Geum.ru

История

  • 9881. Реформаторская лихорадка и переворот 1964 г.
    Курсовой проект пополнение в коллекции 31.07.2006

    Лишь в первое время аппарат поддерживал деятельность Хрущева по проведению реформ и десталинизации, положившую конец периодическим чисткам, установившую более или менее стабильную в связи с отказом от репрессий систему, одновременно достаточно открытую для возможного восхождения по ее ступеням без страха за свою жизнь. Однако последовавшие вскоре одна за другой реформы разрушили эту идеальную схему. Начатая в 1957 г. реформа совнархозов затронула высшие круги и отправила тысячи московских служащие в провинцию. Реформы 1961 и 1962 it. усилили недовольство, которое охватило и очень многих членов ЦК, занимавших ключевые посты секретарей областных и республиканских комитетов партии и оказавшихся перед угрозой лишиться их. Натолкнувшись на фронду партийной номенклатуры, отвернувшейся от него, Хрущев начиная с 19611962 гг. все больше и больше стал обращаться к «технократам» экономического аппарата, которым он позволил участвовать в принятии решений, приглашая на «расширенные пленумы» ЦК. И в этой сфере хрущевские реформы породили недовольных особенно в среде плановиков, основной задачей и стремлением которых было распределение материальных и финансовых ресурсов между представителями регионов. Впрочем, безоглядные начинания Хрущева восстановили против него и экономистов-реформаторов, среди которых самым известным тогда теоретиком был Либерман. Хрущевские инициативы вызывали также недовольство многочисленных местных кадров, хозяйственных руководителей, которые из-за невозможности практически «догнать и перегнать Америку» должны были представлять наверх «теоретически» установленные и зафиксированные в планах результаты, что вело к нагромождению обмана и приписок. Наконец, целый ряд шагов Первого секретаря ЦК КПСС настроил против него и часть военных. Решающую роль в этом сыграли опала Жукова (1957 г.) и резкое сокращение армии. Оно происходило в соответствии с идеями Хрущева о «всеядерном» будущем, оборотной стороной которых было сокращение обычных вооруженных сил.

  • 9882. Реформаторские проекты Александра I и М.М.Сперанского
    Доклад пополнение в коллекции 09.12.2008

    Между тем сам Александр испытывал сильнейшее давление придворного окружения, включая членов его семьи, стремившихся не допустить радикальных реформ. Высшее дворянство, прослышав о планах Сперанского наделить гражданскими правами крепостных, выражало недовольство. Против Сперанского объединились все консерваторы, среди которых особо выделялся А. А. Аракчеев, бывший фаворит Павла, попавший в милость и к новому императору. Определенное влияние на него, по-видимому, оказала и «Записка о древней и новой России» Н. М. Карамзина, которая дала, очевидно, повод императору усомниться в правильности избранного им пути. Немаловажное значение имел фактор и международного положения России: усиливавшееся напряжение в отношениях с Францией и необходимость подготовки к войне давали возможность оппозиции трактовать реформаторскую деятельность Сперанского как антигосударственную. Сперанский был окружён платными и добровольными шпионами, которые передавали царю каждое его неосторожное слово. В марте 1812 г. он был отстранён от дел и сослан в ссылку.

  • 9883. Реформаторское движение в Китае в XIX веке
    Курсовой проект пополнение в коллекции 11.02.2007

    Интересно было также изучить новую работу С. Л. Тихвинского «Реформы и революции в Китае», опубликованную в журнале «Новая и новейшая история» за 1999 г. Здесь, как и в остальных работах ученого, он исходит из позиции, что действия иностранных держав в Китае следует рассматривать как враждебные против суверенной страны. Но такой подход вызывает неприятие у некоторых современных исследователей. В частности, Р. Ратипов предлагает иную перспективу рассмотрения проблемы. Его подход основан на идее о том, что истоки дезорганизации в Китае как до их насильственного "открытия" во внешний мир так и после лежали не во внешнем давлении или "безжалостной эксплуатации" со стороны индустриальных стран, но скорее в растущей внутренней нестабильности и их отсталости от внешнего мира, который фундаментально менялся в 19 столетии в направлении уничтожения замкнутости и создания всемирного рынка. Действия Запада лишь ускорили коллапс дряхлеющих средневековых систем; проникновение (это точнее, чем только «вторжение») европейских стран давало шанс на мирную эволюцию и интеграцию в новую международную систему.

  • 9884. Реформаторський рух в Китаї
    Информация пополнение в коллекции 05.11.2010

    Під час японо-китайської війни 18941895 років русофільське угрупування а подавило проанглійське угрупування імператора таким чином, проанглійське угрупування зазнало поразки. Це був самий відповідний момент для того, щоб перейти до реформ. В 1895 році Річард Тімоті приїхав до Пекіна, де він наніс візити впливовим урядовцям в уряді і подав на ім'я імператора просторовий доклад, озаглавлений «Новий політичний курс». Загальний зміст докладу зводився до того, що для перетворення Китаю потрібно здійснити наступні заходи: 1) реформу освіти малася на увазі головним чином посилка урядовців за межу для навчання і підвищення знань чиновництва; 2) заходи економічного характеру головним чином стимулювання розвитку всіх галузей економіки; 3) заходи безпеки, що полягали головним чином в «вступі до таємного союзу з державами, наймогутнішими і несучими найбільшу відповідальність за підтримку порядку для отримання від них допомоги», і запрошенні європейців для підготовки армії в цілях «самозахисту»; 4) заходи духовного оновлення, що полягали головним чином в «використовуванні іноземців китайських урядовців для спільної роботи з ними» . Деякі з цих чотирьох положень були у той час предметом постійних обговорень реформаторів, інші ж запозичали з таємного плану англо-американських імперіалістів, розрахованого на знищення Китаю. Цей план особливо ясно розкривався в самій останній статті: «заходи, які Китаю необхідно зробити в даний момент». В цій статті мовилося: 1) запросити двох європейців, яким можна вірити і які розроблять заходи для підписання з Великою Небесною імперією договору і встановлення дружніх відносин, щоб гарантувати мир на 10 років; 2) заснувати Управління нової політики у складі 8 генеральних директорів 4 китайців і 4 європейців. Європейськими генеральними директорами можуть бути: стільки-то англійців («кращих»), стільки-то американців (самих «гідних»). Управління нової політики вирішуватиме різні питання; воно може призначати фахівців різних національностей і прикомандировувати до них китайських урядовців для сумісного ведення справ; 3) для будівництва залізниць будуть запрошені європейці, для цього ж будуть запрошені як консультанти відомі європейські фахівці по управлінню залізницями; з ними працюватимуть два китайські урядовці; 4) деяка кількість генеральних директорів Управління нової політики займеться питаннями позик і репарацій і працюватиме спільно з міністром фінансів Китаю; 5) дозволити англійцям (таким) і американцям (таким) у будь-який час одержувати аудієнцію у імператора і детально докладати йому з усіх питань, що стосується західних країн; 6) газетну справу Китаю очолять англієць Джон Фрейер і американець Джільберт Рейд; 7) міністерством освіти керуватимуть спільно з китайським міністром німці (такі) і американці (такі); 8) для забезпечення безпеки слід запросити осіб, досвідчених у військовій справі і яким можна довіряти.

  • 9885. Реформация
    Информация пополнение в коллекции 12.01.2009

    Второй период (15341559) характеризовался решительным выступлением сторонников новой веры, ростом числа еретиков и постепенным расширением социальной базы Реформации за счет низшего духовенства. В 1534 г. афиши, составленные приверженцами Реформации, были расклеены даже в королевском дворце. Это выступление, оцененное Франциском I как неслыханная дерзость, побудило короля отказаться от политики веротерпимости и принять серьезные меры. В 1535 г. было сожжено 35 еретиков и около 300 заключено в тюрьму. В 1536 г. вышло первое издание «Наставления в христианской вере» Кальвина , и кальвинизм стал вытеснять лютеранство. Успехи нового реформационного учения и его воинствующий характер заставили Генриха II в 1547 г. учредить «Огненную палату» для суда над еретиками. Основную массу осужденных составляли черное духовенство и ремесленники. Преследования лишь усилили тягу сторонников кальвинизма к организационному объединению. В 1559 г. в Париже собрался первый синод кальвинистских церквей Франции, на котором были представлены двенадцать кальвинистских общин, в том числе Парижа, Орлеана и Руана. С 1560 г. Реформация вступила в новую стадию, которая характеризовалась значительным расширением движения за счет примкнувшего к нему дворянства. Это внесло существенное изменение в характер Реформации. Монарх вновь занял позицию веротерпимости и, более того, склонял папу к умеренной, в духе гусизма, реформе церкви: он хотел предоставить мирянам право причащаться под обоими видами, отменить обет безбрачия для духовенства и ввести национальный язык в богослужении. Такая реформа не ущемила бы материальные интересы монархии, однако могла умалить авторитет папы, и римская церковь не дала согласие на преобразования. С 1560 г. начались гражданские, или религиозные (гугенотские), войны, составившие третий, самый длительный период Реформации.

  • 9886. Реформация в Швеции
    Информация пополнение в коллекции 24.11.2008

    Преемник Густава Вазы Эрик XIV укреплял шведскую централизованную монархию. С середины XVI в. Швеция включилась в борьбу за господство в Балтийском море. В это время грузооборот на Балтике рос из года в год. Экономическое преобладание в этом районе Европы переходило тогда от дряхлеющих ганзейских городов к голландцам. Военное господство цепко держала в своих руках Дания, владевшая обоими берегами Зунда и важнейшими островами Балтики. В этих условиях взоры шведских королей и дворянства обращались к наиболее доступной и вместе с тем богатой добыче к землям слабого в военно-политическом отношении Ливонского ордена в Восточной Прибалтике. Обладание Левонией одной из житниц Европы было ценно не только само по себе. В Риге, Ревелье и Нарве сходились торговые пути с Востока, из России и Литвы, из далеких азиатских стран. Традиции грабительских «восточных походов» были живы среди потомков шведских викингов и крестоносцев. Уже Густав Ваза незадолго до своей смерти пытался (в 1554 г.) возобновить агрессию против Русского государства в Карелии, но неудачно. Успехи Ивана Грозного в Ливонской войне встревожили шведов так же, как и других западных соседей России. Король Эрик XIV не замедлил захватить часть земель Ливонского ордена. В 1561 г. шведы овладели Ревелем (Таллином) и северной частью Эстонии. Семилетняя война 1563 1570 гг. велась между Данией и Швецией в значительной степени из-за того, в чьих руках будет находиться балтийская торговля с Русским государством. Шведские феодалы изо всех сил стремились не допустить утверждения крепнущего Русского государства на берегах Балтики. Это нашло свое выражение в трех русско-шведских войнах с 1570 по 1535 г. В XVI в., однако, шведам еще не удалось оттеснить Русское государство от Финского залива.

  • 9887. Реформация и Великая Крестьянская война в Германии
    Информация пополнение в коллекции 12.01.2009

    Наиболее яростными и массовыми были выступления там, где тяжесть феодальных повинностей становилась совершенно нестерпимой. Однако создание централизованного национального государства не воспринималось восставшими как главная цель. И немецкие гуманисты, и деятели Реформации способствовали пробуждению национального сознания, но немецкая нация как таковая еще только складывалась. Устранение территориальной раздробленности не стало первоочередной задачей, хотя в Хайльброннской программе пути к этому уже намечались. Политические чаяния восставших были в значительной степени сосредоточены на усилении сельских общин. В различных проектах «земского устройства» блюсти интересы «бедного простого люда» должны были ландтаги, а само государство, образованное из отдельных земель, мыслилось как противовес власти императора. Характерна была и другая тенденция: восставшие хотели ограничить влияние территориальных князей, особенно духовных, и таким образом изменить соотношение сил на местном уровне, не имея в виду преобразования всей империи.

  • 9888. Реформация Эхнатона
    Информация пополнение в коллекции 09.12.2008

    Самое интересное сооружение Амарны большой храм, посвященный Атону. Он состоял из нескольких независимых священных ансамблей, занимавших значительную территорию, ориентированную с запада на восток. Внешний облик храма известен благодаря изображениям на стенах Амарнских гробниц. План храма удалось восстановить благодаря тому, что Амарнские зодчие прорубили в скальном грунте траншеи для фундамента храмовых стен. Траншеи заполнялись известкой, на которую черной краской наносились четкие контуры стен всех будущих построек. После закладки фундамента вся поверхность была покрыта песком до уровня, обозначенного слоем нильского ила. Стены в Амарне строились из небольших известняковых блоков, скреплявшихся тем же раствором, что и фундамент. Слой ила не выдержал разрушительного натиска врагов Атона, но под слоем песка сохранился детальный план всех сооружений.
    Его тщательное изучение позволило восстановить и внешний вид, и план этого уникального сооружения. За пилоном с мачтами находился гипостильный зал, над центральным нефом которого не было перекрытия. Далее располагались многочисленные дворы, разделенные пилонами без мачт или портиками. Внутри дворов находилось множество алтарей, иногда стоявших на цоколях из сырцового кирпича; они были ориентированы по оси храма, по четыре в ряд. Последний зал, называвшийся Гем-Атон, предназначался для литургической церемонии встречи с Атоном. По сторонам от храма располагались две прямоугольные платформы. На южной находился «Дом хвалы», где Атону делались приношения. В северной части комплекса, за алтарем для заклания жертвенных животных и залом для подношений, находилось святилище, где Атону поклонялся и приносил жертвы сам царь.
    В горах к востоку от Амарны найдены двадцать пять скальных гробниц, некоторые с прекрасными колоннами, высеченными в скале. Основываясь на планах и форме погребальных камер и колодцев, среди них выделяют пять типов гробниц. Одной из самых важных является гробница казначея и смотрителя царского гарема Хуиа, слуги «великой царской супруги» Тэйе. За ней следует гробница царского писца Мерира и другого Мерира великого жреца солнечного диска, а также гробница начальника полиции Маху. И, наконец, гробница жреца и носителя царского опахала Эйе, ставшего позднее царем и построившего себе вторую гробницу в Фивах. В его Амарнской гробнице найден текст «гимна Атону», автором которого был, скорее всего, сам Эхнатон.
    Когда столица была перенесена из Ахетатона, город был разрушен по приказу Хоремхеба. От более поздних времен не сохранилось никаких следов жилых построек, только маленький храм на берегу Нила в южной части города, реконструированный при XX и XXVI династиях. Во времена римлян между остатками города и храмом Мару Атон был построен военный лагерь.
    Копты превратили в часовню одну из самых примечательных скальных гробниц, принадлежавшую Панехеси, «великому служителю Атона», «второму пророку», «смотрителю стад и зернохранилищ Атона» и верховному сановнику царя Нижнего Египта. Они пристроили к ее фасаду стену и расширили одну из погребальных ниш, превратив ее в баптистерий.

  • 9889. Реформація в Європі і її подальший вплив на розвиток європейської історії
    Информация пополнение в коллекции 26.11.2010

    Перші десятиліття XVI ст. були відзначені кризою римсько-католицької церкви. Кульмінацією її морального занепаду й предметом особливого невдоволення став продаж індульгенцій грамот, що свідчать про відпущення гріхів. Торгівля ними відкривала можливість викупити гріх без усякого каяття, а також купити право на майбутню провину. «95 тез проти індульгенцій», вивішені в 1517 р. на дверях церкви у Віттенбергу німецьким богословом Мартіном Лютером (1483-1546), мали величезний резонанс. Вони стали потужним стимулом для виступів проти офіційної церковної ідеології й послужили початком Реформації (від лат. reformatio перетворення) руху за відновлення віри. Реформація була не тільки релігійним оновленням, це була глибока трансформація всієї християнської культури. Ці процеси, призвівши до розколу римської церкви й створенню нової течії в християнстві протестантизму, виявлялися з різним ступенем інтенсивності у всіх країнах католицької Європи. Теоретичні положення, висунуті Мартіном Лютером і його послідовниками швейцарським священиком Ульріхом Цвінглі (1484-1531) і французьким богословом Жаном Кальвіном (1509-1564), мали не тільки релігійний, але й соціально-політичний і філософський зміст. Стосунки ж Реформації й Ренесансу суперечливі. З одного боку, гуманістів Відродження й представників Реформації ріднила глибока ворожість до схоластики, спрага релігійного оновлення, ідея повернення до джерел (в одному випадку до античних, в другому до євангельських). З іншого боку, Реформація це протест проти ренесансного звеличування людини. Повною мірою ця суперечливість виявляється при зіставленні поглядів засновника Реформації Мартіна Лютера й голландського гуманіста Еразма Роттердамського. Думки Еразма часто перегукуються з думками Лютера: це і саркастичний погляд на привілеї католицьких ієрархів, і в'їдливі зауваження із приводу напряму думок римських богословів. Але вони розійшлися у ставленні до свободи волі. Лютер відстоював думку про те, що перед лицем Бога в людини немає ні волі, ні достоїнства. Тільки якщо людина усвідомлює, що вона не може бути творцем своєї долі, вона може врятуватися. А єдиною й достатньою умовою спасіння є віра. Для Еразма ж людська свобода значила не менше, ніж Бог. Священне Писання для нього це заклик Бога, звернений до людини, і остання вільний відгукнутися на нього чи ні. Культурні й соціально-історичні результати реформаційного процесу не вичерпуються народженням протестантизму й модернізацією католицької церкви. Вони більш значні. Традиційне віровчення спиралося на практику спокути гріхів шляхом здійснення запропонованих церквою «святих справ» (суворий піст, придбання індульгенцій, пожертви на користь церкви). Головна ж ідея тез Лютера полягала в тому, що все життя віруючої людини має бути покаянням, і немає необхідності в особливих справах, ізольованих від звичайного життя й спеціально призначених для спасіння. Людина не повинна, як ченці, тікати від світу, навпаки, їй варто сумлінно виконувати своє земне покликання. Усяке заняття, якщо його користь не викликає сумнівів, може розглядатися як свята справа. Це корінне переосмислення покаяння призвело до формування нової, підприємницької етики (одержання прибутку визнається справою, бажаною Богом, якщо відбувається без лихварських хитрощів, за умов споживчої помірності, чесності в ділових стосунках і неодмінному інвестуванні нажитого багатства). Утвердження цих нових норм і цінностей, що визначили «дух капіталізму», зіграло вирішальну роль, на думку відомого німецького мислителя XX ст. Макса Вебера, у розкладанні натурального господарства й становленні капіталістичних стосунків. Виникає «трудова етика» віра в те, що сумлінна праця має рятівне значення, у покликання до тієї або іншої діяльності Богом, в успіхи цієї діяльності як основний показник обраності Всевишнім. Ця трудова етика становила «дух капіталізму», як відзначив М. Вебер. Вона послужила основою для розвитку капіталістичних стосунків у західній Європі й Північній Америці.

  • 9890. Реформи 1863-1874 рр. в Росії
    Контрольная работа пополнение в коллекции 06.06.2010

     

    1. Дербов Л.А. Общественно-политические и исторические взгляды Н.И. Новикова. Саратов, 1974.
    2. Економічна історія України і світу. Підручник /За ред. Б.Д.Лановика.- 7-ме вид., стер. - К.: Вікар, 2005. С. 486
    3. Калінічева Г.І. Економічна історія: Короткий конспект лекцій. К., 2000.
    4. Ключевский В.О. Воспоминания о Н.И. Новикове и его времени // Исторические портреты. М., 1991.
    5. Ключевский В. О. О русской истории. М., 1993
    6. Козлов Ю. Ф. От князя Рюрика до императора Николая II. Саранск, 1992
    7. Корнилов А. А. Курс истории России XIX века. М., 1993
    8. Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Історія господарства: Україна і світ. К., 1995
    9. Платонов С. Ф. Лекции по русской истории. М., 1993
    10. Пресняков А. Е. Российские самодержцы. М., 1990
    11. Соловьев С. М. Общедоступные чтения о русской истории. М,, 1992
    12. Современники: жизнь и деятельность Е.Р. Дашковой и Н.И. Новикова: Репринт. воспр. изд. 1893 и 1892 гг. М., 1991.
    13. Тараканова О. Л. ИСТОРИЯ КНИГИ М.: Центр дистанционного образования МГУП, 2001
    14. Федоров В.А. История России, 1861-1917: Учеб. для студентов вузов, обучающихся по ист. спец. и ист. направлению. - М.: Высш. шк., 2000. - 384 с.: карт. - Библиогр.: с. 373-38
  • 9891. Реформи адміністративно-політичного управління 60-70-х років XIX ст.
    Методическое пособие пополнение в коллекции 22.04.2010

    Реформи 60-70-х років XIX ст. РеформаЗмістСудоваСуд став позастановим, гласним і незалежним (суддіреформапризначалися урядом). Запроваджено суду присяжних засідателів. Обвинувачений мав право на захист - адвокатаЗемськаСтворювалися виборні органи влади - земства (в губер-реформаніях і повітах), які складалися з представників усіхстанів. Земства займалися господарськими та культурнимипитаннямиВійськоваЗапроваджувалася загальна військова повинність дляреформачоловіків по досягненні 21р. Скорочувався строк військової служби (піхота - 6 років,флот - 7 років). Переозброєння армії, створення системи підготовкиофіцерівРеформаУ містах створювалися виборні органи влади - міськіміського садуми, які вирішували питання благоустрою міст, освіти,моврядуванняохорони здоров'яШкільнаЗбільшилася кількість початкових, середніх і вищихреформанавчальних закладів. Відкривалися земські школи. Відкривалися навчальні заклади для жінокЦензурнаЦензурні установи підпорядковувалися Міністерствуреформавнутрішніх справ. Всі видання, призначені для масового читача, підлягалипопередній цензуріФінансоваСтворено Державний банк. реформаСформована податкова система

  • 9892. Реформи братів Гракхів
    Информация пополнение в коллекции 30.10.2010

    Але вороги Гая знайшли підступний спосіб послабити вплив народного вождя і підірвати його авторитет. Виконавцем цього задуму став один із трибунів, Лівії Друз. Він походив зі знатної і багатої родини, був досвідченим політичним діячем і блискучим оратором. Посада народного трибуна зобов'язувала Друза стояти на захисті прав народу, але на ділі він став слухняним знаряддям знаті. Друз пропонував законопроекти зовні надзвичайно привабливі, здійснити які, однак було неможливо. Наприклад, Гай запропонував утворити дві колоні, де бажаючі могли б одержати земельні наділи. Друз же, демонструючи свою уявну народолюбов, запропонував створити 12 колоній, хоча в дійсності для них не знайшлося б землі. Коли Гай із працею домігся зниження орендної плати за землю, Друз за згодою із сенатом запропонував цілком скасувати орендну плату. Знать була готова на будь-які поступки, аби Друз став самою популярною людиною в Римі, а вплив Гая був би ослаблений. Друз завжди підкреслював, що всі його проекти вносяться зі схвалення сенату, і в такий спосіб обманював громадян, переконуючи їх, що сенат піклується про народ. Підступництву Друза не було меж: він обмовляв на Гая, говорячи, що той береться сам керувати усіма фінансовими справами нових римських колоній у надії збагатитися.

  • 9893. Реформи Івана IV Грозного
    Курсовой проект пополнение в коллекции 25.09.2010

    Головною особливістю перетворень періоду правління Обраної Ради стало безладдя в їх проведенні і в той же час комплексність, відвертий про дворянський характер. Влада приходила до висновку про необхідність цих змін в процесі самих реформ, чітко накресленої програми дій не існувало. Однак зміни відрізнялись чіткою правовою спрямованістю, що було зумовлено створенням нової правової системи. Отже, реформи не можна називати слабкими, бо головні установи і інститути, основні регламентуючі норми пережили і опричнину, і самого Івана Грозного, виходить, досягли своєї мети. В результаті реформ Росія отримала нове зведення законів «Судебник» 1550 р., нову систему управління на місцях і в центрі. Військово-служива система набула свого кінцевого вигляду і стала фундаментом Російської монархії. Війни наступного періоду довели, що держава має великий військовий потенціал, небезпечний для всіх її сусідів. Реформи супроводжувались розвитком торгівельних і дипломатичних відносин їз Заходом. Розвивається наука, мистецтво, натупає період розвитку держави і, якби реформи не наштовхнулись на протидію аристократії, права якої обмежувались, вони в призвели до ще масштабніших позитивних результатів. Але ворожість боярства веде до опричнини. Проводячи реформи, Обрана Рада використовувала традиційний механізм управління, провідне місце залишалось за Боярською Думою. Практичною розробкою і впровадженням реформ займались прикази. Нововведення не втілювались у життя без участі бояр. Однак уряд Івана Грозного не міг абсолютно успішно вести реформаторську діяльність з тої причини, що в ньому самому не було одностайності і згоди. Та все ж таки реформи, не дивлячись на деякі негативні сторони, можна рахувати успішними.

  • 9894. Реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ
    Курсовой проект пополнение в коллекции 11.06.2010

     

    1. Всемирная история. Энциклопедия. Том 5/ Издательство социально-экономической литературы. М.: 1958;
    2. Галанза П. Н. Феодальное государство и право. М., 1963;
    3. Герасименко М.П. Класи і соціальні групи в Галичині в кінці XVІІІ ст. З історії західноукраїнських земель, 1957, т. 2, С. 78 107;
    4. Драк М.М. Публікація джерел з історії адміністративно-територіального устрою Галичини та Буковини другої половини XVІІІ ст. першої половини ХХ ст. "Українська археографія: сучасний стан та перспективи розвитку". К., 1988, С. 136 139;
    5. Історія України. /За ред. Зайцева Ю.А. Львів: Світ, 2000. 463с.;
    6. Історія України. /За ред. Г.Д. Темка, Л.С. Тупчієнка. К.: Видавничий центр «Академія», 2002. 480 с.;
    7. Инкин В.Ф. Особенности социальной борьбы королевских крестьян в Галичине в XVІІІ в. ЕАИВЕ61, 1963 , С. 271 278;
    8. История государства и права зарубежных стран: Рабовладельческое и феодальное государство и право. / Под. ред. П. Н. Галанзы и Б. С. Громакова М., 1980;
    9. История средних веков. Т. 1. М.: Госполитиздат, 1952;
    10. Колодяжна І. Загарбання Австрією Галичини і перші заходи щодо створення колоніального державного апарату // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали III регіональної наукової конференції (лютий 1997 р.). Львів, 1997. С. 125129;
    11. Колодяжна І. Соціально-політичне становище Галичини в перші роки австрійського панування // Щорічник наукових праць молодих вчених "Держава і право" Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. Випуск 2. Київ, 19981999. С. 4956;
    12. Краткая Всемирная история. Кн. 1. М.: Наука, 1967;
    13. Кревецький І. Галичина у другій половині XVІІІ ст.: огляд нових видань. Записки наукового товариства ім.Шевченка, 1909, т. 91, С. 33 94;
    14. Крипякевич I. П. Джерела з історії Галичини періоду феодалізму. Огляд публікацій. К., 1962 ;
    15. Настасяк І. Галицьке губернське правління: його структура та діяльність // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України: Збірник наукових статей. Випуск 11. Івано-Франківськ, 2003. С. 310;
    16. Настасяк І. Галицький Становий Сейм: історія становлення та діяльності (17751845 рр.) // Вісник Львівського університету. Серія юридична. Випуск 36. Львів, 2001. С. 7578;
    17. Настасяк І. Історико-правовий аналіз входження Галичини до складу австрійської імперії // Вісник Львівського університету. Серія юридична. Випуск 38. Львів, 2003. С. 8490;
    18. Настасяк І. Особливості правового становища шляхти в Галичині (кінець XVIII - початок XIX ст.) // Вісник Львівського університету. Серія юридична. Випуск 39. Львів, 2004. С. 117121;
    19. Настасяк І. Правовий статус міст Галичини в період австрійського панування // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ при НАВС України. Випуск 3. Львів, 2003. С. 291299;
    20. Настасяк І. Причини, перебіг та значення селянської реформи в Галичині (17721789 рр.) // Вісник Львівського університету. Серія юридична. Випуск 40. Львів, 2004. С. 113120;
    21. Настасяк І. Роль губернського правління у зміцненні державного ладу в Галичині // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали регіональної наукової конференції (лютий 2004 р.). Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2004. С. 115118;
    22. Настасяк І. Роль судових органів Галичини в державному апараті австрійської імперії // Механізм правового регулювання в правоохоронній та правозахисній діяльності в умовах формування громадянського суспільства: Матеріали науково-практичної конференції (квітень 2004 р.). Львів: Львівський юридичний інститут. 2004. С. 5759;
    23. Настасяк І. Скасування кріпосного права в Галичині // Вісник Львівського університету. Серія юридична. Випуск 34. Львів, 1999. С. 4648;
    24. Роздольський Р. Піддані і держава у Галичині: реформи за Марії-Терези та Йосипа-ІІ Маїнз, 1992;
    25. Чорновус В. Урбаністика Галичини та Поділля доби середньовіччя та нового часу в контексті історії Великого кордону. МКУ2, історіографія українознавства, 1994 , С. 195 198;
    26. Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія. К.: Вентурі, 1995. С. 48-50.
  • 9895. Реформи Петра І
    Дипломная работа пополнение в коллекции 11.11.2010

    Наукова література

    1. Абсолютизм в России (XVII-XVIII вв.). Сборник статей к 70-летию со дня рождения и 45-летию научной и педагогической деятельности Б.Б.Кафенгауза. М.: Наука, 1964. 517 с.
    2. Алексеева Е.В. Использование европейского опыта управления государством при Петре І // Вопросы истории. 2006. № 2. С. 15-30.
    3. Анисимов Е.В. Время петровских реформ. Л.: Лениздат, 1989. 496 с.
    4. Анисимов Е.В. Из истории фискальной политики русского абсолютизма первой четверти XVIII века (Подворное налогообложение и введение подушной подати) // История СССР. 1983. № 1. С. 127-139.
    5. Анисимов Е.В. Податная реформа Петра І: Введение подушной подати в России 1719-1728 гг. / Под. ред. Н.Е. Носова. Л.: Наука: Ленинградское отделение, 1982. 296 с.
    6. Баггер Х. Реформы Петра Великого: Обзор исследований / Пер. с дат. В.Е.Возгрина; Вступ. ст. и общ. ред. В.И. Буганова. М.: Прогресс, 1985. 199 с.
    7. Бакланова Н.А. Культурные связи России с Францией в первой четверти XVIII в. // Международные связи России в XVII-XVIII вв. (Экономика, политика и культура). Сборник статей. / Редколлегия: Л.Г. Бескровный (отв. ред.) и др. М.: Наука, 1966. С. 303-344.
    8. Буганов В.И. и др. Эволюция феодализма в России: Социально-экономические проблемы / В.И. Буганов, А.А. Преображенский, Ю.А.Тихонов. М.: Мысль, 1980. С. 140-292.
    9. Буганов В.И. Мир истории: Россия в XVII столетии / Худож. К. Сошинская. М.: Мол. гвардия, 1989. 318 с.
    10. Буганов В.И. Петр Великий и его время / Отв. ред. А.П. Новосельцев. М.: Наука, 1989. 192 с.
    11. Булыгин И.А. Особая категория феодально зависимых крестьян в первой четверти XVIII в. (из истории секуляризации церковных владений) // Дворянство и крепостной строй России XVI-XVIII вв. Сборник статей, посвящ. памяти А.А. Новосельского / Ред. коллегия: Н.И. Павленко (отв. ред.) и др. М.: Наука, 1975. С. 190-212.
    12. Булыгин И.А. Церковная реформа Петра І // Вопросы истории. 1974. №5. С. 79-93.
    13. Водарский Я.Е. Дворянское землевладение в России в XVII первой половине XIX в. (размеры и размещение) / Отв. ред. В.И. Буганов. М.: Наука, 1988. 303 с.
    14. Водарский Я.Е. Население России за 400 лет (XVI начало XX в.). М.: Просвещение, 1973. 159 с.
    15. Водарский Я.Е. Петр І // Вопросы истории. 1993. № 6. С. 59-78.
    16. Волкова И.В. Военное строительство Петра І и перемены в системе социальных отношений в России // Вопросы истории. 2006. № 3. С. 35-51.
    17. Всемирная история: Епоха просвещения / Под ред. А.Н. Бадак, И.Е. Войнич, Н.М.Волчек и др. Мн.: Харвест; М.: АСТ, 2000. 512 с.
    18. Голикова Н.Б. Политические процессы при Петре І. По материалам Преображенского приказа. М.: Университетиздат, 1957. 335 с.
    19. Голубенко А.Л., Теплицкий Ю.М. Правители. (Хроника тысячелетий от царя Ирода до президента Горбачева). Луганск: Изд-во Восточноукр. гос. ун-та, 2000. 436 с.
    20. Горощенова О.А. Школа математических и навигацких наук в Москве (1701-1752 гг.) и ее продолжатели // Вопросы истории. 2005. № 10. С.151-155.
    21. Государственные учреждения России XVI-XVIII вв. / Под ред. Н.Б.Голиковой. М.: Изд-во МГУ, 1991. 192 с.
    22. Дейвіс Н. Європа: Історія / Пер. з англ. П. Таращук, О. Коваленко. К.: Основи, 2001. 1463 с.
    23. Егер О. Всемирная история: В 4-х т. Т. 3. Новая история. СПб: Издательство Полигон, 1999. 720 с.
    24. Епифанов П.П. Воинский устав Петра Великого // Петр Великий. Сборник статей / Под ред. А.И. Андреева. Т. І. М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1947. С.167-213.
    25. Журавлёв Д. „А без вина и бес пива… лекарству только трата” (Царъ Пётр и военная медицина в годы Северной войны) // Родина. 2007. № 11. С.61-64.
    26. Завражин А.В. Влияние Петровских преобразований на развитие России и укрепление ее вооруженных сил // Военно-исторический журнал. 2007. №6. С. 23-27.
    27. Запесоцкий Ю.А. Петровские реформы как культурная доминанта (перечитывая Д.С. Лихачева) // Новая и новейшая история. 2007. № 4. С.67-74.
    28. Иллюстрированная история СССР / Под ред. Пашуто В.Т., Итенберг Б.С., Тарновский К.Н. и др. 3-е доп. изд. М.: Мысль, 1980. 494 с.
    29. История внешней политики России. XVIII век (от Северной войны до войн России против Наполеона). М.: Междунар. отношения, 1998. 304 с.
    30. История Отечества: люди, идеи, решения. Очерки истории России IX начала XX в. / Сост.: С.В. Мироненко. М.: Политиздат, 1991. 367 с.
    31. История России. С древнейших времен до начала XXI в. / А.Н. Сахаров, Л.Е.Морозова, М.А. Рахматуллин и др.; под ред. А.Н. Сахарова. М.: АСТ: Астрель: Хранитель, 2007. 1263 с.
    32. История СССР с древнейших времен до конца XVIII в.: Учебник / Под ред. Б.А. Рыбакова. 2-е изд., перераб. и доп. М.: Высш. шк., 1983. 415 с.
    33. История СССР. С древнейших времен до наших дней. В двух сериях в 12 томах / Под ред. Б.Н. Пономарева и др. Т. 3. Превращение России в великую державу. Народные движения XVII-XVIII вв. М.: Наука, 1967. 746 с.
    34. Історія СРСР. Підручник для пед. ін-тів / За ред. П.І. Кабанова і В.В.Мавродіна. Пер. з перероб. і доп. 2-го рос. вид. Ч. 1. К.: Вища школа, 1969. 599 с.
    35. Ключевский В.О. История России. Специальные курсы. М.: Астрель; АСТ, 2003. 479 с.
    36. Ключевский В.О. Краткий курс по русской истории. М.: ЭКСМО-Пресс, 2000. 800 с.
    37. Ключевский В.О. Сочинения. В 9 т. Т. 4. Курс русской истории. Ч. 4 / Под ред. В.Л. Янина; Послесл. и коммент. составили В.А. Александров, В.Г.Зимина. М.: Мысль, 1989. 398 c.
    38. Княжецкая Е.А. Петр І член Французской Академии наук // Вопросы истории. 1972. № 12. С. 199-203.
    39. Краснобаев Б.И. Очерки истории русской культуры XVIII века: Кн. для учителя. 2-е изд. М.: Просвещение, 1987. 319 с.
    40. Краткая всемирная история в двух книгах / Под ред. проф. А.З. Манфреда. Кн. I. М.: Наука, 1967. 592 с.
    41. Крипякевич І. Всесвітня історія: У 3 кн. Кн. 2. Середньовіччя і нові часи. К.: Либідь, 1995. 424 с.
    42. Лабутина Т.Л. Восприятие английской культуры в России в эпоху Петра І // Вопросы истории. 2002. № 9. С. 17-36.
    43. Лебедев В.И. Булавинское восстание (1707-1708). М.: Просвещение, 1967. 156 с.
    44. Мавродин В.В. Рождение новой России: Сборник / ЛГУ им. А.А.Жданова. Л.: Изд-во ЛГУ, 1988. 534 с.
    45. Майкова Т.С. Петр І и „Гистория Свейской войны” // Россия в период реформ Петра І. Сборник статей / Ред. коллегия: Н.И. Павленко (отв. ред.) и др. М.: Наука, 1973. С. 103-132.
    46. Маньков А.Г. К истории реформы посадского управления 1699 г. // Исследования по социально-политической истории России. Сборник статей памяти Б.А. Романова. Л.: Наука, 1971. С. 232-246.
    47. Маньков А.Г. Крепостное право и дворянство в проекте Уложения 1720-1725 гг. // Дворянство и крепостной строй России XVI-XVIII вв. Сборник статей, посвящ. памяти А.А. Новосельского / Ред. коллегия: Н.И. Павленко (отв. ред.) и др. М.: Наука, 1975. С. 159-180.
    48. Мацуленко С.А. Военные реформы Петра І // Военно-исторический журнал. 1988. № 5. С. 83-87.
    49. Молчанов Н.Н. Дипломатия Петра Первого. 2-е изд. М.: Международные отношения, 1986. 448 с.
    50. Нариси історії Росії: Пер. з рос. / Б.В. Ананьїч, І.Л. Андреєв, Є.В. Анісімов та ін.; За заг. ред. О.О. Чубаряна. К.: Ніка-Центр, 2007. 800 с.
    51. Некрасов Г.А. Основные этапы гражданского, промышленного и культурного строительства в Петербурге (первая четверть XVIII в.) // Промышленность и торговля в России XVII-XVIII вв. Сборник статей / АН СССР, Ин-т истории СССР; Отв. ред. А.А. Преображенский. М.: Наука, 1983. С. 101-118.
    52. Павленко Н.И. и др. История СССР с древнейших времен до 1861 года: Учеб. для студентов пед. ин-тов / Н.И. Павленко, В.Б. Кобрин, В.А.Федоров; Под ред. Н.И. Павленко. М.: Просвещение, 1989. 559 с.
    53. Павленко Н.И. Петр Великий. М.: Мысль, 1990. 591 с.
    54. Павленко Н.И. Петр І (к изучению социально-политических взглядов) // Россия в период реформ Петра І. Сборник статей / Ред. коллегия: Н.И.Павленко (отв. ред.) и др. М.: Наука, 1973. С. 40-102.
    55. Павленко Н.И. Петр Первый и его время: Пособие для учащихся. М.: Просвещение, 1989. 175 с.
    56. Петрухинцев Н.Н. Два флота Петра І: технологические возможности России // Вопросы истории. 2003. № 4. С. 117-128.
    57. Писарькова Л.Ф. Российская бюрократия в эпоху Петра І. Условия службы и характерные черты // Отечественная история. 2004. № 2. С. 3-19.
    58. Преображенский А.А. Великое посольство 1697-1698 гг.: старое и новое в русской дипломатии // Вопросы истории. 1999. № 2. С. 114-122.
    59. Рабинович М.Д. Социальное происхождение и имущественное положение офицеров регулярной русской армии в конце Северной войны // Россия в период реформ Петра І. Сборник статей / Ред. коллегия: Н.И. Павленко (отв. ред.) и др. М.: Наука, 1973. С. 133-171.
    60. Рыжов К.В. Все монархи мира. Россия (600 кратких жизнеописаний). М.: Вече, 2000. 576 с.
    61. Соловьев С.М. Чтения и рассказы по истории России / Сост. и вступ. ст. С.С. Дмитриева; Комм. С.С. Дмитриева и Л.П. Дойниковой; Ил. В.В.Лукашова. М.: Правда, 1990. 768 с.
    62. Толстова Л.Н. „Только бы жила Россия в блаженстве и славе…” (Этические идеи Петра Великого) // Военно-исторический журнал. 2006. № 7. С. 8-11.
    63. Троицкий С.М. Русский абсолютизм и дворянство в XVIII в. Формирование бюрократии. М.: Наука, 1974. 395 с.
    64. Уханова Е. Медаль для „нового Иуды” // Родина. 2007. № 11. С. 32-36.
  • 9896. Реформи Солона і Клісфена та Перікла в Афінах
    Информация пополнение в коллекции 15.08.2010

    Близько 594 до н. е. афіняни обрали Солоні правителем і архонтом і надали йому повноваженя на проведення політичних і економічних реформ (можливо, втім, що реформи Солона мали місце двадцятьма роками пізніше). Реформи були досить радикальні. Солон почав з сейсахфії: скасував борги, що забезпечувалися землею або особою боржника (дехто вважає, що були знищені усі взагалі борги, але це сумнівно), домігся звільнення тих, хто вже потрапив у рабство за борги, і заборонив надалі робити позики під заставу особистої свободи. Солон вжив заходів і до того, щоб повернути на батьківщину по можливості всіх, хто за борги був проданий за межі Аттики: їх викуповували, але на які кошти невідомо. Сейсахфія розчистила ґрунт для подальших реформ. Сейсахфія була єдиною радикальною мірою Солона; у всій іншій реформаторській діяльності він виявляє схильність до «золотої середини», до помірності, до можливого примирення нових вимог зі збереженням старого. Законодавча діяльність Солона не обмежилася сейсахфією і реформою державного устрою: він реформував все афінське право, за винятком карного. Що стосується управління, Солон установив в Афінах тимократичну систему, зв'язавши права громадян на участь у виборах і участь у політичній діяльністю з їхнім доходом. Пентакосіомедімни (1й клас) і вершники (2й клас) могли засідати в Раді і посідати найбільш високі посади. Зевгіти (3й клас) могли посісти нижчі посади і входити в Раду (буле), у той час як найбідніші громадяни, або фети (4й клас), могли брати участь тільки в народних зборах. Рада (відома за назвою Ради чотирьохсот) також являла собою одне з нововведень Солона; члени Ради щорічно обиралися чотирма афінськими філами, по 100 чоловік від кожної філи. Солон створив і апеляційний суд, гелією, що була фактично народними зборами з кворумом у 6000 чоловік, де розглядалися оскарження вироків [1].

  • 9897. Реформи Солона і Клісфена, тиранія Пісістрата
    Информация пополнение в коллекции 12.01.2009

    СОЛОН (Solon) (народився близько 640 - помер близько 560 р. до н.е.) - грецький державний діяч і поет. Був сином Ексекестида з афінського аристократичного роду Медонтидів, по материнській лінії був родичем майбутнього тирана Афін Пісістрата. Зіграв важливу роль під час довгої війни Афін із Мегарою за острів Саламін, закликаючи співвітчизників до боротьби в знаменитій елегії, із якої нам відомо декілька віршів. Близько 594 р. до н.е. був обраний архонтом і посередником, завданням якого було вирішення важкої політичної і господарської ситуації в Аттиці. Солон провів ряд господарських реформ, серед яких: скасування боргів, що лежали на селянських господарствах, і рабства за борги, грошова реформа, уніфікація мір і ваг, одержання афінського громадянства осілими тут чужоземцями, ремісниками і купцями. Ці реформи оздоровили сільське господарство і заклали основи розвитку ремесла і торгівлі. За основу політичних реформ Солон прийняв поділ населення, що уже існував, на чотири класи за майновою ознакою. У такий спосіб він знищив привілею по праву народження, а статок громадянина поставив у залежність від його участі в справах держави. Солон обмежив повноваження аристократичної ради Ареопагу на користь народного зібрання і Ради Чотирьохсот, що вибирається родовими філами. Він увів народний суд (heliaia), пом'якшив Драконові (за деякими джерелами - Драконтови) закони. Після проведення реформ Солон залишив посаду і виїхав із країни. Він здійснив подорож на Кіпр, у Єгипет і Малу Азію.

  • 9898. Реформирование либеральной экономики в концепциях противников "классической школы"
    Контрольная работа пополнение в коллекции 13.04.2006

    Работы швейцарского экономиста и историка С.Сисмонди (1773-1842) сыграли заметную роль в истории экономической мысли хотя бы потому, что он первым подверг научной критике экономическую систему капитализма, выступил противником некоторых идей, высказанных представителями классической политической экономии. В отличие от последних, в политической экономии он видел не науку о богатстве и способах его увеличения, а науку о совершенствовании социального механизма в интересах человеческого счастья. Сисмонди считал политэкономию нравственной наукой, которая имеет дело с человеческой природой, а не с экономическими отношениями; она приведет к цели лишь тогда, когда приняты во внимание чувства, потребности и страсти людей. Безусловно, на такую трактовку предмета политической экономии оказала влияние работа Смита "Теория нравственных чувств". Увеличение производства благ, по Сисмонди, не сама цель, и само не является показателем богатства, если в процессе его распределения большинство получает жалкие крохи. И здесь также видно влияние А.Смита, который пишет, что "ни одно общество, без сомнения, не может процветать и быть счастливым, если значительнейшая часть его членов бедна и несчастна". Таким образом, у Сисмонди мы видим развитие нравственных аспектов экономической науки, начало которому положил А.Смит. Но не только в этом проявляется единство взглядов Сисмонди и Смита. Сисмонди - сторонник трудовой теории стомости, согласно которой стоимость товара определяется затратами труда на его производство. Совершенно естественно, что он считает прибыль доходом капиталиста, представляющим собой вычет из продукта труда рабочего. Сисмонди прямо говорит об ограблении рабочего при капитализме, подчеркивая эксплуататорскую природу прибыли и считая, что заработная плата должна быть равна всей стоимости продукта труда рабочего, а рабочий получает лишь малую часть стоимости созданного им продукта. Сисмонди не искал регуляторов заработной платы в "естественных" законах природы, как Рикардо и Мальтус, тем не менее он принимал господствующее в экономической литературе положение, что заработная плата рабочих стремится к прожиточному минимуму. Причину такого положения Сисмонди видит в специфических капиталистических отношениях, в стремлении капиталистов "выжать" как можно больше прибыли из своих рабочих. Возможность же сведения заработной платы к минимуму у Сисмонди связана с процессом вытеснения труда машинами, то есть с ростом безработицы, которая вынуждает рабочих наниматься за меньшую заработную плату. Отсюда видно, что отрицая закон народонаселения Мальтуса, Сисмонди не отрицал наличия связи между ростом населения и заработной платой. Не случайно Сисмонди предлагал ограничить рост населения рамками дохода семьи, но все-таки на первый план в экономических взглядах Сисмонди выдвигается проблема рынков и реализации созданного продукта. В противовес классической политической экономии, принявшей тезис об автоматическом приспособлении совокупного спроса к совокупному предложению и невозможности общего кризиса перепроизводства, Сисмонди выдвинул тезис о постоянстве кризисов перепроизводства в капиталистической экономике. Сведя стоимость общественного продукта к доходам, Сисмонди заявляет, что для реализации всего произведенного продукта необходимо, что бы производство полностью соответствовало доходам общества. И далее он делает вывод о том, что если производство превышает сумму доходов общества, то продукт реализован не будет. В стоимость созданного продукта у Сисмонди не входит стоимость израсходованных средств производства. Заработная плата рабочих тяготеет к прожиточному минимуму, вследствие давления безработицы, причиной которой является внедрение техники. Этот процесс приводит к сокращению совокупного спроса, так как, по выражению Сисмонди, "машины не знают никаких потребностей и потому не предъявляют никакого спроса". Не расширяет внутреннего рынка и спрос капиталистов, которые часть дохода, предназначенную для потребления, накапливают. Другими словами, способность экономики производить все больше товаров наталкивается на недостаточный спрос со стороны основных производительных классов. В связи с этим Сисмонди уже в 1819 году в работе "Новые начала политической экономии" высказывает мысль, абсурдную для представителей классической политической экономии, что "народы... могут разоряться не только оттого, что тратят слишком много но и оттого, что тратят слишком мало". Ведь согласно воззрениям и Смита и Рикардо, именно бережливость и накопление представляют собой ключ к богатству нации. Как мы уже отмечали, парадокс заключается в том, что представление Сисмонди о перманентных кризисах перепроизводства при капитализме вытекают из посылки именно классической политической экономии - положения А.Смита, что годовой продукт нации представляет собой сумму прибыли, заработной платы и ренты, которые тратятся на потребительские товары. Вслед за Смитом, Сисмонди игнорирует тот факт, что годовой продукт включает в себя и средства производства, причем с ростом накопления капитала потребности хозяйства в средствах производства создают особый рынок, в определенной степени независимый от рынка потребительских товаров. Более того, в периоды экономического подъема темпы роста производительного потребления превышают темпы роста личного потребления. Игнорирование этого положения стало причиной выводов Сисмонди о неизбежности постоянных кризисов перепроизводства при капитализме, где спасение от них он видит в существовании промежуточных (помимо классов капиталистов и рабочих) групп населения, прежде всего мелких товаропроизводителей, предъявляющих значительный спрос на созданный продукт, и в расширении внешних рынков сбыта.

  • 9899. Реформирование системы государственного управления в России в первой четверти 18 в.
    Информация пополнение в коллекции 22.12.2010

    По закону 24-го января 1722 года, вся государственная служба разделялась на воинскую, статскую и придворную, и в каждом таком разряде установлялась лестница из 14-ти ступеней. Воинская служба разделялась на 4 отдела: сухопутная - армейская, гвардейская, артиллерийская и морская. Верховный чин или первый класс для всей армии, гвардии и артиллерии был генерал-фельдмаршал, для морских - генерал-адмирал. Ко второму классу принадлежали, как в армейской, так и в гвардейской службе, полные генералы от инфантерии и от кавалерии; в артиллерийской службе - генерал-фельдцейхмейстер, в морской - адмиралы прочих флагов. В третьем классе, в армии, гвардии и артиллерии, числились генерал-лейтенанты, генерал-кригскомиссар и кавалеры Св. Андрея, а в морской - вице-адмиралы. В четвертом, как в армии, так и в артиллерии - генерал-майоры; а в гвардии с этого класса начинается преимущество над армией: армейскому генерал-майору равнялся гвардейский полковник, в морской службе шаутбенахты и обер-цейгмейстер. В пятом - армейские бригадиры, оберштер-кригс-комиссар, генерал-привиантмейстер, в артиллерии полковник, в гвардии подполковник, а в морской - капитаны, командир над портом кроншлотским и некоторые хозяйственные должности. В шестом: в армии - полковники, в гвардии - майоры, в артиллерии - подполковники, в морской - капитаны 1-го ранга. В седьмом: в армии - подполковники, генерал-аудиторы и некоторые другие должности, в гвардии - капитаны, в артиллерии - майоры, в морской - капитаны 2-го ранга. В восьмом: в армии - майоры, генеральские адъютанты; в гвардии - капитан-лейтенанты, в артиллерии - инженер-майоры, в морской - капитаны 3-го ранга. В девятом: в армии - капитаны, в гвардии - лейтенанты, в артиллерии и в морской - капитан-лейтенанты. В десятом: в армии - капитан-лейтенанты, в гвардии - унтер-лейтенанты, в артиллерии и в морской - лейтенанты. Одиннадцатого класса не было, исключая для морской службы - секретари корабельные. Двенадцатого: в армии - лейтенанты, в гвардии - фендрики, в артиллерии - унтер-лейтенанты, в морской - унтер-лейтенанты и шкиперы 1-го ранга. Тринадцатого: в армии - унтер-лейтенанты, в артиллерии - штык-юнкеры, в гвардии и в морской не было этого класса. Наконец, четырнадцатого: в армии - фендрики, в артиллерии - инженер-фендрики, в морской - шкиперы 2-го ранга и констапели.

  • 9900. Реформирование социального государства в Германии
    Курсовой проект пополнение в коллекции 23.06.2010

     

    1. Источники:
    2. Основной закон Федеративной Республики Германия от 23 мая 1949 года // под ред. В.В. Ванчугова. М.: РУДН, 1998.
    3. Шредер Г. Решения. Моя жизнь в политике. М.: Европа, 2007. 552с
    4. Mein Weg. Angela Merkel im Gespräch mit Hugo Müller-Vogg. Hoffmann und Campe, Hamburg, 2004.
    5. WACHSTUM. BILDUNG. ZUSAMMENHALT. 10 Punkte für ein starkes Deutschland. Berlin, 2009.
    6. Wolfgang S. Angela Merkel: eine politische Biographie. Neuauflage. München, 2005.
    7. Специальная литература:
    8. Власов Н.А. Германия в начале XXI века: [Учебное пособие]. - СПб.: Изд-во СПб. Унт-та, 2008. - 307 с.
    9. Германия. Вызовы XXI века // Под ред. Белова В.Б. М.: Европа, 2009. 792 с.
    10. Гутник В.П. Германия: успехи и провалы социального рыночного хозяйства // Рыночная демократия в действии. Современное политико-экономическое устройство развитых стран. М.: Изд-во Ин-та экономики переходного периода, 2005. 157 с.
    11. Давлетшина Д.К. Политика ФРГ в Европейском Союзе: учебное пособие. - М.: МГИМО - Университет, 2006. - 151 с.
    12. Милецкий В.П. Социальное государство: эволюция теории и практика. Автореф. дис... док. полит, наук. СПб.: 1998. 32 с.
    13. Невский С.Н. Экономика послевоенной Западной Германии: на пути к "экономическому чуду": Учебное пособие. М.: ТЕИС, 2006. - 167 с .
    14. Павлов Н.В. Современная Германия: учебное пособие по страноведению. - М., 2005. - 566 с.
    15. Патрушев А.И. Германия в XX веке. М.: Дрофа, 2004. 432 с.
    16. Материалы периодических изданий
    17. Боген А. Ангела Меркель серая жемчужина. Дело. 2007. - № 4.
    18. Германия: в ожидании реформ [Обсуждение с участием В.Б. Белова, В.В. Ивантера, Р.С. Гринберга, С.П. Капицы и др.] // Вестник Европы. 2005. - № 15.
    19. Гиль С.С. Социальная работа в Германии. Индустрия и технология социальной политики // Аналитический вестник Совета Федерации ФС РФ. -2003. -№ 2 (195).
    20. Гончаров П.К. Социальное государство: сущность и принципы // Вестник Российского университета дружбы народов. - Сер.: Политология. - 2000. - № 2.
    21. Ланько Д. Герхард Шредер. Человек привыкший начинать заново // Дело. 2008. - № 31.
    22. Merkel glaubt an die Perspektiven des sozialen Staates // Deutsche Welle. 15. 07. 2007
    23. Merkel is short-sighted and dangerous, Schroeder is yesterday's man // The Financial Times. 08.09.2005.
    24. Интернет-сайты:
    25. ru.wikipedia.org/wiki/
    26. www.bundeskanzlerin.de
    27. www.spd.de
    28. www.angela-merkel.de