Философия

161. Аналіз діалогу Платона Гіппій Більший в контексті метафізики.
Информация пополнение в коллекции 12.01.2009

Аналіз діалогу Платона «Гіппій Більший». Платон (Platon) (род. 427 — ум. 347 гг. до н.е.) – грецький філософ, родом з Афін (справжнє ім`я – Арістокл). В 407 році до н.е. став учнем Сократа, що визначило все його життя та творчість. До нас дійшли, очевидно, всі твори Платона (більшість з них написана в формі діалогу). Повне їх зібрання нараховує 36 праць, розділених на дев`ять тетралогій, які наочно демонструють розвиток філософії Платона. Діалог Платона «Гіппій Більший» належить до першої групи творів, до так званих сократичних діалогів (приблизно 90ті роки 4 ст. до н.е.). В ньому, як і в інших діалогах цього періоду, головну роль грає Сократ. Він диференціює етичні поняття (поняття про прекрасне) разом із своїм співрозмовником, вказує, які визначення слід приймати за істинні, розбиває аргументи супротивника, відновлюючи спроби, ні одна з яких його не задовольняє, і врешті-решт залишає питання відкритим (завершується діалог висновком Сократа, що «прекрасне – це складно»). Ця невизначеність основного висновку лишається тут, як і в усіх ранніх сократичних діалогах. Але очевидно, що Платон чим далі, тим більше переконується у думці про необхідність пояснювати різноманіття і чуттєвого світу, і області розумових уявлень за допомогою твердо встановлених і непорушних категорій, які тільки й дають можливість осмислити плутанину реального людського життя. «Гіппій Більший» весь присвячений відмежуванню естетичної області від всіх інших областей людської свідомості. Але в ньому ми знаходимо також те, що джерело прекрасного розглядається тут вже не просто як захоплення, яке даровано богами, Платон намагається розкрити його філософський зміст. Прекрасне в цьому діалозі розглядається з точки зору «сутності», а це далі стане центральним поняттям усієї платонівської філософії. До того ж тут вперше вживається інший, суто платонівський термін – «ідея». І, нарешті, прекрасне тлумачиться як сенс, або підвалини, сутності. Отже, в діалозі зображена зустріч Сократа із знаменитим софістом Гіппієм, який славився своїми різноманітними знаннями в різних галузях, і подається характеристика останнього як людини надто самовпевненої, пихатої та балакучої, але яка перемагає неосвічених людей всезнайством та своїми блискучими промовами. Гіппій створив цілу промову про прекрасні заняття, що і дало Сократу привід поставити питання про те, що є саме прекрасне, а не просто про окремі прекрасні предмети. Реальна постановка питання така: якщо справедливі вчинки передбачають справедливість взагалі, а мудрі – мудрість взагалі і, отже, справедливість є чимось і мудрість є чимось, то ж і всі прекрасні предмети передбачають прекрасне взагалі, тобто прекрасне також є чимось. Саме про це прекрасне взагалі ставить своє питання Сократ. Але Сократ виступає не від себе, він говорить від імені «однієї людини», «не витонченої, грубуватої, дуже докучливої» і також задає Гіппію питання від нібито себе, наївного простака, який лестить співрозмовнику і просить його навчити як йому, неосвіченому Сократу, відповідати на питання тієї «однієї людини». Таке приховання під маскою невідомого і ейрона одночасно дозволяло Сократу більш гостро ставити питання і більш в`їдливо висміювати Гіппія. Сократ і Гіппій приходять до висновку, що власне прекрасне, яке, приєднуючись до будь-якого предмету або живої істоти, робить його прекрасним, є не якийсь окремий предмет (наприклад, прекрасна дівчина, прекрасна кобилиця або прекрасний глечик), але особливого роду спільна ідея: якщо прилучитись до неї, все стає прекрасним. Цю ідею не слід, одначе, розуміти фізично (до чого схильний Гіппій). Далі Гіппій намагається встановити ідею прекрасного, виходячи з того, що, за його думкою, в справжньому сенсі всюди і завжди прекрасно і до чого він відносить здоров`я, багатство, шану, розкішні похорони тощо. Сократу нічого не варто спростувати і таке визначення прекрасного. Далі співрозмовники переходять в пошуках визначення прекрасного вже на інші позиції, користуючись тепер вже не повсякденним життєвим досвідом, а абстрактними категоріями. Послідовно вони спростували також і гіпотези про те, що прекрасне є дещо підходяще, якщо розуміти його не фізично, а категоріально (це не є правильним, бо підходяще тільки змушує предмети здаватися прекрасними, але зовсім не забезпечує того, щоб ці предмети об`єктивно були такими), що воно є дещо корисне та придатне (але все придатне придатне не для всього, а для чого-небудь конкретного, в той час коли прекрасне – безвідносне), і врешті-решт, що прекрасне – це зорове та слухове задоволення (бо існують прекрасні речі, яких не можна звести до цих задоволень). Гіппій, впевнившись в тому, що подібного роду суперечки йому мало що дають, оголошує їх балаканиною і марнослів`ям. Але і Сократ не дає прямого визначення прекрасного. Хоча можна помітити, що в формальному відношенні це прекрасне тут точно визначено. Воно є «сутність» та «ідея», які через свій специфічний сенс і роблять всі прекрасні речі прекрасними (тобто в цьому діалозі вже зароджується власна платонівська термінологія). Найбільше значення діалогу «Гіппій Більший» в плані історії філософої та логіки полягає в тому, що в ньому чітко формулюється думка, згідно з якою визначення поняття є визначенням сутності того предмету, який ми розглядаємо, а сама сутність розуміється як єдність в різноманітті його виявів, як сталість, як тотожність в мінливому різноманітті.
162. Аналіз праці К.Маркса \"Маніфест комуністичної партії\"
Информация пополнение в коллекции 12.01.2009

Отже, про що саме ідеться у програмному творі марксистів, а саме у «Маніфесті комуністичної партії»? По-перше, наголошується на тому, що вся попередня історія суспільств була історією боротьби класів і навіть в сучасному авторам суспільстві існує ця боротьба. Змінилося лише те, що суспільство розділилося на два табори – буржуазію і пролетаріат. При чому один клас (буржуазія) відверто експлуатує інший – пролетарів, навіть не намагаючись, як раніше, чимось прикрити свою експлуатацію. Завдяки цій надмірній та безжалісній експлуатації, коли людину-пролетаря ставлять на одну ланку із машинами, завдяки яким можна заробляти гроші, буржуазія і накопичує свій капітал. Життя людей за такою схемою є чистими грошовими відносинами і всі його сфери є просто надбудовою над економікою – все вирішує економічно-фінансовий фактор. Автори характеризують пролетаря як людину, в якої немає власності і це є первопричиною та вихідним фактором того, що серед пролетарів панує вже зовсім інша моральна доктрина, змінюються, наприклад, стосунки у сім`ї, вони відмінні від буржуазних, змінюється і ставлення до поняття нації та релігії– тобто пролетар – це людина без національності і здебільшого не релігійна і не віруюча, до поняття закону і моралі – все це бачиться як засіб, яким підтримується панування буржуазії і який забезпечує захист її економічних інтересів. Через те, що в пролетарів немає нічого власного, що треба було б оберігати та примножувати – головним завданням цього класу є руйнація інституту приватної власності взагалі, знищення старих відносин, які пануюють в суспільстві і побудова нових за своїм ідеалом. Отже, в цьому ми бачимо прагнення до розкриття справжньої сутності людського буття, яке характерне для всіх «філософій підозри». Але в рамках «філософії підозри» пропонується не просто зруйнувати (або висловити недовіру(підозру) до, якщо казати м`якше) існуючу культурну реальність, а ще й висунути на її місце якусь свою концепцію. Що ж нам пропонують автори «Маніфесту..»? За Марксом та Енгельсом, всі проблеми суспільства мали вирішитися одним шляхом – пролетарською революцією, результатом якої стане переділ капіталу, перетворення пролетаріату на пануючий клас (і не просто на пануючий клас: однією з фундаментальних ідей марксизму є необхідність та неминучість диктатури одного класу над іншим, тобто тут – диктатури пролетаріату), колективізація всього майна, централізація всіх знаряддь виробництва в руках держави (яка буде уособлювати в собі власне той самий привладний пролетаріат). І, що ще важливо, автори зазначають, що \"доки існують інші класи, а особливо клас капіталістичний, доки пролетаріат з ним бореться (бо з приходом пролетаріату до влади ще не зникають його вороги, не зникає стара організація суспільства), він повинен застосовувати засоби насильства...\", а також що \"відкрито заявляють, що їхні цілі можуть бути досягненні тільки насильницьким поваленням всього існуючого суспільного ладу». Тобто марксисти зовсім не відмовляються від ідеї насильства, а навіть вітають і заохочують її та вважають вкрай необхідною для здійснення своїх цілей. Отже, кінцевою (і, як я можу від себе зазначити, зовсім утопічною) метою, до здійснення якої мають привести усі ці заходи (революція та інше) є знищення всіх класових відмінностей в суспільстві, досягнення втрати публічною владою свого політичного характеру (а політична влада для марксистів – це впорядковане та законне насильство одного класу над іншим), і створення суспільства (асоціації), в якому вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку усіх. Історія показала, що досягнути марксистського ідеалу неможливо, бо пануючий клас з`явиться знову, тільки у цьому випадку це будуть ті ж самі представники колишнього пролетаріату, в руках яких знову буде накопичуватись капітал, і так далі по колу. Але з точки зору філософії нас має більше цікавити не соціально-економічна сторона питання, а скоріше те, що марксизм став яскравим прикладом «філософії підозри» - побудови власної системи цінностей, висловлювання критики до існуючого становища речей (отої самої звану достеменної дійсність, яка ховається за різноманітними фікціями, створеними для захисту та приховання цієї дійсності), існуючої культури, спроба трактувати дійсність через призму свого бачення (бачення основного героя марксистської філософії підозри – пролетаря).
163. Аналіз роботи Е.Гуссерля «Криза європейського людства і філософія»
Информация пополнение в коллекции 12.01.2009

Аналіз роботи Е.Гуссерля «Криза європейського людства і філософія» в контексті відмінності філософії від інших форм людського духу. Едмунд Гуссерль (1859 – 1938) – видатний німецький математик, логік і філософ, родоначальник одного з основних напрямків сучасної філосоії – феноменології. Завдяки викладацькій діяльності та багатьом працям зробив великий вплив на філософію Германії та багатьох інших країн. Перша його книга Philosophic der Arithmetik («Філософія арифметики») була написана в 1891 році. Основні праці: «Логічні дослідження» (1900), стаття «Філософія як строга наука» (1911), «Формальна і трансцедентальна логіка» (1929), «Картезіанські роздуми» (1931), «Криза європейських наук та трансцедентальна феноменологія» (1936). Гуссерль виступав з ідеєю «філософії як строгої науки», яку була покликана втілювати створена ним феноменологія. Основний пафос його був такий: «Слід відродити філософію в сучасному, науковому вигляді. Філософія існує не для природничонаукових цілей (не заради науки), і не для мудрості (в тому числі політики) – її предмет є істиною заради істини, якою б вона не була!». Доповідь «Криза європейського людства і філософія», яка була прочитана у Відні в травні 1935 року, була безпосереднім початком роботи над останньою працею Гуссерля «Криза європейських наук і трансцедентальна феноменологія» (в якій, доречі, була дещо переглянута його філософська система, в ній з`являються поняття історіі та поняття життєвого світу, який є ніби амбівалентим витоком як наших теоретичних інтересів так і наших практичних дій). Гуссерль ставив питання про витоки та шляхи подолання кризи, яка спіткала Європу, але проблеми, викладені ним в доповіді, виходили за рамки тільки політичної сфери: наприклад, питання про сутність філософії і конкретних наук, про історичний характер і про розвиток людської свідомості, питання про закоріненість «універсального наукового розуму» в оточуючому життєвому світі і про змістову структуру цього життєвого світу. Незадоволеність історичною долею західноєвропейської культури явно простежується в праці Гуссерля, який вважав роковою помилкою трансформацію давньогрецької епістеми до математизації знання в Новий час, яка сталася в історії. Гуссерль вбачає кризу сучасної науки саме в забутті життєвого світу. Завдання філософії в цьому сенсі – повернути освічену людину на її грунт, тобто в той життєвий світ, який є основою всіх її розумних дій. Гуссерль стверджує, що криза європейського існування – це не невідворотна доля, вона стає зрозумілою і прозорою на фоні телеології європейської історії, яка відкривається філософією. За Гуссерлем, щоб зрозуміти протиприродність сучасного кризису, потрібно випрацювати поняття Європи як історичної телеології безкінечної мети розуму, потрібно також показати як європейський світ був народжений із ідеї розуму, тобто із духа філософії. Філософ подає нам два можливих варіанти виходу з кризи європейського існування: або відчудження раціонального життєвого сенсу, ненависть до духа і впадання в варварство, або ж відродження Європи в дусі філософії завдяки остаточно долаючому натуралізм героїзму розуму. Чому ж Гуссерль вважає, що в кризі знаходяться саме науки і саме європейські? Криза, про яку пише Гуссерль, означає передусім кризу всієї культури, яка споконвічно пов`язана з ідеєю європейської науки, котра відповідальна за формування в Давній Греції цілком нового типу людини, яка живе за принципами розуму і орієнтується на рішення безкінечних задач. Наука для Гуссерля означає в цьому сенсі не ту чи іншу конкретну науку і навіть не їх сукупність, але саме ідею науки, «науковості». Остання сама є особливою формою практики, тобто практичного життя людини. Як наука так і повсякденне життя людини мають, за Гуссерлем, одне і те саме джерело - життєвий світ. Разом із тим, в процесі історії західноєвропейської культури наука настільки віддаляється від життєвого світу, що стає протилежністю повсякденності. Корінь цього протиставлення науки і життя Гуссерль вбачає в свого роду фальсифікації ідеї грецької науки. Ця фальсифікація відбувається в Новий час, коли наука починає апелювати не до речей, які оточують людини, а до моделей цих речей, які досягаються шляхом математизації нашого життєвого світу. Звідси стає зрозуміло, що криза науки як ідеї науковості, котра дала в грецькому світі народження зовсім особливій (філософській) формі життя людини, свідчить про кризу всієї європейської культури, яка губить той ідеал людини, що лежав у самих витоків західноєвропейської свідомості. З точки зору феноменології, подолати кризу західноєвропейської культури означає подолати розрив між життям та розумом. В цьому і полягає істинна і гранична задача сучасного філософа, оскільки він є так званим «функціонером людства».
164. Аналіз роботи Піко делла Мірандола О достоинстве человека в контексті логіки розвитку філософії.
Информация пополнение в коллекции 12.01.2009

Аналіз роботи Пико делла Мирандолла Дж. Речь о достоинстве человека і контексті логіки розвитку філософії. Джованні Піко делла Мірандолла (Pico della Mirandola) (1463-94рр) – це видатний італійський мислитель та філософ епохи Відродження, представник раннього гуманізму. Основним його твором є «900 тезисів, навіяних філософією, каббалою та теологією» (Conclusiones philosophicae, cabalisticae et theologicae), який був обнародуваний в 1486 році та вступним словом до якого була саме «Речь о достоинстве человека» (Oratio de hominis dignitate, 1487), найвідоміший документ раннього Відродження, в якому відобразився способ мислення епохи. Це вступне слово було присвячене двом головним темам: ідеї особливого призначення людини в світобудові, її безмежної свободи і ідеї внутрішньої єдності всіх положень людської думки. Подивившись тільки на назву цієї промови ми можемо припустити, що основним предметом та темою даного твору є людина та її місце у всесвіті. Посилаючись у «Речи о достоинстве человека» на вислови Гермеса Трисмегіста (які передає Асклепій), Піко делла Мірандола пише «В арабських книжках я прочитав, шановні отці, що Абдула Сарацин, від якого вимагали, щоб він вказав найбільше диво світу, відповів, що немає нічого більш дивовижного аніж людина». Цій думці відповідають також слова Меркурія: «О, Асклепій, велике диво є людина». Обгрунтовує свою думку Піко де Мірандола таким чином: всі Божі істоти створені для того, щоб бути тим, чим вони є, а не чимось іншим. Лише людина, навпаки, має все те, що властиве окремим створінням. Властивості людини не зумовлені відразу, але визначені таким чином, що вона сама ліпить свій образ згідно з наперед обраною формою. Бог прийняв людину як витвір невизначеного образу і поставив її в центр всесвіту. «Я не зробив тебе ні небесним, ні земним, ні смертним, ні бессмертним, щоб ти сам, вільний і славний мастер, сформував себе в образі, який ти обереш. Ти можеш переродитись в нижчі, нерозумні створіння, але можеш переродитися за велінням своєї душі і в вищі божественні.», - так передає Піко делла Мірандола звертання Творця до людини. В людині, згідно з автором, присутні завдатки будь-якого життя. І якщо вона не задовольниться ні якостю рослини, ні долею тварини, ні долею янгола, то в цьому випадку вона явить «незвичайний дух, створений за образом і подобою Божою, той, що був розміщений вище всіх речей, і який залишається вище всіх речей». І основна мета людини, її вище призначення, розкривається в заклику: «Нам слід знехтувати земним, відкинути небесне і врешті-решт, залищивши позаду все, що є в світі, поринути в розташовану над світом курію, найближчу до найвищої божественності». І існує тільки один шлях до цієї вищої божественності – це шлях до розуму, до очищення душі від бруду невігластва, до наповнення душі світлом філософії, удосконалення її пізнанням божественних речей. Тобто чистий спостерігальник, який не відає плоті, заглиблений в надра розуму, це істота і не земна і не небесна. Це – найпіднесеніше божество в людській плоті. Мрією Піко делла Мірандоли за Л.М. Баткіним є «...на основі філософської релігії досягти якогось земного раю, якоїсь ідеальної гармонії, яка охоплює почуття і розум, мораль і політику природу і Бога». Другою ідеєю цього твору, яка є тісно пов`язаною з першою, на мою думку є те, що для того, щоб досягнути (або спробувати це зробити) отої вищої божественної суті, не треба віддаватися тим суперечностям, які існують між різноманітними положеннями людської думки. За допомогою філософії душа має готуватися до майбутньої небесної слави. Наша душа може стати місцем перебування Бога тільки після того, як знищить у собі бруд за допомогою моралі і діалектики, прикрасить себе філософією та «увінчається гірляндами теології», це три етапи для наближення до вищого блага, щастя. І не тільки християнські та моїсеївські таїнства, а й теологія древніх, розкривають нам успіхи та достоїнства вільних мистецтв. На думку Я.Буркхардта, Піко делла Мірандола «був єдиним, хто проголосив і енергійно ратував за ... істину всіх епох в противагу однобокому звеличенню класичної давнини». Також Піко делла Мірандола розглядає питання безкорисливого характеру філософії. На його думку, філософ не має розраховувати на винагороду (або також славу чи якісь почесті) за свої дослідження та філософствування, а робити це тільки з любові до самої філософії і тільки задля формування своєї душі і досягнення та розуміння істини. У «філософа», який прагне грошей та слави, все життя проходить у пошуку цього і він навіть для самого себе, для власного самовдосконалення, не розмірковує над істиною. Тож філософом називатися не може. Отже, в своїй промові Піко делла Мірандола ставить декілька важливих питань, які були й залишаються актуальними - питання місця людини в світобудові (його автор визначив як знаходження людини як надістоти в центрі всесвіту (це і є відомий антропоцентризм Ренесансу), ми можемо прослідкувати видимі тенденції обожествлення людини), питання про сумісність різних філософських вчень та методів на шляху досягнення істини та злиття із тим, хто нас створив (Піко делла Мірандола впевнений, що різні ідеї, висказані філософами є тими чи іншими наближеннями до однієї спільної істини, для нього сама можливість діалога двох істин і є самою істиною); питання відношення філософа до матеріального, грошей і слави. Цінність та унікальність роботи та філософської системи Піко делла Мірандоли в тому, що вона як ніяка інша відображала весь вузол суперечностей та протиріч, які вміщувала в собі епоха Відродження.
165. Аналіз філософських та літературознавчих поглядів Е. Штайґера і М. Гайдеггера
Информация пополнение в коллекции 14.02.2010

Істинне буття, на думку М. Гайдеггера, живе в найінтимнішому лоні культури - у мові: мова - це дім буття. Сучасне ставлення до мови як до знаряддя перетворює мову з "дому буття", яким вона була первинно в усіх народів, у суще поряд з іншим сущим. Мова технізується, стає засобом передачі інформації й тим самим помирає як істинне "мовлення" (Reden), як "висловлювання" (Aussage), "казання" (Sage). Разом з її смертю втрачається той останній елемент, що пов'язував сучасну людину та її культуру з буттям, вичерпується джерело життя цієї культури, а сама мова стає мертвою. Через систему термінів люди забули справжній сенс речей і сенс буття. Слова означають тепер не те, що вони означали колись і що вони означають насправді. Мова науки свідчить про забування сенсу існування, а нагадати його можуть тільки письменники, бо лише поетична мова здатна прорватись крізь традиційну павутину метафізики до джерел справжнього буття. Мова говорить про буття, ми ж лише використовуємо сказання мови (Sage der Sprache), ми вживаємо сказання мови, щоб розповісти про себе. Іншими словами, не ми говоримо мовою, а мова говорить у нас, "мова говорить нами". Вона ставить людину у "просвіт" (Lichtung) буття, відкриває "істину буття". Так, не слова й мова є знаряддями людини, а навпаки - людина стає знаряддям слова й мови. Через людину (а точніше через письменників) буття промовляє про сенс нашого існування. Мова - не функція людини, не властивість буття, а подія (суб'єкт) буття. "Подія" тлумачиться тут як спів-буття, як співіснуюче буття мови й людини в часі. Вона - "тимчасова" реалізація мови, реалізація мови через людину. У цьому закладена мовність буття. Так М. Гайдеггер проголошує первинну належність слова буттю. Буття тим і відрізняється від сущого, що не підлягає предметному виразу, а лише "просвітлюється" через мову. Людина не створює слово щораз, коли говорить: слово - вісник буття-часу (М. Гайдеггер порівнює функцію слова з Гермесом), за допомогою слова людина прислухається до буття. Тому мова герменевтична. Мова приносить звістку від самого буття, мова говорить "мовою" буття, отже, буття теж герменевтичне. Але цього не дано почути всім, оскільки не всі замислюються над буттям, над сенсом людського існування й істиною буття. Буття можуть почути і зрозуміти лише поети. Поет не вважає себе творцем, він прислухається до буття, мовить від імені буття. Його мовлення - завжди поєднання мови й несказаного: мова - лише частково реалізована в мовленні можливість мови. Говорити означає "відповідати" мові: "Ми говоримо не лише мовою, ми говоримо з нею". Отже, мова, оскільки вона розкриває істину буття, - це передумова розуміння. Саме з мови людина черпає первинне розуміння буття й самої себе. Буття людини, мови, світу в цілому є подією (спів-буттям). Це не ізольовані світи-субстанції. Це горизонти, у точці перетину яких у кожен момент часу з'являється просвіт буття як Істини. Так, герменевтичне розуміння мови переноситься М. Гайдеггером на герменевтичне розуміння буття, адже саме мова дає можливість зрозуміти й пізнати істинне буття.
166. Анархизм
Информация пополнение в коллекции 16.10.2006

В 70-- 90-е годы прошлого века П.А. Крапоткин осуществил разработку концепции анархо-комунизма, воспринятую значительным большинством анархистов. Система Крапоткина привлекали внимание современников своей глубоко гуманистической направленностью, попытками синтеза и гармонии мира, стремлением объяснить все явления в области общественной жизни объективными законами природы. Под анархией он понимал “ мировоззрение основанное на механическом понимание явлений “, Охватывающее всю природу, включая сюда и жизнь человеческих обществ. В своих построениях новый теоретик российского анархизма значительное место уделил вопросам революции. Он не считал народ готовым к немедленному революционному выступлению и ставил вопрос о создание анархической партии для “ тихой подготовительной идейной работы ”. Социальную революцию он считал закономерным явлением исторического процесса, “ резким скачком вверх “, который должен привести к полному уничтожению все институтов власти и гос. учреждений. По его мнению, анархо-комунизм можно было вводить сразу после разрушению старых порядков в ходе революции. Кто же совершит эту великую революцию? “ Ее могут сделать только сами трудящийся - рабочие и крестьяне и трудовые элементы из интеллигенции”, - писал Кропоткин. Он так же отрицал необходимость революционного правительства, не признавал ни какой революционной диктатуры, так как при ней, по его мнению, “ революция неизбежно вырождается в произвол и в деспотизм”.
167. Анархистская теория познания Пола Фейерабенда
Доклад пополнение в коллекции 12.01.2009

И, в-третьих, что значит останавливаться подробнее на языке наблюдений? "Термины наблюдения это троянский конь, за которым нужно следить,"- говорит Фейерабенд. То есть: нет никакой единой универсально общей науки как в пространстве, так и(что самое главное) во времени, и потому ни только разные учёные могут вкладывать разный смысл в разные понятия это проблема решаемая, а новые или принципиально различные по сути явления могут выражаться одним и тем же понятием. Например, Фейерабенд приводит рассуждение противников Галилея, которые утверждали, что если Земля действительно крутиться, то траектория брошенного с башни камня должна быть кривой. То есть, для них движение камня происходит в некоем абсолютном пространстве, в то время как он лишь элемент той сферы(воздушного пространства Земли) которая сама движется и относительно её вообще находится в состоянии покоя. Или, например, когда мы идём ночью, то нам кажется, что Луна движется вместе с нами. А потому адекватная методология должна быть предельно внимательна к языку наблюдений, должна выработать в себе методы решения подобных проблем, потому что сама система воспитания и образования в нашем обществе построены так, что часто высказывание и феномен сливаются в нашем представлении.
168. Анархия
Информация пополнение в коллекции 09.12.2008

В 70-- 90-е годы прошлого века П.А. Крапоткин осуществил разработку концепции анархо-комунизма, воспринятую значительным большинством анархистов. Система Крапоткина привлекали внимание современников своей глубоко гуманистической направленностью, попытками синтеза и гормонии мира, стремлением объяснить все явления в области общественной жизни объективными законами природы. Под анархией он понимал “ мировоззрение основанное на механическом понимание явлений “, Охватывающее всю природу, включая сюда и жизнь человеческих обществ. В своих построениях новый теоретик российского анархизма значительное место уделил вопросам революции. Он не считал народ готовым к немедленному революционному выступлению и ставил вопрос о создание анархической партии для “ тихой подготовительной идейной работы ”. Социальную революцию он считал закономерным явлением исторического процесса, “ резким скачком вверх “, который должен привести к полному уничтожению все институтов власти и гос. учреждений. По его мнению, анархо-комунизм можно было вводить сразу после разрушению старых порядков в ходе революции. Кто же совершит эту великую революцию? “ Ее могут сделать только сами трудящийся - рабочие и крестьяне и трудовые элементы из интеллигенции”, - писал Кропоткин. Он так же отрицал необходимость революционного правительства, не признавал ни какой революционной диктатуры, так как при ней, по его мнению, “ революция неизбежно вырождается в произвол и в деспотизм”.
169. Английская философия XVII века
Информация пополнение в коллекции 12.01.2009

Исходной точкой его рассуждений об общественном устройстве и государстве является «естественное состояние людей». Это естественное состояние характеризуется у него «естественной склонностью людей вредить себе взаимно, которую выводят они из своих страстей, но главное, из тщеславного самолюбия, права всех на все». Это не является причиной факта, «что естественным состоянием людей, раньше чем они вступили в общество, была лишь война, и не простая, но война всех против всех». В этой войне, по Гоббсу, не может быть победителей. Она выражает ситуацию, в которой каждому угрожают все. Выход из нее Гоббс видит в образовании общества. Но так как общество может покоиться лишь на согласии интересов, а это «согласие между людьми основано лишь на соглашении, а оно искусственно», то необходимо, чтобы «кроме договоров было еще нечто иное, что соглашение усилило бы и надолго упрочило. Этим является общественная власть, держащая в узде и направляющая все действия людей к общественному благу». Единственным путем, ведущим к созданию такой власти, Гоббс считает передачу всей «власти и силы» единственному человеку или группе людей. Такая «общественная власть» должна опираться на добровольное отречение от права владеть самим собой. «Отрекаюсь от своего права владеть собой и отдаю это право такому-то мужу или такому-то собранию мужей, если ты также отдаешь им свое право и так же, как я, уполномочишь их на все и признаёшь их действия своими. Когда же так станется, называют множество, таким образом объединенное в одну особую общность, общину, государство, по-латыни civi-tas. Так родился этот великий Левиафан…» Так понимает Гоббс возникновение государства. Государство ставит на место законов природы законы общества. Этим оно, собственно, ограничивает естественные права (договор, на основе которого возникает государство) гражданским правом. Гражданские права являются не чем иным, как естественными правами, перенесенными на государство. А так как естественные права (а это значит права человека в естественном состоянии) были неограниченны, неограниченны и права государства, и обязательность гражданских законов.
170. Английский менталитет
Информация пополнение в коллекции 12.01.2009

Чем глубже я всматривался в экспонаты, тем больше меня поражало значение журнала, великих портних и фотографов. Совместными усилиями они не столько отражали Англию и женщин высшего света, сколько создавали их. И еще изумительнее физическая гибкость женщин: они умели с каждым поколением подвергаться радикальным метаморфозам - не бабы, а бабочки. Фотографии из журнала выставлены в хронологическом порядке. Во время первой мировой воины, когда еще не увяли роскошные семипудовые Венеры, манекенщицы стояли как статуи, не то что одетые, а задрапированные в бесконечные ткани, которые тянулись по всему залу. После войны вдруг появились тощие, подвижные девушки без бюста и без задниц: куда исчезли плоть и волосы? Исчезли и изящные легавые собаки, женщина двадцатых годов, взбудораженная кокаином, прыгала в спортивный автомобиль и исчезала. Через десять лет ее сменяет мускулистая амазонка в мужском костюме: у нее волосы - как шлем, и она держит мундштук как копье. Потом фотографы будто отучились фокусировать: среди развалин военного Лондона всплывают сентиментальные и эротические контуры безвременно овдовевших красавиц. Они ежатся в огромных шинелях, болтаются на опустелых платформах. Ресницы, огромные, как у верблюда, зазывают современных Русланов или Тристанов. Но и эти женщины улетели как феи. В начале пятидесятых годов вернулась жесткость тридцатых, мода как будто слушала Мандельштама: "Роговую мантию надену, / От горячей крови откажусь, / Обрасту присосками и в пену Океана завитком вопьюсь".
171. Английский эмпиризм 17-18 веков
Информация пополнение в коллекции 12.01.2009

Одним из самых выдающихся философов Нового времени и продолжателем дела Фрэнсиса Бэкона был Джон Локк. Главный труд Д.Локка «Опыт о человеческом разуме», над которым он работал почти 20 лет , а также многие другие работы сыграли большую роль в становлении материалистического эмпиризма. Локк разработал сенсуалистическую теорию познания. Исходным пунктом этой теории было положение об опытном происхождении всякого человеческого знания. Главным препятствием на пути к знанию Локк считал идеалистическую теорию врожденного знания созданную еще Платоном. Согласно этой теории наш мир есть лишь пассивное отражение сверхчувственного мира идей, в котором некогда жила душа человека. Там она приобрела запас знаний. Оказавшись в земной оболочке душа должна вспомнить все знания в этом задача познания. Отрицая врожденность знаний, Локк выступил против идеалистического учения о нематериальном происхождении и сущности души и разума человека. Отвергнув врожденные идеи, Локк выступил и против признания врожденных «практических принципов», нравственных правил. Всякое нравственное правило, утверждал он, требует основания, доказательства. Без основания в практической деятельности людей и без устойчивого убеждения в разуме нравственное правило не может ни появиться, ни быть сколько-нибудь прочным. О каких врожденных практических принципах добродетели, совести, почитания бога и.т.д. может идти речь, говорил Локк, если по всем этим вопросам среди людей нет даже минимального согласия. Многие люди и целые народы не знают бога, пребывают в состоянии атеизма, а среди религиозно настроенных людей и народов нет одинаковой идеи бога. Одни люди с полным спокойствием делают то, чего другие избегают. Идея бога дело человека. Нет оснований в природе, утверждал Локк, для возникновения под ее воздействием в разуме идеи бога. Человек предоставленный только естественному воздействию, не знает и не может знать бога. Человек по природе своей - атеист.
172. Андреев Даниил Леонидович
Доклад пополнение в коллекции 12.01.2009

Андреев Даниил Леонидович- религиозный философ, писатель, поэт. Окончил Высшие литературные курсы (в конце 20-х гг.). Участник Великой Отечественной войны. В 1947 арестован и осуждён на 25 лет за антисоветскую деятельность. Провёл в заключении 10 лет. Главные идеи развил в "Розе Мира", они получили поэтическое переложение в "Русских богах" и "Железной мистерии". Андреев - сторонник религиозного спиритуализма, самобытный представитель мифологической ветви русского космизма со своеобразным "символичеким языком". В центре воззрений Андреева - устройство Вселенной, жизнь которой наполнена борьбой Сил Света с Силами Зла, получающих свою персонификацию. История - отражение взаимоотношения неземныйх Сущностей. Андреев использовал античное понятие эона (века жизни )для обозначения мировых периодов. Мистерия первого эона завершается гибелью Антихриста и спасением немногих, во втором эоне произойдёт спасение всех без исключения и прекращение излучения злобы. В третьем - свершится искупление самого Демона.
173. Ансельм Кентерберийский
Информация пополнение в коллекции 28.03.2007

По мнению большинства исследователей, Ансельм Кентерберийский сторонник неоплатоновского августинианизма. По его мнению, у человека есть два источника знания вера и разум. Но само познание может начинаться только с веры, ибо все, что хочет человек понять с помощью разума, уже дано ему в Божественном Откровении. То есть он понимал веру как предпосылку рационального знания: «Не ищу уразуметь, дабы уверовать, но верую, дабы уразуметь». В противоположность умозаключениям к бытию Бога от бытия вещей развил онтологическое доказательство (онтологический аргумент) бытия Бога, выводящее его бытие из самого понятия Бога как всесовершенной сущности, необходимо включающей бытийственность. Проявившиеся в этом рассуждении понимание бытия как некоего «совершенства» и устремление к непосредственному интеллектуальному созерцанию Бога характерны для традиции августинианства. В полемике об универсалиях Ансельм стоял на позициях схоластического реализма. Крайний теологический рационализм Ансельма проявился в его трактате «Почему Бог вочеловечился?», где он пытался чисто логически доказать необходимость воплощения Бога в человеке.
174. Ансельм Кентерберийский. Диалог "о свободном выборе"
Статья пополнение в коллекции 12.01.2009

Если обратиться к примеру искушений души, то воля, на первый взгляд уступающая им, все-таки поддается им сама, а не они ее "превозмогают". Ансельм говорит, что неспособность воли сохранить правильность происходит из-за "затруднения" (difficultas) внутри самой воли, но оно не уничтожает способности воли как таковой устоять в правильности. Он различает волю как "орган желания" в самой душе, и его употребление в действиях воли. (В другом трактате, "О падении диавола", он говорит, что и способность желания, и само желание есть благо, поскольку они суть некие сущности и Божий дар, а хотение души есть определенное употребление этой сущности (способности желания). Зло же состоит в неправильном употреблении ее). Сила желания заключается в воле как некой реальности, которая сохраняется в душе всегда, но желания воли могут быть многоразличны - воля сама обращает себя к тому, чего больше хочет. Но, кроме того, человек всегда удерживает способность сохранять правильность, и поэтому он всегда свободен. Конечно, для христианского мыслителя невозможно мыслить моральную жизнь без благодати - Ансельм утверждает, что от правильности человек может отвратиться только по своей воле, но "от рабства и греха он может отвратиться только благодаря кому-то другому" (Ibid. 223, 6), т.е. Богу.
175. Антиномизм человеческого познания и критика системостроительства у П.А. Флоренского
Диссертация пополнение в коллекции 09.12.2008
176. Антисциентизм в современной западной философии (неокантианство, экзистенциализм, персонализм)
Информация пополнение в коллекции 12.01.2009

Философия не ставит перед собой задачу предметного овладения миром. Она ближе стоит к искусству. Философ создает уникальные произведения, являющиеся результатом его собственного творчества. Соответственно философия - глубоко непрактичная форма духовного освоения бытия. "Если науки в своих областях получили убедительно достоверные и общепризнанные знания, то философия не добилась этого, несмотря на свои старания в течение тысячелетий". Таким образом, в философии отсутствует критерий общезначимости результатов, так как в ней нет единой системы методов. Поэтому наука развивается линейно-прогрессивно, постоянно накапливая знания о предметной области. Последняя по времени научная теория одновременно выступает и как наиболее истинная. В философии данная направленность и линейность отсутствуют. Философа могут интересовать проблемы, поставленные тысячи лет назад. Устремленность науки в будущее порождает такую ее особенность, как нацеленность на абсолютное познание мира. Это центральная ценностная установка ученых. Философы же, начиная с Сократа, ставили эту возможность под сомнение, выдвигая для этого весомые аргументы. Спиентистская мировоззренческая установка является важной предпосылкой научной деятельности, однако нельзя ее распространять на познание бытия в целом, так как это порождает своеобразное суеверие, что "нашему рассудку доступна вся истина и вся действительность мира. Она заставляет питать абсолютное доверие к науке и беспрекословно подчиняться ее авторитету, воплощенному в представителях социальных инстанций". Претензии науки беспредельны, там, где философ задумывается, ученый осуществляет. Последующая оценка этого действия, однако, может оказаться весьма негативной как со стороны самой науки, так и общества, вынужденного потом преодолевать "работу, сделанную за дьявола". В результате, занимая в каком-то смысле лидирующее положение в рамках общечеловеческой культуры, беря на себя несвойственные ей функции по выработке жизненных ориентиров для человека и человечества, наука в конечном счете "не может дать никаких целей для жизни. Она не выставляет ни одной общезначимой ценности".
177. Антихристианин
Информация пополнение в коллекции 12.01.2009

Переходя от воспоминаний к тому, что перед глазами, мы заметим одно различие между прежними и теперешними идейными увлечениями в русском обществе. Прежде такие увлечения хотя и сменялись довольно быстро, но в каждое данное время одно из них господствовало нераздельно (хотя, конечно, с различием всяких оттенков). Внутренний рост нашего общества представлялся каким-то торжественным шествием прямо вперед, и кто не желал прослыть "отсталым" и подвергнуться общему презрению, должен был одновременно со всеми "передовыми людьми" достигать одной и той же умственной станции. Такая прямолинейность и, если можно сказать, одностанционность нашего образовательного движения давно уже исчезла, во-первых, потому, что людей, причастных некоторому образованию, стало гораздо больше и объединить их не так просто и легко, а во-вторых, потому, что эти люди оказываются если не более зрелыми, то во всяком случае менее наивными и, следовательно, менее способными к стадному "единомыслию". Поэтому всюду видны и лица, и частные группы, обособленные, идущие своей дорогой, не примыкая к более обширному и общему движению. Да и людьми, особенно чуткими к общим требованиям исторической. минуты, не владеет одна, а по крайней мере три очередные или, если угодно, модные идеи: экономический материализм, отвлеченный морализм и демонизм "сверхчеловека". Из этих трех идей, связанных с тремя крупными именами (Карла Маркса, Льва Толстого, Фридриха Ницше), первая обращена на текущее и насущное, вторая отчасти и завтрашний день, а третья связана с тем, что выступит послезавтра и далее. Я считаю ее самой интересной из трех.
178. Антична філософія
Информация пополнение в коллекции 23.09.2010

У давньогрецькій філософії розширив, довів поняття начала всього сущого до «архе» як субстанції, основи, що лежить у підґрунті всього сущого, учень Фалеса Анаксімандр. Таке начало Анаксімандр побачив не серед «готових» стихій, що спостерігаються, а в деякому апейроні. «Апейрос» - з грецьк. означає «безмежний, нескінченний». «Апейрон»- середній рід від цього прикметника, тобто «безмежне, нескінченне». Апейрон Анаксімандра матеріальний, «не знає старості», «безсмертний і незнищимий» і знаходиться у вічному русі. Безмежність апейрона дозволяє йому «не висихати, тобто бути вічним генетичним початком Космосу, а також дозволяє йому лежати в основі взаємоперетворень чотирьох стихій: але ж якщо вони перетворюються один у одного, виходить, у них є щось спільне, що саме по собі не є ні землею, ні водою, ні повітрям, ні вогнем. Анаксімандр стверджував, що апейрон - єдина причина народження і загибелі всього сущого; апейрон усе із себе робить сам: знаходячись в обертальному русі, апейрон виділяє протилежності - вологе і сухе, холодне і тепле; їхні парні комбінації утворять землю (сухе і холодне), воду (вологе і холодне), повітря (вологе і гаряче), вогонь (сухе і гаряче). Як те, що найважче, земля збирається в центрі й оточується водяною, повітряною і вогненною сферами, між якими відбуваються взаємодії. У результаті утворюється суша, а небесна сфера розмивається на три кільця, оточені повітрям. Анаксимандр говорив, що це три ободи колісниці, порожні усередині і наповнені вогнем, вони не видні з землі - їх не можна сприймати почуттями. У нижньому ободі безліч отворів, крізь які проглядається ув'язнений у ньому вогонь - це зірки; у середньому ободі один отвір - це Місяць; у верхньому ободі один отвір - це Сонце; отвори здатні чи цілком, чи частково закриватися - це затемнення; ободи обертаються навколо Землі - і з ними обертаються зірки, Місяць і Сонце».
179. Античная (древняя) западная философия
Информация пополнение в коллекции 12.01.2009

Почти все философы этого периода приняли основополагающий тезис Парменида о том, что только бытие существует, а в динамике формулу его последователя ионийца Мелисса: «Из ничего никогда не может возникнуть нечто» (в более поздней лат. формулировке: «ex nihilo nihil fit» («из ничего не бывает ничего»), но тем не менее допускали небытие в относительном смысле, в противном случае были бы немыслимы ни множество, ни движение (на что смело пошли и Парменид, и его ученик Зенон с его апориями (немыслимостями) движения и множества), ни даже заблуждение, о чем говорил Платон. У Левкиппа и Демокрита небытие физическая пустота, у Платона порождающие из себя путем геометрического структурирования стихии (земля, вода, воздух и огонь), «хора» пространство («Тимей») или «иное» («Софист»). У Аристотеля небытие «стерезис» лишенность и «дюнамис» возможность. Платон противопоставил физическим атомам Демокрита (которого он ни разу не называет по имени) свое учение о духовных атомах-идеях как вечных и неизменных потусторонних эталонах и образцах для множеств существенно сходных вещей и явлений в реальном (для Платона нереальном) чувственном мире. Аристотель, отказавшись от платоновского термина «идея» и заменив ее на «морфэ» (при сохранении платоновского «эйдоса»), свел формы лишь к формам автономно существующих благодаря вечной материальной причине видов вещей (у Платона это «минимально общее»). Род существует через виды.
180. Античная натурфилософия: проблема субстанций
Контрольная работа пополнение в коллекции 09.12.2008

Любой растительный или животный организм это некое законченное целое, представляющее собой реализацию определенной формы. Такой организм состоит из многих неоднородных частей, или органов, каждый из которых выполняет свою вполне определенную функцию, необходимую для поддержания жизнедеятельности всего организма. Выполнение этой функции и есть цель, ради которой этот орган существует. Выполнение функций органом требует, как правило, не одной, а нескольких способностей (двигаться, сжиматься и расширяться, воспринимать ощущение и др.). Поэтому орган должен состоять не из одной, а многих однородных частей. Так, рука и другие подобные части тела состоят из костей, нервов, мышц и др. К числу таких однородных частей Аристотель относит также волосы, когти, кровь, жир, мозг, желчь, молоко и другие аналогичные вещества у животных, а у растений древесину, сок, кору, мякоть плода и др. Эти однородные вещества и представляют собой материю, из которой образованы органы и организм в целом. Онтогенез он рассматривал с позиций категорий возможности и действительности. Органический рост это актуализация возможностей, скрытых в исходной материи. Такая трактовка близка современным представлениям о том, что все особенности структуры взрослого организма зашифрованы в генетическом коде.

Blog

Философия