерним оперування наочними образами, а не реальними предметами (напр., людина подумки вирішує, який засіб обрати для досягнення мети). Найвищим ступенем розвитку мислення є абстрактне мислення у формі понять і міркувань (напр., установлення причин явища за допомогою умовиводів). Однак і тут воно зберігає зв'язок з наочно-чуттєвим досвідом.

Серед видів мислення розрізняють переважно образний (художній), абстрактний (теоретичний) і змішаний види. І хоча ці види мислення тісно взаємопов'язані, у різних видах діяльності, як правило, у однієї й тієї ж людини домінує той чи інший вид мислення (так, побутові справи вимагають наочно-дійового або образного мислення, а наукова діяльність – теоретичного).

У мисленні окремих людей, крім загальних типологічних особливостей, проявляються й особистісні особливості розуму та мислення, якими є: допитливість, цікавість, глибина, гнучкість і рухливість, логічність і доказовість, критичність, швидкість, широта тощо.

Допитливість і цікавість є вираженням розвиненої пізнавальної потреби. У фізіологічному аспекті ця якість має у своїй основі інтенсивне функціонування орієнтовно-дослідницького рефлексу. Допитливість проявляється в прагненні до нового, незвичного, хоча вона може мати й поверховий характер. А цікавість – це прагнення різнобічно пізнати явища в істотних відношеннях. Ці якості розуму лежать в основі активної пізнавальної діяльності. Глибина розуму полягає в здатності відділяти головне від другорядного, необхідне від випадкового. Гнучкість і рухливість розуму – здатність людини широко використовувати наявний досвід і знання, оперативно включати відомі предмети в нові зв'язки та відношення, долати трафаретність, шаблонність мислення. Ця якість особливо цінна, коли мати на увазі, що мислення – це процес застосування знань, які по суті є певними теоретичними мірками до різних ситуацій. У цілому ж мислення має тенденцію до стабільності, трафаретності, інерційності, що є перешкодою при вирішенні творчих завдань, які вимагають нестандартного підходу.

Логічність мислення відзначається чіткою послідовністю міркувань, урахуванням усіх істотних аспектів та взаємозв'язків об'єкта, що досліджується. Доказовість мислення відзначається здатністю використовувати в необхідний момент такі факти та закономірності, які переконують в істинності суджень і висновків. Критичність мислення передбачає вміння оцінювати результати мисленнєвої діяльності, відкидати неправильне рішення, вносити корективи в початі дії згідно з вимогами завдання. Широта мислення полягає в здатності охопити проблему в цілому, не випускаючи з уваги важливих її складових.

Перераховані якості мислення необхідні й у сфері судочинства. Так, на етапі висування версій особливо важливі гнучкість, широта і доказовість мислення, а на етапі їхньої перевірки – критичність. Істотне значення має здатність слідчого до використання узагальнених асоціацій, тобто вміння співвіднести дане завдання із загальними принципами розв'язання завдань відповідного класу.

Мислення пов'язано з мотиваційною сферою конкретної особистості (потребами, потягами, установками почуттями тощо). Як наслідок, у деяких випадках упереджений підхід заважає правильному мисленню, призводить до шаблонного, стереотипного розв'язання завдання і в підсумку – до неправильного відображення реальної дійсності. Наприклад негативне ставлення до підозрюваного може заважати об'єктивності розслідування.

Розв'язання завдання – це досягнення пізнавальної мети, виходячи з певних умов. Завдання, які розв'язує людина, можуть бути для неї простими та складними, що залежить від трьох умов: запасу знань, ступеня оволодіння способами розв'язання завдань даного класу, повноти вихідних даних завдання. Завдання перестає бути завданням, якщо воно для даної людини надто просте або надто важке, що перевершує її можливості. Результат у завданні ніколи наперед не дається (інакше й не було б завдання), але він заданий через його умови, перебуває в певному відношенні до цих умов. Кожна проблемна ситуація містить такі дані, які обмежують коло пошуку і до певної міри спрямовують його. Невідоме шукане завжди так чи інакше побічно опосередковано, пов'язано з відомим, а мисленнєва діяльність і спрямована на розкриття цього зв'язку.

Усі завдання поділяються на: алгоритмічні, які розв'язуються за відомими правилами, та творчі – способи розв'язання яких наперед невідомі.

Розрізняють чотири етапи розв'язання творчого завдання, першим з яких є чітке мовне його формулювання, визначення даних умов і основної вимоги (питання). Умови завдання – це його вихідні дані, а вимоги – це положення, яке потрібно довести або висновок, до якого потрібно прийти. Успішне розв'язання завдання дуже залежить від усвідомлення його основного питання, але при цьому часто припускаються двох типових помилок: завдання усвідомлюється надто узагальнено, без урахування його особливостей або підсвідомо передбачається така умова, якої в даному завданні немає. Наприклад, при завданні побудувати чотири трикутники із шести сірників, як правило, їх будують в одній площині, не враховуючи, що умовами завдання цього не вимагається.

Другим етапом розв'язання творчого завдання є аналіз його умов і висування припущень про можливі шляхи його розв'язання. Мислення спрямовується, організовується об'єктивними відношеннями між умовами і вимогами завдання. Ці відношення можуть бути прямими, безпосередніми (у простих завданнях) і опосередкованими, прихованими (у складних завданнях).

При розв'язанні складних завдань вимагається перетворення їхніх умов, дії з ними. Дії з умовами творчого завдання здійснюються не завчасно визначеним шляхом, не за відомими алгоритмами, а в гіпотетичному, ймовірному напрямі. Коли умови завдання не аналізуються, а його розв'язання досягається простим перебором усіх можливих варіантів, то такий спосіб його розв'язання називається методом спроб і помилок і свідчить про низький рівень інтелекту.

Гіпотеза – це припущення, що базується на відомих фактах про певну причину явищ, зв'язки між ними. Вона проявляється в гіпотетичному умовиводі. Необхідність у гіпотезі виникає тоді, коли незрозумілий зв'язок між явищами та їхніми причинами, але відомі деякі обставини, за якими можна встановити цей зв'язок, саме тому висунення гіпотези являє собою вироблення загальної стратегії розв'язання завдання. Гіпотеза має імовірний характер і вимагає перевірки, доказу, після чого вона стає або достовірним знанням, яке пояснює певні обставини, або відкидається, якщо перевірка дає негативний результат.

Основні правила висування гіпотези такі: 1) вона має базуватися на наявних знаннях; 2) вона має поєднуватися з усіма фактами, що її стосуються; 3) для пояснення окремого факту слід висувати якомога більшу кількість гіпотез, а для пояснення сукупності фактів слід висувати якомога меншу кількість гіпотез з можливо більшим зв'язком між ними; 4) з низки конкуруючих гіпотез віддається перевага тій, яка найадекватніше пояснює серію фактів; 5) для пояснення окремих фактів можливе висунення робочих гіпотез; 6) гіпотези, які суперечать одна одній, не є істинними.

Третій етап розв'язання творчого завдання є перевіркою гіпотези, яка здійснюється шляхом практичних дій і умовиводів. Часто при цьому як допоміжний прийом застосовується мислений експеримент (здійснення подумки тих чи інших дій для визначення результатів, до яких вони можуть привести). Іноді такий експеримент доцільно супроводжувати використанням наочності, де потрібно відображати істотні складові завдання.

На четвертому, заключному етапі розв'язання творчого завдання відбувається порівняння отриманих результатів з вихідними умовами на предмет виявлення їхньої узгодженості, наявність якої означає виникнення достовірної інформаційно-логічної моделі обставин, а відсутність – зумовлює потребу висування нових гіпотез і нових пізнавальних завдань. Однак сам факт відхилення гіпотези, що не підтвердилась, не означає, що роботу проведено марно. Відхилення гіпотези звужує коло можливого пошуку і є кроком до пізнання істини.

Часто досвідчені слідчі розв'язують складні завдання дуже швидко. Вони упускають окремі етапи розв'язання, процес їхнього мислення має згорнутий, скорочений характер. У цих випадках має місце слідча інтуїція, тобто швидке неусвідомлене розв'язання завдання за недостатніх вихідних даних. Однак слідча інтуїція не є непоясненим осяянням, природним даром. Вона є результатом виникнення у слідчого домінантного ”осередку” збудження, у якому об'єднуються знання, досвід та окремі факти. Часто один незначний на перший погляд факт приводить до блискавичного рішення. У дійсності ця швидкість вирішення завдання підготовлена багаторічним досвідом, глибокими знаннями, відшліфованістю пізнавальних дій, доведених до автоматизму. Але будь-яка інтуїтивна здогадка має імовірний характер і в слідчій практиці має піддаватися докладній перевірці. Інтуїція використовується лише для відбору напряму доказового процесу. Для цього кожну конкретну ситуацію потрібно усвідомити як ситуацію певного типу, класу (на основі відповідних знань).

Весь процес мислення базується на співвідношенні ситуативної інформації з узагальненою, що зберігається в пам'яті індивіда.

Уява – це психічний процес побудови нового образу на основі наявного досвіду та знань. Вона є формою опосередкованого, узагальненого пізнання, прояв творчості як домінуючого компонента мислення, створення на основі вже наявних сприйнять і пам'яті нових, раніше невідомих образів, уявлень і понять. Якщо сприйняття – це образ теперішнього, пам'ять – минулого, то уява – образ майбутнього [466, с.23]. Уява тісно пов'язана з пам'яттю і мисленням. На початковому етапі вона є синтезом уявлень. Вона є випереджаючим видом людської діяльності, наперед передбачаючи мету якої людина постійно розвиває свою уяву. Образи уяви виконують функцію регулювання поведінки та діяльності. Уявляючи результат своєї можливої діяльності, людина активізує її або утримується від тих чи інших вчинків. У процесі індивідуального розвитку людини уява формується в тісному зв'язку з мисленням. Побудова образів уяви, тобто образів таких об'єктів, яких ми не знаходимо в навколишньому середовищі, можливе лише за високого рівня інтелектуального розвитку людини. Але й саме мислення залежить від процесів уяви. Тільки завдяки уяві стає можливим здійснення специфічно людської операції мислення – абстрагування.

Вырезано.

Для доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта

Розглядаючи мету як запланований результат системи свідомих дій, ми дійдемо висновку, що кожна із зазначених дій як елемент системи відзначається відносною самостійністю і спрямована на розв'язання конкретних питань, що в сукупності і забезпечує досягнення запланованого результату – мети. Отже, мета детермінує завдання, розв'язання яких і забезпечує досягнення мети. При цьому слід підкреслити діалектичний характер зв'язку між метою і завданнями. Розглядаючи мету як те, що уявляється у свідомості та очікується в результаті певним чином спрямованих дій [249, с.662], не слід розглядати її як абсолютно самостійне явище, оскільки в кожному випадку вона є структурним елементом певної системи, відповідно до ієрархії елементів якої ми повинні виділити й кілька рівнів цілей. Ще Т. Гобс підкреслював, що серед цілей одні називаються близькими, інші віддаленими. Але коли близькі цілі зрівнюються з більш віддаленими, то перші називаються не цілями, а засобами досягнення інших [102, с.241]. Таким чином, цілі нижчого рівня загальності, не змінюючись у своїй сутності, виступають одночасно й засобами досягнення цілей вищого ступеня загальності.

Згідно з місцем певної мети в ієрархії цілей складноорганізованої діяльності визначається й її функція. Так, якщо кінцева мета спрямовує діяльність усієї системи, визначає її характер, спосіб і засоби досягнення, то мета нижчого ступеня загальності конкретизує діяльність усієї системи, спрямовує діяльність окремого її елемента, визначає засоби і способи досягнення мети свого (однопорядкового) рівня, виступає засобом досягнення цілей вищого рівня.

Відомі й спроби розмежувати поняття ”цілі” та ”завдання” окремих інститутів, однак не завжди успішні. Так, на думку В. Томіна, мета кримінального процесу являє собою мету провадження в конкретній справі, а його завданнями є завдання, які розв'язуються кримінальним судочинством як галуззю державної діяльності [601, с.70]. Виходячи з такого розуміння мети та завдань провадження в конкретній справі має мету, а кримінальне судочинство як галузь державної діяльності мети не має, а має тільки завдання [348, с.221]. Але помилка тут у тому, що кримінально-процесуальне законодавство визначає не цілі, а завдання, а це наштовхує на думку, що поняття ”завдання” порівняно з поняттям ”мета” об'ємніше і перспективніше. Такої ж помилки припускаються й ті, хто вважає, що мета, разом із засобами її здійснення, виступає як завдання [399, с.228]. Звичайно, мета нерозривно пов'язана із засобами її реалізації, які завжди є інструментом досягнення певної мети [604, с.72], однак якщо мета являє собою те, що має бути досягнуто, то засіб – те, за допомогою чого його можна досягнути. Що ж стосується умов, то вони являють собою сукупність обставин, за яких застосовуються конкретні засоби і, таким чином, досягається конкретна мета.

Оскільки мета є ідеальним передбаченням результату [221, с.32], то за своєю природою вона суб'єктивна. Однак вона породжується об'єктивним світом, тими суспільними відносинами, в яких люди перебувають, та умовами, в яких ці відносини відбуваються, що свідчить про об'єктивний характер їхніх підстав. Слід враховувати й те, що обсяг наслідків вчинку людини часто виходить за межі того, що охоплювалося її метою. Вчинок може зумовити й такі наслідки, які метою не передбачалися, більше того, – є небажаними [652, с.382].

Мета досягається в результаті практичної діяльності. Реалізація мети є перетворенням ідеального (випереджаючого) предмета на предмет дійсності [209, с.145–150], і, як наслідок, досягнення мети означає її заперечення, оскільки досягнута мета перестає бути метою як ”досягнута мета”. Вона тепер може розглядатися лише як засіб досягнення нової мети. І як такий засіб вона знову приречена на зношення [95, с.248; 604, с.93].

Наведений аналіз сутності мети дає підстави для висновку, що її слід розглядати як багатоаспектну категорію, яка відображає складний процес функціонування суспільства. Розмежовуючи окремі аспекти цього процесу, ми розмежовуємо і різні види діяльності, спрямованої на досягнення конкретної мети, серед яких виділяються і правові, що й дає підстави для класифікації цілей за різними підставами. Зокрема: за суб'єктами (”чия мета”); за характером (істинні й хибні, гуманні й негуманні, прогресивні та реакційні); за роллю (головні й другорядні); за ступенем перспективності (безпосередні, найближчі, проміжні, кінцеві, перспективні); за ступенем складності (прості та складні); за ступенем загальності (загальні й окремі); ступенем реальності (реальні й нереальні) тощо [154, с.55; 208, с.24]

Загальні підходи до характеристики мети поширюються і на мету окремих видів правової діяльності. Але правові цілі відзначаються тим, що: 1) головні з них мають бути визначені в законі; 2) оскільки вони включаються до змісту правової норми як вимоги, то їхнє досягнення є обов'язковим; 3) у випадках, визначених законом, недосягнення правової мети може зумовити відповідні правові санкції; 4) правові цілі є чинником, що формує єдині установки, які сприяють однаковому врегулюванню відповідних правовідносин.

Важливо підкреслити й те, що правозастосування передбачає також суб'єктивний фактор – правосвідомість, керуючись якою учасники судочинства сприймають та інтерпретують цілі, визначені законом, стосовно конкретної ситуації й відповідно до цього вибирають засоби їхнього досягнення, оцінюють отримані результати, приймають проміжні та кінцеві рішення у справі [348, с.219]. Тому, враховуючи складну ієрархію цілей, слід виділити й цілі, які випливають з цілей, закріплених у законі, або формулюються конкретними суб'єктами правової діяльності в конкретних умовах. До них насамперед належать тактичні цілі, які висуваються в конкретній слідчій ситуації.

З огляду на багатоаспектний характер цілей не можна погодитися з тим, що коли йдеться про мету в праві, то мають на увазі не будь-яку мету, що досягається правовими засобами, а лише мету кінцеву [163, с.54]. Як зазначає П. Елькінд, не викликає сумнівів, що саме кінцева мета є рушієм і початку, і завершення правотворчої діяльності. Однак, 1) на шляху досягнення кінцевої мети є ближчі цілі, без здійснення яких не може бути досягнута кінцева мета, 2) саме найближчі, а не кінцеві цілі виражають differentia specifica конкретних видів правового регулювання, 3) нормативне закріплення отримують тільки такі цілі, що забезпечені вже на даний час реальними засобами та умовами здійснення, тобто цілі найближчі. Саме вони, будучи втілені в конкретні норми права, набувають для певних суб'єктів значення юридичних обов'язків [164, с.30].

Процесуальні функції реально проявляються лише у формі конкретних дій, зміст яких залежить від мети, на досягнення якої вони спрямовані. Зміна мети зумовлює зміну змісту та характеру діяльності. А оскільки судочинство є багаторівневою системою, то слід розмежовувати не тільки мету та завдання цієї діяльності в цілому, а й мету та завдання складових її інститутів. Саме тому варто погодитися з тим, що власну мету мають кожна слідча і судова дія та рішення [349, с.5], тим паче її повинен мати кожен структурний елемент (стадія) цієї діяльності.

Судочинство є складною багатоступеневою системою, яку можна розглядати в різних аспектах: 1) як систему окремих етапів (стадій), які послідовно змінюють одна одну; 2) як систему функцій, тобто діяльність різних суб'єктів, що здійснюється в напрямах, які відповідають їхнім завданням чи інтересам; 3) як систему різних процесуальних дій, які можуть бути поділені на кілька видів: а) дії з формування, дослідження й оцінки доказів (доказування); б) дії із забезпечення прав і законних інтересів учасників процесу, пред'явлення обвинувачення і роз'яснення обвинуваченому його прав, пред'явлення учасникам процесу матеріалів справи по завершенні досудового слідства, розв'язання їхніх клопотань тощо; в) заходи процесуального примусу (запобіжні та інші примусові заходи, що застосовуються до учасників процесу, наприклад відсторонення від посади обвинуваченого, привід свідка тощо); г) дії із забезпечення своєчасного розслідування і розгляду справи (передача справи за підслідністю або підсудністю, розв'язання питання про відводи, продовження строків розслідування тощо).

Звичайно, у складноорганізованій системі діяльності мета вищого ступеня загальності детермінує мету нижчого ступеня загальності, тому слушною є думка, що, наприклад, мета процесуального права пронизує й окремі правові інститути даної сфери права як законодавчо зумовлені комплекси юридичних норм, які забезпечують цільове регулювання відповідних різновидів або сторін суспільних відносин [237, с.129–133]. Ця мета об'єктивується у відповідних нормах, оскільки співвідношення галузі права та її конкретних норм – це співвідношення загального та окремого, а, як відомо, загальне існує лише в окремому, через окреме, що, однак, не дає підстав не вбачати якісної відмінності загального та окремого.

Отже: 1) співвідношення між метою та завданнями має діалектичний характер – мета досягається через розв'язання конкретних завдань, але по її досягненні вона припиняє своє функціонування як мета й стає засобом досягнення мети вищого ступеня загальності, з позицій якої і виступає як одне із завдань, спрямованих на її досягнення; 2) система цілей судочинства має ієрархічний характер; 3) мета судочинства досягається шляхом розв'язання поставлених перед ним завдань, що сформульовані у процесуальному законодавстві; 4) досягнення мети судочинства стає засобом досягнення мети правосуддя в цілому, а реалізація мети правосуддя стає засобом досягнення цілей, що стоять перед державою та суспільством.

Аналіз практики досліджень у сфері судочинства свідчить про те, що питання про правильне визначення їхньої мети та завдань, часто недооцінюється, водночас, саме це сприяє належній їх організації. І якщо, наприклад, його метою є отримання доказу про тотожність, то завданнями, які розв'язуються для її досягнення, є: 1) виявлення та процесуальне закріплення його об'єктів; 2) прийняття рішення про проведення дослідження та надання йому визначеної законом процесуальної форми; 3) матеріальна підготовка дослідження (отримання необхідних об'єктів, їх упакування, відправлення на експертизу); 4) процесуальна та організаційна підготовка експертного дослідження (організація дослідження, забезпечення реалізації законних прав учасників процесу тощо); 5) підготовчі дії експерта; 6) порівняльне дослідження експерта (”акт ототожнення”); 7) формулювання остаточних висновків та їх процесуальне закріплення; 8) аналіз та оцінка матеріалів експертизи особою, яка її призначила; 9) виконання вимог закону про забезпечення можливості реалізації прав учасників процесу. Кожне з перелічених завдань являє собою відповідний етап дослідження, який також є відносно самостійною складною системою завдань та дій, що також можуть розглядатись як системи нижчого ступеня загальності. Саме тому процес дослідження повинен передбачати розв'язання зазначених завдань, оскільки випадання будь-якого з них із зазначеної системи не дає змоги досягти його мети.

Враховуючи специфіку судочинства, актуальною вбачається й класифікація його завдань з урахуванням їх характеру, зокрема: пошукові, у ході яких виявляються об'єкти дослідження та фактичні дані про них; констатаційні, у результаті яких здійснюється ”фактофіксуюча функція” особи, що здійснює доказування, тобто встановлення та фіксація очевидних на емпіричному рівні характеристик об'єктів, виявлених відомостей, слідів, механізмів, процесів тощо; аналітичні, спрямовані на виявлення інтеграційно-вивідних відомостей, тобто відомостей неочевидних, які можуть бути отримані в результаті спеціального експертного дослідження об'єктів і даних, добутих у результаті вирішення констатаційних завдань. Очевидно, що в процесуальному аспекті має сенс і поділ завдань, спрямованих на виявлення інтеграційно-вивідних відомостей за їх характером на відомості правового, загальнонаукового та окремонаукового характеру; оціночні, що розв'язуються при оцінці фактичних даних, проміжних та кінцевих висновків, і які дають змогу вирішити поставлені перед дослідником завдання.

Особливе місце у сфері судочинства посідають процесуальні завдання, тобто ті, що, передбачені законодавцем, виконання яких є обов'язковим і які визначають специфіку (характер, мету, засоби, форми тощо) усіх пізнавальних дій у цій сфері, а також тактичні, що дають змогу вибирати та використовувати найраціональніші пізнавальні засоби. Але у будь-якому дослідженні не обійтись і без виконання суто технічних, комунікативних та організаційно-розпорядчих завдань, що сприяють організації та здійсненню всього дослідницького процесу.