Украiна та НАТО: перспективи розвитку
Информация - Юриспруденция, право, государство
Другие материалы по предмету Юриспруденция, право, государство
?цип колективноi оборони. У контекстi НАТО колективну оборону можна описати як
полiтичну волю держав-членiв при необхiдностi виступити на захист партнерiв за договором, використовуючи наявнi в iх розпорядженнi засоби (у т.ч.. вiйськовi засоби), в той же час будучи готовими опертися на партнерiв за договором при забезпеченнi вiйськовоi безпеки своСФi держави;
готовнiсть НАТО в цiлому i держав-членiв до колективного використання вiйськовоi сили при усуненнi загроз iх безпеки.
Полiтична воля держав-членiв найкращим чином виражена в самому Вашингтонському договорi. Краiни-учасницi договору розглядають збройний напад на одну з них нападом на них в цiлому i зобовязуються, в такiй ситуацii допомагати один одному. Вашингтонського договору держави-члени зобовязуються, що ... дiючи окремо чи колективно, за допомогою постiйних i дiСФвих самостiйних зусиль i взаСФмодопомоги, пiдтримуватимуть i нарощувати свiй iндивiдуальний i колективний потенцiал боротьби з озброСФним нападом .
Принцип колективноi оборони не означаСФ звiльнення держави вiд обовязку самому обороняти себе, а також права вiдмовитися вiд розвитку збройних сил. У держави-члена зберiгаСФться обовязок самостiйно забезпечувати готовнiсть до виконання вимагають iх застосування вiйськових засобiв завдань, якi недоцiльно реалiзувати колективно. У той же час краiна, що входить до системи колективноi оборони, готова поступитися будь-яку частину своiх завдань з вiйськовоi оборони партнерам за договором i свiдомо вiдмовляСФться вiд розвитку певного вiйськового потенцiалу.
Готовнiсть НАТО в цiлому i кожноi краiни-члена окремо до колективноi оборони забезпечуСФться iх участю в СФдиному процесi оборонного планування. У ходi планування, перш за все, спiльно визначаються необхiднi для оборони вiйськовi засоби - iх кiлькiсть, якiсть i готовнiсть. Потiм у спiвпрацi НАТО та держав-членiв визначаються цiлi розвитку збройних сил кожноi держави-члена. Основою системи колективноi оборони НАТО СФ обумовленi краiнами-членами практичнi форми спiвпрацi, якi базуються:
на колективному консультацiйному механiзмi,
на iнтегрованоi вiйськовоi структури,
на багатонацiональноi структурi вiйськового управлiння,
на спiльному вiйськовому плануваннi i механiзм фiнансування,
на готовностi кожноi держави-члена послати своi вiйська за межi власноi територii i прийняти на своiй територii вiйська iншоi держави-члена,
на спiвпрацю i стандартизацii в багатьох вiйськових областях.
Принцип консенсусу у другiй половинi XX столiття став домiнуючим у системi мiжнародних вiдносин. Реальним виявом мiжнародного (мiждержавного) консенсусу СФ, передусiм, договори про утворення мiжнародних органiзацiй, положення котрих одностайно визнаються усiма членами органiзацii. Принцип консенсусу було покладено i в основу Пiвнiчноатлантичного договору 4 квiтня 1949 р. Важливим СФ те, що цей принцип перетворився у вiдповiдну полiтику консенсусу, яка поширюСФться на усi сфери життСФдiяльностi органiзацii, що передбаченi базовим договором. Образно можна говорити, що полiтика консенсусу в мiжнародних вiдносинах СФ виявом внутрiшнього демократизму краiн, що вступають в систему мiжнародних вiдносин.
Але внутрiшнiй демократизм держав, що утворюють мiжнародну органiзацiю, автоматично не гарантуСФ реалiзацiю полiтики консенсусу в РЗРЗ дiяльностi. Для цього необхiдним СФ цiлий комплекс додаткових умов.
По-перше, органiзацiя повинна представляти собою стабiльну коалiцiю, що ТСрунтуСФться на спiльностi фундаментальних цiнностей i стратегiчних iнтересiв. В преамбулi Пiвнiчноатлантичного договору однозначно наголошуСФться, що учасники Договору "сповненi рiшучостi захистити свободу, спiльну спадщину своiх народiв i iхню цивiлiзацiю, засновану на принципах демократii, свободи особистостi i верховенства права...".
По-друге, основою полiтики консенсусу СФ взаСФмне право вето, яким володiють усi краiни-учасники, незалежно вiд iх економiчних, воСФнно-полiтичних та iнших можливостей. Так, статтею 10 Договору визначаСФться, що "сторони можуть за одностайною згодою запросити приСФднатися до цього Договору будь-яку iншу СФвропейську державу.
По-третСФ, умовою реалiзацii полiтики консенсусу СФ здатнiсть учасникiв органiзацii до компромiсу, як способу досягнення згоди на основi взаСФмних поступок. Основою пiдготовки компромiсноi згоди СФ широка дискусiя, вiдкритий обмiн думками, який ведеться на рiзних рiвнях органiзацiйних i управлiнських структур.
По-четверте, важливою умовою реалiзацii полiтики консенсусу СФ взаСФмна гарантiя терпимостi до iнтересiв усiх сторiн органiзацii. У Договорi зафiксовано, що вiн "не зачiпаСФ i не повинен тлумачитися як такий, що будь-яким чином зачiпаСФ права i обовязки сторiн, якi випливають для них як держав-членiв iз Статуту Органiзацii ОбСФднаний Нацiй.
Систематичнi полiтичнi консультацii в НАТО розпочалися з першого засiдання Альянсу у вереснi 1949 року. З того часу цей процес змiнювався, розвивався i вдосконалювався в залежностi вiд конкретних обставин, але головним форумом для проведення полiтичних консультацiй завжди залишалася ПАР. ii засiдання вiдбуваються з дотримуванням мiнiмуму формальностей, а дискусii проводяться в атмосферi вiдвертостi.
Регулярнi полiтичнi консультацii та обмiн поглядами вiдбуваються також в рамках iнших форумiв, межi вiдповiдальностi яких визначаСФться ПАР. Це такi органiзацiйнi структури як Полiтичний комiт