Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення та перспективи розвитку збірник наукових праць миколаїв 2006

Вид материала

Документы

Содержание Використання зарубіжного досвіду у сфері соціального страхування україни

Подобный материал:

• Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні, 11872.54kb.
• Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області, 100.67kb.
• Головне управління юстиції у Черкаській області Черкаське міське управління юстиції, 749.11kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області нака, 98.63kb.
• Загальні положення, 93.94kb.
• Україна міністерство юстиції україни головне управління юстиції в одеській області, 11.57kb.
• Довідка про підсумки діяльності Головного управління юстиції у Київській області, територіальних, 855.37kb.
• Регіональна Програма розвитку внутрішньої торгівлі у Миколаївській області на період, 511.14kb.
• Міністерство юстиції україни головне управління юстиції у Київській області Методична, 3245.56kb.

Літератури:

1. Закон України “Про державну службу” від 16.12.1993 р. // ВВР. – № 52. – 1993 Закон України “Про державну податкову службу” від 04.12.1990 р. // ВВР. – №6. – 1991

2. Закон України “Про прокуратуру” від 05.11.1991 р. // ВВР. – №53. – 1991

3. Роз’яснення ГУ ДСУ Щодо проведення конкурсу, випробування та стажування при прийнятті на службу в органи місцевого самоврядування від 10.10.2001 р. // Бюлетень законодавства i юридичної практики України. – №10. – 2002

4. Кодекс законов о труде Украины. Научно-практический комментарий./ Под ред. И.Н. Пахомова. – Х.: ООО “Одиссей”, 2005

5. Трудовое право Украины / Под ред. Г.И. Чанышевой. – Х.: “Одиссей”, 2002

6. Фоміна К. Оплата праці під час випробування // ЮВУ. – № 35. – 2006

7. Юровский Б. Твои трудовые права. – Х.: Центр “Консульт”, 2006


Луцик М.Л.

Правове регулювання транспортно-експедиторської діяльності в Україні: сучасний стан та шляхи вдосконалення

В Україні основи правового регулювання транспортно-експедиторської діяльності були закладені лише в 2003-2004р.р. з прийняттям Цивільного та Господарського кодексів і Закону України “Про транспортно-експедиторську діяльність” (далі – Закон).

Закон є основним нормативно-правовим актом, який присвячений регулюванню транспортно-експедиторської діяльності в Україні, і який визначає правові та організаційні засади транспортно-експедиторської діяльності в Україні і спрямований на створення умов для її розвитку та вдосконалення [1].

Закон містить визначення основних понять, що використовуються в транспортному експедируванні, зокрема, таких як “транспортно-експедиторська діяльність”, “транспортно-експедиторська послуга”, “експедитор”, “клієнт”, “перевізник”, “учасники транспортно-експедиторської діяльності”.

Крім того, Закон закріплює визначення договору транспортного експедирування, яке відповідає визначенню, закріпленому в Цивільному кодексі та в Господарському кодексі. В Законі передбачено, що договір транспортного експедирування укладається в письмовій формі і закріплено істотні умови договору. Законом також визначено основні права та обов’язки, експедитора і клієнта, визначено засади діяльності експедитора та об’єднання експедиторів а також основи державного регулювання та державної підтримки транспортно-експедиторської діяльності.

Відносини в сфері транспортно-експедиторської діяльності регулюються також іншими Законами України, зокрема, Законом України “Про автомобільний транспорт”, Законом України “Про транзит вантажів”, транспортними статутами та підзаконними нормативно-правовими актами.

Водночас, аналіз положень нормативно-правових актів, що регулюють транспортно-експедиторську діяльність, показує, що в Україні створено лише базові законодавчі передумови для розвитку транспортно-експедиторської діяльності. Недоліком законодавчого регулювання транспортно-експедиторської діяльності в Україні є те, що лише невелика кількість правових норм присвячені безпосередньо регулюванню цієї діяльності. Тому на практиці доволі часто виникають питання стосовно того, положення яких саме нормативних актів можна і потрібно застосовувати до діяльності експедиторів. Законодавство багато в чому носить декларативний характер і не враховує всіх проблемних питань, які виникають при наданні транспортно-експедиторських послуг. Це негативно впливає на практику транспортно-експедиторської діяльності, оскільки при намаганні вирішити спірні ситуації сторони часто зустрічають законодавчі прогалини. Зокрема, майже не врегульовано питання відповідальності експедитора і клієнта за договором, не передбачено застосування уніфікованих документів і форм, що широко використовуються в міжнародній практиці транспортно-експедиторської діяльності. Проблема полягає також і в тому, що в багатьох випадках договори транспортного експедирування містять лише загальні положення, переписані з законів, і при виникненні якихось нетипових обставин важко знайти їх однозначне вирішення. Все це свідчить про актуальну потребу розробки і прийняття змін до законодавства з питань транспортно-експедиторської діяльності, що дозволило б уніфікувати цю діяльність в Україні і наблизити вітчизняні законодавчі положення до світових стандартів.

Одним із напрямків вдосконалення законодавства може стати розробка і прийняття “Правил транспортно-експедиторської діяльності”.

Аналіз іноземного досвіду показує, що в багатьох країнах експедитори використовують в роботі Загальні умови надання експедиторських послуг, які з максимальною повнотою регулюють відносини між експедиторами і клієнтами. Нормативна сила цих умов в різних країнах є різною. В одних вони приймаються урядом і є нормативно-правовим актом, в інших умови затверджуються національними асоціаціями експедиторів і схвалюються Торгово-промисловими палатами, а отже, не мають характеру нормативно-правового акта. В більшості країн Загальні умови є основним регулятором, що застосовується при наданні транспортно-експедиторських послуг. Що ж ми маємо в Україні?

Стаття 8 Закону передбачає, що експедитори надають клієнтам послуги згідно з переліком послуг, визначеним у правилах здійснення транспортно-експедиторської діяльності. В прикінцевих положеннях Закону на Кабінет Міністрів покладено обов’язок забезпечити прийняття нормативно-правових актів, передбачених цим законом.

На загальних зборах Асоціації міжнародних експедиторів України від 20.04.2000р. були затверджені “Загальні умови транспортного експедирування Асоціації міжнародних експедиторів України (АМЕУ)”, схвалені Київською торгово-промисловою палатою [2]. Проте вони не є нормативним актом і застосовуються лише для регулювання транспортно-експедиторської діяльності членів АМЕУ, якщо про це вказано в договорі транспортного експедирування або документах ФІАТА. Аналіз практики показує, що лише в небагатьох договорах транспортного експедирування є застереження про застосування Загальних умов АМЕУ, а багато дрібних експедиторських фірм навіть не знають про існування такого документа. Ситуація ускладнюється також тим, що з численних юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців, які надають транспортно-експедиторські послуги, лише небагато є членами АМЕУ.

В зв’язку з цим вважаємо за необхідне затвердження Кабінетом Міністрів України “Правил транспортно-експедиторської діяльності”. Така необхідність зумовлена тим, що Закон визначає лише засади транспортно-експедиторської діяльності, і тому тільки за допомогою Правил можна буде з достатньою повнотою врегулювати порядок надання транспортно-експедиторських послуг. На нашу думку, такі правила повинні бути затверджені у формі саме нормативно-правового акта, оскільки це дозволить використовувати їх в кожному випадку надання транспортно-експедиторських послуг, незалежно від того, чи є застереження про це в договорі, що, в свою чергу, дозволить уніфікувати практику здійснення транспортно-експедиторської діяльності в Україні.

“Правила транспортно-експедиторської діяльності” повинні включати наступні положення: перелік послуг, що надаються експедиторами і їх особливості залежно від виду перевезення, перелік експедиторських документів та порядок їх видачі, порядок укладення договору, права та обов’язки експедитора і клієнта, порядок виконання договору, диференціація відповідальності за договором залежно від правового статусу експедитора. При розробці проекту Правил слід використовувати позитивний досвід іноземних країн, що сприятиме запровадженню апробованої і прогресивної практики регулювання транспортно-експедиторської діяльності і стабілізації відносин на ринку транспортно-експедиторських послуг України.

Література:

1. Закон України “Про транспортно-експедиторську діяльність” від 01.07.2004р. №1955-IV // Голос України вiд 30.07.2004 – №140.

2. “Загальні умови транспортного експедирування Асоціації міжнародних експедиторів України (АМЕУ)” // www.ameu.org.ua/links/ib.php">.


Луцик В.В.

Реалізація інституту повернення кримінальної справи прокурору в кримінальному процесі Російської Федерації та України

В ході реформування кримінального процесу України та Росії, з метою забезпечення законних прав та інтересів громадян, реалізації принципу змагальності та рівності сторін, в кримінально – процесуальні кодекси цих країн було введено новий інститут – повернення кримінальної справи прокурору.

Враховуючи, що даний інститут є новим та недостатньо розробленим, виникає низка проблем, як теоретичного так і практичного характеру. Слід також звернути увагу на відсутність монографічних та дисертаційних робіт з цього питання у вітчизняній науці кримінально – процесуального права.

Незважаючи на подібність назв даного інституту, його процесуальна сутність відрізняється в КПК РФ та КПК України.

Зокрема, метою інституту повернення кримінальної справи прокурору в КПК України є оперативне та ефективне реагування судом на суттєві помилки, які допущені при проведенні досудового слідства, невиявлені прокурором при направленні кримінальної справи в суд та які можна усунути без направлення справи на додаткове розслідування.

Стосовно мети даного інституту в КПК РФ то можна виділити декілька думок стосовно цього питання. Так, одні автори вважають, що повернення кримінальної справи прокурору є нічим іншим як “реанімацією” інституту повернення кримінальної справи на додаткове розслідування [1,31; 2,84; 3,8]. Інша група авторів [4,71; 5,60; 6,61] вважає, що даний інститут введений законодавцем з метою усунення лише тих недоліків, які пов’язані:

з недоліками складання обвинувального висновку і які об’єктивно перешкоджають суду без їх усунення вирішити справу по суті, постановити законне, обґрунтоване та мотивоване рішення;

з суттєвим порушенням прав та законних інтересів учасників кримінального процесу;

з необхідністю забезпечити повний і всебічний розгляд справи в суді;

з неправильно визначеною процесуальною формою розслідування, його закінчення та направлення справи в суд[7,30].

Тобто, метою є усунення перешкод до розгляду судом справи по суті та забезпечення прав та законних інтересів учасників процесу. Слід зазначити, що остання позиція є найбільш обґрунтованою та відповідає завданням кримінального судочинства.

Слід також звернути увагу на те, що в КПК РФ даний інститут слугує єдиним засобом усунення помилок допущених на досудовому слідстві, а в КПК України ще одним засобом “допомоги” слідчим закінчити провадження по справі є інститут повернення кримінальної справи на додаткове розслідування.

Також, в російській науковій літературі ведеться дискусія стосовно можливості суду повернути кримінальну справу прокурору, як зі стадії попереднього так і судового розгляду. Зокрема А.А. Юнусов вважає можливим повернення кримінальної справи з обох вищезазначених стадій кримінального процесу[7,39]. Корнуков В., Сотсков С. вважають, що повернення можливе лише зі стадії попереднього розгляду справи судом, оскільки при повернені справи з судового розгляду надається додаткові привілеї стороні обвинувачення[4,72]. Ми погоджуємося з тим, що є доцільним надати суду можливість повертати кримінальну справу і з судового розгляду, оскільки в цьому випадку надаються додаткові гарантії захисту прав учасників процесу. Цим же шляхом пішов український законодавець, який в проекті нового КПК України передбачив повернення справи прокурору зі стадії головного судового розгляду.

Стосовно ініціатора повернення кримінальної справи можна зауважити, що відповідно до ст. 237 КПК РФ суд за власною ініціативою або за клопотанням сторін повертає справу прокурору, відповідно ж до ст.. 249¹ КПК України повернення кримінальної справи прокурору є прерогативою суду і жодних клопотань сторін для цього не потрібно.

КПК РФ закріплено конкретизований і вичерпний перелік підстав для повернення справи прокурору, зокрема це:

обвинувальний висновок чи обвинувальний акт складені з порушенням вимог чинного Кодексу, що виключає можливість постановлення судом вироку або винесення іншого рішення на основі даного висновку чи акту;

копія обвинувального висновку чи обвинувального акту не була вручена обвинуваченому;

є необхідність складання обвинувального висновку чи обвинувального акту по кримінальній справі, спрямованій в суд з постановою про застосування примусових заходів медичного характеру;

наявні підстави для об'єднання кримінальних справ;

при ознайомленні обвинуваченого з матеріалами кримінальної справи йому не були роз’яснені права, передбачені частиною п’ятої статті 217 КПК РФ.

Що ж до КПК України то в ньому немає чіткого переліку підстав для повернення кримінальної справи прокурору. Відповідно до ст. 249¹ КПК України справа повертається прокурору у разі суттєвого порушення вимог статей 228 – 232 КПК України. Даними статтями передбачено порядок дій прокурора по справі, що надійшла до нього від слідчого та направлення справи в суд. А отже, суддя для того щоб повернути справу прокурору повинен встановити чи мала місце подія злочину, чи наявний в діях особи склад злочину(п.п. 1., 2. ч.1 ст. 228 КПК України), чи потрібно було прокурору повернути справу на додаткове розслідування(п.2. ч. 1 ст. 229 КПК України), чи є підстави для зміни обвинувачення на більш тяжке(ч.1 ст. 231 КПК України), тощо. Таким здійснюючи оцінку доказів під час попереднього розгляду справи суддя виконує обвинувальну функцію, що звісно не відповідає моделі змагального процесу.

Відмінність також полягає у праві на апеляційне оскарження даної постанови, так КПК України надає це право лише прокурору, позбавляючи інших учасників процесу можливості захисту своїх порушених прав. КПК РФ надає право на оскарження даної постанови тим учасникам процесу чиї права можуть бути порушені винесенням цієї постанови.

Як можна зробити висновок, з вищенаведеного хоча проблеми інституту повернення кримінальної справи прокурору більш розроблені в законодавстві та науці кримінального процесу Російської Федерації, все ж наявні певні проблеми при реалізації цього інституту в правозастосовчій діяльності.

З метою уникнення цих проблем в Україні слід розширити і конкретизувати застосування інституту повернення кримінальної справи прокурору в КПК України, шляхом встановлення чіткого переліку підстав для повернення справи прокурору, терміну впродовж якого прокурор зобов’язаний знову повернути справу в суд, а також виключити з чинного законодавства інститут повернення кримінальної справи на додаткове розслідування, як такий, що не відповідає моделі змагального процесу.

Література:

1. Александров А., Белов С. Возвращение уголовного дела прокурору// Законность. 2004, №12.

2. Азаров В., Баранов А., Супрун С. Возвращение уголовного дела для производства дополнительного расследования: правосознание и закон, толкование и применение// Уголовное право. 2004, №2.

3. Гармаев Ю. Всесторонность и полнота расследования// Законность. 2002. №9

4. Корнуков В., Сотсков С. Допускает ли статья 237 УПК РФ возможность дополнительного расследования по делу?// Уголовное право. 2003, №1.

5. Бурмагин С.В. Возвращение уголовных дел прокурору в порядке ст. 237 УПК РФ// Росийская юстиция. – 2005, №1-2

6. Видельская Е.М. Возвращение дела прокурору в порядке ст. 237 УПК РФ// Российская юстиция. 2006, №2

7. Юнусов А.А. Институт возвращения уголовного дела прокурору в системе положений и норм уголовного судопроизводства России. Нижнекамск. 2005.


Лях І.В.

Содержание