Информация по предмету Литература

  • 1221. Літаратура Заходняй Беларусі 1920-х-1930-х гадоў
    Другое Литература

    Ó äðóãîé ïàëîâå 30-õ ãàäî¢ àãóëüíàïðûçíàíûì ë³äýðàì áåëàðóñêàé ïàýç³³ ¢ Çàõîäíÿé Áåëàðóñ³ ñòࢠÌàêñ³ì Òàíê (19121995). Àãóëüíàå ïðûçíàííå íåçâû÷àéíàãà òàëåíòó ïàýòà âûÿâ³ëàñÿ âà ¢ñ³ì: ó àäç³íàãàëîñíàé âûñîêàé àöýíöû êðûòûê³, ó äçåéñíàé óâàçå äà òâîð÷ûõ çäàáûòêࢠáåëàðóñêàãà ïåñíÿðà ïðàäñòà¢í³êî¢ ïîëüñêàé ë³òàðàòóðíàé ãðàìàäñêàñö³, íàðýøöå, ó ïàïóëÿðíàñö³ ¢ øûðîê³õ êîëàõ áåëàðóñêàé ³ ïîëüñêàé ³íòýë³ãåíöû³. Àá àïîøí³ì êðàñàìî¢íà ñâåä÷ûë³ ë³òàðàòóðíûÿ âå÷àðû Ì. Òàíêà ¢ ³ëüí³ ç à¢òàðñê³ì ÷ûòàííåì âåðøࢠç ýñòðàäû ïðû ïåðàïî¢íåíûõ çàëàõ. Ãëûáîêàòàëåíàâ³òàå ñöâÿðäæýííå ïàýòàì âûñîê³õ ãóìàí³ñòû÷íûõ ³äýàëà¢, ñàìàáûòíàå ìàñòàöòâà ñëîâà çàõàïëÿë³, çà÷àðî¢âàë³. Ìàøòàáíàñöü òàëåíòó Ì. Òàíêà âûÿâ³ëàñÿ ¢ äûíàì³÷íûì òâîð÷ûì óçûõîäæàíí³ ïàýòà. Ïàñëÿ ïåðøûõ ïóáë³êàöûé âåðøࢠïðàç ãîä-äðóã³ ïà÷àë³ ç'ÿ¢ëÿööà ¢ äðóêó ÿãî ýï³÷íûÿ ïàëîòíû. Ó ïàýìàõ «Íàðà÷», «Êàë³íî¢ñê³», «Êàçêà ïðà Ìóçûêó», «Æóðàâ³íàâû öâåò», «Ñêàç ïðà Âÿëÿ» Ì. Òàíê àðãàí³÷íà ïàÿäíࢠó ïàýòû÷íàé ñòûë³ñòûöû ñ³íêðýòû÷íàå ôàëüêëîðíàå ³ ³íòýëåêòóàëüíà-àñàöûÿòû¢íàå ìûñëåííå. Ó ïðàäìîâå äà ïåðøàãà ïàýòû÷íàãà çáîðí³êà Ì. Òàíêà ÿãî ïåðøû êðûòûê ³ ôàêòû÷íû âûäàâåö Ð. Øûðìà (ïñå¢äàí³ì Ð. Áàðàâû) âûêàçࢠïðàçîðë³âóþ àöýíêó áóäó÷ûí³ ìàëàäîãà ïàýòà: «...Ìàêñ³ì Òàíê ïðûéøî¢ ó áåëàðóñêóþ ë³òàðàòóðó... ³ òóò, íà íàøûì Çàõîäí³ì íåáàñõ³ëå... àäðàçó çàãàðý¢ñÿ çîðêàé ïåðøàé âåë³÷ûí³. Äóìàåì, øòî íàì ÿø÷ý ïðûäçåööà áûöü ñâåäêàì³, êàë³ ÿãîíû òàëåíò ïàäûìåööà äà Âÿë³êàãà Ñóçîð'ÿ Êóïàëû-Êîëàñà» (Òàíê Ì. Íà ýòàïàõ. Ñ. XVI.). Êàíô³ñêàöûÿ ïîëüñêàé óëàäàé êí³ã³ «Íà ýòàïàõ», ñàìà íàçâà ÿêîé ìåòàôàðà æûööÿ ïàýòà ³ ÿãî ïàäíÿâîëüíàé êðà³íû, áûëà òàêñàìà âûñîêàé àô³öûéíàé àöýíêàé Ïîëüñêàé äçÿðæàâàé òàëåíòó áåëàðóñêàãà ïåñíÿðà, äçåéñíàñö³ ÿãî Ñëîâà. ßê àãóëüíà ïðûçíàíà, òâîð÷àå ë³äýðñòâà Ì. Òàíêà ¢ ë³òàðàòóðû Çàõîäíÿé Áåëàðóñ³ ãðóíòàâàëàñÿ íà àäç³íà íàäçåéíûõ ïàäñòàâàõ: íà âûñîê³ì, àãóëüíàå¢ðàïåéñê³ì óçðî¢í³ ÿãî ïàýç³³ ³ ðýäêàñíàé ìàñòàöêàé ïðàäóêòû¢íàñö³ ïàýòà. Çà íåéê³ÿ ÷àòûðû ïåðàäâåðàñí¸¢ñê³ÿ ãàäû ¢ ñêëàäàíûõ, ÷àñàì ýêñòðýìàëüíûõ óìîâàõ (çààíãàæàâàíû ¢ êàìóí³ñòû÷íûì ïàäïîëë³ ïàýò çâåäࢠêàíñï³ðàöûéíûÿ ÿ¢ê³, ïàíñê³ÿ àñòðîã³) Ì. Òàíê ó ÷àòûðîõ êí³ãàõ ïàýç³³ çäîëå¢ àïóáë³êàâàöü êàëÿ òðîõñîò òâîðà¢, ïåðàâàæíà ë³ðûê³ (Àêðàìÿ ïåðøàãà çáîðí³êà Ì. Òàíêà, âûäàäçåíàãà ¢ 1936 ã., ó 1937 ã. àñîáíûì³ âûäàííÿì³ ïàêàçàë³ñÿ ¢ ñâåò «Íàðà÷», «Æóðàâ³íàâû öâåò», à ¢ 1938 ã. «Ïàä ìà÷òàé».). Ñÿðîä ³õ, íå ë³÷à÷û ïàýì, òàê³ÿ ïàýòû÷íûÿ øýäý¢ðû, ÿê «Íà ïåðîíå», «Ïàñëóõàéöå, âÿñíà ³äçå», «Ïåñíÿ êóë³ê, «Ë³ðí³ê», «Øýðûÿ õàòû, ïëàòû ³ âàðîòû», «Íàä êàëûñêàé», «Òêàëà ÿ, òêàëà ïàëîòíû», «Óêðàë³, ìàòóëÿ, ñûíà òâàéãî ëþäç³» ðý÷û íåïðàì³íàëüíàé êðàñû ¢ áåëàðóñêàé ë³òàðàòóðíà-ìàñòàöêàé ñêàðáí³öû.

  • 1222. Літаратура перыяду контррэфармацыi
    Другое Литература

    Робячы рэальную гістарычную асобу Івана Мялешку рупарам сваіх грамадскіх і ідэйна-палітычных поглядаў на сучаснае яму жыццё, ананімны аўтар гэтай цікавай па форме і змесце пародыі на сеймавую прамову выступае шчырым патрыётам-дэмакратам, для якога былі дарагія радзіма, народ і яго лёс, за паляпшэнне якога ён змагаўся вострым словам публіцыста-сатырыка. Гэта быў добра адукаваны шляхціц, які дасканала ведаў палітычнае жыццё тагачаснай Рэчы Паспалітай і нават быў у курсе звычаяў каралеўскага двара Сігізмунда ІІІ Вазы. Валодаючы мастацкім талентам забаўнага апавядальніка, пісьменнік вуснамі свайго героя, прозвішча якога ў пэўнай ступені адпавядала фрывольнаму, сатырычнаму характару тэксту выдуманай «Прамовы», стварыў твор вялікага грамадскага гучання. Яго герой добра разумее тое сумнае, цяжкае і па сутнасці бязвыхаднае становішча, якое склалася для жыхароў Вялікага княства Літоўскага пасля Люблінскай уніі, калі пачалася карэнная ломка ўсяго бытавога, эканамічнага, палітычнага і культурнага жыцця, падпарадкаванага непажаданаму, а часам і здзіўляючаму па сваёй дзікасці замежнаму ўплыву, які ўносіў дысананс у прывычны, вякамі выпрацаваны парадак. I вось ён, трапіўшы па родзе сваёй службы на дзяржаўны сейм Рэчы Паспалітай, разгублены, таму што раней «на таких зьездах николи не бывал и з королем его милостью николи не заседал», пры ўсёй сваёй уяўнай наіўнасці асмельваецца на выступленне перад каралём і дэпутатамі сейма. Ён праяўляе сябе далёка не прасцяком, а прынцыповым і мужным грамадзянінам, які можа смела, калі трэба, «солею в очи» кінуць. Не баючыся, Іван Мялешка супастаўляе час панавання Сігізмунда III з эпохаю Жыгімонта I і падкрэслівае, што такое супастаўленне не робіць гонару першаму, як і яго папярэдніку Жыгімонту II. Наплыў у Вялікае княства Літоўскае іншаземцаў меў пэўны негатыўны ўплыў на народную культуру, на грамадзянскія паводзіны, мараль, норавы прывілеяваных слаёў мясцовай шляхты. У выніку, гаворыць прамоўца, «много тутако таких ест, што хоть наша костка, аднак собачим мясом обрасла и воняет».

  • 1223. Літаратура як від мастацтва
    Другое Литература

    У сувязі з гэтым зявіліся канцэпцыі, якія ў дачыненні да першай паловы ХХ ст. правамерна называць «кінацэнтрысцкімі», а да другой «тэлецэнтрысцкімі». Практыкі і тэарэтыкі кінамастацтва неаднаразова сцвярджалі, што ў мінулым слова мела гіпертрафіраванае значэнне; а зараз людзі, дзякуючы кінафільмам, вучацца па-іншаму бачыць свет; што чалавецтва пераходзіць ад паняційна-славеснай да візуальнай, відовішчнай культуры. Адзін з тэарэтыкаў тэлебачання, канадскі вучоны М. Маклюэн, напрыклад, сцвярджае, што ў ХХ ст. адбылася другая камунікатыўная рэвалюцыя (першай было вынаходніцтва друкарскага станка): дзякуючы тэлебачанню, якое валодае надзвычайнай інфарматыўнай сілай, планета ператвараецца ў свайго роду вялікую вёску. Але гэта не самае важнае. Галоўнае, што тэлебачанне набывае велізарны ідэалагічны аўтарытэт: тэлеэкран уладарна навязвае глядацкай масе той альбо іншы погляд на рэальнасць. Калі раней пазіцыя людзей вызначалася традыцыяй і іх індывідуальнымі ўласцівасцямі, а па гэтай прычыне была ўстойлівай, дык у эпоху тэлебачання асабістая самасвядомасць практычна губляецца. Чалавецтва расстаецца з культурай індывідуальнай самасвядомасці і вяртаецца да племянной «калектыўнай бессвядомасці». Пры такой сітуацыі, сцвярджае М. Маклюэн, у кнігі няма будучага, бо занятак з ёю надзвычай інтэлектуальны; прасцей сесці каля экрана тэлевізара і чэрпаць адтуль інфармацыю, сузіраць творы мастацтва, нават тыя ж кнігі, толькі, вядома, пераведзеныя, няхай сабе і з пэўнымі стратамі, на мову кінамастацтва.

  • 1224. Літаратурная навука ў ХІХ стагоддзі
    Другое Литература

    У сваім развіцці параўнальна-гістарычны метад прайшоў шэраг этапаў. Калі кампаратывісты ХІХ ст. займаліся, як правіла, даследаваннем старажытных і сярэдневяковых літаратур, то іх калегі ў ХХ ст. пачалі звяртацца таксама і да вывучэння твораў сучаснага ім прыгожага пісьменства. На сённяшні дзень кампаратывістыка зяўляецца адной з самых уплывовых літаратуразнаўчых школ у свеце. Дзякуючы намаганням такіх вядомых вучоных, як Ф. Бальданспаржэ, П. Азар, П. ван Цігем і некат. інш., з 1921 г. у Францыі пачаў выходзіць спецыяльны кампаратывісцкі часопіс "Revue de litterature comparee", а пры ім - серыя спецыяльных манаграфій. Пасля 2-й сусветнай вайны навуковыя цэнтры параўнальна-гістарычнага літаратуразнаўства зявіліся таксама ў ЗША, ФРГ, Канадзе, Аўстраліі і іншых краінах. Аднак самай буйной і агульнапрызнанай у свеце зяўляецца ўсё-такі французская кампаратывісцкая школа. Як адно з пацверджанняў гэтаму - выданне ў 1996 г. у перакладзе на беларускую мову кнігі французскіх вучоных П. Брунэля, К. Пішуа і А. - М. Русо "Што такое параўнальнае літаратуразнаўства?". У 1955 г. заснавана Міжнародная асацыяцыя параўнальнага літаратуразнаўства (AILC) з цэнтрам у Парыжы (друкаваны орган - часопіс "Neohelicon", Будапешт). Пад эгідай AILC збіраюцца міжнародныя кампаратывісцкія кангрэсы, пасля пасяджэнняў якіх выдаюцца спецыяльныя зборнікі-справаздачы (працы "International comparative Literature assotiation. Proceedings of the Congress").

  • 1225. Літературна династія як наукова проблема
    Другое Литература

    У другій половині XX ст. проблемою родинної психології займалася учениця Я. Морено психодраматист А. Шутценбергер, опираючись у своїх дослідженнях на трансгенераційний метод. Цінність цього підходу для "династичних" студій полягає в тому, що він дозволяє вивчати "родове несвідоме" кількох поколінь, обґрунтовуючи феномен "синдрому предків" - невидимої лояльності членів сім'ї до важливих подій, збережених у пам'яті роду: народження, вибір фаху, навчання, одруження, діти (кількість, імена), несправедливість, успіх, образа, недуги, смерть. Інший зріз трансгенераційного методу - діахронний - проектує психічну диспозицію роду на пережиті ним і "зафіксовані" в його несвідомому загальнонаціональні травми. Емпатія до історії роду може визначати, на думку дослідниці, напрям екзистенційного тривання всіх майбутніх його генерацій-як пам'ять про "борг": "...вірність предкам, що стала несвідомою або невидимою (невидима лояльність) править нами... Батьки з'їли зелений виноград, а в дітей з'явилася оскома на зубах - так написано в Біблії". Неможливо забути / небезпечно пам'ятати - боротьба на рівнях підсвідомого, яка в літературно обдарованих родин може "виходити" у творчу діяльність, як полум'я з вулкана: прорив індивідуального неусвідомлюваного в пам'ять нації про "борги" через родове духовне "віно". Усе ж "вірність предкам" може мати й цілком свідомий характер, що спостерігається в Косачів-Драгоманових і пояснюється так: "...шляхетська свідомість є завжди, ab definitio, "пасеїстична", історично (генеалогічно) зорієнтована: минуле повсякчас присутнє в ній "тепер-і-тут", у вигляді спадкованих предківських "завоювань", які згори задаються нащадкові як непохитний моральний норматив для наслідування й "утримання", Зрештою, висловлене припущення устами Едіти ("У пущі") підтверджує сама Леся Українка: "Мій рід не звик ждати крайньої потреби, він завжди й скрізь ішов у першій лаві" - це літературна призма "синдрому предків", який, заломлюючись через історичну перспективу та психологічну диспозицію "шляхетсько-лицарської" свідомості Косачів-Драгоманових, знаходить свій прихований вияв у художньо-образному світі письменників з цього роду. Скажімо, чи не є присутність грецьких мотивів у творчості Я. Драгоманова, частково Олени Пчілки, Лесі Українки та зацікавлення останньої сербськими темами неусвідомлюваним "проявленням" родової пам'яті, художнім сходженням до коренів свого генеалогічного дерева (тут може брати початок психологічна настанова обох ліній династії на толерантність - як наслідок переходу родоначальників у нову культуру і зживання з іншими ментальними комплексами)? Звичайно, такі іносюжетні творчі дискурси пояснюються ще й загальним "духом часу" (війна на Балканах), класичною освітою (з обов'язковим вивченням грецької мови), колом читання (О. Косач-Кривинюк згадувала, що Леся в дитинстві не розлучалася з "Мифами классической древности" та "Сербськими народними думами й піснями" в українському перекладі М. Старицького, досконало розуміючи "кожен рух душі персонажів з "Міфів" та "Дум"..." Лесю малою навіть називали "Віла біла", разом з братом Михайлом вони розігрували, як свідчить Ольга, різні епізоди з грецької міфології та сербського епосу), зрештою - "безвізовим" польотом художньої фантазії. Та всі ці сфери, накладаючись одна на одну, повинні були мати якийсь внутрішньо-духовний відзив, відповідь emotio і ratio письменника, інакше вони ніколи не змогли б каталізувати художнє чуття такою мірою, щоб отримати вербальне втілення. Яку точку опертя знаходили ці різногранні впливи в серцях художників слова з родини Косачів-Драгоманових? Можливо, невидиму лояльність до своїх генетичних витоків, закріплену знаними всіма членами династії фамільними легендами. На нашу думку, саме у "предківському спадкові" слід шукати джерело родинних лінгвістичних здібностей та широкої перекладацької діяльності (прізвище "Драгоманов" походить від загальної назви "драгоман", що означає "перекладач"; від одного з таких урядовців-драгоманів Богдана Хмельницького і виводять сімейні перекази рід Драгоманових), властиву всім членам династії, філантропічну настанову (саможертовність жінок у догляді за хворими і фінансово-правову допомогу чоловіків, часто на шкоду собі, тим, хто її потребує), генезу "лицарського" за всіма ознаками, почуттєво-етичного кодексу (відвага, гордість, вірність, зневага до смерті), за яким жило, як зауважує О. Забужко, історичне оточення Лесі Українки і за яким діють усі її герої; і, що для нас головне, - трансформацію чину військового в чин літературний, зміну зброї-меча на зброю-слово (тут закорінена одвічна суперечка між українськими націоналістами та українськими гуманістами, або "українцями" й "космополітами", крізь призму якої висвітлюється і зрушене нами питання позірної ідеологічної розбіжності в політично-культурницьких поглядах М. Драгоманова і Олени Пчілки).

  • 1226. Літературна спадщина Григорія Сковороди
    Другое Литература

    У дитинстві малий Гриць дуже любив сидіти під вербою, спостерігати за навколишнім світом і грати на сопілці, подарованій старим кобзарем. У дяка-скрипаля Гриць був на привілейованому становищі, бо хлопець вражав своєю допитливістю, до того ж у нього виявився незвичайної краси голос. Дяк навчив Гриця нотної грамоти і поставив першим співаком у церковному хорі, давав читати книжки, підготував до вступу в академію. Здійснилася давня мрія хлопця навчатися у Києво-Могилянській академії. Григорій став одним з найретельнішйх, особливо наполегливих і тямущих студентів. Пізніше він був таким же старанним, чесним і неординарним учителем: писав байки, викладав стародавні мови, глибоко цікавився математикою, географією, економікою; навчав тих етичних норм, яких завжди дотримувався сам. Отже, учив, як жив, а жив, як навчав найкраща риса педагога. Оскільки підручника з етики не було, Сковорода написав його сам. Це був його перший філософський твір, основою якого є думка, що ледарство найбільша людська вада. Студенти любили вчителя, але той незабаром мусив залишити колегіум, бо працювати стало нестерпно від цькування й доносів: можновладці схотіли позбутися людини, яка привселюдно заявила: «Весь світ спить, пора прокидатися!». І з 1769р. Сковорода вів мандрівне життя, не спокушаючись різноманітними посадами й чинами, щоразу відхиляючи пропозиції і світських, і церковних осіб. «Ні в якому разі! Хіба ви хочете, щоб я збільшив число фарисеїв? відповів великий просвітитель бєлгородському єпископові на прохання стати ченцем. Ченці Києво-Печерської лаври, у свою чергу, вмовляли: «Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята Лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і окрасою обителі». На це Григорій Савич саркастично сказав: «Ох, преподобнії! Я стовпотворіння умножати собою не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому! Світ мене не впіймає». І таки не впіймав! Не вдалося ні царям, ні панам, ні ченцям за почесті й кар'єру купити розум, честь та волю Сковороди.

  • 1227. Літературно-громадська спадщина Григорія Косинки
    Другое Литература

    Все село вийшло «назустріч непроханому ворогу» піднесено романтичний тон оповіді в дусі народної пісні передає важливість події. І не більше. Кольорова гама бою («криваво-червоні стежки полум'я», «червоною крівцею вмитий», «сіра курява... І упала чорним шаром на обличчя», «як чорні примари мріють над селом тополі, попелом припалі») підкреслює напруженість, драматизм ситуації, насторожує читача. Вбито ватажків Чубатенка і Сеньку-кулеметника. Чорний колір продовжує повторюватися болючим рефреном: «чорна руїна», «чорна соха», «чорні повалені хати», «почорнілий» Сенька. Від усього цього чорно в душах людей. Тріумфу перемоги немає. Але урочистий реквієм також відсутній. Опис передає трагічний наслідок: «На місці гарячих боїв селянської волі лишилась чорна руїна, полита сльозами, як дощем...», «Цілі улиці покошено огнем-косою. Чорні повалені хати, щербаті повітки і все віками дбане добро, в попелі тліє горе матері...».

  • 1228. Літературно-громадська спадщина Ю. Яновського
    Другое Литература

    Народ пробудився, його глибинне єство, серцевина свідомості виходить на поверхню. Прикметно, що роман починається весіллям Шахая, ватажка партизанських загонів. Такий зачин символізує початок нового шляху, нового життя, початок, боротьби. «Груди їм розпирало чекання» красномовна метафора. Ось Шахай іде по осінньому ярмарку. Опис його романтизований, деталі «оживлені» метафорикою. Разом із подібними описами письменник вносить у твір національно-фольклорний колорит, так само як і тими піснями, що звучать на весіллі. Взагалі вся поетика роману, .і надто перших чотирьох пісень, де показано стихію визвольної боротьби, близька до української народнопоетичної традиції. Експресія вираження настрою, почуттів домінує над зображенням. Це відчутно і в розкішних батальних сценах, подібних яким не було в тогочасній українській прозі: «Кулеметники розбіглися з тачанками на фланги, і Галат без шапки лаявся коло підводи з патронами, не сміючи підвести голос. Тільки ворожі гармати стукали далеко. Все робилося в такій страшній і нервовій тиші, що всім здавалося нічого на землі немає: ні міст, ні сіл, ні людських звичаїв, тільки вони самі зійшлися тут на герць, самі на ввесь світ вони та їхній ворог...».

  • 1229. Літературознавчий аналіз новели В. Стефаника "Кленові листки"
    Другое Литература

    Яскраво виявлена у невеликій новелі і фразеологічна точка зору. Одразу привертає увагу велика кількість діалектизмів: марікувати нарікати; борше швидше; дюгати - колоти, шпигати; як мийка усотаний - смертельно втомлений; єгомость - так називали попа в Галичині; путерії набрати - путнім стати, набрати розуму, сили; ясла - відгороджене в хліві місце, куди закладають корм для худоби; товарина худоба; війт - голова волосної управи; цізорик - складаний ножик; не замилили - не помилилися, збиткувати знущатися; грядка - жердка під стелею, що на ній вішають одежу; співорити - закричати з переляку; оченаш - "Отче наш..." - слова молитви; в хоромах - в сінях. Фразеологічні ознаки можуть використовуватися у двох функціях: для характеристики особи, що їх вживає, або для маркування авторської позиції. У даному випадку Стефаник вживає діалектизми для передання місцевого колориту, а не для характеристики персонажів, оскільки вони присутні як у мові персонажів, так і у мові автора. Як зазначає Борис Успенський, дуже рідко трапляються твори, де використана лише одна точка зору. Особливу увагу варто звертати на використання у тексті власних назв, які стосуються тієї чи іншої особи. Так куми головного героя у розмові називають дружину Івана теж «жінкою», тобто «дружиною Івана», таким чином вони приймають точку зору і думки Івана, стають на його місце: «Куме Іване, дайте трошки спокій, бо жінка, як мається звичай, у такім стані, то їй не треба цього слухати, бо така мова не дає здоров'я.». Іванова жінка, розмовляючи із Семенком називає себе «мамою», таким чином адаптуючи власну мову до фразеологічної точки зору дитини: «То візьми віничок, покропи землю та й підмети хату. Мама не годна нахилитися, бо дуже болить усередині». У попередньому реченні ми бачимо зменшувальну форму слова «віник». Як пише Борис Успенський, зменшувальні форми часто повязані з етикетними формами ввічливості, але в даному випадку ми бачимо вияв материного піклування, ніжності. Зовсім інший характер носить зменшувальна форма у реченні: «Війточку, виберіть мене із цієї кари», - це благальна інтонація, тон приниження. «Часто у художньому творі одну особу називають різним способом», - стверджує дослідник Б. Успенський; різні ймення отримує і старша дитина у сім'ї Семенко, у залежності від ставлення до нього, ступеню споріднення: «Семенку, ти вже наївся?», «Не тішся, дитино, службі, бо не раз будеш свої дні оплакувати», «А ти чий, шибенику, що пси на дорогах годуєш, а в поле що понесеш?», «Йди зо мною, бідо, бо я також несу туди обід». У перших двох випадках ми відчуваємо материну інтонацію, у третьому і четвертому чужу людину, звертання мають відтінок іронії чи повчання. Стефаник вживає і прийом суміщення елементів двох точок зору того, хто говорить і того, хто слухає. Успенський називає такий прийом «внутрішньомовною двомовністю» між однією та іншою людиною.Наприклад, коли Іван каже про себе у третій особі у розмові з кумами: «А то вони візьмуть здоров'я та й дають до шпиталю лічити, а потім пускають письмо до війта, аби тато платив кошта». Матір у розмові із старшим сином теж каже про себе у третій особі, використано суміщення точки зору матері і дитини: «Семенку, аби просив тата, що мама наказувала, аби вас любив...».

  • 1230. Ломоносовский фарфоровый завод
    Другое Литература
  • 1231. Лоуренс Стерн
    Другое Литература

    Стерн Лоуренс (Laurence Sterne, 17131768) английский писатель. Род. в г. Клонмель (Ирландия) в семье армейского офицера. В 1723 С. был отдан в грамматическую школу в гор. Галифакс, где он проучился до 1731 (год смерти его отца). Благодаря хлопотам родственников Стерн был принят в колледж Иисуса в Кэмбридже. В 1736 Стерн стал священником, в 1738 получил приход в Сетоне-Лесном (Sutton-in-the-Forest), где он прожил около 20 лет. Рассказывая в автобиографии об этом 20-летнем периоде своей жизни, С. говорит: «Книги, живопись, игра на скрипке и охота были моими развлечениями». К 1758 относится первый литературный опыт С. «История хорошего теплого тулупа, нынешний владелец которого не удовлетворен тем, что он покрывает лишь его плечи, желая выкроить из него также юбку для своей жены и брюки для своего сына» (The History of a Good Warm Watch-Coat, with which the present possessor is not content to cover his own shoulders, unless he can cut out of it a petticoat for his wife and a pair of breeches for his son, изд. 1769). Этот памфлет, опубликованный лишь после смерти С., высмеивал ссору двух духовных лиц его круга; в нем впервые проявились некоторые черты юмора и иронии С. В 1759 С. принимается за писание своего первого крупного произведения, первые две книги которого были изданы в конце 1759 в г. Иорке, «Жизнь и мнения Тристрама Шэнди, джентльмена» (The Life and Opinions of Tristram Shandy, Gent). Ободренный успехом этих двух книг, С. предпринял поездку в Лондон, где он вскоре стал благодаря своей славе и остроумию постоянным посетителем высшего света. Вновь приобретенные знатные покровители посодействовали С. в получении более доходного прихода в Каксуолде (Coxwold), где им были написаны III и IV книги «Тристрама Шэнди», опубликованные в 1761. В конце этого же года вышли из печати и следующие две книги (V и VI). VII и VIII книги романа вышли в январе 1765, но уже не имели такого успеха, какой имели предыдущие. Последняя, IX книга романа, так и оставшегося незаконченным, вышла в январе 1767. В 1765 С. отправился в свое знаменитое «сентиментальное путешествие», результатом которого были два томика романа «The Sentimental Tourney through France and Italy», опубликованные в 1768. По мысли писателя, они должны были служить началом нового серийного романа, окончив который, С. намеревался со свежими силами вернуться к «Тристраму Шэнди». Однако осуществить эти намерения ему помешала смерть, последовавшая в 1768 в Лондоне. Кроме названных произведений Стерн опубликовал в разное время (1760, 1766) сборники своих церковных проповедей, написанных характерным для него стилем, о которых поэт Грэй справедливо сказал: «Они (проповеди С.) написаны стилем, наиболее подходящим для церковной кафедры, и показывают силу воображения и чувствительное сердце их автора; но часто вы видите, что он готов разразиться смехом и бросить свой парик в лицо слушателям». В 1775 дочь С., Лидия, издала письма писателя, представляющие большой биографический и литературный интерес. Кроме того сохранилась автобиография С., написанная им для его дочери незадолго до смерти.

  • 1232. Луи де Бройль
    Другое Литература

    После службы в армии в годы первой мировой войны де Бройль работал в лаборатории, созданной его братом Морисом де Бройлем, где занимался экспериментальным изучением самых высокочастотных излучений, которые только были доступны спектроскопическому исследованию и где проблема выбора между корпускулярной и волновой трактовкой оптических явлений стояла особенно остро. В 1924 г. Луи де Бройль защитил свою докторскую диссертацию на тему "Исследования в области квантовой теории", в которой он попытался перебросить мост между этими противоположными теориями. Де Бройль связал с каждой движущейся частицей волну определенной длины. В случае частиц со значительной массой, с которыми имеет дело классическая механика, почти полностью преобладают корпускулярные свойства. Волновые же свойства являются определяющими у частиц атомных размеров.

  • 1233. Луций Корнелий Сулла. Жизнеописание
    Другое Литература

    Диктатор провел ряд реформ с целью реставрирования республиканского строя. Существенно увеличилась власть сената, который пополнился 300 новыми членами из числа сулланцев. Ограничивались полномочия консулов и права народных трибунов, которые теперь не могли проводить законы без санкции сената. Судебные комиссии были отданы сенату. Италия была разделена на муниципальные территории. Муниципальные права получили ряд городов. Сенату возвращались суды, и он мог контролировать магистратов. Цензура была ликвидирована, и все новые квесторы, число которых увеличилось с 8 до 20, автоматически входили в сенат. Остальные магистратуры сохранялись, однако полномочия магистратов уменьшились. Сулла дополнил закон Виллия, четко установив порядок прохождения должностей: квестура, претура, консульство. Явно имея в виду практику Мария и Цинны, он подтвердил запрет занимать второе консульство ранее, чем через 10 лет после первого. Возрастной ценз повышался, консулом можно было стать только в 43 года. Диктатор сделал попытку оторвать консулов от провинциальных армий, ограничив их возможность покидать Рим в год консульства. Вопрос о распределении провинций решал сенат. Число квесторов и преторов было увеличено, что способствовало снижению значения этих должностей. Сулла нанес удар по самой демократической магистратуре Рима - народному трибунату. Все предложения трибунов должны были предварительно обсуждаться в сенате, т. е. трибунат был поставлен под контроль сената.

  • 1234. Льюис Керрол
    Другое Литература

    Первая книга об Алиса далась Кэрроллу не сразу. Существует по меньшей мере три вариант. О первых двух известно немного. 1 июля 1862г. во время лодочной прогулки по небольшой речушке, впадающей в Темзу неподалеку от Оксфорда, Кэрролл начал рассказывать девочкам Лидделл, дочерям своего коллеги ректора колледжа Крайст Черч, сказку о приключениях Алисы, названной так по имени его любимицы, десятилетней Алисы Лидделл. Сказка девочкам понравилась, и во время последующих прогулок и встреч они не раз требовали продолжения. Из дневника Кэрролл известно, что он рассказывал свою “бесконечную сказку”, а порой, когда под рукой оказывался карандаш, то рисовал по ходу рассказа своих героев в странных ситуациях, выпавших на их долю. Позже Алиса попросила Кэрролла записать для нее сказку: “Пусть в ней будет побольше всяких глупостей”. Уже в начальном импровизированном варианте “глупости” ( или нонсенсы, как мы их теперь называем даже по русски ) присутствовали на ряду с более традиционными “приключениями”.

  • 1235. Льюис Мериветер
    Другое Литература

    Они должны были выяснить, является ли устье Колумбии таким же удобным центром для пушной торговли, как залив Нутка, и нельзя ли доставлять скупленные меха через Северную Америку, вместо того чтобы возить их вокруг всей Южной. Это была первая правительственная американская исследовательская экспедиция, широко поставленная, превосходно обеспеченная всеми необходимыми средствами. Судя по записям в дневнике одного из участников, исследователи думали, что их ожидают величайшие опасности и что им придется сражаться с дикарями гигантского роста, ненавидившими белых. Экспедиция из сорока человек выступила из Вашингтона летом 1803 года, перевалила Аппалачи, спустилась в сентябре вниз по Огайо от Питтсбурга до устья реки и поднялась по Миссисипи до устья Миссури, где и остановилась на зимовку. В первые же дни американцам повезло: они повстречали старого француза с несколькими индейцами племени сиу. Это был канадский охотник; он говорил на языках большинства племен, живших по берегам Миссури, и согласился сопровождать экспедицию в качестве переводчика. В середине мая 1804 года началось плавание вверх по Миссури на шлюпке и двух больших челнах. В своих поденных записях Льюис и Кларк отмечали обилие дичи по берегам (включая бобров, мясистые хвосты которых считались деликатесом), а также крупные стада оленей и бизонов. Им попадались многочисленные группы индейцев осейджей и сиу, или махасов, которые все, по-видимому, находились на грани полного вырождения. Индейцы из племени рикари или ри сначала произвели на путешественников впечатление самых честных, приветливых и трудолюбивых из всех индейцев, виденных ими. Несколько случаев воровства вскоре заставили их изменить свое мнение о характере рикари. Индейцы этого племени занимались не только охотой, но и выращивали злаки, горох и табак. В начале декабря, преодолев более 2500 километров, экспедиция остановилась на вторую зимовку, основав форт. С манданами, местными индейцами, по инструкции Джефферсона, американцы обращались хорошо и установили дружественные отношения. Индейцы помогали Льюису и Кларку, сообщали об условиях судоходства по рекам системы Миссури и о своих торговых путях. В отчете Кларка приводятся некоторые подробности о племени манданов. Главным свойством божества манданы считают способность исцелять. Вследствие этого они признают два божества: одно они называют Великим Целителем, другого Духом. Не менее примечательна легенда об их происхождении. Сначала они будто бы жили в большом подземном селении, у берега озера. Но корни одной виноградной лозы проникли так глубоко, что дошли до манданов. Тогда некоторые из них поднялись по этой лозе и очутились на поверхности земли.

  • 1236. Любимая героиня Л.Н. Толстого
    Другое Литература

    Почему же Наташа, глубоко любя Андрея, неожиданно влюбляется в Анатоля? Это простой вопрос, и судить строго Наташу не хочется. У неё изменчивый характер. Она реальный человек, которому не чуждо всё мирское. Её сердцу присущи простота, открытость, влюбчивость, доверчивость. У Белинского есть высказывание: “ Человек был будет любопытнейшим явлением природы” Так вот, Наташа явилась загадкой для самой себя. Она порой не думала, что делала, а открывалась навстречу чувствам, распахивая обнажённую душу. Но настоящая любовь все-таки победила, проснулась в душе Наташи немного спустя. Она поняла, что тот, кого она боготворила, кем восхищалась, кто был ей дорог, жил в её сердце всё это время. То было радостное и новое чувство, поглотившее Наташу целиком, вернувшее её к жизни. Не малую роль, мне кажется, в этом “возвращении” сыграл Пьер. Его “детская душа” была близка Наташе. И он был единственным, кто вносил радость и свет в дом Ростовых, когда ей было плохо, когда она мучилась угрызением совести, страдала, ненавидела себя за всё случившееся. Она не видела в глазах Пьера упрёка и негодования. Он боготворил её, а Наташа была благодарна ему только за то, что он есть на свете и что он для неё единственное утешение. Несмотря на ошибки молодости, несмотря на смерть любимого человека, жизнь Наташи была прекрасна. Она смогла испытать любовь и ненависть, одухотворять окружающих и создать великолепную семью, найдя в ней душевное успокоение. Она очень любила свой семейный очаг и детей. И что же с того, что в ней угас прежний огонь? Она отдала его любимым людям, дав возможность другим согреться у этого огня. Наташа Ростова, по-моему, является самым прекрасным женским образом в русской литературе, который необыкновенно действителен и в то же время божествен.

  • 1237. Любимая героиня Толстого
    Другое Литература

    Наташа представлена нашему взору не очень умной девочкой, но это не мешает читателю испытывать к ней симпатии. Ведь в ней столько прекрасного! Она очень хорошо поет. Видно, что это у нее от природы. Наташа способна помогать людям жить: вдохновляет их, делает лучше, добрее. К примеру, Николай, вернувшись домой с большим проигрышем и упадшим духом, слушая Наташу, возвращается к жизни, чувствует себя лучше. Или ночь в Отрадном. Наташа у открытого окна высказывает свои чувства к природе. Случайно их разговор услышал князь Андрей Болконский, который вот уже некоторое время «ушел в себя». Этот разговор можно назвать началом возрождения Болконского к жизни. Очень эмоционально описывает Толстой смену настроений своей любимой героини. Он наблюдает за выражением ее лица в разных ситуациях, за выражением глаз они то “любопытные”, то “вызывающие и несколько насмешливые”, то “умоляющие”, то “отчаянно-оживленные”, за улыбкой героини то “задумчивой”, то “торжественной”, то “успокоительной”. И даже в сравнении с красавицей Элен, обладающей улыбкой как “застывшей лицемерной маской”, Наташа поистине непревзойденная красавица.

  • 1238. Любимов Юрий Петрович
    Другое Литература

    «Три сестры», великая пьеса, родила у режиссера множество ассоциаций, но даже такие масштабы, как чеховские или шекспировские, не объясняют сути тех образных рядов, которые возникают в спектаклях Любимова, - их вызывают не пьесы, а жизнь. На сцене, в зрительном зале возникал сквозной мотив тупой механической, все подминающей силы. Мотив был воплощен рефреном марша, который, не зная препятствий, искажал или вовсе прерывал действия героев, заглушал их многочисленные речи. То Тузенбах затевал свой жуткий танец, снова и снова проходя по сооруженному на сцене помосту как заведенный, с конвульсивно вскидывающейся головой и, словно в судорогах, изгибающейся спиной. То сестры начинали странное хождение по кругу, из которого, кажется, нельзя было вырваться. А то вдруг старая нянька пускалась в свой страшноватенький танец, тоже, подобно заведенной кукле, разводя руки и благодаря судьбу: «Вот живу! Вот живу!» В пьесе все предчувствуют беду, и никто не пытается предотвратить дуэль. Чебутыкин знает наверно, что она состоится. Все это в спектакле преобразилось в страшный нечеховский образ: неоднократно по ходу действия Чебутыкин разводил Тузенбаха и Соленого в дуэльную позицию, бросив перед каждым по перчатке. То и дело по ходу действия по старому износившемуся иконостасу лилась вода - образ, становившийся символом утраты идеалов. Впрочем, как и остальные образы, он в контексте спектакля обретал множество смыслов. Персонажи спектакля, завершая очередные речи, разведя руки, пятились, пока не сталкивались со стеной иконостаса. И тогда раздавался скрежещущий грохот железа. Этот образ беспомощности героев также неоднократно повторялся по ходу действия. Да и материальный мир, в котором действовали персонажи, был чудовищно искорежен. Здесь в фантасмагорическом соседстве сосуществовали наспех сколоченный помост-балаган и храм, пианино и железные умывальники, обветшавший иконостас и железные казарменные кровати, одна из которых была без сетки и странным образом напоминала могильную ограду, а огромная зеркальная стена удваивала пространство. В этом мире не находилось сил, противостоящих злу. Вялые ритмы существования героев вновь и вновь подавлялись автоматичным ритмом марша. Порой марш сменялся вальсом, полным печальной рефлексии, вызванной происходящим, но снова и снова брал свое жесткий ритм военного марша.

  • 1239. Любовная лирика А.С. Пушкина
    Другое Литература

    («Ночь» 1823 год)«Только одно слово в стихотворении, один этикет «печальная свеча» - указывает на то, что поэт сейчас один, и только сила влюбленной мечты создает перед ним и облик милой и ее любовные слова… Вот типичный образ лирического стиля настоящего романтика». Пушкин писал не только стихи о любви, но и романы о любви, и, как он сам говорил, любимым его романом был «Евгений Онегин». К его созданию Пушкин приступил еще весной 1823 года, находясь в Южной ссылке. Первые строфы возникли у Александра Сергеевича еще в Кишиневе, а продолжались в Михайловском. Поначалу Пушкин намеревался придать своему роману сатирический характер, но позднее замысел поэта изменился. Главной его целью ставится изображение в «Евгении Онегине» широкой картины русской жизни, образов русских людей, современной ему действительности. Уже поначалу Пушкин чувствовал, этот роман лучшее его произведение. Многое в «Евгении Онегине» было подготовлено и ранней лирикой Пушкина. Роман в стихах вобрал в себя богатый поэтический опыт поэта, его поэтические находки и достижения. Роман создавался так свободно, как ни одно произведение Александра Сергеевича. «Евгений Онегин» писался дольше, чем любое другое произведение Пушкина более семи лет. За эти годы многое менялось и в России, и в самом поэте, и все эти перемены не могли не найти своего отражения в романе. Он как бы тек параллельно потоку русской жизни, и своеобразной ее поэтической историей. При всем этом «Евгений Онегин» представляет собой удивительно цельное произведение. Автор неотступно присутствует при всех сценах романа, комментирует их, дает свои пояснения, суждения, оценки. Роман Пушкина основан на событийном сюжете. Этот событийный узел романа необычайно прост: юная героиня встречает героя, которого она давно ждала в своих мечтах, влюбляется в него, но тот остается, холоден и не отвечает на ее чувства. Позднее, спустя годы, герой и героиня снова встречаются. На этот раз влюбляется герой, но героиня, хотя и продолжает его любить, отказывается следовать голосу чувства и изменить тем обетам верности, которые она дала мужу и самой себе. Все это, казалось бы, просто, но в самой этой простоте заключено «зерно вечного». Социальным типом исторического значения является центральный герой романа Онегин. Через него читатель узнает и начинает лучше понимать нечто характерное, общее, что встречается ему в жизни, среди людей. Евгений это «мужское» начало русской жизни, ее динамика, ее энергия, ее неприкосновенность и неуспокоенность, ее скитальчество. Татьяна же ее «женское» начало, ее сила, верная, устойчивая и консервативная. Белинский писал: «Велик подвиг Пушкина, что он первый в своем романе поэтически воспроизвел русское общество того времени и в лице Онегина и в лице Ленского, показал ее главную, то есть мужскую сторону; но едва ли не выше подвиг нашего поэта в том, что он первый поэтически воспроизвел в лице Татьяны русскую женщину». Татьяна полюбила Онегина. Какая сила, и какая точность выбора. И какая смелость! Онегин при первой встрече не узнал Татьяну, не оценил ее. И она же и тогда любила Онегина, и потом продолжала любить, ощущая его настоящее начало, обращаясь прямо к сердцу, в котором «есть и гордость и прямая честь». К сердцу человеку несчастного, неудовлетворенного, разочарованного, страдающего, ищущего. Татьяна должна была полюбить и полюбила человека ищущего.

  • 1240. Любовная лирика Ахматовой
    Другое Литература

    В сложной музыке ахматовской лирики, в ее едва мерцающей глубине, в подсознании постоянно жила и давала о себе знать особая, пугающая дисгармония, смущавшая саму Ахматову. Она писала впоследствии в "Поэме без героя", что постоянно слышала непонятный гул, как бы некое подземное клокотание, сдвиги и трение тех первоначальных твердых пород, на которых извечно и надежно зиждилась жизнь, но которые стали терять устойчивость и равновесие. Самым первым предвестием такого тревожного ощущения было стихотворение "Первое возвращение" с его образами смертельного сна, савана и погребального звона и с общим ощущением резкой и бесповоротной перемены, происшедшей в самом воздухе времени.
    Лирика Ахматовой с течением времени, завоевывала все новые и новые читательские круги и поколения и, не переставая быть объектом восхищенного внимания тонких ценителей, явно выходила из, казалось бы, предназначенного ей узкого круга читателей.
    Советская поэзия первых лет Октября и гражданской
    войны, занятая грандиозными задачами ниспровержения старого мира, предпочитавшая говорить не столько о человеке, сколько о человечестве или во всяком случае о массе, была первоначально недостаточно внимательной к микромиру интимных чувств, относя их в порыве революционного пуританизма к разряду социально небезопасных буржуазных предрассудков. Лирика Ахматовой, по всем законам логики, должна была затеряться и бесследно исчезнуть. Но этого не произошло.