Geum.ru

Ні рекомендації щодо його практичного використання під час підготовки до усної співбесіди й при написанні екзаменаційного твору з української мови та літератури

Вид материалаНавчально-методичний посібник
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
С

писок рекомендованої літератури

1. Калениченко Н. Л. Михайло Коцюбинський. — К.: Дніпро, 1984.

2. Колесник П. Спрямований у майбутнє // Коцюбинський М. Твори: У 4-х т. — К.: Дніпро, 1984.

3. Кузнецов Ю. Б., Орлик П. І. Слідами феї Моргани: Вивчення творчості М. М. Коцюбинського в школі: Посібник для вчителя. — К.: Рад. шк., 1990.

4. Коцюбинська М. Спогади і розповіді про М. М. Коцюбинського. — К.: Дніпро, 1965.

5. Михайло Коцюбинський: Життя і творчість у портретах, ілюстраціях, документах / Упоряд. М. М. Потупейко, Л. Є. Про­копенко. — К.: Рад. шк., 1970.


Леся УКРАЇНКА (1871—1913)

Серед славетних українських письменників-класиків талановитій поетесі, перекладачеві, критику і публіцисту — Лесі Українці належить одне з найпочесніших місць.

Народилася Леся Українка (справжнє прізвище та ім’я — Лариса Петрівна Косач-Квітка) 25 лютого 1871 року в м. Новоград-Волинському в інтелігентній родині. Батько Петро Антонович-Косач служив головою з’їзду мирових посередників. Мати — письменниця Олена Пчілка, дядько, брат матері, — Михайло Драгоманов, видатний український учений, письменник, громадський діяч. Друзями родини Косачів були І. Франко, М. Старицький, М. Лисенко. Це сприяло формуванню поетичного таланту обдарованої дівчини.

У дитинстві Леся захворіла на кістковий туберкульоз, згодом на сухоти. Через слабке здоров’я освіту поетеса розпочала дома; дві зими (1881—1882; 1882—1883 рр.) разом із старшим братом Михайлом вона навчається у приватних вчителів у Києві. Після цього займається самоосвітою, багато читає, вивчає іноземні мови. Леся Українка була людиною всебічних і глибоких знань. Вона володіла, крім української, російською, німецькою, французькою, англійською, італійською, польською, болгарською, грецькою і латинською мовами, в дев’ятнадцятирічному віці написала для молодших сестер підручник «Стародавня історія східних народів».

Писати почала рано. Перший вірш «Надія», присвячений засланій до Сибіру тітці, написала в 9 років. Уперше підписалась псевдонімом Леся Українка у 1884 р., коли були надруковані вірші «Конвалія», «Сафо» у львівському журналі «Зоря».

З 1888 р. поетеса цілком віддається літературній праці, навколо неї групується київська літературна молодь. За сприяння брата Михайла Леся створює молодіжний літературний гурток «Плеяда». У роботі гуртка брали участь такі українські письменники і культурні діячі, як В. Самійленко, Є. Тимченко, О. Судовщикова, яка писала під псевдонімом Грицько Григоренко, та ін.

Навесні 1891 року у Львові Леся Українка познайомилася з Іваном Франком, і він їй допоміг видати першу поетичну збірку «На крилах пісень» (1893), заборонену в Росії.

У 1893 р. жандармське управління подає до департаменту поліції донесення з відомостями про Лесю Українку. За поетесою встановлюється фактично негласний нагляд. У наступні роки Леся Українка займається літературною і громадською діяльністю. З 1897 р. її стан здоров’я погіршується, вона тяжко хворіє, але багато читає, особливо з питань політичної економії. У зв’язку з хворобою для консультацій у відомих лікарів письменниця часто виїздить за кордон. Вона побувала у Німеччині, Швейцарії, Болгарії, Італії, Єгипті. Враження від цих подорожей вона вилила у свої поетичні твори. Весь цей час вона не покидала громадської діяльності. У 1903 р. разом з Оленою Пчілкою та іншими діячами української культури бере участь у відкритті пам’ятника І. П. Кот­ляревському у Полтаві, відвідує Панаса Мирного.

22 січня 1909 р. у Київському літературно-артистичному товаристві відбувся вечір з нагоди 25-річчя літературної діяльності Лесі Українки.

Останні роки життя Леся Українка проживала переважно у Грузії. Творчі плани, задуми не покидали поетесу ні на хвилину. Вже на смертному одрі вона продиктувала матері план драматичної поеми.

Померла Леся Українка 1 серпня 1913 р. в місті Сурамі. Її прах було перевезено в Україну і поховано в Києві на Байковому кладовищі.

Загалом за життя Леся Українка видала три збірки поезій: «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902). Вона є авторкою багатьох драматичних творів: «Кассандра», «Осін­ня казка», «В катакомбах», «Камінний господар», «Бояриня», «Лісова пісня» та ін.

Усе своє життя Леся Українка писала ліричні поезії. Для її лірики характерний пристрасний ораторський пафос, алегоричність багатьох образів, багатство й оригінальність образотворчих засобів, широке використання суспільно-політичної, філософської, наукової, публіцистичної лексики, афористичність висловів.

Основні теми і мотиви лірики поетеси це: заклик до національно-визвольної боротьби, ствердження ролі художнього слова в житті народу, оспівування любові до батьківщини, утвердження героїзму, мужності, віра в дійову силу та безсмертність поетичного слова, мотив радісного буяння природи, що допомагав подолати недугу, наснажував новою творчою силою.

У першу збірку «На крилах пісень» увійшли цикли «Сім струн», «Зоряне небо», «Подорож до моря», «Сльози-перли», понад 30 поезій, не об’єднаних у цикли, а також поеми «Самсон», «Місячна легенда», «Русалка». За широтою поглядів, силою і глибиною почуттів І. Франко порівнював «Сльози-перли» із «Заповітом» Т. Шевченка. У більшості віршів циклу звучать громадянські мотиви, а тема любові до України та вірного служіння їй є головною. Твір «І все-таки до тебе думка лине…» починається мотивом ностальгії (поетеса через хворобу довго перебувала за межами України), туга посилюється риторичними звертанням «Мій занапащений, нещасний краю» та метафорою «серце з туги, з жалю гине». Контрастно, як вияв мужності, звучить перший афористичний вираз: «Та сором сліз, що ллються від безсилля». Після саркастичної фрази про бездіяльний, сльозливий патріотизм вірш завершує другий афоризм, у якому сльози протиставлено образу крові. Цей символ говорить про готовність пролити власну кров за волю батьківщини. Одна з найкращих поезій цієї збірки — вірш «Contra spem spero!». Написаний 2 травня 1890 року, в час надзвичайного загострення хвороби, він звучить як гімн боротьбі за життя, за світло, за добро, вражає стрункістю форми, конкретністю думки, висловленої точно й афористично. Символічними у вірші є образи, поєднані в пари за принципом контрасту — осені і весни, сумного перелогу і барвистих квіток, льодової кори і гарячих сліз, важкого кашлю і веселої пісні, темної ночі і провідної зірки. Кожна контрастна пара символів розшифровується через творчу долю Лесі Українки і водночас має загальнолюдський зміст, адже вічним є зіткнення мрії з дійсністю. Для поетеси квітки на вбогім перелозі — це поезія, яку вона створює на терені занедбаної, гнаної культури рідного краю. Цей твір — прагнення молодої людини жити повноцінним життям. Леся Українка проголосила своє кредо і кредо тогочасного молодого покоління.

Особливе місце у першій збірці посів вірш «Досвітні вогні», сповнений невгасимої любові до вітчизни і ненависті до гніту. Твір починається картиною ночі, в образі якої уособлено самодержавство, яке не в силі побороти народ, що прагне волі. Багата й образна мова вірша. Для характеристики експлуататорського ладу вжиті відповідні епітети, метафори, порівняння: «ніч темна», «чорні широкії крила», «темнота тяжка», «хмари страшні», «навколо все спить, як в могилі». Інші тропи вжито на означення позитивних образів «досвітні огні переможні, урочі прорізали темряву ночі», «проміння ясне од сну пробудило мене». Силу, яка переможе владу темряви і засвітить зорю вільного життя, поетеса бачить у робочих людях.

Волинь і Поділля — край дитинства Лесі Українки, залишився для неї наймилішим куточком на все життя. Цикл віршів «Подорож до моря» передає схвильовані настрої, викликані образами розкішної подільської природи. У вірші «Красо України, Подолля» авторка захоплюється картинами рідного краю та виявляє стурбованість, що недоля оповиває чарівний куточок України.

Леся Українка змальовує природу в усій її величі в кожну пору року, передаючи за її допомогою найрізноманітніші людські почуття, настрої. Особливо вона любить весну. В елегії «Стояла я і слухала весну» весна виступає в образі близької подруги поетеси, котра співає їй пісні, нагадує про болісне і солодке минуле, та в голосі її бринить віра в любов, надія на щастя.

Тема призначення поета, його обов’язок перед народом, роль поезії в суспільному житті розкривається у другій збірці поетеси «Думи і мрії» (1899). До неї увійшли поеми «Давня казка», цикли «Мелодії», «Невільничі пісні», «Відгуки». Леся Українка хотіла, щоб поетична творчість була зброєю в боротьбі за соціальне та національне визволення народу. Найяскравішим прикладом цього є вірш «Слово, чому ти не твердая криця». Поетеса стверджує, що поезія — зброя. Епітетами-означеннями авторка конкретизує цю зброю — вона гартована, іскриста, єдина, меч на катів. У вірші «Поет під час облоги» звучать полум’яні заклики до боротьби, які лунають з уст поета-співця, що свідомо поділяє долю обложених. А в поемі «Давня казка» саме поет одним із перших починає боротьбу за правду, коли граф Бертольдо забуває про свої обов’язки. І хоча його кидають до в’язниці, та пісні виходять на вулицю і стають могутньою зброєю. У ліричних поезіях Лесі Українки в різних планах і варіаціях, але в тій самій ідейній значимості виступає образ поета — нащадка Прометея, який успадкував від свого предка «божу іскру» любові до людей і ненависть до гнобителів.

У 1902 р. виходить третя збірка «Відгуки», до якої увійшли такі твори, як «Дим», «Напис в руїні», «Мріє, не зрадь», «Хто вам сказав, що я слабка», цикли «Пісні про волю», «З подорожньої книжки». Вірш «Дим» написаний під впливом вражень поетеси під час подорожі до Італії на лікування. У ньому широко розгортається плин думок авторки, що породжується спочатку контрастними, а потім тотожними картинами життя трудящих в Італії та в Україні. Контрастні картини життя народу і його володарів-деспотів змальовані також і в поезії «Напис в руїні». Звертає на себе увагу лексика вірша. Іронічна лексика, слова зниженого семантичного значення вживаються для характеристики єгипетських царів. Змальовується збірний образ деспота — «видатної особи», враженого манією величі, зіпсованого владою. Він бере дарунки від поневолених, карає повстанців, жене рабів на війни, посилає їх на страшну, невільницьку роботу — і все заради власної слави. Поняття «народ» для нього не існує, є тільки «раби», ціною яких він зводить собі пам’ятник. Урочиста лексика — для уславлення творчого генія народу. Вірш завершується авторським узагальненням: історія розвитку суспільства не є історією царів; творець історії — народ.

Усе своє життя Леся Українка мріяла про щастя для свого народу. У вірші «Мріє, не зрадь» поетеса підтвердила, що вона вірна своїй мрії, за прекрасне майбутнє рідного краю вона готова пожертвувати своїм життям.

Останній ліричний твір тяжко хворої Лесі Українки — вірш «Хто вам сказав, що я слабка…». Він свідчить про незламність поетеси і її віру в безсмертя поетичного слова.

Найповніше талант Лесі Українки втілився в драматичних поемах. Спочатку письменниця випробувала себе як драматург у жанрі прозової драми, створивши в 1896 році «Блакитну троянду» та «Прощання». Перша завершена п’єса у віршованій формі — драматичний етюд «Одержима» (1901). Поетеса створює новий в українській та й світовій літературі жанр драматичної поеми. Серед цих творів такі довершені п’єси, як «Осіння казка», «В катакомбах», «Камінний господар», «Лісова пісня», «У пущі», «Оргія», «Касандра», «Бояриня», «Адвокат Мартіан».

Вірою в торжество прекрасного в житті людини позначена драма-феєрія «Лісова пісня» (1911). Джерело цього твору — чарівна природа Волині, фольклор, міфологія. У драмі виступають два світи: світ природи, фантастичних істот та світ реальний із постатями звичайних людей. У творі порушуються важливі соціальні проблеми, велика увага приділяється глибокому розкриттю внутрішнього світу героїв. Гармонійно поєднуються ліричні, епічні й драматичні елементи, високі мрії й прагнення втілюються в алегоричні образи, які набувають широкого узагальнюючого характеру.

Філософська ідея «Лісової пісні» — віра в силу і здатність людини побороти духовне поневолення, віра в здійснення високої людської мрії про майбутнє, прекрасне, творче, гармонійне життя. П’єса складається із прологу і трьох дій. Кожна дія відбувається в певну пору року. Пролог — рання провесна. Перша дія — весна, тут уже започатковано конфлікт людини і природи. Лукаш будить лісову красуню Мавку грою на сопілці, народжується їхнє кохання. Та не зберіг Лукаш свого кохання, не зберіг Мавку.

Друга дія — пізнє літо, в’яне поезія в душі Лукаша, душа роздвоюється, тимчасово перемагають сили буденщини і тьми. Мавка провалюється у підземелля того, що в скелі сидить. Третя дія — пізня осінь. Мавка рятує своїм коханням перетвореного на вовкулаку Лукаша, але сама стає через закляття Килини сухою вербою. Вона спалахує ясним полум’ям, яке перекидається на хату і палить все брудне і нікчемне. Кохання перемагає смерть. Лукаш пориває із світом буденщини, він розмовляє з тінню Мавки, а його повернення до коханої — це і є перемога ідеалів Лесі Українки.

Паралелями до історії кохання є сезонні зміни в природі та музиці сопілки. Природа відображає емоційний стан героїв: її розквіт і завмирання віддзеркалюють щасливий злет почуттів і згасання любові в Лукаша, Мавчину тугу. Коловерть року є виразом філософської ідеї повторення, минущого і водночас вічного в житті. Музика — це не тільки супровід подій. Ніжна пісня дерев’яної дудочки передає Лукашеву душу, яка зачаровує лісову дівчину. Спів сопілки — це не тільки образ краси душі, це ще й узагальнений символ мистецтва.

Героїня міфів «Мавка-нявка» душі не має. Мавці, героїні «Лі­сової пісні», даровано душу. Дівчина виплекала в собі безсмертне кохання і в дарунок за нього отримала безсмертну душу. Любов породжує бажання жити і боротись.

Мавка — це уособлення світлого гуманного начала в житті людини, високої поетичної мрії і чистого кохання, щирої дружби і волелюбності. Усіх міфологічних істот поетеса наділяє індивідуальними рисами. Лісовик і Мавка — прихильні до людей. Водяник, Куць, Злидні, Пропасниця, Потерчата — ворожі людям. Добрі стосунки людини з природою показано в драмі через угоду Лісовика з дядьком Левом, живим утіленням якої є дуб, що його дядько Лев заклявся не рубати. Фантастичні образи-персонажі, побудовані на фольклорному матеріалі, відбивають важливі риси народного життя і побуту. Вони втілюють добрі і злі сили. Лісові багатства незліченні, але в лісі є і вічно голодні злидні. У п’єсі відображено постійну боротьбу між світлими й темними силами в житті людей і природи.

Леся Українка підносить образи українського фольклору до високого рівня поетичного філософського звучання. Для цього вона широко використовує різноманітні засоби художнього зображення.

У творі багато прислів’їв, приповідок, народних виразів, що індивідуалізують мову персонажів та надають п’єсі народного колориту, емоційної забарвленості. Поетеса стикає поняття високого духовного життя з безкінечно дріб’язковим, буденним, відповідно до народних уявлень про добро і зло.

Отже, у драмі-феєрії «Лісова пісня» перемагає людина — людина мудра, творча, гармонійна, яка бореться за своє щастя, прагне краси.

Геніальна драма «Лісова пісня» вражає красою мрії, самоцвітами думки, музикою мови. Вона відкриває перед нами чари Полісся у шумах і тінях лісових, у веселкових барвах квітів, у зітханні вітру, у гомоні весняної ночі, у буйних, «безупинного руху жагучих» силах природи. Це «пісня пісень» не лише Лесі Українки, але й усієї української драматургії, твір, який варто б назвати Лесиним словом — дивоцвіт1.

Леся Українка досягла вершин творчої майстерності і відкрила нові обрії в українській літературі. Її поезія та драматургія мали яскраво виражений новаторський характер. Творчість поетеси є дорогоцінним вкладом у культурну спадщину людства.

С

писок рекомендованої літератури
  1. Гончар Олесь. Наша Леся // Письменницькі роздуми. — К.: Дніпро, 1980.
  2. Костенко А. Леся Українка: Худож.-докум. біографія. — К.: Дніпро, 1985.
  3. Костюченко В. Співець правди і свободи. — К.: Політ­видав України, 1971.
  4. Міщенко Л. І. Леся Українка. — К.: Рад. шк., 1986.
  5. Рильський М. Т. Слово про Лесю Українку // Статті про літературу. — К.: Дніпро, 1980.
  6. Ставицький О. Ф. Леся Українка. — К.: Дніпро, 1970.



Василь СТЕФАНИК (1871—1936)

Василь Семенович Стефаник — визначний український письменник кінця XIX — початку ХХ століття, неповторний майстер соціально-психологічної новели.

Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871 р. в с. Русові Снятинського повіту на Станіславщині (тепер Івано-Франківщина) в сім’ї заможного селянина. Початкову освіту здобув у рідному селі, а потім у Снятинській міській школі, продовжив навчання у польській гімназії в Коломиї, яку не закінчив, був виключений за політичну діяльність. У Коломийській гімназії В. Стефаник багато працював над собою, поповнював знання самоосвітою. Саме тут починають формуватись його лі­тературно-естетичні погляди. Брав активну участь у діяльності таємного товариства гімназистів, що займалось агітаційною ро­ботою серед селян Покуття.

Після завершення навчання в Дрогобицькій гімназії В. Стефаник з перервами навчався в Краківському університеті (1892—1900). Як депутат австрійського парламенту (1908—1918) В. Сте­фаник допомагав населенню свого виборчого округу. До нього зверталися зі скаргами, за порадами, і він завжди захищав інтереси народу в суді й старостві.

Початок літературної діяльності Стефаника припадає на 90-ті роки ХІХ ст. Період 1897—1901 років був розквітом його літературною таланту, напруженої письменницької праці. У 1899 році в Чернівцях вийшла перша збірка новел Стефаника «Синя книжечка». В 1900 році у Львові — друга збірка «Камінний хрест», в 1901 — третя збірка «Дорога». До четвертої книжки Стефаника «Моє слово» (1909) увійшли всі новели збірок та дві нові — «Моє слово», «Суд». Після цього у літературній діяльності Василя Семеновича настає перерва аж до 1916 р. Він пише новели антивоєнного спрямування «Марія», «Дівоча пригода». У 1926 році виходить збірка новел «Земля», куди увійшли нові твори на злободенні теми. А наступного року прогресивна громадськість Західної України відзначає 30-річчя літературної діяльності В. Стефаника.

В останні роки життя письменник тяжко хворіє. Помер В. Стефаник 7 грудня 1936 р. у селі Русові, де й похований.

Велику роль у творчому житті В. Стефаника відіграв Іван Франко, якого він називав своїм учителем. Стефаник підкреслював, що Великий Каменяр допоміг йому усвідомити важливу суспільну роль літератури в житті народу.

В. Стефаник написав 60 новел та оповідань. Наслідуючи тогочасну модерністську літературу, він «створив собі свій світ». Однією з особливостей стилю Стефаника є надзвичайна стислість, лаконізм та глибокий ліризм. Його новели не обтяжені описом побуту, зовнішніх умов. Головна увага зосереджується на відтворенні психологічних переживань героїв, викликаних трагічними подіями в їхньому житті.

Новела «Новина» — невеликий, але надзвичайно художньо дос­коналий твір письменника. У ньому зображено тяжке становище зубожілого селянина, обставини соціального буття якого довели до страшного злочину: він утопив рідну дитину. Новела навіяна подією, що сталася в селі Трійці 1898 р. У психологічних новелах Стефаника нема композиційної послідовності. Новела «Новина» побудована своєрідно. Вона починається з розв’язки — лаконічного повідомлення про злочин головного героя твору Гриця Летючого. Дещо ширша експозиція — розповідь про життя удівця Гриця з двома дітьми після смерті його дружини. Найбільшою мукою для Гриця-батька була неможливість прогодувати і зігріти своїх доньок. Він з розпачем дивиться, як голодні діти заходяться біля шматка хліба, «як щенята біля голої кістки». Батько, глянувши на них, жахнувся і подумав: «мерці». Під впливом цих душевних мук у Гриця визріває рішення — втопити своїх дітей, бо змінити їхнє життя на краще він не може. Стефаник не відійшов від правди характеру Гриця Летючого — не природженого злочинця, а трагічно нещасливої людини, люблячого батька, для якого муки рідних дітей страшніші від кари смерті.

Трагічну долю селянських дітей показано також у новелах «Кленові листки», «Катруся», «Діточа пригода». Автор глибоко проникає у внутрішній світ своїх персонажів, уміє показати їхні почуття й думки в найкритичніші хвилини життя, розкриває соціальні проблеми. У новелі «Катруся» безнадійно хвору дівчинку везуть від села до міста. Велике материнське горе вкладене в скупі, сповнені болю слова, а образ батька пройнятий глибоким ліризмом. В усьому винні страшні злидні. Під зовнішньою грубістю й суворістю у нього криється ніжна і чутлива душа. Співчуття автора надає новелі великої художньої сили і переконливості. Збірку «Синя книжечка» високо оцінили українські письменники І. Франко, Леся Українка, О. Кобилянська, М. Коцюбинський, Б. Грінченко.

Великою трагедією для українського селянства була еміграція за океан. Протягом 1890—1910 рр. із Галичини поїхали за океан 300 тис. українців, ще більше з Буковини і Закарпаття. Чимало виїхало людей і з рідного Русова. Проводи на чужину нагадували письменнику похорони з масовим голосінням, що й викликало появу новели «Камінний хрест» (1899). В основу сюжету ліг справжній факт. Стефаник особисто знав односельця Стефана Дідуха, який став праобразом героя твору Іваня Дідуха. Наймит Іван Дідух, відслуживши 10 років у війську, повернувся додому, але вже не застав батьків живими. У спадок лишилася «завалена хатчина» та шматок горба. На цьому горбі й почав господарювати Іван. Разом з конем, запрягшись у воза, «тягав гній у поле і снопи з поля». Нещасна людина була доведена до стану робочої тварини, але так і не змогла врятувати свою родину від злиднів і шукала порятунку за океаном. Дідух робить камінний хрест, вибиває на ньому своє і жінчине ім’я та встановлює на тому горбі, що весь вік його мучив, але був йому рідним. Прощання з рідним селом звучить тужливо, мов реквієм.

Не меншим лихом, ніж еміграція, була й рекрутчина. Як і Т. Шевченко, Марко Вовчок, Ю. Федькович, В. Стефаник пише твори на жовнірську тему. У новелах «Виводили з села», «Стратився», які нагадують народні голосіння, дається нещадна критика цісарської солдатчини.

Пробудження політичної свідомості селян, здатних до стихійного протесту проти своїх кривдників, сільських глитаїв, зображено в новелах «Суд», «Палій». Сільський пролетар Федір підпалює господарство куркуля Курочки, знаючи, що то горить ба­гатство, нажите кров’ю і потом таких же наймитів, як і він.

В. Стефаник — майстер стислої, лексично багатої образної мови. Мову персонажів письменник індивідуалізує, передає особливості діалекту і цим значно підсилює образність своїх творів.

Митець увібрав у свою мистецьку палітру риси як реалізму, так і імпресіонізму та експресіонізму. Творчі зацікавлення Стефаника закорінені значно глибше побутово-етнографічної площини. Великого майстра слова цікавить проблема самотності людини як у житті, так і в смерті. Його концепція дійсності відповідає основним філософським засадам мистецтва експресіонізму: світ сповнений жорстокості, несправедливості, невблаганної фатальності долі, відчуженості. Але твори письменника позначені яскравими національними ознаками, тому вони сповнені також вірою, милосердям, запереченням зла.

Герої новел Стефаника вміють, затамувавши в грудях пекучий біль утрати, любити, сподіватися, залишатися завжди людьми («Марія», «Сини», «Вовчиця», «Мати»).

Василь Стефаник жив болями своїх героїв, відчував їх серце. Його новели по-новому відкрили душу селянина, його думки і прагнення.

Свою творчість і своє життя письменник присвятив Україні. Не лише покутському селянству, «володарем душ» якого дійсно був, і галицькій українській інтелігенції, а всій Україні, за яку завжди боліло його синівське серце. Яскравим свідченням цього є новели письменника.